Політика

Уроки Ісландії

13643

Роберт ВейдСітла Сіґурґейсдохтір

Нещодавно опубліковані в декількох іноземних виданнях негативні оцінки економіки Ісландії стали сюрпризом для нас … Усі показники і прогнози вказували на те, що перед нами хороша перспектива, що економіка загалом сильна, а банки платоспроможні. Це цілком підтверджували знані економісти, в тому числі Фредерік Мишкін, який став главою Федерального Резерву США, а також Річард Портес, широко відомий експерт у цій сфері.

Прем’єр-міністр Ґейр Хорде, березень 2008 [1]

 

У 2007 р. середньорічний особистий дохід в Ісландії складав майже 70 000 доларів і був п’ятим у світі, що в свою чергу відповідає 160% показника Сполучених Штатів. Крамниці Рейк’явіка переповнювали предмети розкоші, на фоні ресторанів міста Лондон виглядав бідно, а його вулицями роз’їжджали спортивні авто. Згідно з міжнародним дослідженням 2006 р. ісландці були найщасливішими людьми у світі. В значній мірі це процвітання є наслідком надшвидкого зростання трьох ісландських банків. Будучи малими комунальними установами у 1998 р., всього за вісім років вони ввійшли до рейтингу топ-300 світових банків, збільшивши свої «активи» з рівня 100 % від ВВП у 2000 р. до майже 800% від ВВП у 2007 р. – вищим цей показник був лише у Швейцарії. В той час, коли вартість житлової нерухомості стрімко зростала, ісландці також потрапляли в залежність від боргів, включно з іноземними запозиченнями, живучи за принципом Плавта: «Я багатий чоловік, поки не повертаю своїх боргів».

Криза вдарила наприкінці вересня 2008 р., коли через банкрутство Lehman Brothers провалились грошові ринки. Протягом тижня три великих ісландських банка зазнали краху і перейшли у державну власність. Зараз вони входять у менш славний список – список одинадцяти найбільших фінансових колапсів за версією рейтингового агентства Moody’s. Тоді ж Ісландія першою почала проводити неконтрольований експеримент того, як сучасна економіка може функціонувати за умов одночасно валютної, банківської та платіжної криз. До листопада 2008 року ісландська валюта знецінилась до співвідношення 190 крон за євро з попереднього курсу близько 70, що є вагомим обвалом купівельної спроможності ісландців. Валютний ринок перестав працювати: іноземні валюти були доступними лише для затверджного урядом імпорту. Фондовий ринок впав на майже 98%, а до березня 2009 р. банки торгувати своїми «старшими» облігаціями за ціною від 2% до 10% їхньої номінальної вартості. В лютому 2009 р. ВВП впав від 1,6 показника США до 0,8 за ринковим обмінним курсом. Як бачимо, бувають різні виміри криз.

Ісландія є цікавою частково завдяки своєму «чистому» прикладу сильної динаміки, що зумовила зростання рівня фінансової нестабільності серед розвинених країн у 1990-их та 2000-их роках. У більшості країн фінансовий сектор зростає відповідно до решти економіки завдяки трьом чинникам: «пост-Бреттон-Вудській» системі плаваючих валютних курсів і вільного руху капіталів, Інтернету і, нарешті, концентрації доходів і багатства в руках незначної частки населення високорозвинених капіталістичних країн, а також у деяких вагомих на світовій арені економіках, включно з Китаєм та Індією, що підсилювало попит на комплекс фінансових інструментів, за допомогою яких і можна управляти накопиченими фондами. В більш ранні періоди, коли фінанси були «за штурвалом», наприклад, на початку ХХ ст., за часів Belle Epoque, фінансисти трималися поруч із виробництвом. Вони засідали в радах правління великих електричних, хімічних, металургійних, залізничних і суднобудівельних конгломератів, допомагали створювати олігополії і вирішували, в яке виробництво вкладати інвестиції. Відмінність нашого часу, особливо після краху бульбашки «доткомів» у 2000 р., полягає в тому, що фінансовий сектор, опинившись за кермом, здатен генерувати надприбутки і винагороди «в собі», за допомогою оперцій «економіки казино», незалежно від виробництва.

Петля позитивної віддачі замкнулась тоді, коли багато урядів – особливо в Британії та США, на батьківщині лондонського Сіті та Уолл-Стріту – стали більш залежними від фінансового сектору, ніж від будь-якого іншого. Аналітики відзначали «велику стабільність» – помітний успіх політиків у згладжуванні підйомів і спадів економічного циклу та забезпеченні довгих періодів неінфляційного зростання. В умовах залежності урядів від фінансового сектору та загального самовдоволеного настрою урядів політики дали зрозуміти, що зможуть використати державні кошти для порятунку великих фінансових організацій, які прийняли нерозсудливі інвестиційні рішення, тим самим створивши мало ким помічені «моральні ризики». Фінансисти впевнилися в тому, що «не досягнуть дна, навіть якщо все зіпсують», а тому моделювали стрес-тести лише для середньго рівня труднощів, оскільки, як висловився один британський банкір, у випадку проблем «влада все одно втрутиться». [2] Неефективним був не лише нагляд на національному рівні: глобальне регулювання (наприклад, Базельські правила) було ще більш недбалим і навіть контрпродуктивним. Мало серйозних міждержавних правил діяло і в Європі.

В Ісландії проблеми економіки фінансового казино, узурпація регулювання (узурпація, або ж корпоративізація регулювання (regulatory capture) – це ситуація, коли державний регулюючий орган, покликаний регулювати певну сферу економіки в інтересах всього суспільства, починає просувати комерційні чи інші групові інтереси, які домінують у даній галузі. – Ред.) і моральні ризики посилювались через те, що економіка і населення (близько 300 000 людей) є малими, а держава, незважаючи на свій «сучасний» вигляд, не має управлінців зі спеціалізованим знанням у міжнародній банківській справі. Натомість уряд покладався виключно на банки, отримуючи від них всю інформацію про економіку. Більше того, від початку 1990-х рр. країну очолювали ревні неоліберали, що вірили в ефективність фінансових ринків та їхню саморегуляцію. Тобто склались ідеальні умови для узурпації регулювання.

На фоні загального клімату недостатнього регулювання на берегах Атлантики на початку 2000-х рр. ісландські банкіри мали змогу купувати великі бренди у Британії, Данії і деінде, збільшуючи показники фінансового левереджу своїх балансових звітів на базі нестійкого чи навіть фіктивного забезпечення. Вони також досягли певного успіху в перенесенні ризику до країн здійснення операцій, подалі від ісландців, створивши подвійний моральний ризик. Слабкість міждержавного регулювання відкрило перед банками значні горизонти, до 2006 р. щодо них не проводилося жодного міжнародного розслідування. Перед лицем фінансових труднощів банкіри розпочали добре організовану PR-кампанію, залучаючи економістів з великим іменем для проголошення стабільності фінансової системи Ісландії. Один із банків заснував інтернет-сервіс Icesave для забезпечення притоку депозитів фізичних осіб із-за кордону. В той же час уряд Ісландії не володів необхідними фінансовими ресурсами для підтримки банків на тому рівні, до якого їм було дозволено зрости. Хоча довший час йому вдавалось переконувати інвесторів та уряди інших держав у протилежному. Але почнімо від самого початку – з історії того, як Ісландія з найбіднішої країни Західної Європи у 1945 р. перетворилась на одну з найбагатших в 1990-х рр., а також з того, як їй вдалось створити три великі міжнародні банки.

 

Із грязі в князі

В далеких 1850-х рр. Ісландія була квазіфеодальною колонією Данії, як і протягом багатьох століть до того. Датська корона і лютеранська церква на двох володіли більш ніж половиною використовуваних земель, решта була поділена між небагатьма місцевими землевласниками, котрі формували місцевий правлячий клас і завдячували своїм багатством експлуатації дрібних фермерів-орендаторів. За законом, сільськогосподарські працівники були зобов’язані шукати цілорічну роботу на фермах і не мали права заводити сім’ї, поки не мали змоги підтвердити, що володіють незалежними засобами для існування. Боргова залежність була всюдисущою. І колоніальна влада, і місцеві землевласники були абсолютно незацікавлені у забезпеченні можливостей для альтернативної зайнятості, що гальмувало розвиток міст, а з рибних ресурсів Ісландії користалися в основному її сусіди. Вперта боротьба фермерів за свою землю була важливою складовою національно-визвольного руху кін. ХІХ ст., який також мав потужну культурну складову. Життя дрібних фермерів незабутньо описано у визначальному романі Галдора Лакснесса «Самостійні люди».

