Улітку 1956 року ліванський письменник Михайло Нуайме подорожував Радянським Союзом на запрошення Спілки письменників. Його маршрут був типовим для таких подорожей — Москва, Ленінград, Сталінград, — але охоплював також Київ і Полтаву. Цей український відтинок подорожі не був випадковим. За кілька десятиліть до того, ще юнаком, Нуайме навчався в Полтавській духовній семінарії, куди його скерувало Імператорське православне палестинське товариство. Повернувшись через сорок п’ять років уже як одна з провідних постатей сучасної арабської літератури, він побачив місце, перетворене революціями, війнами й соціалістичною модернізацією, але все ще пов’язане з географією його власного інтелектуального становлення1Цей текст було спершу написано англійською мовою для колективної монографії ALARMED SCIENCE: Knowledge Production and Academic Resilience During the Russian–Ukrainian War, що вийде друком у видавництві CEU Press у 2026 році. Його основні ідеї вперше були представлені на конференції Віртуального Українського Інституту Перспективних Досліджень (VUIAS) «ALARMED SCIENCE: Knowledge Production and Academic Resilience During the Russian–Ukrainian War», що відбулася в Центральноєвропейському університеті (CEU) у січні 2026 року. Подальшого розвитку аргументація цього тексту набула завдяки розмовам із моїми колегами-стипендіатами Wissenschaftskolleg у Берліні, а найвизначальніший вплив на її формування мав мій досвід викладання курсу про модерний досвід України у ХХ столітті в межах Невидимого Університету для України CEU. Висловлюю найщирішу вдячність викладачам і студентам, які брали участь у цьому курсі. Їхні міркування, запитання та зацікавлена участь глибоко вплинули на формування ідей, викладених у цьому тексті..
Повернувшись до Лівану, Нуайме опублікував подорожній нарис із промовистою назвою «Далеко від Москви й від Вашингтона» (Beyond Moscow and Washington). Написана на світанку деколонізації та Руху неприєднання, ця книжка шукала «третій шлях» поза поділами Холодної війни. Нуайме високо оцінював радянську модернізацію, однак не бажав зводити світ до вибору між двома імперськими центрами. Показово, що він надіслав рукопис своїм київським знайомим, сподіваючись, що його перекладуть саме там. Цього так і не сталося. Проте сліди цих зустрічей збереглися в радянській Україні: у перекладах, листуванні, журналах, дружніх зв’язках та інституційних мережах, які пов’язували українське культурне життя з ширшими постколоніальними та соціалістичними контекстами.
Я дізнався про візит Нуайме до України лише нещодавно, гортаючи старі числа «Всесвіту» — київського журналу, започаткованого ще у 1920-х, але відновленого вже за часів хрущовської відлиги й присвяченого перекладам світової літератури українською мовою. На його сторінках друкувалися вірші й романи з Латинської Америки, Африки, арабського світу та соціалістичного блоку, що були вбудовані в особливу архітектуру радянського інтернаціоналізму. Та найбільше мене вразили не самі переклади, а дивний візуальний ритм журналу. Оповідання й вірші з далеких країн з’являлися поряд із фотографіями трубопроводів, металургійних заводів, гідроелектростанцій та індустріальних будівництв. Література й інфраструктура займали той самий символічний простір.
На перший погляд, таке зіставлення могло видатися звичним реліктом радянської ідеологічної естетики. Але що довше я працював із цими журналами, то важче було вбачати в них саму лише пропаганду. Світ, який вони відображали, міг бути спотвореним, ієрархічним і жорстко контрольованим, але він водночас був реальним: світом матеріальних зв’язків, модернізаційних амбіцій і транснаціональних контактів, що простяглися від Києва до Бейрута, від металургійних комбінатів до перекладацьких гуртків.
Однак, найдивовижніше те, що цей світ став майже цілком непомітним в рамках тих інтелектуальних дискурсів, які визначали осмислення України та радянського минулого після 1991 року. Він був відсутній в українських студіях, що дедалі більше зосереджувалися на нації, ідентичності та пам’яті, але так само і в царині самої радянської історії, де радянський досвід часто розглядався з позиції московського центру й трактувався не як все ще матеріально присутній світ, а як завершена цивілізація, придатна для іронічного чи антропологічного спостереження.
Відчуття здивування було також й особистим, що його лише посилювала назва подорожнього нарису Нуайме. Моє власне академічне становлення відбувалося саме між московськими архівами та вашингтонськими інтерпретаціями. У цій позначеній завершенням Холодної війни інтелектуальній географії моє українське походження часто підкреслювало не присутність, а відсутність: радянська Україна поставала як епістемологічна сліпа пляма, «не-місце» — ані достатньо корисне для тріумфальних наративів пост-соціалістичної транзиції, ані достатньо величне для антропологічного зачарування, до якого нерідко спонукало спостерігання за розпадом радянської системи.
