Перехід у Східній Європі

Гарет Дейл

Вперше опубліковано в: Спільне, №7, 2014: Другий світ

Вже більше двох десятиліть  пройшло з того часу, як в економіках Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) відбувся  перехід  до ринку ¹. Безперервна перебудова регіону знову і знову ставала предметом аналізу, коли відбувалися нові події: приєднання колишніх країн — членів Варшавського договору до Європейського союзу (ЄС) і НАТО, «кольорові революції» в Грузії, Україні та Киргизстані і підйом цін на нафту та газ, що призвів до відновлення зростання економіки Росії. Глобальна економічна криза 2008—2009 років відкрила нову фазу досліджень, а саме дослідження впливу світової економічної кризи на країни ЦСЄ — що і становить основний фокус цієї збірки.

Розділи в цій книзі присвячені різним країнам ЦСЄ — від країн колишнього Радянського Союзу до Вишеградської четвірки (Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини), великим (Росія) і малим (Латвія) державам у межах і поза межами ЄС і НАТО. Зміст статей є критичним. Попри визнання здобутих внаслідок гучних перемог масових рухів 1989 року у країнах ЦСЄ свобод, таких як свобода слова, зібрань, організації та волевиявлення, автори збірки не згодні з загальним висвітленням переходу, відповідно до якого архаїчні економіки та закрите суспільство з допомогою Заходу відступили, відкривши шлях ефективним ринкам і демократичним способам правління. Натомість, автори вказують на стабільно низьку продуктивність і повторювані кризи, втручання Заходу задля відстоювання власних інтересів, вивільнені форми поневолення, «керованість демократій» та корупцію і рентоорієнтовану поведінку ², що процвітають у ринковому середовищі.

Перш ніж безпосередньо звернутися до переходу дев’яностих років, що описаний у наступних розділах, у цій вступній частині представляємо стислий аналіз розпаду радянської економічної моделі та огляд соціальних і політичних тенденцій, поширених у 1989 році.

Розпад радянської моделі

Хоча державна власність на засоби виробництва і була номінально соціалістичною, Г.М. Тамаш і Стюарт Шілдз (розділи 2 і 8 відповідно) стверджують, що економіки радянського типу були побудовані з виразно капіталістичного набору складових, до якого входять відділення засобів виробництва від самих виробників, наймана праця і примус до роботи, гроші і стимул до накопичення капіталу — імператив, визначений водночас геополітичною та геоекономічною конкуренцією. Радянський Союз був поза межами «ліберально-капіталістичного центру» та у змаганні з ним (Van der Pijl 1998). У кінці XIX та протягом більшої частини XX сторіччя засновані на мобілізації людей та ресурсів спроби «наздогнати» сили «ліберально-капіталістичного центру» створювали форми держав, які були відносно відділені від суспільства, відігравали активну роль в економічному розвитку і сильно залежали від централізованого адміністрування. Це був «різновид капіталізму», що особливо процвітав у часи інтенсивної геополітичної конкуренції та економічної деглобалізації, за якої відсталі економіки на чолі з прогресивними елітами втягувалися до індустріалізації «навздогін». Деглобалізація — розвал міжнародної торгівлі і переривання потоків капіталу — заохочувала «націоналізацію» внутрішньої економіки. Мілітаризм відводив державі роль координатора, особливо у військовій промисловості та інших стратегічних галузях. Там, де низька схильність до заощадження поєднувалася з високим попитом на інвестиції, примус був рішенням: де земля неврожайна і продуктивність низька, за висловом Найджела Гарріса, «тільки дуже потужна армія і поліція можуть вирвати надлишок для інвестування з рук та рота селянина» (Harris 1971: 140).

Геополітична конкуренція за умови економічної відсталості помістила СРСР і його союзників у своєрідну економічну структуру, для якої характерні відносна самодостатність, акцент на важкій промисловості, високий рівень заощаджень, перерозподіл за адміністративними рішеннями і широке використання політичних стимулів та ідеологічних закликів, спрямованих на стимуляцію виробництва. Оскар Ланге та інші називають ці риси типовими для військових економік (Lange 1969: 171) ³ . За словами віце-президента Держплану Німецької Демократичної Республіки, це була спроба «відтворити економічну раціональність капіталістичних підприємств у масштабах економіки цілої країни» (Klenke 2001: 22).

Попри «відсталість» режимів радянського типу в порівнянні з ліберальним центром, багато в чому вони були прогресивними. Вони мобілізували населення задля швидкого економічного зростання та в ім’я орієнтованої на майбутнє ідеології (Kohli 1994: 35); вони систематично застосовували прикладні досягнення науки та техніки у виробничому процесі, а також тейлористські методи регулювання процесів праці; вони використовували планові показники для працівників у всіх соціальних інституціях. Крім того, принаймні в перші десятиліття існування СРСР показники соціальної мобільності були високими. Тамаш пише:

«Перехід від села до міста, від непосильної фізичної праці в полях — до технологічного виробництва на заводі, від голоду, бруду та злиднів — до скромних закладів громадського харчування, гарячої води та централізованого водопостачання перехоплював подих, — і культурні зміни також були разючі. Шлях від неграмотності і невміння визначити час за годинником до Брехта і Бартока був напрочуд коротким» (Tamas 2007).

Радянська модель виявилася добре адаптованою для накопичення капіталу у період відносної незалежності у світовій економіці. У п’ятдесятих і шістдесятих велика частина Центральної та Східної Європи індустріалізувалася, деякі регіони відчули вдалі зміни після інвестицій у високотехнологічні сектори, такі як аерокосмічна промисловість та електроніка. Однак структури, що склалися у тридцятих і сорокових роках, стали перешкодою для конкурентоспроможності на міжнародних ринках і можливості використовувати міжнаціональні зв’язки у виробництві. Саме це стало основою поділу на переможців і переможених у світовій економіці. Радянська система структурно опиралася новим трендам. Торгівля там була опосередкована через експортні та імпортні ліцензії та керована громіздкими організаціями. Неконвертованість валюти та статус «непривабливої держави» ще більше поглиблювали торговельний розрив. Обмежений розмір ринку, дрібні виробництва, низький ступінь спеціалізації та глибини переробки і низька продуктивність — усі ці фактори взаємопідсилювалися.

