Бахмутський журнал «Забой» — літопис соціалістичної українізації Донбасу

Місто Бахмут не сходить зі шпальт світової преси через запеклі бої, які точаться за нього між арміями України та Росії. Та мало хто знає, що століття тому, наприкінці 1920-х — початку 1930-х років, Бахмут на певний час став центром українізації Донбасу. Найяскравішою сторінкою цього процесу став пролетарський літературний журнал «Забой». Неповторний індустріальний пафос журналу не має аналогів в українській літературі, і вже цим заслуговує на особливе місце в історії вітчизняного письменства. Зліт і падіння україномовного «Забою» — це приклад нереалізованої альтернативи, котра могла б змінити як сам Донбас, так і долю всієї країни.

1929 рік. Центральними вулицями Бахмуту, що кількома роками раніше був перейменований у Артемівське, йде велелюдна демонстрація комсомольців. Попереду колони несуть великі літери українського алфавіту, складені у слово «Культпохід». Мета комсомольської акції — популяризувати українські книжки серед жителів міста. Над колоною майорять червоні прапори та височіють плакати із україномовними гаслами: «Пролетарі всіх країн єднайтесь». В руках демонстранти тримають кремезні макети із копіями обкладинок книжок, виданих нещодавно різними видавництвами УСРР. Серед них роман «Вуркагани» Івана Микитенка про долю безпритульних підлітків, роман «На-гора» Миколи Ледянка про життя дореволюційного Донбасу, а також роман «Голубі ешелони» авторства зірки тогочасної української літератури Петра Панча. Вантажівки везуть агітаційні інсталяції авангардного стилю. На одній з них зображений двоголовий орел, який сковує ланцюгами шевченків «Кобзар» — символ гноблення українського слова царським режимом…

Кадри кінохроніки, які зафіксували цю маніфестацію в Артемівському^[1], — унікальний документ епохи, що відобразив прихід політики українізації на Донбасі. Тодішній народний комісар освіти УСРР й натхненник українізації Микола Скрипник, котрий сам був родом з Ясинуватої, що на Донбасі, так описував ці процеси:

«Колись багато товаришів вважали, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70% робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, аби мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури»^[2]. 

Донбас дійсно отримав свої українські газети, бібліотеки й театри. Та чи не найяскравішим феноменом тієї доби й виразником цих процесів став бахмутський літературний журнал «Забой» та однойменна спілка пролетарських письменників.

Передовиця першого україномовного номеру «Забою», вересень 1929 року 

Народження «Забою» 

І журнал, і письменницька організація були створені у Артемівському — так з 1924 року став називатися Бахмут — ще на зорі 1920-х років, до активного розгортання кампанії з українізації. У ті роки Бахмут був адміністративним центром Донецької губернії УСРР, до якої входили сучасні Донеччина і Луганщина, а також частина Ростовської області (ці райони згодом передали до складу РСФСР). Втративши столичний статус на користь Сталіно — як тоді називався Донецьк — Артемівське продовжувало залишатися центром донбаської культури, й насамперед літературного процесу. Тож не дивно, що журнал і однойменна літературна спілка зʼявилися саме тут.

Заснували «Забой» два російських письменники Михайло Солонімський та Євген Шварц, які в пошуках заробітків у 1923 році переїхали з Петрограду в Бахмут, щоб влаштуватися на соляну копальню ім. Карла Лібкнехта (нині Соледар). Бахмутські газетярі із видання «Всеросійська кочегарка» вже певний час виношували ідею літературного журналу, тож сприйняли приїзд «столичних» письменників як провидіння, адже у останніх був досвід і головне — зв’язки з тогочасними зірками літератури^[3].

Перший номер журналу вийшов у вересні. Тираж 32 тисячі примірників. У ньому надрукували глави з повісті Миколи Нікітіна, вірші Миколи Чуковського, оповідання Михайла Зощенка — усі петроградці. Українських авторів майже не було: до випуску увійшли твори Павла Байдебури із Харкова і Порфирія Трейдуб з Краматорська. Редакція й сама визнавала ваду відірваності від місцевого контексту:

«...щодо літературної частини. Найбільший недолік у ній — відсутність відображення життя донецького пролетаря. Чому це сталось? Та тому, що оповідання написані столичними письменниками, замало знайомими з місцевим життям. Значить, це лихо легко виправити. Потрібно, щоб у наступних номерах "Забою" на першому місці були твори наших донецьких письменників із робітників»^[4]. 

