Чому радикальним науковцям складно писати та що з цим робити

19.07.2017
|
Jonathan Neale
10574

Джонатан Ніл

Цей допис буде цікавим лише частині наших читачів, але сподіваємося, що він буде для них дуже корисним.

Бути одночасно науковцем та активістом непросто, адже цінності, аудиторії та обмеження в цих сферах різні. Коли сідаєш писати, відчуваєш, що тебе нібито тягнуть у два різні боки. Результатом цього часто бувають розмиті думки й каламутна проза. Забагато пишномовності для академічної науки й забагато абракадабри для руху. У багатьох випадках взагалі немає жодної прози, лише тиша й зімяті аркуші в кошику чи видалені слова на екрані.

Перша частина цього допису дає деякі поради стосовно того, як писати легше, швидше й корисніше. У другій пояснюється, чому університети змушують активістів почуватися дурними, як вони це роблять і як із цим впоратись.[1]

 

Частина перша: кілька порад із письма

Найкорисніше, чого я навчився у власному житті,  це розділяти, тобто писати одне для академії й інше для руху. Зазвичай студенти та молоді викладачі намагаються писати одразу для обох. У певному сенсі вони стараються писати для людей, подібних до них. Ця стратегія розташовує їх у дуже тісному та конфліктному просторі. Пишучи, вони помічають, що кожне речення виходить надто прямолінійним для викладачів чи надто звивистим для активістів  чи, як часто буває, трапляється й те, й інше одночасно. Тож вони переписують речення й згодом видаляють його. Або ж вони пишуть академічний матеріал академічною мовою, тоді як всередині них вирує лють, яка прагне вивільнитися. Раптом вони пишуть злісно та відверто, а згодом, зніяковілі, знову замовкають.

Це протиріччя цілком реальне й не є їхньою провиною. Одним із рішень є писати для обох аудиторій окремо. Може здатись, що це вимагатиме більше зусиль, але це не так. Якщо ви здатні успішно писати для обох аудиторій, вам вдасться написати вдвічі більше за менший час. Розділення аудиторій надає вам можливість писати для інших активістів мовою, яку вони можуть вживати, обмінюючись з ними припущеннями й лояльністю, та безпосередньо щодо їхніх питань. Це письмо не буде засмічене академічністю.

 

 

Водночас це дозволяє вам писати для академії. Зникає те почуття тиші, недомовленості, браку чесності. Досі можливо писати відверто, без приховування й брехні. Суть у тому, що подібне письмо не засіб зміни світу. Це дипломна робота, стаття або монографія. Ціллю тут є написати щось, чого ви не будете соромитися, з метою знайти роботу. Не варто плекати ілюзій: стаття в академічному журналі не змінить світ. Втім, вона поінформує декого й буде оцінена окремими представниками академічної спільноти.

Світ змінять інші види письма. Рухи пригноблених завжди потребують інтелектуалів. Тоді як мейнстрім має десятки тисяч розумних і здібних мислителів, на нашому боці їх невелика кількість.

 

"Низовий рух мусить розуміти світ у його складності, інакше рух буде знищений."

 

Багато університетів заповнені людьми, які симпатизують масовим рухам і ходять на великі демонстрації, та дуже мало з них є органічними інтелектуалами руху. Нам потрібні всі, кого можна знайти, аби писати для наших видань, виступати на всіх маленьких зустрічах, вичитувати брошури й розмірковувати в наших комітетах. Передусім рухи потребують теорії. Низовий рух мусить розуміти світ у його складності, інакше рух буде знищений. На тлі усієї складності він має також знати про найпростішу й найважливішу ланку в ланцюзі  місце для боротьби.

Найкорисніше, що може зробити радикальний інтелектуал,  це визначити одну з основних дискусій масового руху, а далі якомога уважніше поміркувати про неї, написати про це й втрутитися в рух. Навіть той, хто помиляється, навчиться через досвід. Щоби втрутитися в дискусію, ви мусите розуміти рух. Це означає читати статті та книжки зсередини руху. Це також означає ходити на зустрічі, брати участь в акціях, марширувати, окупувати й  передусім  слухати. Перш ніж початися на папері, дискусії народжуються під час зустрічей і згодом  за пивом. Лише будучи частиною руху, ви навчитеся розмовляти з активістами.

