Адам Ганіє — професор Школи східних і африканських студій Лондонського університету, відомий своїми працями, де він аналізує політичну економію монархій Перської затоки з марксистських позицій. Його остання книга, Crude Capitalism, пропонує свіжий погляд на роль нафти в капіталістичній динаміці XX і XXI століть. У перші дні війни між Іраном та США й Ізраїлем ми записали це інтерв’ю спільно з іншим британським соціалістом і експертом з енергетичних питань Саймоном Пірані. Ми обговорили, наскільки вірним є твердження «всі війни ведуться за нафту», і якого розвитку подій на Близькому Сході можна очікувати в майбутньому.
Денис Горбач: Минув уже тиждень від початку нової війни, яку США та Ізраїль розв’язали проти Ірану. Як ви можете проаналізувати цю ситуацію з погляду політичної економії регіону?
Адам Ганіє: По-перше, американо-ізраїльський напад на Іран є катастрофічним з точки зору його впливу на людей — насамперед на Іран, але також і на народи регіону в ширшому сенсі. Ми бачили величезні масштаби руйнувань після бомбардування школи кілька днів тому, загибель сотень іранців, 30 000 людей, які стали біженцями в Лівані, а також постійні бомбардування та окупацію південного Лівану, Іраку та інших частин регіону.
Ми бачимо спробу США та Ізраїлю використати цей момент, щоб перемогти та відтіснити Іран, «Хезболлу» й інші сили в регіоні. Але цілком очевидно, що американський панівний клас охопили велике занепокоєння та нервозність щодо можливих наслідків цієї стратегії. Будь-яка спроба нав’язати зміну режиму в Ірані була б, з точки зору американського імперіалізму, вкрай ризикованою. Зовсім не ясно, чи вона матиме позитивний результат, і я також не вірю, що спроби відновити режим Пахлаві матимуть успіх. Більшість прихильників Пахлаві знаходиться за межами країни, в іранській діаспорі, а не в самому Ірані.
Відновлення домінування США в регіоні на тлі глобального занепаду їхньої могутності було чіткою метою американської стратегії протягом останніх двох років — від початку геноциду в Газі. І важливим чинником у цьому контексті є нафтові запаси регіону, зокрема країн Перської затоки, а також Ірану та Іраку, і те, що експорт нафти тепер відбувається на схід, а не на захід, як це було раніше. Близько 75% експорту нафти з Близького Сходу нині надходить до Китаю та Східної Азії, тому такі вузькі транспортні коридори, як Ормузька протока, мають критичне значення для енергетичної безпеки Китаю та Азії. Саме цей фактор значною мірою визначає політику США в регіоні. Можливість перекриття цих нафтових потоків у разі будь-якого ширшого конфлікту з Китаєм, безсумнівно, є одним із тактичних знарядь в арсеналі США.
Саймон Пірані: Впадає в око контраст між тим, як організована ця операція, та вторгненням в Ірак у 2003 році. Пам’ятаю, що у 2003 році була ретельна підготовка: спочатку ідеологічна з боку Пола Вулфовіца та «неоконсерваторів», а потім політична — промова Коліна Павелла в ООН про вигадану «зброю масового знищення» тощо. А нині спостерігаємо ситуацію, коли американська еліта не переймається всім цим.
АГ: Саме так. Немає навіть натяку на спробу надати юридичне обґрунтування чи бодай формальний привід для війни. Ми бачимо, як причини, що їх наводить адміністрація Трампа, змінюються щохвилини. Вони навіть не намагаються використовувати фіговий листок ООН або будь-які звинувачення щодо зброї масового знищення, які ми бачили у 2003 році.
ДГ: Але якщо ми не сприймаємо за чисту монету жодне з озвучених виправдань, то звичною реакцією критично налаштованої громадськості стає пошук прихованих мотивів. І зазвичай найпростішим поясненням є війна за ресурси — передусім за нафту. Ви ж говорите, що нафта тут справді відіграє роль, але дещо іншу: йдеться не стільки про захоплення ресурсу, скільки про перенаправлення його потоків?
