Стефані Кунц: «Я хотіла подолати бачення родини як осередка пригноблення»

Стефані Кунц — американська історикиня, одна з найвідоміших у світі дослідниць історії сім'ї та шлюбу. В 1960—70 роках вона була учасницею рухів за громадянські права й проти війни у В’єтнамі. З 2001 року Стефані Кунц — директорка з досліджень і громадської освіти в Раді з проблем сучасних сімей — некомерційній, позапартійній організації дослідників сім'ї, що базується в Техаському університеті. Її книжку «Шлюб, історія: як любов завоювала шлюб» цитували судді під час відомої справи Верховного суду США Obergefell v. Hodges, рішенням щодо якої було надання рівних прав одностатевим сім'ям. У цьому інтерв’ю Стефані Кунц розповідає, як змінювалася сім’я в період капіталізму і як на неї впливають нинішні тенденції — стагнація доходів робітничого класу й стрімке зростання нерівності. Окрему увагу вона приділяє конфліктам з гендерних питань в сучасній американській політиці, зокрема в кампанії проти Трампа.

— Ваш інтелектуальний доробок є украй послідовним дослідженням сім’ї та гендерних відносин у модерний період. Як ви прийшли до цієї теми?

— Мене завжди цікавила соціальна історія. Навчаючись у старшій школі, я здобула історичну нагороду «Доньок американської революції»^[1], про яку в організації могли й пошкодувати, адже мій батько був економістом-марксистом. Завдяки йому я ще школяркою читала тексти на зразок «Земних благ людини» (Man’s Worldly Goods) Лео Губермана^[2] чи вірша Бертольда Брехта «Робітник дивиться на історію» (A Worker Looks at History). Під час навчання в університеті я збагнула, що батьків марксизм насправді не пояснює того, з чим мені довелося зіткнутися у 1960-ті: проблеми раси й гендеру, а також спалахи ірраціонального гніву й насильства, подібні до полювання на відьом у XVI столітті, які не були спрямовані чоловіками на жінок, як стверджують чимало феміністок, і не відбивали намагання вищого класу стримувати нижчий.

Проте одним із найважливіших осягнень Маркса була думка, яку згодом деякі теоретики розвинули в поняття соціального становища. Воно пояснює, як спосіб, яким ми пов’язані з іншими людьми та суспільними інститутами, а вони &mdash з нами, під час заробітку коштів на життя або спроб підтримати себе й свою сім’ю, а також правила та цінності, які ми виробляємо та з якими стикаємося через гендер, расу чи клас, має вирішальне значення для розуміння того, як люди впорядковують та осмислюють свої життя. Пам’ятаю, якою враженою була, коли вперше збагнула, як класова належність впливає на людський світогляд. Я вигадала аналогію: як ми бачимо пішохідний перехід, коли водимо авто та коли йдемо пішки. А що, як усе своє життя тільки й водиш автівки або прогулюєшся вулицею? Звісно, ніхто не впорядковує життя за принципом «це мій безпосередній інтерес, і мені байдужі потреби інших». Принаймні мало хто так робить. Як соціальним істотам, нам хочеться вірити, що те, що ми робимо, має якесь значення та не цілком просякнуте егоїзмом. Продовжуючи аналогію, дехто з «водіїв» може перебувати у стосунках із «пішоходами», тож часом здатен бачити поза сферою лиш власних реакцій.

Тому мене завжди цікавив взаємозв’язок між соціальним становищем людей, класовими інтересами та способом, у який ми відфільтровуємо зумовлені ними потреби завдяки нашому бажанню вірити, що ми розумні та добропорядні люди. Зрештою, через це я зацікавилася тим, як люди починають боротися за соціальну справедливість, а також тим, як примиряють прийняття несправедливості або сприяння їй з тим, що як я думаю, є основним соціальним імпульсом до взаємодопомоги. Зокрема, я дійшла до думки, що звинувачення в чаклунстві, які, як правило, були спрямовані не багатими на бідних чи навпаки, а людьми дещо заможнішими на тих, що лиш трохи «нижче» їх, часто зумовлювалися почуттям провини чи страхом виходу за межі традиційних добросусідських стосунків взаємності.

Перш ніж розпочати поглиблене вивчення жіночої історії, я намагалася збагнути з такого погляду розповсюдження расизму. Наприклад, мене вразило те, як капіталізм сприяв прогресивній ідеології рівності і, попри це, фактично допоміг створити значно послідовнішу й масштабнішу за своїми наслідками ідеологію расизму, аніж та, яка існувала в ієрархічних докапіталістичних суспільствах. Я почала розглядати расизм як спосіб, у який людям вдається примирити свою матеріальну зацікавленість у рабстві чи свою згоду з його існуванням із вірою в принцип рівних можливостей. Я помітила подібну динаміку у розвитку біологічних теорій про жіночу неспроможність розділяти свободи, які буцімто надані чоловікам.

"Я була прибічницею фемінізму, хоча мене завжди турбували поняття на зразок патріархату, що вражали своєю винятковою аісторичністю."

На той час, коли я отримала посаду викладачки у Коледжі Вічнозеленого штату, мене дуже цікавили питання жіночої історії. Редактор «Feminist Press»^[3] запропонував подати на розгляд фрагмент книги на цю тему, і я взялася за написання. Проте на той час, наприкінці 1970-х, здавалося, що книга може увібрати в себе лиш те, з чим доводилося стикатися жінкам упродовж багатьох років і що їм вдалося попри це зробити. Тож я почала шукати сферу, у контексті якої змогла б вивчати чоловіків і жінок у їхніх складній і суперечливій взаємодії, що почала мене приваблювати. І згодом я зрозуміла: «О, точно — сім’я!» Ось так я й опинилася на цьому шляху.

