Дон Калб
Національна розвідувальна рада (НРР) заявила з усією серйозністю: світ швидко стає «урбанізованим» та «середньокласовим». Інші економічні дослідження також містять схожі висновки. Згідно з заявою Ради, утворення світового міського середнього класу буде найбільш значимою характеристикою глобальних соціальних змін протягом наступних трьох десятиліть.
Експерти роблять із цього обнадійливі висновки. Хоча після фінансової кризи 2007-2012 (якщо не на десять років раніше) США та Захід втрачають гегемонію, і не визнавати багатополярність світу більше не можна, цей багатополярний світ усе одно формується за західним зразком. Тому структурні зміни в суспільстві самі по собі продукуватимуть дедалі ширшу підтримку ліберальної геокультури. А вона сама по собі становитиме світовий взірець і просуватиме м’яку владу Північної Атлантики. Увага, консерватори: імперіалізм у стилі Джорджа Буша буде контрпродуктивним. Так ліберальні наративи ринку, процвітання, середнього класу, демократії — коротко кажучи, модерність у її широкому ліберальному трактуванні — отримали нове життя. Ця їхня версія лише мінімально відрізняється від «глобалізації», «єдиного світу», «модернізації» чи ще раніших різновидів, що сягають першого пришестя капіталізму добрі 300 років тому (Kalb 2013).
Міська антропологія за мовчазної згоди зосереджувалася на мікрорівнях районів, нетрів, фестивалів, місцевих молодіжних субкультур, етнічних та мігрантських культур тощо. Протягом останніх двадцяти років дисципліна зробила крок уперед — частково злилася на програмному рівні з «новою міською соціологією» Мануеля Кастельса та інших (Castells, 1983, 2012; Susser 2001, 2012), а також із «глобальною етнографією» таких авторів як Буравой (Burawoy 2000). Від них, від марксистської урбаністики (Davis 2006, 2007; Kaznelson 1993; Merrifield 2011) та пов’язаної з нею марксистської географії глобалізації, джентрифікації та неолібералізації (Harvey, 2007a + b, 2012; Smith, 2002, 2010) міська антропологія навчилася сміливіше охоплювати поглядом усю культурну політекономію процесів урбанізації, які за визначенням поєднують у собі згадані конвенційні мікроявища (Susser 2012; Smart and Smart 2003). Це призвело до більш програмного розуміння локальних реалій міського простору як згрупованих усередині динамічних розгалужених ієрархій капіталу, держави та світ-системи.
Злиття міської антропології з соціологією міста, географією міста та марксизмом у нову міждисциплінарну галузь на практиці виявилося дуже плідним. Наприклад, за її допомогою розвинулося розуміння класово зумовлених і класово структурованих суспільних процесів — розуміння значно складніше й глибше, ніж нібито класичне марксистське тлумачення класу як такого, що стосується лише виробництва, праці та експлуатації (Katnelson 1993; Kalb 1997; Harvey 2012; Susser and Tonnelat 2013). Чи, якщо вже на те пішло, ніж веберівське культурно-політичне дзеркальне відображення цього тлумачення, зосереджене на престижі чи рівнях статусу, стилю, споживання та впливу. На противагу давньому закиду на адресу марксизму, мовляв, не все можна звести до класу і капіталізму навіть як до знаменитої «останньої інстанції», здається, таки взяла гору твереза ідея, що зрештою залишається дуже мало суспільних явищ, на які клас і капіталізм не впливають. І загадка саме в тому, як це відбувається (Kalb 1997; Carrier and Kalb 2014).
Усе це я приймаю як підгрунтя і вихідну точку для цього тексту. Тут моїм завданням є загострити інструменти, запропоновані цим міждисциплінарним згуртуванням навколо класу та міського простору, щоб здійснити те, у чому взагалі-то і вбачають місію антропології: деконструювати самовпевненість ліберального наративу — «усі хороші інституційні речі в одному пакеті», як сказав Альберт Хіршман, — показати його межі та слабкі місця, а також висвітлити його суперечності, які ретельно приховуються. Я спробую це зробити, зокрема, за допомогою всім відомого прийому антропологів: окреслити емпіричну та історичну складність деяких явищ і неминучі діалектичні суперечності класового та міського в умовах, які врешті, подобається це нам чи ні, впираються в капіталістичну сучасність — радше суперечливе, аніж лінійне історичне явище.
Класові головоломки
Чим же є цей світовий середній клас для Національної розвідради та її прибічників? Робоче визначення базується на щоденних витратах на душу населення, тобто на «критерії споживання». Отже, представники середнього класу — це не бідняки, які витрачають менше 2 доларів на день (за «Паритетом купівельної спроможності», ПКС — дуже приблизним статистичним конструктом, який використовують економісти для «врівноваження» різних рівнів цін у світі). Водночас їхні витрати не перевищують 50 доларів на день. Вони також не можуть належати до 5% найзаможніших співгромадян (витрачаючи 50 доларів на день, можна потрапити до цієї категорії у країнах на кшталт Сомалі чи Таджикистану). Не дивно, що в епоху глобалізації капіталу та всесвітньої комодифікації повсякдення до цієї надто широко визначеної категорії потрапляють дедалі більше людей (Kalb 2005).
Це і є середній клас? Навіть на найвищих щаблях цієї шкали споживання дохід представників окресленої групи суттєво нижчий, ніж дохід звичайного представника середнього класу в країнах ОЕСР 1, і навіть наближається до межі бідності в північних державах загального добробуту. Очевидно, чимало осіб із цієї категорії у країнах на кшталт Китаю, Індонезії чи Болгарії по суті є найманими працівниками — робітниками чи адміністраторами. У класичній манері їх можна було би назвати робітничим класом, але це поняття — щось на зразок табу. Для представників НРР, Світового банку чи ОЕСР є лише «бідні», «середній клас» та «заможні», так наче глобалізований індустріальний світ ХХІ століття має нагадувати суспільну таксономію доіндустріального соціального простору, де бідні були зосереджені в сільській місцевості, середній клас — у містах, а заможні — і там, і там. Це очевидно антиісторичний та досоціологічний підхід.
Чи справді ці економічно визначені категорії на місцях сприймають як середній клас? Антропологи показали, що в Індії належність до середнього класу зазвичай визначена стабільною роботою чи прибутком від підприємницької діяльності — і може виявитися, що так само визначають середній клас у багатьох інших місцях, у тому числі й на Заході. Постійні наймані робітники на сталеливарних заводах — гордості національної економіки — підпадають під категорію середнього класу в Індії чи Бразилії. Такі робітники пишаються своїми привілеями і викликають заздрість, адже належать до тих менш ніж 20% громадян цих країн, яким вдалося так добре влаштуватися. Тож коли президент Бразилії Ділма Руссеф заявляє, що її мета — перевести населення в середній клас (FT 3 oct 2012), насправді це означає: допомогти великим групам людей піднятися з прекаріату до кола захищених трудовими та іншими соціальними правами (як-от нещодавно впровадженою Bolsa Familia — найґрунтовнішим у світі розширенням мереж соціального забезпечення в наш час). Колись це, насправді, вважалося «робітничою» політикою. В такому разі до поняття середнього класу входить багато рис, які колись було традиційними вимогами робітників, — особливо послідовно це відбувається в США.
Тим не менш, в ієрархічних бюрократичних суспільствах на зразок Індії, Росії та Китаю існує уявлення, що істинний представник середнього класу мусить мати велику приватну власність, бути самозайнятим чи урядовим бюрократом — а не «синім комірцем» із брудними від роботи руками чи дрібним торговцем, який ніколи не впевнений щодо свого денного заробітку, але точно знає, що муситиме й далі крутитися, щоб вижити (наприклад, як в IHT, 26/1 2013). Зверніть увагу, що в той же час навіть «мисливці і збирачі платні» Яна Бремана (Breman 2010), які залишають сім’ї у віддалених селах Біхар чи Уттар Прадеш, поки шукають роботу на будівництві в містах на кшталт Мумбаї чи Гідерабада, часто навіть не отримуючи постійного спального місця, і які формально можуть належати до касти недоторканих чи до корінних індійських племен, часом потрапляють під визначення середнього класу НРР, базоване на споживчих витратах. Сім’ї ромів із саморобних хиж у лісових таборах довкола Рима чи Будапешта, чиї чоловіки задіяні на сезонних будівельних роботах, так само чітко підпадають під це визначення середнього класу. Але «ознак середнього класу» за НРР та Світовим банком назагал більше. Часто вони стосуються зовсім не середнього класу, а швидше робітничого класу. Та й узагалі ці ознаки безладно перемішані через неточні й сирі дані про споживання.
