Підтримка українського опору й підваження влади викопного капіталу

Автори: 

Ілля Будрайтскіс, Оксана Дутчак, Харальд Ецбах, Бернд Герке, Ева Гелінскі, Ренате Хюртген, Збігнєв Марцін Ковалевський, Наталія Ломоносова, Ганна Перехода, Денис Пілаш, Захар Попович, Філіп Шмід, Крістоф Вельц, Пшемислав Вєльгош і Крістіан Целлер

9 червня Гайно Берг, Вінфрід Вольф, Тіс Гляйс, Якоб Шефер та Маттіас Шиндлер опублікували в «Junge Welt» розгорнуту заяву, в якій виступили за «антимілітаристське поразництво» й відмову від українського військового опору російській окупаційній війні^[1]. Ми розглядаємо вихід їхнього допису як нагоду для фундаментального спростування такої позиції й утвердження натомість антиімперіалістичної екосоціалістичної перспективи, орієнтованої на глобальну солідарність. 

Нас приголомшило те, як автори статті викривлюють у своєму тексті реальність війни й фактично стають на бік путінського олігархічного режиму. Вони зверхньо рекомендують українському населенню підкоритися російській окупації, щоб війна закінчилася. Автори навіть не згадують про соціалістичні, феміністичні й анархістські сили України та Росії. У своїй аргументації вони виходять виключно з німецької перспективи. Описаний випадок не є рідкістю. 

Чимало представників старого руху за мир виступають проти «ескалації з боку Заходу» і «забувають», що ескалацію вже давно здійснила Росія, яка хоче дощенту знищити українське суспільство. Твердження п’яти авторів настільки ігнорують солідарну антиімперіалістичну позицію, що ми вважаємо за доцільне висловити свою незгоду.

Перекладання відповідальності

Заява Берга, Вольфа та інших нагадує вислови представників старого руху за мир і певних лівих — удаваних антиімперіалістів — які зайняли однобічну позицію. Звісно, на початку тексту вони засуджують вторгнення в Україну «беззастережно й без жодної релятивізації». Проте далі вони якраз релятивізують агресію путінської олігархії. Під заголовком «Відсутність інтересу до припинення вогню» автори розлого пояснюють, що НАТО є значно гіршим за Росію і що Захід, насамперед США, не хоче швидкого припинення вогню й використовує українське поле бою для знесилення Росії.

Відповідальність за війну автори допису перекладають на Україну. Так, ніби за війну, що триває, відповідає начебто не Путін, який відкрито і неодноразово відкидав будь-яке припинення вогню, вимагаючи виключно капітуляції України, а «режим» у Києві, який пропонував переговори з питання нейтралітету за тиждень до нападу Росії. 

Вони пишуть, що «київський режим із самого початку обрав військову відповідь на вторгнення і, судячи з усього, навіть станом на початок червня не робить жодних кроків до перемир’я». На думку авторів, відповідальність несе не режим Путіна, який неодноразово заявляв, що вестиме війну на знищення та виснаження, доки Україна не здасться, а Україна, яка відчайдушно просить зброї, щоб захистити себе: мовляв, Україна винна в тому, що допустила подальше знищення власної території. 

Автори критикують Захід за, як вони пишуть, озброєння України, але жодним словом не згадують, що Росія почала свою завойовницьку кампанію лише після тривалої політичної, економічної, матеріально-технічної та військової підготовки.

У підґрунті цього перекладання відповідальності — кардинально хибна оцінка путінського режиму. Автори статті не роблять жодних спроб встановити його характер. Навпаки: вони зрівнюють протофашистську путінську диктатуру й корумповану буржуазну парламентську демократію в Україні. Для авторів це всього-на-всього «дві буржуазні держави, детерміновані олігархічною системою».

При цьому, як не дивно, автори головно покладаються на слова колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера як на ключові свідчення. Оскільки Кіссінджер прямо вимагав, щоб Україна пішла на поступки і передала Росії частину території, вони приписують йому більш відповідальну позицію, ніж та, що її займає нинішнє керівництво США. 

