Сьогодні, 6 листопада, нашому другу та редактору журналу «Спільне» мало виповнитися 38 років.
Зазвичай, незважаючи на погоду, у цей день Саша збирав біля вогнища у якомусь Київському лісопарку десятки своїх дуже різних друзів. Це були люди, з якими він ходив у гори і на танці, з якими він ходив на акції протесту і з якими писав тексти, люди яких він змінював і з якими намагався хоч трішки змінити цей світ.
На жаль, Саша не дожив до 38 — у липні цього року його серце зупинилося уві сні.
Ми дуже раді, що ти був
Наш колега був самородком і формувався через дуже розмаїтий досвід. Він виріс у Турбові — селищі Вінницької області. Почавши свій трудовий шлях провідником на залізниці, Саша захистив кандидатську дисертацію з економіки та працював у корпоративному секторі. Але згодом він полишив високооплачувану роботу та кар’єру заради лівого активізму.
До редакційної колегії «Спільного» Саша долучився у 2014 році. Згодом ми обрали Сашу відповідальним редактором, тож він займався наскрізною організацією нашої діяльності. І це, мабуть, було одне із найкращих рішень, за які коли-небудь голосувала редакція. На його відданості справі та систематичності праці трималася наша робота протягом шести з половиною років. За весь цей час частинка, а часом і левова частка Сашиної праці була фактично у кожному матеріалі, який публікувався на «Спільному».
Наш друг доклав багато зусиль для того, щоб зробити «Спільне» більш якісним, відкритим і критичним. Саша був настільки працелюбним, зібраним й організованим, що його втрата для нас є непоправною — і це не красивий порожній зворот. Намагаючись зібрати себе докупи через кілька днів після смерті товариша, і зрозуміти, як працювати далі, ми одностайно погодилися, що Сашу неможливо буде повністю замінити — ні однією людиною, ні трьома. Але ми також зійшлися на тому, що найкращий спосіб вшанувати його пам’ять — це розвивати роботу журналу, який був для нього настільки важливим. Тож ми продовжуємо нашу спільну справу.
Саша був людиною, у якої гострий розум дивовижним чином поєднувався зі щирою скромністю, а дисциплінованість і систематичність — із феноменальною емпатією і чуйністю. «Я дуже радий, що ти є», — міг написати він у привітанні на день народження. У Сашин день народження ми передусім хочемо сказати: «Ми дуже раді, що ти був». А ще хочемо розповісти вам про те, якою ця людина залишається для нас: науковцем, колегою, товаришем, другом.
Фото з архіву друзів
Науковець: аби інший світ став реальним
Саша був лівим економістом — надзвичайно рідкісне поєднання в українських реаліях. Як науковець Саша добре вмів концептуалізувати складні процеси, виокремлювати ключове у потоці інформації та даних, ставити питання, відповіді на які прояснюють, а не заплутують. Він був професійним економістом із реалістичним баченням світу, але водночас із палким прагненням до змін.
У той час, як в українській і світовій економічній науці домінує віра в першочерговість приватного інтересу і всесильність «невидимої руки ринку», Саша виходив із радикально іншого бачення. У своїх дослідженнях, більшість з яких опубліковано на «Спільному», він наголошував на важливості суспільного інтересу та спільних благ, справедливого перерозподілу та демократичного управління економікою. Він розглядав економіку як інтегральну частину політичного і соціального, а не як сферу, що нібито «природно» домінує над усіма іншими.
Саша був автором багатьох статей на економічну тематику і виступив головним редактором й співавтором низки аналітичних праць, зокрема книг «Альтернативні механізми соціально-економічного розвитку України», «Майбутнє без капіталізму», «Кібернетика й демократичне управління економікою», «Справедливий енергетичний перехід» (авторства Марини Ларіної під редакцією Саші). Задля роботи над цими збірками Саша збирав разом людей, які поділяли переконання, що нам необхідний не лише критичний аналіз дійсності, а й візії, чи навіть утопії. За його ж словами із передмови до «Майбутнього без капіталізму», потрібно не лише розібратися «чому ми досі перебуваємо в замкненому колі криз накопичення капіталу», а й дати відповідь на питання «які ж зміни нам потрібні, аби довгожданий інший світ став не просто можливим, а й реальним». На найбільш загальному рівні, рецепт, до якого Саша прийшов разом із іншими авторами та авторками «Майбутнього…», був таким:
«На зміну прибутковості та накопиченню капіталу мають прийти нові інструменти оцінки суспільної ефективності, в основі яких лежатимуть економія праці та ресурсів для задоволення потреб, а не поточне збільшення споживання будь-якою ціною».
