Анастасія Рябчук
У конструктивістському будинку, де живуть мої батьки, у великих комунальних квартирах на кожну родину виділяли по одній просторій кімнаті. Планування квартир, за комуністичними принципами, не передбачало повноцінної кухні (адже вважалося, що жінку звільнено з кухонного рабства, тож усі мали харчуватися в їдальнях, а вдома хіба лише приготувати чай із сосисками), зате передбачало можливість проходу до сусідських кімнат і квартир по довжелезних балконах. Ми, діти, дуже любили цей лабіринт з безліччю дверей, до яких можна було стукати і зазирати. А от наші батьки, на відміну від нас, його не любили, тож як тільки на початку дев’яностих з’явилася можливість приватизувати своє помешкання, відразу ж перекрили всі проходи між кімнатами і збільшили площу кухні, прибравши перегородки до коридору і комірчини.
Приватизація і перепланування квартир, викидання старих сервізів і фанерних меблів, заміна протрухлих радянських вікон і дверей на «євро-вікна» і «євро-двері» стали першими кроками у спробах стерти ті ознаки «совка», що викликали найбільше дискомфорту і роздратування, принаймні у найінтимнішому просторі тепер уже власного помешкання. Інші радянські «подразники» також усувалися з міського простору: замість сумних порожніх магазинів з’явилися яскраві євро-бутіки з «одягом з Європи» чи іншими товарами «європейської якості»; на зміну сірому шиферу прийшла «євро-черепиця»; потріскану мозаїку на панельних будинках замінила вагонка; нефункціональні балкони, що виходили на гамірні й загазовані вулиці, старалися засклити й утеплити. Коли повністю усунути минуле було неможливо, його майстерно ховали, подібно до того як «санація» старих будинків за браку коштів на капітальний ремонт створює ілюзію затишку та добробуту – хоч і не для самих мешканців, але принаймні для перехожих. Підвісні стелі дозволяли тимчасово приховати мокрі плями від протікання даху чи затоплення сусідами, а вагонка, плитка і гіпсокартон – покриті грибком чи потріскані стіни.
Так Євроремонт постав як ідеологія перехідного періоду, коли
мешканці колишніх Союзних республік спрагло тягнулися до будь-чого західного, чи, принаймні, того, що здавалося схожим на західне. Численні рекламні повідомлення пропонували зробити євроремонт у домі чи в офісі, замінити набридлий радянський інтер’єр на новітнє диво, складовими якого були гіпсокартонові стіни та стеля, вбудовані світильники, біла пластикова «вагонка», покриття поверхонь самоклейкими плівками «під мармур», «під граніт», «під дерево», декоративна «ліпнина» з пінопласту…
Цим описом розпочинає вступ до мистецького проекту «Євроремонт» група Р.Е.П. 1, запрошуючи нас поміркувати над виникненням і характером суспільного запиту на це явище, а також над дивним ілюзорним зв’язком між «Євроремонтом» і «Європою». Автори влучно зауважують ідеологічність явища «євроремонт», адже йдеться не лише про дизайн інтер’єру, а про бажання якнайшвидше позбутися «радянськості» у побуті, долучитися до «вільного ринку» і перейняти «європейські цінності». Якщо радянський побут сприймався як сірий, статичний («застій»), з чергами на дефіцитні товари і з поступовим занепадом інфраструктури, то капіталістичний «Захід» поставав як пряма протилежність цим означникам: яскравий, динамічний, з великим вибором товарів і послуг на будь-який смак. Тож недарма група Р.Е.П. відмічає, що євроремонт-культура «пропонувала переможеному в Холодній війні уподібнитися переможцеві».
Водночас євроремонт зробив не лише «санацію» радянського минулого, озвучування євроінтеграційних прагнень пострадянських громадян і проекцію їхніх уявлень про «Захід». Він також запропонував привабливий фасад, «санацію» не зовсім привабливих суспільних перетворень, зокрема поглиблення вже наявних і формування нових нерівностей, а також поширення терапевтичної культури пізнього капіталізму. Євроремонт став нормою, стилем життя іншого «переможця», про якого прямо не говорить група Р.Е.П. – представника нового середнього класу, що «скористався з можливостей перехідного періоду» і «створив себе сам».
У статті «Доба євроремонту» Олександр Гриценко запитує: «Що є революційного в можливості повставляти у свої вікна небачені раніше рами і щоразу, підходячи до рідної домівки, задоволено констатувати: принаймні іззовні вона виглядає так, як вікна квартир ситих бюргерів у якому-небудь нещодавно відвіданому Франкфурті чи Копенгагені?» Він вказує на кілька змін, що діють у комплексі: можливість споживати (без черг і знайомств), подорожувати (до тієї ж Європи, з якою порівнювати свій рівень життя) і головне – заробляти на це гроші, тобто «можливість нового соціального диференціювання, не за посадами чи знайомствами, а за діловою успішністю». Євроремонт постає складовою процесу класифікації і стратифікації: «Новою для нас є активна роль товарів у формуванні згаданих кодів та ієрархій, тоді як раніше речі як статусні символи лише пасивно відбивали коди та ієрархії, сформовані в позаекономічній сфері суспільного життя, без жодного впливу на це процесів споживання».