Як осмислити зникнення цього світу та інтелектуальний порядок, що зробив його невидимим? Чи можна — і якщо так, то як саме — уявити радянську Україну як історичний світ, який допомагає переосмислити ХХ століття та дилеми сучасності?
***
На початку 2000-х, коли ми були студентами в Україні, багатьох із нас приваблював нині вже класичний есей Марка фон Гаґена «Чи має Україна історію?» (Does Ukraine Have a History?). Цей текст був спрямований проти зашкарублої радянської схематизації і дедалі жорсткіших рамок офіційної національної історіографії, які посідали чільне місце в шкільних та університетських програмах. За тоном він здавався бунтівним, провокативним і емансипативним. Іронія полягала в тому, що есей не був доступний українською, і ми читали його в російському перекладі з англійської. Сам цей факт свідчив про заплутаність пострадянського інтелектуального ландшафту й нагадував про те, як мало ми розуміли інтелектуальний контекст появи цього есею. Однак ми поділяли його інтенцію: ідею про те, що українська історія може стати інтелектуально модерною — або постмодерною — саме через фрагментарність, неоднозначність, антиесенціалізм і методологічне експериментування. У цьому сенсі есей здавався сучасним так само, як сучасними здавалися літературні перформанси Бу-Ба-Бу: грайливими, антиканонічними й нешанобливими щодо традиційних ієрархій та серйозності.
Подальший розквіт нової української історіографії ніс у собі схожу енергію і був здебільшого зосереджений на відкритті захопливої розмаїтості й непередбачуваності ранньомодерного українського світу. Однак він розгортався, часто майже непомітно, у ширшому епістемологічному контексті, організованому деінде. Тоді я не зміг би пояснити, де саме. Але відповідь на це питання вже можна було знайти в полеміці довкола есею фон Гаґена.
Серед багатьох відгуків на нього один особливо вирізнявся. Уже сама його назва — «Чи можливо і національну державу мати, і з’їсти її?» (Can We Have Our Nation State and Eat It Too?) — підказувала, що в ньому не так відкидався аргумент фон Гаґена, як іронічно підважувалися його антиесенціалістські амбіції. Цей текст, що його написав професор Каліфорнійського університету в Берклі й уродженець Москви Юрій Сльозкін, демонстрував той самий тон, який роком раніше вже зробив автора академічною знаменитістю завдяки його впливовому есею «СРСР як комунальна квартира» (The USSR as a Communal Apartment). Іронія Сльозкіна перетворювала більшовиків на затятих націоналістів, тоді як самі націоналісти поставали останніми ірраціональними спадкоємцями великих ідеологічних пристрастей ХХ століття. В текстах Сльозкіна важила не лише оригінальність аргументу, а й авторитет, який випромінювали сама іронічна позиція та стиль автора.
Ця позиція постала десь між Москвою і Вашингтоном. З одного боку була тріумфальна впевненість американського ліберального універсалізму, переконаного, що саме йому належить майбутнє. З другого — частина пізньорадянської космополітичної інтелігенції, навчена іронії та відмежуванню від ідеологічної серйозності задовго до 1991 року. Переживши «кінець історії» ще до самого її кінця, вони виробили форми відсторонення — іронію, стьоб, очуднення, — завдяки яким і радянська ідеологія, і пострадянський націоналізм виглядали однаково застарілими.
Відповідь Сльозкіна фон Гаґенові бездоганно схоплювала цю налаштованість. Її іронія не просто передбачала незгоду, а натякала на ієрархію: хто має належну дистанцію для інтерпретації світу після Холодної війни, хто здатен розглядати і націоналізм, і соціалізм з витонченою відстороненістю ентомолога, а хто й досі лишається в їхньому полоні. Роздратування фон Гаґена цією позицією було відчутним, однак сама незгода залишалася непроговореною. Два дослідницькі поля здебільшого розійшлися своїми шляхами, зберігши взаємне розчарування й взаємну байдужість.
Звісно, на початку 2000-х я не знав усіх тонкощів цих дебатів. Але до радянської історії мене згодом привело саме захоплення світом, який уособлювала іронія Сльозкіна: світом, де інтелектуальний авторитет ґрунтувався на здатності до дистанціювання. У пізньорадянський період цей образ мислення часто виявлявся в захопленні далекими географіями й темпоральностями — давніми цивілізаціями, забутими мовами, віддаленими культурними світами, не заплямованими сірістю радянської дійсності. Медієвістика, яку я сам обрав для вивчення, посідала в цьому ландшафті особливе місце. У пізньорадянській інтелектуальній культурі Середньовіччя функціонувало водночас як антропологічна інакшість і як уявна колиска ідеалізованої Європи, з якою ототожнювала себе космополітична інтелігенція. Захоплення середньовічною інакшістю таким чином ставало і відмовою від радянського конформізму, і закодованою претензією на належність до інтелектуального всесвіту поза ним.
