Постмайданівська Україна. Війна й тенденції тоталітаризму

  • 20 жовтня 2016
  • 2865
Постмайданівська Україна. Війна й тенденції тоталітаризму

Володимир Чемерис

Що з нами сталося?
За домайданівської «злочинної влади» будь-який тиск на журналістів виклика́в хвилю обурення. Обурення самих журналістів, правозахисників, громадянських активістів, яке навіть стало приводом до першого Майдану в незалежній Україні – протестної акції «Україна без Кучми». Інформація про «темники» 1 і, тим паче, про вбивства критиків влади породжувала протести. Арешт журналіста лише за те, що він опублікував свою думку, колись міг підняти хвилю, а то й цунамі громадянського обурення. Припинення практики «темників» було одним з гасел «помаранчевого» протесту 2004-го.

У постмайданівській Україні «темники», арешти й цензура стали буденними. Мало того, репресії щодо інакодумців, ба навіть їх убивства, стали соціально прийнятними. Убивство журналіста Бузини чи спалення десятків людей у Одесі 2 травня 2014 року знаходять виправдання в промовах «патріотів». А колишні опозиційні журналісти, які отримали депутатський мандат, відмовляються захищати колегу Руслана Коцабу, котрий півтора року провів у СІЗО за свої погляди. Загалом, кримінального переслідування в Україні зазнали за свої публікації понад сотню журналістів, блогерів та просто людей, котрі висловили свої погляди щодо війни в Донбасі, мобілізації, державного устрою України (правоохоронці кваліфікують такі погляди як «сепаратизм») та ін.

У постмайданівській Україні здійснилися найсміливіші передбачення роману Орвелла «1984» – слова на кшталт «громадянська війна» стали табу. На заміну їм прийшов новояз. Зокрема, новоязний термін гібридна війна, якою в наших медіа позначають усе – від бойових дій на сході до публікацій у «Нью Йорк Таймс».

Заради справедливості треба зазначити, що виправдання насильства та вбивства «ворогів» стали прийнятними не в суспільстві загалом, а лише в сегменті соцмереж, ЗМІ та тих, хто називають себе «активістами Майдану». Проте це не може перефарбувати картину сучасної України у веселіші кольори. Критики наявного стану речей здебільшого мовчать – через побоювання репресій чи самоцензуру. А дописи «фейсбучної сотні» чи виступи «патріотів» наші медіа подають мало як не голос усього українського суспільства.

Свого часу заборона опозиційної партії могла викликати суспільне обурення. Зрештою, з 1991-го таких прецедентів в Україні не було. Тепер же заборону КПУ та низки інших партій зустріли мовчанням усередині країни, критикували заборону лише міжнародні правозахисні організації.

Буденною практикою стали «п’ятихвилинки ненависті» (майже за Орвеллом). Правда, ці «п’ятихвилинки» – масовані кампанії нападок у соцмережах та ЗМІ на Надію Савченко, Тетяну Монтян, Станіслава Сергієнка, Володимира Зеленського, «антикорупціонерів-єврооптимістів» – тривають не по п’ять хвилин, а інколи тижнями. Ініціатори таких кампаній (автори перших постів) – радники президента (Бірюков), чиновники (Геращенко, Тука) чи структури, які належать представникам проурядового «Народного фронту» (Княжицький, Пашинський).

Соціально прийнятним у постмайданівській Україні стало «стукацтво», яке заохочується в тому числі й Службою безпеки. Концентратом доносів став сайт «Миротворець», який регулярно публікує списки «ворогів» – журналістів та громадських діячів.

Такі списки часто стають інструкцією до дії для ультраправих парамілітарних формувань, які застосовують насильство проти «зрадників» – нападають на учасників заходів соціального протесту, антивоєнні, антифашистські мітинги, погрожують журналістам чи й б’ють їх.

Наприклад, публікація на сайті «Миротворець» списків журналістів, котрі мали необережність акредитуватися в ДНР, спричинила хвилю брутальних погроз на їхню адресу з боку «патріотів». З цього приводу змушені були висловитися міжнародні правозахисні організації та представниця ОБСЄ Міятович, оскільки нападкам було піддано не лише українських, а й закордонних журналістів.

