Сучасність класу

Собуцький, Михайло

  • 14 березня 2017
  • 1106

Михайло Собуцький

Вперше опубліковано в: Спільне, №4, 2012: Класова експлуатація та класова боротьба

Кілька банальних тез, перш ніж розпочинати роздуми над сучасним станом речей:
1. Європейське суспільство до революції 1789 року (а російське — то й значно довше) було суспільством станів, а не класів.

2. Європейське суспільство після 1789 року (а російське — після лютого 1917) стало суспільством класів, а не станів.

3. Радянське суспільство між 1936 та 1991 роками претендувало на те, щоб стати «суспільством без класів». Західне ж, особливо після Другої світової, претендувало на зникнення пролетаріату й розчинення його у (новому) середньому класі.

4. 1991 — по сьогодення. Повернення. Але чого саме?

Здавалося б, тези №1 та 2 відверто суперечать найвідомішій марксистській цитаті: «Історія всіх дотеперішніх суспільностей — се історія клясової боротьби» (Маркс, Енґельс, 1902: 5) (Цитую «Маніфест» за, мабуть, найпершим українським — львівським — виданням 1902 року, зі збереженням орфографії; взагалі наперед вибачаюся, якщо джерела цитат будуть дещо екзотичними: усе ж таки статтю писав історик культури й філолог). Надалі тема, як всі знають, розвивається так: «Вільний і невільник, патрицій і плебей, пан і підданий крепак, цеховий майстер і челядник, — одним словом — гнобитель і гноблений...

В давніших історичних добах скрізь майже знаходимо цілковитий поділ суспільности на ріжні стани, находимо всіляки відміни суспільних становиск».

І ще далі: «Новочасна буржуазийна суспільність, що повстала по упадку февдальної, не знесла ріжниць клясових» (Маркс, Енґельс, 1902: 5) (Курсив мій — М. С.). Головно, звернімо увагу на нерозрізнення понять «стану» і «класу» в тексті розділу про буржуа й пролетарів. Перевірка по всіх російських перекладах свідчить про те, що в Маркса й Енгельса йшлося то про стани («сословия»), то про класи. Насправді ж це поняття різні.

Тим паче, що й саме поняття класу — одне із найбільш проблематичних на сьогодні.

«Стан» («сословие») — це щось із галузі позаекономічного примусу. Можна було в суспільствах докапіталістичної ери бути суцільним злиднем, але належати до стану дворянства, або ж бути «мільйонщиком» (важко сказати «мільйонером»), але перебувати внизу суспільної драбини. Власне, через останнє й сталася Французька революція.

«Клас» же — це щось із галузі політекономічної.

«Зникнення» ж його — це щось з галузі PR.

Розберемося у поняттях поступово. І не зі стану, а із класу починаючи (хоч і стани нам теж знадобляться).

 

Клас та стан: ідентичність

Відомий ліберальний історик Шейла Фіцпатрик у перевиданні своєї досить давньої роботи «Як більшовики винаходили класи» робить доволі цікавий кульбіт: «Уявні спільноти, — каже вона, посилаючись на Бенедикта Андерсона, — за які воюють революціонери, це частіше за все нації Але більшовики, що взяли владу в Петрограді 1917 року, являли собою виняток з правила. Вони спочатку «уявили» не нову російську чи навіть радянську націю. Бувши марксистами-інтернаціоналістами, вони уявили клас — міжнародний пролетаріат, чия революція, розпочавшись в Росії, невдовзі охопить всю Європу» (Фицпатрик, 2011: 41) (Тут і надалі переклади з рос. мої — М. С.). На наступній сторінці вона, із посиланнями на Еріка Гобсбаума та П’єра Бурд’є, висловлює ще цікавішу думку: мовляв, якщо класів тоді навіть не існувало, більшовики їх просто зобов’язані були знайти, згідно зі своїми теоретичними постулатами — «тим самим блискуче підтверджується припущення Бурд’є, що класи в реальному світі певною мірою є продуктом марксистської теорії, котра їх описує» (Фицпатрик, 2011: 42). Подальші сім десятків сторінок присвячені тому, як «клас» у ранньому радянському суспільстві слугує тим же, чим у дореволюційному був «стан», — тобто засобом ідентифікації індивідів як з боку влади, так і самими себе. Може, це все і релевантно саме з огляду на модну нині «ідентичність». Проте дозволимо собі засумніватися у вузлових «точках прив’язування» даного дискурсу: нація — так, і уявна, і спільнота, і тут із Бенедиктом Андерсоном годі й сперечатися; стан — не спільнота, але щось із царини уявного, точніше, символічного («дворянин, дантист» — блискучий приклад початку ХХ ст., наведений тією самою Ш. Фіцпатрик) (Фицпатрик, 2011: 89); клас же — і не уявна, і не спільнота, хоч як би не перетворював його на квазі‑стан сталінізм (у чому Ш. Фіцпатрик знов‑таки права) (Фицпатрик, 2011: 95). Класова приналежність зовсім не потребує (уявних) ідентифікацій, так само, як і солідарності з собі подібними (подібними за чим?). І не потребує марксистського опису, хоч би що там не казав П’єр Бурд’є. Маркс‑бо не винаходив класів, про що маємо хрестоматійне його власне свідчення у листі до Вейдемейера 5 березня 1852 р. Він і класової боротьби не винаходив: «Щодо мене, то мені не належить ані заслуга відкриття класів у сучасному суспільстві, ані заслуга відкриття їхньої боротьби поміж собою. Буржуазні історики задовго до мене виклали історичний розвиток цієї боротьби, а буржуазні економісти — економічну анатомію класів» (Маркс, Энгельс, 1932: 68). Варто і нам зазирнути в анатомію.