Антропологам підходити до тези про зростання світового середнього класу щонайменше з двох боків. По-перше, уявлення про суспільство роздрібнених індивідів, які підпадають під категорії бідних, середнього класу чи заможних, могло бути сформоване лише для того, щоб НЕ говорити про клас, НЕ розглядати суспільні відносини та їхні потенційні антагонізми чи суперечності з плином часу — бо саме з метою такого розгляду були створені поняття капіталу та класу. Це уявлення, крім того, створене, щоб НЕ висвітлювати конкретні умови життя мешканців міст чи сіл. Це уявлення про суспільство як сукупність випадкових, нічим не обтяжених індивідів, у яких є та чи інша сума в кишенях чи її немає. Суспільство в такому розумінні об’єднують індивідуальні акти споживання — навіть не суспільна праця, що передує цим актам. Якщо коротко, це уявлення — не що інше як інтелектуальний побічний ефект того, що уряд віддає перевагу методологіям дослідження «на ходу». Давайте змавпуємо звичайну вдячну відповідь дослідників, що звикли отримувати вигоди від цих уподобань уряду: застережемо, що в наших даних можуть бути певні «похибки» (і будемо продавати свої послуги далі).
По-друге, цей підхід, який всюди відтворюють політики та преса, потужно впливає на хід безперервної дискурсивної та практичної боротьби за саме творення класів. Претендентів на звання середнього класу на глобальному Півдні та Сході, звісно, заохочують сприймати суспільне життя крізь призму індивідуалізованого споживання. Також їм пропонують повірити, що саме так живе середній клас на заході. Таким чином, дискурс «світового середнього класу» є насамперед спробою світових та місцевих еліт втрутитися в процес формування класів у межах глобального капіталізму, зводячи нанівець можливість, що більшість почне усвідомлювати щось на кшталт класового протистояння з «класом бізнесу», «політичним класом», «фінансовим класом» — назвімо це «1%». Світові та місцеві еліти мобілізують усі академічні та політичні потужності для переконання своїх громадян, що насправді саме ті першими здобудуть вигоду від неодмінно спрямованих на «зростання» дій панівних класів, що ці дії призведуть до постійного просочування копійок «середнячкам» та наповнять гаманець кожного. За умови, що громадяни дбатимуть про себе самі, будуть розумними і триматимуться осторонь популістської політики. Більше того, якщо вони раптом завагаються, то можуть взяти в облогу політичний клас, якого запросто можна позбутися в якому-небудь антикорупційному ритуалі. Але хай не чіпають два інші класи, які спираються не на щось ефемерне на зразок «морального лідерства», а на міцно підкріплені відповідними важелями законні претензії на власність і вартість.
Тут слід додати дещо про ідею класу. Антропологи та історики часто відходять від соціологічного та економічного поняття класу (Carrier and Kalb 2014). Соціологи й економісти схильні використовувати більш позитивістське та часто об’єктивізоване поняття класу, який вони розглядають як нішу у наперед визначеній структурі, яку належить наповнити «культурним» змістом. Такі ніші відображають шкали офіційного доходу з сучасних органограм про виробництво: аналітик об’єднує низку конкретних професій — «позицій» — у певну категорію класу, а тоді перевіряє деякі припущення про те, в чому представники цих професій вбачають власні інтереси. Саме так і виникло позитивістське визначення чітко окресленого «робітничого класу з синіми комірцями» чи «середнього класу». А тепер порівняйте це з широко деталізованим підходом Ллойда Ворнера у його класичному дослідженні соціального класу «Місто янкі» (Yankee City) в 1950-х (Warner 1963).
Проти такого позитивізму особливо виступав британський історик-марксист Е. П. Томпсон (Thompson 1965), а за ним — антропологи на зразок Еріка Вулфа (Wolf 1982). Томпсон вважав первинною класову боротьбу, а не «класову позицію». При цьому наділені найбільшою владою класи, як-от власники капіталу чи земельна аристократія, часто першими починали цю боротьбу проти простих людей. Так, у праці Томпсона «Формування робітничого класу в Англії» (Making of the English working class, Thompson 1965) описано, як прості люди поступово усвідомлювали себе як клас зі спільними проблемами та інтересами супроти інших класів, і врешті сформували клас через протистояння владі, яку відтепер також вважали класом із окремими, не універсальними інтересами. Тож боротьба точиться не між заздалегідь наявними класами. Це радше боротьба за становлення класів: кому вдасться мобілізувати ресурси, щоб ситуативно ототожнити свої інтереси як інтереси «одного класу» та пред’являти претензії до решти суспільства в ім’я «спільних інтересів» за підтримки суспільних сил. Звісно, нечисленним, мобільним, наділеним владою та ресурсами суб’єктам, тісно пов’язаним між собою, часто зосередженим у політичному міському центрі значно легше діяти як клас (клас для себе, якщо висловлюватися класичним жаргоном), аніж численним, розпорошеним та часто аморфним групам менш привілейованих, які часто змушені змагатися за обмежені робочі місця чи привілеї, якщо не відверто знеславлювати та недолюблювати одне одного. Саме тому історично міщани, селяни та маси часто воліли уникати ризикових протистоянь зі своїми керівниками, навіть якщо між собою вони добре усвідомлювали нелегітимність можновладців — на цьому усвідомленні наголошують анархісти на кшталт Джеймса Скотта (Scott 2012) та Девіда Ґребера (Graeber 2011a; Graeber 2011b). Але в окремих випадках вони таки виступали проти наділених владою з відкритим масовим невизнанням влади, бунтами, демонстраціями, революціями, непокорою, страйками, петиціями тощо, які часто ґрунтувалися на «мережах гніву та надії», як нещодавно висловився Кастельс (Castells 2012). Одним із рушіїв формування класів — хоча, мабуть, досить слабким — є масове невизнання влади. Інші рушії — це утворення партій та профспілок, формування спільнот навколо перехідної програми чи за способом життя. Ці об’єднання можуть призвести до становлення більш тривких контргегемоній (у значенні Антоніо Ґрамші), чого відчайдушно прагнула (і не досягла) Роза Люксембург у Центральній Європі в 1918-19 роках, чи Мао після 1936, чи Хо Ши Мін у кінці 1950-х, чи Комуністична партія Італії в 1970-х, чи Occupy Wall Street або Indignados у 2011-2012. На противагу тезам позитивістської соціології, такі об’єднання не обов’язково «виражають» якісь конкретні ніші у прозорій соціальній структурі чи ясні та незмінні «особисті інтереси». Насправді вони часто залежать від мінливих союзів між нечіткими групами і від складних моральних уявлень та бажань, глибоко вкорінених у суспільстві та історії. Отже, процесові утворення класів внутрішньо властива непередбачуваність. Проте теорії суспільства та історії сходяться на тому, що загальною властивістю сучасної капіталістичної урбанізації є більша частота, інтенсивність, масовість цих іманентних процесів, більша кількість протистоянь і більша тривкість, ніж у раніших некапіталістичних та неурбанізованих суспільствах. У всякому разі, ці процеси більш «системні». Такою є загальна проблематика, і відповідно до неї ми маємо з’ясувати значення поняття «світовий середній клас» у вжитку урядових консультантів. І для цього нам треба звернутися до сфери міського.