Стефані Кунц

— Звісно, тоді сім’я перебувала ще й у центрі багатьох феміністичних дебатів, оскільки це, як правило, сфера, в якій бачимо домінування чоловіків — реально виражене й організоване. Як це середовище вплинуло на вас у той час?

— Безумовно, я була прибічницею фемінізму, хоча мене завжди турбували поняття на зразок патріархату, що вражали своєю винятковою аісторичністю, а також вивчення чаклунства, де звинувачувалися жінки (ні надто бідні, ні надто багаті з різних родин). Я була захоплена тим, наскільки складною може бути людська оцінка інтересів, норм та прав, і хотіла подолати бачення сім’ї лише як осередка пригноблення без зведення її суто до міжособистісних відносин.

"Сім’я регламентує та контролює життя, але й певним чином захищає."

— Чи з часом, коли ваші знання поглиблювались, змінилося ваше бачення родини або ж більш-менш підтвердилось те, з чого ви починали?

— Дослідження суттєво змінили мої погляди. Працюючи з колегою-антропологом, я почала розуміти, що ті ж механізми, які спершу породжували співпрацю і взаємодію в ранніх суспільствах збирачів і городників, підривали соціальну та гендерну рівність. Безумовно, впродовж тривалого часу родина була осердям поневолення жінки й панування над нею. Хоча водночас це був спосіб панування над чоловіком. Насамперед тому, що батьківський контроль за жіночим вибором партнера також був способом контролю за молодими чоловіками, а також через те (історично значно пізніше), що відповідальність за жінку змушувала чоловіків гнути спину, якщо так можна сказати. Сім’я регламентує та контролює життя, але й певним чином захищає. Це простір для боротьби й компромісів, як і простір для контролю. Сім’ї формувалися завдяки суспільним ієрархіям і для них, проте часом змінювалися так, що послаблювали ці ієрархії чи кидали їм виклик. Коли я помітила, як сильно сімейне життя змінилося з плином часу і якою складною була його динаміка, у мене виникло запитання, чи був шлюб або його форми у своїй основі деспотичним інститутом. Наразі я так не вважаю, попри те, що ми несемо чималий тягар тих днів, коли шлюб був головним способом утвердження гендерних, расових і класових владних відносин.

Я також вважаю, що ми маємо розрізняти індивідуальне й структурне домінування чоловіків. Якщо чоловік має щотижневу понаднормову роботу, аби забезпечувати дружину-домогосподарку, важко стверджувати, що він її утискає, хоча така соціальна практика посилює другорядну роль жінок в суспільстві й укріплює почуття залежності дружини від доброї волі її чоловіка.

— Зупинімося на хвилину на сім’ї робітників. Існувала думка, яку, зокрема, висловила в 1970-ті роки Джейн Гумфріс, що робітнича родина була не тільки простором для утискання, а й місцем, де робітники намагалися захистити власні інтереси від роботодавців і знайти своє місце в умовах жорстокої ринкової економіки. Чи це та думка, до якої ви все більше схилялись?

— Так, сім’я була місцем, де заохочувались привілеї чоловіків над жінками та дітьми, але останнім надавався певний захист. Вона дозволяла роботодавцям платити робітникам менше, ніж насправді потребувало їхнє відтворення, але в сім’ї робітники чинили опір експлуатації. Це був простір внутрішньої боротьби між чоловіками, жінками й дітьми, але й простір альтруїзму та любові. Якщо повернутися до висловленої Марксом ідеї про те, яким чином суспільна взаємодія включає виробничі відносини та співпрацю, то родина виявиться чудовим прикладом простору, що увібрав владу й поневолення разом зі співпрацею та взаємною необхідністю. Зі свого боку, це може допомогти нам зрозуміти деякі суперечності та неоднозначності, які бачимо серед людей, які, як ми думаємо, мали би бути більш «класово свідомі» щодо свого протистояння роботодавцям чи корпораціям.

Сім'я представників робітничого класу, 1901 рік

— У вашій роботі йдеться про мінливість форм сім’ї не лише впродовж історії, але й у недалекому минулому — в період капіталізму. Зосередьмося на одній із форм родини, що посідає важливе місце у вашій праці — сім’ї чоловіка-годувальника. Ви кажете, що ностальгія за нею як за класичною формою сім’ї недоречна. Навіть більше, не помічається, що така форма сім’ї існувала доволі недовго — кілька десятиліть. Скільки вона «жила» та які умови її спершу уможливили, а згодом — зруйнували?

— Родина чоловіка-годувальника була панівною формою сім’ї лише кілька десятиліть. До початку 1920-х діти переважно виростали у домі, де матір або господарювала зі своїм чоловіком, або вони мали невелику справу, або ж жінка працювала за платню, або ж діти й самі заробляли гроші. На перших етапах індустріальної революції, на противагу сьогоденню, дружини намагалися отримати роботу за сумісництвом, доки діти були маленькими, оскільки немовлята й малюки не могли здійснювати свій вклад у сімейні прибутки. Коли діти дорослішали достатньо, аби йти працювати, дружина, якщо це було можливо, полишала роботу й використовувала свій час і досвід для заощадження коштів, які приносили чоловік і діти, а також збільшувала споживчу вартість товарів, які могли за ці гроші купуватися. Вона могла виконувати чимало сімейних справ чи нерідко бралася за додаткову швейну роботу. Тож до 1920-х років більшість дружин все ще працювали разом із чоловіком на фермі, у малому бізнесі чи наймалися на роботу, доки не могли працювати діти, а потім заробляли гроші чи заощаджували їх удома, поки діти були на роботі. Родина чоловіка-годувальника, де мати вдома виховує дітей, а вони ходять до школи до пізнього підліткового віку, стала панівним типом сім’ї тільки у 1920-х, занепала під час Великої депресії та Другої світової та надолужила своє впродовж короткого періоду небувалого економічного злету після війни.