Фото з архіву друзів
Для того, щоб шукати відповіді на непрості питання сьогодення, Саша збирав колег і усіх зацікавлених також і на публічних дискусіях. Так він виступав співініціатором і співорганізатором низки проривних міжнародних конференцій: від «Економічної кризи чи кризи неолібералізму?» до щорічної «Фоєрбах 11». На цих майданчиках активісти, дослідниці та журналісти з багатьох країн не лише говорили про існуючі проблеми, але й вибудовували діалог, співпрацю та солідарність задля їх вирішення.
Поряд з редагуванням великих аналітичних праць і організацією дискусій, Саша проводив і власні дослідження — він по гвинтиках вивчав масу економічних даних, щоб розібратися, що ж відбувається в українській реальності. Мабуть, найвідомішим дослідженням Саші є аналіз згубного впливу офшорів на українську економіку. Цю тему він розбирав і сам, і з колегами-економістами. У фундаментальній історико-економічній статті «Україна офшорна. Історія формування вітчизняної моделі економіки» він детально аналізує механізми збіднення бюджету України через «податкові шпарини» і пояснює, що деофшоризація дасть шанс на розвиток більш справедливої економіки в Україні. При цьому, пропонуючи конкретні і дієві механізми боротьби з офшорами тут і зараз, Саша наголошував, що «вирішити питання приховування капіталів неможливо без заміни всієї системи товарно-грошових відносин на прогресивніші способи розподілу ресурсів».
Саша дивився на економічну несправедливість не лише як на наслідок функціонування глобальної капіталістичної системи. Він розглядав економіку як процес політичний, тобто такий, який керується рішеннями конкретних акторів. Тому велику увагу він приділяв і дослідженню внутрішньої політично-економічної динаміки в Україні. Низка його статей присвячена критиці сировинно-олігархічної моделі української економіки. За масивом даних про виробництво та видобуток, імпорт-експорт, валютні й податкові надходження, Саша бачив провальність економічної політики української влади, яка прямо впливала на життя людей. Так, політика, орієнтована на великі агрохолдинги, зазначав він, призводить до диспропорцій в аграрній сфері, котрі «безпосередньо відбиваються на розвитку сільських територій», що «штовхає найактивніших [мешканців] до вимушеної еміграції, інших прирікає на бідність та безробіття».
Фото з архіву друзів
Пошук відповідей на питання про те, як нам жити і працювати гідно, привів Сашу до ще однієї важливої теми його досліджень — зовнішнього боргу. Ця тема вилилася у іншу грунтовну розвідку «Історія формування боргової залежності України», у якій Саша аналізує цей процес від 1991, а також вказує на наслідки недалекоглядної державної політики для незалежного розвитку суспільства. Наприкінці статті він задається питанням: «в чому полягає роль «народної» влади, якщо інтереси громадян ставляться на другорядні ролі перед диктатом міжнародного капіталу?». Із початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Саша повертається до теми боргової залежності й активно долучається до кампанії за списання зовнішнього боргу України. У березні 2022, перебуваючи під Києвом і працюючи під звуки обстрілів, в інтерв'ю американському виданню Jacobin він підкреслював:
«Сьогодні важко уявити, яким буде мирне життя в Україні після війни. Але треба працювати над розбудовою незалежного та соціально справедливого суспільства уже зараз. Тому треба вимагати, щоб боргове ярмо пішло на смітник історії — разом з армією російських загарбників».
