Важко писати про страйк, який зазнав поразки — особливо учаснику подій. Адже, обмірковуючи кожен епізод, щоразу повертаєшся до питання: чи міг ти особисто зробити щось інакше, якось вплинути на хід подій? Може, саме я у чомусь не допрацював? Може, саме моя помилка спричинила фатальний поворот у подіях того серпня? Сухо та відсторонено викладати факти не виходить, весь час звертаєшся до власних спогадів, власних особистих та часто емоційних оцінок. Однак скрізь, де це було можливо, я намагався перевіряти свою пам’ять за опублікованими джерелами та окремо підкреслювати сумнівність деяких епізодів, у достовірності інформації про які не впевнений. Отже, сподіваюся, що ця стаття допоможе лівим та робітничим активістам більш цілісно та об’єктивно оцінити досвід страйку на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті (ГЗК) і зробити свої особисті, але обґрунтовані висновки.
Унікальність цього страйку, інтерес та ентузіазм, з яким його сприйняла ліва інтелігенція, зумовлені в першу чергу тим, що це перший майже за сто років значний страйк на великому, успішному та прибутковому підприємстві. Принаймні з часів обірваної Першою світовою війною хвилі 1913-1914 років страйки в основному мали інший характер. Великі страйки часів перебудови, як це дуже переконливо демонструє, зокрема, Даніел Валковіц, були переважно реакцією на розвал радянської економічної системи та були пов’язані із «кризою соціальної ідентичності промислових робітників». Страйки 90-х років взагалі можна вважати свого роду агонією, адже виникали вони часто від безвиході на підприємствах, де багато місяців не виплачували заробітну плату, а брали в них участь лише ті робітники, які залишилися на підприємстві та не могли знайти іншої роботи. У більшості своїй це були люди старшого, інколи навіть похилого віку, що працювали на цих підприємствах вже понад 20 років, — люди, яким було дуже важко уявити своє життя без рідного заводу. Навіть великий страйк на Херсонському машинобудівному заводі переважно не виходив із цієї парадигми.
Зовсім інший характер мав страйк на Полтавському ГЗК — підприємстві, яке багато років стабільно працює та отримує мільярдні доходи (за даними річного звіту британської корпорації Ferrexpo plc., основним та єдиним гірничодобувним активом якої є Полтавський ГЗК, у 2010 році дохід становив 1294 млн. доларів США). Річний прибуток корпорації до сплати відсотків, оподаткування та амортизації (EBITDA) коливався останні роки в межах від 138 млн. доларів (у кризовому 2009) до 585 млн. доларів (у 2010 році). Попри те, що корпорація має чи не найнижчий у світі рівень видатків на робочу силу (12,7% собівартості продукції), за українськими стандартами рівень заробітної плати на комбінаті вже багато років є дуже високим. При цьому майже ніхто з робітників уже не пам’ятає, що таке затримка зарплати. Комбінат динамічно розвивається. Щороку сотні мільйонів доларів інвестуються в розвиток, зокрема, нових родовищ 1.
У квітні 2011 року Ferrexpo заявило про намір інвестувати 3,2 млрд. грн. (близько 400 млн. дол.) за рік. Річний звіт корпорації ще не опубліковано, однак, судячи з усього, плани були в основному виконані.
Особливістю Ferrexpo є нетипова навіть для України підкреслено сировинна спеціалізація. Корпорація не виробляє і не збирається виробляти метал. Кінцевим продуктом, який, до речі, поставляється виключно на експорт, є окатиші — кульки бурого кольору діаметром у сантиметр-півтора, продукт переробки та збагачення залізної руди. З приблизно 30 млн. тонн річного видобутку руди з вмістом заліза 30% 2 виробляється близько 10 млн. тонн окатишів, частка заліза в яких складає 62-65%. Корпорація має довгострокові експортні контракти. Нещодавно були укладені договори з австрійською Voestal на 10 років та японською JFE Steel (термін дії не розголошується). Отже, високоякісна українська сировина вже викуплена іноземцями на багато років вперед.
З іншого боку, зарплати на Полтавському ГЗК дещо вищі, ніж у середньому по залізорудній видобувній промисловості країни. Робітники комбінату — це в більшості молоді амбітні люди, які усвідомлюють себе висококласними спеціалістами-професіоналами та вимагають, щоб до їхньої людської гідності ставилися з повагою. Перше відчуття від спілкування з ними — це гордість за український робітничий клас, активний та свідомий свого колективного класового інтересу. Це хлопці, які, здається, нічого не приймають на віру, але активно намагаються розібратися причинах своїх проблем. Люди, здатні до активних та продуманих дій. Це сучасні та відповідальні люди, які користуються найсучаснішими Інтернет-технологіями та віддають перевагу спілкуванню у Skype. Щоправда, у більшості з них споживчі кредити на авто та різну домашню техніку, але, здається, це не надто стримує їхню рішучість, навіть навпаки. При уважному розгляді, звісно, виявляється, що багато хто з них не звільнився ще від різного роду забобонів та звички плазувати перед керівництвом, а ще гірше, що мало хто готовий взяти на себе відповідальність за колектив. До сліз мало в них культури самоорганізації, вони радо готові передоручити всі юридичні та організаційні справи першому ліпшому активісту-авантюристу.
Отже, страйкували у Комсомольську робітники не від нестерпного життя. Всі заходи адміністрації з економії безпосередньо на теперішній рівень їхніх зарплат майже не вплинули. До страйку вони вдалися, щоб у зародку припинити будь-які замахи адміністрації на пенсії та інші соціальні гарантії. Більше того, в мене склалося враження, що основним мотивом акції була саме шляхетна робітнича гордість, бажання довести роботодавцеві, що він має рахуватися з думкою робітників, а не мати їх за бидло.
