До історії «Союзу визволення України»

2133

Роман Роздольский

Передмова Стаса Сергієнка

Публікуємо статтю видатного українського історика та марксознавця Романа Роздольського про історію «Союзу визволення України». Вперше стаття була опублікована українською мовою в емігрантському журналі «Український самостійник» 1969 року. Оригінальний текст написаний німецькою мовою приблизно в 1958–1959 роках та зберігається в архіві Міжнародного інституту соціальної історії (Амстердам). Ця стаття буде цікава насамперед дослідникам українського соціалістичного та національного рухів. Але за складною мовою розгортається детективна історія, що може бути цікавою ширшому колу читачів. В ній можна знайти досить знайомі мотиви: фінансові афери зі спецслужбами, уявлення, що революцію можна замовити, та навіть критику поширеного міфу про більшовиків як іноземних агентів.

Ми свідомі того, що цей переклад далекий від ідеалу (особливо, проблемними є кальки з німецької) та неповний (було перекладено лише частину рукопису), але «Спільне» намагається робити доробок Роздольського доступнішим для української аудиторії. Можливо, в майбутньому знайдеться хтось, хто займеться перекладом його праць сучасною українською мовою, адже по сьогодні в Україні не видано жодної книжки Роздольського, лише перекладені окремі статті.

Всі частини цієї статті, що публікувалася в різних числах «Українського самостійника», ми об'єднали та відмітили їхнє походження в кінці кожної з опублікованих частин. Сторінки та інші редакторські вставки виділені «{ }». В тексті використовується наскрізна нумерація посилань, яка не повністю співпадає з нумерацією в журналі «Український самостійник». Помилки, на які було вказано самими редакторами журналу, виправлені. Всі інші особливості правопису зберігаються. Редакторську передмову «Українського самостійника» та коментар після останньої частини тексту було опущено. З передмови в першу примітку винесено лише біографічну довідку, яку написав тодішній голова ОУН за кордоном («двійкарі») та редактор журналу «Український самостійник» Богдан Кордюк, особисто знайомий із Роздольским з концтабору Аушвіц[1].

 

ЗМІСТ

Заснування «Союзу» і три перші місяці його існування

«Константинопольська акція»

Донос Цеглинського

Наслідки

Худі роки 1915–1916

Останній період 1917–1918

Союз і большевики

Українські противники Союзу

 

 

Заснування «Союзу» і три перші місяці його існування

Відомим є, якого величезного значення надавали провідні державні мужі і члени Генерального штабу австрійсько-угорської монархії в першій світовій війні т. зв. «інсургенізації під російських народів». У їхній уяві саме така «інсургенізація» видавалася найдоцільнішим шляхом до подолання «російського колоса» і для цієї мети жодні грошеві засоби не були їм за великі і жодні авантюри за безглузді. І чим зухвалішими та фантастичнішими були пляни «інсургенізації» всіляких визволителів народів, що походили з Росії, тим більше захоплення вони викликали в віденських міністерствах зовнішних справ і війни.

У такий спосіб мали б бути «визволеними» передусім поляки та українці. Вже в 1908 р. провідник Польської соціалістичної партії в {32} Конгресовій Польщі, Юзеф Пілсудський, нав’язав постійний контакт із австрійським Генеральним штабом; члени організації Пілсудського мали виконувати для австрійців регулярну розвідочну службу, а в заміну за те вони могли покрити австрійську провінцію Галичину мережею парамілітарних «стрілецьких з’єднань»[2]. З вибухом Першої світової війни ця співпраця проходила повною парою.

 

Листівка 1888 року з репродукцією розшукового листа на Юзефа Пілсудського

 

Інакше було з українцями. Також серед них знаходилися особи, які радо наслідували б приклад Пілсудського. Так, напр., молодий соціял-демократ із Росії, Дмитро Донцов, який на Всеукраїнському конгресі молоді в 1913 р. виступав за створення самостійної України (вправді проти волі своєї партії[3]) спираючись на німецькі та австрійські багнети. Проте старання тих українців залишалися покищо безплідними, бо з одного боку австрійський Генеральний штаб, який поклав ставку на «польську карту», не хотів мати нічого до діла з «природніми ворогами Польщі», а з другого також автономна адміністрація Галичини, яка була повністю в руках польської буржуазії і польської «шляхти», ставила українським політикам всілякі перешкоди. (Напр., з її боку вийшла заборона творення українських стрілецьких з’єднань, аналогічних до польських). У відрізненні до польської українська «визвольна акція» не мала покищо жодних виглядів. Щойно з вибухом війни ситуація в тому відношенні змінилася дещо. Правда: перші тижні війни принесли, замість «визволення» російської України, жахливі погроми української людности в Галичині, виконувані австрійською солдатчиною. Цісарський офіцерський корпус, огірчений поразками на фронті, шукав козла відпущення і знайшов його {33} в українських селянах східньої Галичини, яких поголовно обвинувачувано в «русофільстві», і тисячі з них повішено. (В австрійському парляменті 1917 р. подано число 30 тис. повішених галицьких селян, у 1914 р.). Вину за те великою мірою поносить польська адміністрація Галичини, яка при цій нагоді прагнула помститися на зненавиджених національних ворогах і денунціювала весь український народ перед військовими властями, як русофільський[4], хоча ця сама адміністрація до вибуху війни, вигравала саме «русофільську партію» {34} чисельно слабу[5], проти українців. У таких обставинах, очевидно, передумови для «української визвольної акції» були мінімальними. Треба було бути особливо безпринципіяльним, щоб після того, що сталося, пропонувати австрійцям українську «визвольну акцію». А таки в серпні 1914 р. у Львові групка соціялістичних емігрантів з Росії заснувала «Союз визволення України», який, з допомогою провідних українських парляментаристів, К. Левицького і М. Василька, здобув необмежену прихильність віденського міністерства зовнішних справ. За короткий час цей «Союз» зумів облегшити австрійський, а також німецький уряди на кілька мільйонів корон, згл. марок.

Особи, що згуртувалися в «Союзі», були: вже названий Д. Донцов[6]; його партійні товариші В. Дорошенко і А. Жук; два члени (тоді вже неіснуючої) російсько орієнтованої організації «Спілка» — М. Меленевський[7] і А. Скоропис-Йолтуховський, і врешті представник, вигаданої ad hoc, «Української соціял-революційної партії»[8], М. Залізняк.

 

Члени президії СВУ. Зліва направо: Анатолій Жук, Володимир Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський і Маріан Меленевський

 

Про цю подію читаємо в звідомленні австрійського міністеріяльного урядовця, Е. Урбаса, від 1 вересня 1914 р.: «Серед українців російської державної приналежності, які під сучасну пору знаходяться поза Росією і яких, з огляду на їхні широкі зв’язки в Україні, можна вважати за представників політичних кіл цієї російської державної території, утворився „Союз визволення України”.

Провідники цього Союзу заявили мені спонтанну рішеність при вступі наших армій в Україну викликати повстання їхніх земляків проти Росії, а за нашими прапорами, при передумові, що ми принесемо українському селянству (85% населення) очікувану нетерпляче аграрну реформу, або що принаймні не будемо робити перешкод при самостійному проведенню цього діла…

Напевно можна буде знайти такий спосіб переведення, що жодною мірою не суперечив би нашим правним поглядам, а також виминав вразливість польських великих землевласників. Плян такого компромісу дозволю собі подати незабаром…»[9] {35}

Правда, до «повстання їхніх земляків», обіцяного членами Союзу не дійшло; ніхто в Україні не рухався. (Зрештою, те саме стосується і російської Польщі). Натомість сам «Союз» мусів перенестися до Відня — бо Галичину вміжчасі заняли росіяни — де він, очевидно на державний кошт, розвинув широко закроєну пропаґандивну акцію. Вислідом цієї акції були кілька закликів («До українців», «До публічної опінії Европи», «До шведського народу», «До румунів», «До болгарського народу», «До турецького народу»), ряд, переважно передрукованих, книжок та брошур, що були призначені частково для німецької публіки, а частково для розповсюдження серед російських військовополонених[10], і періодичний бюлетень, українською і німецькою мовами, на редактора якого покликано Миколу Троцького[11]. Звичайно, все те могло виконувати й скромне «Інформаційне бюро», яких {36} тоді було так багато[12]. Але інформаційне бюро могло вимагати найвище 30–40 корон, а представники Союзу прагнули більших сум.

Дивним чином такі суми можна було придбати вмить, особливо, коли після вибуття Д. Донцова, керівництво Союзу перейшло в руки двох осіб, М. Залізняка і М. Меленевського. Тепер вистачало, щоб один: з них (звичайно це був Залізняк) навідався до міністерства зовнішніх справ, до евіденційного бюра Генерального штабу[13], або до німецької амбасади і вже розкривався сезам!

Ніхто не турбувався про те, що далі діялося з тими грішми, нікому не впадало в вічі, що ці панове вели гуляще життя, ніхто не запитував їх про докази «революційної діяльности», бо одне слово «доктора» Залізняка і «фон» Меленевського вистачало, щоб урядові каси перетворилися на ослів, що зносять золото «Ласкавість» органів влади справді не знала меж. Дійшло до того, що під кінець листопада 1914 р., у висліді денунціації агента Союзу Цеглинського, зчинився скандал[14], в Залізняка сконфісковано не менше 500 тис. корон. (Інші 400 тис. корон він, наче б то, уже зужив на цілі Союзу). Скільки Залізняк і його колеги розтратили, а скільки зникло в кишенях міністеріяльних урядовців та офіцерів Генерального штабу, можна хіба лише здогадуватися.

Обидва авантюристи стали особливо зухвалими, коли їм — разом з двома німецькими авантюристами, д-ром Ціммером і Г. Небелем, які вешталися тоді «в таємній місії» на Балканах і в Туреччині[15] — пощастило підвести берлінський та віденський уряди т. зв. пляном константинопільської акції. Цей славетний плян полягав у тому, щоб під охороною турецької воєнної фльоти висадити 500 українців і 100 грузинів на Кубанщині і Кавказі, з метою — дослівні слова шефа кабінету графа Гойоша — братися до «заснування української, згл. грузинської держав». Дивним чином ця гротескова витівка, що нагадувала лихий фільм з Дикого заходу, сподобалася у Відні і в Берліні так надзвичайно, що над нею дискутовано в найвищих урядових колах на протязі місяців, і це дозволяло виманювати дальші сотні тисяч марок і корон…

Отож ця прекомічна історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти обширніше, по можливості словами самих учасників. {37}

 

«Константинопольська акція»

Історія починається тим, що Меленевський[16], висланий Союзом під кінець вересня до Константинополя (імовірно за посередництвом ославленого російсько-соціялістичното ренегата Гельфанд-Парвуса[17], нав’язав контакт із згаданими німецькими агентами Ціммером і Небелем, а також з німецьким генералом у турецькій службі Лиман-пашею (Liman Pascha). Від них Меленевський довідався, що в зв’язку з майбутнім приступленням Туреччини до війни, плянуються деякі «інсургенізаційні акції» на Кавказі, і він із свойого боку запропонував забратися до подібних акцій також на Кубанщині, заселеній українськими козаками, а, можливо, також у районі Одеси[18]. Так прийшло, що австрійський амбасадор у Туреччині, марграф Палявіціні, міг звітувати і вже 2 жовтня 1914 р. таке: 

«Повстання на Кавказі і Кубанщині є вже великою мірою зорганізоване німецько-турецьким комітетом, при узгідненні з тутешньою німецькою амбасадою і під керівництвом Сулеймана Аскері бея і йому стоять відкритими важливі зв’язки (лінії етапів)».

 

Маркіян Меленевський

 

У тамошніх урядових (т. зн. віденських) телеграмах… згадані українські емісари звернулися до Сулеймана Аскері бея в справі точок опору для їхньої акції. Він готовий дати до диспозиції згадані вище зв’язки лише тоді, коли ці емісари є відомі нашому урядові і коли буде ґарантована їхня довіреність[19]. У такому випадку могла б мати місце повна кооперація, яку настійно рекомендується. Для цілої акції є побажана висилка рушниць, що їх відібрано від росіян. Боєприпаси до цього є на потребу лише початково, бо в Україні є депо, натомість для теренів на північ від Кавказу боєприпаси потрібні пропорційно до кількости зброї. {38} 

Прошу термінову телеграфічну відповідь, як далеко від імені ц. к. уряду можу заступатися за емісарів, бо Сулейман Аскері бей натискає на швидку відповідь. Прошу також повідомити, коли і на скільки російських рушниць можна рахувати[20].

Палявіціні не потребував довго ждати на відповідь. Уже два дні пізніше (телегр. від 4 жовтня, ч. 579) повідомлено його, що міністерство зовнішніх справ одобрює пляни інсургенції аґентів Союзу, а за дальших п’ять днів він дістав додаткову телеграму такого змісту:

«Акція… українських емісарів розтягається на інсургенцію Чорноморської фльоти. Цьому завданню дуже сприяє обіцянка Туреччини, що збунтовані кораблі зможуть запливати до Константинополя і їх Туреччина зможе купити…»[21].

Після того, як уряд перебрав повну відповідальність за авантюру константинопільських агентів, а також за дивовижну ідею «купити збунтовані кораблі», урядові чинники могли, принайменше на папері, приступити до практичної підготови «акції». Найперше розпочато переговори, що тривали тижні, щодо постачання російських «здобутих рушниць»; пізніше, звідки взяти 600 добровольців, які рискували б при цьому підприємстві своїми головами, і хто мав би ними командувати; врешті визнано за потрібне звернутися офіціально і до турецького уряду (бо ж оправа до нього належала) за дозволом.

Що стосується «здобутих рушниць», то за один місяць виявилося, що ані німецька, ані австрійська армії не розпоряджають гідною уваги скількістю таких рушниць, а крім того транспорт цієї зброї — сухопутнім чи морським шляхом — натрапляв на «непереможні труднощі»[22]. Остаточно цю справу залишено.