Проте ідеологія сім’ї чоловіка-годувальника виникла раніше, ніж саме явище. Відбулося це в цікавій формі відходу від попередніх гендерних та сімейних ідеалів. У домодерних суспільствах були сім’ї, де головував чоловік. Це правда. Попри те, що він був основною робочою силою сім’ї, жінки вважались також цілком здатними до роботи. Саме тому їх називали «товаришками» чи «супутницями», а не «маленькими жінками»^[4] чи «кращими половинками». Обмеження їхніх юридичних і соціальних прав пояснювалось не жіночою некомпетентністю, а тим, що будь-які стосунки мають головного та підлеглого, і жінки підпорядковувались чоловікові як голові родини. Моя улюблена ілюстрація — широко розповсюджувана в колоніальний період проповідь до дружин: «Справді, ти можеш бути більш обдарована розумом, аніж твій чоловік, бути багато в чому важливішою чи принести більше майна у ваше подружжя. Однак відтоді, коли він став твоїм чоловіком, Господь послав його бути над тобою». Ти можеш бути розумнішою, сильнішою, багатшою, проте, яка прикрість, у стосунках хтось має бути головним, і це — чоловік.

"Нові ідеологічні концепції про демократію та рівність, несправедливість нав’язаних благородною кров’ю ієрархій поставили під сумнів давнє виправдання залежності жінок."

Був і зворотній бік: жінка, що володіла чи успадкувала майно, незаміжня або вдова з високим суспільним становищем та зі статками, не вилучалася з економічної чи навіть політичної сфер. У суспільстві такі жінки якоюсь мірою розглядались як чоловіки. У деяких дуже важливих випадках суспільне становище переважувало гендер.

«Перший День подяки», Дженні Браунскомб

Проте з розвитком ринкової економіки й заміщенням домашнього виробництва й обміну найманою працею ставало дедалі важче поєднувати завдання економічного виробництва та відтворення родини. За відсутності суспільства споживання, що дозволяє витрачати гроші на готові товари, набуло сенсу комусь лишатися вдома й ці товари «доробляти». Нерідко це покращувало фінансову життєздатність родини більше, ніж робота кожного її члена за невелику зарплатню. Тож ми отримуємо ринкову економіку тоді, коли чоловіки й діти йдуть працювати, лишаючи вдома заміжніх жінок. Водночас нові ідеологічні концепції про демократію та рівність, несправедливість нав’язаних благородною кров’ю ієрархій поставили під сумнів давнє виправдання залежності жінок. Нові ідеали Просвітництва й буржуазно-демократичних революцій допомогли виробити іншу ідеологію (я описала її у своїй книзі) про появу шлюбу з любові, думки, що молодь має обирати собі пару, керуючись власними причинами й не вторуючи бажанням батьків. Усе це склалося в нове розуміння гендеру — вкрай потужне, досить привабливе, але врешті-решт несумісне з рівністю, якій буцімто сприяло. Сьогодні ми все ще боремося з пережитками цієї ідеології — уявленням про жінку як виховательку.

— Про який проміжок часу йдеться?

— Про сімнадцяте й вісімнадцяте століття. Нова демократична ідеологія відкидає думку, що деякі люди мають підпорядковуватися іншим через соціальну ієрархію. Нам досі потрібні жінки вдома, й ми спостерігаємо все більший розподіл сфер між чоловіками й дружинами. Нас непокоїть і шлюб з любові: що утримує людей від самотності, якщо вони не зустрічають кохання, або від розлучення, якщо любов минає. Як ми можемо підтримати гендерний лад, якщо любов сильніша за батьківську владу? Поступово виникає нова ідеологія, яка говорить «ні»: ні, це не тому, що жінки мають підпорядковуватися чоловікам, і не тому, що чоловіки відповідають за зовнішній світ, а жінки за дім. Це тому, що чоловіки та жінки мають абсолютно різні потреби й можливості. Чоловіки та жінки — цілковиті протилежності, неповні одна без одної. У домодерній Європі та колоніальній Америці від жінок очікували жорсткості, достатньої для виламування курячих шийок і ведення затятого торгу на ринку. Чоловікам дозволялося плакати, й вони опікувалися організацією багатьох суспільних заходів, знали про життя родичів і організовували весілля. Жінки насправді вважалися більш хтивою й схильною до сексуальних помилок статтю, тож материнська роль викликала небагато сентиментальності. 

"Багатьом жінкам, що приймали «культ справжньої жіночності», багато в чому це видавалося кроком уперед."

Однак зараз ці спільні риси все більше й більше розподіляються. Чоловіки мають бути жорсткими й кмітливими економічними гравцями. Жінки надто слабкі, аби впоратися з таким конкурентними умовами, проте вони — берегині сексуальних і моральних чеснот, виховательки, впорядковувачки соціальних питань. Із такого погляду чоловіки й жінки отримують доступ до ресурсів, емоцій, навичок і можливостей іншої статі тільки через шлюб. Чоловіки головують не через суспільне рішення, що вони біля керма. Вони головні, оскільки жінки надто тендітні для чоловічої роботи. Чоловіки мають захищати жінок, і вони хочуть це робити, адже жінки уособлюють вищий, так би мовити цілком докапіталістичний, комунітарний вид цінностей, який чоловікам уже не доступний. Тож жінки залежні, про них варто турбуватися, але вони обстоюють високі моральні принципи.