А списки неблагонадійних, які уклали активісти ультраправої організації «Цивільний корпус Азов», стали основою для нападок на лівих та антифашистських активістів.

Із нами справді щось сталося – Україна змінилася після останнього Майдану. З країни, яка позитивно вирізнялася рівнем громадянських свобод на просторах колишнього СРСР, вона перетворюється на копію Російської Федерації в плані придушення цих свобод.

І ми фактично погоджуємося з цим?

 

Майже за Арендт
Наведені факти свідчать про те, що низку аспектів суспільного життя в сучасній Україні контролюють чи то державні органи, чи то недержавні ультраправі формування. А громадяни, якщо вони висловлюють погляди, не схвалені цими формаціями, отримують погрози, насильство чи кримінальні справи.

Низка громадських об’єднань та інтернет-ресурсів проводять моніторинг висловлювань блогерів у соцмережах, публікацій та діяльності журналістів і громадських діячів, виступів акторів (і українських, і російських), телевізійних передач та кінофільмів, мирних зібрань.

Результатом цього «моніторингу» зазвичай стає звернення до державних органів – СБУ, МВС, Міністерства інформації (Міністерства правди, як називають його багато журналістів), Національної ради з питань телебачення та радіо, Державного агентства з питань кіно – із вимогою порушити кримінальні справи щодо тих чи інших осіб, заборонити показ певних телепередач чи кінофільмів, скасувати ліцензії на телемовлення.

Прикладом цього є такі сторінки в соцмережах, як https://www.facebook.com/vidsich/, та діяльність «громадської ради» Держкіноагентства, за поданням якої позбавлено права на прокат низку телепродуктів – і російських, і українських.

У багатьох випадках державні органи і справді порушують кримінальні справи проти журналістів (саме за доносом було порушено справу щодо Коцаби), забороняють до показу фільми (найсимптоматичнішою стала заборона показу культового для багатьох фільму Ельдара Рязанова «Гараж»).

У інших випадках ультраправі, у тому числі й відверто расистські чи нацистські («Азов») формування самі нападають на приміщення телеканалів (наприклад, «Україна» чи «Інтер») або на зібрання з певною тематикою: акції соціального протесту, антивоєнні зібрання та зібрання з лівою й антифашистською символікою, акції ЛГБТ. Як правило, такі напади відбуваються за бездіяльності поліції.

Під час атак на ЗМІ нападники ставлять вимоги щодо зміни редакційної політики й висвітлення подій в Україні лише з однієї, «патріотичної» точки зору.

Наслідком такого тиску, нападів та кримінального переслідування нерідко стає відмова громадян від публічного висловлювання власних поглядів та самоцензура у ЗМІ.

Ініціаторами кампаній проти інакодумців, як правило, стають представники ультраправих формувань, а також ті громадські активісти, котрі раніше позиціонували й досі позиціонують себе як люди з ліберальними та демократичними поглядами. Однак результатів ці кампанії досягають передусім за сприяння чи бездіяльності державних установ.

Поза цим, органи державної влади також безпосередньо беруть участь у обмеженні громадянських прав. Верховна Рада ухвалила низку таких законів. Зокрема, зміни до Кримінального кодексу, які дозволяють переслідувати учасників протестів проти мобілізації та тих, хто висловлюється за припинення військових дій, «за протидію українській армії». Чи закон про «декомунізацію» (2015), який створив підставу для заборони низки політичних партій і переслідувань громадян із лівими поглядами.

Протягом 2014–2015 Рада внесла зміни до чинних статей та запровадила нові статті в «Особливу частину» Кримінального кодексу – «Злочини проти національної безпеки», статті 109, 110, 110-2, 111, 112, 113, 114, 114-1. Згідно з цими нормами, дії, публічні заклики та розповсюдження матеріалів, що закликають до повалення чинного ладу, є кримінальним злочином, який у окремих випадках карається ув’язненням до 15 років. Ці законодавчі норми в нинішній судовій практиці трактуються державним обвинуваченням (прокуратурою) таким чином, що схвалення радянської практики, висловлювання щодо порушення громадянських та соціальних прав у сучасній Україні, симпатії до федерального устрою чи висловлювання проти загальної військової мобілізації (що є звичною річчю в демократичних країнах) є тяжким злочином – аж до «державної зради».