Міністеріяльним урядовцям і офіцерам генерального штабу видавалося легшою справою придбання «рядового складу». Про те читаємо в приватному листі графа Гойоша до полковника Граніловіча[23], від 8 листопада 1914 р.:

«Представники „Союзу визволення України” обговорили в Константинополі турецько-українську мілітарну кооперацію з довіреними особами Енвер Паші[24] в такий спосіб, що, після висадки на пункті російського побережжя Чорного моря, малий відділ, в оперті на більші турецькі сили, має зробити спробу викликати революційний рух. {39}

На підставі цих константинопільських обговорень „Союз визволення України” постановив звернутися до ц. к. уряду з проханням уможливити висилку експедиційного корпусу з 500 українців — 400 австрійсько-українських легіонерів і 100 російських українців[25] — які мали б бути вибрані з військовополонених

Експедиція корпусу — як подорожні в цивільних одягах, відділами по 25 чоловік, поїздом через Румунію — мала б відбутися так само, як перевезено було останнім часом німецьких вояків до Туреччини…».[26]

 

Енвер Паша

 

5 днів пізніше граф Гойош телеграфував до Палявіціні:

«Д-р Ціммер, що вчора виїхав звідси до Константинополя, хоче запропонувати Лиман-паші висилку турецького корпусу з 50 таге, чоловік морем на Північний Кавказ, де він мав би викликати повстання черкесів (кабардинців) і кубанських козаків.

В такому разі ми могли б додати до турецького корпусу відділ 500 українців, що походять частково з Австрії, частково з Росії, щоб ці люди, в оперті на мілітарні операції турків, особливо на Кубанщині, спробували заснувати українську державу, після чого можна б очікувати поширення українського руху на захід. Делегат „Союзу визволення України”, Меленевський, який нині повертається до Константинополя, мав говорити про такий плян з повіреними особами Енвера Паші…»[27]{40} {з журналу «Український самостійник», №137, Ч. 1, січень 1969, стор. 31–40}

Граф Гойош мріє вже про те, щоб на взір давніх варягів пробувати «заснувати українську державу». Але чи сповиті романтичним чаром кубанські козаки справді дадуться підмовити до повстання проти царя? Але ж певно! Треба тільки нав’язати до їхніх історичних традицій, а на чоло українського відділу висунути людину з давньої української шляхти, і діло готове. Таку людину вже намічено. Це вправді не українець, а галицько-польський шляхтич, але він називається граф Шептицький і є рідним братом Львівського греко-католицького митрополита, а до того австрійським полковником генерального штабу, отже абсолютно певна людина.

В його листі до Палявіціні від 16 листопада 1914 читаємо: «Пан Ціммер повідомив нас, що хотів би запропонувати Лиман-паші, щоб полк. Шептицький перебрав командування експедицією на Північний Кавказ, бо він уже з огляду на своє прізвище має пошану…»[28]

Два дні тому граф Гойош писав до Граніловіча: «Якщо всі ці питання розв’яжуться задовільно, то з політичного штандпункту я дуже бажав би, щоб спонукати графа Шептицького до перебрання керівництва експедицією. Не лише тому, що його присутність може мати вплив на дальший розвиток подій в Україні (Кубанщина), але також тому, що для нас у майбутньому було б дуже цінним, коли б австрійський офіцер у цій війні перебрав керівну ролю в Туреччині і цей терен не залишиться тільки для німців… „Німецькі брати” додає він сповнений заздрости — працюють при всіх тих акціях з такою наругою, що вони дуже часто застосовують неправильні і поквапні методи. Про те цим людям годі відмовити доброї волі та енергії, а також кінцева мета, яку вони мають на приміті, є правильною, бо, на мою думку, захитати врешті російський колос вдасться тільки через внутрішні неспокої… Тому я дуже врадувався, що пан Конрад[29] рішився принята: Маннесмана»[30][31].

Стільки щодо пропозиції найменувати графа Шептицького керівником константинопільської експедиції. В Генеральному штабі були просто захоплені ідеєю «німецьких братів». Так прийшло, що міністер зовнішніх справ Берхтольд дістав уже 10 листопада 1914 від барона Ґіселя з Головної квартири таку телеграму: «Шеф Генерального {29} штабу (Конрад) в принципі згідний, щоб полк. Шептицький перебрав керівництво експедиції д-ра Ціммера. Графа Шептицького запитаються, чи він схоче перебрати на себе цю місію»[32].

А шість днів пізніше Г. Небель, спільник д-ра Ціммера, який для цієї мети поїхав був до австрійської Головної квартири, міг, тріюмфуючи, зголосити німецькому амбасадорові в Відні:

«Прошу телеграфувати константинопільській амбасаді, нехай повідомлять д-ра Ціммера, що граф Шептицький погоджується під умовою, що він дістане необмежене командування над експедиційним корпусом[33].

А як стояла справа з рядовим складом цього корпуса?

Пригадуємо, що в експедиції крім 400 галицько-українських леґіонерів мали взяти участь 200 українських і грузинських добровольців з таборів російських військово-полонених. Але ці добровольці аж ніяк не хотіли зголошуватися. Нічого не помагало, що численні висланники Союзу (в їх числі також притягнений із Цюріху грузинський емігрант Тріа[34] на протязі тижнів агітували в українсько- грузинському таборі військово-полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія) за участю в експедиції. Щойно 1 грудня 1914 Союз міг подати прізвища дослівно трьох добровольців[35], хоча життя в таборі військово-полонених аж ніяк не було рожевим. У таких умовах не залишалося нічого іншого, як обмежитися до галицько-українських легіонерів. Вони вже були в австрійських уніформах, отже їх можна було без труднощів «відкомандувати» до акції. І вже була настанова зробити це[36], коли несподівано прийшла з Туреччини вістка, що зробила всьому прикрий кінець. Маємо на думці телеграму з Головної квартири в Тещині, що її дістав граф Гойош 19 листопада 1914: «Що стосується інсургенції України і Кубанщини зголошує військово уповноважений у Константинополі (Пом’янковський[37]), що ця справа для турецького уряду є цілком чужою; достава турецького експедиційного корпуса, зокрема турецьких військ, повністю виключена. {30} Тому полк. Шептицький не може бути поставлений до диспозиції»[38].

 

 

Австро-угорські військовополонені в Росії, 1914 рік

 

Що ж сталося? Чому турки відсунулися в останньому моменті? З дуже простої причини: як довго все залишалося тільки в розмовах (і як довго плили гроші з Відня і Берліна), «довірені особи» Енвер-паші, Лиман-паші та інших могли обіцювати золоті гори; але коли вже йшлося про конкретну роботу, то, очевидно, турецький уряд (якого офіціяльно не запитувано) мусів відмовитись від «мужів довір’я» і відповісти категоричним — ні! І насправді годі йому брати за зле, що він не захотів включитися в дитинні «пляни інсургенції» австрійських та німецьких дипломатів. Це мусіли також усвідомити собі і ці дипломати.

Того самого дня Гойош писав до Граніловіча: «Між тим виглядає, що в Константинополі ще не вирішено висилати мілітарну експедицію на Кавказ, бо їй обіцяють успіх тільки в випадку, коли російська фльота буде вилученою з дії. Такий погляд вважаю за дуже обґрунтований і я рішений не висилати жодних українців до Косполі (Константинополя), коли не буде постановлена турецька експедиція…»[39]

На це відповів Граніловіч:

«Високоповажаний пане графе! Як Ви… дуже правильно підмічуєте, в Константинополі вважають, що ще не настав слушний час, а ледве чи в проглядному часі буде досягнене панування турецької фльоти на Чорному морі. З тих причин видається мені завчасним думати вже тепер про вибірку українських стрільців для інсургенції Кубанщини, а Українському легіонові, який стоїть проти ворога і виконує в Карпатах дуже добру службу, відтягати 500 найліпших людей, щоб їх десь концентрувати для якогось призначення, до якого вони може й не дійдуть»[40].

Отже, відступ на цілій лінії! Не дивно, що імпульсивний маркграф Паравіціні дійшов до такого песимістичного кінцевого висновку:

«Признаючись щиро — писав він 27 листопада 1914 до Гойоша — я взагалі не вірю в можливість заснування української держави. Це небезпечно вкладати в політичну калькуляцію того рода непевні фактори, бо в такий спосіб наражається на великі та гіркі розчарування. На протязі цієї війни, на жаль, це було дуже частим. Розраховувано на революцію в Польщі, в Україні і т. д., але дотепер з усіх тих революцій не завважується нічого. Тепер показується, що про Росію взагалі існували цілком фальшиві інформації»[41]. {31}

Це, нарешті, перше розумне слово, що ми почули від ц. к. дипломата в перебігу константинопільської афери.

* * *

А який остаточний підсумок цієї афери? Або інакше: Хто покривав витрати? Очевидно урядові каси. Вистачає сказати, що сам Меленевський, за короткий час від 27 жовтня до 11 грудня 1914, зумів виманити не менше, ніж 20 тис. франків у золоті і 47 880 корон[42]. У тому часі значна сума. А яку ж послугу виконали для уряду він і діючі з ним висланники Союзу в Туреччині?

Тут вистачає зацитувати листівку, яку вони одного листопадового вечора в приступі доброго гумору післали членові Союзу Цеглинському в Букарешті:

«Така вже доля всіх українських послів! Ми знову сидимо в одному кабареті і осолоджуємо собі життя з туркенями з Коломиї (тобто з галицькими проститутками).

Гордій, Олійник, Гудим».[43]

 

Донос Цеглинського

«Солодке життя» українських «послів» тривало б, мабуть, ще довго, коли б їх нагло не сполохав уразливий напад із власних рядів. Маємо на думці донос висланника Союзу в Букарешті, М. Цеглинського[44], з другої половини листопада 1914.

Цей довгий документ[45] є так показовий і так добре написаний, що заслуговує на докладніше цитування[46].

 

Микола Залізняк

 

«Наприкінці вересня — починає свій донос Цеглинський — Микола Залізняк і Теодор Корольов, яких я випадково зустрінув у Відні, зробили мені пропозицію поїхати до Румунії і діяти звідтам для української соціял-революційної партії. Початково я відмовлявся від цього, бо, поскільки я знав, такої партії взагалі не було. Але в деяких віденських газетах, якраз в тому часі, появилися дуже підозрілі та неправдиві статті про начебто її революційні акції в Росії. Мої сумніви {32} Залізняк розвіяв тим, що відкрито визнав брехливий характер цих газетних повідомлень і заявив, під словом чести, що він стоїть від цього далеко[47]. Українська соціял-революційна партія є щойно в стадії поставання, а її діяльність є подумана цілком поважно. Програма є та сама, що і в (російських) соціял-революціонерів (Земля і воля), але з деякими національними вимогами… Нова партія, в противенстві до т. зв. «Союзу визволення України», не є на службі австрійського уряду; але вона мусить прийняти опіку австрійських органів влади, щоб могти тепер свобідно порушуватися в Австрії і довільно переходити через кордон. Потрібні для партійної роботи гроші жертвував Корольов, який їх дістав від свого тестя (Гордий). Тоді я в засаді заявився готовим до деяких послуг, які я давніше виконував був кількакратно для різних російських і українських революційних груп.

За кілька днів Залізняк передав мені закордонний паспорт і виказки з Евіденційного бюро ц. к. Генерального штабу, щоб я міг безперешкодно переходити кордон, а також 1 500 корон на покриття моїх евентуальних витрат, і заявив мені, що мене буде порекомендовано в усіх австрійських і німецьких представництвах у балканських країнах, і що я можу користати з їхньої допомоги в кожному відношенні. Залізняк і Корольов дали мені також наступні доручення: 1) роздобути всі доступні російські газети за два останні місяці; 2) довідатись чи далі триває залізничне сполучення між Росією і Румунією, щоб наші люди могли туди їхати; 3) знайти шлях для контрабанди до Росії, який мав би бути уживаний для тієї самої мети; 4) піднайти адреси в Румунії, на які можна висилати листи із та до Росії; 5) перевірити колишніх «матросів Потьомкіна»; 6 знайти зв’язок із матросами російської чорноморської фльоти. Про все те я повинен звітувати телеграфічно за посередництвом австрійського консульства в Букарешті».

«Це було для мене — продовжує Цеглинський — трохи дивним, що вони, два місяці після вибуху війни, взагалі не мали жодного зв’язку з Росією, не знали чи можна їхати туди залізницею, не могли навіть вислати туди листів і одержувати звідтам відомості, а були здані на російські газети. Але тому, що придумані для мене доручення, як вступ до акції, були цілком доцільними, я таки рішився туди поїхати… Вже за кілька днів я міг поступово звітувати Залізнякові: що з Румунії можна цілком вигідно дістатися до Росії залізницею, кораблем, або також нелегально через кордон; що можливо зорганізувати правильне поштове сполучення; що можна б писати до одного матроса, який тепер лежить у шпиталі; що я знайшов кілька {33} людей, які можуть йти до Росії і там виконувати доручення. Я вимагав, щоб мені вислано партійну проклямацію, а також російські адреси, щоб ці люди знайшли зв’язок до організації і доставили прокламації… Після повторного і настійного телеграфування я дістав від Залізняка нічого більше, ніж: 1) телеграму, якої мета була мені тоді загадковою; він повідомляв мене, що і які його приятелі перебувають в Будапешті, Софії і Константинополі; 2) гроші, скільки я потребував, у цілому 2 тисячі леїв і 2 тисячі рублів[48]; 3) лист Залізняка до його батька в Мелітополі; 4) кілька незграбних загальникових фраз до згаданого матроса, без підпису; 5) доручення довідатися в д-ра Луценка в Одесі адреси російських і жидівських організацій в Одесі. (Д-р Луценко є старшою людиною слов’яфільського напрямку, що стоїть осторонь всякого революційного руху, а нещодавно помістив статтю в „Одеському листку“, згідно з якою всі українці мають вірно триматися при Росії)».

Поіритований такою неясною (відповіддю Залізняка, Цеглинський вирішив — «після розмови з Людвіґом Розеліюсом[49], з яким я випадково зустрінувся», поїхати до Відня, «щоб приглянутися справі ближче».

