Перед початком карантинного сезону українське телебачення розродилося великою серіальною прем’єрою. «Спіймати Кайдаша» — гучний хіт виробництва компанії «ПроКіно» на замовлення телеканалу СТБ. Це сімейна сага з 12 серій за мотивами «Кайдашевої сім'ї» Івана Нечуя-Левицького, дія твору перенесена в реалії сучасної України. Режисером серіалу виступив Олександр Тіменко, тоді як головною шоуранеркою та сценаристкою проєкту стала драматургиня Наталя Ворожбит, представниця напрямку нової документальної драми.
З кінця 1990-х років п’єси Ворожбит ставилися в незалежних театрах різних країн, за її сценаріями знімався скандальний російський серіал «Школа», а також фільми «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва та «Дике поле» Ярослава Лодигіна. З огляду на бекґраунд сценаристки, спродюсований нею серіал можна розглядати як спробу компромісу між документальною драматургією «тут і зараз» та інтерпретативними штудіями з української класики.
Наталя Ворожбит, сценаристка серіалу «Спіймати Кайдаша»
Творці серіалу постійно балансують на хиткій лінії між усіма можливими стилістичними й концептуальними нішами: окрім сімейної саги, мелодрами й комедії з трагедійним підтекстом, тут є навіть елементи еротики чи фільму жахів з антиалкогольним ухилом. Зовні СТБ пропонує глядачеві ніби осучаснену шкільну хрестоматію, але подає її як сімейну (трагі)комедію. Зі свого боку, народний гротеск змінюється майже документальним побутовим реалізмом. До цієї буремної суміші додали трохи замріяної романтики, розбавили натяком на соціальну критику — й нарешті поставили кульмінаційний національно-патріотичний акцент.
Документальна драма в гостях у телевізора
Події розгортаються в селі Семигори під Києвом у період між 2005 та 2014 роками в родині Омелька Кайдаша та Марусі Кайдашихи. Вони мають двох дорослих синів, котрі нещодавно повернулися з війська: старший, Карпо, працює автомеханіком, молодший, Лаврін — будівельником. Карпо бере за дружину місцеву багатійку Мотрю, Лаврін — бідну та зовсім юну Мелашку. Головні персонажі розроблені детально та вкрай реалістично, герої другорядних сюжетних ліній теж нічим їм не поступаються.
Провінційні образи видаються дуже фактурними, їх створюють не лише знані столичні зірки, а й прекрасні характерні актори з провінційних театрів. Також у серіалі були задіяні десятки місцевих жителів з Обухівського району Київщини, а в деяких сценах з’являються й самі автори проєкту. Велика увага приділена не лише акторській складовій, а й ретельному відтворенню деталей повсякденності, антуражу «нульових» та «десятих» років.
"Провінційні образи видаються дуже фактурними, їх створюють не лише знані столичні зірки, а й прекрасні характерні актори з провінційних театрів."
У мовному оформленні серіал тяжіє до компромісу між літературною мовою та живою розмовністю. Не в останню чергу ефект живої розмовної мови став можливим завдяки використанню суржику. Справжня говірка селян Київщини оживляє серіал, але й вишукана літературна мова також знаходить своє місце в діалогах. Загалом створюється враження, що мовний компроміс начебто вдався, проте зворотний бік такого компромісу — дисонанс між «живою» та «правильною» мовою, що не лише не подоланий, а, навпаки, впадає в око. Одні герої майже скрізь суржикомовні, тоді як інші — вишукано літературні. До останніх належать любителька української поезії Мелашка та її чоловік Лаврін, котрий, однак, виріс у суржикомовній родині, але якимось дивом зберіг «чисту» літературну вимову, навіть занадто «чисту» як для такого реалістичного телепроєкту.
