У Швеції працівники портів бойкотували російські судна у відповідь на вторгнення в Україну, а згодом поширили бойкот і на ізраїльські перевезення озброєння. Їхні дії демонструють силу робітничої солідарності у протидії мілітаризму.
Напередодні Першотравня 2022 року, через два місяці після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, українські профспілковці закликали до міжнародної солідарності з країною, що зазнала агресії. Український лівий активіст і діяч робітничого руху Артем Тідва звернувся до профспілок у різних країнах із закликом до дій, які могли б допомогти зупинити російську воєнну машину.
У Швеції такі ініціативи вже набирали обертів. У березні 2022 року шведські портовики розпочали блокаду російських суден. Це рішення, підтримане загальнонаціональним голосуванням приблизно тисячі членів Шведської спілки докерів, висвітлило співучасть глобальних капіталістичних механізмів у сприянні обходу Росією санкцій. Водночас і роботодавці, і політики виступили проти, а самій спілці було складно визначити, які судна є російськими.
Попри юридичний тиск, зокрема два судові позови, шведські портовики продовжили акцію солідарності. Ці ініціативи отримали підтримку широкої громадськості — зокрема після того, як про них згадав у своїй промові президент України Володимир Зеленський.
Ерік Гельґесон, який понад двадцять років працював докером у Ґетеборзі, був серед профспілкових активістів, залучених до цієї кампанії. Заступника голови Шведської спілки докерів звільнили з порту у 2025 році — цього разу після іншої акції солідарності, спрямованої проти ізраїльських перевезень.
У розмові Тідва і Гельґесон обговорюють шведський досвід і роль робітничої солідарности у протидії війні.
Артем Тідва: Розкажіть, як у 2022 році працівники верфей і портів відмовилися обслуговувати російські судна. Як це почалося, як ухвалюються такі рішення і які дискусії точилися тоді в суспільстві?
Ерік Гельґесон: Шведська спілка докерів — це національна організація, яка об’єднує працівників приблизно двадцяти портів. Ініціатива бойкоту російських суден виникла у двох невеликих портах на півдні країни. Гадаю, це була природна реакція на події в Україні та дії Росії. У нас є давня традиція підтримки профспілок в інших країнах, а також боротьби за права людини й самовизначення.
Ініціатива виникла «знизу», від рядових працівників цих портів, і через місцеві організації була передана на розгляд національного керівництва. Ми провели загальноспілковий референдум, тобто всі члени профспілки по всій Швеції голосували за те, чи варто вдаватися до таких дій. Більшість висловилася «за», тож ми ухвалили рішення й повідомили роботодавців про свої наміри. Ми відразу зіткнулися з очікуваним, але дуже інтенсивним тиском — передусім з боку об’єднання роботодавців, але також і політиків.
Артем Тідва: Якою була реакція українців? Чи співпрацювали ви з українськими колегами?
Ерік Гельґесон: Тоді підтримувати контакт було надзвичайно складно. Ми здебільшого дізнавалися, які морські та річкові порти закриті — через російську агресію або прямі обстріли, як-от в Одесі. Деякі порти, зокрема Маріуполя і Херсона, були одразу окуповані. Ми намагалися зв’язатися з українськими профспілками, щоб з’ясувати, як можемо допомогти. Одна з менших спілок, що діє переважно вздовж Дніпра, зрештою пояснила, якої допомоги вони потребують.
Були й серйозні політичні перешкоди. У Швеції є дві профспілки докерів, і ми належимо до різних міжнародних федерацій. Через це інші спілки не завжди розуміли, чи варто з нами співпрацювати. Вирішальний зсув стався після того, як Зеленський у своїй промові відзначив нашу акцію як приклад справжньої солідарності й закликав інші профспілки вжити заходів, щоб зупинити торгівлю з Росією. Це нам дуже допомогло.
До того роботодавці й політики намагалися нас ізолювати,
виставляючи нашу ініціативу як щось деструктивне, маргінальне або навіть шкідливе. Вони стверджували, що українські профспілки, бізнес чи суспільство не підтримують наших дій, або що ми просто «беремося за те, що нам не під силу». Але після публічних коментарів Зеленського все змінилося. Це надало нам легітимності й змінило тон публічної дискусії — наші дії перестали подавати як шкідливі. Тим часом у медіа точилися безкінечні дискусії про військові переваги вступу до НАТО та подібні питання, тоді як торгівля з російськими компаніями тривала — постачаючи і гроші, і матеріальні ресурси окупаційним силам. Ми не могли це ігнорувати.