«У Відні я зголосив Залізнякові і Корольову, що я своє доручення, правда безцільно, виконав, і дістав від них нові доручення: 1) маю конче роздобути російські газети („щоб ми самі знали, що діється в Росії і не потребували щойно довідуватись у міністерстві“); 2) маю розвідати, яка партія в Румунії є найсильніша, бо вони „хочуть скликати конґрес балканських народів і на цей конґрес прагнули б запросити якраз найбільші партії кожної держави“… 3) маю підстарати для Залізняка румунський закордонний паспорт, як також всілякі румунські документи, бо він не почувається в Австрії цілком безпечним… 4) маю „якось“ підбурити матросів чорноморської фльоти; 5) маю експедіювати до Росії 3 прокламації, кожну по 5 тис. екземплярів, які мені було вже вислано… Щойно після довшого налягань і запитань, кому саме мають бути доручені ці проклямації, Залізняк подав мені кілька прізвищ українських учених та вчителів у Росії, які йому, як урядовцеві бібліотеки у Львові, дійшли до відома. Наступного дня він відкликав теж і ці адреси і напутив мене до д-ра Луценка, який міг би подати якісь російські або жидівські організації… Я знав достатньо: від мене вимагано, щоб я перебрав проклямації і десь їх заподів, щоб називалося, що вони розповсюдилися в Росії».

«Я запитався, чому ж до Росії не йдуть жодні агітатори і пощо я мав для них шукати шляху. Мені відповіли, що немає нікого хто хотів би туди піти. Я запитався, що мали б ті люди там робити, коли б вони знайшлися. Залізняк відповів, що вони мають довідатися, скільки солдатів стоїть в Одесі, які кляси з резервістів мають бути покликані і т. д. — інструкція, яка для політиків є недоречною, для шпіонів непотрібною, а для тих, які щойно хочуть бути шпіонами, цілком недостатньою. Я запитався в чому властиво полягає діяльність {34} партії. Мені відповіли, що вони посилають гроші для своїх організацій в Києві, Катеринославі, Одесі і т. д., але вони не можуть знати, що діється з грішми і які вони виказують наслідки, бо звідтам не приходять жодні відомості[50]. На мою готовість висилати кожний лист до Одеси і дістати відповідь до 8 днів Залізняк сказав цілком відкрито, що він не знає нікого в Росії до кого міг би писати, а тому всякий зв’язок непотрібний. Було ясним, що я мав погодитися на перебування в Букарешті, слати фантастичні телеграми, діставати за те гроші і прикривати своїм прізвищем шахрайство. Але Корольов набрав підозріння і так від нехотя зробив зауваження, що вони мають змогу кожну шкідливу для партії людину посадити до одної угорської фортеці. На жаль, не є виключеним, що ці обидва справді мають таку силу, тому я погодився…[51]

У віденських нічних льокалях, завдяки моїй прикметі неп’яніння, я привернув для себе довір’я «української соціял-демократичної партії», яке майже втратив через невмісну запопадливість. Я придбав повчальний вгляд у фамілійне життя партії і зустрінув перших революціонерів від часів Азефа, які своїм petit amies визначали місячні ґажі, — пив з ними сливовицю та сект, оплачував себе соціял- революційними грішми і пізнав новий революційний розклад часу, який присвячував ніч на розвагові льокалі, дополудня на спання, а пополудні на міністерство зовнішніх справ, міністерство війни або німецьку амбасаду. І хоч кожній людині має бути дозволена всіляка розвага, то годі відсунути думку, що трудно робити революцію в Росії по дорозі з Пратерштрассе (вулиця нічних розваг) до Бальпляц (міністерство зовнішніх справ)». {35} {з журналу «Український самостійник», №138, Ч. 2, лютий 1969, стор. 29–35}

Після того як 19 листопада 1914 Цеглинський зробив звіт Л. Розеліюсові про Залізняка, він повернувся до Відня, щоб ще останній раз виговоритися із Залізняком: «Я звернувся до нього, щоб він одверто признався, що українську соціял-революційну партію створено лише у Відні і лише для міністерства зовнішніх справ, що поза тим вона ніде не діє, а зокрема немає жодних організацій в Росії, і просив його заперестати цей скандал. Залізняк мовчав. Тоді я взяв його із слабого боку: що думатимуть у міністерстві, коли дізнаються, що його проклямації лежать собі в букарештському консульстві? Тоді Залізняк почав широко розповідати про стратегічні та політичні наміри німецького уряду, якому він тепер дає перевагу,… просив мене, щоб я якось порозумівся з революційними робітниками в Миколаєві та із сіоністами в Одесі, які також мають бути революційними, або з російськими соціял-демократами («большевики»), щоб я принайменше довідався прізвища якихось соціялістичних провідників в Одесі, і щоб не залишав проклямацій в консульстві,… і щоб йому за всяку ціну прислав російські газети.

Отже, я знову довідався, що старі і нові газети становлять єдиний зв’язок між українською соціял-революційною партією у Відні і українським народом, і що т. зв. партія може розбудовувати свою діяльність на газетних вістях: Так, напр., одеський жидівський письменник Жаботинський нещодавно заступився, за права українського народу, в Миколаєві відбувся знову великий робітничий страйк про який можна було читати ще до вибуху війни в російських газетах, провідник большевиків Ленін опублікував останнім часом заяву, що його партія буде далі вести боротьбу проти уряду. Але ж до миролюбного публіциста Жаботинського так же трудно підступити {38} з революційною пропаґандою, як вимагати від Макса Гардена писати «Zukunft» по-соціял-демократичному. Ленін є особою, яка ледве чи схотіла б співпрацювати із Залізняком! А до миколаївських робітників, які зрештою вже давно не страйкують, ледве чи можна дібратися дитинними віденськими проклямаціями».

«Залізняк, — продовжує Цеглинський, — дав мені знову подорожний документ із заявою, що він порекомендує мене австрійському консулєві в Галацу і пану Розеліюсу, з якими він стоїть тепер у зв’язку…[52] Але я не міг довше застрявати в мерзотній афері і від’їхав наступного дня, — з риском, що українська революційна партія з приводу мойого зникнення буде затурбована; бо хоч я не показуюся на Пратерштрассе, то навіть годі позвітувати, що я поїхав до Одеси».

Після такої, не дуже вдалої, спроби виправдатися з усякої співвини за вчинки Залізняка, Цеглинський виказує пункт за пунктом, що вся «діяльність» Союзу під керівництвом Залізняка спирається на обмані, і що в інтересі самого уряду є зробити з тим кінець.

 

«Вістник Союза визволення України»

 

Залізняк і його компаньйони обґрунтовують свої постійні вимоги грошей тим, що вони знову і знову висилають до Росії зброю, гроші і людей. Про зборю не доводиться навіть говорити, а за грішми доцільніше було б розвідатись «в сейфових депозитах якогось італійського або швайцарського банку», ніж в Росії. Залишаються емісари.

«Я не знаю — пише про це Цеглинський — кого Залізняк мав висилати до Росії, але особи, про які говорилося в Відні, що вони пішли до Росії, знаходяться всі непошкодовані поза Росією. Йосиф Безпалко[53] може потвердити, що два робітники Залізняка, Квас і Лотоцький, про яких він думав, що вони вислані в Росію, ані не пішли туди, ані навіть не мали настанови йти туди; зате він чув про двох інших, Гудима і Олійника, що вони вже перебувають в Росії. Але ж вони живуть у Константинополі. Робітник Матієвський, який нібито також мав іти до Росії, затримувався в Будапешті й Відні, а тепер живе також у Константинополі. Сам Теодор Корольов, про якого теж говорилося у Відні, що він виїхав до Росії, перебував тоді, вправді не показуючися українській публіці, в будапештських і віденських готелях… що може бути ствердженим у поліційних книгах зголошень, а також зізнаннями панни Люїзи Бауер».

Інші емісари Союзу «влаштовують далекі подорожі, які мають складати тільки враження, начебто відбувається якась величезна, охоплююча половину Европи, акція. Деколи вони дістають кілька беззмістовних або зайвих доручень: запізнати якусь там балканську партію, підстарати російські газети і т. п., деколи їх просто „висилається в дорогу”… Ілюзію акції підтримується також листами й телеграмами, якими, за посередництвом міністерства зовнішніх справ, Залізняк обмінюється із своїми емісарами, особливо ж з Корольовим, який для цієї мети влаштовує менші подорожі. Це є телеграми з попередньо домовленими темними словами і мнимим багатозначним змістом. Коли б від обидвох окремо і неочікувано вимагати вияснень, то кожний з них виясняв би значення телеграм по-різному». {39}

Як же це сталося, що Залізняк і товариші вже так довго можуть робити неподобства? «Може простота та грубість цілого обману окривали в собі секрет успіху?...» На всякий випадок «виглядає, що в Австрії та Німеччині мають тільки дуже мале знання українських обставин, становищ і осіб. Також ніхто не довідувався в людей, що знають обставини і супроти яких Залізняк не відважився б розповідати навіть десятої частини того, що він доповідає урядово. Ніхто не вимагав від нього якихось доказів і не контролює його заподань. Ніхто не піддав цієї двоособової партії певному дедективному наглядові, щоб таким простим і неполітичним засобом дістати вгляд в її діяльність. Ніхто навіть не заризикував і не сказав Залізнякові: „Пане докторе, ми можемо і хочемо самі вислати до Росії гроші, зброю і людей, подайте нам адреси ваших організацій, ваших партійців, ваших приятелів по переконанні”. Показалося б, що він нікого не може назвати. Те саме й навпаки: вистачило б сказати йому, що в Росії мається кілька власних достовірних осіб, і що він повинен тільки повідомити, як можна б їм послати гроші та зброю, щоб переконатися, що він не може цього влаштувати»[54].

«В противенстві до урядових установ, більшості українців, що живуть у Відні, обманливий характер діяльності Залізняка і спілки є цілком очевидний: «„Визволителі України” стало загально вживаною глумливою назвою. Люди попадають в розпач з того приводу, але одночасно трясуться зі страху, що обман може вийти наяв і компромітувати весь народ, а тоді „жодному українцеві не віритимуть”… Між віденськими українцями і в різних комітетах панує просто похмурий настрій нестійкости, заляканости, побоювання, страху перед явним скандалом, — процвітає донощицтво, взаємна запідозра і конкуренційна заздрість…» Очевидно, закінчує Цеглинський, «у виду великих завдань, що їх тепер мають виконати народи і окремі люди, цілком неістотним є питання чи існує більше чи менше докторів таємних наук, чи вони будуть в Америці вже завтра, а чи щойно навесну. Доля народів і людей сповниться незалежно від того, чи їх хвилево кусає кілька блощиць — чи ні. Проте життя було б краще, а праця радісніша, коли б не тривало почуття, що десь існують блощиці, які приссалися до долі народу. Єдине, чого я набрався з визвольної політики „української соціял-революційної партії” є вонь блощиць».

 

Наслідки

Не є нашим завданням входити в оцінку мотивів Цеглинського. Проте одно є ясне: коли б він не був націоналістом, а революційним соціялістом, то він осудив би обманства Залізняка, Меленевського й {40} інших публічно, або в 1915–1916 в органі українських інтернаціоналістів Юркевича[55] або в журналах російських большевиків, а не обмежувався б до таємної денунціяції в авантюрника Розеліюса.

Які були безпосередні наслідки доносу Цеглинського?

Вони були, очевидно, найприкрішими для Залізняка і Корольова, які опинилися нагло відтятими від грошевих джерел і які крім того від кінця листопада стояли під поліційним наглядом. Поліційні агенти на протязі тижнів ставали їм на п’яти, але могли звітувати тільки про їх кожнодневні відвідини міністерств і нічних льокалів. Приблизно в такий спосіб:

«Дальше треба згадати, що Залізняк і Корольов мають багато до діла з проститутками, і часто в товаристві жінок проводять ночі. Так, наприклад, вони прогуляли 17 грудня 1914 р. в кафе „Анкергоф” у товаристві двох проституток до 2 год. ранку і подались після того до борделю І, Бекерштрассе 2»[56].

Або: «Він (Залізняк) має стосунок з танцюристкою з естаблішменту „Фаміна”»[57].

Все те брано обидвом революціонерам не дуже за зле: на багато гірше було те, що Залізняк «не міг доказати», «що соціял-резолюційна партія має вплив, а він сам достатні особисті зв’язки в російській Україні, що виконана дотепер ним робота не стоїть в жодній сприйнятливій пропорції до упливу часу і до грошевих засобів, які йому стояли до диспозиції, що його люди справді пішли до Росії, що він і більшість його висланників не присвячувалися передусім розвагам, що частина грошей, даних йому до диспозицій, була витрачена згідно з призначенням, і що він, який при кожній нагоді називав себе підкреслено доктором, є справді доктором»[58].

Але не тільки те! Залізняка допитувано також про те, де поділися гроші. Він твердив найперше, що посідає тільки 100 тис. корон, але пізніше заявився готовим повернути 500 тис. корон. Або, як це називалось в оборонному листі українського політика, «барона» Василька: «Він (Залізняк) не видав дотепер близько півмільйона корон, призначених йому до диспозиції. Зужиття коло 400 тис. корон виясняється тим, на протязі більше, ніж трьох місяців, коло 60 людей було в постійному русі, а на кожду людину і місяць треба було витратити 2 тис. корон[59]. Уже тільки це становить загальну суму 360 тис. корон»[60].

 

Представники Союзу визволення України серед військовополонених українців

 

Стільки про ці дві особи. Не таке погане, але неприємне було становище всіляких міністеріяльних урядовців, які мали тепер відповідати за їхнє великодушне фінансування українських «визволителів». Так, напр., у виправдувальному листі, частіше згадуваного, консуля {41} Урбаса від 19 листопада 1914, стоїть: «Залізняк є креатурою посла Василька. Коло половини серпня він запропонував свої послуги шефові Генерального штабу XI корпуса (Львів), який, вислав його до Відня, де він був принятий і завербований полк. Граніловичем, дістав від нього запевнення, що одержуватиме зброю та гроші і доручення негайно повертатися до Львова. Залізняк поїхав тоді до Львова, де мав звернутися до шефа Генерального штабу і до мене. Він не був допущений до шефа Ген. Штабу і довідався, що я вміжчасі поїхав до Відня. Він залишився до кінця серпня у Львові і, нічого не поладнавши, повернувся з початком вересня до Відня. Після того в його справі інтервеньювали, досить настирливо, Василько та Кость Левицький і досягли, що Залізнякові виплачено 250 тис. корон. Щойно після того, як справи зайшли так далеко, я пізнав Залізняка і мав тепер за завдання бути йому допоміжним у висилці аґентів, телеграфічному зв’язку з ними і в друкуванні його прокламацій в державній друкарні.

