Однією з найбільших проблем, з якими стикаються жінки в Україні, є складнощі з гідним працевлаштуванням. Це штовхає їх на пошук роботи за кордоном попри всі ризики й часто незадовільні умови праці. Ми поговорили про ситуацію в трудовій сфері — починаючи з дев'яностих до коронакризи — з Мартою Чумало, активісткою та співзасновицею Центру «Жіночі перспективи», який знаходиться у Львові.
Розкажіть про виникнення «Жіночих перспектив». У яких умовах і для чого була створена організація?
Центр «Жіночі перспективи» створений 1998 року з метою економічного підсилення жінок. Цей період був схожий на теперішній. Ми ніби пройшли коло спіралі. Тоді дуже багато жінок були вивільнені з ринку праці. У Львові закрилася купа заводів, переважно воєнних, котрі обслуговували систему оборони Радянського Союзу. Робота на них переважно була пов'язана з фізикою, хімією та оптикою. Там потрібна була точна й кропітка інженерна робота, відповідно, працювало багато спеціалісток. Потім виробничі зв’язки розірвалися, заводи закрилися, і ті жінки втратили роботу. Оскільки тут близько кордон, то почався трафік, пов’язаний із торгівлею. Ми почали проводити навчання, щоб жінки могли краще адаптуватися до нових викликів.
З іншого боку, почав розвиватися бізнес. Ми намагались допомогти цим жінкам більш безболісно вступати в конкуренцію за посади в малих бізнесах: проводили безплатні комп’ютерні курси, навчали англійської мови. Ми розповідали, як писати резюме, проводили тренінги для проходження співбесід, розказували, як використовувати технології пошуку роботи. Тоді це було дуже на часі. Зараз це виглядає трохи смішно: ми пробували загасити велику пожежу відром води. Але ми робили те, в чому бачили потребу.
Марта Чумало. Джерело: Олена Ангелова / Гендер у деталях
Паралельно почався сильний потік нелегальної міграції в Європу, особливо в Італію. Наш офіс був біля невеличкої туристичної фірми, і ми спостерігали, як відправлялися один за одним величезні автобуси, повні заробітчанок. І в 1999 році нам вдалося провести опитування жінок в Італії про досвід заробітків. До нас звернулася пані Наталя. Вона була заробітчанкою, колишньою вчителькою. Коли вона вже більш-менш стала на ноги там, вона запропонувала допомогти нашій організації. Ми попросили, щоб вона опитала своїх подруг та знайомих про досвід заробітчанства. Це був один із проєктів, котрі ніхто ніколи не підтримував. Грошей на це не було.
"Жінки втікали від того досвіду, що мали на батьківщині."
На ентузіазмі ми зробили великий пласт роботи — опитали приблизно 1000 респонденток. Ми запитували їх про досвід перед цією поїздкою, причини, які змусили їх поїхати, про те, як вони зараз себе почувають, що в них відбувається, про плани на майбутнє. Ми були дуже шоковані тим, що більшість із них не знали мови, не мали дозволу на роботу й навіть візи. Переважна більшість поїхала по туристичній візі на три дні. Ці жінки осідали десь в диких умовах. В основному їх штовхали на це економічні причини: вони мали борги, хотіли вчити дітей, зробити ремонт. Була й інша причина — домашнє насильство. Жінки втікали від того досвіду, що мали на батьківщині. Але умови, в яких вони жили в Італії, були більше схожі на рабство.
А в яких сферах ці жінки переважно були зайняті?
Передусім це доглядова праця. В The Economist ще на початку 2000-х писали про наше дослідження. Виявилося, що ми вперше розглянули новітнє заробітчанство в Європі — на місці самих заробітків.
Ми зрозуміли, що насправді про проблеми заробітчанок ніхто не говорить. Тоді президент Кучма під час візиту в Італію сказав, що ці жінки знають, для чого туди поїхали, натякаючи, що вони продають своє тіло. Було багато образи на владу навіть у тих анкетах. Жінки пересилали нам свої листи, в яких видно, як я вже зараз розумію, багато психологічних проблем через складні умови життя.
Був у дослідженні і блок про майбутнє: наскільки жінки готові вкладати в бізнес і повертатися. Ми були шоковані тим, що в основному вони нічого такого не планували. А в пресі писали, що вони зароблять, приїдуть — і в державі розвиватиметься бізнес. Зовсім не так.
"Жінок обдурювали на гроші. У них не було документів. Це було схоже на рабство."
У контексті деіндустріалізації та кризи, які відбувалися в дев’яностих, як би ви оцінили, наскільки держава намагалася вирішити проблему жіночого безробіття, спричиненого цими структурними перетвореннями? Щось робилося? Чи це було на рівні «виживайте, як знаєте»?
Я оцінюю ті кроки держави як рефлекторні. Побачили щось — туди трошки уваги. Наступний виклик — перебігли всі туди. Дуже рвано й несистемно. Наприклад, ми проводили багато різних тренінгів для жінок в центрах зайнятості. Останні теж щось робили. Але це були радше «примочки», які системно не вирішували проблеми. А поєднати це з поглядами вищого керівництва, наприклад, з тією ж історією про Кучму в Італії… Це не підняло хвилю обурення. Хоча фактично він сказав, що жінки займаються не тим, чим мають займатися, і держава не має втручатись у їхню ситуацію.
Держава насправді вмила руки, тому що ніхто права тих жінок не захищав. Їх дуже часто ґвалтували пристаркуваті господарі. Вони не мали жодних соціальних гарантій і прав. Жінок обдурювали на гроші. У них не було документів. Це було схоже на рабство. А держава дуже дистанціювалася. Мовляв, хто їх там виганяв? Хочуть — хай повертаються.
Зараз, з першою хвилею коронавірусу, людей покликали повертатися й піднімати економіку. Багато хто приїхав назад. Нещодавно я була на одному круглому столі в Комітеті Верховної Ради з прав людини, де я говорила про те, що насправді люди повернулися через брак роботи за кордоном. Вони йдуть до нас зі своїми проблемами. По-перше, ці жінки дискваліфіковані як професіоналки. По-друге, вони дезадаптовані для життя в Україні. Якщо додати до цього умови карантину... Ці жінки вже пів року — рік не можуть знайти роботу. Вони готові йти на доглядову працю, на будь-які умови. Але в Україні немає запиту на таку кількість оплачуваної доглядової праці. Ці жінки зараз у стані, близькому до розпачу. Гроші закінчилися, вони заходять у борги. У Європі зовсім інші умови кредитування. Тут кредитні установи витискають із людей все, як соковижималка. Ці жінки звертаються до нас, бо не знають, що робити, вони в небезпеці. Таке становище приводить жінок і до психічних розладів, і до суїцидальності. Не бачу, щоб взагалі про це говорили.
Це і є циклічність, про яку ви згадували на початку: їхнє становище зараз близьке до дев’яностих?
Так, вони опинилися в ситуації, де немає особливих варіантів. Знову нікому немає до цих жінок діла, не кажучи вже про якусь допомогу. Вони невидимі.
"В більшості випадків «жіночий» ринок праці нелегальний."
А в періоди економічної стабілізації між кризами ці робочі місця, які ставали доступні жінкам, давали можливість прогодувати себе та сім’ю? Наскільки жінки були захищені на цих робочих місцях?
Наш офіс знаходиться в торговому центрі, де купа бутиків. Основна маса продавців — це жінки. Були позитивні зрушення, коли підняли штрафи за неоформлених працівників, але в більшості випадків «жіночий» ринок праці нелегальний. Це сектор продажів, роздрібної торгівлі, легка промисловість, де рідко зустрінеш офіційне працевлаштування.
Зараз багато тих робочих місць закривається. Нікого не цікавить, що ти не маєш ніяких вихідних коштів, компенсацій — того, що є при офіційному працевлаштуванні. Ті жінки, котрі йдуть на неофіційну зайнятість, здебільшого належать до вразливих верств. Часто це внутрішньо переміщені особи. У нас, наприклад, є кілька історій, коли жінку звільнили з роботи, а вона ВПО. Вони не мають, чим платити за харчування та квартиру. Ці проблеми накопичуються як сніжний ком. Доводиться жити з тимчасових заробітків без жодної підтримки. Вони близькі до паніки. Власники квартир їх пресують за борги. Ці жінки йдуть на драконівські умови мікрокредитів у «швидкогрошах». Як результат, ще вони більше себе заганяють в боргову яму, виходу з якої нема. Так, це пов'язано з ковідом, але є також і потужна економічна складова проблеми.
В сучасній кризі також нічого не зробили, щоб підтримувати жінок, чи чоловіків, чи будь-кого?
На мій погляд, держава б мала забезпечити базові потреби найнезахищеніших та найуразливіших груп, які особливо постраждали від цієї кризи. Наприклад, ВПО, які не можуть платити за квартири; жінок, які втратили роботу в легальному та нелегальному секторі; самотніх матерів. Садочки зараз закрились. Навіть якщо жінки не втрачають роботу, то змушені її кидати, бо немає з ким залишити дитину. Повинна бути система гуртожитків або соціальних готелів, де можна було б дешево винайняти кімнату з мінімальними умовами, щоб не опиниться на вулиці. Уявіть собі, як це — залишитись без дому в таку холодну зиму, як цього року.
"Без втручання держави я не бачу ніякої перспективи."
Вони зараз пробують зачепитися за щось, але ми спостерігаємо тотальну тенденцію до все більшої збіднілості вразливих груп. Вони дуже часто не знають, до кого звертатися, як жити, як собі дати раду. Ці люди не потрібні державі, яка сприяє тому, що вони доходять до такого стану.
Нещодавно, в період пандемії, ми відкрили сайт «Жінка для жінки». На ньому є історія про старшу інтелігентну жінку Марію, яка колись була культурологом, а потім продавала газети. Її син мав проблеми з психоактивними речовинами. Він помер та мав величезні борги. Марія була змушена продати квартиру. За борги в неї все забрали. Тепер вона живе в гуртожитку в жахливих умовах на межі виживання. Але Марія зберігає оптимізм. Думаю: чому вона мені не дзвонить давно? Подзвонила я їй минулого тижня й кажу: «Як ви там, пані Маріє?» Вона відповідає: «Ой, я попала в лікарню». У Марії запалення спинного мозку, але вже ніби її виписують. Це ще одна історія про те, як наша медицина ставиться до таких старших людей. Марія мені розказувала, як вона на голих плитках лежала, коли їй робили процедури. З болем вона розказувала про соціальну допомогу. Каже: «Угадайте, що принесли? 450 грамів пельменів і маленький дитячий сочок. І більше нічого». В неї немає холодильника — пельмені розморожуються.
Я не знаю, що цим людям лишається робити. У Марії хоч є гуртожиток. А от є у нас інша бабуся, якій вже й двері вивалювали колектори… Вони мають справу з найнезахищенішими й порушують будь-які права, щоб вибити з людей борги. У цій ситуації потрібні системні рішення. Без втручання держави я не бачу ніякої перспективи. Але там держави взагалі немає.
"Громадські організації по-різному бачать свою роль — це континуум між точковими рішеннями й адвокацією системних змін."
Як ви бачите роль неурядового сектору, громадських організацій у вирішенні цих питань? Це шлях вперед? Чи це спроба залатати дірки, які мала б покривати держава?
Це не альтернативні, а паралельні варіанти. Ми намагаємося в різний спосіб докричатися до держави. У мене є досвід. Я брала участь у круглому столі, де були представники й представниці багатьох міжнародних організацій, фондів, посольств, наші міністерства. Я просила ратифікувати Стамбульську конвенцію. Тоді Володимир Зеленський сказав: «Пані Чумало, я вас почув». Але він не зробив потім ніяких кроків. Ми пробуємо робити так, щоб держава на різних рівнях нас почула, втрутилася й почала діяти якісно. Буває складно. Але з іншого боку, поки держава втрутиться, то ті люди вже опиняться хто на вулиці, хто на тому світі... Громадські організації по-різному бачать свою роль — це континуум між точковими рішеннями й адвокацією системних змін. Як на мене, люди роблять те, на що спроможні, на що вони мають бажання, на що вони готові. Якщо це дає покращення в загальній системі, наближає до безпеки, то чому ні?
Повернімося до першої хвилі новітньої жіночої міграції. Ви казали, що жінки були дуже незахищеними та їхнім становищем майже ніхто не переймався. А от за роки ця ситуація змінилася?
Є значний прогрес. По-перше, держави перебування їх легалізували. Вони дали їм соціальний захист, багато з цих жінок зараз отримують пенсії. Нехай вона буде мінімальною, але це добра підтримка для них в умовах старості, яку вони проводять в Україні. Жінки об’єднувалися в різні організації, часто навколо українських церков. Була ціла хвиля вербалізації проблем людей, які заробляють, годують своїми переказами й суттєво формують економіку України. Зараз ситуація зовсім інакша.
"Люди фактично фінансують цю державу, а вона нічого їм не дає."
Якусь роль у цьому відігравала Україна як держава? Чи це було на рівні самоорганізації та поступок з боку приймаючих держав?
Я думаю, що Україна як держава заскочила в останній вагон. Їй довелося щось робити, тому що підіймалися хвилі обурення: як так може бути, що держава використовує людей, не вкладаючи жодних ресурсів на соціальний захист, не маючи жодного навантаження на ринок праці? Люди фактично фінансують цю державу, а вона нічого їм не дає. Держава включалася, але були потрібні надзвичайні зусилля, щоб вона почала щось робити.
Розмовляла Оксана Дутчак
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН
Читайте також:
«Акробатика» урізань та ідеологія «послуг»: соціальне відтворення між кризами (Оксана Дутчак)
Эксплуатация заботы: коронакризис и женщины Донбасса (Нина Потарская)
Місія неможлива: досягнення гендерної рівності в умовах неоліберальної політики жорсткої економії (Оксана Дутчак)