Проблему браку місцевих авторів вирішили створенням 1924 року письменницької організації Донбасу, яка отримала ту ж назву «Забой». До неї увійшли такі письменники й літературні критики як бахмутці Олексій Селивановський та Борис Горбатов, краматорець Порфирій Трейдуб, луганець Арсеній Заходяченко, костянтинівець Фелікс Ковалевський та багато інших^[5]. 

План розвитку літературного руху Донбасу був наступним: осередки «Забою» утворюються на копальнях та заводах, центр в Артемівському, налагоджується зв'язок із масами^[6]. Такі осередки з'явилися у Костянтинівці, Краматорську, Кадіївці, Горлівці, Лисичанському, Маріуполі, Луганському^[7]. Літературу творили звичайні робітники, яким часто бракувало грамотності й письменницької майстерності, але не бракувало ентузіазму.

«Наздоганяючи час, ми наполегливо вчилися [...], ходили на курси, у загальноосвітні вечірні школи, займалися у ремісничих училищах, готувалися до вступу на робфаки, в інститути. Багатьом з нас не вистачало не тільки «філософського багажу» і літературної техніки, але й загального знання», — підкреслював Фелікс Ковалевський^[8].

Серпень 1928 року, місто Костянтинівка, шахта «Північна». Зліва направо: «забойці» Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павловський

Показовим прикладом такого ентузіазму була діяльність Фелікса Ковалевського у рідній Костянтинівці. Він очолив клуб хіміків та почав вести активну просвітницьку діяльність починаючи з видачі бібліотечних книг та розповсюдження газет серед заводчан. За п'ять років відбулася місцева «культурна революція». У 1921 році газети читали одиниці, а в 1926 — вже кілька тисяч^[9]. При клубі діяли різноманітні творчі та спортивні гуртки, запрацювало кіно. Хуліганам та хуліганству було оголошено справжню війну. Під наставництвом Ковалевського у Костянтинівці сформувався й потужний осередок письменників «забойців», серед яких Василь Гайворонський, котрий згодом, в часи українізації журналу, стане його співредактором.

Схожі процеси мали місце й у інших куточках Донбасу. Під впливом кампанії з ліквідації неписемності, культурного і політичного заохочення робітників до літератури, відбувалися буквально тектонічні зміни. Роль «Забою» у цих трансформаціях важко переоцінити. У 1927 році український письменник Лев Скрипник із Ясинуватої, племінник народного комісара освіти Миколи Скрипника, так описував зміни на Донбасі:

«Дванадцять років тому я був у Донбасі — в Сталині тепер, а тоді Юзівському районі. Тоді на шахтах панувала поножовщина й темрява. Шахтарів не було. Була „шахтарня". Ця „шахтарня“, виснажена надмірною працею, завжди напівголодна, маючи найменшу нагоду піячила, бешкетувала. Книжки? Про книжки нічого тоді не знали. Книжки читали лише штайгери, інженери, конторники та ще невеличке число шахтарів. […] більшість до книжок ставилась із призирством. […] Тепер Донбас сучасний. Сталино — ячейка пролетписьменників Донбасу „Забой". Артемівське — „Забой". Луганське  — „Забой". Маріуполь — „Забой". А літгуртки при копальнях? […] Пишуть і забойщики, і електрики, і слюсарі, і службовці. Але що має велике значіння, так це те, що не тільки пишуть. Ні! Крім цього, ведеться ще серйозна учба. Вивчають теорію літератури. Вивчають українських поетів, російських класиків […] і навіть не віриться іноді, що сидиш на зборах літгуртка при копальні, а не десь у будинку преси чи в будинку імени [Василя Елана] Блакитного»^[10]. 

Україномовна поезія «забойця» із Горлівки у випуску журналу №5, травень 1928 року

Що можна сказати про твори донбаських літспілчан? Класична українська література зверталася до побуту і соціальних драм селян. Київські та харківські письменники того часу експериментували із новими для неї сюжетами великого міста. Письменники ж Донбасу цілковито занурюються у поетику життя гігантських заводів і фабрик, які не могли не бентежити уяву учорашніх вихідців із сіл чи дрібних українських містечок. Індустрія в їхніх творах постає як могутня динамічна стихія, яка, втім, не є нездоланною і відчуженною — вона підкоряється організованій волі людських спільнот. Марксизм, популяризований усіма рупорами того часу, вчив, що матеріальний світ є пізнаваним і змінюваним під впливом організованих сил. Важко було очікувати від робітників, котрі лиш недавно опанували грамоту, осягнення подробиць марксистської теорії. Але дух того, що людина здатна приборкувати стихії та перетворювати світ навколо себе, відчувається буквально у кожному творі літераторів Донбасу 1920-х-1930-х років. І це робить літературу «забойців» унікальною.