Залізняк у міжчасі — очевидно через Василька — знайшов доступ до німецької амбасади, яка протеґувала його з того часу особливо.

За якийсь час Залізняк заявив, що він потребує для закупна більшої скількості револьверів ще 200 тис. корон. Мені не личить заявляти, що, після того як ми вже були раз інвестували в це підприємство 250 тис. корон, дальша інвестиція 200 тис. — якщо ми взагалі мали довір’я до Залізняка — радше надавалася збільшувати наші шанси на успіх, як також під умовою, що Залізнякові заявиться виключення дальших субсидій».

Після такого знаменитого обґрунтування (коли ми вже викинули 250 тис. корон, то на додаткових 200 тис. вже не залежить), Урбас переходить до з’ясування своїх дальших стосунків із Залізняком: «Діяльність Залізняка я хотів би поділити на два періоди. Перший закінчується коло половини жовтня. В цих перших шість тижнях можна було трактувати діяльність Залізняка, як підготовчу, без того щоб вимагати вже якихось ознак успіху. В тому часі Залізняк був справді дуже активний, видавав багато інструкцій, діставав багато листів і часто звітував мені про нав’язання деяких зв’язків. Я завважив деяку недостачу аґентів і те, що він мав часто трудність спонукати того чи того до резиковного підприємства. Проте, при тодішньому переможному поході Росії, це було зрозуміле. Якщо критик Залізняка (мова про Цеглинського) твердить, що його треба контролювати поліційно або вимагати від нього доказу його зв’язків, то проти цього муситься сказати, що те і те було б недоцільним. Контролювання виказало б, напр., відвідування нічних льокалів, що вправді не кидало б на нього доброго світла, але ще нічого не доказувало б проти його політичної діяльности. Доказу його зв’язків з Україною в теперішніх умовах неможливо від нього вимагати, тим більше, що ця акція зводилася по суті до вироблення того рода зв’язків і ефекту їх уживання. Я думаю — продовжує Урбас — що ніхто з нас у нашій операції із Залізняком не добачав щось більше, ніж експеримент. Єдине, про що йшлося, було: бути певним політичних поглядів і політичної надійности Залізняка. Ці політичні погляди в даному, ненависницькому зображенні (Цеглинського) не піддано сумнівам». {42} {з журналу «Український самостійник», №139, Ч. 3, березень 1969, стор. 38–42}

«Другий період діяльности Залізняка — стоїть далі в меморандумі консули Урбаса — починається приблизно з половини жовтня. Від цієї дати починається також моє недовір’я супроти Залізняка, якому я давав повторно вислів, бо в тому часі робота Залізняка мусіла б вже виказати якісь познаки успіху… Я натискав на нього, щоб приспішив виготовлення маніфестів і підбурюючих летючок, що їх треба було для Одеси. Коли він не дотримав терміну, то я відпустив його з гострими викидами. Коло половини жовтня я вимагав від нього, щоб він сам поїхав до Константинополя і звідтам займався справами. Він відповів, що мусить ждати у Відні на д-ра Ціммера, який між тим поїхав до Берліна… Незабаром після того Залізняк почав говорити про конечність нових субсидій. Я рішучо відхилив дискусію на цю тему».

«Всі ті епізоди показали Залізнякові, що він вже не може рахувати на мою підтримку. Хитрий і недовірливий, яким він є, зараз же розглянувся за іншою опорою. Він повністю зв’язався з послом Васильком, ходив часто до німецької амбасади, намагався підлещуватись до Евіденційного бюро (генерального штабу), їздив поза моїми плечима до полк. Граніловіча в Головній квартирі і проводив з д-ром Ціммером, який повернувся з Берліна, переговори. Він намагався скривати їх від мене в такий спосіб, що одночасно робив усе, щоб унеможливити зв’язок «Союзу» з д-ром Ціммером, до чого я прагнув. Коли я врешті довідався, що Залізняк погрожує всіляким невигідним йому особам ув’язненням, що він навіть одному з діяльних провідників «Союзу», Меленевському, накреслив вигляди видати його на смерть, то я рішився в довшому експозе про всю українську акцію поставити внесення на виключення Залізняка з нашої політичної роботи, евент. відступити його повністю Генеральному штабові, а українську акцію передати виключно „Союзові визволення України”… Ще заки я дійшов до цього, наспіло дане письмо (Цеглинського), яке (не зважаючи на його злосливість) є повністю на руку моїм намірам і повинно звільнити мене від подавання доказів на запляноване внесення відштовхнути Залізняка»[61].

Це дослівно все, що Урбас наводить на своє виправдання. Треба тільки прочитати це белькотання, щоб зробити деякі висновки щодо задніх плянів великодушного фінансування Залізняка і його компаньйонів. (Бо ж таким безмежно глупим не міг бути навіть Урбас). Не диво, що тепер віднято йому керівництво «українською акцією»[62] і доручено вести її генеральному консулеві Р. фон Оппенгаймерові. Щоправда, це не означає, що Авгієву стайню вичищено радикально, {32} і що Залізняка негайно викинено за двері. Цілком помилково! Бо вміжчасі включилися «німецькі брати», які все ще спекулювали на «інсургенізації» України з допомогою турків, і тому намагалися захопити «українську акцію» для себе. Внесення німців йшло отже в такому напрямку, щоб цю акцію, при залишенні Залізняка, перекинути до Константинополя і підпорядкувати її наглядові д-ра Ціммера. Австрійці вправді акцептували д-ра Ціммера, але конче хотіли позбутися Залізняка. Про те читаємо в попередньо цитованім документі «Що є з аферою Залізняка?» від 10 грудня таке: «Василькові і Залізнякові, які майже кождого дня переговорюють з (німецьким) конзулем (у Відні) Гайнце, пощастило з його допомогою наставити недовірливо німецьку амбасаду до „Союзу’’ (т. зн. до Меленевського), який представлено їй, як специфічно австрійський інструмент з вістрям проти німецької політики. Перенесення всієї української акції, при співучасті Залізняка і Василька, до Константинополя означає, що ми залишаємо керівництво нею повністю німцям.

Як довго ми зберігаємо „Союз” в характері носія і центру акції в Константинополі, то маємо запевнений наш вплив, також під головним керівництвом Ціммера, яке тоді було б чисто технічним. „Союз” став би справді фактором австрійсько-угорської політики і ґарантією нашої супрематії в українській державі, коли б дійшло до окупації і організації російської України»[63].

Щоправда, ця возня із Залізняком і «Союзом» тривала лише на протязі кількох місяців. Коли стало певним, що годі рахувати на «інсургенізацію» Кубанщини та Одещини, протегуючі уряди відмовилися як від Залізняка, так і Меленевського, зглядно поставили їх «на раціони». Тоді для обидвох почалися «худі роки».

 

Худі роки 1915–1916

Якщо йдеться про Залізняка, то його (разом з Корольовим) відсунено в лютому 1915 до Швайцарії[64], «за обопільною згодою», де він перебував до літа 1917 р. На сцені залишився тільки його суперник Меленевський зі своїми приятелями Скорописом, В. Дорошенком і Жуком. Тому що обидва уряди все ще сподівалися якось вплести Туреччину до «української акції»[65], виглядало, що вигляди Меленевського покищо стоять добре. Відповідно до того грошеві вимоги Союзу не були жодною мірою скромними. Отож, Президія домагалася, коротко після того, як вона одержала від міністерства зовнішніх справ 17 грудня 1914 субвенцію 100 тис. корон, 400 тис. корон річної підтримки, яку вона в лютому 1915 р. обмежила до 300 тис. корон[66]. {33} Надаремно; бо між тим обидва уряди знов перевірили справу і заспокоїли «Союз» 12 квітня 1915 р. сумою 250 тис. корон, титулом відшкодовання. (Про те все можна докладно вичитати в І. 903 Політичного архіву).

Тому що розв’язання стосунків австрійського уряду до Союзу наступило з мотивів доцільности, а не тому, що він втратив тутешні симпатії до його тенденцій, отже його представників далі забезпечено фальшивими паспортами і вони, як давніше, користувалися дипломатичною кур’єрською службою[67]. (Цій обставині завдячуємо наші інформації про дальшу діяльність Союзу). Що ж робили ці панове? Те саме, що передними Залізняк і Корольов; вони пильно висилали містерійні телеграми, просили грошей, робили принагідно доноси на нічого не підозріваючих громадян[68], і… брехали. Коли б повірити їхнім телеграмам, то на протязі 6—8 місяців вони вислали до Росії не лише двох російських большевиків[69], але також щонайменше 4-ох емісарів самого Союзу (Борис, Панас, Дмитро і Гриць), з яких два організували всеукраїнську конференцію в Україні тамошнього «Союзу», влаштували таємну друкарню, а після, того повернулися непошкоджені до Константинополя, щоб там зв’язатися з Меленевським і взяти участь в містерійній «Балканській конференції». (Це, очевидно, Меленевський використав на те, щоб вимагати від німецького уряду не менше, ніж 1 млн рублів[70]. З цього всього лише одне, якоюсь мірою, може бути правдоподібним, а саме, що один з висланників Союзу (Петренко-Лосенко) пішов як звичайний військовий шпіон в Україну і повернувся звідтіля[71]. Все інше — ці, нібито, вислані {34} до Росії большевики, таємна друкарня, всеукраїнська конференція, Балканська нарада і т. п. — було повністю вигадане, щоб тим підмурувати постійні просьби за дальші грошеві субвенції.

Проте великою мірою було достовірним те, що Союз звітував про свою діяльність в невтральних країнах. А він мав своїх представників у Швеції, Болгарії, Румунії, США, Канаді, Швайцарїї і т. д., і вони подавали йому регулярно всілякі відомості та справді робили деякі послуги. Так, напр., стокгольмський представник Союзу, д-р Назарук, якому пощастило пов’язатись з Раффаловичем[72], царським інформатором, що діяв тоді в Лондоні; так швейцарський представник Союзу Бензія (?) [мова йде про Петра Бензю (1883–1928) — прим. ред. «Спільного»], «відкрив» для Союзу естонця Кескюля, який пізніше належав до «залізного штабу агентів»[73] німецького уряду і коштував {35} його багато десяток тисяч марок. Чи ці новозаанґажування і такого калібру вартували 250 тис. корон, які признано Союзові, можна сумніватися.

Все одначе зуживається з упливом часу і це стосується також до сенсацій, якими Союз годував легковірний австрійський уряд. І він мусів, скорше чи пізніше, робитись недовірливим, а то тим більше, що ані російські газети, ані кореспонденти нейтральної закордонної преси не подавали нічого про діяльність Союзу в самій Росії. Не диво, що віденські урядові станиці ставали щораз скупішими, і «закритими», і що для Меленевського та його приятелів було щораз трудніше спонукати їх до нових субвенцій. Дійшло до того, що Союз, який до кінця грудня 1914 р. зужив був 250 тис. корон, і який ще в лютому 1915 р. одержав субвенцію 250 тис. корон, в листопаді 1914 р. мусів задовольнитись лише сумою 114 тис. корон, що походила частково від міністерства зовнішніх справ, а частково від Евіденційного бюро армії[74]. І це, за нашими даними, була остання більша субвенція для Союзу, до якої дався спонукати австрійський уряд[75]. Пізніші, порівняно дрібні суми, завжди по 20 до 30 тис. корон, доводилось дослівно вивойовувати від урядових чинників. Щойно з вибухом революції в Росії вигляди для Союзу (принайменше для деяких союзівців) стали нараз рожевішими.

 

Останній період 1917–1918

Це очевидно не означає, що про цей період діяльности Союзу можемо позвітувати щось потрясаюче. Навпаки. Бож саме тепер, коли нарешті прийшли революційні бурі, на які уряди центральних держав спекулювали так довго, показалось, що їхні інструменти були насправді лише дрібними шарлатанами, які жодною мірою не змогли встрявати в хід подій, ані впливати на нього. Звідти зрозуміле огірчення урядових чинників, які до того часу жили в уявному світі фантазій агентів і яким почало прояснюватися, що всі їхні дипломатичні крутійства і фінансові жертви були pour le roi Prusse.

 

«Сірожупанники»

 

У перших тижнях революції урядові чинники могли ще вправді підпадати омані. Бож зразу багато українських діячів заявили готовість йти до своєї батьківщини, щоб там взяти участь у революційних подіях. (Так, напр., Скоропис, Меленевський, д-р Донцов і відомий Залізняк). Проте жоден з них не був настільки необережним, щоб справді виконати цю постанову. Адже вони знали, що їм, як австрійським агентам, не влаштують сердечне привітання. Сталось так, що {36} лише довірений міністерства зовнішніх справ, В. Степанківський, про якого дотепер ми згадували лише принагідно, справді взяв на себе цей риск. І то, мабуть, тільки тому, що він був одночасно на службі Антанти і думав, що може рахувати на доброзичливість уряду Керенського[76]. Але не зважаючи на те, його таки заарештовано на російському кордоні і він тільки з трудом зумів урятуватися за кордон, а саме до Стокгольму[77].

У шведській столиці, в зв’язку із заплянованою міжнародньою соціалістичною мировою конференцією, роїлося тоді від німецьких і австрійських урядових аґентів, яких завданням було впливати на представників робітничих партій, що прибували до Стокгольму, і слідити їх. Австрійське міністерство зовнішніх справ вислало туди своїх двох найздібніших урядовців: князя Еміля Фюрстенберґа і проф. університету Ганса Юберсберґера. Крім цього воно було інформоване про перебіг стокгольмських розмов ще й багатьома платними конфідентами[78], з німецьким соціял-демократом, д-ром М. Вурмбрандом на чолі[79].