«Робітничий клас» як проект міського спільного
Сьогодні ідеї «робітничого класу» або «робочої сили» стикаються з проблемами означення. Як на заході, так і на глобальному півдні є довгий перелік літератури на цю тему (Kalb 2014b). Не дивно, що після зупинення «наступу робітничого класу» в 1970-х, як влучно зауважив Ерік Гобсбаум, «робітничий клас» як політичний проект втратив зчеплення та імпульс (аж до завершального підйому міських робітників у Китаї, див. нижче). Деіндустріалізація та неолібералізм набирали обертів на світовій півночі, в той час як промисловість на глобальному півдні та сході аж до 2000 року була зосереджена в зонах на кшталт maquilladora на кордоні між США та Мексикою чи орієнтованих на експорт промислових районів в Угорщині та Чехії, чи в окремих винятках серед держав — на кшталт Південної Кореї (Kalb 2005). Робітничий клас розпадався, і цей символ давно втратив свої політичні чари. Джеймс Скотт, видатний дослідник опору — який, слід визнати, ніколи не був великим прихильником «робітничого класу» — нещодавно навіть висловився на користь категорії «дрібна буржуазія» як більш гнучкого та ідіосинкратичного об’єднання пригноблених в історії (Scott 2012). У рамках марксистської традиції Антоніо Ґрамші вже писав про «підлеглі групи», а не про робітничі класи, бо розумів, що наймані робітники — лише один із елементів поруч із селянами, мігрантами, скотарями, землеробами, дрібними міськими ремісниками тощо. Важливим було народне об’єднання, а не начебто фіксована позиція стосовно капіталу. Хардт і Негрі (Hardt and Negri 2006) недавно повернулися до старого поняття більшості 2, так само щоб уникнути зашкарублих ідей про «робітників» чи «клас», а їхня праця стала посібником для рухів антиглобалістів по всьому світу. Антрополог Девід Ґребер (Graeber 2011b) навіть розмріявся про анархо-примітивістів, які врешті успадкують Землю від фінансового капіталу силою своєї моральної уяви — тут радше йдеться про «міських індіанців», ніж про «робітничий клас». Девід Гарві з більшою повагою до марксистської традиції наполягає, що під «робітничим класом» слід мати на увазі всіх найманих робітників, які працюють на творення та відтворення міського суспільного життя — від медсестер до професорів, до ліфтерів, до водіїв автобусів, до пожежників і так далі (Harvey 2012).
Тоді як авторам лівого спрямування дедалі менш комфортно мати справу зі старим «робітничим класом», економістам, як ми вже бачили, здалося зручним гучно перемкнутися на «середній клас» — хай там як нечітко окреслений. Економісти завжди-вже розглядали все з точки зору індивідуальних ринкових обмінів, а не колективної праці (десь із 1900 року). Одна з цих змін — це зворотній бік іншої, а історичним тлом слугує неоліберальний проект глобалізації (див. далі). Але більш важливо зауважити ось що: «робітничий клас» завжди-вже був різнорідним об’єднанням дуже відмінних соціальних груп та прошарків із дуже різними передісторіями та перспективами, для яких часто було приємною несподіванкою опинитися в одному гурті — часом це їх розчаровувало, а часом захоплювало. Навіть у Соціал-демократичній партії Німеччини (SPD) в 1910 — одній із найкраще дисциплінованих організацій «робітничого класу» всіх часів і народів — польськомовні шахтарі з Катовіце об’єднувалися з німецькомовними молодими робітницями із заводів «Сіменс» у Берліні, гордовитими майстрами ножів із маленьких міст у пишних долинах Руру, протестантськими та єврейськими вчителями та митцями із Вроцлава і католицькими — з Мюнхена, єврейськими лікарями із Франкфурта чи Дрездена та світськими інженерами з Берліна чи Гамбурга. Як би це оцінили економісти з ОЕСР, які зараз просувають проект світового середнього класу? Крайнощі в заробітній платі та витратах усіх цих членів СДПН могли би виявитися несподівано близькими до полюсів шкали середнього класу, яку застосовує НРР, якби ми могли врахувати всі історичні особливості (моя попередня оцінка в еквівалентних масштабах — десь 8-35 доларів у порівнянні з 2-50 доларами шкали НРР; більше розходження на нижній межі, ніж на верхній!). Схожі відмінності були і в їхніх умовах життя та місцях проживання. Візьмімо інший приклад: профспілка робітників діамантових копалень в Амстердамі переважно складалася з євреїв — мешканців центру міста, які належали до найбільш високооплачуваних та найосвіченіших робітників у Нідерландах, навіть до найвище оплачуваних у всій Європі. Деякі з найбагатших та найбільш космополітичних оптових торговців діамантами спонсорували цю надзвичайно впливову профспілку, а за сумісництвом і міський рух, що був ключовим для зародження міського соціалізму в Амстердамі. Він також утворив організаційне, фінансове та інтелектуальне ядро, навколо якого близько 1925 року гуртувався весь голландський соціал-демократичний профспілковий рух. Як і у випадку соціалістів у Німеччині, Голландська соціал-демократична партія об’єднувала найкраще оплачуваних світськи вихованих майстрів центрального Амстердаму з найбіднішими, часто напівписьменними поденними робітниками північно-східних польдерів, які переважно мешкали в халупах і не мали доступу до базових благ, окрім хіба що імпровізованих церков. Уся ця різношерста публіка стабільно позиціонувала себе як «робітничий клас» протягом «європейського ХХ століття» (Therborn 2012).
Отже, в різношерстості нема нічого нового (див. також Carbonella and Kasmir 2014). Для провадження класової політики не потрібна попередня гомогенність. Усе якраз навпаки: саме соціальна та політична логіка ярликування, ідентифікації та солідарності відрізняє «європейське ХХ століття» та глобалізоване ХХІ століття. Відмінність полягає у здатності помислити та розробити зв’язки солідарності між групами пригноблених у відкритому протистоянні з так званим капіталом і так званою капіталістичною державою.
Саме тут вступають у гру міста та міські процеси. Сассер і Тоннля (Susser and Tonnelat 2013) стверджують, що міста — це, по суті, «спільне» у трьох вимірах. Вони є спільним місцем праці та суспільного відтворення; спільним простором для соціальної взаємодії, соціалізації та відпочинку; нарешті, вони є спільним простором, у якому інтелектуали та митці спілкуються зі звичайним населенням у житлових кварталах та в установах і тим самим виробляють інтерпретації, коментарі та пояснення щодо того, яким є суспільне життя в цьому спільному просторі і яким воно може бути (про відповідне поняття спільного можна прочитати в Nonini 2006). Працюючи з поняттям «успільнення» (commoning) Девіда Гарві (Harvey 2012), Сассер і Тоннля наголошують, що слід відрізняти спільне від приватного та публічного. На відміну від цих радше юридично окреслених інституційних сфер, спільне не буває просто формальним фактом. Воно радше може перебувати в незадіяному стані, як постійна можливість, що тримається на попередніх прагненнях, і його слід пробудити, підживити, розвинути та втілити в активному процесі боротьби, яку Гарві називає «успільненням». Тож саме міський простір як такий — не як кількісний факт, а як суспільний процес і можливість людини — зрештою слугує підґрунтям культурного ярликування, ідентифікацій і можливих суперечливих солідарностей посеред відомо слабких зв’язків у сучасному місті.
