Жерар Нуарьєль
Французький історик Жерар Нуарьєль, відомий завдяки своїм дослідженням історії імміграції, расизму та робітничого класу у Франції, нещодавно опублікував нову книгу — «Народна історія Франції. Від Столітньої війни до наших днів». У цьому тексті він робить внесок у полеміку навколо руху «жовтих жилетів», пропонуючи історичний контекст для аналізу його першої стадії (до останніх подій у Парижі).
У колонці, опублікованій у газеті «Le Monde» за 20 листопада 2018 року, соціолог П’єр Мерль пише, що «рух "жовтих жилетів" нагадує жакерії [середньовічні селянські повстання] дореволюційної Франції та періоду революції». І він ставить питання: «Чи може ще нас чогось навчити історія?».
Я також переконаний, що якщо розглянути цей суспільний рух в історичній перспективі, це може допомогти краще його зрозуміти. Ось чому термін «жакерія» [...] здається мені неактуальним. У своїй книзі «Народна історія Франції» я показав, що з часів Середньовіччя будь-який суспільний рух викликав довкола себе жорстку дискусію між панівними й підкореними класами про визначення й репрезентації повсталого народу. Жакеріями називали повстання селян, яких еліта прозвала «жаками» — презирливим словом, що вживається у французькому виразі «вдавати з себе Жака» (поводитися, як тупий неотесаний селюк).
Перший великий суспільний рух, відомий під назвою «жакерія», відбувся в середині XIV століття, коли селяни Іль-де-Франс повстали проти своїх панів. Головним джерелом, що протягом століть підживлювало зневажливе ставлення до селянських повстань цієї епохи, була оповідь Жана Фруассара, історика на службі в тодішніх можновладців, складена протягом 1360-х років і опублікована в його знаменитих «Хроніках». Ось як Фруассар зображає селянську боротьбу: «Тоді [вони] зібралися гуртом і пішли, ніяк не порадившись і нічим не озброєні, окрім підкованих залізом ціпків і ножів, до будинку лицаря, який мешкав поруч. Вони вдерлися до будинку і вбили лицаря, його дружину та дітей, малих і великих, і підпалили будівлю […]. Ці озлоблені люди без ватажка й без зброї грабували та палили все, вбивали без жалю, без милосердя, наче скажені пси. І призначили вони між собою короля, який, як тоді казали, був із Клермона, що в Бовуазі, і обрали вони найгіршого з поганих; і назвали цього короля Жак-добродій».
Це класове презирство, що змальовує ватажка жаків як «найгіршого з поганих», спростовують архіви. Вони доводять, що повсталі селяни обрали головним речником «велемудрого і красномовного» Гійома Каля. За тих же часів велике повстання ремісників Фландрії очолив ткач Петер де Конінк, якого гентські аннали описують так: «Малий, куций, бідняцького походження, він стільки говорив і так добре вмів розмовляти, що то було справжнє диво. І за це ткачі, сукновали та стригалі вірили йому і любили його так, що не було жодного його наказу, якого вони не виконали б».
"Аби уникнути стигматизації своєї боротьби, повстанці завжди обирають «респектабельних» лідерів."
У цьому є певна константа історії народних рухів. Аби уникнути стигматизації своєї боротьби, повстанці завжди обирають «респектабельних» лідерів, спроможних сказати нагорі те, що народ думає внизу. Пізніші приклади підтверджують важливість мови в інтерпретації народних рухів. Наприклад, повстання, яке на початку XVII століття охопило весь Перигор [регіон на південному заході Франції], еліти називали повстанням «кроканів» [«селюків»]. Цей термін не визнали самі селяни й ремісники, які представлялися людьми з «комуни». Це був один із перших випадків уживання в народі терміну «комуна», який у 1870—1871 роках у Парижі підхопили комуна́ри.
Жакерія
Коментатори, які вжили слово «жакерія», говорячи про рух жовтих жилетів, хотіли наголосити на беззаперечному факті: спонтанності й неорганізованості цього соціального конфлікту. Навіть якщо це слово недоречне, всі великі народні бунти в історії все ж мають спільні риси. Спираючись на різноманітні репортажі про жовтих жилетів, я відзначив кілька особливостей, які ілюструють цю тяглість.
Основна з них стосується початкового об’єкта претензій: неприйняття нових податків на паливо. Повстання проти податків відіграли надзвичайно важливу роль у народній історії Франції. Я навіть вважаю, що французький народ сформувався завдяки й супроти податкам. Тож немає нічого дивовижного в тому, що поштовхом для руху жовтих жилетів стало неприйняття нових податків. Такий різновид бунтів завжди досягав піку, коли народ відчував, що мусить платити, не отримуючи нічого. За Старого порядку відмова сплачувати десятину часто була пов’язана з недовірою до священиків, які більше не виконували релігійної функції, і часто, коли вельможі переставали захищати селян, ті відмовлялися сплачувати нові побори. Тож не випадково найбільше людей рух жовтих жилетів зібрав у регіонах, де особливо помітне скорочення соціальних гарантій. Спільне для широкого кола людей відчуття, що податок лише збагачує маленьку касту найбагатших, підживлює в народі глибоке почуття несправедливості.