Головним завданням українських спостерігачів було нав’язати із Стокгольму контакт до автономної київської «Центральної Ради». З тією метою приїхало тоді до Стокгольму не менше, ніж 7 українців {37} (д-р Донцов, д-р Панейко, Степанківський, Скоропис, Меленевський, Залізняк і його помічник В. Бандрівський). Але тільки найдрантивішому з них, а саме Залізнякові, пощастило досягти в тому напрямку деяких успіхів[80].

Також і тут треба докладно розрізняти між правдою і вигадкою.. Коли, напр., Залізняк супроти урядових чинників задавався, що він надрукував у Стокгольмі брошуру, ніби, з доручення українського військового комітету в Гельзінґфорсі, то це напевно неправда. Так само зголошення, що його запросив Центральний комітет новозаснованої партії українських соціял-революціонерів на конгрес цієї партії, що мав відбутися під кінець липня 1917 р.[81] Також дуже осторожно треба трактувати його повідомлення про закупко якоїсь містерійної машини (для друкування банкнотів?), що треба було для київських українців поладнати в Берлін[82]і. Одне є певне: це був Залізняк, який зааранжував зустріч представника українських соціял-революціонерів, висланого на стокгольмську конференцію, (який, ніби, мав називатися Володимир Залізняк) із галицько-українськими політиками К. Левицьким, Васильком і Темницьким у вересні 1917 р. в Jönköping[83].

 

Підписання мирного договору в Бересті

 

Правдою є далі, що Залізняк і його шеф Василько, з доручення австрійського уряду, брали участь у берестейських мирових переговорах між Центральними державами і українською «Центральною Радою»[84], і що особливо останній відогравав деяку ролю при заключенні мирового договору між Центральними державами і Україною[85]. Проте не забуваймо, що Центральна Рада тоді мусіла була залишити Київ, була в скрутному становищі і могла привернути свою владу в Києві тільки з допомогою німецьких та австрійських військ. У такій ситуації берестейським делегатам Центральної Ради (Любинський, Севрюк й інші) всякі засоби були добрі, і вони не мали вже застережень, сідати за один стіл навіть із Залізняком. З того не випливає, що Залізняк зискав нагло на політичній респектабельності, а радше те, що посли {38} Центральної Ради, через невмолиму логіку випадків, були примушені знизитися до рівня Залізняка[86].

Зате зустріла їх дуже швидко кара. Бо цей самий Василько, який аранжував для них мировий договір із Центральними державами, вже 6 тижнів пізніше дораджував австрійському урядові розігнати Центральну Раду і заступити її іншим режимом[87]. Але цю затію виконали не австрійці, а їхні союзники і наставлений ними уряд Скоропадського, зовсім природньо, правив за виключний інструмент німецької політики. В таких умовах австрійцям дуже звузилося поле діяльности для ширшої «української акції» на взір 1914–1915 рр. І коли австрійське Головне командування армії ще 1 березня 1918 р. думало про те, щоб «для переведення широкозакроєної пропаґанди в Україні… відновити зв’язок із Союзом визволення України»[88], то цю думку закинено дуже швидко, а Союз аж до кінця війни мусів задовільнитись дрібною місячною субвенцією 3 тис. корон.

Для людей, які ще три роки з легкої руки диспонували сотнями тисяч, це був поганий омен! І вони справді могли навіть говорити про щастя, що листопадова революція 1918, яка змела їхніх хлібодавців, залишила їх не пошкодованими, хоча вони заслужили на зовсім інше трактування. {39} {з журналу «Український самостійник», №140, Ч. 4, квітень 1969 стор. 32–39}

В 7 розділі п. н. «Екскурс про братів Розеліюс» автор зображує, на підставі документів, діяльність братів Розеліюс, які оперували в Балканських країнах і в Туреччині. Поскільки в цьому розділі немає мови про «Союз визволення України», пропускаємо його повністю. Ред. {«Українського самостійника»}

 

Союз і большевики

(До питання «Фінансової піддержки большевиків цісарським німецьким урядом»).

Дотепер була мова тільки про уряди, які давали гроші і авантюристів та аґентів, які їх одержували. Чи ж поза тими акторами не було жодних інших dramatis personae, про які ми мали б розповісти?

Коли б повірити міністеріяльним урядовцям та аґентам, то їх було багато. Це були з одного боку національні визвольні рухи, а з другого, революційні робітничі партії Росії, з російськими большевиками на чолі!

І так, напр., читаємо в звідомленні державного секретаря фон Кюльмана від 3 грудня 1917 р. таке[89]:

«Розпад Антанти і в висліді того створення сприятливішої для нас політичної комбінації становлять найважливішу воєнну ціль нашої дипломатії. Росія показалася найслабшим огнивом в ланцюгу наших ворогів. Звідси завдання вилучити помалу це огниво, і, як можливо, усунути його зовсім. Це була мета підривної діяльности, яку ми рішились виконувати за фронтом у Росії — в першу чергу шляхом сприяння сепаратистичним тенденціям і шляхом піддержки большевиків. Щойно після того, як большевики діставали від нас всілякими дорогами і під різними титулами постійно гроші, вони були спроможні розбудувати їх головний орган “Правда”, енергійно провести пропаґанду і розширити первісно вузьку базу їхньої партії». {26}

Стільки Кюльман. Його твердження звучать так категорично і походять з так «авторитетного» місця, що багато людей, навіть деякі історики, вважали за оправдане добачати в тому «доказ» на відому тезу про «платного німецького аґента Леніна»[90].

Пригляньмося цьому «доказові» ближче.

Кюльман говорить не тільки про російських большевиків. Він говорить одночасно — а навіть на першому місці — про «сепаратистичні» національні рухи, які нібито під час першої світової війни далися зловживати міністерству зовнішніх справ і німецькому Генеральному штабові[91].

Якщо йдеться про цей пункт, то, на нашу думку, ми доказали, що в тому немає ані навіть не могло бути ні йоти правди. Певна річ, урядовці Яґова, Ціммерманна і Кюльмана (докладно так же, як урядовці Берхтольда, Буріяна і Черніна) завдавали собі великого труду, щоб «впливати» на національні рухи в Росії. Але насправді вони впливали лише на авантюрників і продажних осібняків, які на протязі років годували їх фальшивим матеріалом про, нібито, викликані ними рухи, щоб тим нахабніше могти скубати своїх, спрагнених революції наказодавців. Чотири картони в «Політичному архіві» австрійського міністерства зовнішніх справ, що займаються «Союзом визволення України», свідчать про це промовисто. (Характеристичним є, що прізвища справжніх, загально визнаних провідників українського національного руху в Росії — як проф. Грушевський, Винниченко, Порш й інші — навіть не згадується в цих картонах![92]) І напевно не інакше малася справа також із фінськими, литовськими і грузинськими «акціями», які належали до «спеціяльної ланки» німецької дипломатії[93]. {27}

Але може є так, що говорили неправду тільки агенти зайняті в «національному» ресорті, а ті, що займалися соціальними рухами — говорили чисту правду? На жаль, мусимо цьому заперечити. Бо насправді не було докладно розмежованих «національних» і «соціальних» акцій, а були аґенти, які переважно діяли рівночасно в обидвох секторах. Адже годі прийняти, що вони — хоч би на те, щоб справити приємність пізнішим історикам — в одній справі говорили тільки неправду, а в іншій тільки правду.

Сказане стосується також «Союзу». Знаємо, що вже в листопаді 1914 р. Залізняк доручив Цеглинському, щоб він наладнав йому зв’язок {28} з Леніном, і що Цеглинський сміявся з того доручення[94]. Але також і конкурентам Залізняка (Меленевський та інші) прийшла ця блискуча ідея! Не даремно гр. Тарновський із Софії звітував 30 листопада 1914 р.:

«Виглядає також, що д-р Ганкевич[95] стоїть в якихось таємних зв’язках із російськими соціялістичними провідниками Парвусом і Леніном, які аґітують проти війни і російського уряду»[96].

А в «Звіті Союзу за вересень-грудень 1914» стоїть прямо: «Союз підтримував большевицьку фракцію російських демократів (Majoritätsfraktion) грішми і допомогою в наладнанні зв’язку з Росією. Провідник цієї фракції, Ленін, не є ворожий до українських вимог, що доказує його доповідь, про яку повідомляли „Ukrainische Nachrichten“ (Союзу)»[97].

Відповідно до того в бюджеті Союзу на 1915 рік стоїть, м. ін., 50 тис. корон «на піддержку російських революційних організацій»[98].

Але це ще не все. 26 листопада Меленевський телеграфував з Константинополя: «Гроші частково послано через людей в Україну, частково, згідно з договором, виплачено російським революціонерам; залишилося дуже мало. Прошу конечно негайно вислати щонайменше 50 тис. в золоті або в німецьких банкнотах»[99].

Ці гроші він напевно одержав би в наступних днях, але вміжчасі наспів донос Цеглинського і урядовці міністерства стали насторожені. Тому хіба гр. Гойош телеграфував до Палявіціні 28 листопада: «…також було б корисним дістати вгляд у договір з російськими революціонерами, про який згадує Меленевський»[100].

На те він дістав наступну відповідь:

«Про згаданий Меленевським „договір“ з російськими революціонерами можна було дізнатися тільки, що, очевидно, йдеться про усне договорення з окремими провідниками російської соціял-демократичної партії, які, в заміну за матеріяльні субсидії, запевнили Союз визволення України, що вставлять незалежність України в партійну програму і дадуть піддержку стремлінням Союзу через власну організацію».[101] {29}

Це «вияснення» Меленевського було очевидною вигадкою; бо ж жодна із фракцій російської соціял-демократії ніколи й не думала вставляти вимоги незалежности України «до партійної програми»… Але Меленевський знав своїх опікунів, і «50 тис. в золоті» йому виплачено[102]. {30} {з журналу «Український самостійник», №141, Ч. 5, травень 1969, стор. 26–30}

Це дослівно все, що знаходиться в чотирьох картонах «Політичного архіву» про взаємини між Союзом і російськими большевиками. Але це не перешкоджало деяким журналістам саме з цього вичитати «підтвердження» давнього твердження Керенського про «співпрацю Леніна з німецьким Генеральним штабом». І так у статті Гельґи Ґребінґ стоїть щодо Парвуса таке: «З вибухом війни він діє як посередник большевиків до протеґованого австрійцями „Союзу визволення України”. (Маю надію написати про це ближче в статті про австрійсько-угорську політику щодо України в часі першої світової війни)»[103].

Проте в актах немає найменшого сліду про «посередницьку» ролю Парвуса; все те є продуктом буйної фантазії пані Ґребінґ[104]. Коли б вона завдала собі труду, і, напр., прочитала кореспонденцію Леніна з 1916 р., то знайшла б там лист до Інес Арманди, в якому Ленін глузує із «Союзу визволення України» і з явним задоволенням стверджує, що Союзові не вдалося прихилити українських полонених з Росії до гасла «самостійної України»[105].

* * *

Але чи варто розглядати кожну нотатку в австрійських архівах, коли від деякого часу маємо цілу збірку документів, яка займається спеціально другим твердженням Кюльмана, що стосується большевиків? Маємо на думці книгу: „Germany and Revolution in Russia 1915–18. Documents from the Archives of the German Foreign Ministry, edited by Z. A. B. Zeman“. 1958. {32}

Не є нашим завданням докладно перевіряти цю збірку документів[106]. Але дозволимо собі на деякі завваги: Видавець німецьких актів напевно сподівався дати щось особливо «сенсаційного». Це завдання йому вдалося, хоча сенсація є протилежною до первісного задуму.

Книжечка Зімана дає таку саму несамовиту картину, що й австрійські акти стосовно «Союзу»: насправді це є своєрідний діялог між тузіньом міністеріяльних урядовців і тузіньом таємних агентів (на чолі з Парвусом і Кескюля[107]). Міністеріяльні урядовці розсівають гроші без того, щоб перевіряти звідомлення, які правлять за прилоги, тих, що одержали гроші, або щоб вимагати від них представлення рахунків. Натомість таємні агенти пишуть пильно містерійні звідомлення, в яких вони безперервно висилають емісарів або «мужів довір’я» до Росії, які з свойого боку складають одержані мільйони негайно на призначене місце[108], а крім цього закладають революційні організації та таємні друкарні, і навіть виконують принагідно {33} дрібні атентати[109]. Але: ніколи не названо прізвища емісарів у невтральних країнах або в Росії, якими послуговуються таємні аґенти, ані місць, де на їх доручення закладено організації чи друкарні, а так само прізвищ офіційних осіб, які впали жертвою терористичних акцій. Взагалі не довідуємося нічого конкретного:все є анонімне, все залишається в дискретній темноті... І ця мила товариська забава між міністеріяльними урядовцями і таємними аґентами проходить через 150 сторінок книжки; так що знудженому читачеві не залишається нічого іншого, як зрахувати витрачені суми[110]. Це принайменше є щось конкретне!

Очевидно, також і ця збірка документів приносить деякі цікаві аспекти, передусім психологічної натури. Бо ж на підставі опублікованих Зіманом документів можна студіювати ставлення великого політичного гохштаплера Парвуса, який щойно завдяки співпраці з німецьким міністерством закордонних справ, а не, як голосить фама, завдяки торговельним спекуляціям в Туреччині став мільйонером. (Коли б було інакше, то Парвус не мусів би починати своєї гохштаплерської кар’єри, як дрібний співробітник Меленевського.) Із цих актів довідуємось також, як саме цей гохштаплер (який інтелектуально набагато перевищував своїх міністеріяльних партнерів) втяв цю штуку: просто тому, що він віднаходив своїм витонченим інстинктом саме такі трюки, які найкраще відповідали примітивному способові думання тогочасної німецької панівної кляси, і на які вони неуникненно мусіли спійматись. Справді: Хто в усіх революціях добачає тільки штучно викликані бунти, а в усіх революціонерах тільки шубравців спрагнених влади і грошей, т. зн., хто визнає «поліційно-матеріялістичне» тлумачення історії, то йому без труднощів можна «продати» також ідею ad hoc створеної революції в ворожій країні шляхом фінансового підкупства. Парвус зрозумів це дуже добре і в тому полягала вся таємниця його «успіхів». Не диво, що вже після першої його розмови в міністерстві закордонних справ признано йому 7 млн на революцію в Росії, — суму визначену докладно на час між 9 і 22 січня 1916 р…[111]

Але чи вистачає тільки клясово зумовленої тупости вільгельмінських урядових установ, щоб вияснити цю подиву гідну «щедрість»[112]? {34} Ясно, на кошти урядових кас можна легко бути великодушним; але чому зрезиґновано з всякої контролі і виказування рахунків, таки трудно зрозуміти. Бож нарешті Парвус і tutti quanti — були людьми, яких ті же самі міністеріяльні урядовці називали «революційна сволота» (або навіть «жидівська сволота»); і де ж тоді була ґарантія на те, що ці люди зужиють відведені їм гроші справді на передбачені цілі, а не сховають їх до власної кишені? Виглядає, що міністеріяльні урядовці навіть ніколи про це й не подумали! Чому саме так, не будемо досліджувати.

