Спроба знищення модерністського павільйону «Квіти України» вкотре актуалізує проблему руйнування історичної спадщини в українських містах та породжує дискусії про важливість захисту саме модерністської архітектури.
Для тих, хто залишився небайдужими до «Квітів України», аргумент за збереження цього об'єкту в автентичному вигляді був досить простим — ця будівля, хоч і не мала донедавна статусу пам'ятки архітектури, є унікальною спорудою для міста. Винятковість споруди, на думку архітектор_ок та громадськості, в органічності щодо зовнішнього середовища: каскадний фасад дозволяє інтегрувати модерністську будівлю в історичний ландшафт, не порушуючи висотності й не акцентуючи надмірну увагу на собі.
Наголос на неповторних рисах модерністських об'єктів фреймує їх як унікальні, що допомагає активіст_кам відстоювати цінність цих споруд. Проте варто поставити питання, наскільки ефективними є спроби захистити модерністську архітектуру саме у цих рамках, і чи не варто рефлексувати над альтернативними аргументаціями.
«Квіти України»
Глухий кут унікальності
Фрейм унікальності стає все актуальнішим для активіст_ок, які захищають модерністську архітектуру. Наприклад, під час порятунку «Тарілки» на Либідській, наголошували на особливій акустиці в конференц-залі, яка дозволяє почути весь діапазон частот голосів та музичних інструментів. Навіть якщо модерністський об'єкт не знаходиться під загрозою знищення, активіст_ки все одно шукають неповторні риси в модерністських об’єктах, як-от в Автопарку №7 у Києві та критому ринку в Івано-Франківську, щоб обґрунтувати їхню цінність та знизити ймовірність руйнування.
Окрім раціонального пояснення, чому модерністська пам’ятка варта збереження, фрейм унікальності також містить потужну емоційну складову. Коли під загрозою знищення знаходиться будівля, аналогу якій, можливо, не знайти в усьому світі, обурення від дій приватних осіб чи міської влади стає ще більшим. Чим унікальнішим є об’єкт модерністської архітектури, тим сильнішою є злість на відповідальних за збереження й тим більшим є сум, якщо споруду не вдасться врятувати. Трагізм руйнування модерністської архітектури може навіть перевищувати трагізм знищення класичних історичних пам’яток.
«Тарілка» на Либідській. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
Отже, рамки унікальності здаються зручними для активіст_ок. Попри поширену відсутність охоронного статусу в модерністських об'єктів, аргументи про неповторність та винятковість дозволяють показати й підвищити важливість їхнього збереження для широкої громадськості. Здається, що у випадку «Квітів України» таке фреймування дозволило активіст_кам швидко досягти принаймні початкових цілей. Перебіг подій охоче висвітлювали в ЗМІ, місцеві житель_ки долучались до акцій протесту та інших заходів, а демонтаж фасаду врешті вдалось зупинити.
Але обмеженість цього фрейму виявляється в його точковості. Він може гарно спрацювати, коли йдеться про захист одного об’єкту, але не мати ефекту, коли справа доходить до інтегрованого збереження середовища чи повноцінного захисту модерністських споруд.
Постійні пошуки унікальності можуть загнати активіст_ок у глухий кут, коли, врешті-решт, її не вдасться знайти чи обґрунтувати. Окрім цього, цей фрейм не допомагає знаходити точки дотику з іншими антизабудовними ініціативами (наприклад, екологічними) й не сприяє розбудові масового міського руху, який би ставив за мету збереження модерністської архітектури як сталої категорії. Він заохочує до мобілізації лише під час активного знищення окремих об’єктів і не здатен зацікавити громадськість зберігати інші цінні модерністські пам’ятки.
Палац культури «Меридіан» ім. Сергія Корольова. Фото: Дмитро Соловйов / Ukrainian Modernism
Хай там що, фрейм унікальності залишається одним із ключових для активіст_ок, що рятують модерністську архітектуру. Попри класичні перешкоди, наприклад недосконалу законодавчу базу чи незаконність дій інвесторів, для таких споруд накладаються й специфічні бар’єри, які ще більше ускладнюють їхній захист. Наприклад, у Києві з усіх будівель часів повоєнного радянського модернізму лише шість об'єктів охороняються законом, тоді як статус пам'ятки історії присвоєний більш ніж 3000 спорудам класичної архітектури.
Визнання цінності цих об'єктів у правовому полі вже дає значні переваги для подальшого збереження й ускладнює життя потенційному інвестору. Коли визнаному законом об’єкту приписують причетність до історії, його цінність для громадськості стає очевиднішою. Але включеність об'єктів до реєстру пам'яток історії національного чи місцевого значення не гарантує повноцінну захищеність будівель, на що вказують самі активіст_ки. Такий статус не убезпечує ці споруди від реконструкції чи поступового руйнування, що порушують автентичний вигляд. Про це зазначають активіст_ки пам'яткоохоронного руху, з якими мені вдалось поговорити під час дипломного дослідження.