«Про що ж співають „забойці“? Яких пісень співають вони, що говорять вони в своїх творах про Донбас? Сталино і Сталинська округа — місця важкої індустрії. Тут за димом і гар‘ю не видно як сходить сонце, і як воно заходить. Породи глею затуляють тут зорю і тисячі нічних лихтарів обкрадають небо, що сяє зорями. Вночі спалахують доменні заграви й не дивно, що природа тут „загнана в підметку". […] Зникає село. І ті, що спочатку писали про сум за селом, „забойці" пишуть тепер бадьорі, піднесені вірші», — пише Лев Скрипник^[11].

Українізація

Протягом перших шести років існування «Забою» журнал лишався на 95% російськомовним. Це зумовлював і редакторський склад, сформований із росіян, і грамотність, що були поширена насамперед серед російського та єврейського населення міст, і викладання цієї ж грамоти в школах та робфаках російською мовою, і популярні тренди, що задавалися насамперед столичними письмениками. Склалося й так, що літспілка «Забой» напряму входила у ВАПП — Всесоюзну асоціацію пролетарських письменників — і мала значно міцніші зв'язки із Москвою, аніж із Харковом^[12].

У 1929 році до Бахмуту переїжджає вже відомий на той час український письменник Іван Ле і разом з місцевими літактивістами береться до українізації «Забою». Він оселяється у будинку із вікнами на центральну площу — Майдан Волі — де височів гігантський конструктивітський пам'ятник Артему авторства Івана Кавалерідзе. Місія приїзду Ле — очолити оновлену редакцію журналу «Забой», який в останній рік переживав кризу і виходив нерегулярно. Відтепер видання мало практично повністю українізуватися. Разом із ним до Бахмуту приїхав інший письменник — Іван Микитенко, який мав очолити й українізувати літературну спілку «Забой», котра тоді вже перейшла у підпорядкування Всеукраїнській спілці пролетарських письменників із центром у Харкові. Перший україномовний номер «Забою» побачив світ у вересні 1929 року.

Передовиця другого україномовного номеру «Забою», жовтень 1929 року 

«Разом із соціялістичним будівництвом в галузі господарства, на Україні широко розгорталася і культурна революція, що під керівництвом комуністичної партії більшовиків України проводилася й проводиться під гаслом ленінської національної політики, під знаком українізації як радянського державного апарату, так і пролетарських мас. Почався надзвичайно буйний, небувалий ще в історії розквіт української радянської культури, — йдеться у програмній статті «Забою» того вересневого випуску. — Донбаський пролетаріят в справі українізації не тільки не відстав, а навіть почав випереджувати своїх товаришів із деяких інших промислових центрів України. Тираж українських газет в округах Донбасу збільшився дуже швидко в декілька десятків разів, а в часи культпоходу в одній тільки Артемівській окрузі продано української літератури більш як на 100 тисяч карбованців. Все це факти, що наглядно свідчать про буйний розвиток української культури, про активну участь в українському культурному процесі широких пролетарських мас Донбасу під проводом своєї партії. [...] Одноголосною ухвалою третього з'їзду «Забой» перетворився в українську вседонецьку літературну організацію з російською та єврейською секціями. [...] І характерно, що 60% делегатів з'їзду, що виступали, говорили з трибуни зовсім вільно чистою українською мовою. [...] Тепер "Забой" не відстане ані на момент від кипучого культурного життя Радянської України…»^[13].

Нова українізована версія журналу якісно відрізнялася від випусків попередніх років. Покращується дизайн обкладинок, верстка, зростає кількість ілюстрацій. Серед останніх чимало візуальних робіт як відомих українських художників, так і донбаських ілюстраторів-початківців з художнього відділу спілки «ІЗО-Забой».