Не будучи серед безпосередніх організаторів страйку, ми з Ніною Потарською забезпечували лише інформаційну підтримку, працювали деякий час своєрідною прес-службою страйкарів. Отже, ми могли певною мірою впливати якщо не на рішення керівників профспілки під назвою «Народна солідарність» (далі — НС), то принаймні на імідж подій у медіа. На якомусь етапі завдяки підтримці багатьох лівих активістів та чесних журналістів різних поглядів вдалося прорвати інформаційну блокаду та змусити корпорацію визнати страйк. Кажуть, що допомогли в цьому зроблені мною у перший день страйку у Комсомольську та опубліковані на YouTube бліц-інтерв’ю зі страйкарями 3. Коли інформація про страйк з’явилася у стрічці Reuters, нам здавалося, що ми вже перемогли. Зосередившись на медійній роботі, ми майже зовсім не втручалися в організаційний та юридичний бік справи й виявилися не готовими до несподіванок у цій сфері. Можливо, саме в цьому і полягає наша особиста часточка відповідальності за поразку. Адже, кинувшись з ентузіазмом допомагати, ми (тут я вже скоріше маю на увазі всю київську ліво-інтелігентську спільноту) не дуже обтяжували себе тим, щоб розібратися в ситуації та діяти організовано: не просто як мережа для підсилення медійних хвиль, а як організація, здатна до планомірних та виважених дій і у легально-юридичній, і в неформальній площині, здатна максимально ефективно захищати учасників всіма доступними засобами, а не розводити безпомічно руками, як це зробила, на жаль, НС.
Перші конфлікти з керівництвом НС почалися в нас через спроби запрошення від голови профспілки НС О. Кляшторного на робітничі мітинги представників неофашистської партії «Свобода». З цього часу Кляшторний співпрацює з нами дедалі менше та починає розповсюджувати інформацію про страйк прямо через прес-службу ВО «Свобода». Думаю, не треба пояснювати, як це вплинуло на сприйняття протесту, особливо серед лівих та профспілкових активістів за кордоном, на солідарність яких ми дуже розраховували. Остаточно припинилося наше співробітництво з «НС» після того, як пан Кляшторний разом зі своїми друзями — нацистами ледь не зірвав захід Центру візуальної культури в Києво-Могилянській академії, вимагаючи припинення пропаганди «національного нігілізму та безбожництва».
Кім Філбі у книзі «Моя таємна війна» писав, що агенти КДБ, які працювали разом за кордоном, якщо їм вдавалося повернутися до СРСР, більше ніколи не зустрічалися між собою. Це робилося для того, щоб уникнути непродуктивних та емоційних з’ясувань того, хто ж саме з них більше винен у провалі (Филби 1980). Обговорення підсумків страйку на Полтавському ГЗК іноді, на жаль, нагадують такі з’ясування стосунків. Лунають різного роду звинувачення. Кажуть, що я виявився надто однобічним. Дехто навіть виявив у тексті «запах» наклепу. Я вдячний за всі зроблені на стадії обговорення статті коментарі та зауваження. Намагатимуся виділяти всі ті моменти, які викликали найбільш палку дискусію. Сподіваюся, що це сприятиме глибшому, проблемнішому сприйняттю подій, а не черговому колу непродуктивної лайки. Адже той самий Кім Філбі вважав, що навіть колишні агенти можуть за певних умов подолати емоції та спілкуватися продуктивно. Принаймні, це іноді дозволяє з’ясувати деякі важливі обставини, на які за інших умов можуть зовсім не звернути уваги.
Передісторія
«Італійський» страйк працівників Полтавського гірничо-збагачувального комбінату (ГЗК) навряд чи можна вважати цілком спонтанним вибухом невгамовної бунтівної стихії. Не склався він, однак, і як продумана профспілкова акція. Ще меншою мірою можна приписати драматичні події у Комсомольську злій волі підпільних наймитів ворогів власника комбінату — українського олігарха БЮТівської орієнтації пана Костянтина Живаго.
Кампанію з привернення уваги громадськості до проблем колективу ГЗК було розпочато у липні. Ініціаторами її виступили учасники оргкомітету НС, профспілки, установчі збори якої відбулися незадовго до того у Києві. За версією НС, працівники ГЗК вийшли на них після виступу пана Кляшторного в ток-шоу на радіо. Підтвердити чи спростувати цього я, на жаль, не можу. Точно відомо, що вже 6 липня НС організувала в УНІАНі прес-конференцію за участі робітників Полтавського ГЗК, а також чомусь пані Семенюк-Самсоненко. Записи її можна найти на YouTube 4. Важко сказати, наскільки ця інформація сколихнула липневе медійне поле від сплячки, проте вона не пройшла непоміченою для київської ліво-налаштованої інтелігенції, яка вже 12 липня вийшла під проводом НС на пікет Адміністрації Президента України. Більшість пікетувальників були учасниками різного роду лівих організацій, ініціатив та мереж. Двоє, здається, були робітниками ГЗК. Неприємною несподіванкою для багатьох учасників стала присутність декількох відомих нацистів — друзів пана Кляшторного.
Два тижні після цього пікету група активістів НС майже постійно перебувала у Комсомольську, намагаючись організувати робітників у профспілку. До складу профспілкового десанту входили Лєвін, Дробіков, Удот та Кляшторний. Співголова НС Денис Лєвін згадує, що протягом цих тижнів «збори з робітниками проводилися по чотири рази на день по 2-3 години кожні [ймовірно, з різними змінами – З.П.], а крім цього — ще вечірні зустрічі з активом».
Першою публічною подією, на якій відкрито прозвучав заклик до страйку, можна вважати мітинг, організований 25 липня НС за допомогою водіїв гірничо-транспортного цеху (ГТЦ) на літній площадці міського парку Комсомольська-на-Дніпрі. Наполеглива агітація дала результат, і захід вийшов людним. На активістському відео, яке збереглося з цього зібрання, можна спостерігати кілька десятків, а то і сотень робітників, які вигідно розташувалися на дерев’яних лавах невеликого, пологого, але цілком зручного та охайного амфітеатру 5. Водії давно обдумували та пробували різні варіанти тиску на роботодавця. Випробувавши дещо по легальній правозахисній лінії, зібралися, аби послухати запрошених ними з Києва «профспілкових спеціалістів» та обговорити варіанти використання більш радикальних, у першу чергу економічних, важелів.
Для керівництва ж НС все вже було вирішено заздалегідь. Агітація велася саме за страйк, причому саме за «італійський» 6, офіційно не оголошений страйк. При цьому висувалися цілком слушні аргументи відносно того, що процедура оголошення легального страйку є настільки складною та тривалою, що активістів-ініціаторів звільнять з комбінату ще за місяць до того, як вони зможуть оголосити дату початку акції. Висувався приклад існуючої на комбінаті вільної профспілки, яку адміністрація просто ігнорує. Багатомісячні ж судові розгляди так нічого і не змінюють. Маючи формально-юридичне право представляти інтереси робітників, ця незалежна профспілка буцімто потонула у судово-юридичному болоті та нічого зробити не може. З цього оратори від НС робили висновок про необхідність прямої дії, сподіваючись, що, несучи реальні втрати, адміністрація вимушена буде шукати політичні рішення, а питання юридичного оформлення відійдуть на задній план. Як виявилося пізніше, НС взагалі не вважала за потрібне забезпечити легальність свого існування, принаймні, була абсолютно не готова до будь-яких судів. Власне, просто не могла представити до суду документів, які могли би вважатися достатніми для визнання її права вести переговори з адміністрацією від імені трудового колективу ГЗК. Трапилося, що провідники НС трохи перебільшили масштаб конфлікту та його суспільне значення, сплутали трудовий конфлікт з політичним та мали перебільшені очікування щодо реакції суспільства, навіть у самому Комсомольську.