Артем Тідва: Як реагували роботодавці?
Ерік Гельґесон: Об’єднання роботодавців «Ports of Sweden» це союз всіх портових компаній на національному рівні, тому спочатку окремі компанії здебільшого уникали прямих коментарів щодо блокади. Усе відбувалося через цю організацію. Вони діяли дуже агресивно. Говорили з нами зверхньо, мовляв: «Ви не розумієте, що робите, це серйозні справи, не втручайтеся. Це незаконно.». Подали проти нас два позови.
Попри це, ми продовжили акцію, і у нас одразу виникло багато складних практичних питань. Наприклад, що робити з російськими вантажами, які вже були в шведських портах, і як визначати, чи є судно російським. У багатьох випадках це було не так очевидно.
Пам’ятаю випадок із однією з найбільших судноплавних компаній у світі, ми тоді, по суті, вийшли на їхні схеми уникнення податків. Ми знайшли судно, зареєстроване на велику російську компанію, і просто відмовилися його обслуговувати. Вони казали, що придбали це судно у російської компанії ще рік-два тому. Ми відповіли, що не працюватимемо з ним, доки вони не доведуть, що воно більше не належить росіянам. Це стало серйозною проблемою, адже судноплавні компанії часто не розкривають інформацію про власників через складні реєстраційні схеми — наприклад, через Кіпр, Віргінські острови чи Панаму.
У перші тижні ми переважно вирішували такі практичні питання. Деякі місцеві роботодавці були вкрай роздратовані. Публічно вони заявляли про підтримку нашої ініціативи, але щойно це почало впливати на їхні прибутки — коли ми, скажімо, відмовлялися працювати із суднами, що ходили між Швецією та Росією, — їхня позиція змінилася. Тоді вони почали активно намагатися зупинити акцію всіма можливими способами.
Артем Тідва: Ми бачимо, що багато інструментів сучасного капіталізму, зокрема офшорні системи уникнення оподаткування, фактично допомагають Росії обходити санкції. Ці механізми не зникли з початком війни; вони й далі працюють так само, як і схеми відмивання коштів. Ви згадували податкові гавані. Росія також реєструє судна в різних країнах Африки та Азії, щоб приховати свій так званий «тіньовий флот».
Ерік Гельґесон: Працівники суднобудівної галузі скажуть вам, що цими системами користуються не лише держави-порушники чи «недобросовісні» держави. Їх використовують також кримінальні організації та наркокартелі. Усі знають, що ці канали існують, але це нічого не змінює — ними й далі активно користуються, бо ті, хто контролює значну частину світової економіки, самі від них залежать. Про податкові гавані й міжнародне регулювання багато говорять, але, на жаль, мало що змінюється.
Артем Тідва: Ви згадували спроби роботодавців подати позови проти профспілки, і, здається, були також справи проти вас особисто…
Ерік Гельґесон: Справа проти мене не пов’язана з блокадою російських суден — про це я можу розказати пізніше. Шведська спілка портових працівників — єдина незалежна, непартійна профспілка робітників фізичної праці у Швеції; ми маємо цей статус уже понад п’ятдесят років, і він сформував сильну традицію міжнародної солідарності. Це означає, що коли виникають серйозні політичні чи гуманітарні кризи, ініціатива майже завжди йде від рядових членів організації.
Після оголошення блокади російських суден проти нас подали два позови — проти профспілки, не проти мене особисто. У першому випадку суспільна підтримка була настільки сильною, що роботодавці фактично були змушені відступити. Але коли ми продовжили блокаду, це посилило тиск на шведський уряд, який діяв украй повільно. Попри жорстку риторику щодо Росії, реальних кроків для обмеження торгівлі та фінансових потоків було дуже мало. У результаті на нас знову подали до суду. Цього разу суд ухвалив рішення не на нашу користь і наклав штраф, визнавши, що блокада тривала надто довго — хоча у Швеції існує кілька законних підстав для промислових акцій, зокрема попереджувальні та солідарні страйки.