 

Клас як поняття і клас як спільнота

Отже, можна стверджувати, що клас — не ідентичність. «Дворянин, дантист» належав класово скоріш за все до дрібної буржуазії. І клас не спільнота, принаймні, не завжди спільнота. Інакше все було б аж надто просто у схемі класової боротьби як основи історії всіх попередніх суспільств. Чомусь же Ф. Енгельс, будучи капіталістом, брав участь у боротьбі на боці пролетаріату — так само, як В. Ленін, В. Маяковський та інші представники стану дворянства. Хоча тут є ще питання, що мається на увазі під класовою боротьбою.

Висунемо ще одну близьку до банальності тезу. На сьогодні майже очевидно, що клас варто вважати не онтологічною, а епістемологічною категорією. У послідовників П’єра Бурд’є це називається «клас на папері» (Воейков, 2011: 136). За гегельянсько-марксистською термінологією — клас «в собі», на відміну від класу «для себе». На цій недоступності поняття класу безпосередньому співвіднесенню з певним класом об’єктів, цебто спільнотою чи то бодай розпорошеним, але чітко ідентифікованим типом людей, наросло за півтора століття безліч спекулятивних ускладнень.

 

"На сьогодні майже очевидно, що клас варто вважати не онтологічною, а епістемологічною категорією."

 

Чимало тут завинив сам К. Маркс, чиєму описові ми начебто завдячуємо існуванням класів. Бо ж сам він, під впливом наочності поділу суспільства свого часу на класи, так і не встиг як слід їх визначити, аби наступники та послідовники не мали про що сперечатися. Третій том «Капіталу», як добре відомо, завершується главою 52 «Класи», яка, на жаль, обривається на півслові. Наведемо найважливіші уривки з цієї глави: «Власники однієї лише робочої сили, власники капіталу й земельні власники, відповідними джерелами доходів (курсив мій — М. С.) яких є заробітна платня, прибуток і земельна рента, таким чином, наймані робітники, капіталісти й земельні власники утворюють три великі класи сучасного суспільства, заснованого на капіталістичному способі виробництва» (Маркс, 1936: 779). Вже далі, якщо пропустити абзац, міститься улюблений пасаж постмодерністів зразка С. Жижека (який, щоправда, не полюбляє слово «постмодернізм»): «Найближче питання, на яке ми маємо відповісти, таке: що утворює клас, — при тому що відповідь виникне сама собою, якщо ми відповімо на інше питання: що робить найманих робітників, капіталістів і земельних власників елементами, котрі утворюють три великі суспільні класи?

На перший погляд, це — тотожність доходів і джерел доходу. Перед нами три великі суспільні групи, члени яких, чи індивіди, котрі їх утворюють, живуть відповідно заробітною платнею, прибутком і земельною рентою, за допомогою використання своєї робочої сили, свого капіталу і своєї земельної власності.

Але з цієї точки зору довелося б віднести до двох класів, наприклад, лікарів та чиновників, бо вони належать до двох різних суспільних груп, при чому члени кожної з цих груп отримують свої доходи з одного й того ж джерела. Те саме мало б місце й по відношенню до нескінченної роздрібненості інтересів та положень, створених поділом суспільної праці як серед робітників, так і серед капіталістів та земельних власників, — останні розпадаються, наприклад, на власників виноградників, ріллі, лісів, рудників, риболовель...» (Маркс, 1936: 780).

Дуже цікавий уривок, якщо читати його неупереджено. Навіщо Марксові, наприклад, знадобилися лікарі та чиновники, чиє класове визначення не вписується у капіталістичну специфіку (про що йтиметься далі)? Навіщо ділити ренту на отриману з ріллі, з риболовлі і таке інше, якщо це просто рента? Чому, нарешті, Маркс забув про своє власне протиставлення абстрактної праці, яка створює вартість товарів, і конкретної праці, яка створює споживчі вартості, добре прописане у першому томі «Капіталу» (Маркс, 1934: 60)?

 

"Класова приналежність створюється капіталом та/або його відсутністю, в обох формах, земельній та грошовій, і не залежить від суб’єктивного наміру суб’єкта."

 