Фото з архіву друзів
Колега: не текст, а любов!
Економіка не була для Саші чимось абстрактним, набором цифр, на яких можна будувати красиві моделі й блискучу кар’єру. Він бачив нерівності, бідність і несправедливість у світі довкола та безпосередньо у життях людей, з якими спілкувався. Саша часто переказував якісь щоденні прояви проблем, про які ми пишемо у журналі. Чи про те, до яких наслідків привела «оптимізація» лікарні, до якої ходили його знайомі, чи про те, як приватизація «Укрзалізниці» впливає на добробут її співробітників, його колишніх колег. І кожного разу, коли він розповідав таку історію, у його словах було співпереживання та несприйняття. Він хотів міняти таку реальність.
Окрім дослідження економічних процесів, Саша спрямовував свою енергію і бажання змін на редакторську роботу в «Спільному». І це у нього виходило дуже добре: йому вдавалося організовувати роботу людей — авторок, перекладачів, дизайнерок, бухгалтерки, редакторів і багатьох інших, які створюють «Спільне». При цьому в центрі його підходу стояло поняття гідної праці: наскільки міг, Саша намагався організувати достойну оплату і прийнятний режим роботи для всіх залучених. «Кікнуть тебе з робочих чатів?» — напівжартома питав він, відправляючи когось із редакційної команди у відпустку. Також напівжартома, перерозподіляючи якусь роботу між людьми у редакції, він наголошував, що робить це «з метою зменшення суспільно-необхідної праці на виготовлення цього важливого матеріалу :)».
Фото з архіву друзів
«Спасибі за твою важливу працю», — Саша хвалив так, що це окриляло і мотивувало всіх довкола. Водночас він подавав це як щось неймовірно природне: «хіба треба привід казати хорошу правду добрим людям?». Саша критикував так, що це ніколи не знецінювало зроблену роботу. Спілкуючись з авторами й авторками, він вмів вказувати на слабкі та сильні місця текстів і рецензувати у такий спосіб, що людина не втрачала мотивації доопрацьовувати. Саша радів, коли люди брали до уваги зауваження і з почуттям гумору сприймав авторську впертість: «бився за кожну правку, гадіна :)», — міг жартома поскаржитися він. Часом, коли люди заходили в глухий кут, Саша казав: «ух, я щас попробую може щось зварганить самотужки», — і міг переписувати цілі речення, пропонуючи більш лаконічні, точні й зрозумілі формулювання. Деякі тексти та авторський стиль були для Саші особливо дорогоцінними. Так, відгукуючись про останній репортажний матеріал Євгенія Осієвського, який той написав за рік до своєї смерті на фронті, Саша сказав: «не текст у Жені — а любов!».
Але думав він не лише про колектив: як для редактора йому було важливо, щоб «Спільне» залишалося цікавим і доступним для читачів. Саша завжди виступав за те, щоб робити тексти легшими для читання, аби донести думку ширшій аудиторії. Хоча Саша був обізнаним у різних галузях науки, проте не любив академічний жаргон і складні багатоповерхові речення. Якось він сказав, що «треба видавлювати з себе академізм по краплині». Звісно, малася на увазі відмова не від наукової точності, а від звички писати важкою, незрозумілою мовою. У нього було правило — речення у тексті має легко читатися вголос, і він буквально читав їх вголос. «Навіщо публікувати абракадабру?» — запитував він. Для нього це було як про вихід з наукової «вежі зі слонової кістки», так і про повагу до аудиторії.
Фото з архіву друзів
Саша надихав на працю редакторів і авторів «Спільного». Коли йому приходила ідея матеріалу, він так розповідав про неї іншим, що хотілося вже побачити цей текст на сайті. Він щиро радів, коли матеріал набирав багато переглядів, і не забував розповісти про це тим, хто працювали над статтею: скидав фідбек від читачів автору. Саша любив те, що робив так сильно, що хотілося працювати над розвитком «Спільного» разом. Його непереборно позитивний настрій і гумор, вміння оперативно, але розмірено планувати, неабияк мотивували оточуючих. Він умів підтримати кожного й кожну і в щоденній роботі, і в скрутні хвилини. На початку повномасштабного вторгнення Саша залишався в Києві з травмою ноги, фактично без можливості спуститися в укриття — попри це, саме він зібрав нас усіх докупи, щоб відновити роботу «Спільного».