Кіссінджера, безумовно, не можна звинуватити у непослідовності. На посаді радника президента США з питань безпеки він з 1969 року придушував опір в’єтнамського населення килимовими бомбардуваннями, а в 1973 році ініціював спрямований проти чилійського президента Альєнде переворот, що призвів до встановлення диктатури Піночета.

Зараз, уже в похилому віці, Кіссінджер перекреслює суверенітет українського народу і рекомендує Україні «реалістичну» капітуляцію. Зовсім не випадково Володимир Путін ще в 1993 році, коли його політична діяльність обмежувалася мерією Санкт-Петербурга, обрав за модель диктатуру Піночета. Це показує, якої він — подібно до Кіссінджера — думки про демократичні досягнення^[2]. Кіссінджер і Путін — брати по духу. Коли соціалісти посилаються на Кіссінджера як на виразника виваженої позиції, це вказує на неабиякий зсув у системі політичних координат і сумнівний рівень аргументації.

Путінський режим заперечує існування української нації

Кремль хоче зупинити незалежний розвиток України. Путінське керівництво вважає Україну і Білорусь частиною Росії^[3]. Незалежність України суперечить гаданим історичним претензіям Росії. 

Справа не в тому, що російське керівництво начебто відреагувало на ті чи інші кроки НАТО; цією війною воно переслідує свої основоположні цілі, які виправдовує великоросійською ідеологією. Путін і його режим повсякчас зображають себе історичними спадкоємцями царської Росії і, отже, заперечують існування самостійної української національної культури та ідентичності. У червні Путін вдався до паралелі між своєю завойовницькою війною проти України й Великою Північною війною часів Петра І, заявивши про повернення російських земель^[4]. 

Таким чином, цілі російського керівництва є фундаментальними й далекосяжними. Вони аж ніяк не обмежуються протистоянням Росії НАТО: йдеться про знищення України як незалежної країни та включення її у статусі «Малоросії» до складу Росії. Те, як Росія веде війну, відповідає її меті. РФ руйнує міста й села України, тероризує й виганяє населення геть^[5]. На окупованих територіях російська держава встановлює режим терору, інтегрує школи до російської шкільної системи, дозволяє діяльність лише російських ЗМІ та нав’язує рубль як платіжний засіб. Станом на 20 червня до Росії було вивезено понад 1,9 мільйона українців^[6], серед яких 300 тисяч — діти^[7]. Тисячі українців досі перебувають у таборах на території Східного Сибіру, на великій відстані від України.

Український опір вторгненню російських військ, який став несподіванкою і для урядів США та Європи, і для путінського режиму, запобіг швидкій окупації країни та встановленню маріонеткового проросійського уряду. Саме опір українського народу поставив усіх акторів в нові умови. 

Українським олігархам довелося підтримати спротив і виступити проти Росії. Уряди Європи й США мусили скорегувати свою попередню оцінку, яка передбачала, що Україна швидко зазнає краху. Путін мав адаптувати воєнну стратегію до нової ситуації.

Путінський режим пов’язує війну з «боротьбою за цінності» й проти загниваючого Заходу. Він прагне звузити демократичні права й відкотити назад здобутки рухів за права робітництва, жінок, руху ЛГБТІК не лише в Росії, але й у країнах, що знаходяться під її впливом. Росія фінансує й просуває ультраправі партії на території Європи та світу в цілому. Путінський режим — кумир і орієнтир для рухів реакційного і навіть фашистського спектру: Жаїра Болсонару в Бразилії, Марін Ле Пен у Франції, AfD у Німеччині.

Український опір ставить на порядок денний поставки зброї

Лише рішучий і самовідданий спротив українського населення окупаційним військам спонукав країни НАТО серйозно підійти до питання про комплексне постачання зброї. Одразу після початку війни уряди США та Великої Британії рекомендували президенту Зеленському покинути Україну й пропонували йому захист. Як і кремлівське керівництво, згадані країни очікували на швидку поразку України. Усі вони неправильно оцінили волю українського народу до опору — а також виходили з припущення, що після хвилі обурення та економічних санкцій європейські й американські корпорації повернуться до звичного ведення бізнесу з Росією.