«Робітники» та «робітничий клас», отже, є сукупним результатом окремих міських проектів «успільнення» серед нових інтелектуалів, професіоналів, митців з одного боку та зростаючого класу робітників без власності — з іншого протягом тривалого європейського ХХ століття. Під час промислової урбанізації в різних місцях ці проекти наслідували під різними знаками, в тому числі як «середній клас», скажімо, в США, чи як «модернізацію» у Східній Європі та деколонізацію і модернізацію в постколоніальних країнах до 1970-х. Цей проект «успільнення» поєднував виробничу політику, оплату праці, споживання, мешкання і міські явища, а також стосунки між статями та поколіннями. Він стосувався всіх видів суспільного відтворення. Він передбачав водопостачання та каналізацію; достатньо приватного та громадського простору; здорові умови праці та проживання; парки; дитячі садки; державну освіту; сексуальну просвіту; крім того, гідну платню та безпечні робочі місця. Він породив «рух за міста-сади»; широкомасштабні фінансовані державою способи забезпечення доступним житлом; громадські бібліотеки; зразкові райони на кшталт «червоного Відня», фінансовані з податку на власність, житлові проекти яких включають дитячі садки, пральні та ігрові майданчики задля емансипації як чоловіків, так і жінок; революційний модерністський дизайн інтер’єрів групи Баухаус та споріднені течії авангардного мистецтва та конструктивізму в Росії; а також здорове харчування; нову культуру тіла, спорту та відпочинку; «вільне» кохання. Проект «успільнення» виступав за пенсії, допомогу інвалідам, медичне страхування, догляд за дітьми, допомогу для дітей та безробітних; врешті, за законодавчо закріплений соціальний мінімум та законодавчі обмеження права на добровільну роботу пожежників, які подекуди прийняли лише в 1960-х. Цей проект ніколи не обмежувався фабриками чи виробництвом. Йому йшлося про сучасне життя, сучасну світськість, сучасне міське громадянство як таке. Насправді, багато хто з-поміж світового середнього класу в ХХІ столітті, якщо він справді існує, охоче наслідував би цей проект, якби він колись видався досяжним.
Усе це було би неможливо без ідеї про дії від імені майже універсального «робітничого класу», який укладав колективні договори та юридично санкціоновані суспільні угоди з роботодавцями і державою. Спільні дії на підтримку колективних переговорів були ключовими для колективного управління. Результатом стало розширення публічної сфери та окреслення сфери приватного. Ось як сформувалося сучасне європейське міське життя (яке, втім, не обмежене лише Європою). По суті, так сформувалася сучасна демократія (Tilly 2007).
Передумовою цього всього була не лише концентрація виробництва і робітників в індустріальних містах, як передбачав Маркс, — хоча вона, безумовно, критично важлива. Але так само критично важливою, схоже, була локальність капіталу, що дедалі більше вкладав у місцеві справи, прибутковість яких, знову-таки, була частково визначена місцевими суспільними та міськими обставинами. Через постійне ускладнення процесу виробництва місцевий робітничий клас мав бути здоровим, освіченим і тренованим. Великі капіталовкладення вимагали тривалих періодів валоризації та ретельного планування. Великий капітал, вкладаючи в ту чи іншу територію безпрецедентні суми, водночас отримав частку всеохопної розбудови міської території — доріг, каналізацій, мостів, портів, ліній комунікацій, опалення та енергетики, залізниці, житла — та підняття рівня міського робітничого класу — письменності, математичних навичок, пунктуальності, відповідальності, фізичної форми, тривалості життя — що, в свою чергу, збільшувало загальну капіталоємність суспільства. Таким чином місто ставало ключем до вирішення внутрішніх суперечностей капіталу, як вказує Кастельс (Castells 1982). Великий капітал був зацікавлений і в можливості масового споживання, а тому в високому загальному рівні зарплати. Інвестуючи в певну територію, капітал стає локальним як ніколи раніше. «Міське успільнення» робітничого типу змусило і державу теж ставати більш локально орієнтованою. Держава збільшувала свої фінанси через підвищення податків та поступово перерозподіляла витрати з військових і дипломатичних справ на місцеві суспільні й економічні, на міський та національний розвиток. Тому в містах європейського типу тісно скупчилися організована державна влада, організований капітал та організована праця в межах дедалі більш капіталізованої території (Tilly 2007; Kalb 1997).
Мешканці-робітники почали усвідомлювати, що можуть вести переговори на основі розуміння власних інтересів, відтепер проголошених «загальними» — як місцева сила з іншими місцевими силами, які водночас залежать від неї та протистоять їй. Робітники можуть разом відмовитися працювати чи сплачувати орендну плату, а після 1918 ще й можуть голосувати та мати власних представників у парламенті. Таким чином, це були антагоністичні союзи росту. Місто, яким ми його знали десь у 1960-х, було — якщо не брати до уваги періодичні руйнації через війну — продуктом цієї самої поступальної динаміки або її варіацій. «Успільнення» трьох рівнів спільного Сассера та Тоннля — це рушій, заснований на дедалі глибшій взаємозалежності праці, капіталу, держави і території. «Робітничий клас» з усією його внутрішньою різноманітністю та життєствердною солідарністю став одним із головних наслідків цього процесу.
Міська криза, міське повстання
Майже всесвітнє міське повстання протягом 1960-70-х було останнім бурхливим проявом відкритого протистояння, притаманного цим «європейським» діалектичним союзам міського росту. Вони відбувалися на тлі «перенакопичення» і капіталістичної кризи (та й соціалістичної кризи в країнах Варшавського договору), одночасно з падінням прибутковості капіталу, нівелюванням здобутків у продуктивності, зростанням цін на товари та оплати праці, підвищенням відсоткових ставок, відтоком капіталу. Така ситуація вже траплялася, однак «ядерний пат» між двома наддержавами запобіг воєнній розв’язці, такій як у 1914. Післявоєнна відбудова та реорганізація промисловості були вже позаду. Північні (як західні, так східні — окрім Китаю) суспільства переживали урбанізацію нечуваного розмаху та досягали точки максимальної насиченості. Сільськогосподарський капіталізм як ніколи активно виштовхував людей із сільської місцевості в міста та передмістя. Міські промислові машини зростання швидко перетворювали їх на сучасних освічених міських жителів. Внутрішніх резервів сільських робітників забракло навіть у таких історично нерозвинених регіонах як Румунія чи південь Італії, не кажучи вже про США. Коли роботодавці стали шукати нових працівників, почала пришвидшуватися міжнародна міграція до промислових центрів. Усі національні системи капіталізму досягли максимального розквіту, а надлишок виробничих потужностей досягав загрозливих масштабів майже у всіх галузях ще до того, як проявилося перенасичення міст. Поволі почали скасовувати застосування кейнсіанських рекомендацій. «Стагфляція», незвична комбінація економічної стагнації з інфляцією цін, поставила систему під колосальний тиск ще з початку сімдесятих років, зменшивши здатність капіталу йти на компроміси, а держави — відкупатися від новоявлених містян додатковими інвестиціями у послуги та проекти. З часом проявилися наслідки — перебудова самого міського режиму: роздрібнення «робочої сили», відродження «високих фінансів», піднесення фінансів та фінансового класу крізь усю систему, неолібералізація міської політики і джентрифікація міської спільноти та культури. «Середній клас» — це викопаний десь у середині 1980-х із уламків робітничого класу магічний символ, покликаний підтримувати культурні прагнення робітників і пригнічувати їхню політичність.
Шалено переплетені з місцевою специфікою — сталінізмом, фашистським минулим чи військовим імперіалізмом США, — міські протести 60-х та 70-х спершу все ще пов’язували вимоги щодо сфери виробництва з новими вимогами щодо міського життя в цілому. Це породжувало розквіт нових міських ідентичностей навколо явища, яке Кастельс (Castells 1982) назвав «колективним споживанням», — ядром якого була, мабуть, освіта. Повстання почалося в Берклі та Детройті, піднялося на політичний рівень у Парижі та Празі в 1968; досягнуло потужної латиноамериканської фази, особливо в Чилі; змістило режими Франко в Іспанії та Салазара в Португалії; провадило в містах Італії партизанську громадянську війну протягом більшої частини 70-х, а також виваженішу — в Німеччині; поширилося на обидві півкулі через мандрівки за транзитними квитками, які часто влаштовували студенти; востаннє радикально спалахнуло в надзвичайних комбінованих сюжетах міських революцій в Ірані та Нікарагуа на Півдні, голландських міських повстаннях під проводом сквотерів, а за сумісництвом і масовій мобілізації на Півночі, а на соціалістичному Сході — в повстанні польського народу навколо Солідарності, і все це — в 1979-81 роках. Хвиля «класичних» робітничих протестів пройшла після придушення йоркширських шахтарських страйків урядом Тетчер у 1984. Втім, мобілізацію, яка призвела до кінця «реального соціалізму» в Центральній та Східній Європі в 1989 й апартеїду в Південній Африці в 1994, слід вважати подовженою версією того самого явища, хоч і в суттєво зміненому світовому контексті.