Українізація як журналу, так і спілки була дійсно глибинною. Кількість матеріалів українською у кожному з випусків сягала 70%-80%. Їх авторами ставали і відомі вже україномовні письменники, і ті «забойці», хто раніше писали російською, і нові автори як з числа україномовних робітників, так і з тих, хто лиш нещодавно опанував українську. Деякі твори зі згоди авторів перекладали з російської. 

«Частина русифікованих "забойців" переростає до числа письменників-українців, — писав Фелікс Ковалевський у газеті «Луганська правда» після прийняття рішення про українізацію спілки. — Чи це означає, що всі російські письменники повинні у своїй творчості перейти на українську мову? Звичайно, ні. Проте для кожного «забойця» має бути, безперечно, ясним одне: російські письменники «Забою» мають давати передусім українську тематику — життя, побут та соціалістичне будівництво Донбасу радянської України. Вони зобов'язані вивчити українську мову та всією своєю творчістю сприяти розвитку й зміцненню української за формою та міжнародної за змістом пролетарської культури»^[14].

Передовиця «Забою», березень 1931 року

Політика коренізації, складовою якої була українізація, мала на меті не тільки й не стільки подолання імперського спадку. Вона несла цілком конкретний політичний зміст. Своєю питомою соціальною базою більшовики вважали передусім пролетаріат великих міст, який становив меншість у морі селянства. В ході індустріалізації й подальшої урбанізації, міста наповнювали вихідці із сіл, котрі часто приносили з собою «дрібнобуржуазну свідомість», деструктивні для радянського ладу настрої й моделі поведінки. Коренізація мала б зробити перехід селян у пролетарське середовище плавнішим й природнішим, партія прагнула завоювати їхню довіру й політичну лояльність. У червневому номері «Забою» 1930 року цьому аспекту боротьби зі «русотяпством» присвячено розлогу редакційну статтю:

«На Україні, як спадщині царату, залишилось досить прикре явище — це двомовність пролетаріяту та селянства. Український пролетаріят протягом десятиріч русифікувався, селянство ж, пригноблене економічно й національно, глибоко заховало в собі усі свої національні особливості, зокрема зберегло мову. Цей момент занадто часто шкодить порозумітися пролетареві з незаможним селянином. [...] Свідомий цього завдання, він вирушив у похід за опанування української пролетарської культури сьогоднішньої. [...] Широкі маси робітництва, зокрема пролетаріат Донбасу, всіма засобами береться за прилучення до українського культпроцесу, вимоги його настільки настирливі, що часто керівні органи професійні, низові культурні осередки, та нерідко не тільки низові, не встигають іти з ними в ногу. [...] двомовність та двокультурність може стати великою перешкодою. Її треба щонайшвидче зліквідувати»^[15].

Ідеї урбанізації із мовною адаптацією міст під етнічну більшість сільської периферії не були якимось винаходом чи політичним трюком українських націонал-комуністів. Ці ідеї були поширені серед революціонерів початку минулого століття. Приміром, той самий Йосип Сталін, дифирамби на чию адресу нерідко знаходили місце на сторінках «Забою» та решти української періодики кінця 1920-х-початку 1930-х років, у своїх ранніх роботах з національного питання висловлював ті самі ідеї невідворотного мовного розчинення тодішніх міст через наплив нового пролетаріату з села:

«Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі переважають російські елементи, то з часом ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста ростуть за рахунок сіл, а село є хранителем національності, то тепер Рига — чисто латиське місто. Років п'ятдесят тому всі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадьяризовані. Те саме можна сказати про ті міста України, які мають російський характер і які будуть українізовані, бо міста зростають за рахунок села. Село — це хранитель української мови, і вона увійде до всіх українських міст як панівний елемент»^[16].

Конструктивістський пам'ятник Артему у Бахмуті авторства Івана Кавалерідзе, встановлений 1923 року, і зруйнований під час німецької окупації у 1943 році

Що й казати, якщо навіть товариш Артем (Федір Сергєєв), на честь якого було перейменоване місто Бахмут, і який у сучасній історіографії зажив репутації «українофоба» за створення Донецько-Криворізької республіки, зрештою визнав необхідність українізації міст Донбасу. «Українізація міста, його наближення до села хоча б мовою, розкацапування міста дуже корисне»,  — писав він у листі до Леніна 12 червня 1920 року^[17].

«Забоєві» судилося стати рупором українізації Донбасу і голосом українського робітництва цього краю.

