24 червня минув рік із дня загибелі 23-річного рома Давида Попа, вбитого під час нападу на ромське поселення у Львові. За два місяці до цього відбувся ромський погром у Києві. Тоді на поселення, розташоване на Лисій горі у Києві, напали праворадикали з організації «С14». Вони розігнали мешканців табору, а майно спалили.
Тільки під тиском громадськості поліція відкрила кримінальне провадження, але за рік так нікого покарано не було.
«Спільне» поспілкувалося з журналістом Євгеном Савватаєєвим, членом руху «Молодь за мир» (далі — МЗМ), що входить до Спільноти Святого Егідія. Ця організація, створена 1968 у Римі, працює над багатьма гуманітарними питаннями, допомагає бездомним, ромам, мігрантам, літнім людям у всьому світі. «МЗМ» давно допомогала постраждалим на Лисій горі ромам та продовжує з ними спілкуватися після виїзду з Києва.
Наша організація дізналася про існування у Києві ромських поселень 2012 року. Тоді перед Євро-2012 з’явилась новина, що на Березняках було спалено ромський табір. Хто це зробив, було невідомо. Туди поїхала Оля Макар і Валя Чабанова, членкині руху «МЗМ», і написали репортаж для Lb.ua. Вони застали на місці лише одну родину, решта поїхала додому на Закарпаття.
Але до кінця року більшість повернулася, і ми знову поїхали на Березняки, щоб познайомитись. Невдовзі був Новий рік, ми принесли дітям подарунки, зробили для них свято, бо майже сімдесят відсотків мешканців табору — це діти. Так відбулося наше знайомство.
Свято Спільноти Святого Егідія, 2015 рік
Наступного року ми побачили дітей у Голосіївському районі. Вони копирсалися в смітниках. Виявилося, що вони жили на Лисогірському провулку, на колишньому сміттєзвалищі. Там було пару десятків наметів, зроблених зі сміття. Люди оселилися в цьому місці, щоб копати металобрухт. Вони спеціально приїздили із Закарпаття, в багатьох з них були металошукачі. Коли ми запостили у Facebook фото цього місця, то один наш друг з-за кордону спитав, чи це випадково не в Сирії. Виглядало це як табір біженців.
"Найбільша проблема — це бідність і погана інтегрованість у суспільство."
Роми приїжджали до Києва через безвихідь, бо вдома їм реально немає чого робити. Їхня ситуація складна, вони чемпіони зі стигматизації та нелюбові в суспільстві. Роботу знайти — важко, піти до школи — проблема. Політика школи може бути така, що директор школи говорить, що у ромів в крові — не вчитися, а вчитель садить їх на задню парту. Діти не до кінця розуміють, що відбувається на уроці, бо українська для них — це не рідна мова. Найбільша проблема — це бідність і погана інтегрованість у суспільство.
.jpg)
Ми подумали, що варто показати цим дітям якесь інше життя, в якому необов’язково лише копати метал. Почали щотижня робити для них міні-свята, мили їм руки та обличчя, грали в ігри, кидали м’яча, а потім ділилися на групи і вчили їх читати та писати. Школи цих дітей залишаються на Закарпатті, а в Києві вони нікуди не ходять. Наші уроки були тієї ще пригодою, бо більшість цих дітей угорськомовні.
Згодом було організовано літні табори, куди запрошували ромських і неромських дітей. Батьки по-різному реагували на нашу ініціативу. Дехто легко відпускав із нами дітей, а іноді доводилось вести перемовини з батьками, щоб вони їх пустили. Необхідно було пояснити, в чому вони будуть ходити, що там їстимуть, і що не варто переживати.
Кілька років тому на Закарпатті ми домовлялися з вчителькою, яка приїздила в село до дітей і проводила уроки. Навчала їх читати і писати. Але оскільки вони на Закарпатті, а ми у Києві, нам було складно це робити. Згодом ми зрозуміли, що не можемо продовжувати, бо не маємо змоги повністю контролювати процес. Ми влаштовували такі уроки в Києві, коли вони приїздили. Зрозуміло, що ми не можемо замінити дітям школи, але своїми вчинками можемо показати, що це важливо, без освіти їхнє життя буде дуже складним.
"Я знаю про випадки, коли створюють окремі школи для ромських дітей. Звісно, це краще, ніж взагалі без освіти, але це геттоїзація."