Економічна глобалізація шістдесятих і сімдесятих років зміцнила тенденцію до поляризації: лідери ринку і фірми, що мали монополію за рахунок інновацій у продукті або процесі виробництва (а це були, як правило, передові підприємства і сектори, що базувалися в ОЕСР), отримували надприбутки, а інші страждали від погіршення умов торгівлі. Всупереч Давиду Рікардо, від лібералізації міжнародної торгівлі виграють регіони, що мають абсолютну конкурентну перевагу (Shaikh 1980). Торгівля між такими регіонами і тими, хто майже або взагалі не має переваг у жодному секторі, замість взаємної вигоди спричиняє стійкий дефіцит торговельного балансу, вимивання валюти і зростання заборгованості в регіонах без переваг.

Якщо на початку і в середині сімдесятих низька вартість позик заохочувала імпортно-орієнтоване зростання, то на початку вісімдесятих, коли відсоткові ставки підскочили і попит спав, ця стратегія виявилася невдалою. Це спровокувало кризи у Східній Німеччині та Польщі, а також у Перу та Мексиці. Хоч експорт із країн соцтабору в країни ОЕСР і виріс у сімдесятих, він знову впав у вісімдесятих (Lavigne 1991: 388). Тоді посадовці країн ЦСЄ опинилися в двозначному становищі. Вони мали обирати між самодостатністю (як на національному рівні, так і в межах РЕВ — Ради економічної взаємодопомоги) та застоєм, з одного боку, і тіснішою інтеграцією у світовий ринок з перспективою боргів та залежності — з іншого. Шанси виграти зі ставкою на інтеграцію були незначними, якщо врахувати порівняну слабкість економік Центральної та Східної Європи. Інтеграція посилювала їхню вразливість до коливань світового попиту та відсоткових ставок, а також до диктату «жорстких» світових стандартів та цін, які робили помітною відсталу продуктивність у ЦСЄ. Чим вищий рівень інтеграції, тим менше внутрішнього контролю над темпами і напрямом економічного розвитку і тим сильніша залежність від західних технологій і кредитів. Економіки РЕВ поступово, за висловом Кріса Гармана,  «засмоктувало в хаотичну й неорганізовану світову систему» (Harman 1977: 31). Цей процес передбачав перехресні кризи на Сході та Заході.

Тим не менш, інтеграція з РЕВ могла запропонувати небагато в порівнянні з глобалізацією під проводом Заходу. Основою РЕВ став продаж Радянським Союзом сировини своїм західним союзників за цінами, нижчими від ринкових, в обмін на промислові товари. Ці операції проводилися у «м’яких» валютах на основі двосторонніх договорів. Але брак валюти змушував членів РЕВ іще сильніше орієнтуватися на експорт на Захід. Конкуренція за західні ринки, кредити та інвестиції проникла в умовно-кооперативні відносини між членами РЕВ. Кожен із них змагався за позицію у торгівлі та хороші відносини з «несоціалістичним закордоном», про що свідчать, наприклад, двосторонні торгові угоди, які уклали з Європейською спільнотою Угорщина, Польща та СРСР. У вісімдесятих роках операції всередині РЕВ наближалися до світових цін і дедалі частіше проводилися в доларах США. Москва підвищила ціну на нафту. Цей крок дещо поліпшив її економічне становище, але за рахунок підриву власної гегемонії — адже трубопроводи, що транспортували дешеву нафту, разом із військовою міццю були основою скелету РЕВ.

Відчуваючи власний занепад та занепад гегемона, правлячі класи країн ЦСЄ втратили віру в радянську модель і звернулися до альтернативних способів забезпечення умов для накопичення капіталу. Але це призвело до поділу. Факт того, що відносний спад тривав, означав, що будь-яке серйозне відкриття простору для глобальної конкуренції стало би руйнівним, призвело би до великих банкрутств і масового безробіття. Але перспектива подальшого спаду сприяла закликам до радикальних реформ. До середини вісімдесятих років у Польщі й Угорщині відбувалися перетворення в цьому напрямку. Лідери цих країн почали висувати підприємства на продаж у західних бізнес-центрах, «навіть якщо вони на 100% перейдуть в іноземну власність» (Bandelj 2008: 115). Поступово й невблаганно радянська модель руйнувалася зсередини; ідеї «соціалістичної ринкової економіки» та політичного плюралізму отримали підґрунтя. У результаті, як свого часу зазначив Гарман (Harman 1990: 66), було достатньо злегка штовхнути, щоб зруйнувати всю конструкцію:

«Старі люди нагорі марили зрадою і навіть фантазували про те, щоб наказати поліції відкрити вогонь. Але ключовими низовими структурами вже керували люди, які, принаймні між собою, поділяли новий транснаціональний капіталістичний здоровий глузд».

Витоки 89-го

Прийнято вважати, що стартовий сигнал для переходу у ЦСЄ пролунав у 1989 році. Але 89-й не був справжнім початком. Хоча події того року були непередбачуваними, вони відбулися під впливом широкого кола економічних і політичних тенденцій. Я розгляну п’ять із них — більшість беруть початок у середині сімдесятих.

Першою з цих тенденцій був розпад різних типів «національних економік», у тому числі державного капіталізму радянського зразка, національного планування на Заході та імпортозамісної індустріалізації в країнах Півдня. Відродження світового фінансового ринку прискорило цей процес. Вашингтон дозволив офшорні валютні ринки, побудовані за рахунок доларових депозитів, зокрема, радянських і китайських установ. На середину сімдесятих припадає ослаблення контролю за рухом капіталу в США, а згодом і в Великобританії, а також дерегулювання фондових бірж. Ці зміни спричинили наочне зростання та централізацію міжнародної банківської системи, ринків страхування та цінних паперів. Роль фінансового капіталу в реорганізації капіталу зростала в геометричній прогресії, і дерегулювання національних ринків розмило стіни замкненого резервуару заощаджень, на яких ґрунтувалася кейнсіанська політика.

Другою тенденцією було сповільнення глобального економічного зростання і повернення криз. Тоді як у шістдесятих і на початку сімдесятих років щорічне зростання світового валового продукту на душу населення становило в середньому близько 3%, відповідний показник із вісімдесятих років став удвічі нижчим, а фінансові кризи почастішали. Як зазначають Джефф Соммерс, Яніс Берзіньш і Адам Фабрі (розділи 6 і 10), перші дві тенденції були пов’язані: фінансіалізацію та економічну глобалізацію слід розуміти, зокрема, як реакцію на кризу в середині сімдесятих років.