Хоч усі згадані події часто сприймають як загальнонаціональні повстання, насправді вони були інтенсивними спалахами в містах, спричиненими тою чи іншою змішаною версією антагоністичних народних альянсів росту, які кристалізувалися, а потім і радикалізувалися навколо осі «робітники»—місто. Однак цього разу йшлося не про «робітничий клас», якому все ще належало вибороти базові права, робочі місця на виробництві, загальну освіту, помешкання та міський простір. Ішлося про «робітничий клас» не в процесі становлення, а вже повністю сформований та спрямований до наступної стадії, поширюючи межі своїх політичних бажань на нові сфери, які узагальнюють такими поняттями як «свобода», «демократизація», «автономія», а також давнішим поняттям «емансипація». Цей «робітничий клас» тепер вимагав усіх благ, що історично асоціювалися виключно зі свободою і вільним часом «середнього класу» власників. Протести проходили під гаслами за інші кращі міста, іншу цікавішу роботу, якіснішу та змістовнішу освіту, справедливіше суспільство, а також проти панування консервативних сил — експертів чи бюрократів. Ці протести були і проти капіталізму чи бодай за інший капіталізм. Цього всього «реальний капіталізм» не міг виконати. Натомість він усе фінансіалізував, глобалізував та неолібералізував. Рухи 60-х і 70-х справді були «антисистемними» у значенні Валлерстайна, тобто вимагали того, чого не можна було втілити для всіх чи бодай для більшості та для суспільства загалом у межах «історичного капіталізму».
Саме під час поступового роздрібнення, вростання в систему і повної поразки цих рухів було оголошено остаточний історичний розкол старого союзу довкола «робітничих питань», а «середній клас» почали виокремлювати ясніше. Частково його виділяли як емпіричну одиницю, але перш за все він став символічною спробою врятувати суспільні бажання 60-х та 70-х і виконати їх для гідної цього меншості. Ходили чутки, що до кола цих гідних може потрапити кожен, хто по-справжньому цього прагне.
Неоліберальні викриття
Міські протести в Латинській Америці та Східній Європі були придушені так само, як попередні міські заворушення — скажімо, повстання в Парижі в 1848 чи у 1871: військовим натиском та поліцейським управлінням. Іранські мулли винайшли новий спосіб: обертали «моральну поліцію» проти міських лівих та зміцнювали теократичний режим. На демократичному заході повстання придушували економічними засобами (хоча цілеспрямовані поліцейські репресії відігравали значно більшу роль, аніж прийнято вважати); а за тим і через міську логіку «подвійної поляризації» (словами Джонатана Фрідмана) — поєднання дедалі глибшої соціальної нерівності з посиленою конкуренцією між «культурними ідентичностями».
Це історія відродження фінансового капіталу як у формі явищ — ліквідності, позик та боргів, зростання, становлення олігополії в банківському секторі та виняткового збільшення його прибутків — так і в соціополітичній формі самосвідомого класу, що претендує на універсальність і висуває претензії до інших класів, на міський простір і політику в цілому в ім’я «спільного інтересу». У 1976 році в Нью-Йорку та Об’єднаному Королівстві був запроваджений режим «строгої економії» на вимогу, відповідно, Волл Стріт та МВФ. В обох випадках до цього були причетні робітники. Рефінансування державного боргу відтоді зазвичай використовували новоявлені фінансові капіталісти та неоліберали (які були й серед робітників), щоб викривати антагоністичні «альянси росту» між працею, капіталом і державою, які були визначальними для минулих міських повстань. Міжнародна лібералізація фінансів, таким чином, допомогла від’єднати капітал від території та місцевої робочої сили. Це поставило обтяжені боргами міста і держави в ситуацію шаленої конкуренції за мобільний капітал, а також створило за допомогою неймовірного евфемізму «змагання політичних програм» систематичний тиск на податкові ставки (для капіталу вони знизилися від близько 50% у 1975 до близько 25% у 2010 в країнах ОЕСР; за тією самою тенденцією змінюється оподаткування високих доходів). Управління боргами та кредитами стало основною політичною проблемою, що призвело до одержимості суперництвом та ефективністю, а також до зсуву від перерозподілу на користь низів до перерозподілу на користь верхів. Заборгованість, безробіття та зміщення балансу сил між місцевою робочою силою, територіальними державами та мобільним капіталом перетворили народний суверенітет на очевидну вигадку. Якщо за старого міського режиму в інтересах капіталу було вести переговори з об’єднаними силами населення, то відтепер капітал міг просто диктувати свої умови. До того ж, він отримав змогу по всьому світу підшуковувати міських робітників із певними якостями, яких потребував на кожному рівні виробничого ланцюга — і цим ще більше роздрібнював потенційну солідарність. Насправді, як ми побачимо згодом, капітал придивлявся до неміських робітників.
Відродження фінансового капіталу було пов’язане з трьома іншими визначальними змінами. По-перше, з роздвоєнням міських ринків праці та структури робочих місць, тобто із соціальною поляризацією. По-друге, зі зведенням соціального та міського відтворення до всього лиш однієї зі схем нарощення капіталу — подальшою комодифікацією суспільного життя в поєднанні зі спекуляціями з нерухомістю. По-третє, з індустріалізацією глобального Сходу та Півдня — тим, що зазвичай називають «економічною глобалізацією». Відповідно, ці чотири зміни в міських структурах разом в кінцевому підсумку призвели до розпаду соціалістичного світу (1989-92) та інших диктатур, піднесення Китаю (1992-2007) і фінансової кризи на Заході (з 2007). Ці наслідки світового та історичного масштабу були тісно переплетені з діалектикою утворення глобальних міських класів.
Корпорації у Тріаді 3були реорганізовані довкола інтегрованої в глобальну фінансову систему функції стратегічних промислових банківських операцій, яка нав’язала зниження витрат та аутсорсинг, управління знанням та патенти, а також зробила продаж брендів одним зі своїх панівних імперативів. Підприємства зробили виробничі цикли міжнародними, вивели масове виробництво на глобальний Схід та Південь за допомогою масштабних систем поставок та зайняли місце винятково у вищих сферах утворення вартості. Промислові робітники з розвинутих міст опинилися в ситуації жорсткої конкуренції з робітниками процвітаючих зон вільного підприємництва на глобальному Сході та Півдні. Як наслідок, вони пережили тривалу відносну стагнацію доходів та прав, тоді як прибутки капіталістів і фінансистів стрімко зросли. Роздвоєння ринків праці в центральних містах спричинило виникнення таких формулювань як «глобальне місто» Саскії Сассен (Sassen 1991) чи «подвійне місто» Молленкопфа та Кастельса (Mollenkopf and Castels 1992). Ці поняття стали парадигматичними для досліджень нових міських режимів, а поняття «праці» відійшло в тінь.