Наполегливий опір України та військові труднощі, з якими зіткнулися російські окупаційні війська, дали країнам-учасницям НАТО нагоду послабити військову й геополітичну позицію Росії шляхом масових поставок зброї в Україну. Ті, хто воює на українській стороні, не є виконавцями імперіалістичного плану; вони борються за свої законні цілі й права в українському суспільстві, за своє існування як українців.

До початку війни НАТО не здійснювало масштабного озброєння України. З 2014 по 2022 рік Україна отримала від США 4 мільярди доларів військової допомоги. Армія США також принаймні з 2015 року навчала українських військових, хоча це не мало масового характеру^[8].

Але більшість війської допомоги надійшло саме після початку війни^[9]. З 2014 по 2021 рік пряма військова допомога склала 2,4 мільярда доларів США. Експорт німецької зброї в Україну на сьогоднішній день є порівняно невеликим. Набагато більше зброї Німеччина з 2014 року попри ембарго відправляла в Росію, причому поставки тривали буквально до початку війни^[10].

Оборонна промисловість РФ не змогла б інтегрувати в російську зброю складні системи управління без поставок компонентів, які можуть використовуватися в озброєнні, від німецьких (а ще швейцарських, італійських, японських і американських) верстатобудівних підприємств^[11]. Технологічний потенціал Радянського Союзу свого часу вичерпався^[12]; відтак Росії довелося імпортувати ключове обладнання. Гроші на це з’явилися завдяки нафтовому буму 2000-х. Якби не такий імпорт, Росія не мала би воєнної промисловості. 

У середині квітня президент Байден анонсував іще одну програму військової допомоги Україні на 750 мільйонів доларів^[13]. Нарешті, 19 травня Сенат схвалив 40-мільярдну програму військової та гуманітарної допомоги Україні — найбільший пакет міжнародної допомоги за щонайменше двадцять років. Значна його частина, однак, буде витрачена на інфраструктуру й інвестована у поновлення власних військових запасів США^[14]. Відгук США та НАТО на війну в Україні став всеохопним. Уряд США відкрито заявляє, що хоче істотно зменшити військовий потенціал Росії. Цю ж мету явно переслідує українська влада.

Інтереси США й Західної Європи

Уряди країн Європи та США розділяють відповідальність за ескалацію геополітичної напруги, але не через те, що НАТО нібито оточило Росію; це вигадка російської пропаганди, на яку легко купилися чимало європейських лівих. Ті, хто так говорить, забувають, що розширення НАТО за рахунок приєднання країн, які сусідять з Росією, фактично завершилося до 2004 року, а головне — що низка східноєвропейських держав прагнули увійти до НАТО не через пристрасть до військового переозброєння, а через страх перед посиленням російського реваншизму^[15].

Насправді колективна відповідальність країн НАТО за загострення суперечностей пов’язана з їхнім економічним інтересом до колишніх радянських республік. Капітал імперіалістичних країн Європи та Північної Америки не просто шукав нових членів НАТО; передусім він хотів відкрити нові ринки збуту й отримати дешеву сировину. Для цього потрібні були уряди, здатні належним чином організувати процес суспільних перетворень, за потреби вдаючись до сили.

У зв’язку з успішним опором України російським окупаційним військам вже на ранньому етапі західні імперіалістичні держави, головним чином США й Британія, усвідомили, що мають шанс серйозно ослабити геополітичну позицію Росії за рахунок зміцнення українського військового потенціалу. Однак керівники НАТО навряд чи зацікавлені в затяжній війні чи у її ескалації. Генеральний секретар НАТО Столтенберг пояснив процес встановлення балансу на зустрічі у Фінляндії 12 червня таким чином: у якийсь момент Україна повинна буде оголосити, на які територіальні втрати вона може погодитися і від яких демократичних прав готове відмовитися її населення^[16].