 

Українські противники Союзу

Згадаємо ще коротко про українських противників Союзу. Найвизначнішим серед них був Лев Юркевич (псевдо Рибалка), який в 1915–1916 у Женеві видавав українську соціял-демократичну газету «Боротьба»[113].

 

 

Одним з головних завдань «Боротьби» було протиставитись віденському Союзові і його пропаґанді. Про це читаємо в одному заклику «Боротьби» заадресованому до румунської газети «Luptu». (Тут подаємо поновний переклад з німецького на українське — Ред. [Українського Самостійника]):

«…„Союзом визволення України” називає себе організація, підтримувана пруськими марками і австрійськими коронами. До цієї організації начебто мали належати також соціял-демократи і вони {35} начебто виконують в ній керівну ролю. Вони справді були головними засновниками цієї організації, яка зараз спочатку заявила в її українському органі, що стремить до створення конституційної монархії для України. Тут соціял-демократія, там конституційна монархія, мабуть з Гогенцолернами на чолі, — тут марки і корони!

Вони мали б також за пруські марки і австрійські корони викликати заворушення в Україні, підготовити революцію по думці їхніх наказолавців. Але їхня пропаґанда є також тільки уявною — бо ці два соціал-демократи (які належать до Союзу)… сидять спокійно в Відні і за чужі гроші демонструють у віденських нічних льокалях.

…Це є справжній стан речей. І тут запитуємо Парвуса, — чи знає він тепер, в яке багно попав і що служить людям, які з його іменем збивають капітал (в дослівному значенні цього слова[114])? Це мусіло бути опублікованим, щоб члени Інтернаціоналу (на жаль, він як цілість тепер не існує) знали справжній стан речей і щоб вони показали двері панові Меленевському та спільникам й після війни, так само, як показали йому двері російські товариші в Відні»[115].

Стільки про Л. Юркевича (який тоді стояв близько до большевиків[116] і належав до «ціммерманського напрямку») і про редаговану {36} ним «Боротьбу». На всякий випадок українські марксисти зовсім не потребують стидатися свойого минулого, не зважаючи на Меленевського, Скорописа та інших[117]. {37} {з журналу «Український самостійник», №142, Ч. 6, червень 1969, стор. 32–37}

 

Читайте також:

До аналізу Російської революції (Роман Роздольський)

Фрідріх Енґельс про Україну (Роман Роздольський)

Укапізм: втрачена лівиця. Вступ до книжки Кріса Форда (Кріс Форд)

Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу» та історія марксизму в Російській імперії (Тарас Білоус)

 