На цьому ж мітингу вперше з’явився у Комсомольську і київський лівий десант. Зокрема, були присутні та навіть виступали з промовами керівники тодішньої «Організації Марксистів». Розповсюджувався спеціально виготовлений для Комсомольська спецвипуск газети «Робітнича солідарність» з опублікованою на першій шпальті заявою НС. Заява була адресована робітникам Полтавського ГЗК та мала красномовний заголовок — «Страйк!». Отже, видавці «Робітничої солідарності», серед яких і автор цієї статті, вже тоді відкрито солідаризувалися із закликом до страйку, маючи при цьому дуже приблизне та, як виявилося, хибне уявлення про те, як, ким і навіщо він готується. Це слід вважати нашою першою помилкою.
Щодо робітників, можна припустити, що водіям ГТЦ вже було відомо про негативну відповідь Головного управління праці та соціальної політики Полтавської обласної держадміністрації на запит кременчуцької правозахисної організації ПРАЗА (Лист No04-8174 від 26.07.10) щодо визначення права на пільгову пенсію за Списком No2. Отже, легальний шлях боротьби, здавалось, ще раз і з тріском довів свою повну недієздатність. Симпатії робітників були на боці безпосереднього тиску на роботодавця.
Саме в цьому другому списку і лежить економічне підґрунтя конфлікту. Справа в тому, що, вклавши мільйони гривень в модернізацію обладнання кар’єру, адміністрація комбінату вирішила знайти можливість частково компенсувати свої витрати на нову техніку. Звісно, за рахунок робітників. Особливо цінною ця ідея переатестації виявилася під час економічної кризи 2009 року, хоча нову техніку закуповували ще до 2003-го.
За логікою адміністрації, сучасні японські великовантажні самоскиди Caterpillar та Komatsu, які прийшли на зміну радянським БЕЛАЗам, забезпечують комфорт на робочих місцях, аналогічний до умов праці генерального директора. Можна уявити собі, що пан Латоус і справді міг сісти на хвилину-другу у зручне японське крісло кондиціонованої кабіни новенького Komatsu та, мрійливо ностальгуючи за молодістю, подумати, що це крісло, мабуть, зручніше за його директорське. А відповідальності, принаймні, на думку високого керівника, у водія значно менше. Адже під сидінням всього лише одна вантажівка вартістю менше двох мільйонів доларів.
Водії ГТЦ, які провели у цих кріслах по сім і більше років, мали трохи іншу думку відносно умов праці у кар’єрі Полтавського ГЗК.
Наприклад, Ігор Божко, водій великовантажного автомобіля на Полтавському ГЗК, так описував умови своєї праці:
На нашому підприємстві завжди була перша сітка. Тепер кар’єр набагато глибший і все глибше розростається, умови важкі. Уявіть, коли попереду йде машина та за 15 метрів нічого не видно, і не одна машина, і не дві, а може і п’ятнадцять у колоні іти. Хмара пилюки піднімається взагалі вище всього трьохсотметрового кар’єру … А додому, знаєте, так хочеться живим прийти. А в результаті норми збільшують далі. Збільшують, і при цьому нас, звичайно, не питають.
Для проведення цієї так званої «експертизи» вибрали нову 2,5-річну машину, пустили на коротку трасу в 1,5 км. Півтора — це ж не сім, де ти сідаєш в набагато старішу машину, кабіна якої нагрівається так, що жоден кондиціонер не допоможе. Від температури пластикові панелі деформуються, йдуть хвилями, обшивка рветься. А ця жінка з експертизи проїхала 15 хвилин. І вони вважають, що цього достатньо. Оформили, сфальшували фактично, нам цей папірець. Скажіть мені, як може бути запиленість така, як тут вказана, якщо за 10-15 метрів у нас взагалі автомобіля не видно? Зробили це все, звісно, по- тихому. Зрозуміло, адже це їм вигідно!
Водій ГТЦ Сергій Бурлака так доповнив свого колегу:
Чому забрали цей перший список — тому, що провели переатестацію робочих місць. І на основі цієї переатестації, коли заміряли гази, глибину, шум, повітря, вони сказали, що все у нормі. Але я зі свого досвіду знаю, що, коли я спускаюсь до 22-го екскаватору на саму глибину, в мене у вухах лопається, тиск зростає. Треба чи рота відкрити, чи цукерку жувати. Це ж все здоров’я… Так от, власник, коли наймав людину цю, він платив пенсію з 50 до 60 років додатково, а відтепер цього не буде, от чому люди бунтують.
Окрім ліквідації пільг за роботу в шкідливих умовах, на комбінаті також збільшився до 12 годин робочий день і норми виробітку. Про це зазначає Ігор Божко:
Ми помітили, що почали автоматично додавати норми. Причому дуже хитро. Не на початку місяця, коли людина може розраховувати свої сили. Знати, наприклад, що у тебе 102% виробітку і навіть якщо поламаєшся, все рівно отримаєш премію. Тепер норми під 30-те число стали підвищувати. І це остання зміна. Отже, ти знаєш, що у тебе було 103%, а виявляється, в тебе – 97%, і премію тобі не виплачують.
Настрої перед страйком були достатньо радикальними. Валерій, водій:
Навіть після закупівлі нових машин, яка була близько шести чи семи років тому, по атестації ми потрапили тоді в перший список. Дивно, яким чином тепер у кабінах старих, зношених машин умови праці покращилися настільки, що нас вже відносять до другого списку.
Зараз часи такі, що без роботи залишитися не кожен ризикне, у всіх кредити, сім’ї, якщо і далі мовчати — скоро платні ні на що вистачати не буде. Пристрахнули, сказали, що підтримаєте — одразу, буцімто, повилітаєте на пенсію.
Хоча серед моїх знайомих у багатьох є кредити під заставу квартир, але, за розмовами, настрій у них йти до кінця. У пенсіонерів ситуація така сама, але, ймовірно, з метою розділити колектив, для них дали трохи інші умови доплати за стаж, виробіток. Але, як на мене, то і вони не підведуть.