У 2025 році, після ще одного внутрішнього голосування, ми спробували бойкотувати судна, що перевозили військові вантажі до та з Ізраїлю — у відповідь на атаку на Газу і десятки тисяч загиблих цивільних. І тактика роботодавців була схожою: спочатку вони тиснули на профспілку, щоб зупинити акцію, а потім — того ж дня, коли суд дозволив нам діяти — звільнили мене особисто. Але це вже пов’язано не з російськими суднами, а з ізраїльською військовою торгівлею.
Артем Тідва: Я знаю чимало випадків, коли роботодавці намагалися дискредитувати або придушити акти солідарності. У Британії, коли профспілка GMB виступила за підвищення зарплат на підприємствах оборонної промисловості, консервативні політики та роботодавці намагалися подати це як підрив підтримки України.
Ерік Гельґесон: Ми в профспілці вважаємо, що багато роботодавців спекулюють на темах війни, безпеки й військових цілей, щоб посилити тиск на профспілки.
Дуже часто вони апелюють до інших підстав — оборони Швеції, безпекової політики або навіть того, що нібито відповідає інтересам українського спротиву — щоб виправдати репресії. Насправді ці аргументи часто є лише прикриттям.
Це стосується і мого звільнення. Спроба позбутися мене — і, можливо, інших представників профспілки — почалася не з акцій солідарності з Газою і, можливо, навіть не з підтримки українських цивільних. Ці плани існували роками. Війни стали зручним виправданням для того, що роботодавці давно планували: послабити профспілки, підірвати колективні договори та обмежити права працівників.
Це стосується не лише профспілкових прав. Це впливає також на свободу слова і демократичний простір загалом.
Поки що, на мою думку, вони прорахувалися. У Швеції бізнес-лобісти розраховували на глибокий розкол — мовляв, одні підтримають війну Ізраїлю, інші палестинців. Але ця стратегія не спрацювала. Багатьом стало очевидно, що справа не у війні і не у торгівлі зброєю. Йдеться про боротьбу з профспілками.
Подібне зараз відбувається по всій Європі.
Артем Тідва: Ви сказали, що програли одну судову справу, бо блокада тривала «надто довго». Можете пояснити?
Ерік Гельґесон: Конституція Швеції прямо гарантує право на страйк.
Але це право супроводжується певними юридичними обмеженнями. І коли йдеться про так звані політичні акції, існує часове обмеження.
Закон не встановлює чітких часових меж. У нашому випадку акція тривала значно довше, ніж зазвичай вважається прийнятним.
У суді ми доводили, що це взагалі не політична акція. Ми наполягали: це був акт солідарності з іншими профспілками, зокрема з українськими. Наш аргумент полягав у тому, що російські атаки безпосередньо впливають на докерів в Україні: вони не можуть працювати, втрачають дохід, а часто і самі робочі місця. За шведським правом, коли йдеться про підтримку іншої профспілки у трудовому конфлікті, часових обмежень немає. Наприклад, зараз ми підтримуємо профспілку металургів у її конфлікті з Tesla — і ця акція триває вже понад рік, майже два. Однак суд не прийняв наші аргументи. Він вирішив, що існує принципова різниця між підтримкою профспілки, яка бореться проти звільнень або поганих умов праці, і підтримкою профспілки, що протистоїть військовій окупації чи збройному нападу.
Мені цей висновок здається дуже дивним. Якщо роботодавці чинять тиск на працівників шляхом звільнень або правових санкцій, акції солідарності не обмежені в часі. Але якщо «роботодавцем» фактично є держава — як Росія — яка застосовує військове насильство і вбиває працівників, тоді раптом з’являються часові обмеження. У цьому немає жодної логіки. Але саме так це зараз тлумачить правова система.
Артем Тідва: Якою була реакція суспільства та медій?
Ерік Гельґесон: У 2022 році, коли ми почали бойкотувати російські судна, багато людей відчули полегшення, адже бодай щось робиться. Тоді було багато розмов про європейську єдність, захист демократії й протидію Росії, але водночас чимало шведських компаній продовжували заробляти величезні гроші на торгівлі з російськими фірмами. Коли роботодавці подали на нас до суду, тут стало очевидно, що слова розходяться з діями.
Навіть праві медіа не дуже хотіли відкрито нас критикувати. А ті, хто намагався, швидко зрозуміли, що широкої підтримки їм не здобути — навіть серед ультраправих. Стало зрозуміло, що вони опинилися в ситуації, яку не могли контролювати, тому роботодавці тоді не пішли далі зі своїми погрозами.