Разом з тим, очевидно, що ключові країни Європи, у тому числі Німеччина й Франція (але також Австрія й Швейцарія), надають Україні лише обмежену підтримку. Вони шукають порозуміння з російською олігархією. Вони не постачають дійсно необхідної українцям зброї і не полегшують становище виснаженого українського суспільства, що могли б зробити через списання боргів. 

Основні фракції капіталу в Європі, особливо ті, які пов’язані з промисловістю з видобутку викопного палива (Німеччина, Австрія) і міжнародною торгівлею сировинними товарами (Швейцарія), роками вели дуже прибутковий бізнес з путінськими олігархами. Вони хотіли б швидко повернутися до звичного їм модусу діяльності й відновити ці бізнес-взаємини. Для західноєвропейського капіталу Росія являє собою набагато важливіший ринок, ніж Україна.

Представники великого капіталу дедалі частіше публічно виступають за завершення війни. Мовляв, західні уряди повинні пояснити уряду Зеленського, що солідарність і терпіння мають межі, бо, зрештою, Захід залежить від російського газу, тож іще більше скорочення або навіть припинення поставок неминуче призведе до економічної катастрофи.

Генеральний директор VW Герберт Дісс вимагав, щоб ЄС провів переговори щодо припинення війни. На його думку, слід зробити все можливе, щоб «знову відкрити світ»^[17]. Керівництво BASF, яке неодноразово застерігало від ембарго на російські нафту і газ, бачить у формуванні геополітичного блоку велику загрозу для бізнесу^[18]. Магдалена Мартулло-Блохер, голова швейцарської «EMS-Chemie», закликала до швидкого врегулювання ситуації шляхом переговорів з Путіним.

Ці представники капіталу, природно, байдужі до суверенітету України й соціальних потреб українців^[19]. Із 280 опитаних KPMG компаній лише 10% повністю пішли з російського ринку. 37% просто призупинили діяльність і чекають нагоди відновити бізнес^[20]. Наведені приклади свідчать, що значні сегменти капіталу не зацікавлені у тривалій війні. Рано чи пізно уряди спробують домовитися з Путіним про те, щоб знову відкрити ринки. 

Характер війни

П’ятеро авторів статті в «Junge Welt» хочуть застосувати поразницьку позицію Рози Люксембург, Карла Лібкнехта та Володимира Леніна щодо Першої світової війни до поточної російської окупаційної війни проти українського населення. Однак аналогія з дискусіями, які точилися в робітничому русі під час Першої світової, є викривленням історії. 

Доцільніше було б критично осмислити засади антиколоніальної боротьби. Зрештою, Україна не є імперіалістичною державою й не погрожувала нападати на інші країни. Навпаки, перед нами молода країна, чию незалежність і власне державотворення не визнає Росія, яка через це починаючи з 2014 року здійснює військову агресію проти України. Путінський режим хоче зробити Україну своєю внутрішньою колонією й інтегрувати її до великої Російської імперії, як це було за царської влади.

Таким чином, українське населення не веде «проксі-війну» НАТО проти Росії, а бореться за власну незалежність і демократичні й соціальні права, які втратило б під російською окупацією. Ситуація в так званих народних республіках на Донбасі чітко ілюструє, яка загроза чекає на Україну за умови потенційного встановлення окупаційного режиму.

Звичайно, війну можна зрозуміти лише в контексті міжнародного суперництва великих імперіалістичних держав. США та країни НАТО, які почали переозброюватися ще до нападу Росії на Україну, готуються до можливих військових конфліктів з Китаєм та загострення боротьби за сировинні ресурси й шляхи екологічного скидання відходів та забруднення.

Тому, ясна річ, США та європейські держави бажають використати війну в Україні для своїх стратегічних цілей. Доки український опір сприятиме досягненню таких цілей, США та європейські країни не лишатимуться осторонь, але, звісно, на певних умовах. Різні фракції капіталу, які представляють західний імперіалізм, вважають, що війна заважає їм обслуговувати російський ринок. Крім того, ані США, ані європейські країни не є воюючими сторонами — інакше ми дійсно мали б світову війну.

