Подолати минуле біля брами Європи: спроби написати глобальну історію України

Рецензія на книги:

Плохій С., 2016. Брама Європи; пер. з англ. Р. Клочка. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». 496 с.

Грицак Я., 2021. Подолати минуле: глобальна історія України. Київ: Портал, 2021. 408 с.

З кінця 1980-х років історія набула надзвичайної популярності в українському суспільстві, а деякі історики навіть кажуть про «ознаки отруєння історією» (Опока 2012). Парадокс полягає в тому, що попри це, в Україні донедавна майже не було книг, у яких би в популярній формі, але спираючись на результати наукових досліджень, висвітлювалася вся історія України.

Як українці історію вивчали: з особистого досвіду

На початку 1990-х років усі спраглі історичних знань задовольняли свої потреби завдяки перевиданню «класиків»: Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, Олександри Єфименко, Дмитра Дорошенка, Наталії Полонської-Василенко. Ці книги могли дати уявлення про події українського минулого тим, хто вивчав у школі «Історію СРСР», а у вишах «Історію КПРС», але були вже тоді методологічно застарілими. Авторові, який здійснював «транзит» із молодшої школи в середню, а водночас із Радянського Союзу — до незалежної України, довелося відстояти у величезній черзі в одній із київських книгарень «за Грушевським».

Але школяреві важко давалася складна мова «батька української історії», тому доводилося задовольнятися блискуче написаною «Історією України-Русі» Миколи Аркаса, яку Грушевський нищівно критикував за низький науковий рівень. Яким же було моє здивування, коли вступивши на перший курс історичного факультету Шевченкового університету в 1999 році, я отримав у бібліотеці як підручник з історії України вже добре знане аркасівське видання. Чогось іншого бібліотека провідного університету країни запропонувати не могла.

У першій половині 1990-х років українська історична наука не спромоглася видати жодного популярного видання історії України. Плачевна історіографічна ситуація була також наслідком методологічної кризи історичної науки, яка зреклася марксизму-ленінізму, але не сформувала нового бачення минулого. Не дивно, що бестселером стала праця канадського професора Ореста Субтельного «Україна: історія», який стисло й доступно виклав основні події українського минулого. Ця книга на десятиліття стала must-read для всіх, хто цікавився історією України і сформувала історичні погляди багатьох українців.

Кінець 1990-х років подарував читачам естетичну насолоду у вигляді двох нарисів. У 1996 році побачили світ «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX–XX ст.» Ярослава Грицака, а за рік — «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» Наталі Яковенко. Ці книги здійснили справжню революцію в українському історіописанні. Вони засвідчили, що історію можна писати цікаво, розповідаючи про життя людей, їхні цінності, ідеї, спосіб мислення, а не тільки про боротьбу, «одвічних ворогів», «нещасних селян», які, не встигнувши зранку одягнути штани, починали думати про «боротьбу з панами» чи «розбудову української держави». Виявилося, що цікавість та популярність зовсім не шкодили «науковості»: автори демонстрували високий рівень обізнаності з джерелами та досягненнями світової науки.

Доступ до публікацій західних істориків, що не належали до української діаспори, довгий час був обмеженим. З початком ХХІ ст. до рук українського читача почали потрапляти переклади західних науковців. Разом із глобалізацією до нас прийшла і глобальна історія. Статусу бестселерів набули дослідження Нормана Дейвіса, Еріка Гобсбаума, Тімоті Снайдера, Тоні Джадта, Ювала Ноя Харарі та інші.

У такий спосіб сформувався суспільний запит на появу популярного і водночас наукового нарису історії України, який до того ж «не соромно» було б показати іноземцям.