Фактично, у постмайданівській Україні утворився механізм контролю за висловленням поглядів і думок громадян та механізм придушення свободи слова, свободи вираження поглядів, свободи зібрань та асоціацій. Механізм цей комбінований, бо складається з циклів дій і недержавних формувань, і державних органів.

Нині, в кінці 2016 року, цей механізм не є всеохопним, але вже має ознаки тоталітаризму. Майже за класичними творами Ганни Арендт «Джерела тоталітаризму» чи Карла Попера «Відкрите суспільство».

 

Контролювати все
Численні дослідники тоталітаризму так і не дійшли до єдиної думки у визначенні поняття тоталітаризм. Тому варто виділити лиш те, що є спільного у визначеннях класиків.

Отже, тоталітаризм – система відносин у суспільстві, яка встановлює повний (тотальний) контроль над важливими аспектами життя людей. Передусім над соціальними і політичними аспектами. К. Фрідріх та З. Бжезинський («Тоталітарна диктатура та автократія», 1956) відмовилися від спроб дати абстрактне визначення терміна й запропонували емпіричний підхід на основі практики фашистської Італії (де виник сам термін), нацистської Німеччини та СРСР. У їхньому трактуванні тоталітаризм – не так повний контроль за діяльністю людини (що неможливо в принципі), як відсутність обмежень для такого контролю.

Суб’єкт контролю. Арендт розрізняє поняття тоталітарна держава та тоталітарний рух. Ще до того, як тоталітарний рух призведе до утворення тоталітарної держави, він намагатиметься контролювати активність громадян. Наприклад, за допомогою людей у чорних чи коричневих сорочках. З іншого боку, апарат держави (спецслужби, цензура) не зможе тотально контролювати громадян без формально недержаних формувань: парткоми, комсомол чи гітлерюгенд, і, головне, – без стукачів. Останні і є найважливішим механізмом контролю, що дозволяє державі «почути кожного». Отже, суб’єктом тоталітарного контролю над суспільством може бути не лише держава, а й тоталітарні рухи.

Спільним для всіх тоталітарних рухів та тоталітарних держав також є, за висловом Арендт, поняття об’єктивного ворога. Без цього поняття тоталітаризм навряд чи може існувати. Адже треба пояснити народним масам, заради чого вони повинні обмежити свої громадянські права та терпіти тотальний контроль.

«Запровадження поняття «об’єктивного ворога» значно важливіше для функціонування тоталітарних режимів, ніж ідеологічна дефініція відповідних категорій. Якби йшлося лише про ненависть до євреїв чи буржуазії, – тоталітарні режими могли б, здійснивши один колосальний злочин, повернутися до звичаїв нормального життя й урядування. Як ми знаємо, відбувається зворотне. Категорія об’єктивних ворогів переживає перших, ідеологічно визначених ворогів руху; відповідно до нових обставин виявляються нові об’єктивні вороги» (Г. Арендт «Джерела тоталітаризму»).

У сучасній Україні вже існує й діє механізм контролю за вираженням поглядів і соціальною та політичною діяльністю громадян. Механізм полягає у виявленні зради (мем, поширений у нас за останні два роки). У нейтралізації зради шляхом кримінального переслідування, насильства, кампаній цькування в соцмережах та ЗМІ. У встановленні «єдиномислія» через пропаганду та новояз.

Найбільш важливим елементом у цьому механізмі є самообмеження або самоцензура. Коли частина суспільства приймає тезу про необхідність обмеження своїх громадянських прав та обмеження прав усіх громадян заради «перемоги» над ворогом. Об’єктивним ворогом.

Еріх Фром називав цей процес втечею від свободи.

