25 років Пекінській декларації. Спроба досягти гендерної рівності без зміни системи

  • 16 September 2020
  • 792
25 років Пекінській декларації. Спроба досягти гендерної рівності без зміни системи

Оксана Дутчак

Пекінська декларація та Платформа дій — це міжнародні стратегічні документи, ухвалені на IV Всесвітній жіночій конференції ООН у вересні 1995 року[1]. Вони визначають цілі та кроки для держав, щоб досягти прогресу у встановленні гендерної рівності. Згідно з цими документами, урядам країн, міжнародним організаціям і фінансовим інституціям, а також приватному сектору рекомендується величезна кількість заходів для досягнення гендерної рівності. Але чи є Декларація та Платформа ефективними? Які проблеми криються у цих документах? Та чи не варто відправити їх на смітник історії?

На мою думку, Пекінська платформа дій не є ефективною стратегією боротьби за гендерну рівність, бо не дає адекватної відповіді на одну з ключових криз сьогодення — кризу соціального відтворення. Хоча документ і пропонує багато прогресивних векторів для боротьби з гендерною нерівністю, він не дає розуміння структурних причин гендерної нерівності, зокрема — розуміння взаємозв’язків між соціально-економічними структурами капіталізму й патріархатом та їхнього фундаментального впливу на соціальне відтворення. Це безсумнівний симптом того, наскільки деполітизованим є (і завжди був) дискурс прав людини. Така деполітизована стратегія скеровує політичні заходи в бік технічних рішень, які не спроможні змінити суспільні проблеми. Далі я наведу кілька прикладів з Платформи, які ілюструють наскрізні проблеми цього документу.

 

Четверта Всесвітня конференція зі становища жінок. Пекін, 1995

 

Соціальний захист, політика жорсткої економії та гендерна нерівність

У рамках стратегічних цілей F Пекінської платформи проблему гендерної нерівності в економіці визначено наступним чином: «Дискримінація в галузі освіти та навчання, питаннях найму та оплати праці, кар’єрного зростання й практики горизонтальної мобільності, а також негнучкі умови праці, відсутність доступу до продуктивних ресурсів і неадекватний розподіл сімейних обов’язків у поєднанні з відсутністю або недостатньою кількістю послуг, таких як догляд за дітьми, продовжують обмежувати можливості жінок у плані зайнятості, економічні, професійні та інші можливості й мобільність жінок, а також утруднюють їхню діяльність у цих сферах» (UN Women, p. 102). Як бачимо, перераховано широке коло питань без надання якимось із них більшого пріоритету; це дає урядам можливість самостійно вирішувати, які з них є першочерговими. У випадку України й багатьох інших країн наслідком цього є впровадження урядом тих принципів, які не суперечать неоліберальній логіці жорсткої економії, та ігнорування решти. Навіть більше, декларативна орієнтація урядів на Платформу жодним чином не перешкоджає їм втілювати політики, котрі поглиблюють гендерну нерівність, якщо цьому сприяє «економічна необхідність».

У заходах, які слід вжити в рамках стратегічної мети F.5 Пекінської платформи, урядам рекомендується «переглянути, проаналізувати та, де це доречно, змінити структуру заробітної плати в професіях, де переважно зайняті жінки (таких як вчительська справа, догляд за хворими та догляд за дітьми), з метою підвищення низького статусу цих видів зайнятості та заробітку тих, хто в них задіяні» (UN Women, p. 117). Цю рекомендацію можна трактувати як таку, що вказує на необхідність державного регулювання заробітної плати, хоча й в опосередкованому вигляді, галузевого та необов’язкового. Рекомендацій щодо загального регулювання заробітної плати немає, хоча регулювання мінімальної заробітної плати надзвичайно важливе для всіх секторів економіки, бо через наявні структури нерівності це безпосередньо впливає на заробітну плату жінок. Важливо підкреслити, що в більшості країн заробітну плату в державних секторах, де переважають жінки, не можуть підвищити в рамках політики жорсткої економії, бо такі заходи потребують збільшення державних видатків. Врешті-решт, ми отримуємо класичну українську ситуацію, де мінімальна оплата праці роками тримається на рівні, недостатньому для забезпечення базових потреб однієї людини.