Андрій, машиніст-екскаваторник:
Начальство вважає, що в нас умови праці покращилися? А як щодо вимог доставляти вантаж, коли дорога за всіма нормами не придатна для проїзду? А забої для екскаваторників, які не відповідають параметрам?
Здається, поки робітники працюють день і ніч, керівництво, працюючи на п’ятиденці, не «встигає» забезпечити навіть найбільш необхідні умови праці.
Говорить по-людськи не виходить. У начальника одна відповідь: не подобається – звільняйся!
З таким настроєм щодо діалогу доведуть наші керівники справу до страйку.
Кому саме з адміністрації першому спало на думку провести весною 2010 року переатестацію робочих місць працівників кар’єру, точно встановити не вдалося. Зауважимо тільки, що попередня атестація відбулася аж у 90-х, отже, ординарною цю подію назвати не можна. Точно відомо, що результатом переатестації стало позбавлення сотень водіїв та екскаваторників права на пільгову пенсію за вже двічі згаданим Списком №2. Отже, робітники дізналися, що тепер вони працюватимуть на п’ять років більше, ніж планували. Треба сказати, що пристойна заробітна плата (до 4-5 тис. грн.) та можливість раннього виходу й отримання вельми пристойної пенсії є основними принадами для роботі на кар’єрі та комбінаті загалом. З точки зору адміністрації, переатестація була лише одним із заходів економії, що входять до так званої «Програми підвищення продуктивності», завдяки якій Ferrexpo вдалося настільки скоротити витрати на персонал, що у щорічному звіті для акціонерів за 2010 рік компанія змогла похвалитися, що є найбільш дешевим у світі виробником окатишів.
Комсомольськ, звичайно, місто дуже охайне, а влітку — майже курортне, і жити в ньому досить зручно та комфортно. Однак місто це невелике, і живуть у ньому майже виключно робітники ГЗК. При в’їзді у місто вас вітають величезні бігборди із зображенням БЕЛАЗів та привітаннями гірникам від директора комбінату. Написи на бігбордах нагадують робітникам, що їхня праця є почесною та високо шанованою в суспільстві. Неподалік Комсомольська, буквально в двадцяти кілометрах, розташований досить великий Кременчук, де є більш-менш різноманітне культурне життя. Та і в самому Комсомольську нерідко відбуваються цікаві концерти, працюють кінотеатри. Тут щорічно проходить одна з найбільших в Україні археологічних конференцій.
Але під цією блискучою обгорткою ховається важка та справді дуже шкідлива для здоров’я праця на комбінаті. Влітку в кар’єрі, глибина якого значно перевищує 300 метрів, у непорушному повітрі стоїть страшенна спека, температура на дні може перевищувати показники термометрів у місті майже на десять градусів. Жоден вітер з поверхні не зрушує потемнілого від звішеного пилу повітря. Фільтри японських кондиціонерів швидко забиваються від дрібної всепроникаючої червоної пилюки, і водії, рятуючись від спеки, відкривають вікна та власні легені для їдких та радіоактивних частинок. Фон тут перевищує норму рівно настільки, щоб не вважатись додатковим шкідливим фактором, але за умови, що тверді радіоактивні частинки, які і є джерелами випромінювання, не потраплятимуть до організму людини.
Профспілкова солідарність
Попри впевненість та стриманий ентузіазм, які демонстрували учасники мітингу у парку, уважний спостерігач міг би відзначити ще один дуже підозрілий епізод. Йдеться про виступ одного з членів профкому офіційної профспілки, яка погодила результати переатестації. Звісно, сприйняття людини було обумовлено в першу чергу її належністю до офіційної кишенькової профспілки. Попри той факт, що він був єдиним із членів профкому, хто рішуче виступав та врешті-решт проголосував проти погодження переатестації. Закиди, які мали би бути адресовані керівництву офіційної профспілки, полилися на нього шквалом не надто приємних питань та реплік. Але він намагався говорити далі. Здається, він устиг сказати, що підтримує страйк… але тут один із запрошених профспілкових авантюристів, пан Дробіков, не дав йому говорити. Сивий кремезний дядько вимушений був, нахиливши голову, слухати демагогічні, але небезпідставні характеристики, які давав його «профспілці» Дробіков. Ще якийсь час він сподівався, що тут не профком, що тут перед простими робітниками він зможе висловити своє наболіле… але зась — через декілька хвилин знущань на висміювань йому запропонували зійти зі сцени. Таким чином, можливість хоча б частково легалізувати протест за рахунок участі членів офіційного профкому, що свого часу дуже допомогло при захопленні робітниками Херсонського машинобудівного заводу 7, була одразу відкинута організаторами.Описаний епізод «профспілкового сектантства» викликав багато дискусій. Так, Денис Лєвін стверджує, що Дробіков — це «видатний оратор та організатор, та якби він, як і я, не покладався би надто на Кляшторного, та якби ми мали більш суттєву підтримку всіх інших лівих, то ми б посунули час початку страйку на два місяці вперед, і навіть якби страйк зазнав невдачі, то мали б сильну профспілкову організацію (яка б не дозволила порушувати права робітників у майбутньому — З. П.)». Можна погодитись, що справа дійсно зовсім не в Дробікові. Так, активіст колишньої «Організації марксистів» Віктор Шапінов, який був особисто присутній на мітингу, стверджує, що члена офіційного профкому зустріли свистом і вигнали самі робітники. Роль Дробікова нібито була другорядною (читач може скласти власне враження, передивившись відповідний відеозапис). Справді, які претензії можна висувати цьому пану, який ніде і ніколи не називав себе лівим, а свій непересічний активістський досвід здобував, обстоюючи права селян на земельні паї. Причому добивався він цих паїв принципово лише для тих, хто з самого початку вступив до його спілки. Якої такої класової свідомості ми могли би від нього очікувати? Справа в іншому. Чому ліві, марксисти, дозволили дробіковим та кляшторним самостійно формувати політику, поставивши себе у становище допоміжної робочої сили для цих, без сумніву, талановитих авантюристів? Відсутність у лівих власного бачення, небажання (чи нездатність?) сформулювати та пропагувати послідовну класову позицію — це друга та, мабуть, найбільша наша помилка. Адже ми всі добре знали з історії, наскільки важливою є солідарність між профспілками, яку необхідно намагатися підтримувати до останньої можливості. Адже боротьба між профспілковими організаціями завжди послаблює робітничий рух. Хіба є свист частини робітників достатньою підставою для лівих, щоб відмовитися від своїх принципових позицій у профспілкових питаннях? Сумнівність сектантської лінії НС була зрозуміла багатьом вже тоді. Першим звернув увагу на поведінку енесівців щодо працівників офіційної профспілки Сергій Киричук, який також був присутнім на мітингу. Однак жодних закликів до солідарності між профспілками, а тим більше публічної критики профспілкового сектантства НС ніким з нас висловлено не було, оскільки всі ми вважали тоді, що наші висловлювання мають бути погоджені з НС, яка, звісно, корегувати свою позицію в цьому питанні відмовлялася.
