Під’їжджаючи до Києва (з будь-якого боку і будь-яким видом транспорту), ми бачимо будинки, а то й цілі котеджні містечка за височенними глухими парканами, шлагбаумами чи навіть колючим дротом, з приватною охороною і камерами відеоспостереження. Відмінності між життям у цих котеджах і у звичайних сільських хатах без зручностей настільки разючі, що виглядає, нібито з одного боку паркану люди живуть як у Європі, з іншого — як у Африці. Насправді і в Африці теж є свої багатії, які живуть за такими ж глухими парканами, та й у Європі є свої бідні і бездомні, яким відмовляють у праві бути присутніми в міському просторі, і які залишаються невидимими у нічліжках, центрах реабілітації, тюрмах, таборах для мігрантів чи у нетрях передмість.
Відгородження приватних територій, що належать панівним класам, є тим помітнішим, чим більшими є нерівності у суспільстві. Середньовічні замки не лише захищали від зовнішніх ворогів, а й встановлювали межу між феодалами, що жили в місті, і безправними селянами, чиї хижки тулилися під мурами. Палаци аристократів передбачали окремі чорні ходи для слуг, щоб хазяї якнайрідше їх бачили. Сучасні «елітні» новобудови у Києві також іноді передбачають чорні ходи для прислуги, як у випадку скандального проекту «Фреско Софія» по вулиці Гончара (незаконне будівництво якого, між іншим, загрожує виключенням Софійського собору зі світової спадщини ЮНЕСКО).
Якщо ж поглянути на статистику зростання нерівностей останніми десятиліттями, то не дивно, що прямо пропорційно зростає і кількість «заґратованих спільнот» чи не в кожному сучасному місті (в Україні у формі відгороджених елітних мікрорайонів чи «котеджних містечок») 1. Завдяки дослідженням, присвяченим сучасному феномену «заґратованих спільнот», ми бачимо яким чином бажання затишку і комфорту разом із переконанням, що «висока якість життя» можлива лише для обраних, штовхає заможних людей будувати мури навколо свого маленького приватного клаптика раю. Серед урбаністів, що досліджують проблему заґратованих спільнот, окремо варто згадати Сету Лоу — професора Міського університету Нью Йорка, колишнього директора Американської Антропологічної Асоціації (з 2007 до 2009 року) і члена «Центру місця, культури і політики» (Center for Place, Culture and Politics, City University of New York), директором якого є Девід Гарві.
У своїй книзі «За мурами: життя, безпека і прагнення щастя у фортеці Америка» Сета Лоу описує, як класове розділення породжує страх та недовіру, що підштовхують до утворення специфічної організації простору, яка, в свою чергу, формує простір соціальний, ще більше зміцнюючи класове розділення. Прослідкувати формування цієї нескінченної спіралі, на яку впливають так багато факторів, можна лише вдаючись до синтезу різноманітних методів дослідження. Вивчаючи протягом року життя заґратованих спільнот Сан-Антоніо та Нью-Йорка, Лоу поєднує включене спостереження, інтерв’ю, контент-аналіз та критичний дискурс-аналіз. Такий синтез дає можливість не тільки визначити, хто і з яких причин оселяється в заґратованих спільнотах, а й проаналізувати, яким чином їхні мешканці легітимують для себе сегрегацію міського простору, зовні уникаючи при цьому відвертого расизму чи класової зверхності. Як зауважує сама авторка, дослідження не дає аналізу маркетингових стратегій (питання, чому забудовникам вигідно будувати заґратовані спільноти, лишається винесеним за дужки). Цю білу пляму, однак, компенсує можливість побачити ці спільноти очима їхніх мешканців.
У наведених фрагментах інтерв’ю ми знайомимося з подружньою парою, що вирішила переїхати у заґратовану спільноту через «етнічні зміни», жінками, що з жахом згадують численні крадіжки та викрадення автомобілів у своїх попередніх місцях проживання, молодими матерями, що панічно бояться викрадення їхніх дітей. Одна з респонденток повідомляє Лоу, що «мексиканці у центрі міста небезпечні, з ножами і пістолетами». За всіма цими історіями стоїть страх: страх стрімких змін у довкіллі, страх «інших» (за класовими або етнічними ознаками), страх перед злочинністю, нарешті, страх перед відкритим місцем, де нема де сховатися. Таким чином, можна говорити про страх як фактор організації простору, а зростання кількості заґратованих спільнот можна пояснити «втечею від страху» (fear flight). Як наслідок, у 2001 році понад сім мільйонів американців жили «за ґратами» і ще чотири мільйони — у мікрорайонах міст, де вулиці перекриті для сторонніх і контрольовані охоронцями чи кодовими замками. Лоу наводить статистику, за якою кожен третій сучасний будівельний проект у Південній Каліфорнії, Феніксі (Арізона), багатих околицях Вашингтона і Флориди передбачає ґрати.