Голоси й відголоски
Звукове оформлення «Спіймати Кайдаша» вибудоване концептуально та натякає на ідею своєрідного культурного катарсису. В перших серіях — очевидний бенефіс російськомовної «попси», згодом — торжество україномовного, патріотичного контенту. Їдкий «Дым сигарет с ментолом» має бути розвіяний як грубий символ пострадянського кітчу, адже, як не дивно, насправді саме в такій, суто умовній, ідеєцентричній якості він з’являється в цьому занадто реалістичному серіалі. Альтернатива не забарилася — нею цілком завбачно стає різноманітна етніка: в діапазоні від автентичних народних пісень до постмодерного репертуару гурту «ДахаБраха» — музика відображає необхідність самовизначення. «Кайдашева» Україна ніби шукає себе, ні на крок не відходячи від своєї селянської ідентичності.
«Спіймати Кайдаша» — це такий собі етюд із ре/міфологізації села: на перший погляд, сільське життя постає в цілком реалістичній та наскрізь дотепній «кіноправді». Водночас ця достовірність вписана в загалом простий, майже «телероманний» сюжет із боротьбою двох ідейних світів. Конфлікт сімей Карпа та Лавріна — рушійна сила сюжету: від любовних багатокутників до політичного вибору часів Євромайдану. Проте чорне й біле тут не протистоять одне одному — сценарні перипетії розфарбовують конфлікт у різні кольори.
"Конфлікт сімей Карпа та Лавріна — рушійна сила сюжету: від любовних багатокутників до політичного вибору часів Євромайдану."
Критичному осмисленню піддаються «традиційні цінності» — Родини й Церкви — чи не найґрунтовніші підвалини в романтизації селянства. Патріархальна родина старого Омелька розсипається на очах. Приїхавши до Києва в пошуках зниклої невістки, старий Кайдаш не може повірити словам міліціонера: виявляється, що, згідно із законом, «жінка також є людиною». Та дехто з героїв, навпаки, майже несвідомо для себе створює такі «родинні» зв’язки, що навіть для пострадянських «сільських традицій» виглядають вкрай чудернацькими. Сусідку Кайдашів, матір-одиначку Тетяну, захоплює круговерть хаотичних взаємин: вона виховує дитину від когось із сусідів, отримує допомогу від потенційного батька дитини (Лавріна), дружить із його жінкою (потенційною суперницею) й до того ж перебуває в романтичних стосунках із власним кумом. Ця новостворена сюжетна лінія — чи не найгостріший з-поміж усіх сценарних винаходів.
«Спіймати Мелашку»
Історія Тетяни яскраво демонструє строкатість у міжособистісних взаєминах, тоді як баба Параска — не менш колоритний приклад строкатості, але вже у взаєминах із потойбічним світом. У цьому блискавичному образі поєднані православна святоша, язичницька знахарка й щось на кшталт громадської активістки. Їй доводиться поєднувати протилежне: бути мало не «відьмою» для «клієнтів», які так і просять «якої-небудь трави» від усіх бід, й ніби навертати ці «пропащі душі» до Христової віри. Баба Параска — справжня посередниця між світами, трікстер, медіум. Тому зовсім не дивно, що саме їй випала доля бути поводиркою під час великодньої прощі, стати тим Вергілієм, який провадитиме Мелашку Кайдашенчиху до святинь Київської Лаври.
Під час подорожі виявляється, що столичні святині діляться на антикварні (Лавра) й сучасні — футбол, туризм, шоу талантів. Святині купаються в золоті й божій благодаті, та не забуваймо, що перед походом до Раю поводирка має спочатку привести тендітну супутницю до епіцентру Пекла. Саме такою пекельною катастрофою обертається мандрівка до столиці для дівчини, що раніше зовсім не виїздила за межі мальовничої «Нечуєвої України», географічно обмеженої течією річки Рось. Своїми київськими мандрами Мелашка вносить несподіваний розбрат у життя Кайдашів, що й без того вже давно поділені на дві ворожі хати. Раніше на таке бунтарство була спроможна лише норовлива Мотря, саме вона відіграла ключову роль у руйнуванні патріархальної родини старого Омелька.