Євроремонт стає характеристикою представника нового середнього класу, який хоч і не має ресурсів для побудови розкішного маєтку в Конча-Заспі, але має достатньо економічного капіталу, щоб змінити дизайн помешкання, і достатньо культурного капіталу, щоб знати, як саме його міняти. Євроремонт також відображає прагнення менш «успішних» громадян належати до середнього класу (бути такими як усі) і навіть пропонує їм шляхи подолання економічних бар’єрів, що стоять цьому на заваді: за підвісними стелями, підлогою «під мармур» і гіпсокартоновими стінами ніхто не й не здогадається, що у вас не було грошей замінити сантехніку чи якісно заштукатурити тріщини на стінах, та й матеріали зовсім не обов’язково мають бути євро-якості, вони можуть бути зробленими в Китаї, аби лиш виглядали стильно і відповідали останнім трендам дизайну інтер’єру.
Дивовижним чином євроремонт продукує таку систему диференціації, де клас просто зникає; при чому не лише як відношення до засобів виробництва (Марксове визначення), але навіть як соціальна категорія, що фіксує нерівномірний розподіл доходів і місце на соціальній драбині (вищий, середній і нижчий класи). Завдяки ідеології євроремонту ми можемо зробити висновок, що питання не в економічних ресурсах, а у смаках, у відповідності певному стандарту чи нормі, які й визначають приналежність до середнього класу. Євроремонт працює на соціальну нормалізацію і водночас на стигматизацію і ярликування будь-якого відхилення від норми. Заради «красивого» помешкання, як на фотографіях журналу «Уютная квартира» чи у телешоу «Квартирный вопрос», люди жертвують роками чи навіть десятиліттями свого життя, їдуть на заробітки за кордон, відмовляються від відпусток, щоб заробити ще кількасот євро і на крок наблизитися до мрії. Але ці жертви того варті, бо що може бути серйознішим, ніж соціальне визнання, і що може бути жахливішим, ніж сором, коли довгожданий гість зі зневажливою насмішкою розглядає завішені килимами і заставлені старими комодами пожовклі шпалери у твоїй квартирі.
На щастя, відчуттю сорому та зневаги можуть зарадити експерти, що, як справжні лікарі, вислухають скарги хворого, оцінять симптоми, поставлять діагноз і призначать курс лікування:
Якою має бути однокімнатна хрущівка для молодої сім’ї з малюком? – запитують ведучі реаліті-шоу «Квадратний метр» на телеканалі Інтер. – Звісно, такою, щоб вистачало місця на трьох, щоб зручно розмістити всі речі, щоби була повноцінна простора кухня, робоче і спальне місце, та ще й щоб не штовхатись у кімнаті, як курчата в коробці. Але ж це утопія – скажете ви. Це – «Квадратний метр»! – відповімо ми і доведемо, що навіть надзвичайно маленьку й незатишну квартиру можна перетворити на комфортабельний котедж.
Після такого вступу ведучі «Квадратного метру» починають як доброзичливі професіонали надавати якнайдетальніші поради родині, котра вважає утопічною вже саму думку про можливість вирішення такої складної житлової ситуації. Інфантилізуючи молодих батьків (а з ними і глядачів шоу), професіонали терпляче пояснюють їм, що таке «зонування» квартири і навіщо прибирати перегородку між кухнею та кімнатою; чому, вибравши для підвісної стелі натуральний відтінок «жасмин», ніхто не зауважить зменшення на десять сантиметрів висоти і без того невисокої стелі; чи як ламінат «Конголезьке дерево Панг-Панг» з колекції «Етніка джангл» імітує структуру волокон деревини, римські ролети від салону «Інсайт» додають свіжості й оригінальності, а рослинний орнамент шафи-купе, виконаний у техніці ф’юзинг, вважається шедевром вітражного мистецтва. Вони радять додати деякі елементи англійського стилю, щоб навіювати думки про древній дім, зокрема настінний розпис у вигляді фризу, по-дружньому заспокоюючи зверненням на «ти»: «Не важливо, чи вмієш ти малювати, чи ні!» — і навіть пропонуючи безкоштовний майстер-клас, як правильно тримати в руці пензля.