По-третє, у відповідь на другу тенденцію та спираючись на першу, неоліберальна ідеологія та політика ставали панівними. У вузькому значенні неолібералізмом називають економічну доктрину — по суті, нову редакцію неокласичного ортодоксального вчення початку ХХ століття з його прихильністю до саморегуляції ринку, з невеликими оновленнями: монетаристським аналізом інфляції, теорією пропозиції та поширенням мікроекономічних моделей на управління державою (Ferguson 2010). У ширшому значенні неолібералізмом називають набір політик та практик, що відповідають цій доктрині, у тому числі структурну орієнтацію на експортно-орієнтований, фінансіалізований капітал, глибоку антипатію до колективного, безмежну відданість ринковим системам управління, приватизацію та корпоративну експансію (Peck, Theodore and Brenner 2010; Mudge 2008; Mirowski 2009). Між тим, як стверджує Дейвід Гарві, завжди наявна розбіжність між практиками та самою доктриною, адже послідовне впровадження цієї доктрини передбачає світ, який ніколи не міг би існувати. Тому замість послідовно впроваджувати неоліберальну доктрину, як стверджує Гарві, еліти з усього світу використали неоліберальні концепції для посилення класового проекту. Тут неолібералізм радше позначає низку заходів в інтересах певних груп, які забезпечили величезні багатства для власників засобів виробництва, при цьому спричиняючи погіршення якості життя, втрату суспільних благ та незахищеність робітників і бідних верств (Harvey 2005; Ferguson 2010). Прийнявши крайні форми етатизму під час державницької фази глобального капіталізму, багато країн Центральної та Східної Європи перемістилися на протилежний полюс протягом наступної неоліберальної фази. Найбільш кричуще це відбулось у Латвії (про це пишуть Соммерс і Берзіньш у 6 розділі).

Четвертою тенденцією було географічне поширення ліберально-демократичних урядів. Від прориву в середині сімдесятих у Південній Європі і далі значна кількість держав прийняли парламентську систему врядування, хоч і передали ключові галузі суспільного життя у сферу приватних інтересів, міжнародних та напівавтономних недержавних організацій, тим самим ізолюючи ці галузі від демократичного прийняття рішень. Тим часом соціально-економічна поляризація призвела до «повстання еліт» (Лаш), поряд із відчуженням та незахищеністю серед «переможених» у суспільстві. Що слабше було чути голоси «переможених», то більше політичні партії піддавалися плутократичним інтересам, а механізми представництва інтересів руйнувалися.

У Центральній та Східній Європі у вісімдесятих давні нормативні аргументи на користь політичної лібералізації доповнилися прагматичними, пов’язаними з економічним спадом і «тяжінням до Заходу». В обговоренні демократизації країн із ураженими економіками, що належали Другого і Третього світів, Джон Волтон і Дейвід Седдон узагальнили три прагматичні аргументи (Walton and Seddon 1994: 334-335; див. також Hoogvelt 1997) ⁴. По-перше, демократія забезпечує відносно стабільну політичну обстановку для бізнесу. По-друге, неоліберальна ідеологія, яку пропагують міжнародні фінансові організації та уряди-кредитори, передбачає слабкість і невтручання з боку держави. Ліберально-демократичні уряди відповідають таким критеріям, «адже вони ослабляють державну владу до рівня, прийнятного для [формування] різноманітних коаліцій, а також дозволяють більший вплив вільних ігор ринку». По-третє, заборгованість і економія сприяють «частковому розпаду держави», оскільки жертви, необхідні для пристосування держави, перевищують звичні межі протекції та примусу, що їх практикують авторитарні уряди. Такі заходи ослаблюють здатність режимів здобувати прихильність союзників і бюрократів-прислужників через підтримку та послуги і вимагають, як і політика жорсткої економії, мовчазної згоди мас чи навіть співробітництва з їхнього боку. Ніде це не було так очевидно як у Польщі в 1989 році. За висловом генерала Ярузельського, після перших кроків на шляху до демократії «ми намагалися впроваджувати економічні реформи знову і знову. Але щоразу ми стикалися з громадським спротивом і вибухами невдоволення. Тепер усе інакше. Тепер, маючи уряд, який користується довірою громадськості, можна вимагати певних жертв» ⁵.

П’ятою й останньою тенденцією, яку ми обговорюватимемо, є глобальний спад, від якого постраждали робітничі рухи і який загалом справив потужний вплив на суспільні рухи та партії лівого спрямування. Для робітників у цілому світі останній великий підйом відбувся наприкінці шістдесятих — початку сімдесятих, але коли боротьба тих років пішла на спад, контроль над страйками перемістився від простого люду до професійних чиновників. Коли здатність робітників до колективної дії ослабла, вони ставали дедалі більш залежними від традиційних лівих партій. Партії, однак, у контексті кризи середини сімдесятих були змушені рятувати економіку, представляючи інтереси «цілої країни». Цей проект перекладав плату за рецесію на робітників, а всі негативні наслідки профспілки виправдовували в ім’я «реалізму». Рецепти порятунку були приблизно однаковими в різних країнах: «суспільний договір» у Великобританії, «історичний компроміс» в Італії, «пакти Монклоа» в Іспанії. Ніде не було достатньо впливових та організованих низових рухів, що могли би запропонувати альтернативу. Крах лівого руху шістдесятих був надто очевидним; ключові точки його спаду в ЦСЄ, а також на Заході, описує Тамаш у 2 розділі.

Розквіт робітничого руху шістдесятих і початку сімдесятих посилювали антиімперіалістична кампанія і рухи пригноблених. З іншого боку, поразки і деморалізація другої половини сімдесятих і вісімдесятих років вплинули на класову свідомість робітників, звужуючи горизонти та зменшуючи прагнення. Це вплинуло й на інші суспільні рухи теж. Тепер реально існували дві протилежні тенденції: деморалізовані та прив’язані до соціал-демократичних органів робітничі рухи відступали, а до «нових суспільних рухів» вливалася свіжа кров. Враховуючи таку кон’юнктуру, дослідники суспільства зробили свій висновок з поразки робітничих рухів: або масові рухи відійшли у минуле, або радикалізм відтепер мусить самообмежуватися. Ці оцінки співзвучні багатьом інтелектуалам-дисидентам радянського світу. Це «прийняття дійсності», визнання поразки і наївна ідеалізація західних інституцій, як вважають Тамаш і Шилдз (розділи 2 і 8), вплинуло на події 1989-го і їхні наслідки. У контексті глобального спаду суспільних рухів багато опозиціонерів із країн ЦСЄ відійшли від концепції низових соціальних перетворень, звернувшись до ліберального підходу, спершу об’єднавшись навколо ідей ринкового соціалізму і громадянського суспільства, згодом — навколо «демократії, ринку та Європи». У деяких регіонах Центральної та Східної Європи реформатори навіть проштовхували ідеї ринкового фундаменталізму, що їх популяризували західні фонди та уряди (Bandelj 2008: 63-64). Як наслідок, бульдозер неолібералізму зустрів на диво мало організованого опору на шляху до ЦСЄ.