Тут мова йде не про інтелектуальну працю, яка пояснює групу пригноблених або обґрунтовує її перед академією. Натомість, я маю на увазі письмо як частину дискусії серед самих пригноблених щодо засобів боротьби.

 

Відмінності від академічного письма

Між такого роду письмом всередині руху й академічним письмом існують важливі відмінності. Однією з них є обсяг часу. Академічній дослідниці потрібні щонайменше чотири роки, аби завершити дисертацію. За пять, десять або пятнадцять років від початку вона публікує книжку. Це не є корисним для руху.

Пишучи про політику, ви пишете зараз. Найважливішим для розуміння й викладу на папері є те, що змінюється. Якщо ви дізнаєтеся про щось у власних дослідженнях, рух має дізнатися про це прямо зараз. Аби дістатися до активістів, треба публікувати матеріали в їхніх журналах або на сайтах. Вони надрукують статтю швидко, протягом днів або тижнів. Академія ж взагалі не зверне на це уваги, і, певно, навіть краще не згадувати про подібне активістське письмо у власному резюме.

 

 

Другою відмінністю є предмет. В академічній публікації з антропології цим предметом, радше за все, буде антропологія. У цьому немає нічого поганого. Однак, пишучи для радикальної аудиторії, предметом буде боротьба, а тлом  традиція радикальної теорії.

Третя відмінність  аудиторія та стиль. Погляньте на різницю між марксистськими активістами й академічними марксистами. Активістів на кшталт Маркса, Леніна, Люксембург та Троцького легше зрозуміти. Це тому, що вони хотіли бути зрозумілими, адже прагнули переконати активістів руху вдатися до певних дій. Переважною більшістю активістів та місцевих лідерів у їхніх рухах були робітники, які залишили школу в ранньому віці. Отже, вони писали у спосіб, зрозумілий для цих активістів, розглядаючи аудиторію як розумну й глибоко прихильну, але не підготовлену академічно.

Або ж погляньте на різницю між ранніми авторками руху жіночого визволення, які писали, аби переконати масовий рух, і більшістю робіт сучасних академічних феміністок.

 

"Студентів не треба переконувати. Їм надають матеріали для прочитання, за якими їх згодом оцінюють. Якщо матеріали видаються їм надто складними, це не свідчить про дурість чи недбалість автора. Натомість, тупим і недоладним вважається студент-читач."

 

На відміну від активістського письма, академічне письмо, включно з феміністичним чи марксистським, шукає іншу аудиторію та в інший спосіб. Студентів не треба переконувати. Їм надають матеріали для прочитання, за якими їх згодом оцінюють. Якщо матеріали видаються їм надто складними, це не свідчить про дурість чи недбалість автора. Натомість, тупим і недоладним вважається студент-читач.

Інколи припускається, що чим більш витонченими є викладені в тексті думки, тим складніше буде їх зрозуміти. Це припущення не має підтверджень, але є міцно вкоріненим в академічних колах. Академічний дослідник майже ніколи не скаже: «Я спробував прочитати цю книжку, але вона була заскладною для мене, тож я зупинився. Не хочу витрачати власний час, читаючи когось, хто не вміє писати».

Академічна мова використовується з метою підпорядкування, залякування студентів, заплутування, конкуренції та виключення. Вона часто є непрозорою, адже не спрямована на наскрізне бачення. Мова активізму призначена для розуміння та вжитку.

 

Вибір уявного читача

Оскільки аудиторія активістського письма різна, дуже корисно обрати уявного читача  не когось абстрактного, а певну особу, знайому автору.

Вибір такої людини особливо важливий у письмі для руху. Якщо ви її не оберете, ваше підсвідоме буде таємно писати, аби задовольнити й вразити якогось професора, а ваша мова цілком зіпсується.

Коли я писав свою першу книжку про лікарняні профспілки, моїм уявним читачем був мій друг Елістер, котрий працював профспілковим організатором серед інженерів та електриків у лікарні. Бойовий профспілківець, він покинув школу в шістнадцятирічному віці, працював підмайстром і зненавидів керівництво. Він не довіряв лівій та будь-якій риториці, не читав багато та був вкрай розумним.

 

"Немає жодної необхідності перейматися через тих читачів, котрим в будь-якому разі не сподобається книжка."