Я захоплювався цією дистанцією і цілком логічно тяжів до місць, де її продукували, — спершу до Москви, а згодом до Вашингтона. Там я зіткнувся не з абстрактною епістемологічною позицією, а з живим соціальним світом, організованим довкола припущення, що історія загалом уже досягла свого пункту призначення. Упевненість у тому, що ідеологічні поділи й упередження Холодної війни подолано, робила поставу постідеологічної об’єктивності майже самоочевидною. Спільні звички, інтелектуальні ритуали й дедалі тісніше пов’язані професійні середовища, що простягалися між космополітичною Москвою і Вашингтоном, непомітно відтворювали сам авторитет дистанції. Найбільше мене вражало — особливо як людину, зацікавлену медієвістикою, — наскільки досконало антропологічне захоплення інакшістю відповідало цьому моментові й наскільки безперешкодно воно поширювалося на радянське минуле. У своєрідній концептуальній інверсії радянське ХХ століття здавалося більш віддаленим, ніж саме Середньовіччя. Цей процес можна було б назвати медієвалізацією радянського. Радянське минуле перестало бути частиною історичного ландшафту, що продовжував і далі розвиватися, і натомість стало самодостатнім світом руїн, символів, абсурдних та дивних звичаїв — чимось таким, що слід інтерпретувати, а не проживати. Подібно до Середньовіччя в модерній історичній уяві, воно стало водночас інтелектуально спокусливим і моторошно далеким.
Але поряд із захватом від цієї методологічної трансформації відчувалося занепокоєння, хоч його було й не так легко артикулювати. Масштабне перетворення радянського минулого на об’єкт антропологічної цікавості робило невидимим світ, із якого походив я, — українську периферію, що лише опосередковано відбивалася в моєму власному захопленні способами дистанціювання. У межах цього медієвалізованого бачення радянського минулого Україна могла бути або місцем національного пробудження, або жертвою імперії. Натомість вона рідко поставала як місце, з якого можна було б осмислювати сам радянський досвід.
Озираючись назад, я припускаю, що сама моя нездатність артикулювати цей дискомфорт була симптоматичною. Українська перспектива була не так виключена, як перетворена на незрозумілу й нерелевантну. Авторитет московсько-вашингтонської розмови спирався на невисловлене припущення, що значуща інтерпретація відбувалась деінде.
Сумніви щодо такого припущення виникли не стільки внаслідок методологічної критики, скільки через поступовий розпад самої метапозиції та світу, що робив її можливою. Фінансова криза 2008 року, ерозія ліберального тріумфалізму, вторгнення Росії в Україну 2014 року і, зрештою, повномасштабна війна — усе це оголило межі іронічного й антропологічного трактування радянського минулого. На якусь мить навіть здалося, що послаблення старих інтелектуальних навичок може відкрити простір для іншого способу осмислення радянського минулого, у межах якого Україна постала б цінним і нарешті видимим місцем. Однак в Україні криза цього епістемологічного порядку не створила подібного відкриття. Навпаки, простір для послідовного осмислення радянського століття часто ще більше звужувався.
Те, що колись існувало як значною мірою неусвідомлена відсутність, було замінене виразнішими формами впорядкування минулого. Декомунізація звела радянське століття до моральної і політичної проблеми, організованої довкола травми, репресій та опору. Згодом деколоніальні дискусії вписали його в довгу історію імперського панування. У різний спосіб обидва підходи ускладнювали можливість розглядати радянський період як історичний світ у його власній логіці та як складову матеріальної генеалогії сучасності. Саме тоді, коли радянське минуле переставало функціонувати як самоочевидний об’єкт антропологічної дистанції між Москвою і Вашингтоном, можливість заново відкрити радянську Україну як складний соціальний та історичний ландшафт виявилася напрочуд обмеженою.
***
У своєму важливому дослідженні, присвяченому переходу від римського світу до ранньосередньовічних державних утворень, Кріс Вікгем зауважує, що образ падіння Римської імперії виявився настільки символічно навантаженим, що безліч поколінь істориків переосмислювало його відповідно до власних національних традицій, політичних вподобань й інтелектуальних тенденцій. «Темна» та «романтична» легенди про Середньовіччя, стверджує він, довго заважали предметнішому розумінню цього періоду — уважному до регіональних відмінностей і закоріненому в матеріальних свідченнях археологічних залишків. Однак звертає на себе увагу те, що Вікгем прямо згадує розпад Радянського Союзу як точку відліку для подібної методологічної переорієнтації. З характерною британською іронією він зауважує, що історики на початку 2000-х, очевидно, знали більше про політичну економію постримського світу, ніж про політичну економію світу пострадянського, що й уможливило таку переорієнтацію.
