Перше грудня, Варшава, будівля українського посольства — найуниліший із пікетів, у яких я брав участь. Прийти туди мене змусив жорстокий розгін мирних протестувальників у Києві, який став піком насильства з боку «правоохоронних» органів. Тож я згадав студентську кампанію 2010-го року, що була реакцією на вбивство Ігоря Індила у відділку, знайшов рекламний плакат 1, маркер, написав з чистого боку плаката «Ні поліцейській державі» і вирушив на мітинг.
Єдині світлі моменти на акції — Адам Міхнік та представник фонду Бьолля (мабуть, обидва — «ліві провокатори», не втримаюся від іронії). Міхнік закінчив свою промову закликом до буття України не тільки незалежної, але й вільної та справедливої. Це було найбільш радикальне гасло з усіх, що я чув упродовж усієї кампанії. Для тих, хто не знає, ця людина — дисидент, один із ідеологів руху «Солідарність» (Solidarnos?с?) і головний редактор «Gazeta Wyborcza». Під час подільших промов я зловив себе на думці, що мені соромно перед Міхніком за наші гасла та плакати: соромно перед лібералом послідовним за дикунство більшості наших «лібералів».
Ще була дівчина, що промовляла двома мовами. Польською вона говорила про цікаві теми: про те, що насильство просякає нашу буденність, навела статистику сімейного насильства в Польщі та Україні. Коли ж вона перейшла на українську, то сказала щось схоже на молитву за Україну з прокльонами на голови ворогів. Я не знаю, як пояснити такий контраст між польськомовною та україномовною частиною промови. Мені неприємно думати, що друга частина була адаптована під рівень мітингувальників, але я теж міг би зробити такий висновок із наявних на акції плакатів.
Жодних плакатів, що були би присвячені праву на мирний протест чи навіть боротьбі за «правову державу», на мітингу не було. Був лише один хороший і доречний, як на ситуацію, що склалася, плакат: «Владу геть, влада вбиває».
Які були плакатй «Студенти в Європі, Янукович у жопі». Якщо казати про більшість студентів, то все навпаки, бо більшість гуртожитків жахливі, стипендії не вистачає навіть на офіційний «прожитковий кошик», а якість навчального процесу та місце студента в ньому як індивіда — вже зовсім не європейські. Так, ті студенти, що протестують у Варшаві — в ЄС, але не треба стверджувати, що фізично чи «світоглядно» в тій Європі (яка в кожного уявлена своя) перебуває більшість студентів, адже навіть у Варшаві мітингувальники не спромоглися на чітко артикульовані проєвропейські гасла. «Яника на йолку», з відповідним малюнком, де гола срака натягується на ялинку. Цей малюнок відсилає до гасла посадити на палю. Вже краще стріляти, бо паля — це зовсім не гуманна страта, що асоціюється радше зі стереотипною Азією. Навіть у сфері символічного насильства ми обираємо найменш цівілізовані його прояви.
Також були плакати грузинською, польською та молдавською мовами, які принесли представники цих народів, що в цей час солідарні з українцями перед обличчям такої відвертої державної сваволі. Багато з них і раніше підтримували євроінтеграційний курс України, а хтось прийшов вперше, реагуючи на дії «Беркута». Один із могилянців-випускників, який активно підтримує євроінтеграційний курс, назвав іноземців на таких акціях «статистичною похибкою». Хотілося б нагадати всім, що підтримка громадян країн — членів ЄС є необхідною умовою вступу, тому проявляти таке зневажливе ставлення до щирих проявів міжнародної солідарності не тільки не гарно, але й шкідливо для задекларованої мети.
Які гасла гукали на цій акції? Найбільше порадувало гасло «Київ, Мінськ, Варшава — спільна справа!» Були також «традиційні» гасла, частину з яких придумав і розтиражував Дмитро Корчинський (саме той, який був серед провокаторів біля Адміністрації Президента) на початку дев’яностих. Ідеться про гасла «Україна понад усе!», «Слава нації — смерть ворогам!» і «Слава Україні — героям слава». Нагадую, це мітинг у Варшаві. Розуму в людей взагалі немає, як і звичайнісінької тактовності. Я розумію, що для більшості мітингувальників ці гасла позбавлені ідеологічного сенсу, що вони стали частиною загальної політичної культури. Проте можна було би подумати, що політична культура (та історична пам’ять) Польщі по-іншому прочитує ці гасла, що можуть нагадувати полякам про події на Волині 1943 року. Актуалізувати на мітингу за єднання те, що історично нас роз’єднує — не розумно, а щодо найпалкішого захисника євроінтеграційного курсу України — щонайменше не тактовно.
Не тільки в Польщі ці гасла можуть зашкодити задекларованій меті мітингу — євроінтеграції та неприпустимості застосування сили до мирних демонстрантів. Гасло «Україна понад усе!» — цілком зрозуміла в усьому світі практика посилання на перший рядок гімну Німеччини часів панування НСРПН («Deutschland uber alles!» — цей рядок співали перед виконанням партійного гімну). В усьому світі націонал-соціалістичні угруповання використовують це гасло, це цілком впізнаваний у медіа маркер політичної належності — як і кельтсткий хрест. Ці гасла ідеологічно не стоять проти авторитаризму, тоталітаризму чи проти поліцейської держави, а прямо посилаються на історичний досвід однієї з таких держав. Ці гасла ідеологічно ворожі євроінтеграції, і зараз ми бачимо, як найбільші промоутери цих гасел прямо пишуть, що євроінтеграція — це не мета.
Тепер щодо ворогів. Промовці по черзі називали штурмовиків із трактором то героями-революціонерами, то переодягненими провокаторами. Коли ж підчас ації кілька людей почали скандувати «Янукович — гей», інша частина намагалася перекричати слово «гей» словом «геть». Мабуть, трохи незручно стало перед присутніми правозахисниками та європейськими лібералами. Такий собі внутрішній діалог «націонал-демократів-опозиціонерів» біля мікрофона, до якого пускали тільки заздалегіть узгоджених людей (принаймні, запрошень до мікрофона не було, — був ведучий, який запрошував промовців по черзі). Для демократа в Україні сьогодні зберігати «національну єдність» із ВОС та її бойовим крилом футбольних фанатів означає бути приреченим на таку шизофренію.
Ультраправі вже не просто провокатори (якщо і були ними колись) — вони показують, що вони сила. Чиїм би проектом вони не були — Партії Регіонів, «Братства» чи навіть «усіх розвідок світу» — вони зараз стали силою, до якої тягнутимуться ті, хто тільки силу й поважає. Силою, яку бажатимуть контролювати всі, хто прийде до влади, аби застосувати її проти своїх опонентів тоді, коли неможливо використати «Беркут» — але не менш брутально і з не менш трагічними наслідками. Тільки тихо, без медійної картинки.