Чимало дідусів і бабусь наших вихованців ходили до школи, бо у Радянському Союзі примушували це робити всіх, і тому вони вміють писати і читати. Але їхні батьки належать до іншого покоління і часто є неписьменними, тому звичку вчитися у дітей треба знову випрацювати. Я знаю про випадки, коли створюють окремі школи для ромських дітей. Звісно, це краще, ніж взагалі без освіти, але це геттоїзація. Правильним підходом було б інтегрувати ромів у звичайні школи, приходити в ці поселення, спілкуватися з ними, розуміти, що вони стикаються з величезною кількістю проблем, які нам незрозумілі.
Ромські батьки часто розуміють цінність освіти, але їхнє життя так влаштовано, що їм дуже важко протистояти обставинам. Коли ти щодня стикаєшся з тим, що тобі потрібно копати метал і якось заробляти, то освіта відходить на другий план. А тут приходимо ми й говоримо: «А як щодо того, щоб кілька годин ваша дитина не копала метал, а трошки повчилася?» Інколи спрацьовує, інколи — ні, бо завжди є аргумент, що дитина може залишитися та допомагати батькам заробляти. Але частіше спрацьовує.
"Треба входити в їхнє становище, уявляти, як виглядає їхнє життя, й відповідати на ці виклики. Тільки так можна змінити цю ситуацію."
Взимку ми приходили в поселення з теплим одягом, бо в дітей його може не бути й, відповідно, вони не можуть нікуди піти. Тоді давали їм теплі речі й вони йшли з нами. Такі підходи можуть змінювати ситуацію, бо коли просто говориш людям: «Ви такі-сякі, не пускаєте дітей до школи», це нічого хорошого не принесе. Ви можете мати рацію, але це не дасть жодного результату. Треба входити в їхнє становище, уявляти, як виглядає їхнє життя, й відповідати на ці виклики. Тільки так можна змінити цю ситуацію.
Напад на ромське поселення на Лисій горі 20 квітня 2018 року ми сприйняли як напад на наших друзів. За тиждень до цього там було свято, грали з дітьми, як завжди. Ми з цими людьми зідзвонюємось, були в них у гостях на Закарпатті. Як вони самі потім нам розповіли, таким чином їх ще з Києва не проганяли. Треба розуміти, що в Києві до цих поселень приходили різні люди, представлялися поліцією чи представниками влади і просили піти. Але так, як рік тому, їх ще не проганяли. Це був особливий напад. Вони розказували про те, що в нападників були палки, газові балончики, ножі, що вони жбурляли камінням. Говорили це дуже емоційно та з деталями. Одній дитині приснули газом прямо в обличчя.
Ми продовжуємо дружити. До Києва поверталися лише деякі з них, але ненадовго. Вони були налякані, і якщо приїздили, то на кілька днів. Але загалом вони досі живуть на Закарпатті та їздять на сезонні роботи.
Треба розділяти те, що відбувається у Facebook і реальному житті. Коли ми кудись їхали з ромськими дітьми, більшість людей до нас ставились привітно. Звісно, бували й проблеми. Наприклад, коли ми вперше спробували на Закарпатті повезти дітей на екскурсію, то водій відмовився, побачивши їх. Але згодом до нас звикли. Побачили, що ми постійно приїжджаємо та допомагаємо їм. Люди часто готові допомагати, коли бачать, що ми з ромськими дітьми кудись ідемо.
Але в соцмережах після погрому було реальне пекло. Я спочатку робив скріншоти, а потім перестав, бо їх була прірва. Схвалення соцмереж було на руку тим, хто вчинив насильство.
Ті, хто чинять насильство проти ромів, часто використовують такий аргумент: роми погано інтегровані, тому насильство виправдане. Це пастка, такий «аргумент» веде в нікуди, бо насильство не робить ромів більш інтегрованими. Радше, навпаки. І це дві різні теми, які, на мою думку, не мають випливати одна з одної. Якщо є напади на ромські поселення, то спочатку потрібно це розслідувати, а вже після цього вирішувати питання інтегрованості чи неінтегрованості ромів.
Розмовляли Тарас Білоус і Роман Губа
Читайте також:
Чому не розслідують злочини проти ромів? Інтерв’ю з Ольгою Веснянкою
Пережившие геноцид: интервью с Михаилом Тяглым
Табор уходит в пекло: о поджогах, ненависти по этническому признаку и ромских семьях Русановских садов (Рита Бондарь)