Минулого тижня на нафтопереробному заводі «Нафтан» білоруський КДБ заарештував за підозрою у підриві національної безпеки двох робітничих активістів. Торік Вольга Брітікава (Ольга Брітікова) та Аляксандр Кухарьонак (Олександр Кухарьонок) вже провели деякий час за гратами через свою критику режиму Лукашенка та участь в антиурядових протестах. Вони стали черговими жертвами репресій проти робітничих організацій та активістів, які 3 роки тому, у серпні 2020 року, приєдналися до всенародних протестів. Наразі у Білорусі ув'язнені понад 40 робітничих активістів, десятки змушені були емігрувати, а безліч працівників щодня зіштовхуються з переслідуваннями та політично мотивованими звільненнями. Ця хвиля політичного насильства є безжальною реакцією білоруської правлячої еліти на масові заворушення робітничого класу, які охопили країну після сфальшованих президентських виборів 9 серпня 2020 року.
У серпні 2020 відбулися протести, які стали найзначущим епізодом масової непокори та найнаочнішим проявом поліцейського насильства за всю історію незалежної Республіки Білорусь. Протестам після виборів 2020 притаманна ще одна особливість — участь у них робітничих організацій як окремого колективного суб'єкта поруч з іншими соціальними групами, що підкреслювали свою самобутню роль (жінки, медичні працівники, пенсіонери, IT-фахівці тощо). Робітники брали участь в електоральних протестах в Білорусі й до 2020, але у таких масштабах — вперше. Також це не було притаманно електоральним і антикорупційним протестам в інших пострадянських країнах, зокрема так званим «кольоровим революціям» в Грузії й Україні та антипутінським демонстраціям у РФ.
«Партизанський марш» у Мінську, задуманий як акція солідарності зі страйкарями з мінських заводів, жовтень, 2020 рік. Фото: TUT.by
Я спостерігав за масовими протестами в Білорусі, вже маючи за плечима дисертацію про робітничий рух і державне регулювання трудових відносин у цій країні. Коли я чув перспективи успіху, які змальовували лідери протесту, то мої знання соціальної історії Білорусі зумовлювали песимістичні передчуття щодо їх реалізації. Я й не сподівався, що Лукашенко піде у відставку, але після першого тижня протестів я бачив потенціал для позитивних змін у країні, і особливо посприяти їм міг саме робітничий рух. Робітникам БелАЗу, МАЗу та багатьох інших промислових підприємств вдалося самоорганізуватися та змусити начальство й місцевих чиновників вислухати їхні вимоги, що на деякий час практично цілком деморалізувало державно-капіталістичну еліту.
На противагу вуличним протестам, акції на робочих місцях, здавалося, здатні були домогтися поступок щодо трудових прав та загальної демократизації. Події наступних 3 місяців продемонстрували, що цілком виправданим був радше мій песимізм; зникли надії навіть на найменші прогресивні зрушення. Ба більше, безжальне та жорстоке придушення протестів, яке Лукашенко здійснив за підтримки Москви, підготувало участь Республіки Білорусь у вторгненні РФ в Україну. Скрутне становище білоруського робітничого класу зумовлено не лише злоякісними трансформаціями авторитарно-популістського режиму Лукашенка, а й відродженням російського імперіалізму.
Демонстрант Роман Зайцев, якому в груди влучила світлошумова граната, протести в Мінську, серпень, 2020 рік. Фото: Reuters
Ці рокові місяці 2020 року слід ретельно дослідити, щоби побачити сильні й слабкі сторони робітництва в протистоянні авторитаризму. Насамперед розглянемо сам факт участі в антиурядових протестах робітництва з окремою колективною ідентичністю. Це могло виглядати контрінтуїтивно, адже білоруська пропаганда довгий час зображувала робітників як одну з опор популістського правління Лукашенка. На відміну від багатьох інших пострадянських країн, Білорусь зберегла численний промисловий робітничий клас, зосереджений на державних машинобудівних та хімічних підприємствах, що розташовані в Мінську та обласних центрах. Цілий столичний район, Партизанський, сповнений індустріальних гігантів, таких як Мінський тракторний завод та Мінський автомобільний завод. Робітники з цих та інших заводів крокували центральною вулицею району, щоб приєднатися до протестуючих на головній площі міста.
Отже, структурне становище робітничого класу в індустріальній країні частково зумовлює його протестний потенціал. Що ж можна сказати щодо протестних настроїв та організаційних можливостей? Тут слід детальніше зупинитися на суперечностях білоруської моделі пострадянського розвитку. Традиційно робітники активно опонували уряду, починаючи з масових протестів останніх років радянського ладу. Події 2020 року значною мірою нагадували 1991 рік, коли білоруські робітники вийшли на вулиці, протестуючи проти підвищення цін та бюрократичної влади комуністичної партії. Республіка була за крок до оголошення воєнного стану, а авторитет компартії вже був безповоротно підірваний.