Розквіт

В уривчастих спогадах про свою діяльність на чолі «Забою», написаних у 1960-х роках, Іван Ле жаліється, що у вогні Другої світової війни згоріли всі його щоденники й протоколи літературних засідань, тож пам'ять відтворює лише певні епізоди. Ле згадує, що після приїзду до Бахмуту він швидко зблизився з місцевим російськомовним письменником Борисом Горбатовим, шахтарським поетом і прозаїком Григорієм Баглюком родом із Брянки, що на Луганщині, а також поетом-гірником Павлом Безпощадним з Горлівки.

«Моїм консультантом у справах літературного життя Донбасу, можна сказати правою рукою, і в керівництві літературними справами був Григорій Баглюк. Організаторського таланту в цього беручкого поета вистачало й не тільки для наших «забойських» справ. [...] Літератори Донеччини на той час найвиразніше себе визначали в тісному й активному зв'язку з виробничими колективами шахт і заводів. Найбільш оперативною формою нашого єднання з шахтарями, з робітниками й інженерами заводів були оті літературні виступи. І мені просто важко зараз пригадати бодай одну таку зустріч, де б не виступав в авангарді наш Паша [Безпощадний]. [...] Організаторські здібності Баглюка ніби доповнювали поетичну силу і письменницький авторитет Безпощадного. І не диво, що навколо них, крім Горбатова і Селіванського, які згодом переїхали до Москви, набралася талановита молодь. Володимир Торін, Юра Черкаський, Михайло Снежин та і найстаріший в Донбасі "початківець" Гонімов…»^[18].

Після налагодження роботи оновленої редакції та написання кількох творів про робітниче життя — серед яких опублікований в журналі роман «Інтеґрал» — Іван Ле не затримався на Донбасі надовго. У 1930 році він поїхав до Узбекистану, щоб працювати над «Романом міжгір'я», передавши справи місцевим кадрам.

Редактором «Забою» стає Григорій Баглюк, а його заступником — Василь Гайворонський. Ці двоє вихідців з шахтарського середовища познайомилися ще у першій 1920-х у редакції журналу «Молодий шахтар» і відтоді їх поєднувала міцна дружба та спільні погляди.

«Чотири роки ми з Баглюком провадили тяжку працю. Майже в кожному місті й багатьох селищах виникли гуртки "Забою", що складалися з молоді, яка цікавилася літературою. Ними треба було керувати, допомагати, доводилось комусь із нас двох завжди кудись їхати. Наш двотижневий, на сорок вісім сторінок, ілюстрований журнал "Забой", що вже друкувався виключно українською мовою, мав наклад 32 тисячі примірників», — згадує Гайворонський у своїх мемуарах, написаних вже через кілька десятиліть у заокеанській еміграції^[19].

Заклик передплачувати «Забой» на 1931 рік. Дизайн Григорія Говберга та П. Кривохиженка

Саме у час керівництва Баглюка та Гайворонського на Донбасі розгортається форсована індустріалізація — перший п'ятирічний план. Україномовний «Забой» не міг залишатися осторонь цих процесів. Зі шпальт журналу не сходять вірші, повісті й нариси, присвячені індустріальній розбудові Донбасу. Професійні письменники записуються в ударні бригади для написання творів про шахти й заводи, беруть на себе соціалістичні зобов’язання й звітують про виконання перед робітничими колективами. Часто ж написані звичайними робітниками — будівельниками, шахтарями, металургами — такі твори сповнені ентузіазму очевидців та безпосередніх учасників великого будівництва.

Двоє слюсарів заводу, Митя й Костя, отримують завдання від майстра виточити складні підшипники. Митя викликає Костю на соціалістичне змагання — попри складність, вони закінчують роботу до сніданку й обоє перемагають. Такий сюжет оповідання «Ударники», слюсаря-ударника Столпера з маріупольського заводу ім. Ілліча^[20], написаний грамотною українською мовою із масою технічно-заводської термінології і незвичної для сучасного читача лексики «скрипниківки». Це зразок типового твору, що десятками публікувалися у «Забої» в ті роки.

Виходять у журналі й ґрунтовні літературні твори фахових «забойців». Друкуються роман Григорія Баглюка «Молодість» та його ж повісті «Горизонт 470» і «Проект», роман Георгія Морягіна «Металюрги», повість Дем'яна Семенова «Друга Східня», кіно-поема Юліана Западинського «Повстання», роман Георгія Шишова «Переможці», повість Василя Гайворонського «Розминовка» — все українською мовою.