Тим часом житло та соціальні служби, як-от освіта й охорона здоров’я, надавали можливості нових і дедалі прибутковіших способів примножувати ліквідний капітал. Центри міст перетворилися на сяючі бізнес-осередки, орієнтовані на приваблення висококласного бізнесу. Нове приватне житлове будівництво розрослося переважно неподалік узбереж, а також мистецьких та культурних інституцій на кшталт музеїв та університетів, і спрямувало всі зусилля на задоволення бажань нових джентрифікаторів. На противагу цьому інші території — так звані «зони орендного провалля» в міських ґетто — були залишені напризволяще власниками нерухомості, які чекали на наступну хвилю джентрифікації, щоб підскочила вартість землі. Так джентрифікація стала новою глобальною міською парадигмою (Smith 2002). Прискорилося виселення людей у передмістя та за місто, а (колишні) райони бюджетного житлового фонду між центром міст та окраїнами поступово деградували. Приплив фінансів у всі ці міські операції весь час створював мильні бульбашки ще з кінця 1980-х. Житлові борги множилися, люди глибше загрузали в них. Держави з найвищим рівнем приватизації та найбільш розвиненим фінансовим сектором зіткнулися зі стрімким зростанням цін на освіту. Через це, знову ж таки, підстрибнула загальна заборгованість, а студенти були змушені відмовлятися від соціальних та гуманітарних наук, тісно пов’язаних із робітничим піднесенням 70-х років, на користь орієнтованих на бізнес професій. Студенти опинилися по вуха в боргах, а їхній кар’єрний шлях був часто спрямований донизу. Освіта в розрекламованому «суспільстві знання» стала необхідною для успіху, але водночас її дедалі більше бракувало в перегонах за можливістю увійти до кола елітних джентрифікаторів, кількість яких після 2000 року також скорочувалася.
Індустріалізація глобального Сходу та Півдня була запущена поєднанням західних позик (сумнозвісною «вторинною переробкою нафтодоларів» після 1973) та інвестуванням у виробництво з боку корпорацій із країн Тріади. Після 1980 року сотні програм «структурного пристосування» від МВФ були нав’язані неплатоспроможним «коаліціям росту» на півдні та соціалістичному Сході, які не спромоглися вибратися з боргової ями завдяки експорту. Бюджетне житло та інші програми урбанізації, а також інвестиції в державну освіту та охорону здоров’я, подекуди припинилися дуже надовго (Davis 2007). МВФ вимагав приватизації державних підприємств, сприятливої атмосфери для іноземного бізнесу та створення «зон вільної торгівлі». Офіційне працевлаштування дедалі скорочувалося, і нормою стали гнучкі форми зайнятості. В Індії, наприклад, більш ніж 80% робочих місць належно не регламентовані. І хоча профспілки та ліві організації опиралися цьому в таких регіонах як Індія чи Африка, лише в Латинській Америці після 2000 з’явилися сильні та стабільні політичні рухи проти приватизації, дерегуляції та інформалізації праці. Латинська Америка стала лівим винятком, тому має таке велике значення для виживання лівого руху як народної сили у світі (Therborn 2012).
Постколоніальні держави світового півдня та держави соціалістичних партій у Східній Європі були змушені поводитися як колекторські агентства для світового фінансового капіталу (Kalb 2005) — вони були більше схожі на васалів нової світової імперії, ніж на суверенів для своїх підданих. Часто це призводило до їхньої загибелі. Соціалістичні держави розпалися протягом 1989-1992 суто через спад легітимності влади в очах народу та випаровування віри в себе серед номенклатури (Kalb 2013). Диктатори глобального Півдня — від Філіппінів та Індонезії до Південної та Центральної Африки, від Латинської Америки до Східної Європи — були скинуті завдяки народним вимогам демократії, що їх підтримували міські суспільні рухи та дисидентські середовища. Ці диктатури були знищені хвилями «міського успільнення», описаного вище. Тож західний капітал та МВФ стали ідеальними машинами для виконання того, що теоретики-демократи назвали «третьою хвилею демократизації» (1989 та пізніше). Втім, новим демократіям не випало провадити легке «постконфліктне» та «поставторитарне» дозвілля: зміна тих, хто контролює державну владу, не передбачає автоматичного зменшення нищівних боргів чи зміцнення суверенітету народу. Лівий виняток Латинської Америки можна частково пояснити продовженням «міського успільнення» попри всі розчарування. Це саме можна сказати і про активізацію правих сил («націонал-соціалістів») у Польщі й Угорщині протягом 2000-х (Kalb and Halmai 2011), а також про сучасні південноафриканські класові протистояння як усередині, так поза Африканським національним конгресом.
Чи ведуть ці зміни на глобальному Півдні та Сході до «глобалізації середнього класу»? На це питання перш за все має відповісти урбаністика. Не лише Майк Девіс (Davis 2007) та програма ООН щодо населених пунктів (UN-Habitat), а й навіть Всесвітній інститут МакКінзі (FT, special report on ‘Urban Demographics’, 1 feb. 2013) зауважували, що зростання міст поза межами заможної Півночі набуває форми розповзання нетрів. Сьогодні в містах офіційно мешкає більшість людства. Але, як показав Майк Девіс, поза Заходом від 25% до 70% мешканців міст проживають у нетрях — невпорядкованих, збудованих власноруч, без жодної законної претензії на власність, із проблемами з доступом до свіжої води та каналізації, із саморобними підключеннями до електромережі та опалення, із браком доступу до державних служб. Урбанізація під тиском «програм структурної перебудови» (SAP) призвела до своєрідного «всихання» (sapping) міських перспектив. Мукеш Амбані, голова та власник великого індійського промислового конгломерату «Релаянс індастріз» (Reliance Industries), міг збудувати для себе найдорожчий у світі «будинок» у центрі Мумбаї, з 27 спеціально облаштованими поверхами і штатом із 600 працівників обслуги. Але якщо він визирне з вікна останнього поверху, то побачить вирування нетрів Дхараві — можливо, найбільших нетрів у світі, де мешкають близько двох мільйонів людей. До того ж, він матиме змогу помітити кільце дрібніших нетрів, що охоплює місто і дає дах над головою ще більшій кількості злиденних мешканців. Дака, Джакарта і Лаґос належать до того самого класу, що й Мумбаї; Найробі, Каракас і Ріо не надто відрізняються. І хоча менші міста можуть бути менш «нетрявими», менш перенаселеними, однак насправді часто вони ще бідніші.
Світовий середній клас? Цілком імовірно, що досить багато мешканців нетрів потрапляють до нижчих щаблів шкали купівельної спроможності від 2 до 50 доларів, яка визначає глобальний середній клас за НРР (насправді, вони здебільшого потрапляють у проміжок між нижньою межею шкали НРР і нижньою межею шкали доходу, яку я визначив для членів Німецької соціал-демократичної робітничої партії в 1910 році — тобто менше 8 доларів на день: цей «середній клас» в очах сучасних високооплачуваних бюрократів навіть не дотягує до «робітничого класу» яким він сам себе бачив у той час). Нетрі тісно інтегровані в мережі постачання локальних та глобальних ланцюжків виробництва вартості (Davis 2007; Breman 2010). Тут застосовується деталізований та вкрай гендерно диференційований розподіл праці, зумовлений жорсткою і ще посиленою патріархальністю — власне, структурним насильством. Про залежність від внутрішніх боргів у нетрях знають усі. Великі цабе, що володіють помешканнями в нетрях і здають їх в оренду новим іммігрантам, часто є водночас лихварями, які підтримують плинність мешканців, включають їх до циклів виробництва вартості і тягнуть життєві соки з них та їхніх сімей. Застосовувати ідею середнього класу до умов життя неофіційного, загнаного в нетрі робітничого класу здається надмірним.
Безперечно, час від часу мешканці нетрів можуть витратити певну суму грошей, пройтися по магазинах і придбати джинси, сарі чи мобільний телефон. Але чи є підстави на більш теоретичному рівні говорити про виникнення глобального міського середнього класу за повної відсутності низового управління територією та населенням, під знаком якого проходило європейське «робітниче» міське століття? Таке низове управління охоплювало водночас усі сфери міського життя: житло, освіту, здоров’я, громадський простір, а також якість робочих місць — повний набір прав городянина. Всупереч цьому МакКінслі та схожі на нього діячі зробили ставку на зручну химеру «якісного державного управління». Але як можна очікувати такого управління за браку фундаментальної зміни у класових та владних відносинах? Чи здатен його забезпечити просвічений капіталістичний елітаризм? Сучасні гучні розмови про «середній клас», який часто подають як синонім «гарного управління», слугують лише щоб приховати та трохи компенсувати ці очевидні недоліки.