 

Після вибору уявного читача писати стає легше. Ви знаєте, які можете зробити припущення, що мусите пояснити та що доводити. Ви також знаєте, який вжити стиль,  не настільки простий, щоби читачі відчували зверхнє ставлення, і не настільки химерний, щоб вони почувалися виключеними. Поки ви писатимете, ви також почуєте питання, які вони б поставили, їхні заперечення й аргументи, на які необхідно відреагувати. Немає жодної необхідності перейматися через тих читачів, котрим в будь-якому разі не сподобається книжка.

Секрет полягає в тому, щоб завжди обирати конкретного читача з іменем, а не представника якоїсь категорії. Книжку не обовязково показувати цій особі перед публікацією. Вашому уявному читачеві вона може не сподобатись, і це може змусити вас замовкнути. Натомість, уявний читач є корисним інструментом письма для ширшої аудиторії.

Ви також можете використати обраного уявного читача для написання дипломної роботи або академічної статті. Цей обраний академічний читач, подібно до читача-активіста, мусить бути на боці автора. Писання текстів для рівних академічно, які охоче приймуть написане, спонукає швидке й вільне письмо. Помилкою є писати для «старших», особливо якщо автор переймається тим, як їх вразити. Багато з них не люблять натхненних активістів, тож марно нервувати через спроби їх задовольнити. Більш придатною цільовою аудиторією є колеги-прихильники. Так письмо буде кращим і може насправді з більшою імовірністю вразити професорів.

 

Погані чернетки

Іншою корисною ідеєю є написання невдалих чернеток. Цей пункт я позичив з книжки Енн Ламотт «Птаха за птахою»  однієї з двох найкращих книжок про письмо серед відомих мені (іншою є «Як писати книги» Стівена Кінга). Ламотт каже, що більшість тих, хто намагається писати, чують у власній голові критичні голоси, які кажуть, що вони пишуть лайно. Ці голоси мають рацію. Перші чернетки погані. Якби було інакше, вони були б остаточними чернетками. Метою написання перших чернеток є залишити щось на папері. Для того, щоб довести все до ладу, існують подальші чернетки.

Є дві помилки, які автор може зробити, коли той голос каже: «Це лайно». Перша помилка  позитивне мислення. Автор запевняє себе, що критичні голоси є деструктивними і що він мусить вірити в себе. Хибою цієї стратегії є те, що голос має слушність і позитивне мислення зрештою розібється перед реальністю. Розумним рішенням є не перейматися, що виходить лайно, й просто писати далі.

Інша помилка  це зупинятися й переписувати, поки текст не прийде до ладу. Доопрацювання поганої першої чернетки є найбільшою перешкодою для написання хорошої книжки. Більшість тих, хто завершує першу чернетку дипломної роботи, якою б поганою вона не була, дописують дипломну. Більшість тих, хто не дописав дипломну, написали кілька початкових частин і загубилися, переписуючи їх.

 

"Щойно дописується перша чернетка й починається друга, критичний внутрішній голос раптово перетворюється на друга: раніше він змушував автора замовкнути, тепер він дозволяє йому редагувати."
 

Отже, моя порада  пишіть невдалі чернетки й будьте задоволені. Ця порада хороша для будь-якого автора, але з кількох причин є особливо важливою для радикалів в університеті. Вони знаходяться під значним тиском, і критичні голоси в їхніх головах, імовірно, досить гучні. Вони можуть мати критичного керівника. Через тиск і заплутаний характер значної частини академічного письма їхня перша чернетка також, імовірно, буде заплутаною й хаотичною. Частина решти буде істеричною пишномовністю.

Крім того, будь-якому публіцисту складно говорити речі, які знаходяться поза межами зазвичай дозволеного. Це стосується письма для несвідомих і письма за межами політичних правил, адже писати таким чином страшно. Якщо до страху писати погано приєднується страх сказати те, чого казати не можна, писати стає вкрай складно. Щоб дозволити дияволу говорити, треба звільнити йому шлях. З цього може вийти геніальний текст або повний безлад, або й те, й інше водночас. Та щойно дописується перша чернетка й починається друга, критичний внутрішній голос раптово перетворюється на друга: раніше він змушував автора замовкнути, тепер він дозволяє йому редагувати. Пишіть вогнем, редагуйте льодом.