Незалежність від Копенгагена здобували поступово: самоврядування у 1904 р., суверенітет – хоч і зі статусом домініона – у 1918 р.. На початку двадцятого століття, після майже шестисот років іноземного панування, середній дохід на душу населення в Ісландії був майже вдвічі меншим від датського, а її соціальна структура залишалась найбільш феодальною з усіх північноєвропейських країн. Механізація і розвиток траулерів повільно почали відкривати нові можливості для сільськогосподарських робітників. [3] Рибальство почало домінувати в економіці, забезпечивши накопичення доходів в іноземній валюті, що призвело до розвитку зростаючого торговельного сектору, орієнтованого на імпорт. Це в свою чергу стимулювало розвиток нових видів економічної діяльності у містах: будівництва, сфери послуг, світлового промислу. Ісландський капіталізм від самого початку очолювала група всього чотирнадцяти сімей, широко відома як «Восьминіг», вона сформувала як економічну, так і політичну правлячу еліту. Окрім імпорту, «Восьминіг» контролював транспорт, банки, страхування і рибальство, а пізініше ще й поставки на базу НАТО. Більше половини століття вони складали більшість урядового персоналу і розподіляли робочі місця державного сектору та решту державних посад між членами своїх родин, котрі жили як новітні племенні вожді. [4]

Міжвоєнний період став часом виникнення політичних груп, нащадки яких досьогодні змагаються за державні посади. На відміну від інших північноєвропейських країн, де соціал-демократичні партії зазвичай утримували гегемонію, в Ісландії при владі довго залишаласяконсервативна Партія незалежності (Independence Party), часто в союзі з меншою аграрною Партією центру (Centre Party). Значною мірою це є наслідком надмірного електорального представництва сільської місцевості, що визначено у Конституції, і за що Партія незалежності буквально вціпилась зубами. Менші, роздріблені і в той же час енергійні ліві завжди продовжували існувати десь поруч. Соціал-демократична партія початку двадцятого століття розкололася на прибічників Другого та Третього Інтернаціоналу. Радикальна Народна партія (Common People’s Party) формувала декілька альянсів з обома угрупуваннями, а в післявоєнний період різні соціалістичні об’єднання – Народний альянс (People’s Alliance), Союз лібералів і лівих (Union of Liberals and Left) – разом з соціал-демократами брали участь у численних недовговічних урядових коаліціях, часом навіть з тією ж Партією незалежності. Профспілки і фермерські кооперативи теж мали певну політичний вплив.

Після Другої світової війни економіка Ісландії ввійшла в період потужного зростання, який був наслідком поєднання кількох факторів: допомога за Планом Маршала пов’язана з існуванням великої військової бази США-НАТО; чималий обсяг експорту – зокрема рибних продуктів, благословенних високою еластичністю попиту за доходом, чим небагато видів товарів можуть похвалитись; а також дуже мале, високоосвічене населення з сильним почуттям національної ідентичності. Як наслідок, Ісландія почала процвітати: було створено «державу загального добробуту» за лекалами Скандинавської моделі бюджетно-податкової політики, а до 1980-х років було досягнуто і величини, і рівня розподілу наявного доходу, як в середньому по північноєвропейських країнах. Тим не менше, Ісландія все ще залишалась найбільш зарегульованою та клієнтелістською країною у порівнянні зі своїми європейськими сусідами: місцева олігополія домінувала (і створювала обмеження) як в економіці, так і в політиці.

Можна простежити пряму спадковість між квазіфеодальними структурами ХІХ ст. і модернізованим ісландським капіталізмом кінця ХХ ст. Політичні лідери поводили себе, як нащадки давніх патронажних родів, що контролювали доступ до праці і кредитів. Домінуючі партії ефективно управляли місцевими банками, що перебували у державній власності: Партія незалежності контролювала призначення і кредиторські розпорядження в Національному банку Ісландії, Landsbanki; Партія центру виконувала ту ж роль в Аграрному банку, Búnaðarbanki. Звичайні люди повинні були пройти через партійних чиновників для того, щоб отримати позику для купівлі авто або обміну валюти для подорожі за кордон. «Восьминіг» контролював медіа і приймав рішення стосовно високих призначень у державній службі, поліції і судах. Ринкові транзакції стали політичними і персоналізованими, оскільки робочі місця і кредити розподілялись із врахуванням взаємної вигоди. Владна мережа стала заплутаним павутинням залякування, низькопоклонства і підозр, просоченим маскулінною культурою, котра відзначала силу своєї волохатої правої руки.

В кінці 1970-х і на початку 1980-х років традиційний порядок похитнувся зсередини через нову неоліберальну фракцію, відому як група «Локомотиву». Вона вперше згуртувалась на початку 1970-х рр., коли студенти права та бізнес-адміністрування Університету Ісландії захопили контроль над журналом «Локомотив» для просування ідей вільного ринку та, не в останню чергу, для пошуку кар’єрних можливостей для себе без патронату «Восьминога». Після завершення Холодної війни їхня позиція посилилась матеріально й ідеологічно, оскільки комуністи і соціал-демократи вратили значну частину суспільної підтримки. [5] Зокрема, майбутній прем’єр-міністр від Партії незалежності, Давід Одсон був помітним членом цієї групи. Одсон народився 1948 року і походив з середнього класу, у 1974 р. цього напористого бонвівана обрали радником до міської ради Рейк’явіка від Партії незалежності, з 1982 р. він був мером Рейк’явіка, і при цьому очолював приватизаційні кампанії – включно з продажем рибальських суден муніципалітету – на користь своїх соратників з «Локомотиву». У 1991 р. Одсон привів Партію незалежності до перемоги на загальних виборах. Він правив – таке слово підібрано не випадково – на посаді прем’єр-міністра наступні чотирнадцять років, наглядаючи за драматичним зростанням фінансового сектору Ісландії, перед тим як призначити себе головою Центрального банку у 2004 р. Невдовзі його «Локомотив» просунув Ґейра Хорда, міністра фінансів 1998-2005 рр., на пост прем’єр-міністра Ісландії.

 

Прискорення

Лібералізація ісландської економіки розпочалась у 1994 р., коли доступ до Європейської економічної зони – блоку вільної торгівлі країн Європейського Союзу, Ісландії, Ліхтенштейну та Норвегії – скасував обмеження міжнародного потоку товарів, послуг, капіталу та праці. Тоді ж уряд Одсона запустив програми з продажу державних активів і дерегуляції ринку праці. [6] Тим не менше, до кінця 1990-х рр. фінансовий сектор залишався недорозвиненим переважно через те, що банки перебували у державній власності. Одсон та Хальдоур Аусґрімсон, лідер Партії Центру, розпочали приватизацію у 1998 р. за принципом кумівства: Landsbank передали «вельможам» з Партії Незалежності, Kaupthing – колегам з коаліційного партнера, Партії Центру, при цьому іноземні претенденти були виключені з торгів. Пізніше шляхом злиття декількох малих установ утворили новий приватний банк, Glitnir, основним акціонером якого стала сім’я Аусґейр. Опісля нові власники банків спільно зі своїми друзями почали створювати приватні підприємства, серед яких FL Group, Exista, Samson, Baugur. Ці компанії в свою чергу ставали крупними акціонерами трьох банків. Важливо, що жоден з цих новоспечених банкірів не мав достатніх знань про державні, не кажучи вже про міжнародні, фінанси.

Як наслідок, банківська система була сильно концентрованою – набагато сильніше, ніж в інших північноєвропейських країнах. Вона не мала жодної внутрішньої конкуренції з іноземними банками і хоч була «приватною», в той же час залишалась сильно пов’язаною з політиками. На зламі тисячоліть Ісландія під звуки фанфар вийшла на ринок міжнародних фінансів за сприяння двох глобальних чинників: легкодоступності дешевих кредитів (завдяки дефіциту США) і вільного руху капіталу. Свою роль також відіграли три внутрішні фактори: сильна політична підтримка банківської системи, злиття інвестиційних та комерційних банків так, що перші ділились гарантіями поширення впливу уряду на останніх, і, нарешті, малий розмір державного боргу, який забезпечував банки усіма необхідними критеріями для високих оцінок міжнародних кредитно-рейтингових агентств. Відтак, наділені владою, крупні акціонери банків Landsbanki, Kaupthing, Glitnir і їх численних спін-оффів перевернули давніше політичне домінування над фінансами: тепер, навпаки, урядова політика підпорядковувалась їхнім цілям.