НАТО не терпить порожнечі

У сфері міжнародних відносин «перехід» полягав у відступі Росії та просуванні НАТО. У ході цього процесу стала відомою відповідь на вічне питання історіографії Холодної війни: був радянський комунізм для США причиною розмістити війська в Європі чи просто приводом виправдати їхню присутність та існування НАТО. Спершу західні лідери, в тому числі держсекретар США Джеймс Бейкер, обіцяли, що не буде ніякого розширення НАТО на Схід. Така гарантія дозволяла компроміс із Москвою щодо Німеччини (Sarotte 2009). З наївністю, про яку він пізніше пошкодував, Михайло Горбачов повірив цим обіцянкам і не вимагав письмових підтверджень. Бейкер, Маргарет Тетчер і Ричард Ніксон, що вийшов із сутінків нашіптувати на вухо Джорджеві Бушу, — всі вони непокоїлися, що переговори з Горбачовим можуть призвести до ядерного роззброєння Німеччини чи навіть кінця військової присутності США в Європі. Бейкер, зокрема, побоювався, що Радянський Союз може використати геополітичне зрушення, щоб побудувати нові інститути безпеки навколо Комісії з безпеки і співробітництва, понижуючи там самим статус США в Європі від «запрошеного правителя» до «найманця». Але цього не відбулося. США, втілюючи свою стратегічну мету підтримки присутності в Європі і запобігання зближенню ЄС і Росії (Brzezinski 1997), порушили обіцянку Горбачову і зайнялися розширенням НАТО. Відтоді політика США щодо Росії прийняла форму, за висловом Стівена Коена, «невтомного визискування слабкостей, внаслідок якого переможцеві дістається все» (Cohen 2006). Це завершилось кільцем баз США та НАТО навколо Росії — в колишніх радянських республіках від країн Балтії до Грузії, Азербайджану та Центральної Азії.

У тривалій перспективі, як пояснюють Гонсало Посо й Оуен Ворз (розділи 4 і 5), розширення НАТО, поряд із іншими формами геополітичного та геоекономічного приниження, поставило Росію в опозицію до Заходу настільки, що при Володимирі Путіні атлантизм був майже цілком вилучений із російської політичної культури ⁶.

Але в короткій перспективі, під час президентства Бориса Єльцина, атлантизм домінував, як відмічає Посо (розділ 4). Росія взяла величезні іноземні позики в обмін на поспішні політичні компроміси, й установи та громадяни США (єльцинські «чиказькі хлопчики») були втягнені у просування програми приватизації, впродовж якої виробничі ресурси було роздано за мізерними цінами, через шахрайські процедури, які росіяни називають «прихватизацією» (Wedel 1998: 1327-1333).

В інших місцях у Центральній та Східній Європі геополітична алгебра відрізнялася, але поштовх до відкриття економік регіону для безперешкодного втручання західного капіталу був схожим. Був залучений економічний примус — наприклад, наполягання МВФ на жорсткій економії та швидкій приватизації як умовах видачі кредитів, — але були залучені й широкі інвестиції в ідеологічні основи проекту, в тому числі від Агентства США з міжнародного розвитку (Hardy 2009). У Латвії, як зазначають Соммерс і Берзіньш (розділ 6), економічну політику контролювала група латвійсько-американських неолібералів, відомих як «Джорджтаунська зграя», які доклали зусилля до створення компрадорського неоліберального режиму. Експерти Світового банку та МВФ висадились у столиці регіону, озброєні нині вже сумнозвісним планом, однаковим для всіх країн, завуальованою метою якого було просування справи корпоративної глобалізації. План втілювали у Центральній та Східній Європі. «Стабілізаційна програма», яка складалася з лібералізації цін і зовнішньої торгівлі й обмежувальної фіскальної та доходної політики, мала на меті скорочення витрат держави і зниження заробітної платні. «Структурні заходи» включали приватизацію, банківську реформу, скорочення промисловості та зниження добробуту. Передбачалося, що стабілізація та структурні реформи разом забезпечать швидкий та успішний перехід. У нових ринкових умовах лібералізація торгівлі мала уможливити притік капіталу, який, у свою чергу, призвів би до стрибкоподібного зростання економіки на основі експорту. При цьому низька заробітна плата і близькість до ринків ЄС мали забезпечувати конкуренту перевагу. Поки слабшав державний сектор, нові малі підприємства мали заповнити порожнечу, поглинаючи велику частку надлишкової робочої сили.

Для переконаних неолібералів початок дев’яностих був зоряним часом. «Як і в Західній Європі після Другої світової війни, — стверджують Даніель Грос і Альфред Штайнгерр, — країни Східної Європи тепер мають історичну можливість створити з нуля ефективні економічні та соціальні інституції та вивільнити таким чином власний потенціал. Входження на світовий ринок дозволило би їм перемогти в конкуренції з застійними корпоративістськими економіками Заходу й обійти ті Західні країни, чиї олігархічні та замкнені політико-інституційні основи неможливо підірвати»(Gros and Steinherr 1995: 86). Насправді ж підірваною виявилась економічна база країн ЦСЄ. Лібералізація цін, торгівлі та потоків капіталу швидко призвела до розпаду торгових та платіжних систем країн РЕВ. Наприкінці дев’яностих уся внутрішня торгівля в РЕВ велася у твердій валюті за цінами світового ринку, що призвело до розпаду зв’язків між країнами, які виходили з-під дедалі слабшої влади Москви. Але експорт кудись інде не міг компенсувати колапс внутрішньої торгівлі РЕВ. Маючи застарілі технології, низькоякісні товари та не маючи ринкових та збутових зв’язків, лише дещиця виробників із ЦСЄ були успішними. Протекціонізм основних сил — ЄС та США — тільки погіршував ситуацію. Крім того, країни ЦСЄ постраждали від глибокої фіскальної кризи, поглибленої дефляційними наслідками структурних реформ.