Історія не для домашнього вжитку

Коли на початку 2010-х років в Україні загострилися суперечки щодо історичного минулого та відбулося чергове ускладнення українсько-польського історичного діалогу, історик Андрій Портнов висунув тезу про «історії для домашнього вжитку». Спільною рисою всіх таких історій є потреба писати про «своїх» не так, як про «чужих». Іншими словами, будь-які вчинки «своїх» треба виправдовувати, діючи за принципом: «друзям — усе, ворогам — закон». З подібної логіки випливало:

«Якщо автор пише про єврейські жертви — він єврей, якщо польський автор прямо пише про злочини польського підпілля часів війни — значить він українець, якщо український автор пише про злочини УПА проти польського населення — значить він поляк або, щонайменше «манкурт» чи «грантоїд»» (Портнов 2013).

Майже всі «історії України»: від Миколи Аркаса до Ореста Субтельного й до численних підручників були історіями для домашнього вжитку.

Книги Сергія Плохія та Ярослава Грицака такими не є. Обидва автори визначають жанр свого дослідження як longue durée — методику історичних досліджень, запропоновану представниками французької школи «Анналів», що надає пріоритет дослідженню довгострокових історичних структур, тривалих часових періодів над зосередженням на вузьких темах (див.: Armitage & Guldi, 2015).

Але, належачи до одного жанру, книги Плохія та Грицака мають різних адресатів. Плохій писав англійською мовою для західних читачів, знайомих переважно з російською історичною концепцією. На це вказує вже перша фраза книги:

«Українці мають таке саме право пишатися своєю роллю в зміні світу, як шотландці та інші нації, про які написано книжки, що підтверджують їхні претензії на формування курсу історії людства» (с. 20).

Історична суб’єктність України доводиться західному читачеві (українцям її доводити немає потреби) на прикладі резонансних у світі подій: референдуму грудня 1991 р., коли українці «списали Радянський Союз на смітник історії»; Помаранчевої революції, яка «дала спільну назву численним «кольоровим революціям», що прокотилися від Лівану до Сербії та від Грузії до Киргизстану, сколихнувши авторитарні режими» (насправді події в Сербії та Грузії відбулися раніше за перший Майдан); Євромайдану; окупації Криму та «гібридної воєнної кампанії Москви на Донбасі, на сході України».

Грицак писав для українців, народжених за доби незалежності, популяризуючи й поширюючи досягнення західної академії. І через особливості аудиторії намагався писати метафорично, коротко та «без імен і дат», тобто на відміну від Плохія, не мав наміру розповісти про всі визначні події та сюжети української історії, а зосередився на тих, які пов’язують історію України зі світовою. Історик переконаний, що головною метою цього покоління буде вже не «втримати незалежність», а перетворити Україну з найбіднішої країни Європи на країну «з пристойними стандартами життя». Злий жарт долі полягає в тому, що в Кремлі Грицака не читали, і саме на плечі згаданого покоління ліг основний тягар у війні, яку сам історик називає вітчизняною (Грицак 2022).

Рецензовані праці відрізняються об’єктом дослідження. У центрі уваги Плохія — українська багатокультурна й багатоетнічна нація, яка ще формується (с. 23–24). На думку Грицака, українська нація вже сформувалась, але вона не має бути головним чи єдиним об’єктом дослідження істориків, бо нації є продуктом кількох останніх століть (с. 15–16).

Якщо спробувати визначити основну думку кожної з книжок коротким гаслом, то Плохій доводить, що «Україна — не Росія», гасло ж Грицака: «Україна — це Європа».

Ідея Європи

Європа посідає провідне місце в обох книгах, хоча, власне, європейської історії тут небагато. І Плохій, і Грицак мало розповідають навіть про історію тих країн, до складу яких входили українські землі. Європа присутня, імовірніше, як ідея та ідеал.

На думку Плохія, прагнення України до незалежності завжди мало європейську орієнтацію, а реалізація повного суверенітету стала пов’язуватися з прагненням європейської інтеграції (с. 419, 452). Ключовим концептом його книги стала «брама Європи». Становище України, як «брами», визначили кордони між євразійським степом та східноєвропейським лісостепом (а водночас між осілим і кочовим населенням, між християнством та ісламом), між східним і західним християнством, а також між імперіями. Коли «брама» була відчинена, Україна була мостом між Європою та Азією, а в часи війн та конфліктів перетворювалася на форпост, допомагаючи зупиняти «іноземні навали зі сходу та заходу». Рух цих кордонів упродовж століть сприяв формуванню культурних рис та самосвідомості українського народу (с. 24).