[Про «Тарілку» на Либідській] «В принципі, ми нічого такого не добилися. Ось в грудні новий міністр культури надав статус історичної пам’ятки, і на цьому все заглохло. А ми не хотіли, щоб об’єкт був заморожений. Ми хотіли, щоб у проєкті була врахована перша думка автора, щоб ремонт залишив її в тому вигляді, в якому вона є, та був безпечним для неї».
Суперечливість радянського спадку
Захист модерністської архітектури в Україні також ускладнюється тим, що такі об’єкти пов’язані з історією Радянського Союзу. Зведені в 1945–1989 роках, у колективних уявленнях вони автоматично репрезентують радянський режим з його тоталітарними рисами.
Спроби активіст_ок захистити від руйнування об'єкти модерністської архітектури стикаються з критикою консервативно налаштованих груп, які дорікають їм за «прихильність» до радянського режиму. Вони також критикують активіст_ок, стверджуючи, що радянська архітектура була споруджена російськими архітекторами, а отже — не заслуговує на збереження, бо не відбиває українську історію.
Центральний критий ринок в Івано-Франківську
Все це накладає тавро на модерністські будівлі радянських часів. Активіст_кам складніше фреймувати їх як об'єкти історичної спадщини в умовах, коли частина громадськості прагне позбутись радянського спадку й дозволяє матеріальним проявам цього періоду поступово занепадати чи руйнуватись. Хоч активіст_ки й намагаються чинити опір таким закидам і розмежовують злочини Радянського Союзу з модерністською архітектурою, фрейм історичності досі залишається неефективним для порятунку таких об’єктів, особливо якщо взяти до уваги й те, що вони були зведені не так давно.
«Було дуже багато людей, які були проти та казали, що це спадок Радянського Союзу, що це будувалося росіянами на українській території. Але дуже багато проєктувалося та будувалося українцями».
Літній театр у парку імені Тараса Шевченка у Дніпрі
З іншого боку, якщо розглядати архітектуру українських міст із погляду їхнього міжнародного туристичного потенціалу, то дореволюційні пам’ятки навряд чи зможуть зацікавити іноземних турист_ок, які мають можливість відвідати «історичну Європу». Тим паче з невпинним оновленням простору та його поступовим руйнуванням історичне середовище в наших містах стає все більш розірваним. Натомість пам'ятки модернізму приваблюють незвичними архітектурними рисами та відмінними інженерними рішеннями.
«Дуже багато людей приїжджають подивитися саме на таку архітектуру, а не історичну, бо в нас її мало, вона така собі, якщо чесно. В Європі історичних будівель набагато більше. Вони в кращому стані, створені місцевими для місцевих. У нас же багато творили на запрошення архітекторів. А саме радянська архітектура… ось і тепер їде Європа подивитися на ці радянські будівлі, осягнути їх як поняття, це привабливий туристичний елемент».
Проблема рентабельності
Врешті-решт, додатковою проблемою може стати нерентабельність без додаткових інвестиційних вливань та непривабливість для комерційної діяльності. Зазвичай, об’єкти, зведені в модерністському стилі, вирізняються масштабністю, функціональністю форм та оригінальністю композиційних рішень, але в сучасних умовах — ще й занедбаністю та низькою енергоефективністю.
Сьогодні багато з цих будівель не використовуються за цільовим призначенням, частина з них також знаходиться у власності держави, яка не має достатньо коштів для належного утримання. Трапляється, що модерністську споруду стає дорожче утримувати, ніж вона зараз може дати у своєму автентичному вигляді, а земля під будівлею вже коштує більше, ніж вона сама.
Автовокзал у Херсоні
Розрив у ренті між реальним рівнем капіталізації та потенційним створює умови, коли модерністські будівлі не витримують конкуренції за квадратні метри. В постійних пошуках ущільнення міського простору такі об'єкти приречені на поступовий занепад, а згодом стають мішенню для інвестиційних проєктів, які під намірами реконструкції докорінно змінюють їхній початковий вигляд.
«Інші будівлі, які не мають певного комерційного потенціалу, руйнуються... інші будівлі, як і не були цікаві державі, так і продовжують бути нецікаві, вони нерентабельні. Земля під цим об’єктом дорожча, ніж вони самі».
«Ці об'єкти дуже спірні. Вони є спадком радянського періоду. Вони збиткові, знаходяться в центрі міста, вони великі, виглядають промислово. Владі простіше закривати на них очі, ніж щось робити».
Захист архітектури та право на місто
З огляду на ці специфічні виклики, з якими зіштовхуються активіст_ки, стає начебто зрозуміло, чому успіхи в збереженні цих будівель такі точкові та розірвані. Якщо зберігати модерністську архітектуру так складно, нехай активістські ресурси будуть спрямовані лише на порятунок найбільш унікальних та визначних об’єктів. Ті ж будівлі, які вдалось зберегти зусиллями активіст_ок та місцевих житель_ок, стають одними з небагатьох острівців свободи, до яких можна постійно повертатись та надихатися. Проте це лише острівці — вони розірвані між собою й не можуть покрити собою все міське середовище.