Індустріалізація глобального Півдня та Сходу до 2000 року вимагала робочої сили, не зобов’язуючи себе її відтворювати. Ключовим символом була зона експортного виробництва. Такі зони приваблюють переважно молодих працівниць без сім’ї, так що капітал не мусить пов’язувати себе з повним репродуктивним циклом домашнього господарства робітників. Можна вихопити їх із родин, щоб використати і викинути після того, як вони закінчать цикл примноження капіталу. Ці зони пропонують тривалі податкові канікули та свободу від будь-яких видів державного регулювання. Але поза цими зонами все може бути значно гірше. Поряд із мільйоном працівників центру інформаційних технологій та розробок у Бенґалурі, широко відомого як історія успіху «середнього класу» і глобалізованого капіталу на глобальному Півдні, існують десятки мільйонів сімей, які прокладають мережі, роблять килими для ІКЕА або одяг і взуття для «Вол-март». Населення міста Бхадохі на сході індійського штату Уттар Прадеш — близько мільйона. До фінансової кризи місто отримувало близько 600 млн. доларів щорічно з виготовлення килимів. Бхадохі був світовою столицею орієнтованого на експорт килимарства. Але на цій вкрай недофінансованій території мало що свідчить про міжнародні зв’язки та потоки капіталу, окрім повсюдних високих стін із коричневого пісковика, що забезпечують захист від сторонніх поглядів для приватних територій помешкань купців-виробників. Бхадохі, сумнозвісний осередок примусової дитячої праці, безперечно, більш показовий для Індії та цілої Південно-Східної Азії, аніж Бенґалур.
Китай та нова урбанізація
Саме піднесення Китаю нарешті вказало вихід із глухого кута занепаду міст за глобального неолібералізму. Його супроводжували масштабні вклади в основний капітал, а також потужні інвестиції в урбанізацію. До 2007 року Китай, безперечно, став новою фабрикою світу, а до його системи міст додалися понад шістдесят міст-мільйонників за п’ятнадцять років. Так у Китаї утворився, на відміну від інших індустріальних держав глобального Півдня, потужний новий концентрований робітничий клас. Суттєво зріс і міський середній клас, який нині становить приблизно 20% населення Китаю. Це було таким собі повторенням європейської промислової урбанізації в безмежно більшому масштабі.
Китайська урбаністична промислова революція могла здійснитися лише завдяки режимові державного регулювання, який зберіг повний суверенітет у протистоянні МВФ та Заходу, в той же час гарячково використовуючи західні експертні послуги. Цей режим зміг узгодити вклади в промисловість із інвестиціями в міста та міську інфраструктуру. Лише після «Мандрівки на південь» Денґа (1992) та після придушення студентсько-робітничих заворушень на площі Тяньаньмень у Пекіні в 1989 році почалося потужне переміщення робітників із сільської місцевості до міст на узбережжі. Рушійна сила цього переміщення виходила з двох джерел: аутсорсингу з країн Тріади («Вол-март», «Еппл», «Самсунг», «Хонда» тощо), кероване китайською капіталістичною діаспорою в Гонконґу, Тайвані, Сингапурі, Ванкувері; а також сильна конкуренція за ці надходження капіталу між міськими урядами, яких відверто змушували до цього центральний уряд та партія. Цей процес розпочався на узбережжі та поширився вгору по ріці у внутрішні регіони країни. Скорочення капіталовкладень у сільськогосподарські регіони після 1992 року також підштовхнуло населення виїжджати до міст.
Результатом став процес становлення нового формального та концентрованого міського робітничого класу. Однак близько 200 млн. мобільного пролетаріату — колишніх фермерів із сіл, на яких трималося експортне навантаження на південно-східне узбережжя, — не здобули жодних офіційних прав на проживання чи на міські послуги через китайську систему «реєстрації домогосподарств» hukou (Miller 2012). Офіційно вони лишаються «фермерами». Це найбільш експлуатований клас, приречений на маргінальне становище у містах. Його утримує в такому становищі політично керована форма апартеїду — менш помітна, ніж у Південній Африці, але від цього не менш реальна. Розташоване на узбережжі місто Шеньчжень усе ще населяють переважно жінки — це типово саме для експортних зон, а не для справжніх міст, а Шеньчжень розвинувся саме з такої зони. Цей клас мобільного пролетаріату розселений переважно у великих комплексах гуртожитків під надійним наглядом промислового керівництва або в міських нетрях («міських селищах»), часто призначених на знесення — так званих «зонах орендного провалля по-китайськи» (Lee 2007a; Miller 2012). Але міграція в міста триває, і відбуваються зміни.
Як і передбачав Маркс, робітничі протести слідують за концентрацією капіталу та населення. Але, хоча в Китаї й відбуваються близько 60 тис. локальних протестів у містах та на промислових підприємствах щороку, на разі не можна говорити про робітників як сформований клас та об’єднання пригноблених у державному масштабі з метою вибороти громадянські, міські та соціальні права. Прояви невдоволення лишаються локальними та неузгодженими; вони переважно вимагають патерналістського захисту від місцевої влади чи попереджають Пекін або партію про місцеві порушення законів та «корупцію» (Lee 2007b). Видається, заперечення партійно-державно-капіталістичного управління як такого немає. «Успільнення» трьох видів міського спільного на кшталт того, що було звичним для міст європейсьгого типу і об’єднувало інтелектуалів та митців із новими робітничими класами, все ще слабке. Одна з причин цього — цензура в медіа та державні репресії художників та інтелектуалів. Державний контроль над ЗМІ та публічною сферою в поєднанні зі швидкими патерналістськими реакціями на робітничі та міські повстання міцно стримують можливості міського «успільнення». Інший чинник — це повзучість китайського містобудування (Miller 2012), через яке робітники лишаються просторово розділеними та замкненими у квазі-міських анклавах. Нарешті, китайські власники житла, які становлять важливий сегмент справжнього «середнього класу» і тісно пов’язані з партійними та місцевими органами управління, фінансово зацікавлені в тому, щоб мігранти до міст й надалі лишалися безправними — і так само зацікавлена в цьому держава. Протести, страйки та хвиля самогубств у 2011-12 призвели до висування вимог до місцевої влади та управлінців, і тепер Комуністична партія заохочує їх до компромісів. У 2013 році Партія навіть прийняла рішення, що «Фоксконн», найбільший у світі (тайваньський) промисловий підрядник електроніки для компаній «Еппл» і «Самсунг», має дозволити «вільні вибори» членів припартійних профспілок (FT, 2 feb. 2013). Держава-партія, яка з часів західної фінансової кризи відчуває крайню потребу вивести країну з експортної залежності та переорієнтуватися на внутрішнє споживання, також зробила деякі кроки для підвищення мінімальних заробітних плат. Схоже, керівництво Китаю усвідомлює проблеми, спричинені системою hukou: нещодавно воно проголосило намір інвестувати в бюджетний житловий фонд та освіту. Питання зараз у тому, як буде розвиватися класова боротьба всередині партії між робітниками, капіталом, банками та державними інтересами, а також у тому, як процес «міського успільнення», що саме починається в нових китайських містах та мегамістах, буде впливати на цю боротьбу та реагувати на неї.
Висновки
Якщо нам вистачить терпіння поглянути, що стоїть за досить грубими цифрами, то ми побачимо, що ідея та реальність формування «світового міського середнього класу» водночас безпідставна та страшенно суперечлива. Протягом останніх тридцяти років найбільше поповнення світового середнього класу відбулося, як це не парадоксально, в КНР — у країні, яка водночас, без сумніву, породила міський промисловий робітничий клас. Поза Китаєм велику частку «світового середнього класу», згідно з панівним визначенням цієї категорії, можуть складати мешканці нетрів та робітники на тих ланках глобальних ланцюжків створення вартості, на яких найбільше структурного насильства. Решта «середнього класу» — це звичайні наймані робітники. Також сюди можна віднести тих, хто користувався допомогою соціальних програм лівого спрямування у країнах Латинської Америки, де прагнули вкотре відновити деякі класичні соціально-правові здобутки міського робітничого класу в усьому світі (Бразилія, Чилі) або впроваджували місцеві народні варіанти соціальної допомоги (Венесуела, Болівія, Еквадор).