Війну в Україні нещодавно чудово проаналізував Етьєн Балібар. Він переконливо показує, що вона має чотири взаємопов’язані виміри: по-перше, національна війна за незалежність, подібна до війни в Алжирі чи В’єтнамі; по-друге, чергова війна, яка є наслідком розпаду Радянського Союзу та державного бюрократичного апарату; по-третє, глобалізована війна, адже її сторони залучено до глобальних альянсів і мереж, а ще є катастрофічні наслідки для постачання продовольства до низки бідних країн; по-четверте, загроза ядерної війни, оскільки Путін свідомо використовує ядерний шантаж. Проте визначальний чинник воєнної динаміки — підтримана широким суспільним загалом війна за незалежність від російської окупації. Балібар робить висновок, що поразка України є абсолютно неприйнятною перспективою.

Поточну фазу війни характеризує частковий і короткочасний збіг інтересів України й імперіалістичних держав. Її аналогія — ситуація, в якій Народні сили оборони й Сирійські демократичні сили на півночі Сирії отримали масштабну підтримку в боротьбі проти «Ісламської держави» з боку повітряних сил США, без втручання яких зазнали б поразки. 

Нинішнє посилення турецької агресії свідчить, що цей захист був нетривалим. Сьогодні керівництво Партії демократичної єдності, найбільшої політичної сили на північному сході Сирії, вимагає від НАТО запровадження безпольотної зони з метою стримування, як не парадоксально, країни-учасниці НАТО, Туреччини. Звісно, такий стан речей — не причина дистанціюватися від опору в Рожаві; навпаки, він має спонукати нас до зміцнення солідарності.

Ось який висновок ми робимо на основі свого аналізу: Україна має право отримувати зброю з усіх доступних джерел. Уряди США та європейських країн постачають Україні зброю в обмеженій кількості, дозовано й керуючись власними мотивами. Цілком можливо, що врешті-решт уряди західних імперіалістичних держав змусять Україну в рамках «урегулювання шляхом переговорів» відмовитися від суверенітету над великими частинами її Сходу й Півдня, тобто визнати свою часткову поразку. Діячі, які в цьому контексті закликають до негайних переговорів, не такі вже й далекі від «своїх» імперіалістичних урядів.

Зарозумілі поради щодо капітуляції та «суспільного опору»

Автори статті в «Junge Welt» майже не приховують, що їхня рекомендація Україні, а отже, українським лівим, профспілковим й іншим емансипаторним рухам, — капітулювати. Невже вони дійсно вірять, що в умовах військової окупаційної диктатури та масової депортації потенційних опозиціонерів може виникнути активне громадянське суспільство, не кажучи вже про профспілки, здатні реально боротися за права робітництва? Хіба можна мирно переконати російські війська покинути Україну? Це гротескна й абсурдна ідея, а засновані на ній рекомендації українцям є патерналістськими та неоколоніальними.

28 червня прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков знову чітко оголосив передумови припинення вогню: «Українська сторона може припинити все до кінця сьогоднішнього дня». Для цього, за його словами, потрібно віддати «націоналістичним підрозділам», «українським воїнам» наказ «скласти зброю». Окрім того, Київ мусить виконати всі умови Москви. «Тоді все закінчилося б за добу»^[21]. Поки українське населення — розбомблене, виснажене, травмоване й деморалізоване — не капітулює, диктатура Путіна продовжуватиме тероризувати Україну обстрілами.

Автори легковажно ставляться до заяв путінського режиму, який відкрито вказав на мету своєї війни в Україні: знищення українського суспільства. Тому вони проводять помилкові історичні аналогії. Згадки про «мирний» опір путчу Каппа в 1920 році чи окупації Руру французькими та бельгійськими силами в 1923 році та ненасильницький спротив чехословацьких демократичних рухів радянським військам у 1968 році не мають сенсу. 

Проводячи такі паралелі, автори ігнорують той факт, що режим Путіна ставить під сумнів існування незалежної України та українське державотворення. Вони не визнають систематичних воєнних зусиль російського імперіалізму, спрямованих на здійснення етнічної чистки. Своєю неосвіченою зарозумілістю група авторів демонструє, що навіть не збирається обговорювати війну в Україні з соціалістичними, анархістськими та феміністичними силами України, Білорусі та Росії. Автори явно не сприймають їх всерйоз.