Аналогічним було ставлення організаторів НС і до незалежної профспілки 8. Досвід цього невеличкого профспілкового осередку на комбінаті важко назвати цілком позитивним. Систематична боротьба з керівництвом суто легальними офіційними методами мала дуже обмежені результати та не додала багато авторитету профспілці. Правда, на відміну від НС, цей профспілковий осередок на комбінаті був зареєстрований відповідно до всіх вимог чинного законодавства і міг би, якби захотів, офіційно представляти інтереси трудового колективу, розпочати офіційну процедуру трудового спору. Юридично було би дуже важко поставити під сумнів легітимність цього осередку.
Новоутворена ж НС, як ми вже вказували, не була ніде зареєстрована. Відповідаючи на незручні питання з цього приводу, голова НС посилався зазвичай на конвенції МОП: буцімто за міжнародними нормами профспілка вважається юридичною особою та може здійснювати правочини з моменту установчих зборів. І нічого тут сумніватися, баламутити і саботувати підготовку до страйку, бентежачи своїми роздумами і без того стомлене та знервоване профспілкове начальство!
Воно і справді так, і в Конвенції про свободу асоціації та захист права на організацію No 87, і в Законі про профспілки, і навіть у роз’ясненні Мін’юсту України ця норма формально наявна. Але як нею скористатися? Адже навіть для отримання паперів про легалізацію потрібен, як мінімум, місяць. Як довести, що існує профспілка, та ще й із всеукраїнським статусом, якщо вона не пройшла процедуру легалізації? Адже без легалізації та печатки навіть судді не вважатимуть «профспілку» за легітимного представника робітників.
Як зазначає профспілковий юрист Юрій Лєбєдєв:
Під час страйку легалізувати профспілку дуже проблематично. Шанси настільки малі, що на такий відвертий ризик ніхто без крайньої необхідності не йде. Так, формально НС може десятиріччями правомірно вважати себе існуючою профспілкою. Тільки довести це технічно важко, а за умови протидії на всіх рівнях — практично неможливо. Кивати тут на відсутність досвіду у пана Кляшторного (який, до речі, пропрацював до цього декілька років юристом у КВПУ — З. П.) не варто. Тут все очевидно для будь-якої людини, яка захотіла би задуматися, а не повірити. Само собою, що такій нелегалізованій профспілці не варто намагатися захищати членів свого новоутвореного первинного осередку.
Отже, мінімальна можливість скористатися правом вважатися юридичною особою виникає лише після державної реєстрації або хоча б легалізації профспілки. Не заглиблюючись у юридичну казуїстику, зазначимо, що, як і прогнозували більшість юристів, з якими тоді вдалося проконсультуватися, скористатися цим своїм правом НС так і не змогла. Чим і забила в переламний момент останній цвях у труну серпневого страйку.
Перший день страйку
Першого серпня вранці з ГТЦ до кар’єру, як завжди, виїхала зміна. Час початку акції був намічений на 9:00 ранку. Наскільки можна встановити, ефектного видовища не було. Вже з початку зміни, з восьмої ранку, машини працювали повільніше, ніж звичайно. Звичайна людина навряд чи б помітила щось драматичне в тому, що ланцюжок величезних «белазів» помалу зменшив швидкість та став повзти повільніше. Машини одна за одною потроху зменшували швидкість і до десятої години замість звичайних 42-40 км/год. почали рухатися зі швидкістю близько 15-20. Тривалий рух із меншою швидкістю міг би пошкодити машини, а хлопці ще сподівалися попрацювати на них до пенсії. Лише один водій ГТЦ, прізвище якого ми тут не будемо називати, не зменшив швидкості. Однак через неможливість обгону на вузькій гірській трасі йому довелося ганяти донизу кар’єра іншою, довшою дорогою, отже, і він не виконав в той день норми. Слідом за вантажівками-самоскидами уповільнили рух своїх машин і хлопці-екскаваторники. Величезні гідравлічні Hyundai почали рухатися без зайвої метушні, поважно, як в уповільненій зйомці. Так що, кажуть, іноді виникала черга на завантаження. Коли бульдозеристи взяли той же темп роботи, здавалося, що весь кар’єр зараз засне. Не спало тільки керівництво комбінату, яке у повному складі виїхало на кар’єр та вдивлялося із краю цієї космічного масштабу ями в глибину, намагаючись розгледіти крізь чорно-червоно-коричневу пилюку машини та хоч приблизно вирахувати, у що може влетіти комбінату це дійство. Думається, що вони перебували спершу в повній фрустрації. Єдине, що начальники змогли тоді придумати, — відправити з водіями контролерів, які би фіксували швидкість руху машин.
Важко оцінити, наскільки насправді знизився цього дня видобуток. Очевидно, що озвучені фронтменами НС цифри у 50-80% зменшення були явним перебільшенням. Однак навіть обережні оцінки робітників після зміни свідчать про те, що кар’єр видав на-гора в цей день принаймні на 25% менше руди, ніж звичайно, витративши при цьому чи не вдвічі більше палива. Це дуже великі цифри — суттєві збитки для власника, адже навіть 25% зниження видобутку може означати недоотримання прибутку (EBITDA) до 400 тис. доларів на день (близько 2,8 млн. на тиждень).
Увечері ми зустрічали на вулицях Комсомольська молодих 20-25-річних задоволених собою хлопців, які поверталися зі зміни в кар’єрі. Хтось відкорковував пляшку пива, збираючись погуляти з дівчиною. Хтось поспішав на вечірні збори учасників страйку. Але на всіх без винятку обличчях була робітнича професійна гордість, щирість та впевненість. Майже ніхто не відмовлявся зупинитися та сказати пару слів нам на камеру. У кого б ми не запитували про акцію, всі з гордістю повідомляли, що брали в ній участь. Відчуття спільної колективної дії задля здобуття справедливості, здається, захопило всіх.