Масовий страйк працівників Мінського тракторного заводу, жовтень, 2020 рік. Фото: з відкритих джерел
Тогочасні протести започаткували потужний реформістський рух, який оформився у вигляді спадкоємця радянських профспілок — Федерації профспілок Білорусі, що охоплює більшість найманих працівників країни; водночас виникло й кілька радикальних незалежних профспілок. Вольга Брітікава належить до другого відгалуження, вона є однією з лідерок Білоруської незалежної профспілки, заснованої в 1991 після страйків на шахтах Солігорська, де видобувають калійні солі. Ці реформовані та новостворені профспілки акумулювали для білоруського робітничого класу організаційний ресурс та досвід самоорганізації. Робітничі протести були почасти і явищем в 1990-ті роки, зокрема після приходу Лукашенка до влади в 1994 році. Після одного з таких протестів у 1995 році, новий президент попередив: якщо люди займуть центральну площу, він виведе танки. До цього майже дійшло в 2020 році.
Поворот Лукашенка до популізму частково був відповіддю на народні протести з соціальними вимогами, частково — превентивною атакою, що запобігла появі незалежних політичних конкурентів. Рішення президента про призупинення приватизації державного майна було водночас певною поступкою вимогам робітничого руху та заходом проти формування політичного незалежного класу великої буржуазії, на кшталт олігархів у сусідніх Росії та Україні. Політичну стратегію Лукашенка можна розглядати як різновид цезаризму, описаного Антоніо Ґрамші: новий президент розбудовував свою владну вертикаль, щоби «заморозити» баланс тільки-но зароджених класових сил, нової буржуазії та пролетаріату. При цьому останній зберігав значний структурний та організаційний потенціал.
Президент Білорусі Олександр Лукашенко. Фото: president.gov.by
Профспілки лишалися для влади одним із головних конкурентів. Голова Федерації профспілок Білорусі Уладзімір Ганчарик посів 2-ге місце на президентських виборах 2001 року, результати яких ставилися під сумнів. Після виборів адміністрація Лукашенка розпочала двоїсту атаку на профспілки. По-перше, на чолі Федерації профспілок поставлено лояльну особу, по-друге, надзвичайним указом в усіх галузях промисловості запроваджено короткотермінові контракти. Отже, найбільше об'єднання профспілок фактично перетворилося на підрозділ адміністрації президента, а незгодні профспілки були юридично маргіналізовані.
Запровадження контрактів на 1-5 років та інші подібні укази лягли в основу контрольованої бюрократією прекаризації праці, що зробило робітників цілковито залежними від менеджерів. Таким чином робітники опинилися в лещатах деспотії менеджменту в умовах навіть гірших, ніж в СРСР; тепер робітники були позбавлені гарантій щодо найму та збереження робочого місця. Ситуацію ще більш погіршила криміналізація безробіття, що викликала протести в 2017. Зрештою, система короткотермінових контрактів разом з іншими новаціями, що згортали права робітників, була включена до нового Трудового кодексу, ухваленого незадовго до протестів 2020 року.
Популізм Лукашенка грунтувався на збереженні структурного значення робітничого класу при позбавленні його політичного представництва. У той час, як Федерація профспілок була кооптована до президентської вертикалі, незгодні незалежні профспілки були маргіналізовані. Це змусило покладатися на міжнародну солідарність та західні гранти. Кількість їхніх членів катастрофічно скоротилася, вони взагалі втратили доступ до більшості підприємств (за виключенням незалежної профспілки в хімічній промисловості). Незалежні профспілки фактично перетворилися на громадські організації, які займалися тематикою трудових прав, при цьому володіючи дуже обмеженою базою на великих підприємствах. Вони перебували в союзі з політичною опозицією, хоча деякі зберегли зв'язки з соціалістичними групами. Це пояснює слабкість робітництва як колективного учасника протестів 2020 року.
Завод «Гродно Азот» став одним із центрів страйку, але робота там не зупинялася, Білорусь, жовтень, 2020 рік. Фото: TUT.by
Більшість робітників була залучена до протестів 2020 року як окремі індивідуальні учасники, а не як члени відповідних робітничих організацій. За виключенням активності Незалежної профспілки гірників, більшість акцій, які відбувалися на машинобудівних підприємствах, координувалися спонтанно створеними страйккомами чисельністю у кількадесят осіб. Трудові права були невід'ємною частиною напряму роботи цих комітетів, але політичні вимоги вони запозичили у лідерів політичної опозиції, які не мали жодного стосунку до робітничого руху та переслідували власну популістську стратегію.
Таким чином, початковий імпульс робітничих протестів спирався на обмежену базу. Половина усіх протестів відбулася протягом перших двох тижнів та охопила близько 80 підприємств по всій країні. Але незабаром стало очевидним, що Федерація профспілок лишається під контролем влади, робітників почали залякувати звільненнями та арештами, після чого хвиля протестів пішла на спад: на зміну спонтанній повній зупинці виробництва прийшли «італійські» страйки, які зрештою стишилися до індивідуальних символічних протестів. Загальний страйк, анонсований лідерами опозиції на кінець жовтня 2020, так ніколи і не відбувся. Незабаром робітничі лідери опинилися або у в'язниці, або в екзилі.
Поразка робітничих протестів і ширшого демократичного руху відкрила шлях перетворенню популістського цезаризму Лукашенка на відверто авторитарний режим, заснований на політичному насильстві; з крахом внутрішньої політики балансування настав кінець і зовнішньополітичній багатовекторності, Республіка Білорусь потрапила в асиметричну залежність до РФ та стала підручницею імперіалістичної агресії.