Мабуть, надалі мало розгорнутися діалектичне заперечення усього цього дріб’язку, — але рукопис обірвався саме тут. Проте не варто робити з даного факту висновок, що «шляхом подальшого «об’єктивно-соціального» аналізу з усе більш тонкими розрізненнями вийти з глухого кута неможливо — у певний момент цей процес доведеться обірвати за допомогою грубої й незграбної суб’єктивності: класова приналежність ніколи не є чисто об’єктивним соціальним фактом, а завжди являє собою результат боротьби й суб’єктивного втручання» (Жижек, 2011: 221). Бо ж, незважаючи на щойно зацитований суб’єктивізм С. Жижека, «об’єктивне» тут є, хоча й не соціальне, а лише політекономічне. Воно виділене курсивом у першому абзаці, що його С. Жижек, звісно ж, не цитує у своїх «Роздумах у червоному». Якщо акцентувати тільки власність, вийде троцькістське розуміння класів, розроблене між 1918 та 1924 роками й прописане у першому випускові «Архіву Маркса й Енгельса» (Удальцов, 1924: 401). Але акцентувати тільки власність ризиковано: можна мати мільйони і не вкладати їх у виробництво, тож вони й не стануть капіталом, можна мати гектари й на них підстригати газон, можна мати робочу силу й лежати на пічці... Краще акцентувати саме процес взаємодії всього зазначеного та позиції в ньому кожного із учасників — і, відповідно, їхнє джерело доходів. Вийде хрестоматійне ленінське визначення, що датується 1919 роком. До того ж, при такому підході можливо уникнути спокуси сприймати клас як безпосередню ідентичність соціального агента, натомість побачити те, чим він є: характеристикою, так би мовити, даної валентності у формулі виробничих відносин. Згадане визначення В. І. Леніна з роботи «Великий почин» такої спокуси якраз не уникло: «Класами називаються великі групи людей, що різняться за місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням (здебільшого зафіксованим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю у суспільній організації праці, а внаслідок цього, й за способом отримання та розмірами тієї долі суспільного багатства, що є в їхньому розпорядженні. Класи — це такі групи людей, одна з яких може привласнювати працю іншої завдяки відмінності їхнього місця в певному устрої суспільного господарства» (Ленин, 1970: 15). Можна навіть не виділяти курсивом у цитаті «групи людей», це словосполучення і так впадає в око і явно суперечить сучасній, та і тогочасній, практиці. «Групи людей» — це те, на що можна вказати, якщо і не спільнота, то якась сукупність (клас об’єктів), і його здатність перетворюватися з класу «в собі» на клас «для себе» шляхом самоусвідомлення (а отже, ідентифікації) не викликає сумнівів. Однак до якої групи людей входить нинішній екс-колгоспник, котрий здає в оренду екс-голові свій наділ (і отримує ренту), наймається на сусіднє переробне підприємство й ходить на роботу (отримуючи зарплатню), вирощує щось на малій діляночці на продаж (і отримує прибуток), а заощадження вкладає у банк (отримуючи від того відсоток). Маємо, відповідно, у наявності ознаки землевласника, найманого працівника, дрібної буржуазії та фінансового капіталу. Така людина не визначається однозначно ані «в собі», ані «для себе»; проте позиціонування кожної із зазначених її взаємодій з іншими учасниками господарчої діяльності, на нашу думку, і є клас в епістемологічному сенсі поняття (не «на папері»: у пізнанні й практиці). З подібною проблемою стикалися й більшовики в період НЕПу, що й дало Ш. Фіцпатрик та сильно залежному від неї С. Жижеку право розглядати клас у тогочасному СРСР як фікцію. Згідно з роботою Ш. Фіцпатрик про радянські 1920‑ті, «скажімо, використання найманої робочої сили вважалось ознакою куркульського статусу, тому заможні (й грамотні) селяни, замість того, щоб розширювати засівні площі, наймаючи батраків, віддавали перевагу тому, щоб самим найматися з кіньми орати землю до безкінних бідняків» (Фицпатрик, 2011: 49). Чим не сучасний екс‑голова, котрий орендує землю своїх екс‑колгоспників? Згідно ж зі С. Жижеком, із його культом суб’єктивності, важливим було (чи є?) встановлення «справжніх політичних поглядів», згідно з якими навіть і бідний селянин міг виявитися «підкуркульником» (Жижек, 2011: 222-223). Може й міг, якщо погляди мав контрреволюційні, але чи ставав він від того глитаєм, котрим мріяв би стати? Класова приналежність створюється капіталом та/або його відсутністю, в обох формах, земельній та грошовій, і не залежить від суб’єктивного наміру суб’єкта.

Роботодавець ніяким «суб’єктивним втручанням» не здихається необхідності привласнювати додаткову вартість, інакше просто розориться вщент; найманий працівник ніякими своїми буржуазними смаками й уподобаннями не здихається необхідності цю саму додаткову вартість виробляти, навіть якщо голосуватиме за праві партії.

Зазначимо принагідно, аби уникнути неоднозначностей: під капіталом мається на увазі не абияка власність чи багатство, а тільки те, що бере участь у виробничих відносинах, вкладає себе у наступний цикл відтворення. Інакше все це зводиться до наївного поділу на «багатих і бідних», що його не уникли й засновники марксизму (Ойзерман, 2011: 224) (та й не могли уникнути, бо у пропагандистських цілях ототожнення багатства із експлуатацією, а бідності з експлуатованістю дуже вигідне). Насправді, можна бути бідним капіталістом, як, наприклад, деякі «реалізатори» на сучасних базарах, котрі возять продукт з Росії та ледь‑ледь спроможні платити оренду зі свого — суцільно капіталістичного — «прибутку». Можна бути й багатим найманим працівником, як директори великих корпорацій у країнах першого світу (про нас говорити в даному разі не будемо).

Тож перейдемо все‑таки до базового протиставлення-розрізнення. Поняття класу неможливе без поняття експлуатації. Або без класової боротьби?