 

Частина друга: класова боротьба у вашій голові, або як вони змушують вас почуватися дурнем

Аби зрозуміти, як треба писати в університетах, радикалам спершу варто зрозуміти сили, які намагаються примусити їх мовчати. Отже, я почну не зі збентеженої студентки за робочим столом, яка заїдає власний стрес, щоби не писати. Натомість, я почну з коренів її тривоги, які, на мою думку, полягають у суперечностях університетської освіти в капіталістичному суспільстві.

У капіталістичній системі університети виконують три основні завдання. По-перше, університети й школи легітимізують розподіл праці в цілому суспільстві. Більшість людей володіють природними здібностями до більшості видів праці. Майже будь-хто з випускників Ітонського коледжу може стати хірургом чи пілотом комерційних авіаліній. Та структура економіки зумовлює те, що найбільш високооплачувана й приємна робота є в дефіциті. Стався би бунт, якби робочі місця видавалися просто на підставі того, кого знають твої батьки та скільки вони мають грошей. Натомість, зайнятість нормується на підставі освіти.

На практиці успішність людини в освітній системі залежить більше від того, ким є її батьки та скільки грошей вони мають, ніж від будь-чого іншого. Але присутній також і елемент особистого таланту й тяжкої праці, тож екзамени та оцінки слугують перетворенню несправедливої класової системи на систему, засновану на думці, що брак успіху є провиною індивіда. Багато людей ненавидять свою роботу, але знають, що знаходяться в пастці, адже не були достатньо розумними чи недостатньо завзято працювали в школі.

 

 

Це нормування й виправдання працює на кожному з рівнів системи. Часто воно є особливо заплутаним для магістрів, котрим після вдалого складання іспитів тепер важко не вірити в обґрунтованість оцінок. З їхнього погляду, вони отримали найкращий бал не завдяки грошам або талану. Це відбулося завдяки чомусь прекрасному всередині них самих.

 

"Тих, хто вірить в систему, може знищити момент, коли система називає їх дурнями."

 

Згодом вони йдуть до аспірантури, де, імовірно, зазнають невдачі. Ступінь PhD  це підготовка до невеликої кількості робочих місць, значно меншої за кількість людей, які пишуть дисертації. Тож існує багато безіменних факторів тиску, які спонукають усіх кандидатів не завершувати свою дисертацію або ж зникнути, щойно вони це зроблять. Тих, хто вірить в систему, може знищити момент, коли система називає їх дурнями.

Система до глибини пронизана браком впевненості у собі. Думаю, що професори історії чи англійської мови в Оксфорді чи Гарварді не можуть вночі заснути, бо стурбовані, що професори Кембріджа чи Єля розумніші за них.

Ця невпевненість у собі має наслідки для активістки, яка також є академічною дослідницею. Це означає, що коли старші професори засуджують її працю з політичних позицій, їм потрібно лише сказати, що вона недостатньо розумна. Вона засвоїть цю оцінку так само, як раніше засвоїла свої ідеальні бали.

Друге завдання університетів  пояснювати світ і навчати нових професіоналів у способи, корисні для бізнесу та урядів. Третє завдання  заплутувати уявлення людей про реальність, аби надалі зберегти капіталістичну систему.

Друге й трете завдання спрямовані в різні боки. Їхня відносна важливість частково залежить від характеру наукової дисципліни. Математика й інженерна справа під час будівництві моста, наприклад, не мусять бути перевантажені ідеологією. Ніхто не хоче, щоб міст впав,  і люди на мості, і уряд, і корпорації прагнуть чесної математики. Те ж саме можна сказати про більшість розділів хімії, фізики та геології.

Необхідність виправдовувати систему є більш сильною в інших наукових сферах. Наприклад, генетика розірвана між протилежними тенденціями. З одного боку, на хорошій генетиці, яка створює нові продукти, можна чимало заробити. З іншого боку, сьогодні значна частка суспільної нерівності між людьми виправдовується ідеєю, що вони народилися різними. Генетика знаходиться під постійним тиском пошуку генів, які відповідають різноманітним формам нерівності. Таким чином, науковці, які продукують генетичну нісенітницю, винагороджуються разом із тими, котрі заробляють гроші; в той самий час всередині дисципліни вирує конкуренція між грошима та нісенітницею.