Згадаймо початок сирійської революції. У квітні 2011 року, коли народ Сирії навдивовижу впорядковано й мирно вийшов на вулиці, диктатор Асад наказав військам стріляти в протестувальників. Згодом його армія бомбила цілі міста. Однак цього було недостатньо, щоб зламати волю народу до опору. У 2015 році Путін та його генерали взялися зрівнювати Алеппо й інші сирійські міста з землею. Ті самі військові зараз руйнують України. Як відомо, ще тоді значна частина нібито європейських лівих, які начебто є імперіалістами, змовчала про скоювані в Сирії злочини.

Німецькі інтелектуали, знаменитості й ліві групи неодноразово закликали до негайного припинення вогню. Але коли його умови не озвучуються, така перспектива дорівнює анексії та колонізації значної частини України Росією.

Ті, хто висуває подібні вимоги, не враховують, що від перемоги Росії виграють ультраправі — і в Росії, і в Україні. У російській державі вже панує ультраправа ідеологія; перемога над Україною стала б для її представників тріумфом і початком підготовки до подальшої агресії. Українські ультраправі в умовах збройного опору окупаційним силам розширили б свої організаційні та військові мережі. Цей розвиток подій (значно більшою мірою, ніж поточна війна) тягне за собою тривалі військові дії, а в результаті — загибель, ув’язнення, депортацію й тортури тисяч і тисяч людей. 

Спільне творення глобального бачення солідарності й екології

Ми солідарні зі збройним і мирним опором українського народу російським окупаційним військам й особливо підтримуємо феміністок, соціалістів та анархістів, які беруть участь в такому опорі як політично незалежні суб’єкти. Ми солідарні з українськими профспілками й громадськими рухами, які виступають проти неоліберальної економічної політики й за соціально-екологічну перебудову. Ми також безумовно підтримуємо соціалістичні, феміністичні й анархістські сили Росії та Білорусі, які мужньо чинять опір очільникам своїх держав попри серйозні небезпеки й ризик.

Умовою мирного врегулювання конфлікту є виведення всіх російських військ з території України. Лише після цього під міжнародним спостереженням може розпочатися процес порозуміння між демократично обраними представниками регіонів на сході України та українським урядом. Ми підтримуємо вимоги емансипаторних лівих сил в Україні. Ми працюватимемо над виявленням активів російських і українських олігархів, прихованих у європейських країнах чи інвестованих у них, і над використанням цих активів для гуманітарної допомоги Україні та її відновлення. Україна обтяжена значними боргами. Війна унеможливлює самостійний економічний розвиток. Відповідно, борги України має бути списано.

Водночас ми виступаємо проти великого капіталу наших власних країн, який продовжує вести бізнес з путінськими олігархами й прагне якнайшвидше порозумітися з путінським режимом, пожертвувавши Україною. Ми відкидаємо нещодавно ухвалені й підготовлені Західною Європою й НАТО програми переозброєння. Вони служать не перемозі українського народу в його боротьбі проти Росії, — боротьбі, яка ведеться за існування України як такої, — а довгостроковим імперіалістичним цілям Західної Європи й НАТО у ході конкуренції за ресурси. 

Ми за розпуск НАТО та військового альянсу Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), де домінує Росія, і за побудову спільної й демократичної системи безпеки. Воєнну промисловість Заходу та Сходу має бути демонтовано й перетворено на суспільно корисні й екологічні індустрії.

Ми підтримуємо заклик кліматичного руху до відмови від російських нафти й газу. Цей захід стане кроком на шляху до повної відмови від викопного палива. Не можна й надалі дозволяти путінському режиму фінансувати війну й руйнування за рахунок доходів від розкрадання й експорту нафти, газу й мінеральної сировини. Зростанню цін на енергоресурси слід протиставити базовий соціальний пакет дешевих енергетичних послуг для робітництва й найманих працівників, прогресивне ціноутворення за підвищене споживання енергії та комплексні заходи з енергозбереження.