Отже, перший етап блокади тривав півтора-два місяці, а вже за кілька тижнів після цього знову почалися судові атаки. Ми змогли протриматися досить довго — передусім завдяки широкій суспільній підтримці, навіть з боку тих, хто зазвичай не підтримує профспілки чи портових працівників.
Артем Тідва: Ви почали бойкотувати російський бізнес раніше, ніж з’явилися санкції ЄС, і, можливо, цим підштовхнули уряди до дій. Як ви думаєте?
Ерік Гельґесон: Наша профспілка доволі невелика, вона об’єднує приблизно тисячу портовиків Швеції. Ми маємо цей досвід, і шведські докери добре розуміють, як діяти в умовах конфліктів. Але ми розуміємо, що на міжнародному рівні важливіший не наш економічний вплив, а сила прикладу. Тож, думаю, очевидно, що наші дії у 2022 році вплинули на громадську думку, а відтак — і на шведський уряд. Спочатку ми чули щось на кшталт: «Ми не хочемо діяти самостійно, краще зачекаємо на ЄС». Але так вважали всі уряди в Європі, і ніхто не хотів першим припиняти торгівлю з великими й прибутковими ринками.
Тож те, що такі ініціативи з’явилися у Швеції — а також в інших країнах, зокрема в Нідерландах, — дало нам підстави сказати: «Ви робите замало і надто повільно». Ми прямо про це заявляли. У цьому сенсі ми справді змінили хід дискусії у Швеції і, можливо, дуже незначною мірою вплинули на загальноєвропейську дискусію.
Це стосується і нашої нещодавньої блокади ізраїльської військової торгівлі. Ми розуміємо, що фізично не зможемо зупинити великі обсяги перевезень. Але самою спробою ми привертаємо увагу до глибоко аморальної торгівлі, про яку багато людей у Швеції просто не знають.
Багато хто вважає, що шведська оборонна промисловість торгує лише з «відповідальними» країнами — або принаймні що шведська зброя не застосовується у війнах. Для багатьох наші дії стали відкриттям. Навіть попри жорстку критику в медіа чи судовий тиск, ми все одно привертаємо увагу суспільства.
Особисто для мене блокада ізраїльської військової торгівлі теж стала викликом усталеним уявленням. Спочатку я сам думав, що Швеція переважно експортує зброю до Ізраїлю. Насправді ж часто все навпаки: Швеція закуповує ізраїльські військові системи і платить сотні мільйонів євро, фактично фінансуючи ізраїльські війни.
Навіть якщо ми не здатні зупинити насильство безпосередньо, готовність іти на ризик все одно важлива. Інколи, у складних ситуаціях це єдине, що ти можеш зробити. І мусиш. Інакше вони й надалі робитимуть усе, що хочуть.
Артем Тідва: Це було для нас дуже важливо. Коли ми поширювали інформацію про ваші дії та інші ініціативи солідарності серед наших колег у транспортному секторі України, вони були глибоко вражені. Дуже важливо було знати, що за кордоном є люди, які щиро підтримують право України на самостійність.
Російська пропаганда постійно твердить, що ізольована не Росія, а Україна, що ми лише інструмент Заходу і що західні країни насправді не переймаються жорстоким російським вторгненням. На цьому тлі практична солідарність і реальна співпраця з колегами по всьому світу набувають особливої сили.
Ви, мабуть, знаєте, що після російського ракетного удару по дитячій лікарні «Охматдит» у Києві стало відомо, що в ракеті були деталі європейського виробництва. Опозиційні російські журналісти також повідомляли, що російські танки досі комплектуються європейською оптикою та радіоелектронікою. Як це можливо і як це можна зупинити?
Ерік Гельґесон: Я не фахівець у технічних питаннях, щоб вдаватися в деталі. Але можу сказати, що між країнами ЄС і Росією протягом тривалого часу йшла масштабна торгівля. Незрозуміло, що з цього було закуплено ще до санкцій, а що вже сучасна контрабанда. Я також не до кінця розумію, як нині працює так званий «тіньовий флот».
Під час блокади ми мали справу з набагато простішими речами. Кілька місяців ми намагалися зупиняти цілком конкретні, щоденні торговельні потоки. Ми відмовлялися обслуговувати вантажі, які явно прямували до Росії — навіть якщо йшлося про товари відносно невеликої вартості. Ми завертали назад поставки чавуну і навіть судна з бананами, якщо знали, що вони далі прямують до Санкт-Петербурга.