«Місіс Піл та її онуки», Чарльз Вілсон Піл

Багатьом жінкам, що приймали «культ справжньої жіночності»^[5] (до них не належали афроамериканки та інші жінки, що працювали нарівно з чоловіками), багато в чому це видавалося кроком уперед. Дружинам казали: «Ні, річ не в тому, що ви мусите підкорюватися своєму чоловікові, а в тому, що ви думаєте про важливіші речі, ніж йому дозволено». Це надавало відчуття самоповаги, якого не було в старіших гендерних ієрархіях, і чимало жінок потрапили на цей гачок. Багатьох представників та представниць робітничого класу ця ідея надихала та була важливим аргументом на користь підтримки певних вимог до заробітної платні. Вони могли стверджувати: якщо чоловіки справді мають бути годувальниками, а жінки заслабкі для цього й потребують захисту, то в чоловіків має бути можливість заробляти достатнього, аби такими годувальниками стати. Тож з різних причин, психологічних та причин самоповаги, а також через класові інтереси концепт сім’ї чоловіка-годувальника укорінився задовго до того, як міг реалізуватися. Ці ідеї напрочуд привабливі для багатьох людей і сьогодні.

— Зупинімося детальніше на десятиліттях, коли міцніла сім’я чоловіка-годувальника. Ви говорите, що це не було суто питанням підпорядкування чоловікові. З одного боку, це можна сприймати як своєрідну втечу від найманої праці, оскільки в XIX столітті умови праці були доволі жорсткі, особливо якщо додати обов’язки, що виникали у жінок із народженням дитини. З другого боку — полишивши роботу, жінки ставали неабияк залежними від чоловіків.

— Такий компроміс існував ще в дев’ятнадцятому столітті. Ненсі Котт дослідила щоденники жінок середнього класу, які на власному досвіді пережили цей перехід до ідеї виховання жінки як берегині сімейного вогнища. Вона з’ясувала, що ці щоденники відбивають нове сприйняття себе — як морально вищих за чоловіків, що втягнуті в байдужий світ матеріалізму й грошового обміну. Водночас виникають сумніви про цінність роботи, яку жінки виконують удома — так би мовити, тривога, чи заслуговують вони на своє утримання, якщо не забезпечують сім’ю. Жінки не відчувають себе корисними, «співгодувальницями» нарівні з чоловіками, тож мусять це надолужувати у сфері любові.

— У своїй праці ви стверджуєте, що до появи сучасного фемінізму в 1960-ті був невеликий спалах фемінізму в 1920-ті. Що його уможливило та чому він виявився таким недовготривалим?

— Спалахи того, що сьогодні ми могли б розглядати як феміністичну ідею, траплялися навіть раніше. Зокрема, під час та одразу після Американської та Великої французької революцій, коли деякі люди вважали, що ідея рівності має розглядатися напрочуд серйозно та поширюватися на питання гендеру й класу. В Нью-Джерсі жінок навіть допустили до голосування. Було чимало феміністичної літератури.

Проте коли загаснув революційний запал, згасли й спалахи фемінізму, на перший план вийшли більш консервативні сили. Життєві реалії дали зрозуміти, що підґрунтя для виникнення сучасного феміністичного руху насправді не було. Та згодом, на початку XX століття, змінилося кілька обставин. Усе більше жінок приєднувалося до робочої сили, а із розвитком суспільства споживання навіть ті жінки, які не працювали, залучалися до суспільного життя. Жінки працювали для потреб фронту, а давній суфражистський рух став войовничим і помітнішим. Водночас суперечність вікторіанського культу протилежностей упевнила навіть деяких мейнстримних мислителів, що чоловікам і жінкам варто вільно соціалізуватися й пізнавати одне одного до шлюбу.

Американські суфражистки 

У бурхливі 1920-ті тривала сексуальна революція — радикальніша в порівнянні з цінностями минулого, ніж навіть сексуальна революція 1960-х. На жах традиціоналістів середнього класу хлопці перестали приходити буцімто «подзвонити» й сидіти у вітальнях чи на ґанку, натомість клеїлися до дівчат і ходили на побачення. Сучасників непокоїло, що автівки перетворюються на «будинки розпусти на колесах». Проте феміністки старої школи були розчаровані такою увагою до сексуальності й особистої свободи та цілком справедливо турбувалися, що це насправді не змінює обставин на шляху до повної емансипації й призводять до узалежнення дружин від своїх чоловіків. Хай там як, але ці різноманітні відгалуження фемінізму та жіночих обстоювань незалежності відступили перед натиском Великої депресії та Другої світової війни. Та й до цього, привласнення фрейдизмом схвалення жіночої сексуальності, але лише в межах дуже жорсткої формули, створювало ідеологію, яку Бетті Фрідан пізніше назвала «загадкою жіночності».

— Чому Велика депресія повернула жінок до хатнього господарства? Можна подумати, що коли падіння заробітної платні змушує обох батьків до ощадливості, то це, ймовірно, підштовхне жінок полишити хатнє господарство.

— Попри зусилля багатьох феміністичних та соціалістичних активістів, переосмислення жіночності на початку XX століття насправді не кидало виклик загальній ідеології окремішності чоловіків та жінок. Воно лише надало їй інакшого, більш сексуалізованого напряму. У колах і середнього, і робітничого класу мужність як риса була настільки ж або ще більше пов’язана з умінням забезпечувати родину. Коли настала Велика депресія й чоловіки втрачали роботу, а жінки мусили починати працювати або виконувати ще більше хатньої роботи, з'являлося почуття обурення і з боку жінок, і з боку чоловіків, проте особливо відчувалася чоловіча невпевненість у власній мужності. До робітниць виникала страшна ворожнеча, бо вони отримували роботу, яку могли та мали отримати чоловіки.