Та хіба не є втеча від злочинності та інших небезпек великого міста у закриті захищені «зелені оази» найбільш раціональною поведінкою? Якщо навколишній світ справді настільки небезпечний, і ти не бачиш можливостей його змінити — чому б не сховатися від нього і не створити власний затишний світ? Проте наведена авторкою статистика демонструє, наскільки перебільшеним є небезпеки великого міста, та, відповідно, наскільки ілюзорними є підстави прагнення все більшої захищеності. Незважаючи на численні панічні повідомлення («національну істерію», за словами Лоу) у мас-медіа про вбивства, викрадення, крадіжки, зґвалтування — насправді рівень насильницьких злочинів у Сполучених Штатах невпинно знижується з 1980-х років. З іншого боку, як це зазначають і деякі з респондентів Лоу, ґрати зовсім не обов’язково дають гарантію безпеки: «відчуття безпеки, яке тут виникає, насправді може бути хибним, залишаючи тебе більш беззахисним перед можливим нападом».
Отже, якщо реальні підстави для «урбаністичного» страху виявляються доволі хисткими, чим обумовлено його стійкість? На думку Сети Лоу, якщо стіни, ґрати і охоронці фіксують класове розділення у просторі, цим закріплюючи його, страх слугує фактором легітимації цієї практики. Лоу пише, що заґратовані спільноти «відбирають і формують спільноту економічно і соціально подібних людей». Але внаслідок такого «очищення» зростає страх чужинців. Феліція (всі імена у книзі змінено) — молода матір із заґратованої спільноти у Сан-Антоніо — говорить, що відчуває страх, коли мусить їхати до центру міста, де населення більш гетерогенне. Як наслідок — її донька майже не контактує з бідними чи з людьми інших рас: «Одного разу ми їхали у машині і стали на червоне світло поруч з вантажівкою, у якій їхали робітники в комбінезонах. Донька почала просити мене, щоб я якнайшвидше від них поїхала, бо боялася, що її викрадуть. Вони лякали її. Я намагалася пояснити їй, що це ж робітники, «хребет нації», і вони просто повертаються додому, але вона все одно боялася», — розповідає Феліція. П’ятий розділ книги («Захист дітей і безпека для всіх») присвячено проблемам, з якими стикаються діти, що виростають у заґратованих спільнотах — зокрема, підвищений страх соціального насильства вже з дошкільного віку (тоді як інші діти у США в цьому віці бояться темряви чи диких звірів) і поширення антидемократичних і антисоціальних практик. Безпека дітей має «високу соціальну і психологічну ціну», підсумовує Лоу.
Наскільки «втеча від страху» типова для нас? При перегляді рекламних оголошень про продаж будинків у котеджних містечках помітно, що головними факторами привабливості виступає не захист від злочинності (хоча кожне таке оголошення не оминає детального опису системи охорони), а перебування на природі, що протиставляється брудному та галасливому місту, статусна рівність із сусідами (тобто уникнення взаємодії з представниками нижчих класів) та дещо, що можна назвати «європейськістю». Фантазійний світ, створений у таких містечках, може мати риси уявної Греції або Франції, суть залишається однією і тією ж — «хороший» та «затишний» маленький світ протиставляється поганому і незатишному великому.
Ось лише дві реклами котеджних містечок: з одного з девелоперських сайтів та із вже покійної газети «Обзор»: «”Французьке містечко” — це спільнота сучасних людей, заснована на мрії про затишок в ідеальному домі… Працювати в місті і жити за його межами стало нормою для всього цивілізованого світу. Життя подалі від шуму та метушні, божевільних швидкостей мегаполіса позитивно впливає на здоров’я, заспокоює серце і сприяє творчості у будь-якій сфері діяльності… Видатні підприємці минулих віків, маючи для справ будинки і контори у найкращих районах столиць, відпочивали і насолоджувалися життям у заміських маєтках» («Французский городок», 2010). Невідомому співцю заміської Франції вторить Ані Лорак, рекламуючи котеджне містечко «Олімпік-парк»: «Нормальні люди вже давно не живуть в центрі. Увечері їдуть до свого дому, щоб прокинутися вранці і вдихнути свіже повітря… Місто — це аварії та напружена атмосфера, що з кожним роком стає все більш агресивною», «всі назви будинків у містечку носять імена грецьких богів», «Ми варті кращого — жити в найкращих умовах, хороших будинках і в оточені природи» (Легостаева, 2008).