Як і решта видань того часу, «Забой» не залишився осторонь кампаній ідеологічного цькування та схвалення репресій. Наприклад, у грудневому випуску за 1930 рік виходить стаття «Вирок мільйонів», присвячена справі про шкідництво т.зв. «Промпартії». Її ілюструє фото, на якому Павло Безпощадний зачитує свого вірша «К стенке» на мітингу у Краматорську^[21].

«Троцькізм є передовий загін контрреволюційної буржуазії. Ось чому лібералізм щодо троцькізму, хоч ба й розбитого й заличкованого, в головотество, що межує із злочином, зрадою робітничої кляси. Ось чому спроби деяких "літераторів і істориків" протягти контрабандою в нашу літературу заличкований троцькістський мотлох мають діставати рішучу відсіч…», — цитувався лист Сталіна на редакційній шпальті січневого випуску «Забою» 1932 року^[22].

Передовиця «Забою», квітень 1931 року

Хто міг знати, що невдовзі сам журнал і його редакторський колектив розгромлять за звинуваченнями у тому ж троцькізмі?

Розгром

У вересні страшного 1933 року побачив світ останній номер україномовного журналу «Літературний Донбас» — під такою назвою виходив «Забой» в останній рік свого існування. Під новою назвою й у новому, більш літературному форматі, було надруковано всього вісім випусків.

Цей останній номер мимоволі привертає до себе особливу увагу. Дизайн обкладинки виконаний видатним харківським художником Василем Єрміловим. Всередині — жодних редакційних статей чи заяв, лише література й критика. Ми знаходимо там оповідання колишнього редактора журналу Івана Ле «Її кар'єра» та твір мовного коректора Юліана Западинського «Напередодні», роман Миколи Ковшика «З берегів», вірші ентузіаста українізації Василя Іваніва-Краматорського та інших.

Найбільш симптоматичним для своєї епохи матеріалом того випуску «Літературного Донбасу» є критика харківського партійного діяча Андрія Хвилі під назвою «Куди ведуть дороги шведських могил?». Це розгомна, хоч і не без таланту написана, критика на всю творчість Миколи Хвильового. Шведські могили, що всіяли українську землю після походу Карла ХІІ, вказує критик — образ, який регулярно виринає у творах Хвильового, — це туга за нереалізованим європейським шляхом України поза владою Москви. Хвильового, за словами автора, не цікавить будівництво нового життя, він сумує за втраченим шансом нації волюнтаристів, перегукуючись у цьому із фашистом Дмитром Донцовим^[23]. 

«Письменника знову всмоктало націоналістичне багно, і він впав жертвою українського націоналізму, зробивши свій останній постріл проти соціалізму», — так закінчує свою статтю Хвиля. «Пострілом проти соціалізму» він називає самогубство Хвильового, вчинене 13 травня 1933 року.

Хвиля походив із середовища націонал-комуністів, але вправно дрейфував разом зі зміною політики партії. Будучи спочатку ентузіастом політики українізації, згодом він перетворився на викривача своїх колишніх друзів. У тому ж 1933 році Хвиля примкнув до кампанії цькування головного українізатора країни Миколи Скрипника^[24]. 7 липня — двома місяцями пізніше за Хвильового — застрелиться й Скрипник. 

Прийшло згортання українізації, тож доля «Літературного Донбасу» була вирішена. Василь Гайворонський так згадує це у своїх мемуарах:

«...На кінець 1933 року чи початок 1934 року у нас в Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелось. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватись репресій проти всього, шо українське. І цей сподіваний наступ почався з того, що одного дня ҐПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався ’’Літературний Донбас”, присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почались арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян письменників П. Беспощадний, П. Сєвєров, П. Чебалін захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши вже по-російському "Литературный Донбасс", і видають вони його до цього часу»^[25].

Передовиця останнього україномовного «Літературного Донбасу», вересень 1933 року, дизайн Василя Єрмілова

Керував справою Баглюка та інших українських «забойців» безпосередньо секретар Донецького обкому партії Саркіс Саркісов, виходець з Нагірного Карабаху, призначений на цю посаду якраз у вересні 1933 року. Дослідники посилаються на витяг із протоколу засідання бюро обкому партії за №77 від 3 жовтня 1933 року «Про троцькістські елементи серед письменників», підписаний Саркісовим. Саме на бюро обкому було прийнято рішення арештувати письменників Баглюка, Гайворонського, Чулкова^[26].

