Пані Валентина, або По чім здоровʼя в райцентрі

  • 09 березня 2018
  • 3266
Пані Валентина, або По чім здоровʼя в райцентрі

Вона нестара, щось за 60, блондинка зі світлими очима. Її хату знайти просто: сусіди звикли показувати дорогу людям, спраглим альтернативного лікування. Чи лікування взагалі?

В принципі, пані Валентина не робить нічого поганого: вправляє хребці, збирає трави й робить з них мазі на смальці й меду, які треба накладати на уражене місце або вводити ректально. Вона впевнена, що так подолала власний рак, і тепер допомагає іншим. Як до кожної знахарки, про візит домовлятися заздалегідь не потрібно. Просто береш хліб, накриваєш його хустинкою чи рушничком, ще 20—30 гривень: ціну вона не виставляє. Може, ще трохи меду, як маєш, на ліки. Жінка живе сама, застати її нескладно, бо куди ж податися пенсіонерці. Вітається, розповідає, як врятувала від невиліковного раку отого дядька, робив іще на сушильному заводі начальником зміни давно, ще за Союзу, може, знаєш? Його вже тільки різать хотіли, і то без гарантій. А він півроку поприймав зілля — і минуло, лікарі тільки руками розводили.

До офіційної медицини шлях у містечку складніший: о 7:50 коридори районної поліклініки вже забиті. Люди в пальтах і пуховиках бухикають одне на одного, очікуючи початку прийому. Медперсонал сходиться на роботу: при макіяжі й каблуках, у хутряних жилетках і товстих кофтах: температура в кабінетах рідко перевищує 16 градусів. З минулого року поліклініку й лікарню опалюють дровами, бо на газ у міста не вистачає.

До жодного лікаря не зайдеш без довідки про флюорографію. На всіх дверях прохання про фінансову допомогу лікарні, бо на плівку / реактиви / рукавички / санітарні засоби (потрібне підкреслити) бюджету не вистачає. Зате «добровільні внески» більше не приймають на місці — їх треба сплачувати через касу. У кабінеті флюорографії жіночка в тілогрійці скрушно розводить руками: апарат не працює. Його купив кандидат у нардепи перед минулими виборами. Недавно трубка зламалася, коштує 100 тисяч, грошей нема. Беріть направлення на великий рентген. Там черга, плівку потрібно купувати в самому рентген-кабінеті або в одній з чотирьох аптек унизу. Аптек у містечку загалом ледь не більше за продуктових крамничок. Знімки виносять за хвилин 30—40, але треба ще вистояти чергу до лікаря, який їх читає, інакше штампик про флюорографію не поставлять. Лікар затримується в кабінеті не більше 10 хвилин: він на півставки — дитячий ЛОР, а на чверть — тут. І взагалі, він сьогодні захворів, чекайте його наступника, той прийде на 13:00. «Але то вже не відходьте від кабінету, — повчає бабулька, — той положену годину не сидить: переглянув, що є, і пішов назад у своє відділення, в лікарню, він там зав. Біжи тоді до нього, ще й 50 гривень плати!»

Уролога в місцевій лікарні більше немає — скоротили, як і дорослого ЛОРа (плати дитячому — подивиться), і гастроентеролога, і паталогоанатома, і ще купу всіх. Натомість по місту розкидані приватні кабінети, де ті самі лікарі, але за 150—250 гривень нададуть консультацію. Втім, хорошого обладнання там теж немає, на будь-яке серйозніше обстеження, бодай навіть на нормальне УЗД, їдь у сусідній Коростень чи обласний центр. «А там усі тіки в карман дивляться! — пояснюють у черзі. — Чуть що — різать, бо ж їм гроші тре».

У терапевта мене інформують про неминучу реформу й пропонують підписати договір із сімейним лікарем, «поки не приписали до якогось неадеквата». Договір на папері, Київ обіцяє комп’ютери колись згодом. Лікарка каже, востаннє поліклініку комплектували новим обладнанням ще за премʼєрства Юлі: тоді району перепала новенька «швидка» з усіляким кардіоприладдям у милій валізці. Правда, інструкцію з німецької ніхто не переклав й інструктажу не провів, а наосліп користуватися не ризикнули. Машина ж — а їх в автопарку лишилося цілих дві на 15 тисяч населення — бігає досі й гордовито іменується «крутою»: її напарниця, хоча й також без обігріву, була випущена ще за Радянського Союзу. Про відсутність деяких спеціалістів лікарка сама не в курсі, але рекомендує з будь-якими серйозними скаргами звертатися в сусідній райцентр: свого часу їх добре оснастили за чорнобильською програмою, тож тепер тамтешні медустанови можуть демпінгувати й точно переживуть реформу.

…Пані Валентина знає, що ракові клітини — це щось на кшталт грибка, який ми носимо у собі від народження. Коли трапляється недобре — екологія, радіація, хімія в харчах — рак окупує здорові клітини й розмножується. Вдень він спить, робиться активний уночі, тому й зілля треба приймати перед сном. Ну, і молитися. Поки ринок звитяжно добиває стару систему допомоги найбіднішим, пацієнтів у пані Валентини більшає — людей, у яких не стане грошей на імпортні ліки та дорогі операції.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери