Жінки, що виховують дітей в Україні, ще до війни були вразливою групою. Вони застрягали з дитячими візочками під будівлями без пандусів, їх могли звільнити, відмовити у працевлаштуванні чи оренді житла просто через наявність дітей. Проте повномасштабна війна підсилила існуючі та створила нові виклики, що ускладнюють становище українських матерів.
Цей матеріал ми підготували на основі тридцяти глибинних інтерв’ю[1] з матерями-отримувачками гуманітарної допомоги. У статті аналізуються виклики, пов’язані з ментальним здоров’ям, працевлаштуванням, житлом, фінансовим становищем і пошуками «гуманітарки».
Як дізнатися про проблеми матерів?
Це дослідження ґрунтується на розповідях жінок про їхні досвіди проживання війни. Учасниці дослідження не є однорідною групою: серед них матері з різних областей, з селищ і великих міст; мешканки прифронтових територій і ті, хто вимушено переїхали до умовно безпечніших регіонів; жінки, які працюють повний робочий тиждень, і ті, хто втратили роботу під час війни або й раніше; матері, яким допомагає доглядати дитину партнер, родички або доглядові інституції (наприклад, садочки), і матері, які самостійно виховують дітей; а також жінки різного віку, з різним рівнем формальної освіти та різним станом здоров’я. Водночас цих жінок об’єднує те, що можна назвати економічною вразливістю: всі вони на момент відбору для участі в дослідженні потребували гуманітарної допомоги, тобто не могли дозволити собі навіть необхідні продукти харчування і засоби гігієни.
Важливо, що учасниці дослідження самі визначали, які теми варто обговорити. Інтерв’юерки ставили лише декілька загальних питань: про зміни в житті, актуальні виклики і уявлення про майбутнє. Після того як жінка торкалася певної теми, їй ставили уточнювальні питання. Такий підхід дозволяє окреслити проблеми, які дійсно є найбільш значущими для людини, а не пропонувати гіпотези, спираючись на знання і досвід дослідниці.
Як дійти на терапію?
Проблема ментального здоров’я виявилась однією з найвагоміших для матерів. На диво, жінки відкрито говорили про свій важкий психологічний стан, хоча ця тема — чутлива і, подекуди, табуйована. Війна, загальна ситуація в країні, фінансові проблеми, житлове питання, роз’єднання родин — все це створює напругу і невизначеність.
Через відсутність можливостей отримати емоційну підтримку жінки були раді запрошенню до інтерв’ю та підкреслювали, що їм може бути корисною така розмова.
Мати та син. Фото: UNICEF
Учасниці дослідження нерідко плакали під час інтерв’ю. У таких випадках ми зазвичай пропонували завершити розмову або зробити перерву. Одна жінка наполягала на продовженні бесіди попри те, що не могла стримувати сльози, бо їй більше не було з ким поговорити про свої проблеми:
«Нє, я розумію, шо мені ця бесіда потрібна. … Якось так склалося, шо, ну, з чоловіком я про таке не можу говорити, бо він на мої сльози реагує трошки, ммм… з якоюсь безпорадністю і появляється злость, тому шо він не може нічо з цим зробити і, получається, мені погано і… Ну, таке. …(пауза)… З домашніми, там, з мамою, з сестричками я тоже про таке не говорю, тому шо … ну, в принципі, нема з ким. Ну, це, напевно, перша така бесіда після того всього, шо … (зітхає) Якшо ви витримаєте мої сльози, то я буду говорити (сміється)».
– Мати 2-річної дитини, Київ
Після повномасштабного вторгнення з’явилося багато програм безкоштовної психологічної допомоги, як від держави, так і недержавних організацій. Однак для жінок у фокусі дослідження такі програми часто не були ефективними. Як так сталося?
Існує поширене уявлення, що українки не звертаються по психологічну допомогу через «низький рівень психологічної культури» або стереотипи про психотерапію, брак освіти чи неготовність визнати свої психологічні проблеми. Однак дослідження досвідів матерів показує, що на шляху від усвідомлення потреби в психологічній допомозі до її отримання є низка структурних бар’єрів.
Очевидним бар’єром є вартість психотерапії. Та навіть безкоштовна психологічна підтримка може бути недоступною, адже доступність — це не лише про гроші. Наприклад, безкоштовні психологічні консультації, якими можуть скористатися українки, часто відбуваються у онлайн-форматі. Учасниці дослідження рідко мають можливість усамітнитися для розмови з психологинею — як через житлові умови, які не залишають приватного простору, так і через відсутність підтримки у догляді за дітьми:
«Плохо, что нет психологической помощи для мам, вот. Вот это плохо. В основном как-то психологи есть только для детей бесплатные, а для мам в основном только онлайн. Это не всегда удобно. Плохо, что нет такого, что можно с глазу на глаз прийти, шоб кто-то с ребенком пообщался, а ты пообщался именно с психологом. Потому что иногда просто не выгребаешь. [На время консультаций] онлайн мне просто некуда девать ребенка. Он не даст посидеть, даже тут, ему надо всё время внимание».
– Мати 8-річної дитини, велике місто на сході країни
Жінка тримає на руках дитину. Фото: Juan Carlos
А якщо консультації чи групи підтримки відбуваються наживо, організаторки не завжди передбачають дитячі кімнати чи няню. Ще один виклик, особливо у великих містах, — розташування таких центрів підтримки. Часто їх для «максимальної зручності» відкривають у центральних частинах міст, проте це ускладнює доступ матерям із віддалених районів:
«Якби тут на районі була якась така організація, де я б могла з дітьми прийти, наприклад: старший пішов, там, у свою вікову групу, а я з меншою дитиною пішла б на його вікову групу. Там є такі просто групи, де спеціалісти з дітками тут щось, і з мамами або іноді навіть мами самі. [...] Таке є, но тільки в центрі, в місті».
– Мати двох дітей, 2 і 10 років, ВПО, велике місто на сході країни
Ще одна проблема полягає у тому, що безкоштовна психологічна допомога часто передбачає лише одну або кілька безоплатних консультацій. На думку учасниць дослідження, це неефективно: всього кілька розмов «не допоможуть». А коштів на продовження терапії у жінок недостатньо. Це зупиняє від того, щоб навіть спробувати терапію.
Часто громадські організації, які допомагають вразливим категоріям населення, намагаються охопити якнайбільшу кількість бенефіціарок — а тому допомога, яку отримує кожна, є невеликою. Це не дивно, адже громадський сектор покладається на фінансування від донорів, які хочуть бачити у звітах великі цифри і показники, які можна легко вирахувати. З перспективи матерів, які потребують підтримки, звісно, було би краще зосередитися на меншій групі жінок, проте ґрунтовно і надовго.
В сучасному популярному дискурсі поширена теза «нам всім доведеться довго лікуватися після війни», у якій ідеться саме про психологічні виклики. Проте є величезна група населення, яка не зможе собі дозволити ані почати приватне лікування, ані взяти участь у безкоштовних програмах. Серед інших, це матері у скрутному економічному становищі. Щоб вони могли отримати підтримку, недостатньо лише профінансувати програми — необхідно враховувати, наскільки доступними ці програми є для жінок з дітьми. Це означає враховувати зокрема брак часу та приватного простору.
Місце проведення одного з інтервʼю. Близько половини розмов в межах дослідження відбулися в парках чи на дитмайданчиках. Фото надали дослідниці
Економічна яма
Коли фінансова нестабільність постійно заважає задовільнити базові потреби, життя перетворюється на суцільний чорний день. Економія на найпотрібнішому, неможливість оплатити лікування, постійні борги — це реальність, у якій живе частина українських матерів.
«Если раньше мне нужно было спланировать, грубо говоря, на год вперёд, шо я знаю, что у меня каких-то сбережений достаточно, [...если] увольнение, сокращение, там, я не знаю, то будет какой-то определённый план на чёрный день. Сейчас, когда ты живешь в этом черном дне, ты просто такой типа: “Так, ну, сейчас у меня то-то, то-то есть, а дальше? Господи, целый месяц впереди!” [...] Там уже посмотрим, когда этот месяц пройдёт, не будет это — будем думать, чем заняться дальше, что дальше делать…».
– Мати 3-місячної дитини, ВПО, Київ
«Из-за войны трудности только в том, что я осталась без средств к существованию, — и всё. Это основная трудность. То есть у меня нет возможности ни купить ребёнку ни то же молоко — мы даже не в состоянии покупать хлеб каждый день. Мы хлеб покупаем раз в неделю и растягиваем эту булочку, там, на неделю. Вот. Ребёнок у меня любит молоко: если раньше у нас каждый день литр молока уходил, то теперь у нас молоко так, растягивается литр на неделю. И то спасибо бабушке, которая иногда подкидывает со своей пенсии в 3200…».
– Мати 8-річної дитини, велике місто на сході країни
Деякі жінки перебували у скрутному економічному становищі ще до повномасштабної війни, проте вторгнення Росії поглибило фінансові труднощі. Інша частина — мали суттєво кращі економічні умови до повномасштабного вторгнення, які погіршилися після 24 лютого. На економічне становище учасниць дослідження впливали, перш за все, втрата роботи жінкою або її партнером і вимушене переміщення.
«[...] Війна — це трошки… та не трошки, а більше підсилила ці проблеми, тому шо… почалося з того моменту, шо я завагітніла і перестала працювати. Ну, я працювала взагалі до семи місяців вагітності, даже сім з половиною, десь так. Але проблеми все одно були, тому шо якраз тоді і операція в чоловіка була, і втрата роботи одної, потім з другою тоже там не складалося, і так воно все накопичилось… звідти і борги, і, ну, це все далі, а потім ше війна добила і всьо».
– Мати 2-річної дитини, Київ
Дівчинка їде з мамою в мікроавтобусі під час евакуації в Авдіївці Донецької області, 7 березня 2023 року. Фото: AP/Evgeniy Maloletka
За даними Міністерства соціальної політики, з 2014 року в Україні зареєстровано 4,9 млн внутрішньо переміщених осіб. А фактична кількість людей, які вимушено перемістились, за оцінками міжнародних організацій, сягає 6,9 млн людей. Багато хто покидали домівки лише з найнеобхіднішим, тобто на новому місці їх чекали суттєві незаплановані витрати. Особливо важким для людей був переїзд з села до міста, адже вони втратили можливість вести підсобне господарство, яке забезпечувало їх частиною продуктів, а інколи й додатковим доходом.
«Ну, перші труднощі, коли ми переїжджали на зйомне житло, що нам нада було все купувати. Там в цій квартири нічого не було, нам … навіть ложки-вилки треба було купувати. Ковдри, подушки — ну все. І коли ми сюди приїхали, то в Запоріжжі там оформляли ж допомогу від закордонних благодійних фондів. І тоді нам надійшла сума. Ну і вся та сума, яка надійшла, і навіть більше, все було потрачено на те, щоб купити [...] якісь побутові речі, тарілки, там, каструлі, сковорідки. Плюс одяг. Діти ростуть. Меншому, ну, це кожні три місяці треба купувати одяг. І старшому теж, дитина росте. І нам одяг: зимові куртки нам треба було купувати, зимове взуття, ну. Тому що [вдома] всі наші речі такі залишилось — переїжджали ми-то влітку».