Вісімнадцятирічна мати з Оклахоми, 1937 рік

— Отже, перейдімо до 1950-х років. У книжці «Дивна мішанина: загадка жіночності і американки на світанні 1960-х» (A Strange Stirring: The Feminine Mystique and American Women at the Dawn of the 1960s) ви стверджуєте, що вплив цього десятиліття на сімейне питання суперечливий. З одного боку, бачимо негативну реакцію на залучення жінок до роботи у воєнні роки й обстоювання патріархальної ідеології, що й повернуло жінок назад до домівок. З іншого — бачимо економічні сили, що повернули жінок до робочої сили і, як наслідок, заклали фундамент для руйнування господарства на чолі з чоловіком. Саме це приведе кілька років по тому до піднесення жіночого руху. Як нам розуміти це десятиліття?

— 1950-ті були створені для саморуйнування. Ті ж обставини, що зробили їх уособленням родини чоловіка-годувальника та сприяли тому, що вони виглядали, як золота доба сімейного життя, працювали й на підривання такої родини. Озирнувшись на часи напередодні Другої світової, до моменту, коли лишилися позаду роки Великої депресії, бачимо жінок — достатньо дорослих для роботи або змушених відкладати заміжжя — готових розпочати сімейне життя. Коли почалася Друга світова війна, ще зовсім юні пари в поспіху одружувалися. 1946 року після повернення чоловіків дуже зріс показник розлучень, адже деякі з цих шлюбів були надто поспішними й не склалися. Проте ті, хто не розлучився, попри небажання більшості жінок залишати роботу, зіткнулися з величезним тиском політичних лідерів, роботодавців та ветеранів війни щодо повернення робочих місць чоловікам. Лише кілька профспілок, наприклад Об’єднана профспілка автобудівників, хотіли провести кампанію за повну зайнятість, щоб «сестричка Сьюзі»^[6] могла працювати нарівні із «солдатом Джо»^[7]. Навіть такі жінки, як моя мама, що працювали на верфях і гнівалися, отримавши «рожеві листки»^[8], тільки-то солдати почали повертатися додому, хотіли після війни створити сім’ю. Вони бачили приклад старших жінок, яким насправді довелося відмовитись від сім’ї через Велику депресію. Якщо вони були вже одружені, то заводили дітей або кидали роботу. Якщо не були заміжні, одружувалися раніше, адже зрештою видавалося, що чоловіки отримають хорошу роботу та зможуть забезпечити жінок домом і комфортом, якого всі так довго були позбавлені.

Працівниці на воєнних фабриках під час Другої світової війни

Однак поспіх із раннім заміжжям та народженням дітей і матеріально, і психологічно прокладав шлях до руйнування шлюбного укладу 1950-х. Якби вам сказали, що одруження стане найбільш захопливою подією в житті, однак виявилося, що захопливими були тільки день весілля й народження дитини, адже після цього все одноманітне, то ви б відчули все більший розпач чи принаймні невдоволення. Задовго до Бетті Фрідан психологи й автори журнальних публікацій дивувалися, що покоління жінок, яким «живеться добре як ніколи», виявилося настільки стривоженим і неспокійним. Тогочасні жінки, яких мені вдалося опитати, майже усі говорили про почуття невимовної провини за те, що вони жили краще, ніж їхні батьки, проте все ще відчували, що їм чогось бракує. Фрідан зробила неймовірну послугу багатьом домогосподаркам, давши ім’я їхньому невдоволенню та пояснивши, що його причина не в незрілості чи психологічній «нежіночності». Вони почувалися так, бо були звичайними людьми, у яких є повне право робити щось важливе й мати щось поза домашніми справами.

В умовах недавнього розвитку економіки ставало більше молодих жінок, яких батьки відправляли на навчання. Чимало батьків вважало, що відправляють хлопців до університету, щоб вони отримали хорошу роботу, а дівчат — знайти гарного чоловіка. Проте не завжди ставалося саме так. Багато дівчат, що відвідували навчання, розуміли, що справді хочуть працювати. Коли вони одружувались чи кидали університет, їм бракувало інтелектуального захвату, який вони пережили. Невдоволення наростало навіть до того, як його прискорили радикальні настрої молодих людей, об’єднаних довкола руху за громадянські права, антивоєнного руху й жіночого гніву, коли жінкам не дозволялося приєднуватися до боротьби на рівних умовах.

Та був ще один важливий аспект. Економічний злет і розвиток суспільства споживання, що уможливили виникнення родини чоловіка-годувальника, створили попит на робочу силу, який не могли задовольнити самі лише молоді самотні жінки, адже половина жінок одружувалася до свого 21-ліття. Якщо ви планували винаймати нових робітників, то мусили звертатися до одружених жінок, навіть якщо більшості з них потрібна була часткова зайнятість — свого роду резервна армія праці. Роботодавці, які потребували допомоги, мусили полегшувати роботу жінок. Вони мали запроваджувати перерви та робити роботу більш привабливою для жінок. Із поступовим покращенням контрацепції жінкам стало простіше відкладати заміжжя, тоді як із розповсюдженням побутових господарських зручностей одруженим жінкам було легше повертатися до роботи. У результаті впродовж 1950-х і 1960-х жінки вливалися на ринок праці. І хоча чимало жінок почували провину за те, що люблять свою роботу, однак це був відправний момент, з якого робота поза хатнім господарством чи її можливість стала важливою частиною жіночої ідентичності.

— Показово, наскільки глибинним виявилося розмиття традиційних гендерних норм від початку феміністичного руху, особливо в соціал-демократичних країнах. Як ви оцінюєте недавні покращення в Європі та Сполучених Штатах?