У Грицака ідея Європи розроблена значно докладніше й утілена в симпатіях до європоцентризму та неоліберальної гегемонії. У «Післямові» він зізнається в упередженості, адже хоче бачити Україну ліберальною демократією й водночас не вважає себе лібералом, мовляв, у сучасних умовах не можна бути прихильником якоїсь однієї ідеології (с. 398–402). Іронія долі полягає в тому, що в Україні Грицака частенько зараховують до ліволіберального напряму, а праві радикали навіть намагалися цькувати історика (Грицак 2011). Однак його твердження, що ліберальної демократії, модерних технологій та ідеологій, парламентів, націй та й України не існувало би, якби не було Заходу, навряд чи припало б до душі західним лівим лібералам. Викликає подив і інше грицакове твердження, що Британська імперія — єдина, яка модернізувала не тільки своє ядро, але й колонії (с. 369). Думаю, поважному історику добре відома доля корінного населення цих колишніх колоній, і навряд чи він хотів би модернізації території України ціною зникнення чи упослідження українців.

Народження України

Обидва автори згодні, що першу цеглинку в український фундамент заклало козацтво. На думку Плохія, «будівельним майданчиком» України стала лівобережна Гетьманщина. Вона ж забезпечила «ключовий історичний міф, культурну традицію та мову, що стали будівельними блоками для створення новітньої української нації» (с. 204). Козакофільство відігравало ключову роль у збереженні української ідентичності впродовж ХІХ–ХХ ст., а наприкінці 1980-х рр. стало об’єднавчим наративом для всієї України.

Грицак вважає, що козаки стали центральним символом української ідентичності. У козацьку добу сформувалося уявлення про географічні межі України, яка сягала етнічних кордонів (с. 104, 131). Історик дає розлогі пояснення, що «руський» не був тотожний «російському», та що в минулому етнічне походження й національна належність не мали такого важливого значення як їм приписується нині. Люди домодерної епохи вважали себе, насамперед, «місцевими», а потім визначали релігійну і станову належність.

«Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким». Микола Самокіш (1934) / Wikimedia.

Зміни назв народів під час перетворення традиційних спільнот на модерні нації є досить поширеним явищем. Звідси походять спекуляції, що українці — штучна нація, яку вигадали чи-то Ян Потоцький, чи-то в австрійському генштабі, чи-то Володимир Ленін. Подібну природу мають і твердження, що росіяни «вкрали» ім’я нашого народу, а заразом і нашу історію (с. 34–35).

Наступним етапом формування України стало «довге» ХІХ ст., що позначилося переходом від аграрного до індустріального суспільства. Це був період, коли за образним висловом Грицака, модерна держава «одружувалася» з народною культурою, і дитиною їхнього шлюбу ставала нація (с. 35). «Садівниками», які перетворювали народи на нації були поети, письменники, літературні критики, історики, філологи.

Мабуть, найбільший резонанс спричинило твердження Грицака: «Якби нації мали паспорти, то в українському датою народження був би 1914 р.» (с. 209). Аргументація історика досить переконлива: до війни українська нація існувала в уяві нечисленних інтелігентів, а 90 % населення, переважно селян, не мали національної ідентичності. Війна соціалізувала, націоналізувала й модернізувала селянство (с. 214).

Кривава модернізація

Період 1914–1945 рр. Грицак пропонує розглядати як добу модернізації (раніше він вживав термін «Тридцятилітня війна ХХ ст.»), коли було знищено традиційне суспільство, а Україна стала модерною нацією (с. 289). Але за модернізацію довелося заплатити страшну ціну. Цей період включає безкінечну зміну влади та численні «геноцидні акти» (с. 198–199). Насильство набуло екстремального характеру і стало універсальним способом розв’язання будь-якого конфлікту. Отже, концепт «кривавих земель» Тімоті Снайдера розширився хронологічно й охопив події Першої світової війни та Української революції.