– Мати двох дітей, 2 і 10 років, ВПО, велике місто на сході країни
Економічне становище до повномасштабної війни впливає на бачення матерями власного майбутнього. Ті, чиє економічне становище різко погіршилося після 24 лютого, мають більш позитивні уявлення про своє майбутнє після завершення війни. Вони передбачають, що зможуть повернутися до попереднього рівня достатку. Ті ж, хто і раніше ледь зводили кінці з кінцями, уявляють власне майбутнє після перемоги більш песимістично. Втім зараз що ті, що інші живуть «одним днем» або ж «відкладеним завтра».
«Все змінилося»: матері у пошуках заробітку
Працевлаштування — ще одна проблема, яка є ключовою для матерів. Неодноразово жінки повідомляли, що вони або їхні партнери нещодавно втратили роботу — зокрема безпосередньо внаслідок війни.
Частина підприємств у різних регіонах України зруйновані війною, інші — збанкрутіли або тимчасово призупинили діяльність. Проте для працівниць це має один наслідок — втрату місця праці та джерела заробітку. Люди розповідали і про випадки, коли вони залишалися офіційно працевлаштовані, проте зарплати за виконану роботу не отримували.
Фото з прихистку «Феміністичної майстерні» для жінок* та дітей у Львові. Фото: Facebook «Феміністична майстерня»
Таке траплялося також і з жінками, з якими спілкувалася Оксана Буць, вивчаючи питання прекарної зайнятості під час війни. Деякі роботодавці, наприклад, не виплачували заробітну плату і пояснювали це тим, що нібито віддають прибуток на потреби ЗСУ. «Допомога армії» стала ще одним виправданням, яке роботодавці використовують для урізання зарплат:
Р: Да, нас предупреждали, нам сказали, что мы сейчас работаем на идею, то есть работаем бесплатно, но за все эти месяцы сто процентов заплатят. Может быть, ближе к лету — сказали так. Сказали, кто будет ездить на работу, тот получит в итоге девяносто процентов от зарплаты. А те, кто работает дома, [...] от всей зарплаты шийсят процентов в месяц им заплатят. Так. [...]
И: А почему не сто?
Р: Ну, сказали, потому что надо будет заплатить там за аренду, за всё, и как бы это будет так… ну, хотя бы так … И там ещё какие-то проценты директор переведёт на ЗСУ, как он сказал…
– Мати 7-річної дитини, велике місто на сході країни
Повторно працевлаштуватися матерям складніше, ніж іншим, адже ринок праці — зовсім не чутливий до жінок, які змушені поєднувати роботу з репродуктивною працею вдома. Що ж пропонує Державний центр зайнятості матерям, котрі не можуть працювати по 12 годин на день? Про одну з таких «пропозицій» розповідає учасниця дослідження:
«Но мне нужен неполный рабочий день. Мне такую работу никто не предоставлял. Предоставляют только, вот, с девяти утра до девяти вечера, или ещё дольше. И всё. … Мне ребёнка девать некуда — у меня нету ни мам, ни бабушек, ни дедушек, никого. То есть я с ребёнком сама и его некуда отдать, шоб кто-то с ним сидел. Как мне сказали: “Ищите таких же мамочек, отвозите там, договаривайтесь — одна будет работать, другая будет зарплату получать, потом поделитесь”. Ну, вот такие варианты — это то, что мне в центре занятости говорят».
– Мати 8-річної дитини, велике місто на сході країни
І як би принизливо не звучала ця порада від представниці державної структури, часто у матерів справді немає іншого виходу, окрім як вдаватися до неформальних практик взаємодопомоги. Проте не у всіх є така можливість, адже часто переїзд призводить до руйнування соціальних зв’язків.
Чоловік на пероні прощається з дружиною та сином на вокзалі Львів-Головний, 14 березня 2022 року. Фото: Kobi Wolf/Bloomberg via Getty Images
Під час війни поєднувати оплачувану працю з доглядовою стало ще складніше через те, що багато шкіл проводять навчання онлайн. У випадку дітей молодшого шкільного віку це означає, що хтось має перебувати з ними вдома — найчастіше мова саме про матерів. Для останніх це суттєво зменшує шанси знайти хоч якусь роботу.