Примітки

  1. ^ Роман Роздольський народився 19 липня 1898 р. у Львові, в родині відомого етнографа та мовознавця, Йосифа Роздольського. Вже в гімназії Роман брав участь в таємних самоосвітних соціялістичних гуртках молоді, в т. зв. «драгоманівках». «З „драгоманівок“ вийшли кадри тих провідників КПЗУ, що тісно пов’язували боротьбу за соціяльне визволення з національним. Власне ці найближчі товариші Романа Роздольського послідовно протистояли розгнузданому російському шовінізмові в 30-их роках. Цей актив загинув майже всеціло в сталінських казематах...» (Борис Левицький: «Роман Роздольський», Сучасність, 5, 1968).
    Роздольський студіював у Празькому і Віденському університетах і здобув ступінь д-ра політичних наук. В 1934 р. він повернувся до Львова і до вибуху другої світової війни працював у тамошньому університеті.
    В 1942 р. Р. Роздольського ув’язнило Гестапо і він до кінця війни перебув у концтаборах — Авшвіц, Равенсбрюк і Оранієнбурґ.
    В 1947 р. родина Роздольських (Роман з дружиною і сином) виїхала до США, де Роман мав змогу продовжувати свою дослідно-наукову працю.
    Роман Роздольський помер 20 жовтня 1967 р. в Чікаґо.
    Покійний залишив цілий ряд ґрунтовних наукових праць і публіцистичних есеїв та статтей, писаних українською, польською і німецькою мовами. Його праці є добре відомими та високо ціненими у фахових колах істориків, а спеціяльно дослідників марксизму. Він ніколи не скривав, а навпаки підкреслював, що він українець. Але, не зважаючи на те, його часто називають польським, німецьким чи російським дослідником. Напр., у рецензійній статті, поміщеній в «Siiddeutsche Zeitung», від 25 січня ц. р., Роздольський — «уроджений росіянин». Тим часом по той бік залізної завіси, напр., у «Вопросы истории КПСС» (І. 1969) його окреслено дуже своєрідно і, по суті, парадоксально «меншевицький український націоналіст Роздольський».
    З Романом Роздольським я запізнався в 1943 р. у концтаборі Авшвіц. Тоді я ще нічого не знав про його наукову працю і про його політичні погляди. В частих і довгих розмовах ми стали собі якось близькими. Я багато навчився від нього, зокрема в ділянці соціології. Пройшло багато років заки я мав нагоду відвідати родину Роздольських у Детройті. А потім ми обмінялися лише кількома листами. Роман Роздольський був надзвичайно милою людиною і дуже совісним та акуратним дослідником. Ледве, чи є ще особи, а напевно їх немає серед українців, щоб так докладно знали віденський архів з його багатою українською документацією. Жартуючи його дружина говорила, що для Романа дійсністю є XIX і початок XX століття, бо в поточному, сучасному житті він був часто зворушливо безпорадним. Роман Роздольський був шляхетною, ідейною, принципіяльною, а при тому дуже скромною людиною. Не зважаючи на важкі переживання і поганий стан здоров’я, він ніколи не втрачав оптимізму і визначався великою дозою глумливого, але не злосливого гумору.
    Його політичні погляди були різними від моїх. З перспективи часу треба сказати, що всі ми в багатьох справах та речах на протязі проминулих 50 літ робили помилки, переживали глибокі розчарування. Але ніхто не посмів би сказати, що мотиви поглядів та поступовання Романа Роздольського в будь-якій сфері були нечесними чи не шляхетними. (Богдан Кордюк)
  2. ^ Цікаво, як оцінив ці з’єднання в 1914 р. польський консервативний політик і колишній намісник Галичини, д-р Бобжинський. Про те читаємо в „Aufzeichnungen über Besprechungen der beiden Ministerpräsidenten, des gemeinsamen Finanzministers, des kön. ung. Ministers am ah. Hoflager und des Statthallers a. D. Dr. Bobrzynski beim Minister des Äussern am 20. VIII. 1914“«Після кількох вступних слів предсідника про мету обговорення, забирає голос намісник д-р Бобжинський, щоби зреферувати свої враження, зібрані в Кракові. Він звертає увагу на те, що радикальні кола в Галичині від ряду літ сприяють рухові, піддержуваному мілітарними органами, який має на увазі організацію стрілецьких товариств з метою боротьби проти Росії. Він завжди перестерігав перед цим рухом; через те виховалися молоді безвідповідальні елементи до радикальних ідей, а тепер завважено, що ці стрілецькі товариства не мають жодної мілітарної вартости, а навіть можуть бути невигідними для оперуючої армії, поскільки не хочуть підпорядкуватись мілітарному наказодавству і в російській Польщі вони могли б знову розбурхати давні революційні ідеї, а тепер є всякі підстави не допустити до їх виникнення. Розсудливі елементи в Галичині усвідомили це тепер, і в Кракові відбулись збори всіх авторитетних польських парляментаристів, на яких схвалено постанову не визнати національний уряд, що створився таємно для російської Польщі, і що має бути покликана до життя єдина організація в Галичині, яка почала б узброєння польських легіонів у Кракові і Львові…» (Р. А., І, 522, Liasse XCVII/11, „Die Zukunft der Russland abzunehmenden Gebiete“, fol. 82–8.).
  3. ^ Ведена Юркевичем (Рибалка) Українська соціял-демократія в Росії заступалася тільки за територіяльну автономію України.
  4. ^  Див. „Amtsnotiz über einige von dem k. u. k. Gesandten Freiherrn von Giesl am 30. August 1914 in Lemberg über die Parteiverhältnisse geführten Gespräche" (P. А., I, 902): Ц. к. намісник фон Коритовський заступає погляд, що керівники українського руху мають найліпші інтенції, але вони не посідають серед народу жодного впливу, і що рутенський народ тіні в великій масі підпадає під вплив русофільських елементів. Керівники української партії також признають такі обставини, з того приводу вони дуже нещасливі і застосовують тепер тактику приховування всього цього. Зрештою, ці керівники в більшості є слабими людьми, що підпадають під впливи їхніх партійних товаришів, а особливо під впливи родинних пов’язань, які часто ведуть до русофільського табору. Доходить до того, що приналежні до українського руху люди є звичайно дикі, нездисципліновані і грубо неосвічені, під час коли русофіли вдержують добру дисципліну, є добре зорганізовані і звичайно ліпше виховані... Після досвідів останніх тижнів українське питання резюмуеться в такому напрямку, що, в зв’язку з інвазією російських військ у Галичині і завваженому при цьому ставленні рутенської людности, стало ясним, що рутенська людність у своїй масі думає здецидовано по-русофільському і пізніше, коли їй дасться нагоду до того, діятиме на користь росіян і проти нас. Український рух під сучасну пору не має жодного ґрунту; є лише провідники, а немає жодної партії. Цим не сказано, що українська думка в майбутньому не зможе пробитися, коли Росія буде переможена. Тоді, одначе, після прогнання росіян, через країну мусить пройти найперше кат і усунути зрадників (sic!). Щойно тоді мав би наступити період надзвичайних законів, в якому треба було б підготовити ґрунт для українізму.» Порівн. також телеграму прем’єр-міністра графа ІПтюрка (Stürgh) до Головного командування армії від 28. VIII. 1914: «Покликуючись на дуже поважний протест Львівського митрополита, українське партійне представництво в Відні, два дні тому, подало скаргу проти ув’язнення багатьох, в тому числі визначних партійців, на їхню думку політично цілком непідозрілих... Я хотів би вийти з передумови, що, згідно з тамошніми інтенціями, ув’язнення українських партійців на всякий випадок мають бути проведені тільки на підставі сумлінно зважених приводів до підозри. В іншому випадку весь український рух у Східній Галичині, до якого тепер апелюється мілітарно і політично, може розгорітися в хвилювання та огірчення проти війська, що тим разом видається мені зокрема ризиковним. Не зважаючи на діючу компетентність прийому, в інтересі ведення війни мушу настійно просити, дати вказівки в тому напрямі, щоб при подібних заходах проти русофільських елементів не були пошкодовані патріотично наставлені. Погляди та свідчення польських мужів довір’я є, в даному випадку, позбавлені вимаганої об’активности, а тому видається мені настійно вимогливим уважлива, докладна перевірка з боку підлеглих військових властей». (Ibid.)
  5. ^ У віденському парламенті було 35 українських і 6 русофільських послів, отже відношення як 6 до 1.
  6. ^ Зрештою Донцов уступив уже в вересні 1914 р. «з управи Союзу ..., бо його пропозиція, щоб про гроші велася докладна відчитність, була одноголосно відхилена». (Р. А., І, 902). Це. одначе, не заважало Донцову під час першої війни (про другу будемо мовчати) на власну руку діяти для австрійського або німецького уряду в Відні, Берліні і Швайцарії.
  7. ^ В противенстві до «Української соціял-демократичної партії», керованої Юркевичем, «Спілка» була лише регіональною організацією «Російської соціял-демократичної робітничої партії» (РСДРП). На партійному конгресі в Стокгольмі Меленевський (псевдонім Басок) твердив, що «пролетаріят України є повністю зрусифікований і тому не потребує жодної окремої організації».
  8. ^ Окрема партія українських соціял-революціонерів постала щойно після березневої революції 1917 р. у Києві.
  9. ^ У чому полягав цей компроміс видно з меморандуму Союзу від 12. IX. 1914: «При особливому становищі, що панує в Україні, вивласнення лятифундій не означало б перевороту, а радше істотно причинилося б до успокоения революційного шумування… Для великих землевласників признається відповідне відшкодування». («Що мають принести союзні армії українському народові у війні з Росією. — Субстрат до дискусії.» (Р. А., І, 902). А в свойому заклику до українського народу в Росії Союз писав: «Не бійтеся австрійських військ! — Вони приносять нам землю і волю. Вони приносять нам землю, бо весь державний, цісарський і вірно-царський панський ґрунт та земля на просторі занятому Австро-Угорщиною перейде навіки у власність селян».Звичайно, навіть такі «компромісові розв’язки» українського аграрного питання мусіли налякати великих польських землевласників на Україні! Ось у звідомленні австрійського консули в Монтре (Швaйцарія) Скшинського, від 29. II. 1916, говориться: «Серед поляків поширюється тут відомість, що рутенські агітатори (мається на думці агентів віденського Союзу) роздають серед українських полонених анархістичні публікації з дозволом наших мілітарних установ. Що це означає для, майже виключно польських, дідичів на Україні, є ясним. Одночасно треба побоюватися, що пожежу трудно буде зльокалізувати — у Східній Галичині і в Угорщині жиють рутенці, щоб не говорити про тих, які евент. мали б бути прилучені до монархії…» (Р. А., І, 929.).А втім: Коли «уряд» російської Польщі, встановлений Центральними державами 1916 р., так навально натискав на співучасть Польщі в мирових переговорах у Бересті, то це — як показують акти — зводилося передусім до стремління згасити наслідки спонтанної аграрної революції в Україні 1917 р. З допомогою австрійського і німецького урядів, Центральна Рада мала бути примушена зобов’язатися до повного відшкодування польським дідичам, зглядно пізніший вступ німецьких та австрійських військ на Україну мав би бути використаний для того, щоб повернути польській шляхті землі, які вже розділили селяни! Саме з цього приводу' австрійський дипломат, барон Флотов (Flotow) писав 8. V. 1918: «Поляки повинні здати собі справу з того що, історичні події в розмірі та значенню російської революції не дадуться просто стерти в своїх наслідках». (Р. А., І, 1040.). Це слова, з яких могли б навчитися також деякі нинішні дипломати.
  10. ^  Союз передрукував російською мовою брошури: Л. Мартов, «Прості слова» і А. Парвус, «Боротьба проти царату».
  11. ^ Подібність прізвищ цієї особи з Л. Д. Троцьким послужила російським соціял-патріотам до того, щоб обвинувачувати останнього в співпраці з Центральними державами. (Див.: І. Deutscher, „The Prophet Armed”, стор. 216–7.).
  12. ^ Під час першої світової війни було не менше, ніж 7 українських «Інформаційних бюро»: одне в Лондоні (Рафалович), два в Швейцарії (бюро Степанківського і бюро Є. Бачинського). одне з Відні (Бардах), два в Стокгольмі (Степанківський, Залізняк) і одне в Берліні (Д. Донцов). За винятком лондонського бюро всі інші були субвенціоновані урядами Центральних держав.
  13. ^  Шпигунська централя Головного командування армії.
  14. ^ Про це пізніше.
  15. ^ Про фантастичні акції д-ра Ціммера і Небєля. як також про ще дивовижнішу «кеппенекіяду» братів Розеліюс і їхнього спільника Манесмана в дальшому розділі.
  16. ^  Тут кілька біографічних дат про Меленевського: «Маріян Меленевський… походить з Росії, відомий під псевдонімом Басок і Іван Гилька. У Відні (перед війною) він жив у VIII. Bez., Skodag. 16/16. До вибуху війни він перебував довший час у Лондоні, але з її вибухом повернувся до Австрії... Він видавав разом з іншими російськими емігрантами, у тому числі Дорошенко, Донцов і Жук... в 1907 у Львові публікацію п. н. „Праця” ...» (Aus der in Min. des Äussern verfassten „Information”, P. А., I, 903.).
  17. ^  Щоправда, Парвус був названий у мною досліджуваних актах австрійського міністерства зовнішніх справ щойно 12. XI. 1914. Цього дня телеграфував константинопільський амбасадор Палявіціні до Відня: «Для консуля Урбаса, шифром, таємне. — Парвус, насправді д-р Олександер Гельфанд, росіянин, співробітник Ґабрієля Штольца (псевдо агента Гордий) і Меленевського, просить австрійського паспорту. Чи можна задовольнити це бажання?» Наступного дня він дістав відповідь, що Парвус може дістати бажаний паспорт, але може вживати його «тільки на поїздку до монархії» (Р. А., І, 902.). Більше про Парвуса далі в цій праці.
  18. ^  Порів. Liman v. Sanders, ,,Fünf Jahre Türkei", 1920, стор. 378.
  19. ^  Палявіціні не завважив, що він сам кілька днів тому (28. IX. 1914) виплатив «майорові Аскері бей, замешкалому в готелі Месерет, покликуючись на д-ра Миколу Залізняка, 2 700 франків в золоті.
  20. ^  Телег. Палявіціні з Єнікей від 2. X. 1914, ч. 699.
  21. ^  Міністерство зовнішніх справ до Палявіціні, від 9. X. 1914, ч. 602. Порівн. також телеграму до члена Союзу Цеглинського в Букарешті від 14. X. 1914: «Тому ми маємо розвинути зокрема серед матросів найінтенсивнішу діяльність. Збунтовані кораблі можуть без небезпеки плисти до Туреччини. Маю ґарантію, що турецький уряд купить кораблі від матросів». (Р. А., І, 902.).
  22. ^  Див. телег, до барона Ґіскра в Газі від 11. X. 1914, в якому міністерство просить його про інформацію, «чи було б можливим, через довіреного посередника, робити заходи для транспорту зброї та боєприпасів до Смирни на голляндському кораблі з голляндського порту». (Ґіскра відповів, що ця справа видається йому «майже неможливою».
  23. ^  Шеф інформаційного відділу Головного командування армії.
  24. ^  Турецький міністер війни.
  25. ^  Аналогічна формація до польських легіонів Пілсудського «Українські Січові Стрільці».
  26. ^  Р. А., І, 902.
  27. ^  Телег, від 13. XI. 1914, ч. 744 (там же)
  28. ^  Приватний лист до Граніловіча, 14. IX. 1914, там же. (Підкреслення моє.)
  29. ^  Австрійський головнокомандуючий.
  30. ^  Порівн. фусноту 15.
  31. ^  Приватний лист графа Гойоші до Граніловіча, 14. IX. 1914. (Р. А., І, 902).
  32. ^  Там же, тел. барона Ґісля, Abt. 101, Nr. 189.
  33. ^  Тешин, 16. IX. 1914, ч. 200, шифр.
  34. ^  Порівн. тел. Палявіціні від 30. IX. 1914: «Спонуканий призидією Союзу, що грузин Тріа вибере 50 цілком певних полонених георґійців і грузинів (так,) і в найкоротшому часі пришле відділами сюди. Сам Тріа має прибути вкоротці. Мілітарно рекомендується. Ліман фон Зандерс».
  35. ^  Приватний лист графа Гойоша до полк. Стайніца, 1. XII. 1914.
  36. ^  Порівн. «Приватний лист графа Гойоша до полк. Фішера» від 13. IX. 1914: «В справі рекрутування 400 чоловік із українських стрільців приходимо до вас з тим листом пане полковнику, — один представник української Національної ради і один представник «Союзу визволення України». (Корпус) має бути від нині найпізніше до трьох тижнів у Константинополі ...» (Р. А., І, 902.)
  37. ^  Порівн. відому книгу Pomiankowski — „Der Zusammenbruch des ottomanisehen Reiches“… 1928, де (стор. 72—3) присвячено декілька абзаців планові інусургенізації Кубанщини».
  38. ^ Там же. Порівн. тел. Палявіціні від 16. IX. 1914: «Енвер-паша був би в принципі згідний з ідеєю висадки експедиційного корпуса на північному Кавказі, але сказав мені, що це було б здійсненним тільки тоді, коли б було забезпечене повне панування на Чорному морі, а так покищо не є.«Коли 500 українців під проводом австрійських офіцерів хочуть самі започаткувати інсургенцію даного терену, то він був би готовий перевезти їх через Чорне море і там висадити. Проте експедиція раз висаджена, мусіла б оперувати на власну руку». (Там же.)
  39. ^  Там же.
  40. ^  Там же, Граніловіч до Гойоша, 20. IX. 1914.
  41. ^  Р. А., І, 903.
  42. ^  Див. телеграми до Палявіціні від 27. X., 29. X. і 11. ХП. 1914.
  43. ^  Р. А., І, 903. (Перший донос Цеглинського).
  44. ^  Галицько-український соціял-демократ. (Характерно, що більшість діячів Союзу складалася із соціял-демократів.)
  45. ^  „Politischer Archiv“ (І, 903) є дві редакції цього: одна від кінця листопада 1914 і друга від січня 1915.
  46. ^  Для вияснення наступного: Щоб не мусіти ділитися всіми фондами одержаними від урядів з іншими п’ятьма членами Союзу, Залізняк послуговувався — побіч офіційного Союзу — також вигаданою «партією українських соціял-революціонерів», що складалася лише з нього та його приятеля Корольова і яка, незалежна від Союзу, не була зобов’язана супроти нього до розчислення. Вислані за кордон діячі (коло 30 людей) були завербовувані по різному, або через Союз або через «партію соціял-революціонерів», хоча всі вони вважалися австрійським урядом як діячі Союзу і хоча президія Союзу була в руках Залізняка. (Тільки він сам підписував всі шифровані телеграми, які були висилані міністерством зовнішніх справ дипломатичною поштою.) Щойно після доносу Цеглинського Залізняка усунено із Союзу, якого керівництво перебрали Меленевський і Скоропис.