Завдяки постійному тиску і виявленню таких вантажів ми зрештою змусили багато шведських компаній вийти з російського ринку. Можливо, вони і так це зробили б, але наші дії очевидно пришвидшили цей процес — компанії не хотіли постійних перебоїв у постачанні.
Артем Тідва: На вашу думку, як у довгостроковій перспективі санкції та економічний тиск можуть вплинути на постачання зброї — настільки підвищивши витрати, щоб продовження війни стало невигідним для таких, як Путін?
Ерік Гельґесон: Без тиску з боку рядових членів керівництво профспілок, не готове діяти, завжди казатиме, що санкції не мають сенсу — мовляв, товари все одно проходитимуть, «тіньовий флот» існує, і нічого не змінюється. Але можна відстежувати ці ланцюги постачання і намагатися їх порушувати. Навіть частковий успіх усе одно означає ризики й невизначеність. Це вже підвищує витрати. Зростання вартості торгівлі не зупинить усе одразу, але в довгостроковій перспективі відлякує компанії від таких ринків — ризики стають занадто високими.
«Тіньовий флот» — безперечно велика проблема. Але те, що Росія змушена діяти приховано, маскувати власність і замітати сліди, означає, що вона платить за зброю та деталі значно більше, ніж зазвичай.
Росія й надалі отримуватиме певні деталі, навіть після років війни, але ціна буде значно вищою, і це неминуче впливатиме на економіку. Та сама логіка лежить і в основі нашого підходу до ізраїльської військової торгівлі. Ми розуміємо, що не зможемо самотужки завадити Армії оборони Ізраїлю отримувати зброю, яку використовують для руйнування районів і вбивства цивільних. Але системний тиск із часом підвищує витрати.
Історично саме так було з Південною Африкою за часів апартеїду — і так послаблювалися багато режимів, що вели агресивні війни. Не негайний дефіцит боєприпасів змінює ситуацію, а довготривалий тиск на економіку.
Якщо надто зосереджуватися на досягненні ідеального результату тут і зараз перехопити кожен окремий вантаж, є ризик розчаруватися і зрештою здатися. Треба дивитися наперед.
Артем Тідва: Такі зусилля не лише підривають економічну спроможність окупаційних режимів, а й допомагають інституціям, які протидіють «тіньовому флоту». Якби не було такого тиску, «тіньові» судна залишилися б непоміченими, а диктатори взагалі не відчували б жодного супротиву. Коли торгівля не зупиняється, руйнування й насильство починають сприймати як норму.
Маємо доволі абсурдну ситуацію: у Києві складніше придбати італійську плитку й неможливо купити пральну машину LG, тоді як у Санкт-Петербурзі це не проблема. Я не можу полетіти з Києва до Туреччини чи Грузії, зате росіяни можуть летіти з Москви до Стамбула чи Тбілісі, а звідти — до країн ЄС. Іноді складається враження, що саме ми живемо під санкційними обмеженнями.
Був період, коли співпраця з Україною вважалася ризикованою, тоді як з Росією працювали без жодних моральних вагань. Люди відчувають це лицемірство. Попри це все, нам потрібні досяжні й реалістичні цілі, щоб рухатися далі. Що мотивує вас?
Ерік Гельґесон: Як профспілка, ми розуміємо, що не можемо безпосередньо завадити російським олігархам купувати італійську плитку. Але якщо плитка, раптом, подорожчає вдесятеро через обмеження доступу до ринків, це зрештою вдарить по економіці — а саме вона підтримує війну. Це наш погляд, але ми не живемо під щоденними обстрілами. Не ідеальний, але це той підхід, який дозволяє нам не здаватися. Постійний тиск, навіть попри поступові результати, має значення — і саме так ми продовжуємо діяти. Результат не миттєвий, але постійний тиск працює, тому ми не зупиняємося.
Артем Тідва: Ви згадували, що згодом відмовилися обслуговувати судна, пов’язані з Ізраїлем — не лише ті, що перевозили зброю. Як шведська влада відреагувала на це і чому ви вирішили продовжувати, попри наслідки?
Ерік Гельґесон: Мені здається, що нинішній уряд вкрай неохоче йде на будь-які конкретні кроки щодо регулювання торгівлі з Ізраїлем — незалежно від обставин. Посадовці можуть висловлювати занепокоєння окремими злочинами чи загибеллю цивільних, навіть під час перемир’я, але це лише слова, жодних дій.