Обидва історики досить високо оцінюють наслідки Української революції, не схильні розглядати її як цілковиту поразку й не вживають терміну «радянська окупація». На думку Грицака, СРСР створювався «за формулами Грушевського і Винниченка» й за ідеями Кирило-Мефодіївського братства — перетворення Росії на федеративний союз, де Україна матиме широкі права як окрема республіка (с. 232). Плохій стверджує, що УСРР де-факто «користувалася автономією, можливо, із ширшими привілеями, ніж це уявляли провідні українські політики довоєнного часу чи навіть лідери Центральної Ради в перші місяці революції» (с. 299).

Хліб, мова й насильство

Мабуть, найцікавішими в книзі Грицака є міжрозділи, які слугують логічними переходами між структурними частинами. У них подано «короткі історії» українського хліба, пісні, пограниччя, мови та насильства. Основна увага приділяється спростуванню поширених міфів та ознайомленню читача із західними науковими концепціями.

По-перше, розвінчується міф про Україну як «житницю Європи». Попри унікальну родючість українського чорнозему, Україна довгий час була відрізана від ринків збуту.

По-друге, пояснюється явище прокляття ресурсів або парадокс достатку — країни зі значними природними ресурсами часто розвиваються повільніше, ніж країни з біднішими ресурсами. Бажання здобути зерно, нафту, вугілля та залізну руду було поміж причин перетворення України на театри бойових дій. Водночас природні багатства стимулювали екстенсивний розвиток: віками рільнича техніка майже не розвивалася, а українці залишалися селянською нацією (с. 86).

По-третє, Грицак замахнувся на опоетизований романтиками ХІХ ст. образ селянина. Він підкреслює консерватизм та зашкарублість селянського світогляду. Неземлеробська праця вважалася недостатньо шанованою, тому інші види діяльності (ремесло, торгівля, промисловість, фінанси) стали заняттями національних меншин, які посіли панівне становище в містах. До цього додалася масова неписьменність.

По-четверте, Грицак рішуче відмежовується від примордіалізму, твердження про існування української нації з часів антів та склавинів і детально переказує теорію Бенедикта Андерсена про націю як уявлену спільноту.

По-п’яте, не будучи філологом, автор детально розбирає походження української мови, заперечуючи «філологічну віру» в те, що 1) мова є основою національної ідентичності; 2) мова стара, як сама нація; 3) кордони нації там, де чути мову (с. 351).

Побут українських селян у XIX столітті / Листівка з колекції Володимира Козюка.

Євреї та демократизація історії

Під «демократизацією» історії П’єр Нора розуміє поширення пам’яті меншин, що було наслідком потужних рухів за визволення та емансипацію народів, етносів, груп і навіть окремих осіб. У рецензованих книгах ця тенденція знаходить вияв лише в особливій увазі до історії єврейства, що пояснюється доброю розробкою цієї тематики в західній академії, для якої писав Плохій та з доробками якої прагнув ознайомити молодих українців Грицак.

Саме життя євреїв в Україні висвітлено уривчасто, основна увага приділяється трагічним сторінкам історії єврейства: від Хмельниччини до Голокосту. Плохій вбачає витоки єврейської трагедії в тому, що вони опинилися між двома групами з протилежними інтересами — землевласниками та селянством (с. 106). За Грицаком, драма єврейсько-українських взаємин випливала з того, що селяни та євреї перебували на самому дні соціальної піраміди й були змушені конкурувати за незначні ресурси, які залишалися після розподілу продукту праці між елітами.

Говорячи про єврейські погроми доби Української революції, Плохій наводить статистику: на рахунку білих було до 20 % погромів, червоних — до 10 %, повстанських отаманів — до 25 %, військ Симона Петлюри — до 40 %. Водночас історик вважає, що проблема Петлюри, який був інтернаціоналістом і поділяв думку Михайла Грушевського, що євреї є природними союзниками українців, полягала в тому, що він зрідка або із запізненням карав винних у погромах, бо мав обмежений вплив на армію (с. 290–292).