В найбільшій стратегії Одсона фінансовий сектор розглядався як третій кит, на якому тримається економіка, іншими двома були рибальство й енергетика (особливо для виплавки алюмінію). В 2001 р. його старший радник з політики та економіки розробив брошуру «Як зробити Ісландію найбагатшою країною світу?», яка вбачала в країні податковий рай на зразок Люксембургу, Джерсі, Гернсі та їхніх карибських аналогів. На державні кошти розпочалась робота над гігантською гідроелектричною дамбою, котра є одним з найбільших будівельних проектів у Європі. Окрім того, на приватні кошти втілили суміжний проект будівництва великого алюмінієвого плавильного котла та значного розширення іншого. Ці проекти викликали значні притоки капіталу і надзвичайно високо підняли стелю торгового дефіциту. Тоді ж Одсон і компанія послабили правила державної іпотеки, дозволивши позики на 90% вартості нерухомості. Новоприватизовані банки при цьому поспішили надавати ще більш щедрі умови. Також знизили податок на доходи і ставки ПДВ з метою перетворити Ісландію на міжнародний фінансовий центр зі слабким податковим навантаженням. З часом ці зміни стали причиною утворення фінансових бульбашок. [7]

Нова банківська еліта Ісландії надувала бульбашки з метою розширення своїх володінь у національній економіці, одночасно і конкуруючи, і співпрацюючи одне з одним. Використовуючи свої пакети акцій як застави, їм вдавалось отримувати великі позики від власних банків, деякі з яких вони витрачали на купівлю більшої частки у тому ж банкові, що піднімало ціну акцій. Працівникам доручили задовольняти такі клопотання. Вони так само поводились з іншими клієнтами, включно з іншими банками. Тобто схема була наступна: Банк А позичає акціонерам Банку Б, котрі купують ще акції в Б, використовуючи свої власні акції як заставу, і тим самим піднімають ціну. Далі Банк Б повертає послугу акціонерам Банку А. Чистий результат є таким, що ціна акцій обох банків зростає без притоку нових грошей. Вкладників також агітували перевести їхні збереження в акції, а працівники банків проводили вечори обдзвонюючи з цією метою домогосподарства з усієї країни, використовуючи тактику, яку можна назвати не інакше як хижацьке кредитування. Результатом став захист крупних акціонерів від ризику та одночасне забезпечення їм процентів від надприбутків.

Багато з цього діяло за схемою Понці, коли борги покриваються подальшими запозиченнями, а також ґрунтувалось на фіктивному капіталові – результатові незаконних фінансових маніпуляцій. Проте нежиттєздатність процесу залишалась прихованою, оскільки банки ретельно розробляли каруселі компаній спільної власності в місцях на кшталт Люксембургу, Острова Мен, Британських Віргінських островів і навіть Куби, котрі купували акції один одного для покращення співвідношення власних та позикових коштів у балансах компаній. Ісландські фінансові інституції завдяки замаскованому веденню справ у власних інтересах мали на перший погляд сильні балансові звіти, принаймні для нефахівців та неуважних. Брокери роз’їжджали країною, переконуючи громадян залазити в ще більші борги і конвертувати новий або існуючий борг в кронах на швейцарські франки чи японську єну під набагато нижчий відсоток. Вони переконували своїх клієнтів в тому, що це «примітивна» операція – «щоб це не спрацювало, крона має впасти на 20%, а цього ніколи не трапиться». Надмірна доступність кредитів надала населенню можливість споживати для екстравагантного святкування власного визволення з попереднього періоду нормування кредитів за допомогою політичних зв’язків. Це також дозволило їм зрештою позиціонувати себе як «самостійних людей», чим можна пояснити їх статус «найщасливіших у світі».

Саме таким шляхом крихітна Ісландія увійшла в лігу великих банків. Як вже зазначалось, до кінця 2007 р. об’єднані «активи» Landsbanki, Kaupthing та Glitnir стали у 8 разів більшими за ВВП. Власники та менеджери все більше і більше винагороджували себе, успішно грабуючи банк зсередини. Багатіючи, вони отримували ще більше політичної підтримки. Чимало почало вірити в те, що у них дотик Мідаса. Їхні приватні літаки, що гуркотіли над Рейк’явіком, були видимим і слуховим доказом для частково захопленого і частково заздрісного населення. Нерівність у доходах і багатстві зростала за підтримки урядової політики, котра спихала податкове навантаження на бідніші верстви населення. [8] В середині 1990-х рр. картина розподілу доходів у розпорядженні була близькою до відносно егалітарного середнього показника по Північній Європі. В 2007 вона була поруч з Сполученими Штатами – найбільш нерівною країною у розвинутому світі.

Банкіри відповідали урядовим партіям взаємністю: значними фінансовими внесками. У передвиборчій кампанії 2007 р. на кожен голос, що був поданий за Партію незалежності, припадало 77 доларів внесків, менша Партія центру отримала 202 долари за голос – і це без врахування вкладень в окремих кандидатів. Більшість коштів надходило від банків та рибних баронів. [9] Банки також надавали чималі кредити окремим політикам: десять із шістдесяти трьох членів Парламенту отримували позики на більш ніж 100 млн. крон (тобто майже півтора мільйона доларів) протягом 2005 та 2008 років. [10] Ймовірно, що більше половини депутатів брали в кредит суми, що перевищували 50 млн. крон. Уряд Одсона, банки, Торговельна палата Ісландії та інші інституції запустили в дію добре організовану кампанію для презентації країни, як зручно розташованого між Європою та Америкою і динамічного міжнародного фінансового центру. [11] Wall Street Journal проголосив Ісландію чемпіоном з економіки вільного ринку: «Експеримент Одсона з ліберальною політикою є історією найбільшого успіху у світі». А Торговельна палата Ісландії навіть заявила: «потрібно перестати порівнювати себе з іншими північноєвропейськими країнами: врешті-решт ми багато в чому кращі за них». [12]

 

Підземні поштовхи

Проте на початку 2006 р. де-не-де у фінансовій пресі почали з’являтись хвилювання стосовно платоспроможності великих банків, у котрих почали виникати труднощі із залученням коштів на ринку грошей. Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу Ісландії піднявся від 5% від ВВП у 2003 р. до 20% у 2006 р. і став одним з найвищих у світі. Фондовий ринок розширився в дев’ять разів з 2001 р. по 2007 р. Landsbanki, Kaupthing та Glitnir працювали понад можливості Центрального банку Ісландії, який більше не міг підтримати їх як кредитор останньої інстанції. Більше того, незважаючи на те, що їхні зобов’язання були реальними, значна частка їхніх активів була сумнівною, і значна частка і того, й іншого була деномінована в іноземній валюті. [13] В лютому 2006 р. Fitch понизив оцінку Ісландії зі стабільної на негативну. Це викликало, як її потім назвали, «міні-кризу»: крона різко впала, вартість банківських зобов’язань в іноземній валюті зросла, забезпечення валютних боргів стало «суспільною» проблемою, фондовий ринок впав і почастішали банкрутства підприємств.