"Шокує Кайдашів навіть не сама подорож Мелашки, а дивні подробиці, що з’ясовуються під час пошуків пропащої невістки."
Вочевидь, українським містам судилося бути прокляттями для героїв цього серіалу. Так, від початку життя з Кайдашами Мотря вмовляє чоловіка якомога скоріше тікати з батьківської хати до райцентру. Вона, хоча й наділена бунтівними рисами, здебільшого занурюється в дрібно-міщанські потреби. Не дивно, що її бунт обмежується тихим життям у райцентрі, а згодом вона повертається назад до села. Проте сільське життя після Мотриного повернення вже ніколи не буде таким, як раніше, тому можна впевнено сказати, що «міське прокляття» в її «дрібно-міщанській» версії цілком відбулося. Та вже зовсім скоро, мов грім серед ясного неба, бідну родину спіткає нове «міське прокляття» — у версії куди більш тендітній та замріяній.
Шокує Кайдашів навіть не сама подорож Мелашки, а дивні подробиці, що з’ясовуються під час пошуків пропащої невістки. Виявляється, що служителі церкви їздять на дорогих авто, а святині більш нагадують великий торговий майданчик («Це церква чи базар?» — каже здивований Омелько). Та найтяжче в пошуках Мелашки доведеться легковірному глядачеві, що вже був ототожнив з етнічним відродженням і національною міфо-поетикою ту замріяну дівчинку в вишиванці, яка вперше з’явилася ніби марення, серед червоних маків замість піни морської.
Ця «ідеальна дружина» вже зовсім не Мелашка з повісті Левицького, читаються радше нотки Достоєвського — це «Кроткая», що вчинила публічне самогубство, закохавшись у російськомовного донеччанина. Й, до речі, в цьому наспіх показаному футбольному романчику (події відбуваються під час Євро-2012) виявляється одна з мовчазних тенденцій свого часу. Україномовна попкультура, схоже, нарешті поборола страх перед селом — навчилася не сакралізувати його й при цьому не переходити на мову анекдотів. «Кайдашева Україна» — ідеальний хронотоп для серіалу: провінція із замороженим часом; місцевість, впізнавана всюди — й фактично ніде конкретно. На відміну від великого міста, їй не обов’язково мати унікальне обличчя. Реалістично зобразити багатомовні українські міста — задача куди складніша, й «реалізм» Нечуя-Левицького тут вже нічим не допоможе.
Труднощі виховання
Ідея машини часу для Кайдашів — не просто вдала нагода для історичних паралелей, а й ознака часу, що потребує саме такої амбівалентної класики, хоч і в несподіваних медійних інтерпретаціях. Адже так званий реалізм Нечуя-Левицького, збудований за принципом «реальности, народности й національности», недалеко відійшов від романтичного дискурсу з його екзальтованістю, жагою до простих опозицій, обожненням містичного «села», де «серце одпочине». За іронією долі, «Кайдашева сім'я», яка ніби мала розправитися з романтичною сільською ідилією, насправді реміфологізувала та ще більш реанімувала цю ідилію, закріплюючи стереотип України як «селянської культури».
Та краще зупинімося, бо бити лежачого не лише не етично, а й зовсім не допоможе зрозуміти, а отже — «спіймати» Кайдашів. Адже серіал контрастує з повістю Левицького так само, як трагедійна історія відчуження — із романом виховання. Перед нами — «серіал виховання», та замість героя-одинака тут «виховується» ціла родина. Проєкт цілком можна брати за взірець такого «серіалу виховання», де з кожною серією персонажі зростають морально, а їхнє світобачення розширюється. Коло питань теж зростає: від побутових дрібниць — до питань ґендеру, мови, релігії, політики.