На думку Грицака, головними винуватцями погромів були селянський ксенофобний націоналізм (на відміну від інклюзивного націоналізму інтелігенції, яка бачила національні меншини в ролі повноправних громадян) та… соціалізм. Останній парадоксальний висновок випливає з того, що соціалісти — керівники УНР вірили, що «трудящий народ» завжди правий, тому не зупиняли погроми. У соціалістів УНР не було на службі юристів, жандармів та тюремників, які б могли «гарантувати мінімум безпеки і стабільності». Натомість у ЗУНР, де влада належала ліберальним демократам, революція відбувалася правильно: галицькі селяни не захоплювали поміщицьких земель, а хотіли викупити їх, єврейські погроми обмежувалися «пограбуванням майна єврейських сімей, а не масовими вбивствами» (с. 226–228). Розуміючи антипатію Грицака до соціалістичних ідей, усе ж звинувачення їх у погромах виглядають дуже гротескно й несправедливо.

Ще одним важким питанням минулого, яке не обходять автори, є співучасть окремих українців у Голокості, який Грицак називає «найчистішим» і «найдосконалішим» геноцидом, та байдужість до нього більшості. Плохій пояснює це намаганням людей вижити за будь-яку ціну, а також тим фактом, що в Україні рятівники євреїв могли бути засуджені не лише до арешту, як у Європі, а й до страти (с. 350–351).

Жертви погрому у Проскурові, який був вчинений підрозділами отамана Семесенка, командира Запорозької козацької бригади імені С. Петлюри у лютому 1919 року / ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.

І все ж українсько-єврейські взаємини неправильно було б зображувати виключно кривавими фарбами, адже більшу частину історії дві нації співіснували мирно. Грицак особливу увагу звертає на примирення, яке відбулося між українськими та єврейськими дисидентами у 1970–1980-х рр. А Євромайдан, на його думку, нарешті народив «українських євреїв», яких він услід за опонентами іронічно іменує «жидобандерівцями» (с. 92).

Від незалежності до війни

Грицак зачіпає тему «колоніального статусу» України в СРСР. На його думку, Україна була «неправильною периферією в неправильній імперії — водночас і колонією, і частиною метрополії». Попри те, що вона була економічно й культурно розвиненішою за метрополію, а її представники брали участь в управлінні імперією: від Олександра Безбородька до Леоніда

Брежнєва, периферійна еліта не правила, а виконувала розпорядження центральної влади. Тому еліта не мала «досвіду правління країною», не знала, що робити після 1991 р. (с. 373). Грицак вважає вдалою ілюстрацією той факт, що українська партноменклатура не могла навчатися за кордоном, а хіба що в Москві. Однак у Москві не навчався жоден перший секретар ЦК КПУ після Микити Хрущова. Усі вони здобули вищу освіту в Україні. Натомість лідери постколоніальних країн часто навчалися в метрополії: Мохандас Ганді, Джавахарлал Неру, Лі Куан Ю — у Великій Британії, Леопольд Сенгор, Бао Дай та Пол Пот — у Франції, Агостіньо Нето — у Португалії. І, навпаки, серед лідерів країн «першого світу» лише одиниці навчалися за кордоном. Отже, закономірність виходить прямо протилежна: у метрополії та за кордоном навчалися колоніальні еліти; еліти розвинених країн зазвичай навчалися на Батьківщині.

Лі Куан Ю читає книжку на березі річки Кем в Кембриджському університеті, 1947 рік. / Національний архів Сингапуру.

Плохій убачає передумови відновлення української державності в значній незалежності місцевих партійних керівників від центру. З початку 1950-х років УРСР управляли місцеві кадри, без припливу управлінців із Росії чи інших республік (с. 388). Він підкреслює, що незалежну Україну породив союз комуністичних еліт та лідерів націонал-демократів (с. 414). Грицак додає ще і третю силу — Донбас, представлений шахтарським рухом (с. 339).