Звіт МВФ по країні 2006 року зазвучав на тривожній ноті. Опублікована версія починалась твердженням, що «ісландській економіці можна позаздрити». Але далі автори переходили до уточнення життєрадісного тону, зазначаючи, наприклад, «вразливі місця», до яких вони віднесли «значні нагальні потреби рефінансування, якість кредитів, довгострокову платоспроможність банківської діяльності на внутрішньому іпотечному ринку, взаємне володіння капіталом». [14] Декілька ісландських економістів попереджали про потенційні небезпеки в майбутньому, а Danske Bank назвав Ісландію «економікою-гейзером», акцентуючи на вибухах. [15] Ісландські банкіри та політики списалили «міні-кризу» 2006 р. на невігластво. Вони не переставали цитувати звіт МВФ, про гідні заздрості ісландські показники, ігноруючи подальші уточнення. Центральний банк Ісландії дістав позику для подвоєння валютних резервів, а Торговельна палата – очолювана, звісно, дружками та представниками Landsbanki, Kaupthing, Glitnir та їх спін-оффами – у відповідь розгорнула PR-кампанію. Дорогий звіт підготувала Колумбійська бізнес-школа на чолі з Фредеріком Мішкіним, котрий підтвердив стабільність банківської системи з незначними правками. [16] Наступного року Торговельна палата доручила підготувати ще один звіт Річарду Портесу з Лондонської бізнес-школи, і він теж наводив практично такі ж висновки. Портес та його ісландські колеги залишили питання кредитування останньої інстанції на кінець, а тоді пробіглись по ньому на половині сторінки. Це не те питання, на яке ісландські банкіри хотіли відповідати, оскільки відповідь була до болю очевидною: вартість банківських «активів» в той час була близько восьми разів вищою за ВВП країни. [17]

Мишкін відхилив звіт Danske Bank, стверджуючи, що у ньому «економіка Ісландії розглядається як ринок, що розвивається, в тому розумінні, в якому такі економіки є вразливими. Якщо поглянути на цей аналіз детальніше, то ця точка зору не тримається купи». Портес повторився, що ісландським банкам немає чого переживати стосовно «базової стійкості» їхньої бізнес-моделі: «Я вважаю, що вона дуже хороша та дієва» – уся «ринкова метушня» була «лише наслідком недоречних непорозумінь» аналітиків ринку. [18] На цей час Landsbanki, Kaupthing і Glitnir покладались на короткострокові позичання, які складали дві-третини усіх їхніх фондів. Економіст сторони замовників Артур Лаффер в кінці 2007 р. переконував ісландське бізнес-товариство, що швидке економічне зростання з великим торговим дефіцитом і зростаючим міжнародним боргом є сигналом успіху: «Ісландія має стати прикладом для світу». [19] Прем’єр-міністр належно наголосив на щорічному зібранні Центрального банку в 2008 році, що такі світила як Мишкін і Портес, «вичерпно підтвердили», що економічні параметри в порядку, а банки стійкі, як і зацитовано в епіграфі до цієї статті.

 

Коаліція ПН-СДА

Тим часом ісландські ліві пройшли через період об’єднань і перегрупувань. В 1999 р. Соціал-демократична партія, Об’єднання жінок і частина Народного альянсу, яка раніше критикувала як НАТО, так і Варшавський договір, об’єднались у лівоцентристську партію, Соціал-демократичний альянс, для формування «нормальної» двопартійної системи. Ліві Народного альянсу в свою чергу об’єднались з Ліво-зеленим рухом. Одним з показників моральної стійкості лівих стало повторюване переобрання політолога Олафура Рагнара Ґрімсона, голови Народного альянсу у 1987-1995 роках, на пост Президента Ісландії. Вперше обраний у 1996 та переобраний у 2000, 2004, 2008 роках, Ґрімсон був постійним опонентом зовнішньої політики Одсона, зокрема його активної підтримки бушівської «Коаліції доброї волі» в Іраку. На виборах до Парламенту у 1999 р. та в 2003 р. СДА отримав 17 та 20 місць відповідно, тобто 26% і 31% усіх голосів. Ліво-зелений рух, з приблизно 10% голосів, виборов 6 місць у 1999 р. та 5 у 2003 р. На противагу цьому, провладна коаліція Партії незалежності та Партії центру у сукупності отримала 50-60% голосів з 38 місцями у 1999 р. та 34 у 2003 р. – проста більшість у 63-місному Парламенті.

Проте вибори в травні 2001 р. показали, що Партія центру втратила свої позиції: її представництво у парламенті зменшилося з 12 до 7 місць (лише 12% голосів); на четверту позицію її посунув ЛЗР, котрий виборов 9 місць і більше 14% голосів. СДА з 18 місцями та близько 27% голосів скористався втратою популярності Партією центру і сам утворив коаліційний уряд із все ще непереможною Партією незалежності (25 місць, 37% голосів). На превелике розчарування багатьох своїх прихильників, лідери СДА зрадили своїм передвиборним обіцянкам, коли гучно погодились продовжувати розширення фінансового сектору. [20]

На той момент внутрішні урядові кола не могли більше ігнорувати того, що банківські баланси є підставою непокоїтись, а рівень взаємопов’язаності банків є настільки високим, що якщо один збанкрутує, то інші підуть за ним слідом. Високопоставлені міністри утворили ситуативну координаційну групу з представниками адміністрації прем’єр-міністра, Міністерства фінансів, Міністерства банківської справи і торгівлі, Центрального банку і Фінансової наглядової ради Ісландії (ФНР). Завданнями групи було ділитись інформацією та розробити запасний план на випадок фінансової кризи. Проте група не мала чітко визначених повноважень чи офіційних процедур, а тому лише безцільно розкидалась ідеями. Її голова – Постійний секретар адміністрації прем’єр-міністра – не палав ентузіазмом щодо розробки потенційних антикризових заходів. Пізніше Спеціальна комісія визначила, що група не звітувала перед міністерствами у формі, в якій можна було б перевірити й оцінити її діяльність, що дозволило останній уникнути будь-якої відповідальності перед законом, а також заперечувати свою обізнаність щодо того, наскільки серйозною ставала ситуація. [21] Крім того, коаліція ПН-СДА не зробила жодного кроку для зміцнення банківської регуляторної структури.

 

Запускаючи Icesave

Незважаючи на те, що Landsbanki, Kaupthing і Glitnir вижили в «міні-кризі» 2006 р., вони все одно зберегли значні невідповідності між своїми активами (в основному неліквідними та довгостроковими) і короткостроковими зобов’язаннями. У них і далі були проблеми із залученням коштів для придбання активів і повернення існуючих боргів, переважно деномінованих в іноземній валюті. Банки використовували два методи для вирішення цих проблем. Першим методом, який запровадив Landsbanki, став Icesave – інтернет-сервіс, спрямований на заохочення депозитів фізичних осіб під набагато привабливіший відсоток, ніж пропонували топові комерційні банки. Після того, як Icesave запустили в Британії у жовтні 2006 р., а через вісімнадцять місяців в Нідерландах, він одразу полонив увагу фінансових сайтів, що шукають найкращі пропозиції, і незабаром був завалений депозитами. Десятки мільйонів фунтів стерлінгів надійшли від Кембриджу, міської поліції Лондона і навіть від Аудиторської комісії Об’єднаного Королівства, відповідальної за нагляд над місцевими урядовими коштами.

Працівники Landsbanki заледве вірили у свою удачу, спостерігаючи за зростанням сум на екранах своїх ноутбуків. Лише в Британії було зареєстровано 300 000 вкладників Icesave. Притік коштів допоміг банку розрахуватися зі своїми позичальниками і придбати ще більше активів. А той факт, що підрозділи Icesave де-юре були створені як відгалуження, а не дочірні установи, означав їх пряму підпорядкованість владі Ісландії, а не своїм справжнім господарям. Нікого особливо не хвилювало, що через зобов’язання Ісландії як члена схеми страхування депозитів ЕЕА, її населення в 320 000 людей було б відповідальним за коменсацію вкладникам за кордоном в разі банкрутства Icesave, в той час як акціонери Landsbanki пожинали короткострокові прибутки. Kaupthing та Glitnir вирішили не відставати: в травні 2008 урядовці отримали десять заяв щодо створення подібних установ за кордоном.

Друге «вирішення» проблем ісландських банків у залученні коштів стало відомим як «любовні листи» – новаторський шлях до ліквідності без використання реальних активів в якості застави. Після того, як Велика трійка повністю використала свої позикові можливості у Центрального банку Ісландії, вона почала продавати свої боргові цінні папери одному з менших регіональних банків, той відповідно під них позичав кошти в Центрального банку, який не вимагав іншої застави. Врешті-решт кошти поверталися до великого банку-ініціатора. Ці облігації в торгівлі швидко прозвали «любовними листами», тобто пустими обіцянками. З часом банки вивели цю схему на міжнародний рівень. Натхненна своїми «міцними балансами», Велика трійка створила філіали в Люксембурзі і продавала «любовні листи» там. Дочірні установи продавали папери Центральному банкові Люксембургу та Європейському центральному банкові, а взамін отримували готівку, яку могли пересилати материнській установі в Ісландії чи будь-куди у власних цілях. Landsbanki, Kaupthing і Glitnir між лютим і квітнем 2008 р. підвищили свої запозичення від Центрального банку Люксембургу на 2,5 млрд євро, а до кінця червня ця сума зросла ще на 2 млрд. Звичайно, жоден з центральних банків, ні Ісландії, ні Люксембургу, ні ЄС, не повинен був приймати боргові папери ісландського банку як заставу для іншої позики, зважаючи на їх взаємозалежність. [22] Важливо, що принаймні один з великих банків, Glitnir, отримав від кредитно-рейтингового агентства рейтинг ААА для своїх облігацій – вищий за показник Ісландії в цілому.