Тож, справді, ці економічні фактори є однією з глибинних причин повстання. Попри це, слід уникати зведення народних поривань до винятково матеріальних вимог. Несправедливість проти найширшого кола народних класів полягає в їхньому стосунку до публічного дискурсу. Еліта бавиться тим, що власною мовою інтерпретує те, що кажуть пригноблені, прикидаючись, ніби тут досі йдеться про пряме й прозоре формулювання їхнього життєвого досвіду. Але реальність складніша. У своїй книзі я, спираючись на дослідження П’єра Бурдьє, показав, що протестантська Реформація надала народним масам нову релігійну мову, щоб називати страждання, які набували різноманітних форм. Селяни й ремісники XVI століття казали: «Мене не задовольняє віра» — замість того, щоб сказати: «Мене не задовольняє все». Нині жовті жилети кричать: «Мене не задовольняють податки» — замість того, щоб сказати: «Мене не задовольняє все». Я, звичайно, не заперечую, що економічні питання є ключовими, адже вони відіграють визначальну роль у повсякденному житті пригноблених класів. Утім, достатньо послухати свідчення жовтих жилетів, щоб констатувати, як часто їхні слова виражають загальне невдоволення. В одному з репортажів, який вийшов на каналі «BFM-TV» 17 листопада, журналіст, очевидно, хотів змусити демонстранта сказати, що він бунтує проти податків, але той без упину повторював: «нас усе це задовбало», «взагалі задовбало».
«Бути незадоволеним усім» — означає страждати від ураженої гідності. Ось чому у великих народних повстаннях майже завжди спливає тема засудження презирства з боку можновладців. Рух жовтих жилетів лише підтвердив це правило. Велика кількість свідчень виражає відчуття приниження, яке живить сильне почуття озлобленості народу на Еммануеля Макрона: «Для нього ми просто лайно». Так до президента Республіки повертається бумеранг класового етноцентризму, який я аналізував у своїй книжці.
Проте за цією схожістю соціальних рухів різних епох ховаються глибинні відмінності. Я трохи зупинюся на них, адже вони допомагають зрозуміти специфіку руху жовтих жилетів. Перша відмінність від середньовічних «жакерій» полягає в тому, що переважна більшість осіб, які брали участь у блокуванні вулиць минулої суботи, не належать до найбільш знедолених прошарків суспільства. Це вихідці з простонароддя або дрібного середнього класу, які принаймні володіють автомобілем. Тоді як «Велика жакерія» 1358 року була відчайдушним кроком бідноти, яка помирала з голоду, в умовах Столітньої війни та епідемії «чорної смерті».
Друга і, на мій погляд, найважливіша відмінність стосується координації дій. Як окремі індивіди контактують між собою в спільній боротьбі? Це тривіальне питання, мабуть, надто банальне, аби інші коментатори сприйняли його серйозно. Водночас воно є фундаментальним. Наскільки я знаю, ніхто не наголошував на тому, що насправді становить новаторство жовтих жилетів, а саме на від початку національному вимірі цього стихійного руху. Ідеться, власне, про протест, який одночасно розгорнувся у всій Франції (включно з заморськими департаментами), але з дуже незначною мобілізацією на місцях. Загалом день маніфестації зібрав менш ніж 300 тисяч осіб. Це скромний результат, якщо порівнювати з великими народними демонстраціями. Але це сума дій не однієї тисячі угруповань, розподілених по всій території.
Ця риса руху тісно пов’язана із засобами, що використовуються для координації дій учасників повстання. Не політичні організації та профспілки забезпечили їх своїми засобами, а соціальні мережі. Нові технології, таким чином, дозволяють повернутися до колишніх форм «прямої дії», але в набагато більшому масштабі, адже вони поєднують незнайомих між собою людей. Фейсбук, Твіттер та смартфони розповсюджують миттєві повідомлення, заміняючи так письмову комунікацію, зокрема листівки й активістську пресу, які дотепер були основними доступними організаціям засобами для координації спільних дій; миттєвість спілкування частково компенсувала колишню спонтанність персональних інтеракцій.
"День акції, 17 листопада, висвітлювали цілодобові канали новин, від самого початку, хвилина в хвилину, «у прямій трансляції»."