Локалізація протестів може врятувати окремі споруди, але відчуття свободи та власної впливовості буде лише тимчасовим. В якийсь момент потенціал локальних протестів вичерпується, а спроби зберегти архітектурні об'єкти знову стають точковими. За видимими перешкодами стоять більш системні процеси, які заважають місцевим жити в бажаному просторі та реалізовувати своє право на місто.
Будинок для артистів цирку в Дніпрі
Щоб зрозуміти, які ж системні проблеми заважають зберігати архітектуру в місті, варто запитати: чи буде для громадськості достатнім збереження лише архітектурної форми? Чи достатньо, коли інвестор піде на поступки й збереже зовнішній вигляд об’єкту, але залишить за собою право трансформувати цільове призначення будівлі й тим самим ускладнить для частини житель_ок доступ до будівлі як до публічного простору. Але якою б не була реакція спільноти на ризик знищення споруди, навіть у тих випадках, коли місцеві мешкан_ки погоджуються на реконструкцію чи знесення об’єкта, вони все ще мають право вирішувати, що побудують натомість і як будуть використовувати цю споруду.
Принаймні для частини активіст_ок здається правильним давати другий подих модерністським будівлям шляхом комерційної діяльності, хоча й вони наголошують, що рентабельність таких споруд має досягатись не через великі інвестиційні вливання, які б неодмінно комодифікували простір лише заради отримання прибутку. На їхню думку, комерція в таких будівлях може існувати, але вона не має руйнувати автентичний вигляд та повинна враховувати оригінальну думку автор_ок архітектурного проєкту.
Центр творчості дітей та юнацтва Галичини (раніше — Львівський палац піонерів)
«Єдине, що ми можемо зробити, щоб зберегти, це дати їм другий статус самоокупності. Щоб у них був бізнес, який би дав можливість їм жити своїм життям. Для цього потрібно, щоб була комерційна складова, щоб там хтось сидів. Те, що приносить гроші й дає суспільству користь, те, що потрібно в цьому районі».
«Наша ціль — щоб ці об'єкти зберігались. Навіть якщо з краплею дьогтю, то хай зберігаються».
Але якою є міра цих інвестицій? В який момент проєкт перестає бути спробою врятувати будівлю від занепаду й починає відтворювати тенденцію до надмірної комерціалізації міського простору, яка змушує розглядати кожен об'єкт у місті як інструмент отримання й максимізації прибутку? І чи зможе взагалі привласнення цінних для громадськості об’єктів сприяти їхньому збереженню?
Поки частина руху перш за все ставить наголос на незаконності дій влади та приватних осіб, втрачається потенціал для важливих дискусій про роль приватного та суспільного в порятунку важливих для громади об’єктів. В сучасних капіталістичних умовах приватизація об’єктів розглядається виключно як гонитва за прибутком. Така система трансформує простір відповідно до потреб панівного класу, що сприяє виключенню частини житель_ок із міської реальності та унеможливлює для них контроль над змінами міського середовища. Тож знову постає питання, на цей раз наскрізне: чи дійсно архітектурні пам’ятки страждають від погано написаних законів, а не від капіталістичного устрою, що прагне до постійного накопичення капіталу?
Протест на даху «Квітів України»
Окрім ініціації таких дискусій, існує також потенціал до рефлексії над активістськими фреймами. Більшість аргументів, які відстоюють важливість збереження модерністських об'єктів, в інших випадках не працюватимуть і не зможуть повністю захищати бажаний вигляд міського середовища. Але річ не в тім, що варто відмовлятись від конкретного фрейму на користь іншого. Радше корисніше розширювати рамки вже наявних фреймів та включати у свій арсенал різноспрямовані та більш інклюзивні пояснення та мотивації. Розробка нових чи покращення вже поширених фреймів може вносити в дужки аспект творчого волевиявлення архітектор_ок у радянський період.
Так само фрейм історичності для модерністських об'єктів може стати більш ефективним та отримати свої переваги, якщо помістити в нього нові сенси. Попри недоліки радянського періоду, він все ще залишається частиною колективного спадку, пам’ять про який може передаватися в об’єктах матеріальної культурної спадщини як опір неоліберальній політиці аісторичності.
Наведені припущення наголошують на відкритості та гнучкості тактик фреймування. Діалоги в активістських колах завжди будуть відкритим полем для дискусій та інтерпретацій, які можуть як і викликати ідеологічні розбіжності та конфлікти, так і стати загальнопоширеними й дієвими. Хочеться вірити, що нові ітерації в розкритті цінності модерністської архітектури дозволять нарешті боротися з причинами, а не наслідками руйнування міського середовища.
Зрештою, які б фрейми активіст_ки не використовували, вони постають з однією метою — зберегти чи трансформувати міський простір у бажаний для спільноти спосіб. Попри те, що цінні для громади об’єкти можуть перебувати в приватній власності, житель_ки міста повинні мати можливість вирішувати, як облаштувати простір. Право ж на володіння земельною ділянкою не має давати абсолютної свободи для власника визначати, як об’єкт виглядатиме та як його використовувати. Міське середовище — це суспільне надбання, а тому думка громади завжди має враховуватися, незалежно від того, з якими аргументами спільнота звертається до власника.