Політична і регулятивна підтримка продовжувалась на найвищому рівні. В березні 2008 р. уряд ПН-СДА запустив ще одне PR-дійство для Великої трійки у формі «гастролей» в Копенгагені, на яких Річард Портес та Інгіборг Ґісладохтір, міністр зовнішніх справ від СДА, переконували у стійкості фінансової системи країни. [23] (Пізніше Ґісладохтір виправдовуватиметься, що банківська система є відповідальністю її колеги з СДА – міністра банківської системи, а не під її юрисдикцією.) До запуску Icesave в Нідерландах у травні 2008 року Landsbanki опублікував брошуру, в якій голова Фінансової наглядової ради також підтверджує свою впевненість у стабільності сектору. Тобто узурпація регулювання стала поголовною в фінансовій системі.

Вже на цій стадії, після багатьох місяців критичного скорочення кредитів, Європейський центральний банк і МВФ повністю усвідомлювали насування кризи в Ісландії та усі пов’язані з нею міжнародні ризики. В середині квітня 2008 р. МВФ надіслав конфіденційний звіт до уряду Хорде про те, що з банками треба терміново щось робити. Цього ж місяця Мервін Кінг, Голова Банку Англії, запропонував Одсону допомогу в здутті банківської системи, але не отримав відповіді. Центральний банк Ісландії зробив висновки, що таке послаблення є неможливим, а тому єдиний вихід бачив у ще більших запозиченнях валютних резервів. У травні 2008 р., усвідомлюючи наслідки вибуху в Рейк’явіку для власних фінансових систем, центральні банки Данії, Швеції та Норвегії неохоче відповіли на відчайдушні прохання Ісландії про кредитні лінії, надаючи в обмін секретну обіцянку від міністрів та управлінців Центрального банку Ісландії виконувати програми на кшталт пропонованої МВФ за місяць до того. [24] Але до 15 вересня 2008, в день, коли впав Lehman Brothers, практично усі вони були повністю паралізованими. [25]

 

Удар кризи

Падіння ісландських банків настало двома тижнями пізніше. 29 вересня Glitnir подався по допомогу до Голови Центрального банку Одсона, щоб вирішити свої недалекі проблеми ліквідності. Щоб відновити довіру, Одсон інструктує Центральний банк викупити 75% акцій Glitnir’а. Проте наслідком цих дій стало не піднятття окремо акцій Glitnir, а підрив довіри до Ісландії в цілому. Рейтинги країни обвалилися, а кредитні лінії для Landsbanki та Kaupthing були закриті. Розпочалась робота над заморським гілками Icesave. В той час як криза набирала обертів, 7 жовтня 2008 року Одсон вирішив закріпити крону до кошика валюти на рівні, близькому до докризового та одночасно понизити відсоткові ставки (що рівносильно підлиттю бензину у вогнище). Він ні з ким не порадився, окрім свого протеже Хорде. Навіть головний економіст Центрального банку ні про що не здогадувався. Оскільки падіння крони вже не можна було зупинити, тому надовго валютних резервів не вистачило і в ЦБ не залишилось жодних засобів впливу. Таргетування валюти тривало всього кілька робочих годин і стало, мабуть, найкоротшим в часі валютним таргетуванням у світі. Але обізнані в ситуації встигли витягнути свої гроші з крони за набагато привабливішим курсом, ніж могли отримати пізніше. Інсайдери зазначають, що мільярди витекли з валюти цими годинами. [26] Тоді ж крону і підбили – і вона потонула, як камінь. Вже 8 жовтня втрутився Гордон Браун, щоб заморозити активи Landsbanki в Англії згідно з антитерорстичними законами нових лейбористів. [27] З піку курсу 70 до євро, крона, як ми могли спостерігати, впала до рівня 190 за євро в листопаді 2008 р. Фондовий ринок, банківські облігації, ціни на житло і середній дохід перейшли у вільне падіння.

МВФ прийшов до Рейк’явіка у жовтні 2008 р. для підготовки програми кризового менеджменту. Після випадку Британії в 1976 р. Фонд вперше покликали рятувати розвинену країну. [28] Він запропонував позику під певні умови розміром 2,1 млрд доларів для стабілізації крони, голів північноєвропейських центральних банків умовили проковтнути свій гнів і додати ще 2,5 млрд доларів, знову ж таки за визначених умов. МВФ підтримав посилення валютного контролю для зупинки відтоку капіталу: оскільки от-от з країни могли утекти кошти carry-trade, які були зосередженні в кронових «льодових облігаціях», оцінених приблизно в половину ВВП Ісландії. Першочергово підняли відсоткові ставки до 18%, але з часом знову опустили до їхнього початкового рівня у 15%. Фіскальне затягування було запланованим на 2010-2011 роки. Також МВФ підтримав вимоги урядів Британії та Данії щодо компенсації за фінансову допомогу депозиторам Icesave, аж до «стелі», передбаченої європейською програмою гарантування вкладів, тобто до 20 887 євро на один рахунок.

Зазвичай орієнтоване на споживання, спокійне населення Ісландії згуртувалось в роздратований протестний рух, налаштований проти Хорде, Одсона та їхніх дружків з Партії Незалежності, але Ґісладохтір теж вважалась заплямованою. Морозяного суботнього дня тисячі людей різного віку зібралися на головній площі Рейк’явіка, щоб скандувати, гриміти сковорідками, слухати промови та пісні. Протестуючі закидали будівлю Парламенту йогуртами та фруктами та навкруги неї взялись за руки з вимогами відставки уряду. Кожного понеділкового вечора до тисячі людей збиралось в найбільшому кінотеатрі Рейк’явіка для обговорення ситуації. Зухвалі урядові міністри були вимушені відповісти на їх вимоги. Тим не менше, правляча еліта намагались вести себе як «нормальна», маскуючи конфліктні моменти як звичайні збіги обставин в персоналі. Так, наприклад, Хорде не бачив жодної проблеми в тому, що головний державний прокурор, призначений вирішувати справу банківської кризи в грудні 2008 р., є батьком генерального директора однієї з найбільших компаній групи Kaupthing. Схожа ситуація склалась, коли міністр юстиції призначив спеціальним прокурором шефа поліції маленького містечка, чиїм найбільшим досягненням було введення системи паркоматів. [29]

Кінець кінцем після того, як лідери соціал-демократів прийняли популістське рішення про зняття Одсона з посади Глави Центрального банку, а Хорде все ще захищав своїх старих товаришів, у січні 2009 р. розпалась коаліція ПН-СДА. [30] До цього часу уряд Ісландії залишається єдиним, котрий пішов у відставку внаслідок глобальної фінансової кризи. Ісландія також залишається єдиною країною, чиї погляди «зсунулись» вліво після вересня 2008 р. До Партії незалежності повсюдно почали ставитись зі зневагою, і згідно з опитуваннями вона сильно відстає від Соціал-Демократів та масово популярного тепер Ліво-зеленого руху. Відповідно, для керування країною до квітневих виборів у січні 2009 р. було сформовано тимчасовий уряд СДА-ЛЗР. Йоганна Сіґурдардохтір, раніше міністр соціального захисту від соціал-демократів, відносно нескомпроментована кризою, стала тимчасовим прем’єр-міністром і замінила Ґісладохтір на посту голови СДА. Член ЛЗР Штейнґрімур став тимчасовим міністром фінансів. Згідно з результатами виборів квітня 2009 р., СДА отримали 20, ЛЗР – 14 місць у парламенті та тим самим утворили просту більшість у «червоно-червоній» коаліції. Незважаючи на значний перекос у виборчій системі на свою користь, Партія незалежності втратила свої позиції до 16 місць, що для неї є найгіршим результатом з часів її створення у 1929 р.

Уряд СДА-ЛЗР одразу потрапив під тиск стосовно виплат за заборгованостями Icesave, як того вимагали уряди Британії та Нідерландів. Крім того, МВФ відтермінував надання більшої частини позики, поки Рейк’явік не пішов на його умови. Також уряд Сіґурдардохтір розділився стосовно того, чи варто заявляти про повне членство в ЄС і Єврозоні, що було виграшним для СДА. До того ж, від ісландців очікували повернення гігантського кредиту, який Центральний банк отримав у 2006 р. і який підлягав погашенню у 2011 р. Ситуація виглядає ще напруженішою, зважаючи на те, що «любовні листи», куплені Центральним банком без жодної реальної застави, успішно зробили його банкрутом. Банк рекапіталізували коштами держбюджету за рахунок платників податків на рівні 18% ВВП – ще один трансфер коштів, котрий тільки підсилив існуючі скорочення державних витрат на охорону здоров’я, освіту та інфраструктуру. Після довгих переговорів у жовтні 2009 р. Сіґурдардохтір і Сіґфюссон представили в Парламенті умови, на яких вони погоджувались виплачувати борг Icesave: 5,5 млрд євро підлягались сплаті казначействам Британії та Нідерландів протягом 2016-2023 років. [31] Це викликало сварки з ЛЗР: їхній Міністр охорони здоров’я на знак протесту пішов у відставку, а ще п’ятеро незгодних відмовилось голосувати за законопроект. Тим не менше, закон проштовхнули в парламенті 30 грудня 2009 р., незважаючи на ставлення до нього населення. Тижнем пізніше, 5 січня 2010 р., президент Ґрімсон оголосив, що не підписуватиме закону, зважаючи на його неприйняття у суспільстві. Ударом для уряду стала негайна пропозиція кращих умов від Британії та Нідерландів. Після того СДА-ЛЗР вирішили провести референдум, на якому 93% проголосувало «проти» і менше 2% «за». Навіть лідери коаліції утримались. [32] А коли в травні 2010 року в Рейк’явіку проходили місцеві вибори, то підтримка СДА впала до 19% голосів. На пост мера міста обрали комедіанта.

 

Перспективи

Відтермінування головних скорочень державних видатків до 2011 р. дало економіці продих. Завдяки цьому Ісландію спіткали менші падіння ВВП та зайнятості, на відміну від великих «різників» державних видатків на зразок Ірландії, Естонії та Латвії. Рівень безробіття (лише 2% у 2006 р.) коливався у проміжку 7-9% від початку 2009 р., проте рівень еміграції як ісландців, так і інших європейських (переважно польських) працівників був найвищим з 1889 р. Але все-таки уряд запланував радикальні скорочення держвидатків на 2011 р. Крім того, завершуються великі будівельні проекти і ряд компаній не мають нових замовлень. Місцеві ради не володіють достатніми коштами для свіжих проектів. Лікарні та школи зменшують заробітні плати і починають звільняти працівників, а заборона вступу кредитора у володіння будинками закінчилась в кінці 2010 р.

Навіть після вагомих списувань приватному секторові, державний і приватний міжнародний борг Ісландії був втричі більшим за ВВП. Виплати за відсотками стали найбільшою складовою державних видатків і, як вже зазначалося, почали піджимати строки повернення все більшої частини кредитів. Відтоді комерційні банки, рекапіталізовані великими сумами з державної кишені, мало кредитують, а натомість надають перевагу безпечній грі – значну частину своїх коштів кладуть на депозитні рахунки Центрального банку, одержуючи при цьому щедрі виплати за відсотками, знову ж таки, з державної кишені, чим підсилюють тиск на скорочення видатків. На додачу до цього у вересні 2010 р. Верховний суд Ісландії вирішив, що проіндексовані в іноземних валютах позики є незаконними, уряд в свою чергу вніс відповідний законопроект, що зменшило борговий тягар на домогосподарства, але водночас могло стати предвісником другого банківського краху. Як вже згадувалось вище, домогосподарства і підприємства охоче брали такі кредити в період між 2004 р. та 2008 р., проте їхня капітальна сума більш ніж подвоїлась у зв’язку з падінням крони в 2008 р. В цілому вони складають значну частку портфоліо реструктуризованих банків та фінансових компаній. В той же час Ісландія активно шукає нові спеціалізації для заміни фінансового сектору, тут розвивається уся сукупність підприємницьких ініціатив, проте гори боргів стримують ці ініціативи.

За короткий час криза показала ненадійність фінансової звітності. В квітні 2010 р. у звіті Спеціальної слідчої комісії з питань причин фінансової кризи трьох колишніх міністрів (прем’єр-міністра Хорде, міністра фінансів Арні Матьєсен та міністра банків і торгівлі Бйордвіна Сіґурдсона), трьох попередніх глав Центрального банку та директора Фінансової наглядової ради звинуватили у грубому недбальстві. У вересні 2010 р. парламентський комітет вніс пропозиції щодо винесення обвинувачень трьом міністрам і Ґісладохтір у порушенні міністерських зобов’язань у Ландсдомурі (Landsdómur), спеціальному «Верховному суді», котрий до цього жодного разу не скликався. Цей же комітет у травні запропонував прокуратурі притягти до кримінальної відповідальності троьох голів Центрального банку та очільника ФНР. Але протягом 24 годин прокурор відмовився висувати обвинувачення. Було звільнено постійного секретаря Міністерства фінансів, хоч і не через порушення обов’язків, але через використання ним інсайдерської інформації для продажу своїх банківських акцій за кілька днів до краху.

Весь успіх команди з вивчення кримінальних питань на чолі зі спеціальним прокурором обмежився відкриттям в суді лише однієї справи, що стосується малого гравця. Уривчасто та нерішучо співпрацюють уряди Британії та Люксембургу, можливо, з остраху перед ще більш помилковими кроками в себе вдома. Найбільшими власниками акцій нового банку Havilland, реструктуризованого на руїнах люксембурзької філії Kaupthing, є відомий девелопер нерухомості Девід Роуланд зі своїм сином, а тому вони з нетерпінням чекають, коли Ісландія «піде далі» і не оглядатиметься на минуле. [33] Сім’я Роуланда, окрім того, є значним вкладником у британську Партію консерваторів. Незважаючи на його репутацію, Одсону дали посаду головного редактора в Morgunblaðið, головній щоденній газеті Рейк’явіка, де він став відповідальним за матеріали про кризу, що, як влучно зауважив один коментатор, фактично еквіваленте призначенню Ніксона редактором Washington Post під час Вотергейту. [34] Врешті-решт, слабкість чинного уряду СДА-ЛЗР є виграшною для Партії незалежності.

Приватизована інформація

Чим можна пояснити катастрофу в Ісландії? Звісно, крах Lehman Brothers і параліч грошових ринків, який його супроводжував, запустили остаточний крах економіки, але падіння все одно настало б через гігантські структурні дисбаланси та порушення фінансистами всіх меж. До певної міри 15 вересня було благословенням: якби ісландська динаміка Понці розвивалась ще рік, то результатом остачного вибуху фінансової бульбашки могло стати перше повне банкрутство модерної нації і суміжня депопуляція. Без сумніву, дика поведінка банкірів була центральним фактором. Вона стала підручниковим прикладом шахрайства облікового контролю: банки «а) зростали, як божевільні; б) надавали справді погані позики під високі проценти; в) надзвичайно підвищували прибутковість за рахунок позикових коштів, тобто мали високий показник фінансового левереджу; і г) не підтримували значних резервів на випадок збитків». [35] Але в кінцевому підсумку відповідальність лягла на уряд Рейк’явіка та Центральний банк. Паралелі з політиками Сполучених Штатів та Об’єднаного Королівства очевидні: як і в Ісландії, Клінтон, Буш і Грінспен або Блер, Браун та Мервін Кінг стояли осторонь, поки їх політика рік за роком роздувала фінансові бульбашки.