Збереження влади в руках «перефарбованих» партійців забезпечило плавність переходу й політичну стабільність на відміну від тих країн пострадянського простору, де владу брала опозиція, і справа доходила до міжнаціональних конфліктів, війн, сепаратизму. Щоправда, Грицак вважає, що перемога націонал-демократів не змінила б ситуації, бо вони також виступали за міжнаціональний мир (с. 342).

Плохій звертає увагу, що найбільші національні меншини (росіяни та євреї) також підтримали незалежність (с. 412). Варто наголосити, що важливою особливістю ідентичності радянських людей була їхня багатошарова лояльність: республіці — Радянському Союзу — світовому комуністичному рухові. Так було в усіх республіках, крім РРФСР. На нашу думку, це зумовило різне ставлення до дезінтеграції СРСР. У колишніх союзних республіках вона не стала трагедією, адже кордони республік перетворилися на кордони держав. В Україні з часом лояльність союзному центру в Москві витіснила ідея Європи, а замість світового комуністичного руху з’явився «увесь цивілізований світ». У Росії ж, де не існувало лояльності до республіки, розпад СРСР став трагедією і сприймається як втрата територій.

Війна пам’ятей та завершення українського нацбілдінгу

Війна, яку Росія розпочала 24 лютого 2022 року, має глибоке історичне коріння й наповнена історичними паралелями та алюзіями. Важко не погодитися з французьким істориком Еріком Оноблем, що війні на полі бою передувала війна історичних наративів (Aunoble 2022: 14).

Плохій і Грицак критично ставляться до історичної політики та спроб створення єдиної історичної пам’яті. Плохій іронізує над спробами Віктора Ющенка побудувати сильну українську національну самосвідомість за допомогою пропагування пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр. та УПА, які розділили суспільство й не принесли третьому президенту електоральних дивідендів. Історик вважає, що Ющенко «хотів привести Україну до Європи, але мав на увазі Європу початку ХХ, а не ХХІ століття» (с. 432).

Віктор Ющенко під час вшанування пам'яті воїнів УПА.

Куди краще вдалося об’єднати українців Володимиру Путіну, чия теза про єдину російську націю, об’єднану російською мовою й культурою (українці та росіяни — один народ), стала екзистенційною загрозою для українського проєкту і згуртувала українців для опору. Помилкою Росії виявилося прирівнювання російської мови не тільки до російської культури, а й до російської національності (с. 448). Однак більшість російськомовних мешканців України не ідентифікують себе з Росією чи російським етносом. Навіть у середовищі тих, хто підтримував ідею дружніх відносин із Росією та радянське бачення історії Другої світової війни, не схвалював Євромайдан і кого зневажливо іменували «ватниками» й «колорадами», ідеї сепаратизму та знищення української державності не набули значної підтримки.

Грицак в історичній політиці вбачає, насамперед, бажання створити «зручне минуле». Вона має такий самий стосунок до справжньої історії, як наркотик до ліків — дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу (с. 17). Пояснюючи свою думку, історик зазначив, що історична пам’ять є викривленням справжньої історії, і кожен випускник історичного факультету має зробити вибір: будувати історичну пам’ять чи займатися історичними дослідженнями (Долати минуле, 2022).

Чому минуле треба долати?

Будучи не тільки дослідником, але і публічним інтелектуалом, Грицак прагнув дати візію не лише минулого, але й майбутнього України, а також відшукати в минулому причини сучасних невдач і з’ясувати, «чи (та як) можна подолати минуле».

Книга спричинила гостру й резонансну полеміку між її автором та Володимиром В’ятровичем. Останній поставив питання:

«Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно, в українському (як будь-якому іншому) минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати все минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед» (В’ятрович, 2022).

Подолання історії для В’ятровича тотожне відмові від минулого. Грицак пояснює, що мав на увазі інше — подолання залежності від минулого, наслідками якої є бідність і авторитаризм. Історична пам’ять та мовна політика мають відступити на другий план, поступившись місцем інституційним реформам.