 

 

У рамках стратегічних цілей F Пекінської платформи серед інших перешкод на шляху до залучення жінок в економічну діяльність зазначається: «Неврахування в робочому середовищі потреб сім’ї та догляду за дітьми, у тому числі брак якісних та доступних послуг із догляду за дітьми, а також негнучкий робочий графік ще більше стримують жінок від повної реалізації свого потенціалу» (UN Women, p. 105). Крім того, у рамках стратегічної мети F.3 останнім кроком, який урядам рекомендується втілювати у співпраці з неурядовими організаціями та приватним сектором, є: «Забезпечення доступних послуг із надання підтримки, таких як якісні, гнучкі та доступні послуги з догляду за дітьми, які враховують потреби працюючих чоловіків і жінок» (UN Women, p. 112). Реальність соціально-економічної нерівності вносить у це питання ясність: догляд за дітьми може стати загальнодоступним лише за умови розбудови якісної та доступної державної інфраструктури. Однак це теж суперечить логіці жорсткої економії.

 

"В сучасних соціально-економічних умовах гармонізація трудових та сімейних обов’язків неможлива без винесення значної частини «домашньої» праці за межі сім’ї."

 

При цьому перелік дій, які Пекінська платформа прямо рекомендує урядам в рамках стратегічної мети F.6 («Сприяти гармонізації трудових та сімейних обов’язків жінок і чоловіків»), не містить згадок про доступну інфраструктуру для догляду за дітьми (UN Women, p. 117–118). Цей розділ Платформи передусім зосереджується на усуненні законодавчої дискримінації та боротьбі з гендерними стереотипами. Звичайно, можна заперечити, що ця рекомендація присутня в попередніх стратегічних цілях частини F. Але в сучасних соціально-економічних умовах гармонізація трудових та сімейних обов’язків неможлива без винесення значної частини «домашньої» праці за межі сім’ї. Однак Платформі іноді бракує цього акценту[2]. Натомість у документі постійно наголошується на необхідності рівного розподілу таких обов’язків між жінками та чоловіками, особливо шляхом освітніх та законодавчих змін[3].

У рамках стратегічних цілей F Пекінської платформи одна з проблем гендерної нерівності в економіці визначається так: «Брак зайнятості в приватному секторі та скорочення кількості державних послуг та робочих місць у державному секторі непропорційно сильно вплинув на жінок» (UN Women, p. 104). Окремо можна додати, що в Розділі 3 («Поточні виклики…») економічна реструктуризація та «втрата закладів із догляду за дітьми внаслідок ліквідації чи приватизації державних робочих місць» (UN Women, p. 228) перераховані серед проблем, типових для країн з «перехідною економікою». Але платформа не містить прямих політичних висновків про необхідність протистояти жорсткій економії та приватизації, а також сприяти розвитку державного сектора, у тому числі репродуктивної інфраструктури.

 

 

Пекінська платформа також майже не містить рекомендацій щодо дій у сфері соціального забезпечення та виплат. У Розділі А зазначається, що «у надто великій кількості країн системи соціального забезпечення не враховують достатньою мірою конкретних умов життя жінок, які живуть у бідності; існує також тенденція до зменшення кількості послуг, що надаються такими системами» (UN Women, p. 35). У «Поточних викликах…» зазначається, що зовнішні фактори, такі як фінансова криза, «вплинули на здатність держав надавати соціальний захист та соціальне забезпечення, а також фінансувати реалізацію Платформи дій. Ці труднощі також стали причиною того, що витрати на соціальний захист, соціальне забезпечення та інші соціальні послуги почав нести не державний сектор, а домогосподарства» (UN Women, p. 227). Пенсії та виплати при виході на пенсію згадуються один раз (p. 118). Інші частини, присвячені соціальному забезпеченню, розглядають соціальне забезпечення пов’язане з працевлаштуванням. Загальних рекомендацій щодо розвитку заходів із соціального забезпечення у Платформі немає.

 

Феміністична економіка: якою має бути альтернатива

Не дивно, що брак структурного розуміння призводить до браку ефективного стратегічного бачення. Рамкова структура Пекінської декларації та Платформи не пропонує обґрунтованого алгоритму, що встановив би, які заходи на шляху до гендерної рівності є особливо пріоритетними. Такий алгоритм мав би розмежовувати заходи, спрямовані проти самих джерел проблеми, й ті, котрі їх доповнюють (подолання законодавчих бар’єрів, боротьба з гендерними стереотипами) і є відносно простими, але навряд чи можуть мати тривалий позитивний вплив на соціально-економічну реальність за відсутності структурних передумов для змін. Це означає, що уряди можуть звітувати про постійний прогрес у здійсненні «дешевих» косметичних змін і не робити нічого суттєвого заради реальних змін, утілення яких неможливе в рамках логіки неоліберальної жорсткої економії. Позиція урядів, особливо урядів країн-боржників, пояснюється намаганням балансувати між виконанням вимог міжнародних фінансових установ та ООН. Не дивно, що ООН постійно програє цю битву: невиконання частини її рекомендацій не тягне за собою жодних наслідків, тоді як недотримання рекомендацій міжнародних фінансових інституцій залишає бюджет без зовнішнього джерела фінансування, котре уряди багатьох країн вважають критично необхідним.