Промовляємо «виховання» — отже, уявляємо собі «культуру», «просвітництво», скажете ви? Та на жаль, маємо справу з куди більш химерним (читай — ре/міфологізованим) «вихованням» — із плеканням посередності, й результати у нього цілком посередні. Родина не розпалася, хоча й далі торує шлях до розпаду. Спільна мова не знайдена, але знайдена спільна пісня. Дійсно, мелодика радянського шлягеру про «Два кольори» вже не одне десятиліття поспіль демонструє неймовірний об’єднавчий ефект серед широких кіл громадськості, чи не так?
Конфлікт твору ґрунтується на протиставленні концепцій модерної «сім'ї» (Карпо) та традиційного «Роду» (Лаврін). Це протистояння новоствореного й сепарованого проти віковічного й всюдисущого. «Сім’я» бажає жити міським життям, будувати окрему хату, а заводити дітей — зовсім не обов'язок. Немає інстинкту продовження сім'ї, натомість є лиш інстинкт продовження роду. За контекстом останніх серій можна лише здогадуватися, наскільки далеко Карпова сепарація підібралася до небезпечної межі сепаратизму. «Рід» же, навпаки, потребує вірних оборонців — і саме такими стають «хороший» Лаврін, а з рештою, після всіх вагань та пригод і його «хороша» Мелашка. Їхня багатодітна родина цілковито інтеґрована в «Рід», вона не просто народжує Йому нових нащадків — лише вона й здатна захистити «Рід» зі зброєю в руках. З Лавріновим сімейством міцно поєднані Маруся й хворий Омелько, котрий у редакції Наталки Ворожбит не помирає, а перетворюється на такого собі вічного мовчальника — безмовного хранителя традицій.
"Світ Кайдашів — приклад локальної ідилії, вона негайно перетворюється на катастрофу, коли хоча б трохи контактує із сучасністю."
Відкрита кінцівка дає можливість продовження, але авторка впевнено відхрещується від нього. Певний сенс у цьому звісно є, адже світ Кайдашів — приклад локальної ідилії, вона негайно перетворюється на катастрофу, коли хоча б трохи контактує із сучасністю. Незабутня сцена при свічках в 11-й серії: раптове вимкнення електрики повертає підзабуті родинні цінності, сім’я нарешті збирається за одним столом та слухає житейські історії Марусі. Коли світло нарешті з’являється, вже не ясно, чи відбулася така задушевна розмова насправді? Може, це лише марення хворого Омелька чи втомленої побутом Марусі, котра зізнається, що ніколи не вміла «жити для себе»? Може, саме цивілізація є тим найбільшим маренням, що заважає ідилії відродитись із попелу? Вся непозбувна трагедія Кайдашів закарбована в цих нескінченних ваганнях між уже невпізнаваною архаїкою та ще незрозумілою модерністю.
Хочеться вірити, що глядацький успіх «Спіймати Кайдаша» нарешті заб’є останнього цвяха в труну телевізійних забобонів. Так, варто нарешті затямити, що розважальний продукт може бути складним, гостро реагувати на болючі теми — й мати стабільно високий рейтинг переглядів. Відкритий фінал залишає надію для всіх: для Кайдашів — що все буде добре; для глядачів — що серіал обійдеться без другого сезону. Адже потенціал Кайдашевого катастрофізму заслуговує не менш, як на великобюджетний блокбастер. Можливо, ми й побачимо колись що-небудь подібне, настільки несподіване, що лише прискіпливий погляд побачить у свічковому мареві силует старого Омелька з його вічним «побутовим реалізмом», що не бажає нарешті завершитись.
Читайте інші рецензії Олександра Земленіта:
«Процес» Сергія Лозниці. Документальна церемонія абсурду
Убийство (без) свидетелей. Фильмы «Лай собак вдалеке» и «Донбасс» – два способа говорить о войне
Фильм Джессики Гортер «Красная душа»: русский неосталинизм и страхи постсоветского человека
Путешествие на «Близкий далекий восток» Филипа Ремунды: Украина как страна-парадокс