 

Клас, класова боротьба, експлуатація

«Ціла суспільність розділюється чим раз більше на два великі ворожі табори, на дві великі противні собі кляси — буржоазию і пролетарият» (Маркс, Енґельс, 1902: 6). Оця цитата з «Маніфесту» мала б підтверджувати, що класова боротьба іманентна виробничим відносинам капіталізму взагалі й не відрізняється від феномену експлуатації як такої. Ясно, що той, кого наймають, змушений піддаватися експлуатації, інакше не став би найматися, а працював би тихенько на себе (ну добре, на продаж — але не робочої сили як товару, а товару як кінцевого результату своєї праці). Ясно, що той, хто наймає, той і експлуатує, інакше навіщо наймав би? Без додаткової вартості немає і стосунків найму. Але чи тотожні вони класовій боротьбі?

Боротися можна, і як Ф. Енгельс, на протилежному до свого класового інтересу боці. А можна й не боротися, як корифеї британського лейборизму на чолі з Рамсеєм Макдональдом, котрий закликав своїх співпартійців-пролетарів у парламенті «робити лише те, що дозволяє робити суспільна думка, і не виходити за межі того, чого вона хоче» (Ойзерман, 2011: 378).

І зовсім вже безглуздо, за зразком вже вкотре згадуваного С. Жижека, зводити класи до епіфеномену класової боротьби, змішуючи докупи Д. Лукача, А. Бад’ю і Л. Альтюссера (обтяжувати читача текстуальними цитатами не будемо. Суть в тому, що класова позиція — начебто наслідок класової боротьби: на чиєму боці ти в неї вступив, тим ти і є) (Жижек, 2011: 218-219). «Підкуркульник» якраз і вступав у боротьбу на боці куркуля — але чи мав він з того капіталістичний зиск? Прибуток, рента, зарплатня аж ніяк не залежать від того, на чиєму боці ти. Вони залежать від того, що в тебе є і з яких стартових позицій ти вступаєш у відносини суспільного самовідтворення (виробничі в найширшому сенсі).

Забігаючи трохи наперед: робітничий клас може і не прагнути «стати всім». Стосунки найму та експлуатації можуть компенсуватися перерозподілом прибутків через соціальні програми, як у країнах соціал-демократії, або як у нашому донедавна діючому Законі України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26.06.1997 № 400/97-ВР[1] (хоча його ефективність не варто перебільшувати). Робітник взагалі може мріяти про те, що його діти чи онуки «зможуть зробити це», тобто розбагатіти, як заведено мріяти в Америці (цитую за усним виступом Ренати Салецл), а тому бути проти будь‑яких соціальних програм. Але коли його чіпають за живе пенсійною реформою, котра скасовує Закон «Про збір» і багато чого ще, — тоді помітно, що таке класова боротьба. Ні, не найманого працівника проти експлуатації, він здебільшого безпорадно розводить руками і впадає у відчай. Стає зрозумілим, що таке класова боротьба капіталу проти найманого працівника — і той одразу розуміє, ким він є.

Невисока масовість протестів проти пенсійної реформи пов’язана якраз із суб’єктивною свідомістю постперебудовної людини, яка все ще вважає, що без неї і за неї все зроблять як треба. Зрозуміло, що спрацьовує ще і сталінська «класова» схема «два з половиною» (робітники, селяни плюс прошарок), у якій просто немає місця капіталові — а тому нечисленні маніфестанти радісно вигукують: «Тигіпка — на мінімальну пенсію», не розуміючи, що капіталові пенсія не потрібна взагалі. Пенсія — справа найманих працівників, капіталіст же має інше джерело доходів.

Щоправда, у пенсійній реформі є ще одна спокуса для класу найманих працівників. Полягає вона в тому, що недержавні пенсійні фонди, на які все переводиться, начебто мають зробити всіх отримувачами відсотків, тобто представниками фінансового капіталу. Хто б цього не хотів? Але питання «Хто ж тоді створюватиме новостворену вартість (як додаткову, так і необхідну для відтворення робочої сили, відшкодування Марксового так званого «змінного капіталу») (Маркс, 1935: 311)?» лишається риторичним.

Ми недарма тут посилаємося саме на другий том «Капіталу», присвячений проблематиці відтворення: за відсутності чіткого класового поділу — хтось працює, а хтось інвестує, воно стає вельми проблематичним.

Експлуатація відбувається завжди, вона — та формула, валентностями у якій є класові «позиції». Фактично, експлуатація тотожна виробничим відносинам (не тільки капіталістичним; красномовний перелік некапіталістичної додаткової вартості — «відрахувань» — є у «Критиці Готської програми» К. Маркса) (Маркс, 1933b: 23-24). Боротьба ж виявляє себе не завжди, не усюди й не обов’язково адекватно — як ситуації, так і класовим позиціям. Тож створювати класи вона явно не спроможна.

 

Чи можливе скасування класів?