— Деякі випадки з недавнього минулого нагадують, наскільки стійким є сексизм. Однак якщо задуматися, яку велику склянку треба наповнити, щоб підняти жінок до рівня чоловіків, чесно кажучи, приходжу до думки, що склянка вже повна більш ніж на половину. Цілком очевидно, що ідеологія гендерної рівності в цілому досягла разючих успіхів і в цілому, і в повсякденному житті, зокрема в питаннях шлюбу. Цікаво, що ми звикли думати про шлюб як про найбільш деспотичний інститут, хоча насправді, принаймні серед молоді, у своїй поведінці й цінностях одружені чоловіки виявляються більшими прибічниками рівності, ніж неодружені. На противагу недавньому минулому, шлюб більше не спричиняє відмову від попередніх переконань у пар, що виступають за гендерну рівність. Причиною буває народження дитини, але почасти через недостатню підтримку сім’ям, які працюють, та, особливо в Америці, значні винагороди за понаднормову роботу, що закріплюють старі моделі, коли чоловіки не можуть менше працювати через фінансову цінність роботи.

У Європі, де завдяки відпустці у зв’язку з вагітністю й пологами та гарним умовам догляду за дітьми простіше поєднувати роботу та виховання дітей, подружнє життя менш напружене й батьки значно щасливіші за «небатьків», аніж у Сполучених Штатах. У країнах із сильною сімейною політикою родини, у яких працюють обоє батьків, мають менший показник розлучень, аніж родини з чоловіком-годувальником.

Шведський батько у відпустці за доглядом за дітьми

У Раді з питань сучасної сім’ї ми мали кілька дискусій про те, чи зупинилася гендерна революція. Зовсім недавно Девід Коттер і Джоанна Пепін повідомили, що серед старшокласників зростають деякі форми традиціоналізму, а Ніка Фейт виявила подібну ситуацію серед чоловіків 18–25 років у Загальному соціологічному анкетуванні (ЗСА, до 2014 року). ЗСА за 2016 рік навпаки засвідчило нові здобутки в підтримці гендерної рівності. З іншого боку, кампанія Дональда Трампа, безумовно, виявила цілий пласт мізогінії, а рух #MeToo показав, наскільки й досі поширені посягання сексуального й гендерного характеру. 

Отже, маємо суперечливу картину. Робітничі професії в Сполучених Штатах досі суттєво розподілені за статтю. Незважаючи на рівень освіти, у середньому жінки й досі заробляють менше, ніж чоловіки. Цікаво, що найбільша гендерна прірва стосується найкраще оплачуваних професій, хоча раніше вважалося, що жінки з найвищою оплатою праці заробляють лише стільки, скільки чоловіки із середньою зарплатою. Зараз вони суттєво випереджають таких чоловіків, що створює складні взаємозв’язки і реакцію на них між класовою та гендерною динамікою.

У подружньому житті бачимо, що чоловіки все частіше визнають жіночі досягнення. До 1980-х років був ризик розлучення, якщо жінка мала кращу освіту, ніж її чоловік. Сьогодні такого вже немає. Останні дослідження засвідчують, що більша заробітна платня жінки перестала збільшувати ймовірність розлучення. А у дослідженні, що тішить серця більшості гетеросексуальних жінок, яким довелося про нього почути — дослідження шлюбів, укладених від початку 1990-х — йдеться про те, що в парах, які порівну розподіляють турботу за дитиною, вищий рівень подружнього й сексуального задоволення, ніж у парах із більш традиційним розподілом обов’язків. Вони, як і пари, які порівну розподіляють хатню роботу, — це єдині пари, які говорять про регулярніше сексуальне життя, ніж у пар, яких опитували у минулому.

Тільки 30% пар із цього дослідження порівну розподіляють піклування про дитину і/чи хатню роботу, тож нам є куди рухатися. Думаю, ми можемо зіткнутися з крайньою межею того, як далеко можемо просунутися, без акцентування значно більшої уваги не тільки на залученні жінок до робочої сили і на створенні умов для суміщення її із сімейними справами, а й на тому, щоб залучати до родинних клопотів чоловіків і створити для цього відповідні умови.

Інше невирішене питання: яким буде взаємозв’язок між більшою підтримкою гендерної рівності, яке ми спостерігаємо, та образами, страхами і недовірою, породженими зростанням нерівності доходів та відсутністю безпеки. Чи буде в сім’ях, у яких працюють обидва дорослих, потреба зміцнювати повагу до ролі жінки як «співгодівника»? Та чи буде зосередження на гендерних проблемах жінок із вищих прошарків викликати зворотну реакцію серед прошарків робітників із низькими доходами?

— Гаразд, перейдімо до питання нерівності. Значна частина недавніх досліджень засвідчує, що приблизно за останні 30 років відбувалося свого роду роздвоєння того, що відбувається в родині та шлюбі освічених та більш заможних жінок з одного боку та жінок робітничого класу з іншого. Серед останніх відсоток шлюбів зменшується, а розлучень — збільшується, тоді як серед багатших жінок статистика шлюбів лишається порівняно високою, а кількість розлучень зменшилася. Тож у сфері родини класовий досвід видається більш різним, ніж у післявоєнні десятиліття.

— Так, значні класові відмінності виявили себе в статистиці шлюбів і розлучень. У 1960-ті відсоток шлюбів досить мало відрізнявся через освіту й доходи: випускники середніх шкіл скоріше одружувалися, а високоосвічені жінки — малоймовірно. Сьогодні освічені жінки з високим рівнем доходів переважно одружуються і значно рідше розлучаються. На це є чимало причин, зокрема висока статистика тюремного ув’язнення та зміна культурних норм. Однією з найважливіших є зростання незахищеності, непередбачуваності та нерівності у довготривалій оплаті праці та робочих перспективах чоловіків робітничого класу. Це робить їх менш бажаними партнерами для шлюбу з фінансового погляду та в частини чоловіків заохочує компенсаторну поведінку, що насправді не сприяє стабільним стосункам. Водночас, хоча жінки й надалі заробляють менше за чоловіків, вони мають значно кращі робочі перспективи, ніж у минулому.