АГ: Так, не думаю, що це спроба безпосередньо контролювати постачання іранської нафти, тобто щоб американські чи західні нафтові компанії стали її безпосередніми власниками. Коли ми говоримо про нафту, варто враховувати весь ланцюжок створення вартості, включно з переробленням і транспортуванням. Контроль над цими сегментами є настільки ж важливим, як і пряме володіння запасами сирої нафти. У цьому випадку ми бачимо, що через Ормузьку протоку проходить 20% світової нафти та скрапленого природного газу (далі — СПГ), а також 30% світових добрив — це наочно ілюструє важливість сегментів перероблення та збуту. У цьому сенсі можна провести паралель із вторгненням США та Великої Британії до Іраку 2003 року — яке, на мою думку, не мало на меті прямого захоплення іракських нафтових родовищ.
ДГ: Ви розпочали своє пояснення з акценту на геостратегічному домінуванні, а не на прямих економічних мотивах. Чи є це правильним підходом? І чи було це також визначальним чинником у війні з Іраком 2003 року?
АГ: Як я вже згадував, я вважаю, що метою війни 2003 року був не стільки прямий контроль над іракською нафтою, скільки ослаблення великої арабської держави, яка не тільки володіла нафтовими багатствами, а й становила потенційну загрозу для міжнародного порядку, який нав’язали США в регіоні Перської затоки. Звісно, спроба насадити зміну режиму в Іраку не пішла за планами Вашингтона, але ці ширші стратегічні питання були головними чинниками війни.
Події в Перській затоці слід розглядати в контексті всього регіону. Протягом останніх десятиліть двома основними стовпами американської могутності на Близькому Сході були, з одного боку, Ізраїль, а з іншого — монархії Перської затоки, зокрема Саудівська Аравія. США прагнули поєднати ці два стовпи, сприяючи економічній та політичній нормалізації відносин між державами Перської затоки та Ізраїлем. Ця політика має тривалу історію: вона набула нового імпульсу після підписання Угод в Осло в 1990-х роках, а згодом — Авраамових угод у 2020 році та угоди про вільну торгівлю між ОАЕ та Ізраїлем у 2022 році. Будь-яка держава, яка залишається поза цим процесом, стає мішенню американського імперіалізму, і саме це ми бачимо сьогодні у випадку з Іраном. Однак я вважаю, що зміна режиму в Ірані не приведе до формування стабільного уряду, і американські політики діють дуже обережно. Досвід Іраку після 2003 року є тут показовим: два десятиліття роздробленості, протягом яких США, попри значний економічний та військовий вплив, так і не змогли поставити на чолі країни надійного союзника.
СП: У вашій книзі «Сировинний капіталізм» (англ. Crude Capitalism) мене вразило, що ви пишете про занепад американського імперіалізму і водночас про піднесення держав Перської затоки. Я не вважаю їх імперіалістичними в жодному сенсі цього слова, але вони вже не так залежать від США, як це було півстоліття тому. Ви також пишете про їхні відносини з Китаєм. Як, на вашу думку, ці відносини розвиватимуться в найближчі десятиліття?
АГ: Місце монархій Перської затоки у загальній архітектурі американського імперіалізму в регіоні є ключовим для розуміння процесів останніх двох десятиліть. Історично ці монархії були глибоко залежними від США та перебували з ними у тісному союзі ще з періоду після Другої світової війни. Фактично Сполучені Штати гарантували їхнє виживання після антиколоніальної боротьби повоєнного періоду, включно військовий захист та розвиваючи широкі політичні й економічні зв’язки, зокрема з розміщенням військових баз. Показово, що першим закордонним візитом Трампа після обрання стала саме Саудівська Аравія — як у 2016, так і у 2024 році.