Іншою проблемою в контексті працевлаштування є низхідна мобільність. Часто жінкам, які втратили місце праці через війну, вдається працевлаштуватися лише на роботу з суттєво нижчою оплатою і статусом.
«Всё изменилось. Во-первых, то, что … у меня три образования, два из них высших. Я не могу найти себе работу. … Ну, уборщицей — я вот вчера последний день отработала уборщицей в офисе. [...] А у меня выбора нету, потому что мне [ребенка] чем-то кормить надо, мне его надо одевать, он хочет те же самолеты, те же конфеты, и я … ну, я не хочу его [ограничивать] — он и так настолько во всем ограничен. [...] Проблема в том, что нету родных. Ты один и в чужом городе. Если там у меня было много знакомств, было много возможностей, то тут я никто и зовут меня никак, и я просто уборщица, с которой даже можно не поздороваться».
– Мати 9-річної дитини, ВПО, містечко на Закарпатті
Переїхати тричі за пів року: як це — постійно боятися втратити житло?
Для матерів, які зазнали вимушеного переміщення, важливим є також житлове питання: їхні житлові умови суттєво погіршилися.
«У нас дома трёхкомнатная. В хорошем расположении, состоянии, мы её только недавно купили, мы душу вложили, все силы вложили и так далее и тому подобное. Ну, вот, как-то… [...] И, ну, … у нас еще так-сяк, больше совдеповский ремонт, а у брата — “евро”, он даже не успел там пожить ни дня. От, ни дня просто! [...]».
– Мати 3-місячної дитини, ВПО, Київ
Матері також часто змушені переїжджати повторно. На це в кожної різні причини: висока вартість оренди, некомфортні для тривалого перебування умови, співжиття кількох родин у невеликому просторі або ж конфлікти з орендодавцями. Рівень тривожності та непевності в таких випадках лише зростає.
Дитина стоїть поруч з валізами. Фото: ДСНС України
«Ну, ми переїхали три рази, за пів року три рази. Спочатку до брата, потім одна зйомна квартира, потім інша. Ще був варіант, шо, можливо, ми мали іще раз переїжджати. Ну, слава богу, власник… Він каже: “Я не знаю, як брат вирішить, можливо, він захоче продавати [квартиру]”. Я думаю: “Ну всьо, капець, якщо ще четвертий раз за рік переїжджати, це все…” (сміється)».
– Мати двох дітей, 2 і 10 років, ВПО, велике місто на сході країни
Відсутність будь-якого регулювання ринку оренди в Україні часто призводить до того, що у людей немає жодних договорів із орендодавцем. А у випадках, коли сякі-такі договори і є — вони рідко застосовуються, бо орендарю, щоб захистити свої права треба звертатись до суду, оплачувати роботу адвоката. Це часто призводить до зловживання з боку орендодавця: зміни вартості оренди без підстав чи попередження, або ж і просто виселення.
«Наша квартира в [місті Донецької області] повністю знищена. Повністю. Її зовсім нема. Там одні руїни. З нашима речами... Ну, а хата, тьфу-тьфу-тьфу (стукає по лавці) батьківська … ціла. [...] Я вже не змогла [поведінку орендодавця] терпіти, хотіла повертатися, вже думала, може до батьків поїду. [...] Я платила чотири п’ятсот. [Орендодавець] мені там починає через два місяця: “Я піднімаю”. Хоча в нас договір був. Я кажу: “Ну як ви під… ви шось зробили? Шось змінилось?” — “Ні, або я вас виселю і поселю своїх родичів”».
– Мати 9-річної дитини, ВПО, велике місто на заході країни
Матері страждають від дискримінації на ринку житла через різноманітні фактори: від регіону походження, що особливо актуально у випадку ВПО, до власне наявності дітей.