Поки ми стояли на зупинці, куди приходять автобуси з кар’єру, наш автомобіль блокувала місцева міліція. Керівник ДАІ міста вилучив у мене документи та півгодини возив їх кудись копіювати. Отже, ми потрапили на збори страйкарів із запізненням. До місця зборів нас проводжала охорона комбінату на УАЗику. Атмосфера тут була бойова, оптимістична, але напружена.
Після мітингу, вже пізно вночі, ми записали декілька коротких інтерв’ю. Робітники самі визначились, кого світити на камеру: обрали одного водія, одного екскаваторника та одного бульдозериста. Хлопці розуміли, що ризикують, але говорили упевнено. Це були справді прості, щирі та дуже переконливі слова:
Так. Сьогодні в кар’єрі почалася акція протесту. В чому вона полягала? – в тому, що ми просто працювали з дотриманням усіх норм та правил техніки безпеки.
Останнім часом ми були поставлені в такі умови, що, не порушивши правила техніки безпеки, ми не могли вивезти норми. Тому, виконуючи всі норми та правила техніки безпеки, ми зменшили продуктивність. Наскільки зменшився вивіз рудної сировини? — я думаю, процентів на 30.
Ці відео відіграли дуже важливу роль, адже перші два дні адміністрація не визнавала страйку, стверджуючи, що ніяких акцій протесту на підприємстві не відбувається. Навіть міжнародні профспілкові новини LabourStart спочатку поставилися до інформації про страйк із підозрою. Міжнародні профспілки опублікували замітку про страйк лише після того, як ми розмістили на YouTube відеозвернення робітників та новини про нього потрапили до стрічки Reuters. Причому повідомлення LabourStart йшло саме з посиланням на Reuters 9, а не на страйковий комітет.
Незважаючи на спроби адміністрації його не помічати, страйк упевнено розпочався вранці 1 серпня 2010 року і тривав далі. Робітники наступних змін у кар’єрі підтримали ініціативу навіть більш одностайно та організовано.
Штрейкбрехери та поразка страйку
До страйку долучилися всі зміни у кар’єрі. Тепер і вдень, і вночі кар’єр працював на чверть, а то і на половину менше своєї звичайної потужності. Комбінат зазнавав збитків не тільки від зменшення видобутку, але і за рахунок перевитрат палива. За розрахунками водіїв, через тиждень-два нестача сировини мала призвести до зупинки збагачувальних фабрик. Всі очікували, що адміністрація піде на переговори з профспілкою.
Наступного дня (здається, в понеділок) для переговорів зі страйкарями з Полтави до Комсомольська прибув заступник голови обласної державної адміністрації з питань промисловості, паливно-енергетичного комплексу, транспорту та зв’язку, надзвичайних ситуацій Борис Галушко. На зустрічі з водіями ГТЦ були присутні і представники профспілки «Народна солідарність». Віце-губернатор Полтавщини вмовляв, пояснював, що так поводитися не можна. Обіцяв, що за участі облдержадміністрації та профспілки будуть організовані переговори.
Після візиту Галушка, інформацію про який опублікували деякі ЗМІ, приховувати далі факт страйку було вже неможливо. Отже, 3 серпня керівництво комбінату розповсюдило неправдивий прес-реліз, у якому стверджувалося, що водії вимагають пільг тільки для себе. Як аргумент проти страйкарів використовувалась якимось чином отримана відповідь держадміністрації правозахисній організації «ПРАЗА».
Страйкарі сприйняли заяву адміністрації зі змішаним відчуттям обурення та задоволення. Адже це була перша офіційна заява, в якій адміністрація визнала «тихий «італійський страйк», який відбувається в кар’єрі підприємства». Прес-реліз з такого делікатного приводу готувала для Ferrexpo провідна українська PR-компанія Mainstream Communication & Consulting (персонально Свєтлана Свєрчкова). Ця компанія обслуговує, зокрема, структури таких олігархів, як Ринат Ахметов (СКМ, ФК «Шахтар») та Віктор Пінчук (фонд Віктора Пінчука), та навіть саму Партію Регіонів, яка, здавалося б, сама по собі є нічим іншим, ніж як спільною PR-агенцією української промислової олігархії. Пізніше ця контора відзначилася ще рядом провокацій проти робітників. Тоді, однак, її цинічну PR-стратегію ніхто з робітників серйозно не сприймав.
Проте тріумфальні настрої очікування початку офіційних переговорів тривали недовго. Одночасно з проведенням PR-заходів адміністрація ГЗК готувала наказ № 1800, який був підписаний Віктором Лотоусом 4 серпня. Єдиною метою цього документа було створення формальних підстав для дисциплінарного покарання робітників, які вдалися до «італійки». Згідно з новими, затвердженими наказом правилами безпеки було введено мінімальну швидкість руху в кар’єрі, дозволено обгін тощо.
Вже наступного дня у кар’єрі з’явилися привезені невідомо звідки водії, які мали замінити страйкарів. Штрейкбрехерів везли на окремих автобусах під охороною людей, озброєних вогнепальною зброєю, дуже схожою на автомати Калашникова. Чи була це справді бойова автоматична зброя, перевіряти, на щастя, не довелося. Водіїв ГТЦ один по одному знімали з машин. Привезених, як невдовзі з’ясувалося, фірмою Промінвестекскавація з Кривого рогу та Александрії наляканих людей, які колись, до масових скорочень, працювали там на БЕЛАЗах, сажали тепер на абсолютно нові для них Komatsu.
Хлопці з ГТЦ спершу сміялися з них, адже ті навіть завести ці машини не могли. Крім того, за всіма правилами техніки безпеки, нові водії мали ще досить довго стажуватися, щоб бути допущеними до роботи. Отже, збільшити видобуток за рахунок залучення штрейкбрехерів адміністрації виявилося не так просто.
Не до сміху стало водіям, коли їм почали масово вручати повістки до місцевої прокуратури. Насправді прокуратура навряд чи могла б їм щось пред’явити. Метою було скоріше зібрати інформацію про організаторів страйку, а адміністрація була абсолютно впевнена, що за робітниками стоять якісь їхні могутні конкуренти та рейдери. Зібрати інформацію та, звісно, залякати. І треба визнати, що це спрацювало. Ентузіазм водіїв значно зменшився. Озброєні автоматами люди та, взагалі-то, незаконні повістки до місцевої прокуратури нагадали їм, наскільки серйозну справу вони затіяли. Потім вони зрозуміють, що найбільшу їм загрожували не ці акції залякування, а банальні звільнення, як згодом і сталося. Але, здається, саме тоді відбувся психологічний надлом. Адміністрація довела, що може діяти дуже жорстко та абсолютно не рахуючись з нормами закону.