Протягом останнього десятиліття відбулася переорієнтація експорту близькосхідної нафти на Азію. Вона більше не надходить на західні ринки у тих самих пропорціях; нині переважна її частка йде до Китаю та Східної Азії. Але навіть попри те, що цей експорт вуглеводнів рухається на схід, надлишки нафтодоларів, що накопичуються в Перській затоці, все ще здебільшого надходять на фінансові ринки США. У цьому сенсі дискусії навколо багатополярності є надто спрощеними: справді, відбувся цей зсув експорту сировини на схід, але зв’язки між Перською затокою та американською владою досі є дуже міцними. Це добре видно, якщо простежити, де саме циркулюють ці фінансові надлишки — чи то через суверенні фонди, чи то через більш прямі державні закупівлі американських казначейських облігацій, чи то через закупівлі американського військового озброєння. Регіон Перської затоки є найбільшим у світі ринком імпорту військової техніки, і значна частина цієї техніки виробляється в США. У підсумку все це свідчить, що фінансові надлишки країн Затоки продовжують відігравати важливу роль у підтриманні глобального домінування США.
Зміцнення зв’язків між Затокою та Китаєм зробило регіон ще важливішим в очах американського імперіалізму. У разі будь-якого серйознішого конфлікту між США та Китаєм блокування експорту нафти з Перської затоки могло б стати вирішальним інструментом для перекриття постачання енергоносіїв до Китаю. Певні контури такої логіки можна побачити вже сьогодні — зокрема, у нещодавніх атаках на танкери в Ормузькій протоці. Здатність США здійснювати санкційний тиск на китайські компанії також значною мірою залежить від їхніх відносин із Саудівською Аравією, а також від ціноутворення на нафту в доларах. З усіх цих причин, хоча регіональний вплив країн Перської затоки, безперечно, розширився, а їхня участь у нафтовій галузі диверсифікувалася, зв’язок з американською потугою досі залишається вирішальним.
ДГ: А як щодо військового авантюризму цих держав? Саймон не хоче називати це імперіалізмом, гаразд, але очевидно, що Емірати нині відстоюють свої інтереси в багатьох країнах: вони беруть участь у подіях в Судані, Лівії, Ємені та інших країнах. Саудівська Аравія робить більш-менш те саме. До того ж обидві країни геополітично конкурують з Катаром. Як це узгоджується з вашим аналізом?
АГ: Безумовно, між окремими монархіями Перської затоки — зокрема Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром — існує суперництво. Протягом останніх кількох десятиліть ми бачили, як кожна з цих держав намагалася утвердити свою регіональну владу: чи то через фінансування нових авторитарних урядів у таких країнах, як Єгипет і Туніс, чи то через підтримку збройних і політичних угруповань у регіоні, наприклад у Сирії та Лівії, чи шляхом прямого військового втручання, як-от у Ємені чи Судані. Незважаючи на це, відносини з американським імперіалізмом для цих держав залишаються визначальними. Інтеграція з військовою інфраструктурою США є глибокою — як через розміщення військових баз, так і через координацію військових систем. Наприклад, постачання американського озброєння контролюють американські фірми та військовий персонал, що означає постійну й структурну залученість США в державні апарати країн Перської затоки. Коротко кажучи, військовий потенціал країн Затоки неможливо розглядати у відриві від їхньої включеності в ширшу систему американської військової потуги в регіоні.
ДГ: Цієї зими виповнюється 15 років від початку хвилі повстань, відомої як Арабська весна. Озираючись сьогодні на ці події, як, на вашу думку, вони змінили політико-економічні конфігурації в регіоні?
АГ: Перше, що я б зауважив, — жодна з причин цих повстань так і не була усунена. Йдеться передусім про крайню концентрацію багатства та авторитарний характер держав у всьому регіоні. Натомість ми стали свідками спалаху воєн та криз у таких місцях, як, очевидно, Палестина, а також у Лівані, Сирії, Лівії, Ємені та Судані. Сьогодні цей регіон є найбільшим у світі осередком вимушеного переміщення: лише в чотирьох країнах Близького Сходу перебуває третина всіх переміщених осіб у світі.