Займемося трохи етимологією всім відомого виразу: «Хто був нічим, той стане всім». Начебто, цей рядок із гімну пролетаріату всі знають. Але в нього існує вельми цікавий інтертекст. Прислухаємося до основоположників у «Святому сімействі»: «Твір Прудона «Що таке власність?» має таке саме значення для новітньої політичної економії, яке твір Сіейеса «Що таке третій стан?» має для новітньої політики» (Маркс, Энгельс, 1956: 35) (курсив авт. — М. С.). Якщо звернутися не до раннього, а до пізнього Прудона, стане цілком очевидно, що малося на увазі: «Буржуазія досягла найвищого ступеня самосвідомості 1789 року, коли вустами Сіейеса кинула рукавичку старому суспільству, спитавши себе: що я таке? — ніщо; чим я маю бути? — всім. (підкреслено Прудоном — М. С.). Далі ми бачили, що буржуазія справді стала всім...» (Прудон, 2011: 210)[2]. Зазирнувши у текст ще одного опонента ранніх Маркса й Енгельса, а саме Макса Штірнера (Йоганна Каспара Шмідта), критикованого у «Німецькій ідеології», прочитаємо: «третій стан не для того оголосив себе нацією, аби стати поруч з іншими станами, а для того, аби стати єдиним станом» (Штирнер, 2001: 131—132). Курсиви тут М. Штірнера; але я б особисто виділив ще націю. Бо в даному уривку, здається, міститься вся проблематика нашого тексту з самого початку. Заради чого зміни у суспільстві? Заради цілого — тобто «нації». Як вона може стати цілим? Скасувавши внутрішні розрізнення, на час Сіейеса — станові, на час засновників марксизму — класові: «Частина громадянського суспільства емансипує себе й досягає всезагального панування, ...певний клас, виходячи зі свого особливого положення, бере на себе емансипацію всього суспільства. Цей клас звільняє все суспільство...» (Маркс, 2007: 57) (курсив мій всупереч Марксу — М. С.). І на наступній сторінці: «Аби один стан був par excellence станом-визволителем.... позитивно-всезагальне значення того класу, котрий...». Знов вкотре маємо нерозрізнення класу і стану. Воно й не дивно: за півтора роки в «Німецькій ідеології» знаходимо «такі країни, в яких стани ще не до кінця розвинулися в класи, де стани, вже скасовані у передових країнах, ще відіграють роль і де існує мішанина, за якої жодна частина населення не може досягнути панування над іншими...» (Маркс, Энгельс, 1934: 55) (курсив мій — М. С.).

А суть цієї справи — аби не обтяжувати більше читача цитатами з Прудона, Маркса та Сіейеса, котрий знаходиться тут в центрі поміж ними, — у тому, що революція позбавленого усіх станових прав третього стану скасувала усі стани, а революція позбавленого усіх класових привілеїв (власності на засоби виробництва) класу пролетарів мала би скасувати усі класи. Цей підсумок як марксистських, так і анархістських теорій середини ХІХ ст. не варто навіть і підтверджувати посиланнями — він явно самопідтверджується теорією «універсального класу» як «Критики Гегелівської філософії права», так і «Німецької ідеології». Усім стає та викинута із цілого частка, що втілює в собі несимволізований надлишок системи: станової (тоді це — третій стан, згідно з памфлетом Сіейеса), або ж класової (тоді це...?).

Зі станами все просто, викинути їх на смітник історії можна бюрократичним жестом — і «дворянин, дантист» стане просто дантистом. А от із класами проблема виглядає дещо інакше. Справа не тільки в тому, що, як казав В. І. Ленін безпосередньо після того, як навів своє визначення класів, «для повного знищення класів...треба знищити будь‑яку приватну власність на засоби виробництва» (Ленин, 1970: 15) (курсив авт. — М. С.), а це, як з’ясувалося останнім часом, в принципі неможлива річ. Справа у структурній необхідності класів один для одного, яку доведено як «Капіталом» Маркса, так і всім розвитком людства за наступні півтора століття.

Якщо вважатимемо класи не «групами людей», а епістемологічно визначеними позиціями агентів взаємодії у структурі виробничих відносин — а тому і у системі експлуатації одними з них інших, від цього нікуди подітись взагалі. У «реальному соціалізмі» зразка СРСР так звана «норма додаткової вартості», тобто відносна величина її, поділена на величину «змінного капіталу» ( що дорівнює авансуванням на зарплатню), була теж чималою порівняно з капіталістичними країнами (відсилаю по інформацію про призначення додаткової праці за держкапіталізму до цитованого пасажу з «Критики Готської програми»). Тільки експлуатація була не «людини людиною», що суттєво для антропологічної спадщини марксизму, а людини державою.

Полюс капіталу так само необхідний для полюсу найманої праці, як та, у свою чергу, для полюсу капіталу. Як капітал не розпочне приносити прибуток, допоки хтось (наймана праця) не запустить його в обіг виробничого відтворення (розширеного), так і робоча сила не зможе самовідтворитися, допоки не включиться через стосунки самопродажу у процес самовідтворення того капіталу, що її найме. А приватний він чи державний — значення не має.

 

"Полюс капіталу так само необхідний для полюсу найманої праці, як та, у свою чергу, для полюсу капіталу."

 

Парадоксальним чином виходить, що так званий «універсальний клас», цебто позбавлений засобів виробництва пролетаріат — дійсно назавжди незнищенна сутність. Без нього нікого буде наймати, і ніщо ніколи не працюватиме у суспільній системі виробництва. А так званий капітал — не зовсім клас, бо може репрезентуватися і знеособленим державним апаратом, як у колишньому СРСР: капітал — не стільки клас, скільки сума накопиченої вартості (спрощено, грошей), вкладена у те, аби запустити процес самопродажу/відтворення/експлуатації найманих робітників.