У 1950-ті та 1960-ті молоді чоловіки могли розпочати кар’єру ледь не з будь-якої роботи й очікувати, що їхній заробіток із часом суттєво зросте. Від 1947 до кінця 1970-х кожне покоління чоловіків у середньому заробляло втричі більше у доларовому еквіваленті за постійним курсом, аніж їхні батьки в такому ж віці. Навіть якщо робота була небезпечною чи принизливою, впевненість у майбутньому прогресі сповнювала хлопця почуттям, що компроміси, відкладання задоволень чи витримка рано чи пізно себе виправдають. Молода жінка могла одружитися з будь-яким чоловіком і сподіватися, що він забезпечить родину значно краще, ніж вона, і ліпше, ніж її батько міг забезпечити її матір. Навіть якщо поведінка чоловіка була далека від ідеальної, відсутність шлюбних альтернатив та занижені очікування щодо рівності переважно спонукали жінку до терплячості.

Сьогодні, попри переваги об’єднання ресурсів і отримання підтримки, шлюб є більш ризикованим, аніж у минулому, особливо для жінки, бо вона мусить збалансовувати ризики й переваги між інвестуванням у стосунки й новими можливостями інвестування у свою спроможність заробляти гроші. Звісно, якщо чоловік матиме роботу, ділитиметься своїм заробітком і справджуватиме високі сподівання дружини на справедливість, то шлюб — гарна угода. Проте якщо він втратить роботу чи нераціонально використовуватиме спільні ресурси, їй, можливо, доведеться використовувати свою нижчу зарплату, щоб утримувати їх обох. Це цілком могло закінчитися гірше для неї, ніж якби жінка залишалася самотньою й зосередилася б на самостійному зароблянні грошей. Як і американці середнього класу, пари з низьким рівнем доходів мають сьогодні суворіші уявлення про те, яким мусить бути шлюб. Через це менш освічені люди з низьким рівнем доходу стикаються з жорстокою іронією. Як від партнерів і батьків від них вимагається стільки ж зусиль, навичок і зобов’язань, як у минулому. Більшість із них позбавлені соціальної підтримки та не можуть спрогнозувати свій щоденний заробіток і робочі перспективи, що сприяє навичкам вести перемовини, додає життєстійкості у владнанні стосунків під час складних періодів, а також є стимулом утримуватися від поведінки, що призводить до тимчасової втечі від стресу, проте підриває успіх довготривалих стосунків.

"Знайти партнера, готового вас підтримувати, дуже важко."

Ось гарний приклад: нове дослідження засвідчує, що найменш забезпечені прошарки суспільства — це єдині сегменти, де одружені люди стабільно значно благополучніші психічно, ніж ті, хто у шлюбі ніколи не був. Проте ті ж речі, завдяки яким міцний шлюб настільки вигідний у спільнотах із низьким доходом, роблять його рідкісним явищем. Якщо ви живете в спільноті із браком робочих місць, великими нестатками і відсутністю довіри до правоохоронних органів чи сусідів, маючи до того ж дуже низький рівень соціального капіталу та приватних чи державних інвестицій, чорт забирай, підтримка чоловіка чи дружини у таких обставинах — це надзвичайна річ. Проте знайти партнера, готового вас підтримувати, дуже важко. А коли це вдається, оскільки ви змушені так багато на нього покладатися, значно частіше й сильніше, ніж у парах із середнім достатком, які мають ширше коло знайомств і більше ресурсів, аби отримати альтернативну чи додаткову підтримку чи розраду в умовах стресу, врешті-решт маєте двох людей, у кожного із яких незмінно високі вимоги до підтримки. А це, як правило, веде до розчарування і нестабільності.

При більших доходах обоє партнерів потребують від шлюбу меншої фінансової та особистісної підтримки. Вони мають коло друзів та колег, достатньо грошових ресурсів для відвідування йоги чи допомоги у домашніх справах. Тож це суттєво зменшує тиск на подружнє життя.

— Хіба це не порушує питання, чому так багато жінок робітничого класу голосували за Дональда Трампа — людину, яка видається досить вороже налаштованою до системи соціального забезпечення, якого ці жінки потребували? Чи це пов’язано з різними реаліями, з якими стикаються жінки різних соціальних класів?

— Багато різних деталей поєдналося у зверненні Трампа до чоловіків і жінок робітничого класу. Не варто забувати, що за нього також голосували освічені білі жінки середнього класу. Безумовно, був залучений расизм. Правда й те, що, як правило, расові стереотипи та упередження стають більш помітними тоді, коли люди відчувають економічне напруження. Мене неабияк цікавлять чоловіки та жінки робітничого класу, які не зовсім керуються своїми расовими упередженнями, якими б вони не були. Значна частина білих робітників двічі голосувала за Барака Обаму. Це зробив кожен округ у моєму рідному штаті Вашингтон. Проте, як колись я вже писала, якщо немає надій і не відбуваються зміни, то до справи йдуть гнів і звинувачення.

Попри те, що чимало жінок, які голосували за Дональда Трампа, не схвалюють його поведінки, вони не думали, що Гілларі Клінтон може захистити ті прошарки американського населення, які втрачали свої позиції впродовж сорока років і почували себе не тільки зневаженими, а й скривдженими. Пам’ятаю, як натрапила на слова жінки, яка підтримувала Трампа: «Так, він булер, але такий булер, що хочеш, аби він дав прочухана тим, від кого діставалося тобі». Оскільки ліберали не визнавали, яким сильним був оцей «прочухан», вони дозволили людям прийняти рішення, що настав час сплутати карти. Якнайкраще це міг зробити слон у порцеляновій крамниці^[9].