Тож не обов’язково «втеча від страху» є визначальним аргументом на користь заґратованих спільнот, принаймні в Україні. Скоріше, йдеться про відтворення класових нерівностей через просторову сегрегацію (яка постає віддзеркаленням соціальної сегрегації). Зокрема, Едвард Блейклі і Мері-Гейл Снайдер у книзі «Фортеця Америка: заґратовані спільноти у США» (Blakely and Snyder, 1999) окрім спільнот, які керуються принципом «втечі від страху» (які він називає security zone communities), виокремлює ще два типи — спільноти, що базуються на спільних уподобаннях і спільному стилі життя (lifestyle communities), і спільноти, що створюються як символічні маркери престижного соціального статусу (prestige communities).
Іншим зауваженням до праці Лоу є те, що хоча вона в першому розділі і пропонує короткий історичний огляд процесів соціального апартеїду в північноамериканських містах, вона аналізує заґратовані спільноти у передмістях як новий і унікальний соціальний феномен. Насправді ж, поруч із розвитком цих приватних клаптиків «в оточенні природи», сучасні процеси відгородження мають місце і в міському просторі, який ми визначаємо як публічний і який за визначенням є відкритим для всіх. Йдеться про вулиці і площі міст, парки і сквери, вокзали і зупинки громадського транспорту, публічні бібліотеки і музеї тощо. Ці процеси описують привабливим словом «джентрифікація» — «облагородження», вони й справді можуть покращувати якість життя мешканців певних районів міста, але часто ціною встановлення нових кордонів у міському просторі (між престижними районами і «no-go» зонами) і виключення бідних і маргінальних груп з міського простору.
Ці процеси, які мають місце у більшості сучасних міст, а нині набувають поширення і в Україні, вже давно стали предметом аналізу соціологів і соціальних географів з Західних країн, зокрема зі США — передовика з «облагородження» міст в інтересах панівних класів. Так, у книзі «Місто безладу: як кампанія за якість життя змінила політику Нью-Йорка» Алекс Вітале (Vitale, 2008) показує, що політика мера Нью-Йорка Джуліані з покращення «якості життя» у місті насправді була політикою за «якість життя для обраних» і виключала (часто за участі поліції та приватної охорони) бідних та бездомних з публічного простору. Закони, що забороняли бездомним ночувати на лавках у парках, чи навіть перебувати на одному місці на тротуарі більш ніж двадцять хвилин (знані як «anti-homeless laws») слідом за Нью Йорком прийняли інші міста у США.
Панівні класи усіх суспільств прагнуть легітимізувати і захистити свої привілеї, що зазвичай не є в інтересах бідних, які навпаки виграли б від більш рівномірного перерозподілу багатств. До того ж, не лише приватна власність є нерівномірно розподіленою, але дедалі частіше також і публічні блага. Це видно на прикладі диференціації громадянства: освіта, безпека, охорона здоров’я у бідних районах міста або гіршої якості, або взагалі відсутні. Держава співпрацює з приватною охороною, захищаючи багатих і караючи бідних. Водночас, вона не поспішає запроваджувати структурні реформи, які могли би змінити ситуацію для бідняків, бо це означало б зростання податків і перерозподіл багатства і привілеїв, які заможна частина населення прагне зберегти для себе (Рябчук, 2008).
Загалом же, дослідження Сети Лоу не суперечить цим висновкам, а доповнює їх переконливою статистикою і яскравими цитатами з інтерв’ю з мешканцями заґратованих спільнот. Також, воно може слугувати точкою відліку для порівняльних досліджень процесів соціальної сегрегації у сучасних містах в різних куточках світу, зокрема і в Україні.
Читайте також:
«Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті
Євроремонт радянської душі (Анастасія Рябчук)
Боротьба за креативність, креативність як боротьба (Тіно Букхольс)
Місто, криза і соціологія (Олексій Вєдров)
Політика житлового будівництва в пострадянській Україні (Віталій Атанасов)
Посилання:
Blakely, E. and Snyder, M.G., 1999. Fortress America: Gated Communities in the United States. Washington D.C. and Cambridge, M.A.: The Brookings Institution and Lincoln Institute of Land Policy.
Vitale, A., 2008. City of Disorder: How the Quality of Life Campaign Transformed US Politics. NY: NYU Press.
Легостаева, А., 2008. Ани Лорак: «Теперь у меня будет дом — настоящий райський уголок недалеко от Киева». Газета «Обзор». 16.12.2008.
Рябчук, А. 2008. Соціальне виключення у міському середовищі. Соціальна політика і соціальна робота, No1, 2008.
«Французский городок» [рекламне оголошення]