Утім, соціальні мережі самі по собі ніколи не могли б надати такого розмаху руху жовтих жилетів. Журналісти постійно висувають на перший план ці соціальні мережі, аби замаскувати роль, яку самі відіграють у вибудовуванні суспільних виступів. Точніше, цей від початку національний вимір рухові надала безперервна співпраця між соцмережами та каналами новин. Його масовість багато в чому зумовлена інтенсивною «пропагандою», організованою великими медіа протягом кількох днів перед акцією. Цю подію, яка вийшла «знизу» й поширювалася спершу в вузьких колах через Фейсбук, миттю підхопили великі медіа й проголосили її значущість ще до того, як вона відбулася. День акції, 17 листопада, висвітлювали цілодобові канали новин, від самого початку, хвилина в хвилину, «у прямій трансляції». Журналісти, які сьогодні є втіленням найвищого прояву популізму (у прямому сенсі цього слова), як, наприклад, Ерік Брюне, котрий лютує водночас на «BFM-TV» і «RMC», привселюдно, не вагаючись, натягли на себе жовті жилети, перетворюючись на самопроголошених речників повсталого народу. Ось чому цей канал зобразив цей соціальний конфлікт як «нечуваний рух мовчазної більшості».
Було б дуже повчально порівняти, як медіа висвітлювали повстання залізничників минулої весни і як — виступ жовтих жилетів. Жоден день маніфестації залізничників не висвітлювали безперервно, а телеглядачів напихали свідченнями пасажирів, розгніваних на протестантів. Хоча про автомобілістів, розлючених на жовті жилети і блокування доріг, чути було дуже мало.
Я переконаний, що висвітлення руху жовтих жилетів у ЗМІ ілюструє одну з граней нової форми демократії, в яку ми ввійшли і яку Бернар Манен називає «демократією аудиторії» (див. його книгу «Принцип представницького управління», 1995). Як виборці пристають на актуальну політичну пропозицію — і дедалі менше керуються вірністю певній політичній партії, — так і соціальні рухи сьогодення залежать від конкретної актуальної кон’юнктури. Можливо, з часом ми помітимо, що ера партій і профспілок відповідала обмеженому періоду нашої історії, епосі, коли зв’язки на відстані матеріалізувалися як письмова комунікація. До Французької революції у королівстві виникала неймовірна кількість народних повстань, але вони всі були локалізованими, адже спосіб зв’язку, який дозволяв координувати дії окремих повстанців, спирався на пряму взаємодію: усне мовлення, знайомства тощо. Королівському уряду завжди вдавалося придушити ці бунти, тому що він контролював засоби зв’язку. Письмова комунікація, монополізована «королівськими агентами», дозволяла переміщувати війська з одного місця на інше, аби знищувати заколотників.
З цього погляду Французьку революцію можна розглядати як цілком особливий момент, адже саме тоді колишню традицію місцевих повстань змогли поєднати з новітньою практикою протестів, пропагованих і координованих на письмі (див. «зошити скарг» [збірки побажань і скарг, складені на народних зборах і адресованих королю; складалися з XVI століття, а особливу роль відіграли у Великій французькій революції]).
Унаслідок входження народних мас до республіканського уряду та народження робітничого руху криваві місцеві заколоти стали рідшими, хоча й не зникли цілковито (див. повстання виноробів Лангедока 1907 року). Політизація народного опору дозволила взяти ці рухи в певні рамки, дисциплінувати, просвітити їхніх учасників, але противагою цьому стало делегування влади керівникам партій і профспілок. Соціальні заворушення з 1880-х по 1980-ті роки облишили надію силоміць захопити владу, але їм часто вдавалося вплинути на можновладців завдяки страйкам, окупації заводів та великим, кульмінаційним маніфестаціям під час «маршів на Париж» («від Бастилії до площі Насьйон»).
"Хоча акція жовтих жилетів призвела до жертв, протестуальників не розстріляли сили правопорядку."
Ось одне із запитань про жовтих жилетів, яке ніхто досі не поставив: чому приватні канали, чий капітал належить жменьці мільярдерів, стали тепер заохочувати подібні народні рухи? Порівняння з попередніми століттями приводить нас до очевидного висновку. Ми живемо в набагато більш мирному світі, ніж колись. Хоча акція жовтих жилетів призвела до жертв, протестувальників не розстріляли сили правопорядку. Жертви виникли в результаті нещасних випадків під час сутичок тих, хто блокував дороги, і тих, хто опинився заблокованим.
Ця пацифікація стосунків із владою дозволяє провідним медіа без жодного ризику використовувати регістр насильства, що звертається до емоцій аудиторії, адже основна причина їхньої підтримки руху не політична, а економічна: це бажання привабити численнішу аудиторію видовищем. Із самого ранку «BFM-TV» повідомляв про «інциденти», тоді зациклився на трагедії жінки, котру збив нетерплячий автомобіліст. Канали, яким часто закидають одержимість кривавими новинами, злочинами, сексуальними скандалами, отримали додаткову перевагу: підтримуючи рух жовтих жилетів, вони показали, що аж ніяк не ігнорують «соціальні» питання.