У такому світлі порівняння з Західною Європою було наївністю, що межувала з абсурдом. Західна Європа займала потужні позиції у світовій системі в 1945 році і скористалася власними можливостями; її «економічне диво» започаткувала післявоєнна відбудова; вона виграла від економічного буму в усьому світі (і допомоги за планом Маршалла); промисловість була виплекана за допомогою інфраструктурної підтримки й тарифного протекціонізму. На противагу цьому, ЦСЄ займала напівпериферійне становище протягом століть і здійснила спробу наздогнати Західну Європу в період відносно слабкого глобального попиту та жорсткої конкуренції з боку дешевого виробництва «економік, що розвиваються», без значної допомоги чи списання боргів. 90% допомоги за планом Маршалла було надано в формі грантів, тоді як лише 10% допомоги посткомуністичній Європі на початку дев’яностих було надано в цей спосіб (Outhwaite 2010: 92). Лише Польща отримала значну західну підтримку у вигляді списання половини боргу як державним, так і приватним кредиторам, а також у вигляді програми допомоги, що полягала у створенні сприятливого режиму для імпорту сільгосппродукції. Угорщина, навпаки, могла похвалитися найвищим у світі боргом на душу населення та була змушена виділити на виплату відсотків більшість грошей, отриманих із приватизації державних підприємств (Drahokoupil 2009: 102).

Основною надією перехідного періоду були прямі іноземні інвестиції (ПІІ), але їх притік залежить від жвавого внутрішнього зростання, яке підірвали заходи, нібито направлені на його забезпечення (як описано вище). Для всього регіону, від Пльзені до Владівостока, ПІІ за п’ять років з 1989-го склали лише дві п’ятих від ПІІ в Китай лише за 1993 рік. Між тим, швидка лібералізація дозволила капіталу полишити регіон, як вказують Майк Гейнс і Оуен Ворз (розділи 3 і 5). Примітно, що більше грошей вийшли з Росії в 1992—1998 роках, ніж із Бразилії, Венесуели, Мексики та Перу разом узятих у 1979—1987 — в роки латиноамериканського фінансового колапсу (Pirani 2009).

За період із 1990 до 2010 більшість країн ЦСЄ відчули на собі регіональну Велику Депресію. За показниками ВВП це були два програні десятиліття. Замість випередження західних економік, більшість регіону почала відставати ще гірше. Винятком була Польща, але навіть такі економіки як Чехія, які належали до наступної групи в списку найуспішніших, потребували 18 років, щоб повернутися до співвідношення ВВП з середньоєвропейським на рівні 1989 року (Holubec 2010: 46). В Угорщині — в ході чергової «історії успіху» в регіоні — структурні зміни 1988—1995 знищили більше економічних активів, ніж Друга світова війна, а також 1,5 млн. робочих місць (Tamas 2007). Грузія, Україна та більшість країн Югославії відчули катастрофічний спад, як вказують Бойцун, Апчьорч та Марінкович (розділи 7 та 11; див. також Wolf 2009: 4; Genov 2010: 19). Росія постраждала від економічної кризи, безпрецедентної для мирного часу (розділ 3). У період між 1992 та 1998 роками ВВП знизився майже вдвічі, а промислове виробництво більш ніж на половину — більше, ніж у США в часи Великої Депресії. Урожай зернових скоротився більш ніж удвічі за п’ять років з 1993 і впав навіть нижче рівня 1913 року. Гроші зникали з більшості економічного життя так стрімко, що на початку 1998 року половина об’єму продажів промислової продукції було здійснено через бартер (Pirani 2009).

Для маси населення в регіоні наслідки були катастрофічними. Інфляція з двозначними показниками, як описує Гейнс у третьому розділі, косила заощадження сімей у Росії, так само як і в Білорусі, Болгарії, країнах Балтії та інших. У період із 1990 до 1992 заробітна плата різко впала: на 44% в Польщі, на 22% в Чехословаччині. У жодній країні, яку зачепила Велика Депресія початку тридцятих, реальні зарплати не падали так швидко, як у ЦСЄ в дев’яностих. Навіть через десять років після переходу тільки в Чеській Республіці середня заробітна платня виросла вище рівня 1989 року, а в багатьох країнах (в тому числі в Литві, Росії та Україні) залишилася нижче половини цього рівня. В Росії спад був особливо відчутним: у 1992 році кожні громадянин чи громадянка в середньому споживали на 40% менше, ніж минулого року.

Наслідками такої атаки на засоби існування стало знецінення самого життя. Гейнс звертає увагу на стрімкий зліт смертності в Росії: смертність росла найшвидше в тих регіонах, де нерівність у доходах була найбільшою (Wilkinson 2005: 118). Середній росіянин сьогодні може розраховувати дожити до 62 років — у порівнянні з 68 у 1980 році. Жодна інша індустріалізована країна не стикалась з таким відкатом (Pearce 2010: 125). В умовах такого зубожіння і соціального регресу, масштаби якого можна порівняти з Великою Депресією, не дивно, що у відповідь на питання, чи гірше став рівень життя співвітчизників у порівнянні з рівнем до 1990 року, багато хто дає ствердну відповідь: на основі репрезентативних вибірок це 62% жителів Болгарії та Угорщини та 72% жителів України (Genov 2010: 17).

ЄС та консолідація неоліберального проекту

Як стверджує Шилдз (розділ 8), ЄС був ключовим каналом, через який неоліберальна модель інституціалізувалася в Європі — як Західній, так і Східній ⁷. Наприклад, основним напрямом PHARE, програми підготовки країн до членства в ЄС, була політика державного невтручання в економіку і лібералізації. Заманюючи перспективою членства в ЄС, Брюссель підштовхував потенційних членів до особливо радикального варіанту неоліберальної моделі. Цим країнам, змушеним дотримуватися правил ЄС щодо політики державної допомоги та конкуренції, довелося так тісно пов’язати себе з лібералізацією торгівлі та інвестування, що важко було йти назустріч вимогам протекціонізму — і не було дороги назад.

На нові держави — ​члени ЄС на Сході були поширені два проекти, спрямовані на зміцнення неолібералізму в Західній Європі. Першим був проект єдиного ринку, метою якого було відновити конкурентоспроможність Європи у глобальному масштабі через лібералізацію тих секторів, що раніше перебували під протекцією (наприклад, комунальних послуг і телекомунікацій), у поєднанні з подальшими етапами приватизації. Хоча в риториці фігурували інновації, конкурентоспроможність та створення масштабних економік, у реальності це була реорганізація європейського капіталу на ширшій території, що стало очевидним у хвилях злиттів та поглинань. Другим проектом був валютний союз, який прибрав бар’єри, знизив транзакційні витрати й, окрім того, створив інструмент, яким можна змушувати держави єврозони скорочувати державні витрати через обмежувальну монетарну політику, прописану в критеріях зближення в Маастрихтському договорі та Пакті стабільності та розвитку.