Ще одним фактом, який став очевидним за останні 15 років, є значущість монархій Перської затоки в політичній економії регіону. З розпадом регіональної системи після 2011 року ми стали свідками спроб держав Перської затоки відновити порядок на вигідних для себе умовах — шляхом підтримки різних нових урядів, політичних рухів або збройних сил. Поряд із спробою утвердити свою владу на політичному рівні, ми також бачимо, що капітал країн Затоки глибоко інтегрувався в класові та державні структури сусідніх держав регіону — через володіння промисловістю, банками та інфраструктурою, зокрема портовою. Якщо проаналізувати ці структури власності, можна дійсно побачити, що Перська затока відіграє ключову роль в політичній економії регіону в цілому.
З іншого боку, є спроба поглибити нормалізацію відносин між Ізраїлем та державами Перської затоки, яка прискорилася після 2023 року.
СП: Не намагаючись прикрасити ситуацію в Ірані, ми все ж бачимо там потужний соціальний рух, навіть після десятиліть репресій. Що про це думають еліти в Бахрейні, ОАЕ чи Саудівській Аравії? Можливо, їм подобається, коли протест відбувається на протилежному боці геополітичного спектру, але водночас цей рух, здається, несе загрозу для всіх, адже його неможливо повністю контролювати.
АГ: За останні десять років ми стали свідками кількох хвиль повстань — за участю студентів, робітників, а особливо жінок, — і кожну з них іранський режим дуже жорстоко придушив. І саме тому я сказав раніше, що не вважаю переконливим твердження, ніби Пахлаві повернеться до Ірану на американському танку і візьме владу в свої руки. Я не думаю, що монархія Пахлаві має якусь реальну народну підтримку в Ірані. Ситуація залишається вкрай непередбачуваною. Втім, найімовірніше, американські політики розглядають сценарій, подібний до венесуельського: спробу залучити якусь іншу силу всередині режиму або якусь окрему фракцію, щоб спробувати встановити контроль. Але, знову ж таки, це дуже важко передбачити; я не можу стверджувати, що саме так і станеться.
ДГ: Оскільки ви згадали Венесуелу, то багато говорилося — іноді, можливо, помилково — про нафтові інтереси, що за всім цим стоять. Зокрема, сам Трамп викрадає Мадуро й публічно заявляє, що США зацікавлені у венесуельській нафті. А потім нафтові компанії в США, здається, заявили, що їх це взагалі не цікавить. Тож як насправді нафта вписується в ці нещодавні конфлікти?
АГ: Так, тут є багато паралелей із ситуацією на Близькому Сході. І американці, справді, не робили серйозних спроб безпосередньо захопити венесуельську нафту. Це чітко видно з позиції великих західних нафтових гігантів. Гадаю, справжню причину втручання США у Венесуелі дуже чітко сформулювали американські політики: Західна півкуля належить американцям. Тут не повинно бути жодної іншої сили. Це спроба утвердити американське панування в Латинській Америці в той момент, коли низка країн вийшли з-під впливу США і налагодили тісніші відносини з Китаєм та іншими державами. Це є основною причиною.
Що стосується нафти, то тут все зводиться до того, про що я говорив раніше: дуже важливо враховувати переробні потужності, контроль над транспортними коридорами тощо. Переробні потужності Венесуели були зруйновані внаслідок американських санкцій протягом останніх десяти років. Якщо ж говорити про сиру нафту, то ключові підземні запаси для великих західних нафтових гігантів, таких як ExxonMobil, знаходяться в Ґаяні, що межує з Венесуелою. Саме цей регіон вони розглядають як свою основну базу видобутку на наступне десятиліття. Намагатися повернутися до Венесуели занадто дорого: за деякими оцінками, необхідні інвестиції перевищують 100 мільярдів доларів і потребують десятиліть. Тож, так, нафта, очевидно, є ключовим чинником у цій ситуації, але йдеться не про пряме захоплення та володіння нафтовими запасами Венесуели.