Доречним також є питання про фінансування науки та інженерної справи. У ядерну фізику та хірургію вкладається багато грошей, а в енергію вітру й вивчення тропічних захворювань  мало. З часом це обумовлює те, які питання можна ставити й про що можна дізнатися. Втім, оскільки капіталізм сформувався як система накопичення, виробництва з усе більшою ефективністю, в цілому ті, хто контролює капітал, хочуть серйозну науку.

У соціальних науках справи цілком інакші. Тут, здається, потреба капіталістів контролювати людей є більш важливою, ніж інтерес у точному описі суспільства. Це значить, що вони вкрай переймаються винайденням ідеологій, які підтримують їхні привілеї. Ці ідеології суперечать необхідності розуміння світу. Капіталістична еліта, реальні люди, які керують системою, потребують послідовників, нової крові, так само як і чіткого розуміння суспільства, економіки та політики. Їм необхідні університети для підготовки нових правителів та їхніх помічників. Без цієї підтримки їхні компанії збанкрутіють, держави втратять владу, і ціла система буде порушена.

Якщо спростити складну реальність, то люди при владі хотіли б, щоб університети навчали розумних людей працювати у верхівці, а дурних  робити те, що їм кажуть. Але це складно. Студенти-економісти з Техаського Університету в Ель-Пасо можуть читати й читають ті самі книжки, що й майбутні керівники Світового Банку з Гарвардського чи Колумбійського університетів. Тож можновладцям доводиться брехати самим собі, аби вводити нас в оману.

Баланс між цими силами відрізняється поміж різними дисциплінами соціальних наук. Соціологія, наприклад, має більше значення, ніж економіка. Соціологи здебільшого досліджують клопоти бідних і проблеми, які бідність створює для влади. Керманичі системи хочуть, аби більшість звинувачувала в проблемах бідних їх самих. Та оскільки вони також потребують людей та інституцій контролю над бідними, їм необхідні соціальні працівники, офіцери, що наглядають за умовно-достроково звільненими, й управителі житла. Ці професіонали мають з добротою ставитися до нужденних і в той самий час нормувати їхні потреби. Люди, котрі управляють системою соціального забезпечення, мусять розуміти бідних, аби керувати ними. Соціологи відображають цю суперечність, випускаючи книжки та статті, які звинувачують бідних, але також книжки та статті, які намагаються пояснити їхнє життя.

Багато соціологів намагаються поєднати ці два підходи. Одним зі способів є писати про «соціальні проблеми»  це дозволяє соціологу зрозуміти страждання індивідів і водночас бачити їх як проблему. Інший шлях  писати зі співчуттям до пригноблених, але завжди ставити на перше місце проблеми ідентичності, раси, гендеру й сексуальності на противагу класу.

Суперечність, наявна в ядрі соціологічної дисципліни, створює простір для радикальних соціологів. Ця суперечність є не лише в голові кожного з академічних дослідників, але й у конкуренції між різними дослідженнями. А на межі ліберальної школи існує відвойований та оборонний простір для радикалів.
Економіка займає інакшу позицію порівняно із соціологією. Економіка вивчає капіталізм як такий. Майже всі представники мейнстріму є захисниками основного обману системи  питання експлуатації. Насправді ми всі працюємо, працедавці забирають більше своєї частки, а зростання системи залежить від цієї експлуатації. На поверхні ж все виглядає так, ніби бос створює робоче місце, а всім іншим платять за виконану працю. Мейнстрімні економісти зазвичай мусять захищати цей поверховий погляд. Втім, ціною цього є відсутність сенсу значної частини економіки, яку викладають в університетах, що створило їй репутацію складної й вимогливої дисципліни. Нісенітницю важко зрозуміти й навіть важче написати.

 

 

Ідеологічний договір

Тепер нам потрібен ще один інтелектуальний інструмент — ідея договірності ідеології. Ідеології створюються й вдосконалюються з метою виправдання системи. Однак їхнє існування марне для панівних еліт, якщо вони не стають частиною світогляду пригноблених. Ідеологія мусить запропонувати правдоподібну інтерпретацію життєвого досвіду. Аби бути ефективною, вона має водночас приховувати й висвітлювати. Якщо вона не приховуватиме, вона не зможе роззброїти пригноблених, а отже не слугуватиме цілям влади. Якщо вона не висвітлюватиме, пригноблені її просто відкинуть.