Може скластись враження, що маленькі масштаби Ісландії могли допомогти легше справитись з такою поведінкою політиків, тим не менше, справдилось протилежне. Уряд Одсона здійснив неймовірну «приватизацію інформації», насамперед покладаючись на дослідницькі відділення банків для аналізу економіки та її перспектив. Трійця Landsbanki, Kaupthing та Glitnir платили працівникам більше, ніж будь-яка держустанова – відповідно, до них тягнулись найбільші таланти. Працівники приходили в Центральний банк і в ФНР з метою достатньо вивчитись, щоб мати змогу перебігти дорогу та подвоїти свої заробітні плати. То чому б не перейти одразу до тих, хто був найбільш обізнаним з ситуацією? Національний економічний інститут Ісландії здобув собі репутацію незалежного оцінювача, хоч і був підзвітний адміністрації прем’єр-міністра, він публікував небажані звіти, застерігаючи, що економічний менеджмент в країні дає збої. Одсон прикрив їх в 2002 р. Це ж трапилось з Агентством з питань конкуренції (Competition Authority), після їхньої критики діяльності компаній-імпортерів нафти, які близько пов’язані з партіями Незалежності та Центру. Конфедераціїї промисловості (Confederation of Industry) урізали фінансування після того, як вона почала підтримувати вступ до Євросоюзу на противагу лінії Партії незалежності та інтересам рибальської промисловості.

В маленькій ісландській системі правляча еліта протягом тривалого часу дотримувалась думки, що «мир на основі страху є найбільш довготривалим». Дебати щодо політики швидко переходили з проблем на персоналії, незгода позиціонувалась як нелояльність і відповідно зазнавала утисків. Державна установа статистики Ісландії залякано маскувала інформацію про зростаючу нерівність доходів та багатства, а також не створювали собі проблем, вказуючи на небажані тренди. Ісландський Університет піддався тиску, щоб перевести свої центри економічних та соціальних досліджень на самофінансування, тобто покладатись на пошук замовників для платних досліджень. Це мало зручний наслідок в тому, що вони більше не публікували критичні звіти загальної картини. (Знову ж таки, приклади можуть бути знайдені де-інде.) Торговельна палата Ісландії також відігравала важливу дорадчу функцію, здійснюючи замовлення аналізів у таких «незалежних» експертів як Мішкін та Портес. Тим часом за індексом сприйняття корупції, що розраховується Transparency International, державне управління в Ісландії вважалось найчистішим у світі – честь, розділена з Новою Зеландією та Фінляндією до 2009 р., коли Ісландію усунули з позиції номер один.

Поки бульбашка розширювалась, відбувались алогічні зміни в доступності до економічної інформації. Ще на початку її утворення – під час злиття компаній та приватизації в 2003 р., а потім в нерухомості житла в 2004 р. – було опубліковано декілька критичних оцінок, не в останню чергу Центральним банком. До 2006 р., як вже говорилось, МВФ понижував тон свого занепокоєння на прохання Прем’єр-міністра та, ймовірно, з метою уникнути негативної «реакції ринку». Але до 2007 р. та 2008 р., коли небезпека почала загострюватись, усі звіти, в тому числі від МВФ, стали помітно м’якшими у висловлюваннях. Видається, що офіційні фінансові інститути, як і банкіри та політики, діяли з розумінням, що ситуація настілька нестабільна та крихка, що розмови про неї можуть викликати панічне вилучення коштів з банків, чого за інших умов можна уникнути. Погані новини замовчувались, а ті, хто наполягав на їх оприлюдненні, були звільнені як некомпетентні панікери.

Нейтралізувавши центри незалежної інформації, великі гравці фінансового сектору краще змогли контролювати ключові міністерства та Центральний банк. І справді, в такому малому середовищі можна навіть сказати, що всі вони полонили один одного. Торговельна палата майже буквально виконувала роль виконавчого комітету капіталістів: підрахували, що принаймні 90% її рекомендацій було враховано законодавством. Практично все, чого хотіли банкіри, ставало урядовою політикою, і вдячні банкіри забезпечували вдячних політиків щедрою винагородою. Рішення уряду ПН-СДА запровадити необмежені гарантії вкладникам депозитів після краху економіки ілюструють їх абсолютну прив’язаність до фінансової еліти. Якби вони встановили обмеження до 5 млн. крон, приблизно 50 000 євро, то захистили б депозити 95% усіх вкладників. Тобто лише 5% найзаможніших одержали вигоди від необмежених гарантій, що також накладає обмеження на державні витрати. [36] Звичайно, Уолл-Стріт у плановому порядку постачає персонал Міністерству фінансів США, тому ісландські гарантії є лише краплиною в морі, порівняно з виплатами Полсона-Гайтнера Goldman Sachs, Deutsche Bank та іншим шляхом «внутрішньовенних» потоків державних коштів в групу AIG.

Ісландія залишається крайнім втіленням сценарію, який в значній мірі все ще розігрується в атлантичному світі. Інші країни також коштом власної економіки зараз рятують банки заходами бюджетної економії, котра не компенсується зростанням приватного сектору. За підтримки МВФ інші країни погодилися взяти на себе приватний борг і профінансувати його погашення за рахунок податків, звільняючи крупних приватних кредиторів від ринкової дисципліни, яку вони впроваджують для всіх інших. Іншим країнам також не вдалось притягнути до відповідальності тих, хто спричинився до кризи – фактично жодного фінансиста не було обвинувачено, не кажучи вже про їх співучасників з міністерств фінансів та центральних банків. Всі ці факти залишають після себе недовіру до базових інститутів капіталізму. Але напевно найбільшою різницею є те, що фінансові сектори інших країн зараз відновлюють своє домінування над економіками. Перед Ісландією попереду ще багато проблем, але принаймні її банки навряд чи знову втратять голову.

20 вересня 2010

Джерело: New Left Review. – 2010. – № 65. – P. 5-29.

Переклад Ірини Світящук під редакцією Остапа Кучми та Дениса Горбача

 

Читайте також:

Три республики-сестры (Денис Горбач)

Цикл і криза (Міхаель Гайнріх)

Марко Бойцун: В Украине неизбежно воскреснет рабочее движение

Беларусь: конец “социального” капитализма

Пояснюючи кризу (інтерв’ю з Девідом Гарві)

Роздуми про стаціонарний стан (Гопал Балакрішнан)

 


Примітки

1. Промова Ґейра Хорда на щорічній зустрічі Центрального банку Ісландії у 2008 р., цитована у звіті спеціальної слідчої комісії, Causes and the run up to the collapse of the Icelandic banks in 2008, vol. 1, ch. 5, sec. 3, Reykjavik 2010, p. 216. Надалі, SIC Report. Цей дев’ятитомний восьмикілограмовий випуск звіту є безцінним джерелом інформації, хоча дослідник має читати між рядків, щоб відчути сюжет у дусі Джона ле Карре. Уряд відмовився зробити англійський переклад більшим, ніж просте резюме.

2. Цитовано у Andrew Haldane ‘Why banks failed the stress test’, 9 February 2009, доступно на сайті Банку Англії. Хелдан є виконавчим директором банку з питань фінансової стабільності.

3. Gunnar Karlsson, Iceland’s 1100 Years, London 2000.

4. Örnólfur Árnason, Á slóð Kolkrabbans; Hverjir eiga Ísland? [In the Realm of the Octopus: Who Owns Iceland?], Reykjavík 1991; Guðmundur Magnússon, Eimskip frá upphafi til nútíma: Saga Eimskipafélags Íslands [Eimskip from the Start to the Present: The History of Eimskipafélag Islands], Reykjavík 1998.

5. Група «Локомотив» функціонувала як «тіньова еліта» в тому значенні, яке використовує Janine Wedel у Shadow Elite, New York 2009.

6. Незапланованим наслідком лібералізації «внутрішньої системи» Ісландії у 1990-х роках було виникнення третьої капіталістичної групи за межами клік «Восьминога» і «Локомотиву». Вона включала в себе «селф-мейд» бізнесменів, котрі використали свої шанси в посткомуністичній Росії, та супермаркетних мільйонерів, котрі змогли обійти гуртові магазини «Восьминога». (Супермаркетний рітейл був ідеальною дійною коровою, оскільки власники отримували готівку від продажів, але при цьому могли не платити постачальникам протягом 90 днів.) Одсон та боси Партії незалежності були в гніві, коли ці «нувориші» відмовились поважати «правила» – Йон Аусґейр наполягав на тому, що якби він вклав кошти у Партію незалежності, то також платив би аналогічні суми своїм конкурентам. Одсон та його прихильники публічно зганьбили Аусґейрів як «вуличних торговців», посилаючись на їхні неусталені корені. Велику частину часу на прем’єрській посаді Одсон витратив на інтриги з їхнього знищення. Для деталей – та для захоплючої розповіді про всю ісландську сагу – див. Roger Boyes, Meltdown Iceland, London 2009.