На додачу до економічних факторів, панівний клас, очевидно, зацікавлений заохочувати рух, який позиціонується як ворожий профспілкам і партіям. Жовті жилети й справді до них неприхильні. Навіть якщо це, можливо, і не навмисно, вибір жовтого кольору як символу руху (замість червоного) та Марсельєзи (замість Інтернаціоналу) прикро нагадує традицію «жовтих профспілок», лояльних до керівництва. Водночас цю відмову від перехоплення політичного контролю можна вписати у тривалу боротьбу, яку з часів Французької революції вели народні маси на захист концепції вияву громадянської позиції на основі прямої дії. Блокуючи дороги й відмовляючись від будь-якої форми влади політичних партій, жовті жилети так само несвідомо продовжують традицію «санкюлотів» 1792—1793 років, громадян-повстанців лютого 1848 року, комунарів 1870—1871 років та анархо-синдикалістів Прекрасної епохи.
"Легкість, із якою нині ці народні лідери висловлюються перед камерою, — наслідок подвійної демократизації."
Саме через цей народний вияв громадянської волі з’являються в публічному просторі речники, яким досі через соціальні обставини судилося залишатися в тіні. Рух жовтих жилетів породив чимало таких речників. Вражає їхня різноманітність, зокрема велика кількість жінок, адже раніше функція речника була закріплена за чоловіками. Легкість, із якою нині ці народні лідери висловлюються перед камерою, — наслідок подвійної демократизації: підвищення рівня освіти та проникнення аудіовізуальних технологій комунікації в усі прошарки суспільства. Нинішня еліта цілковито заперечує цю компетенцію, що посилює відчуття «зневаги» у народу. Хоча робітники й досі становлять 20% дієздатного населення, жоден на сьогодні не входить до Палати депутатів. Слід зважати на цю масову дискримінацію, аби зрозуміти розмах неприйняття народом політики політиканів.
Але подібний аналіз і близько не зачіпає «професійних речників громадян», якими є журналісти цілодобових каналів новин. Без упину поширюючи промови демонстрантів, які підтверджують їхнє небажання передати повноваження профспілкам і партіям, ЗМІ ведуть власну боротьбу для усунення посередників та власного утвердження як легітимних речників народних рухів. Таким чином вони підтримують ліберальну політику Еммануеля Макрона, що також має на меті дискредитувати колективні структури, історично сформовані народними масами.
Зважаючи на ключову роль, яку віднині відіграють великі медіа в популяризації соціальних конфліктів, їхні керівники добре знають, що можуть одним свистком завершити цю забаву, щойно розсудять за доцільне, тобто коли рейтинги вимагатимуть змінити коней, щоб залишитися на піку «актуальності». Подібний рух насправді приречений на провал, адже ті, хто його пожвавлює, позбавлені будь-якої традиції автономної боротьби, будь-якого досвіду громадянського активізму. Якщо він набиратиме потужності, то все більше стикатиметься з протистоянням громадян, які не хочуть бути заблокованими, і ці конфлікти зациклено крутитимуть по всіх каналах, що дозволить уряду придушити заворушення, заручившись підтримкою «суспільної думки». Відсутність політичного обрамлення, спроможного визначити колективну стратегію й означити народне невдоволення мовою класової боротьби, — це ще одна ознака слабкості, адже така ситуація прокладає шлях для будь-яких відхилень. Хай скільки історики (чи соціологи) ідеалізують «народну культуру», народ завжди роздирають суперечливі тенденції та внутрішні ігри у владу. Упродовж акції жовтих жилетів звучали ксенофобські, расистські, сексистські та гомофобські думки. Звісно, вони були в меншості, але їм достатньо лише потрапити в медіа (як це і сталося наступного ж дня), щоб дискредитувати весь рух.
Історія, втім, показує, що народна боротьба не завжди цілковито даремна, навіть коли її придушують. Рух жовтих жилетів повертає профспілки та ліві партії до їхніх обов’язків. Як адаптуватися до нової реальності «демократії аудиторії»? Як залучити такий тип соціального конфлікту, який імовірно повторюватиметься не раз, до ширшої боротьби проти нерівності та експлуатації? Це одне з вагомих запитань, на яке потрібно відповісти.
Переклала Елла Євтушенко за публікацією: Le populaire dans tous ses états. 2018. Les gilets jaunes et les «leçons de l’histoire». Available 4.12.18 at: [link].
Читайте також:
Жовті жилети, моральна економіка та влада (Самюель Аят)
Кривий Ріг: зарплата і демократія. Причини й наслідки робітничих протестів (Максим Казаков)
Ми досі сучасники Травня-68 (Ален Бадью)