Друг: я би всім причиняв гори і море
Саша не тільки краще за нас усіх знав економічну матчастину і мав найліпші організаторські здібності. Він також славився величезним колом зацікавлень: любив ходити в походи, грати на гітарі біля багаття, займатися різними видами спорту — від йоги і танців до волейболу і скелелазіння.
Деякі з нас познайомилися з Сашею через київський кіноклуб, в якому демонструвались соціально-критичні стрічки з найрізноманітніших куточків світу. Він активно долучався до дискусій після кінопоказів і надихнувся також запустити кіноклуб у своєму рідному Турбові.
Звідки Саша брав на все сили і час — може видатися загадкою. Він завжди багато працював і брав на себе відповідальність, можливо, більше, ніж будь-хто з нас. Але така працелюбність дивовижним чином балансувала із його ставленням до відпочинку як до чогось священного.
Фото з архіву друзів
Після роботи Саша часто біг на спорт, гуляти з друзями і подругами Подолом чи купатися в Дніпрі, кататися на велосипеді, в кіно чи в гості. А у відпустку чи вихідні їхав на природу — в гори, ліси, до водойм. «Скільки того життя?» — часто повторював він. Саша вмів зануритись у вир великого міста, активного руху й спілкування. Але вмів також відкладати гаджети, зупинятися, слухати птахів і дивитися вдаль на згасанки («це антонім світанків»).
Саша неодноразово згадував, що письменник Василь Земляк, автор «Лебединої зграї», за мотивами якої було знято фільм «Вавилон XX», народився в Конюшівці — сусідньому селі біля Турбова. Нашому другові дуже підходили слова Фабіана, сільського філософа з цього фільму: «Не спіши. Суть не в тому, щоби скоріше знайти завітну дорогу, а суть в тому, щоби якомога більше побачити на тій дорозі».
І він бачив дуже багато. «Спустились з гір, а тут таке тепло і яблуні розцвіли», — міг поділитися Саша радістю, вийшовши на зв'язок після походу. Він надсилав друзям фото квітів, гірських і морських краєвидів, собак, котів, білочок, яких зустрів по дорозі — ділився тим життям, яке переповнювало його самого, як у моменти руху, так і в моменти споглядання. «Гори — це моє друге імʼя. Я би всім причиняв гори і море», — казав Саша.
Фото з архіву друзів
Він закохував у себе щирістю та безпосередністю — саме тому до нього тягнулися люди. Саша умів ділитись з друзями своїми радостями, сумом, страхами і надіями. Про що б він не розповідав — про красу природи, розбите серце, роздратованість несправедливістю, знайомство з новою людиною чи про те, як багато переглядів набрала стаття — цей досвід і емоції проживалися ним повністю. Адже Саша вірив у те, що «життя вирує, і якщо бути відкритим, то іноді воно посміхається».
***
Саша любив, коли у статті були чіткі висновки. Часто просив наших авторок і авторів доопрацьовувати саме цю частину матеріалів. Тому й зараз ми завершимо статтю ключовим: Саша багато дав нашому колективу, читачам і читачкам, українській критичній думці та лівому руху.
Ми будемо продовжувати нашу спільну справу. Адже можемо черпати сили із Сашиних досліджень, із пам’яті про Сашу і з того, чого він нас навчив. Ми можемо купатися у кожній водоймі, ходити кожною стежкою, бачити краще у кожній людині та вірити у кожного, бути вимогливими до себе й підтримувати інших. Тримати спинки ровно і боротися за те, у що віримо. Залишатися завжди відкритими до життя.
Ми дуже любимо Сашу і нам його сильно не вистачає. Але ми знаємо, що він би нам зараз сказав:
«Буде життя, і буде радість, обіцяю і обіймаю!»