Безкласових утопій було дві — якщо не рахувати консервативну, котра зводить все до потягу назад, до станів.

Одна, анархістсько-Прудонівська, полягала й полягає в тому, щоб кожного наділити «володінням» (термін П. Ж. Прудона) замість власності, щоб він виробляв свій дрібновласницький продукт і сам справедливо обмінював його на продукти всіх інших. Це утопія «середнього класу» (теж термін П. Ж. Прудона), союзником якого у її реалізації мала би бути наймана праця. Тут теж маємо нерозрізнення між класом і станом: «Від чого відбувається занепад середнього стану, що тягне за собою занепад самої нації й свободи? Причина його — бездумно сприйняті цим класом економічні теорії, хибний лібералізм… інтереси робітничої демократії й середнього стану є солідарними, й добре було б, якби вони зрозуміли, що їх порятунок у союзі між собою» (Прудон, 2011: 220) (курсив знов мій — М. С.). Не будемо поки що іронізувати «Яким чином?» і не тавруватимемо цю ідею дрібнобуржуазною, що розумів і сам Прудон (Прудон, 2011: 166-169); звернімось поки що до другої утопії.

Вона ж бо полягала, але, мабуть, вже не полягає у перетворенні всієї власності на засоби виробництва на суспільну, а отже, у винищенні будь‑яких підстав для існування класів. Ясно, що це — утопія марксистська. «Все» і «ніщо» — діалектично взаємоперетворювані поняття. Універсальний клас, як і колись універсальний стан, ставши з нічого всім, стає нічим, за свідченням того самого Прудона щодо стану і за нашим власним досвідом — щодо класу. Суто гегелівська тріада твердження — заперечення — заперечення заперечення (в даному випадку, заперечення — твердження — знов заперечення).

Або всі стануть власниками — або жоден власником не буде. Ані те, ані друге поки що не вдалося уявити як життєздатну конструкцію, не те що втілити.

 

Хто є зараз універсальним класом?

На початку ми згадували теорії зникнення пролетаріату у «соціальних державах» другої половини ХХ ст. Не будемо їх зараз аналізувати: все одно у ХХІ столітті це — фікція, перекреслена новою, і досить стрімкою, пролетаризацією тих, хто працює за наймом, (Кастель, 2009: 444-555) — точніше, пауперизацією, бо пролетарями, у сенсі відсутності в них власності на засоби виробництва, вони є все одно.

Ще до виходу «Маніфесту» Маркс у брюссельському робітничому союзі 1847 року читав лекції під назвою «Наймана праця й капітал» (Маркс, 1933: 189—214). У вступі 1891 року Ф. Енгельс справедливо писав, що ця робота ще не містить поняття продажу найманим працівником робочої сили, а називає це продажем праці, що є серйозною помилкою з точки зору теорії зрілого (після 1859 року) марксизму (Маркс, 1933: 181—188). Фактично, таємниця додаткової вартості тоді ще Марксу була невідома, і те, що найманому працівникові оплачується не вся його праця, а лише та її частина, котра необхідна для відтворення його здатності працювати (розбирати термінологію пізнього Маркса на кшталт «необхідна праця» — «необхідний робочий час» — «змінний капітал» тут не будемо, ця тема заслуговує на окрему розвідку), ясно ще не було. Тим не менш, сама назва відповідає ситуації, де зараз знаходимося ми. Знов-таки можна довго сперечатися на такі теми:

- чи виробляє, чи не виробляє вартість будь‑яка наймана праця, і яка саме новостворена вартість має братися до уваги?

- зменшує чи збільшує експлуатацію жіноча праця? Чим обертається на ринку праці, так само, як і у структурі робітничого (й середньостанового) домогосподарства, скасування колишньої «сімейної зарплатні» (Голдман, 2010: 259-260) і зайнятість обох потенційних членів родини у сфері найму? На цю ногу кульгав, як відомо, не лише капіталізм, який так називався, але й радянський держкапіталізм перших п’ятирічок, який так не називався. Наймати замість одного члена родини обох і платити обом в сумі так, як раніш одному, хатню роботу при цьому витісняючи в уявну сферу «фабрик-кухонь» і т. п., фактично роблячи її дармовим придатком до праці суспільної, — заняття дуже й дуже сталіністське.

- чи зможемо коли-небудь зняти (по-гегелівському й по-марксівському, aufheben) не саму проблему найманої праці, як у «Німецькій ідеології», а бодай протистояння національної праці, захищеної профспілковими здобутками, законодавчим мінімумом і т. п., та нелегального ринку мігрантів, нічим не захищеного і, у свою чергу, руйнівного для ринку захищеного (де й проростає коріння фашизму)?

Як би не вирішили ми ці та ще багато непростих питань — скажімо, проблематику так званої «самозайнятості» (Воейков, 2011: 167), дрібнобуржуазної власності робітника на свої засоби праці, при тому, що не найнявшись разом з ними до когось, він нічого виробити і продати не спроможний (спектр — від аутсорсингу великих фірм до елементарного ремонту сантехніки), — категорія найманої праці залишатиметься завжди вирішальною. Протистоїть же їй капітал.

Дрібні товарні виробники на зразок самозайнятого слюсаря, реалізатора на базарі або фрілансера з інтелектуальними компетенціями, не є специфічним класом капіталізму. Вони існували до нього, від античних Афін (метеки-торгівці, софісти — навчителі судової казуїстики) до царської Росії, й існуватимуть завжди, бодай у вигляді хакерів — провідників копілефту. Структуроутворюючий же антагонізм розташовується на сьогодні точнісінько між найманою працею і капіталом. Байдуже, якою працею, продуктивною чи ні, — інформаційне суспільство утилізує все. Байдуже, яким капіталом — приватним чи знеособленим (державним та/або корпоративним), — експлуатуватиме він незалежно від своїх юридичних мутацій.

 

"Наймана праця незалежно від усіх її модифікацій є нинішнім універсальним класом, і нижнім, і «новим середнім»."

 

Тож варто повертатися до Марксових лекцій 1847 року й відверто казати: наймана праця незалежно від усіх її модифікацій є нинішнім універсальним класом, і нижнім, і «новим середнім», хоч і не здатним до жодної революції, але своє ніщо спроможним відчувати й артикулювати. Запорукою тому є пенсійна реформа.

 

«Буржуазія, позбавлена капіталів»

Підзаголовок цього розділу запозичуємо у відомого соціалістичного діяча Жореса, як його цитує Жорж Сорель (Сорель, 2011: 121). Цитаті більше за сто років; стосувалася ж вона найбільш класово невизначеної верстви — так званої інтелігенції. Тих самих «лікарів та чиновників», чиєю долею так переймався Маркс у третьому томі «Капіталу».

З точки зору щойно обстоюваної нами теорії епістемологічного визначення класів як позицій у системі виробництва і суспільного самовідтворення, «буржуазія без капіталу» — це нонсенс, contradictio in adjecto. Бо ж капітал визначає буржуазію. Нема його — нема і буржуазної здатності експлуатувати, наймати когось, аби він виробляв для тебе щось (додаткову вартість). Є тільки потяг до буржуазної функції, так би мовити, «компетенція експлуатувати». Про це приблизно в той же час, що і Жорен з Сорелем, блискуче висловився П. О. Кропоткін: «Вірно, що інтелігент часто отримує зарплатню меншу, ніж кондовий (рос. «махровый») робітник. Але кожен інтелігент, починаючи зі 150 чи 100 франків на місяць, живе у надії піднятися (курсив Кропоткіна — М. С.), тобто перейти до лав тих, хто недвозначно живе за рахунок праці робітника» (Кропоткин, 2011: 277—278). Переважно, сучасна інтелігенція асоціює себе ще зі сталінським уявленням про інтелігенцію як провідника інтересів панівних класів (Сталин, 1947: 607). А також із добре описаним А. В. Луначарським дрібнобуржуазним характером інтелігентського виробництва, яке важко усуспільнюється (Луначарский, 1923: 89-90) й провокує до індивідуалістичних уявлень про своє місце в світі.

А проте, чим насправді є на сьогодні інтелігентська праця?

 

"Університетська інтелігенція сприяє відтворенню виробничих відносин, ідеологічному позиціонуванню майбутніх суб’єктів цих самих відносин."

 

Згідно з другим томом «Капіталу», існує виробництво засобів споживання і виробництво засобів виробництва. Засоби виробництва — «підрозділ І», засоби споживання — «підрозділ ІІ» (Маркс, 1935: 284). Згідно з першим томом, капітал ділиться на «постійний» (c) та «змінний» (v), тобто на вартість мертвої праці, вкладеної у матеріальні засоби виробництва, і живої праці (робочої сили — зарплатня), необхідної для того, аби все запрацювало. Яке до цього має відношення інтелігент? Безпосереднє, бо бере участь — принаймні, інституціолізований університетський інтелігент — у виробництві живої робочої сили, у перетворенні студента на кваліфіковане знаряддя виробництва. Тобто він відтворює у І підрозділі змінний капітал обох підрозділів. Бо ж не секрет, що не одною фізичною працею на сьогодні створюється вартість (розумію, що це — одне з найважчих питань Марксової теорії, але переглядати його давно настав час). Справа не у тому, що, як добре показав свого часу Л. Альтюссер, університетська інтелігенція сприяє відтворенню виробничих відносин, ідеологічному позиціонуванню майбутніх суб’єктів цих самих відносин. Справа у тому, що кваліфікація, яку отримує студент у сучасному університеті, є не стільки «компетенцією експлуатувати», скільки компетенцією щось створити для найновітнішого ринку вартостей. На кшталт програмного продукту. На кшталт кіномрій у 3D. На кшталт реклами сайту, де можна знайти всю інформацію про те, як навчитися створювати рекламу будь‑чого будь‑де.

Звісно ж, інтелігенція вважає, що її засоби виробництва належать їй, на відміну від пролетаріату, котрий їх позбавлений. Чи це правда? Не думаю. Засоби виробництва — це не тільки і не стільки домашня бібліотека і знання у голові інтелігента. Це, перш за все, аудиторії як аналог цехів, це їх устаткування як аналог станків, це, нарешті, — вже вибачайте за цинізм — студент як аналог сировини для обробки. А зроблять з нього стандартизованого копірайтера для реклами усе того ж сайту.

І в чому ж відмінність університетського інтелектуала від слюсаря, що здатний виробити з сировини стандартизовану деталь — як на роботі (цех, станки, сировина), так і вдома, якщо в нього є тисочки із напильничком, замість домашньої бібліотеки, і компетенція в руках, замість знань в голові?