Після арешту Баглюка 7 листопада 1933 року розгортається публічна кампанія з його дискредитації. У резолюції з'їзду письменників і літгуртківців Донбасу, що відбувся у листопаді-грудні, читаємо:

«Перший Вседонецький з'їзд радянських письменників констатує, що деякі керівники літературного руху на Донбасі (Баглюк) виявилися агентами контрреволюційного троцькізму, що вели підлу дворушницьку контрреволюційну роботу зі зриву партійної лінії в літературі і активно перешкоджали висуванню нових художніх сил, які виховала та виховує соціалістична революція, протягували троцькізм та вихваляння українських націоналістів — шпигунів, агентів польського та німецького фашизму. [...] У 1934 році журнал, який виходитиме в основному російською мовою, значно покращить відділ художньої прози та поезії»^[27].

У кінці 1933 року друкується перший російськомовний випуск журналу, де репресовані українські автори викривалися як «дворушники, троцькісти, що затесалися до лав радянських письменників Донбасу»^[28]. Змінивши склад редакції, журнал «Литературный Донбасс» перебазувався до столиці краю — Сталіне, де продовжив виходити російською, а україномовні твори практично зникли з його шпальт. Відбувся розгром українських літературних сил на Донеччині^[29].

Епілог

Історія журналу «Забой» була би неповною без розповіді про подальші долі його редакторів та дописувачів. Сталінська система могла стрімко підносити людей соціальними ліфтами й так само легко зіштовхувати їх у прірву, тож долі «забойців» вражають своєю інваріантністю.

Іван Ле успішно пережив молох репресій і перетворився на визнаного корифея української радянської літератури. Його історичні романи, такі як «Хмельницький», ідеально лягали у [пост]сталінський радянський канон про єдність українського і російського народів. Протягом довгих років Ле був членом президіуму Спілки письменників УРСР. Мав низку державних премій. Помер у Києві, доживши до глибокої старості, й з почестями похований на Байківському цвинтарі.

Заклик передплачувати «Забой» на 1931 рік із анонсом творів Івана Ле «Інтеґрал» та «Роман Міжгір'я»

Бахмутський російськомовний письменник Борис Горбатов, що стояв біля витоків журналу, ще в кінці 1920-х років переїхав до Москви і зробив стрімку кар'єру, про яку могли лише мріяти провінційні письменники. Ходив у арктичні експедиції, за мотивами яких видав свої найвідоміші романи й став лауреатом Сталінської премії. Помер у віці 45 років, маючи всесоюзне визнання. Інший російськомовний літератор — Павло Безпощадний з Горлівки — набув слави найвідомішого поета Донбасу. Його вірші про шахтарську працю з часом стали вважатися фольклором. Схожа доля і російськомовних письменників Петра Чибаліна та Петра Сєвєрова, які успадкували у репресованих «Литературный Донбасс» — вони плідно друкуються на Донбасі та за його межами, обоє проходять війну, помирають у старості шанованими письменниками.

Іншим «забойцям» пощастило значно менше. Україномовний новеліст Лев Скрипник, після самогубства його дядька і публічних звинувачень у троцькізмі в 1933 році, не пише більше ані слова. Його подальша доля невідома, хоча й існує версія, що він на той час уже був залежним морфіністом^[30]. Вважається, що Лев Скрипник помер у 1939 році в Полтавській психіатричній лікарні. Перший україномовний поет «Забою» Василь Іванів-Краматорський губиться після розгону журналу. Деякі джерела стверджують, що він був репресований і страчений 1938 року, але точних підтверджень цьому немає^[31]. Ентузіаст-гуртківець Фелікс Ковалевський втік від репресій у Ростовську область і більше не публікувався^[32]. У вирі репресій зник безвісти український літредактор «Забою» і автор кількох романів Юліан Западинський^[33].

Чи не найбільш драматично склалися долі двох редакторів українізованого «Забою» — Василя Гайворонського та Григорія Баглюка. 

Заарештований за звинуваченнями у троцькізмі у листопаді 1933 року, Гайворонський був випущений за недостатністю доказів. Тоді ж у Харкові мав вийти його роман «Пугачівська рудня», але з політичних причин наклад конфіскували. Гайворонський вирішив не ризикувати, тому залишив Україну і поїхав на північний Кавказ.