 

Війна як підстава для тоталітарних тенденцій
Емпіричний підхід показує нам, що тоталітаризм у трьох модельних країнах (фашистська Італія, нацистська Німеччина, СРСР) не встановився зовні, не встановився всупереч внутрішнім політичним процесам. Він є національним продуктом. Але не завжди країна, у якій тоталітарні тенденції явно проявляються на рівні тоталітарних рухів, переходить до стадії тоталітарної держави. Так само не можна сказати, що тенденції тоталітаризму в Україні з’явилися з чиєїсь злої волі – волі Путіна чи Порошенка, – бо ці тенденції є результатом соціальних і політичних процесів у специфічних умовах війни. І поки що немає підстав стверджувати, що ми точно впадемо у прірву тоталітаризму.

Але тоталітарні тенденції в сучасній Україні очевидні. І вони стали наслідком суспільних процесів, насамперед війни.

Загальною умовою для появи тоталітарних тенденцій та їхньої перемоги є той-таки об’єктивний ворог. І цей ворог стає всім зрозумілим і відчутним саме під час війни. Недарма німецький нацизм виріс із травматичної свідомості Першої світової.

Війна на Сході стала загальним аргументом для виправдання контролю над вираженням поглядів та діями громадян.

Притаманний станові війни розподіл на «своїх» і «ворогів» є обґрунтуванням для репресій проти тих, кого «патріотичні» рухи віднесли до протилежної сторони. Позбавляти їх громадянських прав можна, і навіть необхідно. Інакше вони переможуть.

Відповідно, у ситуації суспільства з тоталітарними тенденціями значно понижується рівень суспільної дискусії, притаманної демократичному плюралістичному соціуму. Єдиним аргументом у такій дискусії, як правило, виступає номінування (обзивання) опонента «агентом ворога». Після якого всі інші аргументи вже зайві. Тобто, власне, і дискусія не потрібна.

Цікаво, що у нашому випадку такого роду «дискусія» іноді набуває карикатурних форм. Як, наприклад, після трагічних подій 31 серпня 2015 року під стінами парламенту, коли представники уряду та ультраправої «Свободи» називали одне одного «агентами Кремля».

Війна для тоталітарної свідомості, що формується, стає самодостатньою, навіть необхідною. Її припинення означатиме втрату підстав і аргументів для контролю та заборон. А отже, і загрозу самого існування тоталітарних рухів.

Усе це є елементами конструювання масової людини (за висловом Арендт). Власне, з таких масових людей і складається тоталітарне суспільство.

 

Динамічна рівновага
Наскільки коректно говорити про ознаки та тенденції тоталітаризму в постмайданівській Україні? І наскільки важливо на цьому наголошувати?

Важливо вже для того, аби ці тенденції не пройшли повз увагу. Адже не кожна країна, де існували тоталітарні тенденції та тоталітарні рухи, переходила до стадії тоталітарної держави.

Сьогодні в Україні два основні чинники тоталітарних практик – державний апарат та ультраправі рухи – перебувають у динамічній рівновазі. Доповнюючи одне одного і поборюючи одне одного, вони займають своє місце на політичній мапі країни вже два з половиною роки, намагаючись контролювати громадянське суспільство.

Крім того, в Україні наразі немає однієї важливої риси, притаманної всім класичним тоталітарним державам. Немає авторитаризму зі всевладним вождем.

Але цю рівновагу може бути порушено в будь-який час.

У який бік вона зрушиться – до тоталітаризму чи демократії – залежить від соціальних процесів, які розвиваються в Україні. Лише соціальні рухи – рухи громадян, які усвідомили свої соціальні інтереси, – можуть зруйнувати рухи масових людей, об’єднаних «єдиномислієм» заради «перемоги над об’єктивним ворогом» і заради тотального контролю над собою та співгромадянами.

 

Notes:

1. Те́мник — у 2001—2004 роках щоденна закрита директива керівництву українських ЗМІ, яка містила детальні інструкції, яким чином треба висвітлювати в новинах політичні події. Назва «темник» походить від початкової назви цього документа: «Темы недели» (рос.).

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери