Освіта врятує світ?

Вікторія Мулявка

Статтю підготовлено в рамках роботи економічного відділу Центру соціальних і трудових досліджень

«Люди отримують освіту юриста, наприклад, а потім ідуть працюють в МакДональдз, а вони б могли піти працювати в МакДональдз до отримання освіти юриста, і держава могла б зекономити ці 800 гривень». Таку популярну серед українських реформаторів думку озвучив один зі спікерів прес-конференції, на якій обговорювали скасування стипендій для більшості студентів-бюджетників, президент Київської школи економіки Тимофій Милованов.

Думка експерта добре ілюструє суто меркантилістський підхід, згідно з яким інституція освіти має виконувати чітке завдання: готувати кадри до виходу на ринок праці. А її не менш важливі властивості  — забезпечення соціального ліфту та всебічного розвитку особистості  — неоліберальна логіка максимізації прибутку й мінімізації витрат відкидає як щось непотрібне, таке, що не вписується в струнку модель макроекономічного балансу.

За такою логікою в умовах українських реалій нам справді варто було б позакривати щонайменше 80% університетів і платити стипендії лише 10% найрозумніших. Соціальні стипендії для дітей із бідних сімей можна не передбачати взагалі, все одно вони програють у конкуренції під час вступу своїм більш забезпеченим одноліткам, та й, зрештою, хтось же має виконувати непрестижну низькокваліфіковану роботу. Питання лише в тому, наскільки далекоглядним є такий підхід (особливо в глобальних умовах модернізації економіки та технологічного розвитку), і яке суспільство ми намагаємося збудувати такими методами?

Ця стаття трохи відрізнятиметься від наших попередніх матеріалів із детальними й обґрунтованими емпіричними даними, аналізом стану речей із універсалізацією вищої освіти й автоматизацією виробництва. Тут ми намагаємося вийти за рамки сконструйованої капіталізмом реальності та дозволяємо собі роздуми про те, які механізми могли б стимулювати позитивні зміни в суспільному розвитку. Зокрема ми ставимо перед собою питання: як ці два соціальні інститути, «освіта» й «економіка», мають співіснувати в майбутньому за умови, що людство нарешті відійде від логіки максимізації прибутку власника та зосередиться на задоволенні потреб кожного? Хтось скаже, що ці роздуми  — не більше ніж спекуляція, але як ми можемо планувати краще майбутнє, не конструюючи образ того, як воно має функціонувати?

Куди котиться ринок праці?

Тож якщо відійти від українських периферійних реалій у бік до ширшого глобального контексту, неважко помітити, що технологічний розвиток трансформує процес виробництва. Заводи японської робототехнічної компанії FANUC функціонують без людської праці ще з 2001 року. Роботи створюють близько 50 інших роботів за 24-годинну зміну і можуть працювати без людського обслуговування до 30 днів (Null & Caulfield 2003). У Нідерландах компанія Philips виготовляє електробритви за допомогою 128 роботів. Єдині люди на виробництві  — команда з 9 працівників, які контролюють якість наприкінці виробничого процесу. Автоматизація потроху дістається навіть до таких новітніх сфер, як економіка спільної участі (sharing economy). Нещодавно транспортна компанія Lyft (аналог Uber) оголосила, що в 2017 році планує запустити певну кількість автоматизованих таксі, а відтак зникне необхідність наймати водіїв.

Перехід рутинної праці до роботів уже давно перестав бути чимось із царини наукової фантастики й дає дедалі більше прибутку пропорційно до підвищення обчислювальної потужності мікросхем. Поступ у цифрових технологіях примножує форми та механізми комунікації, роблячи можливим дистанційне виконання дедалі ширшого спектру операцій і географічне розведення етапів виробництва між регіонами світу.

Що за цих умов відбувається з ринком праці? Як показують дослідження, на цьому етапі технологічного розвитку автоматизація є найбільшою загрозою зайнятості для працівників середньої ланки. Дешеву робочу силу в ринкових умовах автоматизувати нерентабельно, а більш високооплачувану, що потребує складніших компетенцій, як-от креативного мислення чи здатності реагувати на події в непередбачуваних умовах, неможливо повноцінно замінити технологічно.

Мало того, значно швидшими темпами відбувається автоматизація в країнах ядра, що є більш розвиненими технологічно та мають вищий рівень заробітних плат (Citi & Oxford Martin School 2016, 26). У той самий час суспільства (напів)периферії продовжують експлуатувати зношені засоби виробництва та продавати за кордон дешеву робочу силу, орієнтуючи економіку на приваблення іноземних інвестицій, а не на модернізацію й підвищення ефективності.

Уже зараз технологічний прогрес в умовах ринку має безліч побічних ефектів, як-от створення нових механізмів для аутсорсингу дешевої робочої сили країн периферії, поляризація структури зайнятості, послаблення профспілок та соціального захисту працівників, фрагментація праці та поширення різних видів нестабільної прекарної зайнятості (Dyer-Witheford 2015, 135). Посилення конкуренції за низькооплачувану працю все більше знецінює її вартість, тоді як заробітні плати тих, хто посідає верхівку розподілу доходів, лише зростають унаслідок підвищення попиту на висококваліфікованих працівників (OECD 2015).

Незважаючи на значний поступ у розвитку технологій, ми ще не скоро побачимо автоматизовані потяги чи роботизовані фабрики в таких суспільствах, як українське. Всупереч популярній тезі «неоліберальна конкуренція стимулює розвиток інновацій», за капіталізму технологічні можливості не використовують уповні. Глобальний розвиток сповільнюється внаслідок того, що в умовах конкуренції перемагає найсильніший, тоді як слабші гравці лишаються за бортом модернізованого світу.

Однак враховуючи, що робоча сила не може нескінченно дешевшати, поступове зниження вартості технологій у довгостроковій перспективі призводитиме до того, що автоматизація й комп’ютеризація ставатимуть дедалі вигіднішими порівняно з людською працею. Це, у свою чергу, матиме наслідком зростання безробіття й ще катастрофічніше поглиблення нерівності між соціально-економічними категоріями населення. Крім того, зростатиме нерівність і між регіонами світу. Країнам ядра вже невигідно буде створювати робочі місця в бідних суспільствах, а це ще більше похитне орієнтовану на західні інвестиції периферійну економіку. Бідніші країни завідомо програватимуть у конкурентоздатності значно ефективнішому автоматизованому виробництву розвинених суспільств.

Такі невтішні прогнози стимулюють до пошуку механізмів, які могли б відіграти роль потенційного нейтралізатора побічних ефектів від розвитку технологій. Після дещо затягнутого опису стану ринку праці в умовах технологічного розвитку якраз час перейти до інституту освіти.

На що здатна освіта?

Ризики автоматизації актуалізують питання: що робити з працівниками, яких стане нерентабельно утримувати на робочих місцях і які не зможуть конкурувати за більш високооплачувану працю через брак необхідних компетенцій? У такому випадку розширення доступу до вищої освіти могло би бути одним із механізмів згладжування негативних ефектів автоматизації. Крім того, це підштовхнуло би такі позитивні суспільні зміни, як скорочення рівня соціально-економічної нерівності, та створило би умови для всебічного розвитку ширшого кола людей.

- Підвищення рівня компетеності

Можливість виконувати такі базові для існування суспільства операції, як виробництво та перевезення необхідних товарів і послуг, ефективніше та з меншими матеріальними витратами, дозволить більше ресурсів вкладати в науково-технічний розвиток і вирішення соціальних проблем. Як показують дослідження ринку праці, економіка загалом потребуватиме вищого рівня таких компетенцій, як творчий інтелект (здатність до продукування нових ідей), соціальний інтелект (розуміння соціального та культурного контексту), сприйняття й управлінські навички (здатність реагувати на події в непередбачуваних умовах) (Citi & Oxford Martin School 2016, с. 19).