Ба більше, оскільки пригноблені не є одноманітною групою за зайнятістю, місцем у суспільстві, досвідом та політичними переконаннями, система панування вимагає наявності різних ідеологій для різних людей. Наприклад, в Британії Financial Times надає ідеологію можновладцям, The Guardian надає ідеологію вчителям та соціальним працівникам, а The Mirror і The Sun пропонують дві відмінні ідеології робітникам фізичної праці.

Подібним чином соціологія здебільшого спрямована на людей, які будуть безпосередньо працювати з нужденними  інколи скасовувати їхнє дострокове звільнення, інколи допомагати заповнювати форми на орендну знижку. Тож соціологія має змішувати співчуття й звинувачення жертви.

Панівний клас потребує чіткості власних думок, а також хороших вчителів. Тож в університетах мусить існувати певний простір для чіткості та інтелектуальної відвертості. Це відчиняє двері перед радикальними мислителями. Водночас, оскільки ідеологія є договірною, в університетах існує ідеологічний спектр. Радикали входять і виживають на лівому крилі цього процесу перемовин.

Що більшою є незалежна боротьба в суспільстві, то більше простору мають радикали. Цей простір цілком реальний, але також оборонний і обложений. Університетами керує уряд, церква, комітети багатіїв або ж якась комбінація вищенаведеного. Що більш важливо, як казав Маркс, «панівні ідеї  це ідеї панівного класу». Це є правдивим для кожного суспільства й відбувається в тисячу різних способів.

 

"Радикали завжди знаходяться під тиском. Подібно до жінок чи представників небілих меншин, їм завжди доводиться досягати кращих результатів, особливо якщо вони вже є жінками чи представниками меншин."

 

Резонно очікувати наявності певного радикального простору в університетах. Втім, було б божевіллям очікувати радикалізації університетської мейнстрімної думки. Радикали завжди знаходяться під тиском. Подібно до жінок чи представників небілих меншин, їм завжди доводиться досягати кращих результатів, особливо якщо вони вже є жінками чи представниками меншин. Ключем до виживання в цій ситуації є усвідомлення того, наскільки важким є тягар мейнстрімної ідеології на плечах радикала.

Крім того, ідеологія в університетах та ЗМІ працює в різний спосіб. В університетах студенти змушені читати те, що їм задають. Не має значення, якщо тексти таємничі, тернисті, заплутані чи незрозумілі. Ці стилі письма можуть розглядати як ознаку складності, а отже комплексності, вишуканості та інтелектуальної цінності.
Якщо так само незрозумілим буде журнал, люди просто припинять його читати. Журналісти й редактори не мусять писати спрощено, але мусять бути чіткими та зрозумілими.

В університетах ідеологічні проблеми можуть бути приховані за реченнями, складними для розуміння через відсутність сенсу. Журналісти так робити не можуть. Замість того, щоб напускати туману, вони змушені брехати прямо.

У ЗМІ існує інсайдерське знання й інше  те, що доносять до публіки. В університетах таке неможливо уявити. Старші професори не відводять молодих лекторів вбік на початку курсу, аби пояснити, що існує одна соціологія, яку ми викладаємо студентам, а є також і таємне правдиве знання, про яке ми спілкуємося в барі після роботи.

Те, що відбувається в університетах,  це щось цілком більш заплутане й незрозуміле. Люди брешуть самим собі та іншим, самі цього не усвідомлюючи. Це не значить, що в університетах не існує ідеологічного тиску й управління, але це значить, що процес управління є більш складним і заплутаним та менш видимим.

Для того, щоб університетська система працювала так, як вона працює, викладачі мають вірити, що висловлюють власні думки. Старші дослідники та керівництво також повинні поводитись так, ніби вони дозволяють іншим думати незалежно. Для більшості старших дослідників навіть необхідно, щоб вони самі вірили, що так і роблять.

Однак для панівного класу також необхідно, щоб певні види думок заохочувалися, а інші  заглушувалися й принижувалися. Тож яким чином ідеологія може насаджуватися так, щоб ніхто цього не помічав?
Університетські викладачі звикли вводити в оману й спантеличувати самих себе, але також існують і вияви влади. Це відбувається в кілька способів.