Самопрезентація Євросоюзу як «клубу» солідарності приховує сталі нерівності і політичні розрахунки. Потужні економіки ЄС спершу зацікавилися ЦСЄ як перспективним ринком збуту надлишків сільськогосподарської продукції та іншого експорту, а також як ринком банківських кредитів та інвестиційних можливостей. Гіперлібералізація в регіоні слугувала інтересам тих панівних класів, які хотіли започаткувати цей самий процес на Заході. Зі створенням єврозони були встановлені нові відносини між ядром і периферією: слабші економіки — Угорщина та Польща, а також Греція, Португалія, Іспанія та Ірландія — виступали в якості ринків збуту та боржників перед сильними західноєвропейськими державами, насамперед Німеччиною. Однак, як показано в цій збірці, встановлення неолібералізму не було простим та прямолінійним. Перетин інтересів різних держав та національних еліт, поряд із організованою боротьбою трудящих, зробили цей процес тривалим, а результати компромісними, особливо в питаннях приватизації та добробуту.

Хоч основну вигоду від переходу отримали західний капітал та інституції (ЄС і НАТО), частина номенклатури, яка була при владі до 1989 року, так само опинилась у виграші. Ще до 1989 року управлінці підприємств у деяких країнах ЦСЄ почали перетворювати свій контроль над виробничими потужностями на власність, відводячи грошові потоки до приватних компаній та позбавляючи активів державні концерни. Коли права власності були лібералізовані, підприємці з партії та інші вихідці з чиновництва сформували квазі-державні фінансові та торгові організації. Вони скористалися інсайдерською інформацією, «захистом» через зв’язки з органами безпеки, повагою, накопиченою через патронажні зв’язки, а також перевагами «першопрохідців» (Tucker 2010; Pirani 2009). Інші ставали учасниками «бандитської» діяльності, що виникла внаслідок збігу обставин — ослаблення державного регулювання та розширення діяльності приватного бізнесу — та стала поштовхом до розвитку ринку «захисту» та інших форм примусу (Highley, Kullberg and Pakulski 1996: 137; Pirani 2009). Роль номенклатури у приватизації приховується за тим, у чому дехто вбачає загадку переходу, — за швидкою мутацією колишніх «комуністичних» партій у прихильників соціал-демократії неоліберального зразка. «Одного прекрасного дня в 1994, — так починається одна розповідь про вибори в Болгарії, — так само несподівано, як вони втратили владу раніше, комуністи повернулися до влади в якості соціалістів, які протягом кількох років перетворилися на найбільших капіталістів у країні» (Forrester, Zaborowska and Gapova 2004: 272).

Приватизаційні стратегії відрізнялися від країни до країни. В Україні в дев’яностих рецепти Світового банку та МВФ були відхилені, і програма приватизації в цій країні схилялася в бік відстоювання місцевих інтересів проти іноземних інвесторів, зокрема в «стратегічних» галузях (див. розділ 7). У Польщі викуп керівництвом був основним методом; приватизація відбувалася поступово на початку дев’яностих, але різко прискорилась у 1995—1996 (Drahokoupil 2009: 40). Чехія, як і Росія, вибрала відносно швидкий метод ваучерної приватизації, з правилами, що надавали перевагу особам, які не мали стосунку до підприємства — але не іноземним інвесторам (Drahokoupil 2009: 69). Спочатку Світовий банк і МВФ схвалили таку приватизацію, але, за поясненнями Ілони Швіглікової (розділ 9), розрекламовані обіцянки розпорошеної власності виявилися пшиком. Замість цього — і всупереч очікуванням — більшість ваучерів потрапили в мережу кількох інвестиційних приватизаційних фондів, багато з яких пройшли фактичну націоналізацію, коли були не в змозі погасити кредити державним банкам (Genov 2010: 57), перед тим як самі ці банки були продані іноземним фінансовим інституціям.

Нерівномірний розвиток та іноземне (не)інвестування

Структурна перебудова економіки в країнах ЦСЄ втілювалась у «нерівномірних і комбінованих» формах, стверджує Фабрі (розділ 10) (див. також Hardy 2009). На найзагальнішому рівні ЦСЄ займає напівпериферійне становище у світовій економіці, але це приховує різкі відмінності: хоча кілька областей, які приєдналися до «глобального міста», характеризуються кваліфікованою робочою силою і високою продуктивністю, великі ділянки належать до «глобальної потогінної фабрики», де виконуються низькоякісні роботи, здебільшого у первинному секторі (Genov 2010: 210). Москвичі, як вказує Гейнс (розділ 3), живуть ніби на іншій планеті, ніж їхні співвітчизники з «мономіст» у депресивних регіонах. Багато регіонів ЦСЄ, в тому числі Росія та Україна (розділи 3 та 7), відчули регрес у своїх позиціях у міжнародному розподілі праці з переходом від висококваліфікованих виробництв до виробництва напівфабрикатів, сільськогосподарських товарів, енергетики і видобування копалин ⁸. Латвія, при заохоченні західних інституцій зосередитися на «креативних галузях», насправді відзначилася в якості транзитної та транзакційної точки для виведення активів, експорту сировини і відмивання грошей (див. розділ 6), а також у якості великого експортера робочої сили. За багатьма показниками країни Балтії — найгірші місця для роботи в ЄС, із найнижчим рівнем життя і найдовшим робочим часом. Видатки на соціальний захист на душу населення становлять чверть від середнього по ЄС, а  розподіл доходів — найбільш поляризований (Hardy 2009).