 

"Дієва декларація повинна ґрунтуватися на системному баченні й орієнтуватися на подолання структурних причин нерівності."

 

Глибинною причиною соціально-економічної гендерної нерівності в капіталістичних суспільствах є неоднакова цінність «продуктивної» та репродуктивної праці: капіталістичний ринок спирається на патріархальні, неоколоніальні, расові структури нерівностей з метою заощадити витрати на соціальне відтворення й перекласти непропорційно велику частину таких витрат на плечі жінок, висмоктуючи ресурси з пригноблених спільнот і руйнуючи середовище існування людства. Дієва декларація, орієнтована на створення більш егалітарного суспільства (з урахуванням гендерного аспекту рівності), має починатися з визнання цієї обставини. Вона має бути політичною за своїм характером, визнаючи глибоко вкорінені конфлікти інтересів: суспільства та «вільного» ринку, капіталістичного нагромадження та сталого розвитку, індивідуального та загального блага. Замість того, щоб пропонувати ще одне технічне рішення, дієва декларація повинна ґрунтуватися на системному баченні й орієнтуватися на подолання структурних причин нерівності. Вона повинна чітко ідентифікувати ці причини й визнати необхідність докорінних змін — у системах трудової, неоколоніальної, гендерної, расової та екологічної експлуатації. Слід критично переосмислити деполітизований дискурс прав людини.

 

 

В ефективному плані дій політичний вибір має відбутися шляхом визначення пріоритету спільних інтересів (виживання) людства та гідного людського життя над приватними інтересами капіталу. Такий план повинен розрізняти, які заходи спрямовано проти глибинних причин нерівності, а які є додатковими діями, надаючи пріоритет першим. Ґрунтовної та систематичної зміни неможливо досягти без включення радикальної перспективи фемінізму, який вже давно закликає надати пріоритет соціальному відтворенню перед накопиченням капіталу. Така перспектива не може не піддати сумніву логіку жорсткої економії, неолібералізму та логіку капіталізму в цілому. Звичайно, вона ставить під питання й усю соціально-економічну систему, але це єдиний спосіб досягти реальних трансформацій, а не косметичних змін, які маскують структурні нерівності за історіями індивідуального успіху в дусі неоліберального прогресивізму.

Нарешті, ефективний план дій можна створити та реалізувати лише дотримуючись двох вирішальних передумов.

Перший — це зміна інституційної архітектури глобального управління та політичної влади. Не варто сподіватися, що будь-яка декларація та план дій будуть ефективними в глобальній системі, де панування транснаціонального капіталу, закріплене міжнародними фінансовими установами, тяжіє над будь-якими виявами «доброї волі» з боку офіційних органів міжнародного управління. Ця глобальна система підриває суверенітет, демократію та, по суті, стабільне майбутнє.

Друга передумова й спосіб конкретизації загальної програми та плану дій щодо структурних змін — це необхідність реального повороту до радикальної демократії. Ні програму, ні план дій не можна розробити без вирішального голосу «граничних спільнот», які вже довгий час борються з наслідками криз, створених глобальним капіталом. Тільки рух у цьому напрямку дає глобальному суспільству шанс не лише досягти прогресу в питанні гендерної рівності, але й вивести нас із кризи соціального відтворення, а також із фінансової та екологічної кризи.

Головна ілюстрація: International Labour Organisation

 

Читайте також:

Місія неможлива: досягнення гендерної рівності в умовах неоліберальної політики жорсткої економії (Оксана Дутчак)

Ґендерна нерівність та режим жорсткої економії в Україні посткризового періоду (Оксана Дутчак)

Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларіна)

Глобальний фемінізм: час змінити стратегію (рерайт статті Сьюзан Воткінс)

 


Посилання

UN Women, Beijing Declaration and Platform for Action/ Beijing +25 Political Declaration and Outcome: [link]

Примітки

  1.   Пекінська конференція була скликана для оцінки проробленої з 1985 року роботу з досягнення цілей Найробійських стратегій щодо покращення становища жінок, а також ухвалити «Платформу дій». На ній були присутні 17 тисяч делегатів із 189 країн —  представників урядів і неурядових організацій.
  2. Один із небагатьох винятків — коли в рекомендаціях згадуються послуги з догляду, причому подані як більш важливі за боротьбу з гендерними стереотипами — міститься тут: in Actions and initiatives to overcome obstacles… Article 82.d (с. 251).
  3. Див., наприклад: Article 30 of Global framework (с. 26), Article 47 of the Current Challenges (с. 231), Article 60 of Actions and initiatives to overcome obstacles… (с. 235).

Leave a Comment