7. SIC Report, vol. 1, ch. 4, sec. 3, pp. 97–129.

8. Stefán Ólafsson and Arnaldur S. Kristjánsson, ‘Income Inequality in a Bubble Economy: The Case of Iceland 1992–2008’, Luxembourg Incomes Study Conference paper, June 2010.

9. Партії в інших північноєвропейських країнах не отримують фінансової допомоги від корпорацій.

10. SIC Report, vol. 2, Ch.8, sec. 11.2, p. 200, Table 23. Сто мільйонів крон було сумою, що перевищувала заборогованість середнього домогосподарства на той час більш ніж в 6 разів.

11. Одсон обговорює цю ідею в інтерв’ю кількома роками раніше: див. ‘Iceland warms to offshore banking’, Financial Times, 7 April 1998.

12. Див. Hannes Gissurarson, ‘Miracle on Iceland’, Wall Street Journal, 29 January 2004; та Icelandic Chamber of Commerce, Vidskiptathing Íslands 2015, February 2006, p. 22.

13. Willem Buiter, Anne Sibert, ‘The Icelandic banking crisis and what to do about it’, Centre for Economic Policy Research, October 2008.

14. IMF, Staff Report: Iceland, 13 July 2006. Внутрішня версія була більш критичною, але прем’єр-міністр Хорде наполягав пом’якшити тон, і МВФ погодився. Відтак внутрішній варіант описував баланси ісландських банків як зростаючі «наростаючими темпами», публікована версія – лише «видатними темпами».

15. Danske Bank, ‘Iceland: Geyser Crisis’, 2006.

16. Frederic Mishkin, Tryggvi Herbertsson, ‘Financial Stability in Iceland’, Reykjavik 2006. За 35 сторінок звіту Мишкіну заплатили 135 тисяч доларів. Після вересня 2008 в резюме Мишкіна робота зазначалась як «Фінансова нестабільність в Ісландії». На питання кіно-документаліста Чарльза Фергюссона про зміну заголовку Мишкін відмазався типографічною помилкою. Див. Ferguson Inside Job, 2010, та ‘Mishkin resigns: a look back’, Wall Street Journal, 28 May 2008.

17. Richard Portes and Friðrik Baldursson, ‘The Internationalization of Iceland’s Financial Sector’, Reykjavik 2007. Винагорода Портеса за 65 сторінок звіту склала 58 тис. фунтів стерлінгів: SIC, v. 8, Annex iii, p. 3.

18. Цитати, записані в 2006 та 2007 роках відповідно, взяті з прекрасного фільму Гуннара Сігурдсона (Gunnar Sigurðsson) про кризу в Ісландії Maybe I Should Have.

19. Arthur Laffer, ‘Overheating is not dangerous’, Morgunblaðið, 17 November 2007.

20. В коаліційному договорі ПН та СДА зазначається: «Трансформація економіки Ісландії найближчими роками поміж іншим включає особливу увагу на запровадження різних міжнародних послуг, зокрема фінансових послуг. Ціллю уряду є забезпечення того, що ці послуги будуть зростати в Ісландії і поширюватись на нових територіях на інших ринках.» Цит. за SIC Report, vol. 1, ch. 5, sec. 5.2, p. 210. Electoral data from Economic Intelligence Unit, ‘Iceland: Country Profile 2008’

21. SIC Report, vol. 6, pp. 69–245.

22. Anne Sibert, ‘Love letters from Iceland: accountability of the Eurosystem’, Voxeu, 18 May 2010. Центральний банк Люксембургу погрозливо просив Центральний банк Ісландії витерти посилання на це дослідження зі свого веб-сайту.

23. З літа 2005 року і далі, Вейд давав кілька публічних виступів в Ісландії, в яких він попереджав про розбудову фінансової нестабільності, порівнюючи її з кризою в Східній Азії 1997-98 років. Проте він постійно зустрічав виховану відмову. Див. ‘Iceland pays the price for financial excess’, Financial Times, 2 July 2008, і лист-відповідь Річарда Портеса і Фредеріка Бальдурсона, котрий починається: «Роберт Вейд сприймає Ісландію дуже невірно», Financial Times, 4 July.

24. SIC Report, vol. 1, pp. 223–4.

25. Фінальною ставкою для продовження шоу стало пафосне оголошення банку Kaupthing, що член королівської сім’ї Катару придбав 5% пакет акцій банку, що символізує міжнародну довіру. Пізніше виявилось, що принц не виклав ні цента своїх грошей – Kaupthing позичив кошти йому через третю сторону.

26. Валютна прив’язка дивним чином була недооцінена в дослідженнях кризи в Ісландії. Суміш паніки, неуцтва і тактики, що стоїть за цим, є незрозумілою. Глава ЦБ доповів ЗМІ, що Центральний банк Росії надасть позику Ісландії (достатньо велику, хоч імпліцитно, а не експліцитно, для підтримки прив’язки). Але практично одразу надійшла роздратована відмова від Росії. Тактика могла включати більш ніж просто нагоду для друзів витягти свої гроші з крони. Високопоставлені особи також, можливо, розраховували, що потоплення Kaupthing, єдиного банку, що на вигляд міг би вижити, стане солодкою помстою за принципом: «Якщо мій банк йде на дно, то ваш піде слідом». Відомо, що на урочистій вечері щорічної зустрічі МВФ 2007 р. у Вашингтоні Одсон ткнув пальцем в главу Kaupthing, кажучи, що, якщо банк почне деноміновувати свої транзакції в євро, він «розправиться з ними». Валютна прив’язка забезпечила відтік коштів з Kaupthing, все ще пов’язаного з Партією центру і великими конкурентами. Landsbank, що мав тісні зв’язки з управляючим Центрального банку і з Партією незалежності, збанкрутував якраз напередодні запровадження прив’язки. Іншими словами, це мутні води.

27. Jon Danielsson, Gylfi Zoega, ‘The collapse of a country’, Risk Research, 12 March 2009.

28. International Monetary Fund, Iceland: Request for Stand-By Arrangement, 25 November 2008. За щасливим збігом обставин, економіст МВФ, направлений в офіс в Рейкявіку, був однокімнатником Гейра Хорде в Університеті Брандейса в 1970-их рр.

29. Громадський протестний рух вимагав, щоб позиція радника Спеціального прокурора була запропонована досвідченій франко-норвезькій антикорупційній активістці Єві Джолі. Чимало місяців після її призначення в березні 2009 р., Джолі мусила працювати у свому готельному номері, оскільки їй не надали офісу.

30. Одсона нарешті змусили покинути пост глави Центрального банку в лютому 2009 р. після гнівних демонстрацій біля будівлі ЦБ, а також після введення поправки до закону про скасування діючих посад і вимогу до майбутніх посадовців володіти досвідом роботи у фінансовій сфері і мати науковий ступінь як мінінімум магістра економіки.

31. Другий транш позики МВФ надійшов в листопаді 2009 р. Кажуть, що надання третього траншу в квітні 2010 р. відбулось під тиском Пекіна, на противагу бажанням Лондона та Амстердаму. Більше про відносини Китаю та Ісландії див. Wade, ‘A warmer Arctic needs shipping rules’, Financial Times, 16 January 2008.

32. Нові переговори з Британією та Нідерландами розпочались влітку 2010 р., проте на момент написання статті усі питання залишались невирішеними.

33. ‘Rowland family open new bank’, Daily Telegraph, 13 July 2009.

34. Thorvalder Gylfason, ‘From Boom to Bust: the Iceland Story’, in Gylfason et al., eds, Nordics in Global Crisis, Helsinki 2010, p. 158.

35. Див. William Black, The Best Way to Rob a Bank is to Own One, Austin, tx 2005; наводиться цитата з публічної лекції Блека в Ісландському університеті 3 травня 2010 р.

36. SIC Report, vol. 5, p. 241, таблиця 4. Варто вказати, що схема депозитних гарантій ЕЕА покриває лише суму, еквівалентну 3 млн. крон.

Поділитись