НРР також припускає, що глобальний міський середній клас підкріплюватиме ліберальні моделі та «м’яку владу» Заходу і таким чином підтримає дружню ліберальну геокультуру ХХІ століття. Проте ні Китай, ні релігійні та етнічні приватні тираніїї, якими славляться спільноти в нетрях та на нижчих щаблях виробничого ланцюга, не підтверджують цих сподівань. Важливо, що жоден із цих порядків не викликав би захвату ліберальних феміністок. Латиноамериканські соціалісти, знову-таки, в цьому сенсі досягли значно більшого.
Загалом, у ХХІ столітті ми маємо змогу побачити, що глобальна урбанізація абсолютно не слідує шляхом «ліберальних» урбанізацій європейського ХХ століття. Не слідує тому, що, за винятком Латинської Америки в останні роки, сучасному процесові урбанізації не вдалося створити сильних та політично вагомих хвиль «міського успільнення» між робітничим класом, митцями та інтелектуалами — а саме це визначало характер європейської урбанізації у ХХ столітті на Півночі. Цей політико-культурний недолік — це, звісно, частина вже згадуваного недоліку соціокультурного. Таким чином, не лише дані, які використовують урядові консультанти, є безвідповідально неточними, а їхня класифікація — вимушеною, а ще й уявлення про характерні особливості західного історичного типу урбанізації, яке можна звести до символу середнього класу, є прозахідною фантазією, що давним-давно зародилася поміж консерваторів, які відчайдушно прагнули захистити свою власність та високе становище перед лицем зростання соціальної нерівності та бідності. Європейський урбанізм ХХ століття натомість виник із обговорюваного тут процесу «міського успільнення» довкола робітників. Він був наслідком класової боротьби. Те саме стосується і «якісного державного управління» — тією мірою, якою воно існувало.
На противагу інтелектуальним побічним ефектам поняття «середнього класу» та відповідних стилів дослідження, нам треба переосмислити — як у всесвітньому, так і в локальному масштабі — популістські версії історії, суперечливі питання, а також новоявлений «класовий порядок денний», що зародився та діє в межах сучасної капіталістичної урбанізації.
Переклали Ірина Світящук і Світлана Ільченко
Редагували Роксолана Машкова, Володимир Артюх та Ірина Когут
Читайте також:
Інформаційний капітал, власність і робоча сила (Крістофер Мей)
Клас має значення (Ерік Олін Райт)
Ми всі вразливі: про концепцію «прекаріату» та її хибні використання (Річард Сеймур)
Посилання:
Breman, Jan. 2010. Outcast Labour in Asia: Circulation and Informalization of the Workforce at the Bottom of the Economy. New Delhi: Oxford University Press.
Burawoy, Michael. 2000. “Reaching for the Global”. Michael Burawoy et. al. (eds). Global Ethnography: Forces, Connections and Imaginations in a Postmodern World. Berkeley: University of California Press
Carbonella, August; Sharryn Kasmir (eds.). 2014. Difference and Dispossession: Toward a Global Anthropology of Labor. New York and Oxford: Berghahn Books.
Carrier, James; Don Kalb (eds.). 2014. Class in Anthropology. Forthcoming.
Castells, Manuel. 1983. The City and the Grassroots. Berkeley: California University Press.
Castells, Manuel. 2012. Networks of Outrage and Hope: Social Movements in the Internet Age. London: Polity
Davis, Mike. 2006. City of Quartz: Excavating the Future in Los Angeles. London: Verso.
Davis, Mike. 2007. Planet of Slums. London: Verso
Graeber, David. 2011a. Debt: The First 5000 years. Melville House Publishing.
Graeber, David. 2011b. Revolutions in Reverse: Essays on Politics, Violence, Art, and the Imagination. Autonomedia.
Hardt, Michael; Antonio Negri. 2006. Multitude: War and Democracy in the Age of Empire. London: Penguin.
Harvey, David. 2007a. Limits to Capital. London: Verso
Harvey, David. 2007b. A Brief History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press.
Harvey, David. 2012. Rebel Cities: From the Right to the City to the Urban Revolution. London: Verso
Kalb, Don. 1997. Expanding Class: Power and Everyday Politics in Industrial Communities, The Netherlands 1850-1950. Durham: Duke University Press.
Kalb, Don. 2005. ‘From Flows to Violence: Politics and Knowledge in the Debates on Globalization and Empire’, Anthropological Theory 5(2): 176-204
Kalb, Don; Gabor Halmai (eds.). 2011. Headlines of Nation, Subtexts of Class: Working Class Populism and the Return of the Repressed in Neoliberal Europe. Oxford and New York: Berghahn Books.
Kalb, Don. 2011. “Introduction: Headlines of Nation, Subtexts of Class: Working Class Populism and the Return of the Repressed in Neoliberal Europe.” In Don Kalb and Gabor Halmai (eds.), Headlines of Nation, Subtexts of Class: Working Class Populism and the Return of the Repressed in Neoliberal Europe. Oxford and New York: Berghahn Books, pp. 1-63.
Kalb, Don. 2013. Financialization and the Capitalist Moment: Marx versus Weber in the Anthropology of Global Systems. American Ethnologist.
Kalb, Don. 2014. Worthless Poles and other Dispossessions: Toward an Anthropology of Labor in Post-Communist Central and Eastern Europe. In: Carbonella and Kasmir (eds.), Difference and Dispossession: Toward a Global Anthropology of Labor. New York and Oxford: Berghahn Books
Kalb, Don. 2014b. Class and the New Anthropological Holism. In James Carrier and Don Kalb (eds.) Class in Anthropology. Forthcoming.
Katznelson, Ira. 1993. Marxism and the City. Oxford: Clarendon Press.
Lee, Ching Kwan. 2007a. Gender and the South China Miracle. Berkeley: University of California Press.
Lee, Ching Kwan. 2007b. Against the Law: Labor Protests in China’s Rustbelt and Sunbelt. Berkeley: University of California Press.
Merrifield, Andy. 2011. Magical Marxism: Subversive Politics and the Imagination. London: Pluto.
Miller, Tom. 2012. China’s Urban Billion. London: Zed Books.
Mollenkopf, John; Manuel Castells (eds.). Dual City: Restructuring New York. New York: Russell Sage Foundation.
Nonini, Donald. 2006. Introduction: The Global Idea of ‘the Commons’. Social Analysis, vol. 50, nr 3: 164-77.
Sassen, Saskia. 1991. The Global City. Princeton: Princeton University Press.
Smart, Alan; Josephine Smart. 2003. Urbanization and the Global Perspective. Annual Review of Anthropology, vol. 32: 263-85
Scott, James. 2012. Two Cheers for Anarchism. New Haven: Yale University Press
Smith, Neil. 2002. New globalism, new urbanisms: Gentrification as a global strategy. Antipode 34: 427-50
Smith, Neil. 2010. Uneven Development: Nature, Capital and the Production of Space. London: Verso
Susser, Ida (ed.). 2001. The Castells Reader on Cities and Social Theory. Oxford: Wiley-Blackwell
Susser, Ida. 2012. Norman Street: Poverty and Politics in an Urban Neighborhood. Oxford: Oxford University Press.
Susser, Ida; Stephane Tonnelat. 2013. Transformative Cities: The Three Urban Commons. Focaal – Journal of Global and Historical Anthropology no. 65:….
Therborn, Goran. 2012. Class in the 21st Century. New Left Review 78, November-December: 5-29.
Thompson, E.P.1965. The Making of the English Working Class. New York:
Tilly, Charles. 2007. Democracy. Cambridge: Cambridge University Press.
Warner, W.L. 1963. Yankee City. New Haven: Yale University Press.
Wolf, Eric. 1982. Europe and the People without History. Berkeley: University of California Press.