Інші характерні риси нерівномірного та комбінованого розвитку — тісні зв’язки між бізнесом і державою та відносно високий рівень залежності від іноземного капіталу. Щодо першого, то в деяких країнах ЦСЄ руйнування державних інституцій протягом «переходу»  1990—1992 років збігається в часі з неоліберальним завзяттям щодо зменшення впливу держави, і стає можливим захоплення держави компрадорською олігархією та іншими групами бізнес-інтересів. У Сербії та інших країнах це сприяло «дикому капіталізму» (згідно з діагнозом Мартіна Апчьорча і Дарко Марінковіча в розділі 11), за якого корпоративні еліти ігнорують встановлені правила й обмеження. В Україні політичні партії, як правило, є засобами представлення бізнес-інтересів, а контроль над газовою сферою був у центрі конфлікту між ворогуючими кандидатами в президенти, за дослідженням Марка Бойцуна (розділ 7). Але політичний вплив бізнес-еліти і зміна відносин між бізнесом і державою привертає найбільшу увагу в Росії. Там державна бюрократія пережила перехід практично неушкодженою, але в її лави проникли — і в певний момент майже захопили її — групи бізнес-інтересів, які процвітали за рахунок монополій та рентоорієнтованої поведінки (Sakwa 2011). Як зауважує Посо (розділ 4), найбільшу владу над російською державою бізнес-лідери мали в середині дев’яностих. Такий стан справ зруйнував обвал рубля в 1998 році, а згодом добив прихід Путіна до влади у 2000 році. Але не слід перебільшувати рівень змін за Путіна. Вже за Єльцина бюрократія в Росії чисельно зросла вдвічі, частка силовиків (колишніх військових та працівників служб безпеки) на верхніх щаблях влади стрімко зросла (з 5% за Горбачова до 47% за Єльцина), бюджет Федеральної служби безпеки (ФСБ, наступниці КДБ) потроївся. Засобам масової інформації закрили рота, регіони були підпорядковані центру, інакомислячі чиновники були звільнені, інакомислячі депутати були придушені силою президентських указів, а сам парламент був підкорений — найбільш драматичним епізодом був його розстріл у жовтні 1993 року. Самого Путіна просував союз дружків Єльцина, силовиків і ринкових реформаторів, і під час його президентства тісні зв’язки між представниками політичних та економічних еліт, налагоджені у дев’яностих, не були розірвані (Pirani 2009). Однак опікунство над бізнес-елітами з боку режиму енергійно втілювалось у реорганізації відносин держави і капіталу, що докладно проаналізували Посо і Ворз (розділи 4 та 5).

Що ж до ролі іноземного капіталу, то з середини дев’яностих його приплив посилювався, а з 1996 року ПІІ у відсотках від ВВП у країнах ЦСЄ перевершили середні світові показники. На початку двадцять першого століття частка іноземної власності у нефінансових секторах економік ЦСЄ залишалася досить незначною, за винятком Чехії, Угорщини, Естонії та Словаччини (Drahokoupil 2009: 56), але у фінансовому секторі картина була інакша. Навіть в Україні спостерігається тенденція до прямого зовнішнього контролю (див. Бойцун, розділ 7), а в більшості регіону майже вся банківська система належить зарубіжним (в основному західноєвропейським) банкам, що показано на таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Частка банків в іноземній власності, 2007 рік (Pradeep, Selowsky and Zalduendo 2010: 50). Відсоток (усіх банківських) активів, що належать іноземним банкам

Щоб заманити іноземних інвесторів, багато держав запровадили гнучкі ринки праці з низьким оподаткуванням капіталу, але немає жодних підстав стверджувати, що це дійсно спрацювало. Модель ПІІ в Сербії, як відзначають Апчьорч та Марінковіч (розділ 11), замість підвищення конкурентоспроможності відзначилася нестабільним і нестійким зростанням. Угорщина була помітно прихильною до іноземних інвесторів. Місцеві методи приватизації явно відповідали інтересам транснаціональних корпорацій (Drahokoupil 2009), і Угорщина залучила більше іноземних інвестицій у період між 1990 і 1996 роками, ніж будь-хто з сусідів — але її економіка зростала повільніше, ніж будь-яка сусідська. Крім того, відзначає Фабрі (розділ 10), залежність від іноземного капіталу залишила її вразливою до кредитної кризи 2008 року — по-перше, через те, що практика репатріації прибутку негативно вплинула на сальдо поточних операцій, а по-друге, бо її борги в іноземній валюті були надзвичайно високими ⁹ (Andor and Summers 1998: 160). Аналогічно, країни Балтії в середині дев’яностих першими вдалися до крайніх заходів для залучення ПІІ, таких як введення фіксованого податку на прибуток ¹⁰. Проте інвестиції ТНК у технологічні виробництва (хімікатів, машин, обладнання) пішли до Вишеградської Четвірки, а країни Балтії їх майже не отримали (Bohle and Greskovits 2007: 443-466). Загалом, кореляція між економічними показниками і припливом ПІІ на диво незначна. У 2003 році обсяг ПІІ у відсотках від ВВП був досить високим в Угорщині (58%) і Чехії (50%), але відносно низьким у Польщі (27%) та Словенії (16%) (Bandelj 2008: 216). (Для порівняння, в середньому по ЄС було 33%, у Китаї — 16%, у США — 13%, а в Японії — 2%.) Значні потоки капіталу йшли до країн Балтії та деяких інших частин регіону, таких як Болгарія, після вступу до НАТО та ЄС. (До 2003 року ПІІ досягли 79% від ВВП Естонії.) Проте, як виявляють Соммерс та Берзіньш (розділ 6), вони слугували переважно для роздування бульбашки цін на нерухомість, яка все одно мала лопнути в 2008 році.

У цьому сенсі умови «переходу» дев’яностих років сприяли вразливості до кризи, що зачепила більшу частину Центральної та Східної Європи у 2008—2010 роках. Спосіб, у який політекономічні події у дев’яностих вплинули на хід кризи 2008—2009 років у Центральній та Східній Європі, — це основний предмет розгляду цієї збірки; це питання проаналізоване більш детально в останньому розділі.

Переклав Андрій Гладун

Перекладено за: Dale, G. The Transition in Central and Eastern Europe. In: Dale, G. (ed.) First the Transition, Then the Crash: Eastern Europe in the 2000s. London: Pluto Press, pp. 1-20.

Читайте також:

Від кризи перехідного періоду до глобальної кризи: двадцять років капіталізму і трудящі в нових країнах ЄС (Ьозлем Онаран)

Майбутнє вже давно триває: коротка історія євроінтеграції екс-Югославії (Андрея Живковіч)

Балкани для народів Балкан (Андрея Живковіч, Матія Меденіца)

ХРАНИТЕЛІ ПОСТКОМУНІСТИЧНОГО СПАДКУ (Лукаш Ричецький, Ондржей Слачалек)

КІНЕЦЬ КІНЦЯ (Тарас Саламанюк)

Посилання:

Andor, L. and Summers, M., 1998. Market Failure Eastern Europe’s “Economic Miracle”. London: Pluto Press.