У такому контексті розширення доступу до вищої освіти відіграватиме роль перекваліфікації колишніх працівників нижчої та середньої ланки до виконання більш місткої інтелектуально праці. Важливо також враховувати, що життя людини не обмежується її зайнятістю. Тому інституція освіти має не лише обслуговувати ринок праці, а й створювати умови для всебічного розвитку особистості, виховувати аналітичні навички до усвідомлення й обробки складної інформації, та забезпечувати можливості повноцінної участі в різноманітних сферах суспільного життя. Це, у свою чергу, могло би стимулювати генерування інновативних підходів до розв’язання проблем і сприяти позитивним суспільним змінам, примножуючи інтелектуальний потенціал людства.

- Покращення соціально-економічного становища.

Незважаючи на поширену думку, що відірвана від ринку праці вища освіта не вберігає від безробіття та бідності, навіть дослідження нерівності в Україні показують, що рівень освіти продовжує впливати на рівень доходів. Згідно зі статистикою Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, серед осіб із повною вищою освітою частка бідних  — 13%, із середніми доходами  — 32%, а заможних  — 12%. Водночас серед людей із повною загальною середньою освітою бідних уже 29%, людей із середніми доходами  — 19%, а заможних  — лише 4%. Наявність у родині хоча б однієї людини з вищою освітою знижує ризик бідності на 38%, а двох  — на 54%. Незважаючи на те, що багато випускників ВНЗ працюють не за спеціальністю, вони є більш конкурентноздатними на ринку праці, рідше втрачають роботу та частіше й швидше знаходять нову (Лібанова 2016).

На основі статистичних даних можна говорити про те, що інвестиції в розширення доступу до вищої освіти навіть в українському контексті сприятимуть покращенню соціально-економічного становища населення й дозволять отримувати більш високооплачувані робочі місця навіть за наявної економічної системи. Однак ці висновки були б занадто наївним без урахування ситуації на ринку праці. За сталих умов розширення доступу до освіти матиме позитивний ефект із макроекономічної точки зору лише до певної межі, поки ринок праці не буде повністю насичено висококваліфікованою робочою силою. В умовах сучасної економіки, щоб отримати роботу, ти повинен мати диплом. Але сама наявність диплома не гарантує отримання хорошої роботи. Збільшення кількості дипломів про вищу освіту без відповідного розширення ринку праці лише підвищує конкуренцію за відповідні робочі місця.

Як влучно зазначає Девід І. Бейкер у статті «Хибні обіцянки освіти»: «Краща освіта не вирішить проблеми нерівностей, вкорінених у капіталізмі… Освіта не може контролювати кількість чи тип робочих місць у економічній системі. В останньому десятилітті, наприклад, хорошою ідеєю (з точки зору потенційного доходу) було вивчати нафтове машинобудування. Сьогодні, враховуючи стрімкі коливання цін на нафту, це, можливо, не така вже й хороша ідея. Незважаючи на те, скільки людей вивчають нафтове машинобудування або як покращується освіта в цій сфері, саме нафтове виробництво та його коливання визначають кількість необхідних робочих місць та рівень заробітних плат» (Backer 2016).

Саме тому відповідна освітня політика має супроводжуватись інвестиціями в модернізацію та розвиток більш інтелектуальномістких секторів виробництва. Для країн (напів)периферії це з більшою ймовірністю сприятиме економічному зростанню, ніж збереження дешевої робочої сили для приваблення іноземних інвестицій. Крім того, це зменшуватиме ризики зростання прірви в конкурентоздатності з країнами ядра в процесі подальшої автоматизації.

- Зниження рівня безробіття

Використання вищої освіти як механізму нейтралізації негативних соціальних наслідків автоматизації має сенс навіть у короткостроковій перспективі. На думку американського соціолога Ренделла Коллінза, у сучасному суспільства доступ до освіти суттєво випереджає ситуацію на ринку праці, що створює інфляцію дипломів. Можна сперечатися з дослідником з приводу того, наскільки цей процес є інфляцією, а наскільки соціальною мобільністю. Однак не виникає сумнівів щодо того, що освітня система виконує надзвичайно важливу роль, поглинаючи зміщену з ринку праці робочу силу. Тимчасово утримуючи людей від виходу на ринок праці та сприяючи їхньому перебуванню в однаковому середовищі, освіта знижує рівень безробіття, а за умови фінансової підтримки студентів її навіть можна вважати прихованою системою соціального захисту. (Collins 2002, 232).

Крім того, розширення доступу до освіти стимулює попит на дослідників і викладачів. Тож залучення більшої кількості людей до вищої освіти робить цей сектор одним із основних роботодавців у сфері послуг (Edu-Factory Collective 2009). Якщо в процесі виробництва використання технологій підвищує продуктивність, то освіта залишається сектором із низьким зростанням рівня продуктивності, адже викладання  — це трудомісткий процес, який неможливо повноцінно замінити технологіями.

Звісно, такі суспільні зміни потребують суттєвого підвищення державних видатків на освіту. Однак, на думку американського економіста Вільяма Бомоля, збільшення інвестицій у освіту не є великою проблемою з економічної точки зору. Це може компенсуватися за рахунок підвищення продуктивності інших секторів економіки внаслідок автоматизації (Baumol, 2011). Хотілося б вірити, що в суспільстві майбутнього ми працюватимемо над підвищенням ефективності економіки, щоб забезпечити ширший доступу до освіти, а не шукатимемо, де б зекономити на освітніх видатках, орієнтуючись на збереження дешевої робочої сили для приваблення іноземних інвестицій.

- Забезпечення механізмів прямої демократії

Широкий доступ до вищої освіти важливий ще й з огляду на можливість використання технологій для забезпечення механізмів прямої демократії. За умови високого рівня освіченості відпаде проблема некомпетентності широких верств населення в ухваленні важливих рішень. Головне  — щоб інституція освіти не лише передавала знання, а й виховувала навички пошуку, фільтрування та критичного аналізу інформації.

Для цього важливо, щоб освітні програми не лише орієнтувалися на постійно змінні тенденції на ринку праці, а й інтегрували загальні дисципліни, зорієнтовані на всебічний розвиток особистості та навичок критичного мислення. Як влучно зазначає заголовок однієї зі статей на сайті Times Higher Education: «Перемога Дональда Трампа показує, чому нам більше, ніж будь-коли, потрібні студенти-філософи. We need to make America think again».

We need to make the world think. Технологічний розвиток відкриває можливості, про які раніше можна було тільки мріяти. Справедливий розподіл ресурсів, у тому числі й доступу до освіти, спрямований на задоволення потреб кожного, міг би створити казку, у якій усі мають необмежений доступ до знань, займаються цікавою, творчою й суспільно-корисною працею та обізнано беруть участь в управлінні реальністю. Питання лише в тому, якими принципами керуватися в суспільно-економічних відносинах.

Яка освіта врятує світ?

Ідея стимулювання економічного розвитку за рахунок інвестицій в освіту не тільки у країнах ядра, а й (напів)периферії, уже вийшла за межі «закликів лівих популістів». До прикладу, економісти Оксфордського університету, аналізуючи потенційні наслідки автоматизації, зазначають: «оскільки більш кваліфіковані робочі місця є менш придатними для автоматизації, найбільшою надією для країн, що розвиваються, є підвищення кваліфікації працівників» (Citi & Oxford Martin School 2016, 19).

Звісно, в цьому випадку варто розуміти, що самого розширення доступу до освіти без створення відповідних робочих місць замало для стимулювання розвитку економіки. Не менш важливо ідентифікувати, які саме механізми освітньої політики могли б сприяти не лише підготовці більш кваліфікованої робочої сили, а й скороченню соціально-економічної нерівності та побудові більш справедливого суспільства.

Хоча з часом інституція вищої освіти втратила свою ознаку елітарного статусу та стає більш доступною для ширших категорій населення, доступ до неї досі залежить від соціально-економічного походження. Враховуючи, що складання вступних іспитів потребує попередньої підготовки, а обсяги фінансової підтримки студентів державою обмежені, діти з бідних сімей мають значно менше шансів отримати вищу освіту та покращити своє соціально-економічне становище, ніж їхні більш привілейовані однолітки. Про це свідчать дослідження і суспільств ядра (Devine 2004), і (напів)периферії (Muliavka 2016).

Рис. 1. Темп зростання залученості до вищої освіти[1] (2013 р. у порівнянні з 1991 р.), % (власні розрахунки за даними Інституту статистики ЮНЕСКО).

Рис. 2. Витрати на вищу освіту [2] (за даними ОЕСР).

Загалом, у економічно розвинених країнах і в суспільствах колишньої периферії рівень залученості до післяшкільної освіти швидкими темпами зростає останні 20 років, у більшості країн ОЕСР уже перейшов межу 50% (від відповідної категорії населення [3]) (Рис. 1). Однак витрати на вищу освіту в більшості країн ОЕСР і їхніх партнерів не повністю покриваються державою (Рис. 2). Найбільша частка державних видатків на вищу освіту спостерігається в скандинавських країнах, а також в Австрії і Німеччині.

У свою чергу, у більш ліберальних країнах на зразок США та Великої Британії, а також у східних країнах із економікою, що швидко зростає (Корея, Японія) у структурі видатків на вищу освіту переважають приватні кошти. За словами американського соціолога Крейга Калхуна, сектор вищої освіти в США після Другої світової війни (і особливо в 90-х) розростався здебільшого за рахунок приватного капіталу, що супроводжувалося відкриттям приватних закладів і подорожчанням освітніх послуг: «Вища освіта ніколи не була дешевою, але вона стала значно дорожчою в останні роки. Зростання плати за навчання йшло радше за динамікою цін на розкішні машини, ніж за інфляцією. Звісно, в державних університетах плата досі частково покривається за рахунок штату, але штати воліють потроху позбуватися цього фінансового тягаря. Мічиґан виплачує лише одну восьму від загальної плати за навчання в Мічиґанському університеті» (Калхун 2006).

Якщо скандинавські країни з одного боку й США та Велика Британія з іншого являють собою певні ідеальні типи ринкової та соціально-орієнтованої освітніх моделей, то іншим суспільствам притаманні варіативні поєднання елементів обох підходів. Однак в умовах політики жорсткої економії дедалі більшого поширення набувають механізми комерціалізації освіти та підвищення адресності державної фінансової підтримки, що знаходять виправдання в затягуванні пасків під час кризи. Хоча для країн (напів)периферії така політика швидше є затягуванням мотузки навколо шиї. В умовах модернізованої економіки країн ядра ставка на дешеву робочу силу може працювати лише як тимчасове рятівне коло для приваблення іноземних інвестицій, що з часом втратить свою рентабельність пропорційно здешевленню технологій.

Так само політика звуження доступу до безкоштовної вищої освіти та підвищення адресності фінансової підтримки студентів, що зараз впроваджується в Україні, не сприятиме підвищенню кваліфікації та утриманню від виходу на ринок праці робочої сили, яка в перспективі не зможе працевлаштуватися внаслідок автоматизації. Враховуючи, що рутинною працею займаються вихідці із менш сприятливого соціально-економічного середовища, комерціалізація і підвищення конкуренції за отримання фінансової підтримки для навчання в університеті навряд сприятимуть покращенню їхнього соціально-економічного становища й особистісному розвитку.

Збільшення освітнього сектора за рахунок розширення частки приватних інвестицій сприяє ще й посиленню «чесної» конкуренції між університетами. В Україні це стимулюється за допомогою нового адресного механізму розподілу бюджетних місць в університетах «гроші за студентом». Уже у 2016 році на 25% від обсягу торішнього держзамовлення збільшилася кількість місць в університетах, до яких подали заявки абітурієнти з найвищими балами ЗНО.

У боротьбі за обмежене державне фінансування й гаманці студентів за стандартною неоліберальною схемою ті, що вже мають ресурси, ще більше їх накопичують, тоді як ті, що початково перебували в менш привілейованих умовах, у кращому випадку зберігають status quo. Як показує досвід США, така стратегія призводить до ще більшої ієрархизації освітньої системи. Це, у свою чергу, не вирішує проблеми освітньої нерівності, а лише змінює її структуру, переносячи демаркаційну лінію від самого факту наявності / відсутності диплома про вищу освіту до стратифікації за наявністю диплома Ivy League  — чи посереднього університету, а також за кількістю здобутих наукових ступенів (Калхун 2006).