Щоб реалізувати зазначені цілі, ми хочемо організувати новий рух, який діятиме у співпраці з кліматичним рухом і низовими профспілковими ініціативами, — рух за суспільне присвоєння, екологічне перетворення й демонтаж великих корпорацій, що займаються видобутком і переробкою викопного палива. Це необхідна передумова для відмови від викопного палива. 

Ті, хто зараз готовий толерувати перемогу Росії, також толерують перемогу глобального й національного викопного й сировинного капіталу, тісно пов’язаного з російським викопним і видобувним секторами. Отже, новий антимілітаристський рух має бути солідарним з громадянським і збройним опором українського народу, а також з українськими, білоруськими та російськими лівими, які виступають проти розв’язаної путінським режимом війни.

Текст створено колективом соціалістичних діячів і діячок з України, Росії, Польщі, Німеччини, Австрії та Швейцарії.

Ілля Будрайтскіс – історик і письменник із Москви. У січні у видавництві «Verso Books» вийшла його книга «Дисиденти серед дисидентів». Співзасновник лівого російського медіа-проєкту «Posle», який видається за кордоном.

Оксана Дутчак – соціологиня, експертка з трудових й гендерних відносин, редакторка лівого українського журналу «Спільне/Commons».

Харальд Ецбах – історик, політолог, редактор досьє з питань Західної Азії (Фонд Рози Люксембург) і член редакційної колегії «emanzipation – Zeitschrift für ökosozialistische Strategie».

Бернд Герке – історик сучасності, бере участь у діяльності робочої групи з питань історії соціальних рухів Сходу й Заходу («AK Geschichte sozialer Bewegungen Ost-West»). Був активним представником лівої опозиції, яка виступала проти режиму СЄПН у НДР.

Ева Гелінскі – географка, сільськогосподарська активістка. Входить до редакційної колегії «emanzipation – Zeitschrift für ökosozialistische Strategie».

Ренате Хюртген – історикиня. Досліджує, серед іншого, діяльність «Staatssicherheit» (Служби державної безпеки) на рівні суспільного повсякдення, особливо на підприємствах НДР. Була активною учасницею лівої опозиції, який виступала проти режиму СЄПН у НДР.

Збігнєв Марцін Ковалевський – заступник головного редактора польського видання «Le monde diplomatique». Був одним із регіональних очільників профспілки «Солідарність» у Лодзі в 1980–1981 роках.

Наталія Ломоносова – соціологиня. Досліджує соціальну політику, зайнятість та міграцію. Співредакторка української «Політичної критики». Учасниця демократичної соціалістичної організації «Соціальний Рух» (Україна).

Ганна Перехода – наукова співробітниця факультету політичних наук Університету Лозанни, активна учасниця Європейської мережі солідарності з Україною. Родом з Донецька.

Денис Пілаш – політолог, редактор лівого українського журналу «Спільне/Commons», учасник демократичної соціалістичної організації «Соціальний Рух» (Україна).

Захар Попович – аналітик, учасник демократичної соціалістичної організації «Соціальний Рух» (Україна).

Філіп Шмід – викладач, активний учасник Руху за соціалізм («Bewegung für den Sozialismus») у Швейцарії.

Крістоф Вельц – викладач, активний учасник Спілки освіти та науки («Gewerkschaft Erziehung und Wissenschaft»). Переклав низку текстів, які були написані російськими лівими у перші тижні війни. Автор матеріалів про російський антивоєнний рух. linktr.ee/christophwaelz.

Пшемислав Вєльгош – письменник і журналіст. Головний редактор польського видання «Le Monde diplomatique».

Крістіан Целлер – професор економічної географії. У 2020 році видав книгу «Революція заради клімату. Чому нам потрібна екосоціалістична альтернатива» («Revolution für das Klima. Warum wir eine ökosozialistische Alternative brauchen»). Входить до редакційної ради «emanzipation – Zeitschrift für ökosozialistische Strategie».