ДГ: Від 2008 року ми обговорюємо привид «нафтового піку». На початку російського вторгнення в Україну у 2022 році деякі автори розглядали це як останній шанс для путінської Росії використати свої вуглеводневі ресурси як геополітичний інструмент, перш ніж вони втратять своє значення через «зелений перехід». Чи справді ми вже пройшли той етап, коли «вузькі місця» в енергетичному секторі можна було використовувати як зброю?
АГ: Моя коротка відповідь — ні, я так не думаю. Теперішня війна проти Ірану ілюструє незмінну важливість нафти, а також транспортних маршрутів і глобальної нафтової промисловості в цілому. І, безумовно, принаймні в короткостроковій перспективі, стрибок цін на нафту принесе Путіну несподіваний прибуток від продажу російської нафти.
Але ще важливішим є питання так званого «зеленого переходу». Якщо подивитися на статистику, то всі енергетичні переходи в умовах капіталізму є адитивними. Вони не замінюють одне іншим. Коли нафта стала провідним викопним паливом у середині ХХ століття, виробництво та споживання вугілля не зменшилися — навпаки, вони продовжували зростати. Минулорічне споживання вугілля, газу та нафти було найбільшим в історії. Альтернативні джерела енергії накладаються на субстрат викопного палива. І саме це відбувається з відновлюваними джерелами енергії. Звісно, спостерігається розширення сонячної та вітрової енергетики, що може зменшувати попит на викопне паливо. Проте навіть якщо його частка в енергобалансі відносно зменшується, це не означає, що відбудеться абсолютне зниження споживання енергії, виробленої з викопного палива. А для клімату має значення саме абсолютне його споживання та виробництво.
Повернімося до країн Перської затоки: всі вони планують наростити видобуток нафти і, зокрема, газу протягом найближчих десяти років. Міністр нафти Саудівської Аравії кілька років тому заявив, що «буде видобуто кожну молекулу вуглеводнів». Водночас вони прискорюють розвиток сонячної та вітрової енергетики. Насправді Близький Схід є регіоном із найшвидшим зростанням потужностей відновлюваних джерел енергії у світі — за винятком Китаю. І це насамперед завдяки монархіям Перської затоки. Вони роблять це, бо хочуть вивільнити більше нафти та газу для експорту — щоб не спалювати їх вдома для виробництва електроенергії, адже експортувати ці вуглеводні куди вигідніше. Отже, між розширенням використання викопного палива та розвитком відновлюваних джерел енергії немає суперечності. За капіталізму ці процеси, навпаки, підсилюють одне одного.
СП: Повертаючись до питання про «вузькі місця» в енергетичному секторі: вони стосуються не загального попиту та пропозиції, а конкретних видів конкретних енергоносіїв в конкретних місцях. Вкрай стрімке зростання цін на газ минулого тижня — на відміну від не надто різкого зростання цін на нафту — є тому наочним прикладом, з огляду на важливу роль Катару. Європейські держави намагаються створити враження, нібито вони не залежать від російського газу (хоча до цього можна ставитися скептично, враховуючи імпорт російського СПГ до Європи), але достатньо кількох дронів, що впали в Катарі, і ціна стрімко злітає.
АГ: Гадаю, це правда. Знову ж таки, це вказує на необхідність розглядати ці джерела енергії в контексті всього ланцюжка створення вартості — а також у глобальному масштабі: де їх переробляють, обробляють, транспортують у регіоні та по всьому світу? Я думаю, що ми, справді, схильні шукати швидкі рішення у стратегічних питаннях, що стосуються так званих «вузьких місць». І справді, ці явища часто подаються надто спрощено. Потрібне ширше бачення — зокрема щодо механізмів формування цін. Існує багато хибних уявлень, наприклад, про те, що ціна на нафту залежить виключно від попиту та пропозиції. Насправді вона визначається на фінансових ринках і значною мірою залежить від спекуляцій учасників цих ринків щодо майбутніх цін. Це, звісно, може бути пов’язано з попитом та пропозицією або спекуляціями щодо геополітичних конфліктів, але не можна все зводити лише до цих факторів.