У розділі «Замість закінчення. «Зроби собі Україну» (с. 367–397) Грицак накреслює покроковий план подолання минулого, який складається із шести пунктів.

1. «Розбити імперію».

2. Модернізувати націю. Ядром такої нації має стати Україна «золотої середини» з центром не на Сході й не на Заході, а в Києві.

3. Зберегти демократію, забезпечивши вихід із криз за допомогою компромісів, змінюваності влади й відсутності репресій проти тих, хто зазнав поразки.

4. «Революційні реформи» в неоліберальному розумінні (спрямовані на легалізацію й захист приватної власності, вивільнення приватної ініціативи), для успіху яких «треба, щоб у значної частини суспільства склався правильний набір цінностей».

5. Наявність кризи (війни, революції). Минуле не долається за стратегією «руху равлика», потрібен «стрибок жаби». А такий стрибок можливий тоді, коли під час кризи відчиняється вікно можливостей.

6. Наявність мрії. На думку Грицака, ніхто не віддаватиме життя через економічні негаразди, потрібна приваблива візія майбутнього. Раніше таку візію давав марксизм, нині цю роль мав би взяти на себе націоналізм, але він «задивлений у минуле й ідеалізує народ — цілком у традиціях ХІХ століття». Тому метою України має стати приєднання до країн із відкритим доступом і сталим розвитком, тобто вже згадувана ідея Європи.

Руїни житлових будинків у Бородянці після звільнення від російських військ, квітень 2022 року / Вадим Гирда. AP Photo / Picture alliance

Наскільки цей план змін є новим та здатен привести до успіху, кожен читач може поміркувати сам. Автор, спираючись на власний життєвий досвід, пам’ятає, що з кінця 1980-х років кожне покоління реформаторів: від добряче підзабутих «виконробів перебудови» до партії «Голос» пропонувало, якщо не аналогічні, то дуже близькі кроки, які чомусь щоразу не спрацьовували. Наслідки «реформ», які тривають майже 35 років, добре відомі. Але кожна нова влада продовжує виконання цієї програми, щоби за 5 років зазнати невдачі. Тому що, на нашу думку, без програм соціального захисту населення, розвитку медицини, освіти, науки, досягнення високого індексу розвитку людського потенціалу, тобто побудови держави загального добробуту, усі названі кроки не призведуть до подолання бідності, консерватизму, а, отже, й історичного минулого.

***

Після російської агресії 24 лютого 2022 року історик Юрій Волошин написав, що метафора «брами Європи» стала реальністю: «Якщо її захисники впадуть, Мордор зруйнує всю Європу й увесь світовий порядок, а якщо встоять — Європа й далі житиме» (Волошин 2022). Цю ж яскраву метафору використав, звертаючись до італійських парламентарів, Президент України Володимир Зеленський: «Україна для російських військ — це брама Європи. Вони хочуть увірватися. Але варварство не повинне пройти» (Промова Президента України… 2022).

Окреслений Плохієм вододіл між Європою та Не-Європою («русским миром») має всі шанси надовго укорінитися не лише в українській, але й західній ментальності, потіснивши або й поховавши мрію про Європу «від Лісабона до Владивостока». Метафора східної брами ідеально вписується в сучасний український наратив: Збройні сили України боронять не лише Батьківщину, але й виступають у ролі захисника всієї Європи, європейських цінностей та цивілізації, є останнім бастіоном, що стримує «орків».

Ідея «подолання минулого» в часи війни найвірогідніше опиниться серед тих, які «не на часі». Не справдиться найближчим часом і грицакова мрія про те, щоб у пантеоні героїв України найвище місце зайняли люди типу священника Омеляна Ковча, який рятував євреїв під час Другої світової війни та загинув у концтаборі. Війна вимагає мілітарних героїв, війна вимагає звитяжної історії.

Втім, про книгу Грицака сперечатимуться інтелектуали. Вона, либонь, буде перекладена іноземними мовами, а Україна ще повернеться до подолання власного минулого, коли (і якщо) пройде крізь браму Європи.