«У Ставрополі, на північному Кавказі, я ходив із скринею по вулицях як скляр, вставляв шиби, на Каспійському морі два роки ловив рибу для дагестанського рибтресту, у Слов’янську працював вантажником. Так до Другої світової війни. І лише під німецькою окупацією я знову почав писати оповідання. Друкував їх у ’’Львівських вістях”, у ’’Краківських вістях”, у деяких берлінських газетах», — пише Гайворонський у мемуарах^[34]. 

Після війни він опинився у таборах «displaced persons» у Баварії, звідки виїхав до США. У еміграції повертається до письменницької діяльності й дістає визнання серед діаспори. Твори Гайворонського переважно присвячені рідному Донбасу та сторінкам його власних поневірянь. Повість «Заячий пастух» він присвятив своєму репресованому другові — редактору «Забоя» Григорію Баглюку. Через матеріальну скруту у Гайворонського лишалося мало сил на літературу: він часто був безробітним, працював вантажником у одному з видавництв, прибиральником в ресторані. Впав у затяжну депресію, що супроводжувалася алкоголізмом. 13 листопада 1972 року покінчив життя самогубством^[35].

Григорій Баглюк, редактор «Забою» та «Літературного Донбасу»

Після майже піврічного слідства, у квітні 1934 року, нарада при колегії ОГПУ засудила Григорія Баглюка — його на два роки вислали до Татарстану за звинуваченнями у антирадянський троцькістський діяльності. Відомо, що свій термін він відбував у Казані. У листопалі 1935 року Баглюка повторно арештовують за тим же обвинуваченням, а на початку наступного року засуджують до п'яти років таборів^[36].

Баглюка висилають до Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору, де утримувалася велика кількість політв'язнів, пов'язаних із лівою опозицією. В кінці жовтня 1936 року політв'язні Ухтечлагу оголосили голодування, участь в якому взяв і Баглюк. Протягом 132 днів голодуючі вимагали відділення політв'язнів від кримінальників, нормального харчування, належних умов праці, забезпечення медичною допомогою, термінового вивезення тяжкохворих у нормальні кліматичні умови^[37].

Свідком ув'язнення Баглюка на Воркуті став інший український соціаліст Григорій Костюк, котрого засудили до таборів за звинуваченнями у націоналізмі, коли він викладав українську літературу у Луганському інституті народної освіти. У мемуарах, написаних в еміграції, Костюк так згадує слова Баглюка про приєднання до боротьби політв'язнів-троцькістів:

«Однаково, — сказав він мені одного разу, — наші шляхи схрестились. Сталін заповзявся знищити і їх, і нас. Недаремне ж і придумана сталінськими органами терору ота магічна формула "Українсько-троцькістсько-націоналістичного бльоку". Тож протиставлятись насиллю тиранії будемо спільно»^[38].

Наприкінці 1937 року трійкою НКВС Баглюка засуджено до вищої міри покарання. Вирок приведено у виконання 1 березня 1938 року — Баглюка розстріляли на руднику Воркути. Крім нього там розстріляли ще понад 2500 вʼязнів, більшість з яких — представники лівої опозиції^[39]. Так троцькістська політична течія фізично припинила своє існування в СРСР. Григорій Баглюк реабілітований посмертно у 1963 році.

Розгром українських «забойців» був геть не випадковістю, а ланкою у ланцюзі політичних змін 1933 року. Якщо до цього головною загрозою співдружності народів називали великоросійський шовінізм, то на листопадовому пленумі ЦК Компартії України 1933 року оголошується, що «головну небезпеку являє собою місцевий український націоналізм»^[40].

1933 рік можна назвати точкою відліку згортання українізації, хоча, як стверджує дослідник Тері Мартин, це ще не був поворотний пункт до русифікації. За словами Мартина, особливу увагу у зміні курсу центральна влада приділяла Донбасу:

«…присутність російської мови на Донбасі посилено. Мета не викликає сумнівів: міцніше прив’язати Україну до РСФРР, підтримавши російський складник її прикордонних районів»^[41].

Ми не знаємо, яким міг би стати Донбас, якби українізацію цих країв не згорнули. Ймовірно, це суттєво змінило б подальшу долю краю, його обличчя й культуру, а разом з тим й культурний ландшафт всієї України. Історія короткого спалаху «Забою» — це можливість на мить зазирнути у шпарину альтернативи, якій не судилося втілитися в дійсність.