СП: Це безпосередньо стосується питання роздрібних цін на електроенергію та газ у Європі. 2022 рік став важливим уроком: він показав, що ціни визначаються цілою низкою факторів. Війну в Україні використовували як привід для шаленого спекулювання, особливо з боку енергетичних компаній. Це політичне питання, яке стоїть перед нами. Адже воно зачіпає інтереси робітничого класу в Європі, особливо в контексті сімейних бюджетів.
АГ: Те саме відбувається і у Великій Британії: нині там точаться аналогічні дискусії щодо цін на електроенергію.
ДГ: У своїй книжці ви стверджуєте, що нафтові компанії перестали заперечувати кліматичну науку і сформулювали стратегію боротьби з кліматичною кризою, засновану на хибних рішеннях — таких як електромобілі, водень, біоенергетика і, насамперед, уловлювання вуглецю. До чого це може призвести і як цьому протистояти?
АГ: Стратегії, які пропонують великі нафтові компанії — чи то західні гіганти, чи то національні нафтові компанії на кшталт Saudi Aramco в Перській затоці, — спрямовані не на вирішення кліматичної надзвичайної ситуації, а на забезпечення подальшого розширення виробництва та споживання викопного палива. Основні елементи цих стратегій — уловлювання вуглецю, акцент на електромобілях та на водневі (який багато хто вважає «троянським конем» для розширення використання природного газу) — є технічними рішеннями, що не зачіпають фундаментальних проблем зв’язку нафти та газу з капіталізмом і капіталістичною експансією. Це радше спосіб відволікти увагу та створити видимість дій, ніж реальне вирішення проблеми.
ДГ: У 2021 році ви опублікували політико-економічний аналіз державотворення в Палестині. Війна, що розпочалася у 2023 році, безперечно змінила баланс сил. Сьогодні, після того як низка західних держав офіційно визнала палестинську державу, на які соціальні класи вона спирається?
АГ: Я вважаю, що ця дискусія навколо державності є дуже небезпечною для палестинського руху. З історичної точки зору, обіцянка державності є ілюзорною: її пропонують в обмін на поглиблення ізраїльського колоніалізму та розкол палестинських політичних рухів. Ми чітко бачили це на прикладі Угод в Осло, які в 1990-х роках подавалися як крок до створення палестинської держави. Але насправді Осло звузило політичну перспективу палестинського руху до торгування за клаптики землі на Західному березі. Воно відокремило питання палестинських громадян Ізраїлю, палестинських біженців, а також Гази та Західного берега. Усе це було вилучено з палестинського руху. Так само сьогодні ми бачимо, як західні держави — наприклад, Велика Британія — визнають або обіцяють визнати палестинську державу, але водночас озброюють Ізраїль і сприяють геноциду в Газі. Саме це роблять британці. Вони продовжують експортувати зброю та підтримувати геноцид усілякими способами, водночас обіцяючи підтримати палестинську державність. Ось чому дуже небезпечно потрапляти в цю політичну пастку.
Що стосується ширшого питання політичної економії та класової динаміки в Палестині, то те, що зробили в Осло, і те, що ми бачимо сьогодні, — це створення Палестинської адміністрації (далі — ПА) у 1994 році на основі угод в Осло. ПА стала представником палестинського капіталу, що базується на Західному березі, але її джерела накопичення були набагато ширшими: палестинський капіталістичний клас дуже тісно пов’язаний, зокрема, з державами Перської затоки. Створення ПА призвело до появи в палестинському політичному русі органу, який, по суті, виступав субпідрядником ізраїльської військової окупації, а також дав зелене світло для нормалізації відносин Ізраїлю з ширшою регіональною економікою, про що ми говорили раніше.