Критично важливим є питання фінансування. Невелика кількість спонсорів, зокрема уряди й деякі фонди, контролюють те, які дослідження проводяться і в яких рамках. Молоді дослідники можуть на початку подавати заявки на ці гроші з глибоким цинізмом. Вони заповнюють форми словами, які вважають базіканням і брехнею. Вони запевняють себе, що пройдуть крізь це й будуть вивчати те, що дійсно хочуть.

Та зрештою їхні монографії виходять в друк і підкріплюють існування нової створеної спонсорами сфери, як-от «соціальне відторгнення». Мова в необхідній формі просочується крізь комітети, вступи й списки літератури, аж допоки всюди не виринає «мультикультуралізм» та «громадянське суспільство». Незабаром студенти споживають як знання те, що десять років тому всі сприймали як лицемірство.

Тут також відіграє роль ієрархія академічного життя. Більшість університетських викладачів не належать до соціальної еліти, а більшість їхніх студентів приречена на звичайну білокомірцеву роботу. Втім, найпрестижніші університети  Оксфорд, Кембрідж, Гарвард, Прінстон, Єль і подібні  досить тісно зв’язані з урядом і панівним класом. Вони навчають дітей еліти й рекрутують до неї нових людей. Професори в подібних інститутах мають дуже комфортний соціальний статус і подекуди гарні доходи. Панівні ідеї їм підходять і видаються правильними.

Повсякденний досвід значної більшості студентів та університетських викладачів є різним. Для викладачів у менш престижних коледжах елітні інститути є джерелом інтелектуального самоствердження. Вони задають студентам читати книжки авторів із Кембріджу та Єлю. Вони здобувають престиж, коли їхні книжки публікує друкарня Прінстонського університету, а не їхній власний інститут. Їхній доробок оцінюють журнальні рецензенти, редактори та дослідницькі комітети, які диспропорційно рекрутуються з еліти. Крім того, в будь-якому поколінні велика частка академічного персоналу менш престижних коледжів рекрутується з-поміж аспірантів еліти.

 

 

Все це означає, що цінності людей, близьких до панівного класу, пронизують академію. Аспіранти особливо вразливі до засвоєння цінностей академічної ієрархії, адже вони досягали успіхів у навчанні й отримували високі оцінки. Згодом вони відвідують національні та міжнародні дослідницькі конференції, де ця ієрархія церемоніально демонструється, підсилюється та стверджується.

Інша деталь  це щоденні взаємодії всередині інституції. Тут вирішальну роль відіграють наставництво, патронаж і наукове керівництво. Цей процес може бути прекрасним, коли добре працює. Але він також створює великий ієрархічний простір для дисциплінарного покарання інакодумців. Це, можливо, найбільш ефективно робиться шляхом тонких вказівок щодо рамок у суміші з похвалами й плеканням. Втім, це також може робитися із жорстокістю.

Можна згадати й про семінари співробітників та інші випадки, коли роботу виносять на публіку. В подібних ситуаціях не заведено казати, що стаття надто ліва. Інші способи працюють краще, як-от припіднята брова у Британії чи ввічливо-зневажливий модератор у Сполучених Штатах.

Існують також деякі стандартні інтелектуальні трюки. Один з них  сказати, що насправді реальність є значно складнішою, ніж викладене в тексті, що, звісно, є правдивим для будь-якої роботи. Цей трюк вживається, коли мейнстрімний професор не може заперечувати реальність або значущість сказаного. Планованим і навмисним результатом цього є те, що доповідач почуватиметься дурнем. Цей зручний аргумент також не бере до уваги політичний факт, що реальність завжди є складною, але вибір між двома сторонами простий.

Інший, більш конфронтаційний маневр,  це використовувати коментарі й мову тіла, аби змусити доповідача відчути себе неотесаним промовцем гнівної тиради. Зрештою, розлючена людина, яка намагається донести щось складне вороже налаштованій аудиторїі, насправді може легко дійти до пишномовності.