Порушення при залученні штрейкбрехерів до роботи в кар’єрі були настільки явними, що через декілька днів Держгірпромнагляд офіційно заборонив залучення Промінвестекскавації до роботи в кар’єрі.
Заборона на роботи Промекскавації відбулася якраз перед призначеною датою переговорів. Водіям ГТЦ навіть дозволили обрати своїх представників на них. Серед представників були і члени так званої профспілки «Народна солідарність». Саму «профспілку» адміністрації вдалося дуже просто усунути від переговорів. Справа в тому, що вона виявилася не зареєстрованою. В жодних державних органах реєстрації чи легалізації вона не мала. Буцімто всеукраїнська профспілка виявилася гуртком київських авантюристів, які проголосили про її створення, абсолютно не рахуючись із діючим законодавством. Відповідно, осередок «профспілки» на Полтавському ГЗК виявився неіснуючим у законодавчому полі. Всі зібрані заяви на вступ до профспілки виявилися листами в нікуди. Не маючи реєстрації, осередок не міг, звісно, офіційно повідомити адміністрацію про своє існування, отже, адміністрація цілком логічно заявила, що такої профспілки немає. Принаймні, профспілка відмовляється виходити на офіційний контакт з адміністрацією.
В той момент ще можна було звернутися до незалежної профспілки та попросити їх представляти інтереси робітників ГТЦ на переговорах, ймовірно, можна було зареєструватися як новий осередок НПГУ 10. Але амбіції деяких самопроголошених «керівників» робітничого руху були такими, що інтереси робітників важили для них небагато. Для них важливою була їхня особиста участь у переговорах.
Робітники, на жаль, вчасно не зорієнтувалися. Повірили маячні пана Кляшторного про те, що їхня профспілка відповідно до конвенцій МОТ є юридичною особою з моменту проведення установчих зборів. Не вдумалися в те, що реалізувати своє право бути юридичною особою можливо лише після отримання офіційних документів про реєстрацію. Ліві активісти, які радісно їздили до Комсомольська та справді добряче допомогли у розповсюдженні правдивої інформації про страйк, теж не зорієнтувалися і продовжували надавати підтримку бренду «Народної солідарності», коли він вже реально відірвався від робітничого колективу.
На переговори прийшов лише один член профспілки НС, який був обраний від колективу ГТЦ. Однак цей хлопець прийшов до будинку в шортах та був недопущений до приміщення через недотримання комбінатівського етикету. До сих пір сперечаються, чи спеціально він одягнув шорти замість штанів, чи просто через надзвичайну серпневу спеку. В будь-якому разі, серед самого колективу бажаючих брати на себе відповідальність фактично не було.
Справжні репресії
Переговори можна назвати ключовим моментом для роботодавця. Саме після них адміністрація остаточно переконалася, що має справу не з організованим рухом, здатним мобілізувати на свою підтримку широкі маси, та не з важливим політичним лобі. З цього моменту завершилися залякування та почалися відверті й систематичні репресії. Всіх «зачинщиков» мали звільнити. Інші варіанти навіть не розглядались. Лотоус відверто казав про це навіть у бесідах з журналістами: а як же інакше, вони на комбінаті працювати не будуть, ми цього не допустимо. І справді, декілька десятків водіїв ГТЦ було швидко звільнено. Часто дуже грубо, навіть із порушеннями чинного законодавства. Люди кинулися до «профспілки» за юридичною допомогою. Багато хто з них і раніше розумів, що НС – структура непевна. Однак мало хто думав, що вона відмовиться надавати мінімальну юридичну підтримку, навіть в оформленні позовів до суду. Так звана профспілка ніякої фактичної допомоги людям не надала. Звертатися до офіційної профспілки вони також не стали, хоча і ця, ймовірно, не допомогла б. Фактичного лідера страйку Олександра Татаринова змусили звільнитися за власним бажанням. Спочатку він розраховував отримати роботу в аутсорсінговій фірмі на тому ж самому кар’єрі. Аутсорсери навіть ледве не уклали з ним договір. Однак швидко з’ясувалося, що у формально незалежної аутсорсингової компанії є «чорий список», наданий керівництвом комбінату. Наскільки відомо, ніхто з активістів більше на Полтавському ГЗК не працює.
Кажуть, що роботи для них немає не тільки в Комсомольську, але й у Кривому Розі. Більшості довелося шукати долі за кордоном. Коли мені вдалося додзвонитися по колишньому телефону Татаринова, його дружина пояснила мені, що він тепер працює в Росії. Промовисті характеристики, які вона дала організаторам серпневого страйку та особливо його наслідкам, наводити тут не буду. Скажу тільки, що профспілковий авантюризм, схоже, поламав долю не тільки її родині.
Власники відбулися, як кажуть, «легким переляком». Статистика завозу імпортної сировини на комбінат свідчить, що у серпні, ймовірно, перестраховуючись на випадок повної зупинки кар’єру, адміністрація дійсно різко збільшила закупівлю руди. Додаткової сировини завезли, здається, більше за обсяги, на які скоротився виробіток внаслідок страйку, бо у вересні 2010 року Ferrexpo відрапортувало про рекордний місячний виробіток, найбільший з 1987. Так робітничий страйк стимулював досягнення на комбінаті радянських обсягів виробництва, але не радянських соціальних гарантій. Продемонструвавши силу спільної дії робітничого класу, страйк на Полтавському ГЗК засвідчив водночас і слабкість та ізольованість робітничих організацій, відсутність організаційної традиції та культур.
Ліві і страйк
Ще на початку статті згадувався неабиякий ентузіазм, з яким ліві сприйняли звістку про страйк. У перші дні всі-всі-всі хотіли поїхати до Комсомольська. Багато хто їздив. Однак поїздки ці були здебільшого журналістськими. На страйк дивилися з радістю, співчуттям, але зі сторони. Коли мова заходила про організацію в місті конференції або екологічного табору, ентузіазму різко меншало. Майже всі віддали перевагу відпочинку у Криму на «лівому таборі».