Розуміння цієї внутрішньої соціальної, політичної та економічної динаміки, на мою думку, є ключовим для розуміння сучасної ситуації в Палестині та проблем, пов’язаних з наративом про державність.
СП: Протягом десятиліть ми говоримо про можливі вирішення конфлікту — чи то у формі єдиної держави, чи двох держав. І коли я слухаю ці розмови, виникає запитання: який урок ми можемо з них винести? Очевидно, що Нетаньягу зробив усе, щоб унеможливити створення двох держав. І це цілком узгоджується з вашими спостереженнями. Перспектива виглядає доволі похмурою. Політика організацій солідарності тут, у Великій Британії, зосереджена на припиненні постачання зброї Ізраїлю тощо, і це цілком справедливо. Це практичний бік справи. Але чи є щось, про що ми мали б говорити на політичному рівні, але не говоримо?
АГ: Я погоджуюся з вами в тому, що частина лівих дуже часто зациклюється на питанні про форму державності — одна держава, дві держави, що це означає на практиці, яка саме одна держава, хто стане її громадянами тощо. І проблема в тому, що це абстрактні дискусії, які дуже часто відбуваються, власне, без палестинців, і за ними не стоїть жоден значущий політичний рух. Я вважаю, що ці стратегічні питання постануть у процесі відновлення палестинського політичного руху, а також руху солідарності як його частини. Це добре видно на прикладі вимог бойкоту, виведення інвестицій та санкцій (BDS), які сформульовані з урахуванням різних верств палестинського народу — включно з палестинськими громадянами Ізраїлю та палестинськими біженцями, які вимагають право на повернення. Саме такі ширші політичні вимоги створюють основу для обговорення можливих кінцевих цілей. Тому, на мою думку, дуже важливо зосередитися на цих питаннях.
ДГ: Говорячи про вимоги щодо державності, варто згадати і курдське питання. Курдські політичні рухи були дуже популярними серед прогресивної громадськості деякий час тому. Нині про них на Заході говорять менше, але ці рухи продовжують існувати у різних формах на територіях чотирьох держав. Створення незалежної курдської держави, очевидно, є надзвичайно важливою справою, особливо в Сирії та Туреччині.
АГ: Важливо, щоб лівиця визнала та підтримала курдську боротьбу. У минулому мейнстримний арабський націоналізм завдав великої шкоди через відсутність підтримки боротьби національних та етнічних меншин, як-от курдського народу. І одним із наслідків є простір, який відкрився для американського імперіалізму та Ізраїлю, щоб використати курдську боротьбу в своїх інтересах. І ми, на жаль, дуже чітко бачимо цю спробу в дискусіях з боку американців та ізраїльтян про можливість озброїти курдське ополчення проти іранського режиму.
Ми маємо серйозно ставитися до боротьби курдського народу: підтримувати її, вивчати історію та дискусії різних курдських рухів. Водночас важливо усвідомлювати небезпеку, яку становить американський імперіалізм, адже він не має на меті самовизначення курдського народу. Це неодноразово підтверджувалося протягом останніх двадцяти років.
ДГ: Як цей та інші політичні рухи, яким ми симпатизуємо, мають будувати свою енергетичну стратегію? Якою може бути позиція прогресивного режиму щодо викопного палива?
АГ: Поглиблення кліматичної кризи означає, що ми маємо винести на перший план питання клімату та нагальну необхідність відмови від викопного палива. Близький Схід відіграє в цьому ключову роль, адже перебуває в центрі світової нафтогазової промисловості — особливо в контексті глобального експорту. Політику регіону — від Палестини до Ірану — неможливо зрозуміти у відриві від цієї ролі Близького Сходу в глобальній енергетичній системі. Важливо постійно наголошувати: підтримка та боротьба за економічне й політичне визволення та справедливість у регіоні — це, по суті, також питання клімату.
Ми записали це інтерв’ю 5 березня.