«Універсальний клас» поширюється і на інтелектуалів теж. Варто забути їм про свою спадкоємність від жерців, що вміли передбачити розливи Нілу; тим паче що і передбачити вони вже мало що спроможні, та й не хочуть, у постмодерністській версії інтелектуального ковзання означниками по поверхні. Варто визнати свою приналежність до універсального класу найманої праці, що протистоїть так само універсальному класові тих, хто наймає. От тільки слово «пролетаріат» навряд чи інтелігент стане застосовувати до себе: з часів екранізації «Собачого серця» М. Булгакова інтелігенція вважає, що пролетарі походять від собак. Хоча насправді від собак походять будь‑які супутники переможців у будь‑якій боротьбі. Не пролетаріатом називатимемо клас найманих працівників, то й байдуже. Тим паче у праці інтелектуала є ознаки ще докапіталістичного розподілу на своє й не‑своє, як, наприклад, написання творчих текстів або ж щорічного звіту. Як казав Маркс у першому томі «Капіталу», панщинний селянин завжди знає, коли працює на своєму полі, а коли на панському. Це помітно. А от у найманого пролетаря не помітно, коли кінчається праця на себе й починається праця на наймача (Маркс, 1934: 270). Інтелектуал так само зі своїми «знаряддями виробництва» (знаннями в голові, хоча їх краще зіставляти з навичками у руках пролетаря) приходить сіяти добре та вічне, як селянин приходив сіяти гарне та вигідне. Як прошарок за видом конкретної праці, і лікарі, і чиновники, і вчителі існували за всіх формацій, отже знов-таки не є специфічним класом капіталізму. Але базовий антагонізм кожної з тих формацій, де функціонує інтелектуал, підхоплює і його й включає у стосунки суспільного виробництва в обох сенсах — виробництва благ для суспільства і виробництва самого суспільства.

Як підсумок. Повернення чого?

Універсальної простої опозиції: одні працюють за наймом, інші мають зиск. Клас — визначення конкретної ситуації, у якій опиняється кожен із нас у кожній зі своїх взаємодій у дихотомії «зиск — праця». Коли отримуємо відсотки або здаємо щось в оренду — зиск. Коли приходимо на роботу — праця. У дрібнобуржуазних ситуаціях, де праця на продаж і праця на себе співпадають, варто подивитися на покупця/замовника й перейменувати «роботу на себе» на «самоексплуатацію».

У будь‑якому разі капітал і наймана праця були, є й залишаються тими двома валентностями, за якими впорядковуються формули взаємодій між суб’єктами розширеного відтворення сучасних суспільних відносин.


 

Посилання

Воейков, М., 2011. За критический марксизм: Полемика с учеными. М.: ЛИБРОКОМ.

Голдман, В., 2010. Женщины у проходной. Гендерные отношения в советской индустрии (1917-1937 гг.). М.: РОССПЭН.

Жижек, С., 2011. Размышления в красном цвете. М.: Европа.

Кастель, Р., 2009. Метаморфозы социального вопроса. Хроника наемного труда. СПб.: Алетейя.

Кропоткин, П., 2011. Взаимная помощь среди животных и людей как двигатель прогресса. М.: ЛИБРОКОМ.

Луначарский, А., 1923. Мещанство и индивидуализм. М.: ГИЗ.

Маркс, К., 1933a. Избранные произведения. Т.1. М.: Партиздат.

Маркс, К., 1934. Капитал. Т.1. М.: Партиздат.

Маркс, К. ,1935. Капитал. Т.2. М.: Партиздат.

Маркс, К., 1936. Капитал. Т.3. М.: Партиздат.

Маркс, К., 1933b. Критика Готской программы. М.: Партиздат.

Маркс, К., 2007. Нищета философии. М.: Мир книги.

Маркс, К., Енґельс, Ф., 1902. Маніфест комуністичної партії. Львів: Видавництво Української соціялістичної партії.

Маркс, К., Энгельс, Ф., 1934. Немецкая идеология. М.: Партиздат.

Маркс, К., Энгельс, Ф., 1932. Письма. 4-е изд. М.: Соцэкгиз.

Маркс, К., Энгельс, Ф., 1956. Святое семейство, или критика критической критики. М.: Политиздат.

Ленин, В., 1970. Полное собрание сочинений. Т. 39. М.: Политиздат.

Ойзерман, Т., 2011. Возникновение марксизма. М.: Канон-плюс.

Прудон, П., 2011. Французская демократия. М.: КРАСАНД.

Сорель, Ж., 2011. Социальные очерки современной экономики: Дегенерация капитализма и дегенерация социализм. М.: КРАСАНД.

Сталин, И., 1947. Вопросы ленинизма. М.: ОГИЗ.

Удальцов, А., 1924. К теории классов у Маркса и Энгельса. У: Архив К.Маркса и Ф. Энгельса. Книга 1.

Фицпатрик, Ш., 2011. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века. М.: РОССПЭН.

Штирнер, М., 2001. Единственный и его собственность. СПб.: Азбука.

 

Примітки     


1. http: //trudovepravo.com.ua/zakonodavstvo/zakony/55-zu-propensiynestrahuvannyadoc.

2. Пор. у Прудона с. 13—14 та 61.

Залишити коментар