Таке відсторонення та небажання брати на себе відповідальність пояснюється далеко не тільки лінощами. Адже, зробивши дуже багато для медійної підтримки страйку, ліві гостро відчули відсутність власного аналізу, бачення, позиції. В результаті вони закономірно опинилися у хвості, віддавши фактичне лідерство та керівництво страйком у руки правих авантюристів, які зраджують робітничий клас та дискредитують ідеї солідарності. Можна прогнозувати, що у найближчі роки після такої поразки на Полтавському ГЗ незалежним профспілкам буде дуже важко. Як наслідок, ліві зашкодили самим собі і класу, який вони намагаються представляти. Заради примарної єдності дій із сумнівними авантюристами ліві не змогли артикулювати свою принципову позицію солідарності.
Хвостистський характер діяльності лівих був обумовлений недоліками їхньої внутрішньої організації. Можливо, для радикальних «не оголошених» протестів дійсно більше підходить не зареєстрована профспілка, а міцна політична організація. Однак існуючий спосіб взаємодії лівих важко назвати організацією. Існують активістські мережі, гуртки, осередки, не здатні, на жаль, до єдності в масштабній та систематичній діяльності. Той же факт, що ліві дозволили себе втягнути в авантюру, не здатну до легального захисту інтересів робітників НС, не перевірили легальний бік справи, інакше як злочинною халатністю не назвеш.
Але не весь досвід страйку є виключно негативним. Навіть навпаки – його можна вважати першим і дуже важливим кроком у становленні в Україні якісно нового молодого та потенційно надзвичайно потужного робітничого руху. В останні роки спостерігається ренесанс досліджень соціології робітничого класу. Виявом неабиякого інтересу наукової спільноти до робітничих протестів був, зокрема, круглий стіл «Робітничий страйк у сучасній Україні», організований у Києво-Могилянській академії вже 22 жовтня 2010 року – через два місяці після страйку на Полтавському ГЗК. Цю публічну дискусію можна вважати першою спробою зробити позитивні висновки з досвіду комсомольського страйку.
Першою доброю звісткою для лівих можна вважати те, що існування робітничого класу, незважаючи на всі чутки щодо закінчення історії, знову є, так би мовити, встановленим науковим фактом. Доброю не тому, що ліві бажають, щоб робітничий клас існував вічно, просто це ще раз доводить, що в цілому ми на правильному шляху до подолання капіталізму.
Не менш важливим є висновок щодо новітніх форм організації капіталістичного виробництва. З’ясувалося, що «аутсорсінг» та «аутстафінг» є лише новими формами експлуатації та протидії організованому робітництву. Так звані «віртуальні», засновані на широкому використанні мереж аутсорсінгу організації вважалися в нас останнім писком моди інформаційного та постіндустріального суспільства. Виявилося, що ці технологічні інновації добре приживаються і на ґрунті нашої сировинної індустріальної економіки, підштовхуючи робітників не стільки до висот «пост-економіки», скільки до злиднів та соціальної деградації. Отже, одним із найважливіших підсумків комсомольської «італійки» є висновок про виняткову важливість організованої політичної боротьби всіх лівих та робітничих організації проти аутсорсингу — за повну заборону таких форм зайнятості, які передбачають тимчасові контракти на виконання фактично постійної роботи та будь-які форми субпідряду робочої сили, тобто застосування фіктивних роботодавців для зняття відповідальності з фактичних споживачів робочої сили.
Останнім, але найважливішим, є висновок про міжнародний характер робітничої боротьби. Акція солідарності з українськими робітниками в Лондоні відбулася, незважаючи на грамотний анти-піар, організований Ferrexpo (не без використання інформації про зв’язки між НС та ультраправою ВО «Свобода»).
Незважаючи на обмежений масштаб, ця демонстрація, організована такими незалежними лівими активістами, як Кріс Форд та інші, справила велике, принаймні психологічне, враження. Адже це перша за багато років акція солідарності з українськими робітниками у Великій Британії. Це сигнал не тільки для корпорацій, але і для робітників – не лише британських, але й українських. Робітничий інтернаціонал – це єдиний засіб поставити під сумнів владу капіталу як у країнах периферії, так і у метрополії сучасної світосистеми. Старший викладач Лондонського столичного університету (London Metropolitan university) Марко Бойцун, який був присутнім на акції, дуже вдало пояснив, чого бояться міжнародні корпорації:
Саме підприємство повідомило інвесторам, що витрати на заробітну плату на комбінаті становлять лише 13% від усіх витрат виробництва. Тому завоювання робітниками більшої зарплатні не надто позначається на витратах виробництва. Робітники настільки мало заробляють, що зміна їхньої заробітної платні не відіграє великої ролі. Ferrexpo переймається лише про свій імідж на біржі. У колишній комуністичній країні, де витрати на виробництво взагалі є низькими, де немає захисту праці, де підприємство не несе відповідальність за знищення навколишнього середовища, де держава стоїть на боці роботодавців, такі фірми, як Ferrexpo, є дуже привабливими для інвесторів. Ви й самі бачите, що за останній рік, може, півтора, ціна акції Ferrexpo дуже стрімко зросла від 24 пенні до 4 фунтів.
Підприємство й інвестори на біржі бояться не лише того, що робітники завоюють більшу робітничу платню, а й того, що робітничий рух зорганізується і зв’яжеться з ширшим робітничим рухом, що робітники будуть захищати не лише свої економічні права, а й політичні права, право на самоорганізацію та захищатимуть навколишнє середовище 11.
Саме в цьому — в необхідності не тільки локальної, але і національної та міжнародної політичної самоорганізації робітничого класу, причому не тільки у формі профспілок та навіть міжнародних профспілкових об’єднань, — і полягає головний позитивний висновок боротьби робітників Комсомольська.
Подяки
Хочу висловити вдячність моєму другові та відданому активістові профспілкової та соціалістичної боротьби Денису Лєвіну, щирість якого не може бути поставлена під сумнів попри розбіжності поглядів щодо шляхів організаційного будівництва української лівої.
Ця стаття не була би написана без матеріалів наданих «Архівом робітничого руху України», який було започатковано нещодавно Анастасією Рябчук та Віталієм Атанасовим. Дуже корисними були поради та критичні зауваження Володимира Іщенка, Юрія Лебедєва та інших дописувачів розсилки «Ліва думка». Винятково цінним для розуміння процесів, які відбуваються у гірничометалургійній галузі України, було спілкування з Юрієм Самойловим з Національної профспілки гірняків України та Марією Курзіною з міжнародного профспілкового об’єднання International Union of Food workers.
Особливу подяку хочу виловити Ніні Потарській та Сергію Кутньому з якими ми разом працювали над інформаційною підтримкою страйку.
Посилання:
Филби, К., 1980. Моя тайная война. М.: Воениздат.