Додатково існує трюк із дисципліною. «Це цікаво, але це не антропологія», або «не історія», або «не соціологія», або «не моя сфера». Ця тактика видається ідеологічно нейтральною. Те, чого вона досягає насправді,  це заборони цілісного мислення. Поки ви думаєте про певну дисципліну, ви не можете думати про те, як все пов’язано. Втім, ця апеляція до вірності дисципліні часто змушує загал пирхнути.

Всі ці риторичні хитрощі працюють за принципом оманливого переспрямування. У більшості випадків цієї лінії тримається людина з владою  професор або нова зірка. Вони роблять це, бо відчувають, що політично радикал має більшість учасників семінару на своєму боці, і усі знають, що було приділено увагу чомусь реальному й важливому. Професор каже: «Ми про це не говоритимемо, адже про такі речі ми так не розмовляємо. А якщо ми їх і обговорюємо, то не в такий спосіб».

Існують також і більш прямі напади. Більшість радикалів, так само як і більшість інших авторів публікацій, до цього вразливі. У публікації завжди знайдуться слабкі сторони, і під час семінару вони здебільшого дуже помітні. Ці недоліки необхідно атакувати лише тоді, коли ви хочете закрити комусь рота. Це питання про примітки, напади на граматику, перелік пропущених матеріалів до читання й підловлювання на логічних помилках.

Всі ці фактори тиску поєднуються й змушують декотрих людей з академії замовкнути. Їх жодним чином не застосовують виключно на радикалах. Насправді ці техніки легкодоступні, адже є зброєю повсякденного вжитку. Майже на кожній академічній кафедрі є співробітник, якого заглушили, і зазвичай  не один. Ця особа колись була здібною та сповненою надій, і часто досі вона є відданим викладачем, якого поважають студенти. І все-таки їй не вдалося написати книжки, або ж вона не може писати і знову й знову зазнає через це принижень. Кожне приниження все більше й більше заглушає її й слугує жахливим попередженням для решти.
Над радикалами можна знущатися, адже школи та університети вже повні знущань. У менш важливих університетах, де люди зазнали болю й не хочуть кривдити інших, часто можна зустріти більше доброзичливості, але це не ті місця, де створюються та обґрунтовуються ідеології.

Коли ці особисті нападки не дають результату, в дію йдуть прямі санкції. Зазвичай це приймає три форми. Перша  завалити дисертацію. Друга  безстроково тримати когось на місці тимчасового неповного викладання, поки він не здасться й не піде. Третя, яку здебільшого використовують у Сполучених Штатах,  це відмова надавати постійну академічну посаду. Усі ці варіанти мають руйнівний ефект для людини, з якою це трапляється, але також сприймаються як попередження для інших. Безпосередня жертва часто відчуває особисту неспроможність; втім, інші радикали можуть побачити в цьому покарання за перехід межі.

 

Класова боротьба у вашій голові

Як впоратися з усім цим тиском з боку університету?

Для мене корисним було розглядати письмо як елемент класової боротьби. Це стає очевидним, коли пригноблені намагаються говорити про політику в мейнстрімних контекстах: вони кидають виклик владі. Висловлення є боротьбою саме по собі.

Втім, коли пригноблена людина сідає писати, ця класова боротьба відбувається також і в її голові. Там існує прагнення обрати сторону й бажання казати правду про та для пригноблених. Там є й голос системи, голос освіти  голос, який каже: «Ти не можеш цього сказати, ти не можеш цього сказати так. За це тебе буде покарано. І в будь-якому разі ти недостатньо розумний».

Щойно ви розумієте, що класова боротьба відбувається у вашій власній голові, стає можливим обрати шлях опору. Тоді ви зможете обирати сторони й дати мову пригнобленим. Але ніколи не вводьте себе в оману щодо того, наскільки складною є ця боротьба чи наскільки важливою.

Переклав Роман Дрямов за публікацією: Neale, J., 2015. "Why Radical Academics Often Find it Hard to Write, and What to Do about It". In: Anne Bonny Pirate. Available 18.07.2017 at: [link]

 

Читайте також:

Тиранія безструктурності (Джо Фрімен)

Як змінити чиюсь думку: усім однаково, маєте ви рацію чи ні (New Syndicalist)

 


 

Примітки

1. Цей допис адаптовано із набагато довшого матеріалу, вперше опублікованого у Heidi Armbruster and Anna Laerke, eds. Taking Sides. Повний матеріал доступний за посиланням тут: [link].

Share