«Та женщина, которая сдала нам квартиру, она в больнице лежала и её выписывали, и ей надо было вернуться домой. [...] А нас, как бы, пятеро, я беременная, два кота. Мы начинаем искать жильё … Самое интересное: “Мы людей из Донецкой области не рассматриваем”. Это настолько звучит, ем, неприятно … Потом … Ну, животные, само собой, [...] семьи с детьми они не рассматривают. Я говорю: “У нас ребенок будет только в декабре!” Она первые полгода, ну, вообще ничем вам навредить не сможет».
– Мати 3-місячної дитини, ВПО, Київ
Вагітна жінка в облаштованому укритті. Фото: Erin Trieb
Результати дослідження наштовхують на думку про роль житла як «основи» під час війни. Зараз житло — це те, навколо чого матері будують довгострокові плани, від чого відштовхуються при прийнятті важливих рішень. І те, що найбільше бояться втратити. Проте неврегульованість ринку оренди і нестача соціального житла роблять цю «основу» для економічно вразливих українських матерів ще більш хиткою.
Війна — це час, коли частина населення знаходиться у стані небезпідставного страху втрати житла: як через фізичне руйнування, так і через неможливість оплатити оренду або вже наявні борги. Проте мати дах над головою — це право кожного, а тому саме зараз державі важливо розширювати фонди соціального житла.
Квест гуманітарної допомоги
Учасниці дослідження із вдячністю відгукуються про гуманітарну допомогу, яку отримують. Проте дослідження дає змогу виділити кілька важливих проблем, які ускладнюють систему отримання «гуманітарки». Насамперед це ситуативність і нерегулярність надання допомоги. Як і у випадку з психологічними консультаціями, організації часто орієнтуються на маленьку допомогу великій кількості жінок, а не навпаки.
«У Львові там є … по-моєму [назва організації]. [...] Боже мій, то вони, напевно, вже раза чотири давали, прислали підгузки, за шо я дуже дякую. Взагалі всім вдячна, шо могли допомагати і продуктами, і підгузками, тому шо це, ну, часом були сльози просто, ну чесно. ...(пауза)... Це єдине, шо так регулярно, а так… я восени частенько шукала, заповняла дуже багато різних заявок і періодично… от буквально недавно Карітас тоже, харчування, продукти елементарні видали, і гігієну. [...] А так, шоб постійно, регулярно — нема такого».
– Мати 2-річної дитини, Київ
Так, матері не можуть передбачити, яку кількість допомоги отримають, що ускладнює планування витрат. Тож жінки, хоч і отримують допомогу, залишаються у стані невизначеності.
Склад із гуманітарною допомогою в селі Вишневе, Київська область. Фото: Вишнева міська громада у Facebook
Розосереджена допомога — це додатковий час на дорогу, який жінка витрачає в межах репродуктивної праці. Якщо необхідно забрати предмети гігієни в одному місці, продукти харчування — в іншому, а побутові речі — ще у третьому, збір «гуманітарки» перетворюється на квест. А часто його доводиться проходити із дітьми. Проте у матерів, які потребують гуманітарної допомоги, немає вибору. Особливо це стосується внутрішньо переміщених матерів: щоб облаштуватися на новому місці, необхідна велика кількість побутових речей, які часто немає змоги придбати самостійно.
«Коляску нам родственники прислали с [города Донецкой области], манежик нам на гуманитарке дали, за шо огромное спасибо, просто огромезнейшее! [...]Мы пришли, ну, там памперсы давали и вещи можно было выбрать. И мы приходим, и что-то слово за слово с этим … волонтером. [...] А я ему сказала еще до того, что нам ещё кроватка нужна. И мы уже уходим, а люди принесли как раз эту кроватку, что она даже еще в хаб не зашла. И он зовёт, говорит: “Ребята, подходит?”. А мы такие: “Да, подходит!”. И мы забираем и уходим. От… Только в кроватке не было матрасика. Я ж давай выискивать в интернете самый, как бы, дешевый вариант. Мы поехали [на производство матрасов], (смеются) там дядечка такой классный — он прям при нас наш матрас сделал».