Річ у тім, що по всьому світу ми стикаємося із дуже складними проблемами, чимало з яких — це болісні дилеми. Але якщо ми хочемо досягти хоч якогось прогресу, мусимо достукатися наскільки можемо до цілої спільноти людей, які були обмовлені й огуджені прибічниками модернізації та глобалізації, а також багатьма щирими лібералами та лівими.

Я маю на увазі, що слухаючи під час передвиборчої кампанії коментарі чи промови Клінтон про інклюзію та різноманітність, я весь час думала: «Чи стосується це водія вантажівки? А м’ясозаготівника?» Ті слова про «купку покидьків»^[10], про безнадійність цих людей якоюсь мірою прирекли Клінтон до поразки. Нам потрібно розібратися, які тривоги є виправданими — тривоги, що лежать у основі недоречного гніву, який бачимо в Америці, і звертатися до цих тривог, не потураючи їм. Ми маємо також не вимагаючи, щоб люди негайно й публічно відмовлялися від кожної помилкової думки чи упередження, які могли мати.

Чимало фахівців не усвідомлюють, як функціонує провінційна робітнича або сільська громада. Освіта й фахова підготовка наділили нас колом професійних знайомств і технологічними інструментами, що уможливлюють географічну та професійну мобільність. Проте ті ж процеси, що роблять життя фахівців легшим і гнучкішим, змаргіналізували людей, чиї ідентичність, безпека та засоби до існування залежать від доскональних знань конкретного середовища, низки навичок і становища в усталеній системі особистих контактів, яка нерідко ієрархічна, хоча й в ній є стосунки взаємозалежності, у яких не так просто розібратися.

Мій тато проклав свій шлях від профспілкового організатора до професора й переїжджав із мамою та дітьми від однієї освітньої установи чи роботи до іншої. Проте щоліта я поверталася додому до дідуся й бабусі у місто Тумвотер, де мої предки були одними з перших білих поселенців. Тоді це було маленьке містечко, де всі знали одне одного. «Це Макова онука», — говорили люди, коли я забігала до крамниці, і я мусила зупинитися побазікати. Як каже мій гавайський приятель, «розмови ні про що». У місцях на зразок цього, хлопці отримують роботу, бо їхній родич чи родичка замовить слівце начальнику, а власник маленької бакалійної крамниці отримує банківську позику, бо в нього скуповується працівник банку. А може, ви механік на фермі, що лагодить сусідське обладнання, чи власних магазину, що залежить від особистих зв’язків із покупцями. Чимало промислових робітничих громад, сільських поселень чи маленьких містечок тримаються на повній протилежності того, що ми називаємо професійною мобільністю, взаємозамінністю та ефективністю. Вони залежать від усталених зв’язків дружби та взаємовигоди. Коли розраховуєш на сусідів, мусиш знати їхній характер і не поспішаєш довіряти незнайомцям. Проте коли знаєш, що хтось «свій», допомагаєш так, як ніколи не буває в заклопотаному професійному оточенні.

Однак серед професійних еліт я зустрічала неповагу до цих спільнот і людей, які там працюють. Коли мій чоловік полишив сферу авіаперевезень, він почав виробляти органічну яловичину, вигодовуючи тварин на ділянці, яку ми успадкували від мого дідуся. Коли приходив час «збирати урожай», ми кликали до себе різників, бо для тварин немає нічого гіршого, аніж страх перевезення. Приходило троє хлопців із купою обладнання, яке коштувало чимало грошей і потребувало інвестицій, і один із них робив ідеально точний постріл. Це буває не так просто, коли тварина неспокійна. Вона вмить помирала. Потім вони здирали шкуру суцільним шматком, тож її можна було використовувати, і стинали голову й копита. Підіймали тварину і розтинали її навпіл. Ми хотіли отримати тельбухи, тож вони вирізали їх для нас, а потім забирали решту до м’ясника, щоб він усе завершив. І знаєте, скільки вони брали грошей за корову? За корову, вагою 1300 фунтів^[11]? 75 доларів! Це звичайна ціна за такі навички й знання, за дружнє ставлення й готовність проїхати всю відстань до нас і потім до м’ясника. Мене просто ошелешило те, що ми живемо у світі, де такі хлопці отримують 75 доларів, а консультант, що закине ноги на стіл і просторікуватиме з півгодини — 500. Гідна повага до такої праці цілком втрачена в Америці. Якщо ви думаєте, що такі люди готові прийняти думку когось, хто їх не поважає, проте навряд чи здатен поміняти власні покришки, вам ліпше ще трохи над цим подумати. Ми маємо поважати таку працю та їхню людяність, а потім з’ясувати, звідки вони родом і як із ними встановити зв’язок, перш ніж матимемо хоч якусь надію до них достукатися. Навіть якщо не вдасться це зробити, як хотілося б, і ви можете хоч трошки донести до них щось, це важливо. Це допомагає. Навіть якщо це просто означає, що ще хтось відчує вашу людяність.

Переклала Анна Лип’ятських за публікацією: Coontz, S. 2018. "Capitalism and the Family" In: Catalyst. Available 5.09.2018 at: [link].

Читайте також:

Енгельс і походження пригноблення жінок (Шерон Сміт)

Теорія суспільного відтворення: долаючи межі «Капіталу» (Колін Баркер)

Ґендерна нерівність та режим жорсткої економії в Україні посткризового періоду (Оксана Дутчак)

Фемінізм, коли «включитися» означає «включитися за рахунок інших» (Ненсі Фрейзер)

Фінляндія—1906: революційні корені жіночого виборчого права(Ерік Бланк)