У цьому сенсі наша блокада була радше символічною, але вона мала цілком реальну ціну. Мене звільнили, і зараз я оскаржую це рішення в суді. Водночас тривають спроби послабити профспілку й обмежити її здатність виконувати свою основну функцію — захищати членів і їхні трудові права.
Але ми просто не могли інакше. Для мене особисто це стало питанням моралі. Якщо вибір стоїть між втратою роботи і бездіяльністю, поки безкарно вбивають дітей, я б знову зробив той самий вибір. Це час, у якому ми живемо. Якщо ми не готові ризикувати, навіть коли це стосується особисто нас, ми не зможемо нічого змінити.
Артем Тідва: Як, на вашу думку, українські та міжнародні ліві й профспілкові активісти можуть вас підтримати — у вашій особистій боротьбі, у захисті працівників вашої профспілки та в просуванні сильніших і ефективніших санкцій проти тих, хто розв’язує й підтримує жорстокі війни?
Ерік Гельґесон: Щодо моєї судової справи та звільнення, є два рівні, на яких підтримка може відіграти важливу роль. На політичному та інституційному рівні допомогти можуть листи підтримки до посольства Швеції або до об’єднання роботодавців Ports of Sweden — особливо якщо в них чітко засуджується звільнення і воно визначається як тиск на профспілку.
На рівні рядових членів все трошки інакше. Важливу роль відіграє поширення відео, заяв чи новин. Сам факт, що люди знають про те, що відбувається, вже багато важить. Коли члени профспілки бачать, що їхні дії не залишаються непоміченими навіть за тисячі кілометрів, це справді підсилює їхню мотивацію.
Це стосується не лише українських профспілок. Коротке відео чи фото, скажімо, від грецьких докерів, або повідомлення у відповідь від нас часто мають більший вплив на рядових членів, ніж ретельно сформульований лист до посольства. В ідеалі варто діяти на обох рівнях.
У ширшому сенсі, на мою думку, учасники профспілкового руху мають чітко усвідомлювати: профспілкові права ґрунтуються на правах людини та громадянських свободах — їх неможливо відокремити одне від одного.
Неможливо стояти осторонь, коли підривають свободу слова, право на справедливий суд і базові правові гарантії, й водночас сподіватися, що профспілкові права не будуть порушені.
Коли немає засадничих принципів і все можна поставити під сумнів, профспілкові права перетворюються на формальність, яку легко відібрати. Ми вже не раз бачили цей сценарій: спершу обмежують права мігрантів, біженців чи меншин; потім обмежують право на протест і свободу слова; і зрештою під удар потрапляє право на страйк і самоорганізацію.
Якщо профспілки зосереджені тільки на зарплатах і роботі, і не реагують на порушення інших прав, потім їх просто ніхто не підтримає. А без прав людини не буде й профспілкових прав.
Артем Тідва: Повністю згоден. Багато прав закріплені в конституціях, але вони залишаються реальними тільки якщо їх активно відстоюють. На вашу думку, які санкції є найефективнішими проти тих, хто розв’язує криваві війни?
Ерік Гельґесон: Якщо подивитися на історію, робітничий клас завжди знаходив способи чинити опір війні. Ці методи не нові, але їх потрібно пристосовувати до сучасних умов. Водночас найефективніший спосіб зупинити війни, несправедливі окупації та вторгнення — це колективні дії самих працівників.
Саме так це працює. Коли працівники кажуть «ні» — відмовляються фінансувати, перевозити чи обслуговувати вантажі, зброю або інші товари для війни, — це може реально вплинути на ситуацію. Саме так робітничий рух уже допомагав зупиняти несправедливі війни і запобігати подальшому вбивству цивільних.
Водночас треба бути чесними: ми багато разів зазнавали поразок. Акції солідарності не завжди дають результат. Але це не означає, що вони марні. Вони можуть спрацювати — і зрештою мають спрацювати. Світ сьогодні рухається не до мирного майбутнього, а до нестабільності й небезпеки.
Те, що переживають українці, те, через що проходять палестинці, і те, що вже відчувають люди в різних частинах світу, — не виняток, а частина спільної реальності. Якщо люди праці не протистоятимуть війнам й мілітаризму, ці процеси лише набиратимуть обертів.
Вперше опубліковано: Jacobin