Також актуалізується питання: чи може замінити повноцінну вищу освіту альтернатива у вигляді онлайн- та офлайн-курсів для набуття різноманітних професійних навичок? Наприклад, навіщо оплачувати колишньому робітникові заводу повноцінне навчання в університеті, якщо можна відправити його на тримісячні курси програмування? З точки зору меркантилістського підходу до освіти це має сенс. Але така парадигма знову ж таки лишає за дужками значно ширшу функцію вищої освіти як розвитку особистості та нейтралізації нерівності.

Тримісячні курси програмування навряд навчать слухача критично сприймати та аналізувати інформацію. Мало того, як показують сучасні освітні дослідження, освіта нейтралізує нерівності хоча б з огляду на те, що люди з різних соціально-економічних груп проводять час в одному середовищі, сприймають однакову інформацію та будують соціальні зв’язки, що суттєво покращує їхні життєві шанси порівняно з ситуацією, у якій вони залишалися б у своєму оточенні (Downey & Condron 2016).

Нижче символічне значення сертифікатів прослуханих курсів у порівнянні з дипломом про вищу освіту відтворюють соціально-економічну нерівність і на ринку праці, роблячи власників сертифікатів менш конкурентоздатними порівняно з тими, кому пощастило закінчити університет. Мало того, навіть за умови універсальної вищої освіти проблема нерівності в доступі до висококваліфікованої праці не вирішується наявністю в усіх папірця про закінчення університету, а лише переноситься на інший рівень  — конкуренцію між цими папірцями за їх символічний зміст.

Щоб папірець мав не лише символічний, а й реальний зміст, освіта має бути якісною. Основним чинником легітимізації непопулярних освітніх реформ в Україні є саме низька якість освіти, що не залишає сумнівів щодо необхідності змін. Питання лише в тому, якими мають бути ці зміни? Ліберальному підходу до управління освітою також властива переконаність, що розширення доступу до освіти призводить до погіршення її якості. Адже якщо всі діти після закінчення школи вступатимуть до університетів, вже не вдасться відібрати найкращих (= тих, хто мав кращі соціально-економічні умови для підготовки до вступу) й доведеться вчити навіть слабших студентів.

Загалом сприйняття якості освіти в кількісних критеріях середніх балів, результатів тестів і навчальних рейтингів відображає неоліберальну логіку конкуренції та ієрархії в умовах комерціалізації освіти. Університети не хочуть приймати погано підготовлених студентів, бо це знизить їхній рейтинг, зробить їх менш конкурентоздатними в порівнянні з іншими, похитне гучний бренд, і в результаті, привабить менше студентів-контрактників або інвестицій у дослідження. Держави інвестують у підтримку успішніших університетів, щоб підняти їх ще вище в міжнародних рейтингах.

Так, знову ж та сама логіка мінімізації витрат, максимізації прибутку й орієнтації на винагороду найбільш успішних, що продукує та відтворює соціально-економічні нерівності. У той самий час поза увагою залишаються реальні проблеми університетів, які не вирішуються невидимою рукою ринку. Як-от надзвичайно низький рівень капітальних видатків на підтримку університетів в Україні, що не дає змоги підтримувати нормальну температуру й робити ремонти у приміщеннях, купувати сучасне обладнання, нову літературу та доступ до онлайн-ресурсів.

Чи може бути інакше? Як показує досвід Боліваріанського університету у Венесуелі, вища освіта може бути максимально відкритою, орієнтованою на залучення людей з різних соціально-економічних середовищ і спрямованою на вирішення соціальних проблем. Питання лише в тому, які суспільні цілі ми ставимо і які методи використовуємо. Наприклад, для стимулювання залучення до освіти різних соціальних груп можна використовувати педагогіку Пауло Фрейре. У свою чергу, рівномірний розподіл ресурсів між університетами можна стимулювати шляхом цільового фінансування слабших навчальних закладів, спрямованого на виявлення й вирішення наявних проблем.