Bandelj, N., 2008. From Communists to Foreign Capitalists: The Social Foundations of Foreign Direct Investment in Postsocialist Europe. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Brzezinski, Z., 1997. The Grand Chessboard: American Primacy and its Geostrategic Imperatives. New York: Basic Books.

Bohle, D. and Greskovits, B., 2007. Neoliberalism, Embedded Neoliberalism and Neocorporatism: Towards Transnational Capitalism in Central-Eastern Europe. In: West European Politics, vol. 30, no. 3.

Bukharin, N., 1982 (1916). Toward a Theory of the Imperialist State’, Selected Writings on the State and the Transition to Socialism. Nottingham: Spokesman.

Cliff, T., 1964. Russia: A Marxist Analysis. London: International Socialism.

Cohen, S., 2006. The New American Cold War. In: [link] 

Dale, G., 2004. Between State Capitalism and Globalisation: The Collapse of the East German Economy. Oxford: Lang.

Derluguian, G., 2005. Bourdieu’s Secret Admirer in the Caucasus: A World-System Biography. Chicago: University of Chicago Press.

Drahokoupil, J., 2009. Globalization and the State in Central and Eastern Europe: The Politics of Foreign Direct Investment. London: Routledge.

Ferguson, J., 2010. The Uses of Neoliberalism. In: Antipode, vol. 41, no. 1, special supplement.

Forrester, S., Zaborowska, M. and Gapova, E. (eds.), 2004. Over theWall/After the Fall: Post-Communist Cultures through an East-West Gaze. Bloomington, IN: Indiana University Press.

Genov, N., 2010. Global Trends in Eastern Europe. Aldershot: Ashgate.

Gros, D. and Steinherr, A., 1995. Winds of Change: Economic Transition in Central and Eastern Europe. London: Longman.

Hardy, J., 2009. Poland’s New Capitalism. London: Pluto Press.

Hardy, J., 2010. Crisis and Recession in Central and Eastern Europe. In: International Socialism.

Harman, C., 1977. Poland: Crisis of State Capitalism. In: International Socialism, first series, no. 94.

Harman, C., 1990. The Storm Breaks. In: International Socialism, second series, no. 46.

Harris, N., 1971. Imperialism Today. In: Palmer, J. and Harris, N. (eds.). World Crisis. London: Hutchinson.

Harvey, D., 2005. A Short History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press.

Haynes, M. and Husan, R., 1998. The State and Market in the Transition Economies: Critical Remarks in the Light of Past History and the Current Experience. In: The Journal of European Economic History, vol. 27, no. 3.

Higley, J., Kullberg, J. and Pakulski, J., 1996. The Persistence of Communist Elites. In: Journal of Democracy, vol. 7, no. 2.

Holubec, S., 2010. Catch Up and Overtake the West: The Czech Lands in the World-System in the Twentieth Century. In: Debatte, vol. 18, no. 1.

Hoogvelt, A., 1997. Globalisation and the Postcolonial World. Basingstoke: Macmillan.

Klenke, O., 2001. 1st die DDR an der Globalisierung gescheitert? Autarke Wirtschaftspolitik versus international Weltwirtschaft — Das Beispiel Mikroelektronik. Frankfurt/Main: Peter Lang.

Kohli, M., 1994. Arbeit, Lebenslauf, Soziale Differenzierung. In: Kaelble, H. et al. Sozialgeschichte der DDR. Stuttgart: Klett-Cotta.

Lange, O., 1969. The Role of Planning in Socialist Economy. In Bornstein, M. (ed.). Comparative Economic Systems. Homewood, IL: Richard Irwin.

Lavigne, M., 1991. International Political Economy and Socialism. Cambridge: Cambridge University Press.

Mirowski, P., 2009. Postface. In: Mirowski, P.  and Plehwe, D. (eds.) The Road from Mont Pelerin: The Making of the Neoliberal Thought Collective. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Mudge, S. L., 2008. What is Neoliberalism? In: Socio-Economic Review, vol. 6.

Outhwaite, W., 2010. What is Left after 1989? In: Lawson, G., Armbruster, C. and Cox, M. (eds.) The Global 1989: Continuity and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge University Press.

Pearce, F., 2010. Peoplequake: Mass Migration, Ageing Nations and the Coming Population Crash. New York: Eden Project Books.

Peck, J., Theodore, N. and Brenner, N., 2010. Postneoliberalism and its Malcontents. In: Antipode, vol. 41, no. 1. Pirani, S., 2009.

Change in Putin’s Russia: Power, Money and People. London: Pluto Press.

Pradeep, M., Selowsky, M. and Zalduendo, J., 2010. Turmoil at Twenty. Recession, Recovery and Reform in Central and Eastern Europe and the Former Soviet Union. Washington, DC: World Bank.

Sakwa, R., 2011. The Crisis of Russian Democracy: The Dual State, Factionalism and the Medvedev Succession. Cambridge: Cambridge University Press.

Sarotte, M., 2009. 1989: The Struggle to Create Post-Cold War Europe. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Shaikh, A., 1980. The Laws of International Exchange. In: Nell, E. (ed.) Growth, Profits, and Property. Cambridge: Cambridge University Press. Tamas, G.M., 2007.

A Capitalism Pure and Simple. Available 8.12.13 at: [link] 

Tamas, G.M., 2007. Counter-revolution against a counter-revolution. Available 8.12.13 at: [link] 

Tucker, A., 2010. Restoration and Convergence: Russia and China since 1989.In: Lawson, G., Armbruster, C.  and Cox, M. (eds.). The Global 1989: Continuity and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge University Press.

Van der Pijl, K., 1998. Transnational Classes and International Relations. London:  Routledge.

Walton, J. and Seddon, D., 1994. Free Markets and Food Riots: The Politics of Global Adjustment. Oxford: Blackwell.

Wedel, J., 1998. Collision and Collusion: The Strange Case of Western Aid to Eastern Europe 1989—1998. New York: St. Martin’s Press.

White, G., 2010. In Secret Report, Russia Shifts Westward. In: Wall Street Journal, 12 May.

Wilkinson, R., 2005. The Impact of Inequality: How to Make Sick Societies Healthier. London: Routledge. Wolf, M., 2009. Cold War Victory Was a Start and an End. In: Financial Times, 15 December.