– Мати 3-місячної дитини, ВПО, Київ
Часом матері схильні порівнювати допомогу, яку отримують, із допомогою іншим категоріям населення. Так, наприклад, матері, що не покидали місця проживання, можуть нарікати, що отримують менше, ніж матері-ВПО. Жінки, що мають одну-двоє дітей, стверджують, що часто допомога надається лише багатодітним.
«ЮНІСЕФ виплатили допомогу, три місяці по дві двісті. І все. І один раз від нашої міської влади, тоже на початку війни, один раз отримала продуктовий набор. І ось донедавна тоже заповнювала заявку на [назва благодійного фонду], то вони тоже продуктовий набор мені прислали. А так взагалі зазвичай громадські організації … відмовляють, тому шо не ВПО».
– Мати 12-річної дитини, велике місто в центрі країни
Черга за гуманітарною допомогою. Фото: Caritas Ukraine у Facebook
«А зараз вже допомога в основному надається багатодітним, і то, мабуть, уже, навіть читала, що вже від чотирьох дітей. У нас двоє дітей, то як би і допомога вже й закінчилася, а їздить з малою дитиною стоять у чергах…».
– Мати двох дітей, 2 і 10 років, ВПО, велике місто на сході країни
Тобто, хоча матері отримують певну допомогу, вони все ще можуть почуватися покинутими, несправедливо обділеними. Такі практики іншування можна пояснити як реакцію на відсутність достатньої підтримки від держави в умовах обмежених базових ресурсів.
Хто допоможе матерям?
Сьогодні в Україні існує безліч громадських організацій та інших ініціатив, діяльність яких спрямована на подолання наслідків війни, зокрема допомогу певним групам, які особливо страждають від російського вторгнення. Такі організації часто замовляють соціологічні дослідження, щоб зрозуміти, як зробити підтримку населення максимально ефективною. Так і це дослідження першочергово проводилось для громадської організації.
В ході дослідження для громадського сектору ми розкриваємо часто неочевидні досвіди і контексти, які організації мають брати до уваги у своїй діяльності. Як дослідниці ми пояснюємо необхідність враховувати усю комплексність щоденних викликів, які стоять перед «цільовою аудиторією» ГО. Прочитавши звіт дослідження, замовниці бачать, що, до прикладу, безкоштовний онлайн-психолог для жінки у скрутних обставинах має небагато сенсу, якщо ця жінка мешкає в одній квартирі зі своїми батьками і дітьми та не має приватного простору. І що цінність коробки з «гуманітаркою» суттєво зменшується, якщо жінка витрачає весь «вільний» час на поїздки до місця отримання й очікування в черзі — і відтак не витрачає цей час на підробіток, відпочинок, навчання або психотерапію.
Проте навіть якщо громадський сектор уважно вивчатиме результати досліджень і дотримуватиметься усіх рекомендацій, він не зможе замінити державу у виконанні соціальних функцій. Підтримка людей, які переживають згадані у цьому тексті труднощі — часто всі одночасно, внаслідок війни чи безвідносно до неї — це передусім функція держави. Точкова допомога, яку можуть надавати неурядові організації, ніколи не буде достатньо ефективною. Адже проблеми матерів взаємозв’язні, і лише програми, які працюватимуть на різних рівнях, даватимуть достатній результат. Такі комплексні проєкти — з огляду на їх системність, складність і вартість — повинна виконувати держава. Жінкам, які виховують дітей під час війни, втрачають роботу, переїжджають тричі за півроку і не мають з ким поговорити про свої проблеми, окрім давно вигорівшої дослідниці, потрібна функціонуюча соціальна політика.
Примітки
- ^ Інтерв’ю збирали Оленка Ґу і Юля Воротняк у березні-травні 2023 року, офлайн і онлайн.