Але чи не підказує це ще один, зворотний висновок? Якщо вивчення постримських суспільств було переосмислено саме завдяки серйозному ставленню до їхніх матеріальних решток, то що випливає з відносної відсутності подібної уваги до руїн і периферійних варіацій радянського соціалізму? Чи може нездатність помітити руїни — або розпізнати їх саме як руїни — не лише відображати прогалину в знанні, а й визначати те, як сприймається і описується сам розпад?
Радянське минуле накопичило власні інтерпретаційні легенди — чи то як темний цивілізаційний провал; а тепер, на тлі сучасної кризи неоліберального капіталізму, як заново віднайдений об’єкт ностальгії та антикапіталістичної туги. У цьому сенсі історіографічний статус радянського минулого дедалі більше нагадує становище Середньовіччя в попередній історіографії та політичній уяві: надмірно визначене інтерпретаціями й затьмарене самими наративами, які претендують на його пояснення.
Якщо це так, то урок, який варто винести з міркувань Вікгема, виходить за межі переосмислення Середньовіччя. Замість того, щоб шукати чергову інтерпретацію радянського минулого, завдання може полягати в тому, щоб цілком змістити саму площину дослідження — у бік руїн, фрагментів і нерівномірних регіональних формацій. Не помічати руїн означає інакше окреслювати і сам розпад, і світ, що постає з нього: як перехід, а не наслідок; як розрив, а не нашарування; як вихід за межі минулого, а не ландшафт, що й досі визначається його рештками.
Україна посідає одне з ключових місць у цій реконфігурації. Не як маргінальний додаток до вже визначеного наративу, а як простір, де розпад радянського світу відбувається в найбільш матеріально брутальний, але водночас аналітично ще не розв’язаній формі. Фотографії трубопроводів, гребель і металургійних заводів, які колись заповнювали сторінки «Всесвіту», більше не виглядають ілюстраціями до обіцяного майбутнього. Частина цієї інфраструктури тепер пошкоджена або зруйнована; інша далі функціонує, несучи на собі сліди десятиліть занедбаності, приватизації та війни. Інституції, які колись уособлювали радянський інтернаціоналізм, зокрема й сам «Всесвіт», вижили лише у вигляді трансформованих та фрагментованих залишків колишньої системи, видимих осередків тривалого розпаду.
Саме в Україні цей розпад стає видимим одночасно на різних рівнях — у занепаді інфраструктури й трансформації інституцій, у зміні міських просторів і соціальних світів, у переосмисленні архівів та політичних уявлень. Тут розкладання радянського соціалізму тривало нерівномірно протягом десятиліть, доки зрештою не вибухнуло насильницьким поверненням історії.
Варто наголосити, у цьому ландшафті зникає не лише радянська імперія. Зникає також світ, який Нуайме побачив 1956 року. Значення цього світу полягає не в оптимізмі, який він випромінював, а в історичній конфігурації, яку він уособлював. Радянська Україна була частиною ширшої географії розвитку, інтернаціоналізму й політичної уяви, що поєднувала Київ із Бейрутом, Делі, Аккрою, Гаваною та незліченними іншими місцями, чиї траєкторії після 1989 року ставало дедалі важче описувати.
З цієї перспективи питання «Чи має Україна радянську історію?» набуває значення, що сягає далеко за межі української історіографії. Йдеться не лише про визнання того, що Україна має радянське минуле, а про усвідомлення того, що занепад радянського був не лише занепадом радянського. Розпад СРСР став подією ширшого масштабу — моментом трансформації, який торкнувся не тільки політичного устрою чи однієї геополітичної зони, а самої структури історичного досвіду ХХ століття загалом.
Отже, реконструювати радянську Україну означає досліджувати одне з тих місць, де обіцянки, суперечності й остаточний розпад ХХ століття набули матеріального втілення.
У цьому світлі назва твору Нуайме «Далеко від Москви й від Вашингтона» набуває іншого значення. Колись вона була назвою геополітичного прагнення. Сьогодні вона також може позначати історіографічне завдання. Не пошук нової метапозиції інтелектуальної дистанції, а спробу зрозуміти, як світи, організовані довкола обох цих полюсів, були створені, пов’язані між собою і зрештою зруйновані. Якщо така перспектива взагалі можлива, вона має постати з уважного історичного осмислення самих руїн.
Шлях геть від Москви й від Вашингтона більше не веде в обхід радянського минулого — він пролягає крізь нього.