У цьому сюжеті й слова нема про кошти для такого ремонту, яких може і не бути у молодої родини, що проживає в однокімнатній хрущівці. Головне – це прагнення змін, небажання далі жити у «малеькій і незатишній квартирі» і готовність покластися на допомогу справжніх фахівців, що нададуть необхідну консультацію і підтримку на шляху до перетворення цієї квартири на «комфортабельний котедж». Інша родина, що просить редакцію журналу «Уютная квартира» порадити, як облаштувати десятиметрову кімнату після появи в ній, окрім батьків і старшої дитини, ще й другого малюка, також отримує поради про «зонування», «шафи-купе» і «натуральні відтінки» стін і стелі. Тут якраз і проявляється ідеологічна функція терапевтичної культури, для апологетів якої проблема полягає в тому, що ці бідні родини не знають, як правильно відремонтувати свої тісні помешкання, і потребують консультацій і майстер-класів, а не в економічних нерівностях, що перешкоджають цим родинам перебратися до більших квартир і потребують втручання на макрорівні задля структурних змін.
Соціологи Ентоні Гіденс, Скот Леш та інші 2 пояснюють поширення «терапевтичної культури» у суспільствах пізнього капіталізму індивідуалізацією та руйнуванням колективних ідентичностей, а також зростанням рефлексивності й вимогою свідомо й раціонально планувати своє життя в умовах дедалі більшої соціально-економічної нестабільності. Пітер Міллер та Ніколас Роуз виокремлюють три елементи терапевтичної культури: проблематизацію і виведення у публічний вимір найінтимніших аспектів приватного життя; діагноз, що супроводжується соціальним визнанням чи засудженням, та інтервенцію за сприяння авторитетних експертів, намагання змінити індивіда, надати йому нових якостей, які би допомогли йому почувати себе краще адаптованим та інтегрованим. При чому це переформатування суспільства відбувається, на думку Міллера і Роуза, завдяки включенню до терапевтичної машини труднощів повсякденного життя 3. Ева Ілоуз стверджує, що, за винятком хіба що політичного лібералізму та ринкової мови економічної ефективності, ніщо не справило такого великого впливу на моделі особистості як терапевтична культура: «Майже половина населення США консультувалася у фахівця з психічного здоров’я, але ще суттєвішою є інституціалізація терапевтичного погляду у найрізноманітніших сферах сучасного соціального життя: в економічних організаціях, мас-медіа, моделях виховання дітей, інтимних та статевих стосунках, у школах, армії, соціальній державі, тюремних реабілітаційних програмах чи міжнародних конфліктах» 4.
До цього переліку можна було би додати також і облаштування приватного простору власного помешкання згідно із суспільно схваленою нормою, яка в пострадянських суспільствах носить назву «євроремонту».
Увага до внутрішніх психологічних мотивів та міжособистісних взаємин, характерна для терапевтичної культури, стає важливим елементом соціальної стратифікації, що дозволяє стерти будь-які натяки на політику та економіку. Якщо за старими класовими схемами, заснованими на процесі виробництва матеріальних благ, мало сенс страйкувати і вимагати кращих умов праці та вищої зарплатні — та навіть за схемами, заснованими на споживанні, можна було купувати на турецьких ринках підробки дорогих брендів чи підпалювати елітні магазини — то з поширенням терапевтичної культури єдиним виходом є визнання неспроможності самостійно змінити своє життя і покірне слідування порадам терапевта. Самоконструювання зосереджується на стилі життя (зовнішній вигляд, кулінарні навики, проведення вільного часу та облаштування помешкань), а особлива роль євроремонту у цьому процесі пояснюється тим, що можливість мати житло як приватну власність зявилася у громадян пострадянських країн лише після розпаду СРСР, тому конструювання ідентичності просто не може обійтися без облаштування свого життєвого простору.
Тож у контексті терапевтичної культури євроремонт на пострадянських теренах виконує схожу ідеологічну функцію, що й інші схеми та шаблони, що їх наданють доброзичливі експерти в телешоу та спеціалізованих журналах. Вони вказують на «правильне» рішення всіх проблем і гарантують соціальне визнання та приналежність до спільноти. Адже коли з переходом до капіталізму на індивіда покладають усю відповідальність за свої рішення, за успіхи та невдачі, так страшно помилитися і лишитися на узбіччі і так хочеться хоч якоїсь гарантії, що ти живеш правильно, як усі.
Читайте також:
Політика житлового будівництва в пострадянській Україні (Віталій Атанасов)
МІСТО, КРИЗА І СОЦІОЛОГІЯ (Олексій Вєдров)
ПОЛИТИЧЕСКИЙ ВЫЗОВ ТРУЩОБ (Дмитрий Райдер)
БОРОТЬБА ЗА КРЕАТИВНІСТЬ, КРЕАТИВНІСТЬ ЯК БОРОТЬБА (Тіно Букхольс)