Нові технології продукують і нові можливості, і нові проблеми, які вже неможливо вирішувати старими економічними методами виходу з криз  — шляхом підвищення попиту чи скорочення видатків. Ці проблеми стимулюють пошук нових альтернативних підходів до їх вирішення, залишаючи надію на зміну логіки суспільних відносин на користь задоволення потреб більшості та скорочення соціально-економічної нерівності. Інституція освіти є лише одним із механізмів нейтралізації негативних наслідків технологічного розвитку в суспільстві майбутнього, перехід до якого має супроводжуватися глобальною трансформацією принципів функціонування всіх суспільних інститутів, що репродукують нерівності. Але вона є хорошою ілюстрацією для окреслення наявних проблем і бажаних змін. Що ми можемо зробити зараз, в умовах тотального домінування ринкових принципів у всіх сферах соціального життя? Принаймні шукати першопричини поточних проблем і мріяти про майбутнє. Як казав Віктор Гюго: «Ніщо так не сприяє створенню майбутнього, як сміливі мрії».

Посилання:

Калхун К., 2010. Університет у кризі? У: Спільне: журнал соціальної критики, №3, 2010: Політика освіти

Либанова, Э., 2016. «Украина: глубина неравенства». В: ZN.UA http://gazeta.zn.ua/internal/ukraina-glubina-neravenstva-_.html

Мулявка, В., 2015. «Боліваріанський університет Венесуели: радикальна альтернатива в глобальному полі вищої освіти». У: Спільне: журнал соціальної критики. http://commons.com.ua/bolivarianskij-universitet-venesueli/

Aimar S., Egan D., 2016. “Donald Trump’s victory shows why we need philosophy students more than ever”. In: Times Higher Education https://www.timeshighereducation.com/blog/donald-trumps-victory-shows-why-we-need-philosophy-students-more-ever

Backer I. D., 2016. “The False Promise of Education”. In: Jacobin https://www.jacobinmag.com/2016/11/education-reform-inequality-jobs-economy/

Baumol, W. J., 2011. Toward prosperity and growth. Kauffman Thoughtbook.

Citi GPS: Global Perspectives and Solutions. Technology at work v2.0. Oxford Martin School. University of Oxford 2016.

Collins, R., 2002. Credential inflation and the future of universities. The future of the city of intellect: The changing American university, pp. 23 —46.

Devine, F., 2004. Class practices. How parents help their children get good jobs. Cambridge University Press.

Downey, D. B., & Condron, D. J., 2016. “Fifty Years since the Coleman Report Rethinking the Relationship between Schools and Inequality”. In: Sociology of Education.

Dyer-Witheford, N., 2015. Cyber-Proletariat. Global Labour in the Digital Vortex, London: Pluto Press.

Edu-Factory Collective (ed.), 2009. Toward a Global Autonomous University: Cognitive Labor, The Production of Knowledge, and Exodus from the Education Factory. New York: Autonomedia.

Muliavka, V., 2016. «Why public education is unequal: case of Ukrainian rural schools». In: Knowledge and Performance Management, 1 (1), Volume 1 2016, Issue 1, pp. 19 —26

Null, Ch., Caulfield, B. (June 1, 2003). «Fade To Black The 1980s vision of «lights-out» manufacturing, where robots do all the work, is a dream no more». In: CNN Money.

OECD, 2013. Spending on tertiary education. https://data.oecd.org/eduresource/spending-on-tertiary-education.htm#indicator-chart

OECD, 2015. OECD Employment Outlook 2015, OECD Publishing, Paris.

The World Bank, 2013. Gross enrolment ratio, tertiary, both sexes (%) http://data.worldbank.org/indicator/SE.TER.ENRR?end=2013&start=1991&year_low_desc=true

Notes:

1. Загальну кількість студентів у системі післяшкільної освіти, незалежно від віку, виражено у відсотках від загальної кількості населення п’ятирічної вікової групи, наступної після закінчення середньої школи (Gross enrolment ratio, tertiary, both sexes). ↩
2. Cума витрат на найвищому рівні освіти, що охоплює державні та приватні витрати на надання освітніх послуг в університетах та інших установах післяшкільної освіти, у відсотках від загального обсягу витрат на освіту (Spending on tertiary education). ↩
3. Загальна кількість населення п’ятирічної вікової групи, наступної після закінчення середньої школи. ↩