  47. ^  Чи Цеглинський тоді справді вірив слову чести Залізняка залишаємо на боці. На всякий випадок фальшування документів належало до спеціяльних здібностей Залізняка і його компаньйонів. Так напр., в швайцарсько-російському соціял-революційному органі «Жизнь» («La Vie») появилася 27. 6. 1915 стаття («Тиждень поголосок»), в якій звітується про Конгрес української молоді Росії 1915 р., який насправді ніколи не відбувся, як також про вигадану групу харківських соціял-революціонерів і виданий нею заклик «До братів селян». Але коли знаємо, що ця містерійна відомість походила з «Бюлетеня» віденського Союзу, то не треба її трактувати поважно.
  48. ^  Насправді Цеглинський дістав через букарештське посольство в вересні-жовтні 1914 р.: 2 000 леїв, 2 000 франків і 6 000 рублів (Р. А., І, 902.)
  49. ^  Порівн. фусноту 15. 
  50. ^  «Середньоєвропейським міщанам, які переступають межі формально-леґального хіба лише при митній контролі — глузує в зв’язку з тим Цеглинський — таке завваження може видаватися цілком переконливим: жоден лист тепер не може прийти, нема жодного міжнародного розкладу їзди, — і взагалі — Росія! Там є багато козаків, які потребують багато горілки і багато українських соціял-революціонерів, які потребують багато грошей, а що ж поза тим можна ще знати?»
  51. ^  Порівн. Р. А., І, 903, лист Василька до Гойоша від 10.12.1914: «...що полк. Фішер просив мене принагідно, покликуючись на нього тут у Відні на найвідповідальнішому місці вказати на те, що Залізняк має повністю рацію, не довіряти Лопухові (також називаний Дуп і Гаврилів), що полк. Фішер є тої думки, що Лопух повинен бути інтернований в такому місці де нема ні росіян, ні українців, і де йому передусім мусіла б бути заборонена всяка переписка.» (Гаврилів мав бути пізніше (1915) нібито розстріляний австрійськими жандармами на Буковині.)
  52. ^  Отже, Залізняк не знав, що Цеглинський сам знайшов шлях до Розеліюса.
  53. ^  Один з провідних галицько-українських соціял-демократів; діяч Союзу.
  54. ^  «Вислані в Україну» емісари Залізняка — додає Цеглинський — напевно заслуговували б, щоб деякі з них «були закликані до Відня, щоб там прийшли, трохи відпочали, особисто позвітували і особисто подякували, і на протязі кількох днів налюбувались віденським повітрям і з усім приналежним до того. Після війни буде запізно; завжди „будуть у Відні гарні дівчата і буде існувати Відень”, але „ніколи вже не буде” українських соціял-революціонерів; як високо не виросло б їх число в воєнному часі, то жоден не переживе заключения миру. Також для обидвох урядів було б хіба корисним пізнати сповнених легендою дніпровських Нібелюнґів не лише з оповідань. Проте — де нема нічого, то навіть цісарський уряд втратив своє право. Залишається геройський епос».
  55. ^  Про Юркевича і видаваний ним журнал «Боротьба» — пізніше.
  56. ^  Дирекція поліції в Відні, 18. XII. 1914 (Р. А., І, 903).
  57. ^  Дирекція поліції в Відні, 28. XI. 1914. (Там же).
  58. ^  Меморандум консуля Е. Урбаса: „Wie steht die Affaire Zalizniak?" 10. XII. 1914 (Там же).
  59. ^  Місячна платня університетського професора виносила тоді пересічно коло 500 корон.
  60. ^  Р. А., І, 903.
  61. ^  Консуль Урбас, „Bemerkungen zur Beilage des Ber. Nr. 68 E/p dto.“ Konstantinopel, 19. XI. 1914 (P. А., I, 903).
  62. ^  Цікавим способом акт, що займається аферою Залізняка, має примітку: «Доручити п. консулеві Р. фон Оппенгаймерові! (Не консулеві Урбасові)». (Там же).
  63. ^  Така ж протиставність віджила пізніше (1917–1918) у стосунку до української «Центральної ради» і до уряду Скоропадського.
  64. ^  Це, мабуть, Залізняк зробив донос на Цеглинського в «Департаменті для юстиції» в Женеві, як на особу політично підозрілу. (Див. Der Akt der Pol.-Dir. in Wicn, 20. II. 1915, Pr. Z. 6426/K. „Ceglinski Nikolaus, Leumund“).
  65. ^  Ще 4 січня 1915 Меленевський міг телеграфувати до Союзу через амбасаду в Константинополі: «Настрої в Грузії сприятливі. Приготуйте коло 100 українців і грузинів для експедиції». (Р. А., І, 902).
  66. ^  Проте Союз не забував підкреслювати, що він трактує ці субвенції лише, як «позички», які він «пізніше, коли постане самостійна Україна, буде сплачувати». (Меморандум Союзу від 12 лютого 1915. Р. А., І, 903).
  67. ^  Міністерство зовнішніх справ до посольств у Берліні, Константинополі, Софії, Букарешті, Римі, Газі, Берні, Стокгольмі, Мюнхені — від 6 травня 1915. — Там же.
  68. ^  Так, напр., представник Союзу в Софії, д-р Л. Ганкевич (провідний галицько-український соціял-демократ) без жодної підстави зробив донос за «русофільство» на поляка д-ра М. Лаврецьксго, який працював фахівцем у еалінах Туреччини. (Амбасада в Софії, 5 грудня 1915, — Р. А., І, 902).
  69. ^  «Звітна доповідь» Союзу за вересень-грудень 1914, (Р. А., І, 903). Як називалися ці большевики, не сказано.
  70. ^  Тут дотичний документ: «Телеграма цісарської амбасади в Константинополі до цісарського німецького міністерства зовнішніх справ у Берліні, 10 травня 1915: Для нав’язання контакту з їхніми товаришами, що діють за кордоном, сюди прибули два, як видається, провідні члени „Союзу визволення України” і були впроваджені до амбасади паном Меленевським. Вони звітують про сприятливі настрої і стан руху в Росії. На підставі постанови конференції Союзу, що відбулася місяць тому, висланники просять про становище німецького уряду до наступних пунктів:
  71. ^  Згідно з істориком Дм. Дорошенком (який щодо цього вправді спирається лише на заподання Жука і Меленевського), цей «емісар з України» називався Е. Голіцинський. («Історія України 1917–1923 рр.» Т. І, стор. 36).
  72. ^  Телеграми із Стокгольму від 3, 9 і 18 січня 1915. (Там же). Про Раффаловича читаємо в Л. Троцького „Diary in Exile“, 1935, замітки, стор. 177: «А. Раффалович, таємний дорадник російського міністерства фінансів у Парижі перед першою світовою війною, мав за завдання підкупляти французьких журналістів та видавців для піддержки царського уряду та його зовнішньої політики і старатися про французькі позики. Його листи до царських міністрів про його успіхи, які швидко здійснювалися, опубліковано після большевицької революції».
  73. ^ Порівн. Z. А. B. Zeman, „Germany and the Revolution in Russia 1915–18“, стор. 18 і далі.Про Кескюля говориться в наших документах: «Кескюля, якого я знаю від 1912 р., є естонець, заступає напрямок Леніна, є русофоб, і він у Швайцарії відсунувся від російських емігрантів. Він був там найперше співробітником „Volksrecht“, пізніше „Bund“, виступав також в соціалістичних естонських газетах. Я вважаю його за певного. Бензія». (Тел. Палявіцінія, Пера, 7 лютого 1915). Кескюля дістав за допомогою Меленевського перепустку на прізвище «Міддендорф» і поїхав 2 лютого 1915 до Відня, а звідтам до Стокгольму. (Р. А., І, 902).
  74. ^  Міністерство зовнішніх справ до Евіденційного бюро Генерального штабу, Z.573, Відень, 26 листопада 1915. (Р. А., І, 903).
  75. ^  Прохання Меленевського від 8 червня 1916 про «суму 40 тис. корон на покриття довгів і про місячну субвенцію 72 тис. корон» ген. консуль фон Оппенгаймер відхилив. (Там же). Скільки в тому часі Союз діставав від німецького уряду, можна б ствердити лише на підставі документів німецького міністерства закордонних справ.
  76. ^  Тут декілька дат про Степанківського: 1912 р. він прибув до Галичини, як політичний емігрант, і звідси виїхав до Лондону, де, за підтримкою австрійського уряду, опублікував брошуру: The Russian Plot to seize „Galicia“. З вибухом війни (як і Меленевський) повернувся до Австрії і з доручення міністерства зовнішніх справ був негайно висланий до Румунії. Але вже 2. 1. 1915 р. австрійський амбасадор у Букарешті, граф. Чернін, зголошував до Відня: «Німецький колега має підстави думати, що згаданий є на російській службі. Я буду старатися нав’язати з ним контакт, щоб вжити його проти росіян.» (Р. А., І. 902.) Коротко після того Степанківський, з доручення Союзу, виїхав до Швайцарії, і в Льозанні видавав журнали: „L'Ukraine" і „The Ukraine". За якийсь час одначе він зірвав із Союзом і зв’язався з протектором Залізняка, бароном Васильком. У липні 1917 р. Степанківський виїхав, з австрійським паспортом, до Стокгольму, де заклав українське кореспонденційне бюро. Після невдачної подорожі до Росії Степанківський повернувся до Стокгольму, і нарешті (в грудні 1917) причалив до Лондону. В одному акті міністерства зовнішніх справ від 1. 8. 1917 його схарактеризовано в наступний спосіб: «Степанківський належить до таких політичних „письменників”… які є податливі на дзвінкі аргументи, байдуже з якого боку вони походять». (Р. А., І, 790.)
  77. ^  Цю подорож Степанківського коментував пізніше його спільник, Марко Бардах, у наступний спосіб: «Я знаю — писав він у своєму проханні до міністерства зовнішніх справ 30. X. 1917 — проти мене висунуть закид, що моє бюро має зв’язки з паном Володимиром Степанківським, якому закидають, що він є на службі Антанти. Ув’язнення Степанківського, під час його повороту до Росії, і вкинення його до Петропавловської твердині, під закидом, що він є німецьким шпіоном, є тепер найкращим опрокиненням цього очорнення». (Р. А., І, 903.)
  78. ^  Це була «довірена особа С», яку Г. Ґребінґ згадує в своїй статті: „So macht man Revolution!“ (Politische Studien, 1957, H. 91, стор. 223)
  79. ^  Як довірена особа німецького уряду діяв тоді в Стокгольмі Ґ. Маєр, пізніший біограф Енгельса, який одначе робив це не з грошевих, але з німецько-патріотичних спонук. (Див. G. Мауег, „Erinnerungen. Vom Journalisten zum Historiker der deutschen Arbeiterbewegung“, Кар. „Friedensbemühungen in Stockholm“.)
  80. ^  Залізняк до Василька: «Я маю тепер дуже добрі зв’язки із цим комітетом і вчора вислав туди 25 тис. примірників виданої мною тут наново брошури. Гроші на друкування я дістав від комітету». (Телеграма із Стокгольму від 11. VIII. 1917, — Р. А., І, 1042.)
  81. ^  Залізняк до Василька: «Вчора я дістав лист з Києва від Центрального комітету Української партії соціял-революціонерів. Центральний комітет запрошує наш закордонний комітет на конгрес партії, що має відбутися 15 до 18 липня старого стилю в Києві...» (Телеграма Гадіка від 17. VII. 1917, — Р. А., там же).
  82. ^  Телеграма Гадіка від 20 і 26. X. 1917 (там же.)
  83. ^  Телеграма Гадіка від ЗО. VIII. і 4. IX. 1917 (там же.)
  84. ^  Тел. з Берестя Литовського від 2. II. 1918: «Посол Р. фон Василько нехай приїде сюди так швидко як лише можливо. Строга таємність очевидно необхідна. Гол. ком. Схід, телеграфічно дозволила на в’їзд.
  85. ^  Порівн. Wheeler-Bennet, „Brest-Litovsk. The Forgotten Peace“, стор. 214.
  86. ^  У зв’язку з тим варто звернути увагу на шифровану телеграму, яку австрійський міністер зовнішніх справ Чернін вислав з Берестя Литовського до Відня на день перед підписанням українського мирового договору:«До міністерства зовнішніх справ, Відень, 271 — 7. II. 1918.Прошу вислати негайно 1 млн корон в паперах через кур’єра з таємного фонду. Чернін.» (Р. А., І. 1077.)Пощо потребував граф Чернін 1 млн корон так нагло в Бересті? Все говорить за тим, що ця сума мала служити для того, щоб запевнити безперебійне підписання мирового договору. (Також і в цьому випадку можна допускати «посередництво» «найбільшого українського нумізматика», як сучасники називали посла Василька.)
  87. ^  Див. телег. графа Форґаха з Києва від 28. III. 1918: «Пан фон Василько заступає погляд, що ми не зайдемо далеко з теперішнім (українським) урядом, і що він буде просто стримувати достави збіжжя. На його думку, була б його заміна і привернення упорядкованих відносин легкою справою, коли б він не втішався опікою німців. Я справді думаю, що виміна думок з Берліном щодо зміни тутешніх невиносимих умов і енергійного виступу є негайно потрібні». (Р. А., І, 152.)
  88. ^  Див. Акт: «Ц. К. Головне командування армії, відділ зв’язку. Негайне! Строго таємне! Через кур’єра. Поновне нав’язання взаємин з Союзом визволення України, — постій, 1. III. 1918.» (Р. А., І. 1041.)
  89. ^ Це звідомлення надруковане дотепер лише англійською мовою. Цитуємо зворотний переклад цього звідомлення на німецьку з памфлету S. T. Possony: „Jahrhundert des Aufrührs“, 1956, стор. 451 (тут подаємо переклад з німецького тексту. — Ред.).Порівн. також звідомлення Кюльмана від 29 вересня 1917 опубліковане в Зімана: „The military operations on the Eastern front, which were prepared on a large scale and have been carried out with great success, were secondet by intensive undermining activities inside Russia on the part of the Foreign Ministry. Our first interest, in these activities, was to further nationalist and separatist endeavours as far as possible and to give strong support to the revolutionary elements… Our work together has shown tangible results. The Bolshevik movement could never have attained the scale or influence which it has today without our continual support. The is every indication that the movement will continue to crow, and the same is true also of the Finnish and Ukrainian independence movements”.
  90. ^ «Німецьке видання цієї книжки — пише про свій памфлет Посоні — було вже в друку, коли англійський історик Катков опублікував ноту німецького державного секретаря фон Кюльмана до німецького цісаря, в якій підтверджено піддержку Леніна німецькими урядовими чинниками з усією бажаною ясністю». (Цит. праця, стор. 449.)
  91. ^  Цю обставину очевидно старанно виминають такі «історики», як Катков, Посоні та інші.
  92. ^  Але ми знаємо з поважних історичних публікацій, що названі провідники українського національного руху в Росії поставилися від самого початку негативно до віденського Союзу, і що Грушевський в свойому характері, як голова Центральної Ради кількакратно публічно осуджував (в травні і в вересні 1917) діяльність цього Союзу. (Див. книга: «1917-ий год на Києвщині», 1928, стор. 216).
  93. ^ У «Politischer Archiv» знаходиться замітка, яка спеціяльно займається грузинською політикою німецького уряду перед російською жовтневою революцією. Ми довідуємося звідтам цікаві деталі про німецькі намагання «інсургенізації» Грузії в першій світовій війні, які заслуговують на те, щоб їх зацитувати. І так у звідомленні від 12 грудня 1914 австрійський конзуль в Трапезунді, Квятковський, пише:«Творення банд для прикордонної служби та інсургенізацію російських прикордонних територій — найперше околиць Батумі — розпочато з кінцем вересня біжучого року; крім добровольців включено тут і в Різе кілька соток в’язнів, у тому числі не мало тяжких злочинців, так що тутешня в’язниця, звичайно переповнена, стала майже пусткою. У в’язниці в Різе два німецькі офіцери переводили вибірку серед численних зголошених… 11 цього місяця відійшло коло 600 бандитів під керівництвом двох німецьких офіцерів до кордону». А в звідомленні від 13 січня 1915 читаємо: «Генеральний конзулят Трапезунд телеграфує, що ситуація (довкола) Батумі погіршилася і росіяни мали численні успіхи. Банди повернулися назад; щодо чинених ними жорстокостей панує в грузинських колах обурення…»Ще кращою є історія «грузинського легіону», що його в 1915 р. в Туреччині організовали німці. Про цей легіон довідуємося, що він складався з «14 грузинських офіцерів, 672 комбатантів, 244 некомбатантів і 170 коней», із звідомлень того ж самого Квятковського:«Воєнний вишкіл частини поступає слабо через повну байдужість; мужву… залишено саму собі. Через те могли загніздитись найгіршого рода надужиття. Під час коли мужва ледащіла і нарікала, злодійкуваті підофіцери збогачувались перепродажею посередникам всілякого добра. Принагідно започатковане дослідження виявило неймовірні надужиття. М. ін., знайшовся один „директор в’язниці“ з місячною платнею 8 турецьких лірів (livres turques), про якого найменування ніхто не міг собі нічого пригадати, далі такого ж рода „шеф таємної поліції”, який пізніше вкрав вітрильник місії і поплив ним до Трапезунду». «„Жировано” багатими грошевими засобами в повному змислі і під дрібними претекстами спричинювано часто великі розходи. І так виносило „відшкодування виплачене першому комендантові леґіону, Лео Керель, за несповна чотиромісячну діяльність… 2 тис. турецьких лірів в золоті і 5 тис. рублів». В наслідок таких і подібних надужить «легіон», під турецьким тиском, мусів бути розв’язаний під кінець 1916 р. «Повертаючим німецьким офіцерам німецько-грузинської Місії — пише Квятковський — завдячую, в цій справі наступний характеристичний вислів: „турки мали з нами надзвичайну терпеливість: провокацій , з нашого боку справді не бракувало”. „Підприємство було мавпячим театром (Affentheater) і закінчилося як такий. Німецький штаб і недостача дисципліни зруйнували леґіон”». «Так закінчилося — пише Квятковський — грузинське підприємство, якого друга частина, як „експедиція графа Шуленбурґа“ (коменданта грузинського леґіону) буде жити в історії цієї війни і представляти весело забарвлений період в сучасному змаганні народів». А втім: «Що не пощастило досягти ображеному підприємству, зможе здійснити російська березнева революція і Грузія в найближчому майбутньому досягне, нехай і обмеженої, самостійности». (Звідомлення генерального конзуляту в Трапезунді від 3 квітня і 15 червня 1917, Р. А., І, 947, Liasse, „Krieg 21k“).
  94. ^ Порівн. стор. 38–39, УС, березень 1969.
  95. ^ Порівн. прим. 68 на стор. 34, УС, квітень 1969.
  96. ^ Р. А., І, 903. — Порівн. також телеграму Ганкевича від 10 листопада 1914: «Зміст статті Леніна я телеграфував нині Парвусові». (Р. А., І, 902).
  97. ^  Останнє речення розкриває шахрайство: Ленін був вправді щодо українських домагань як таких «не ворожий»; але ці домагання не мали нічого до діла з «домаганнями» Союзу, як австрійської агентури. Такі нюанси, одначе, міністеріяльні урядовці не були в стані зрозуміти.
  98. ^  Р. А., І, 903.
  99. ^  Там же, І, 902.
  100. ^  Там же, І, 903.
  101. ^ Телегр. Палявіціні від 2 грудня 1914. ч. 898 (Р. А., І, 902). Порівн. надруковану «Відповідь Баскові» (псевдонім Меленевського), в Леніна .«Зібрані твори» (т. XXVIII, стор. 117), «Копія відповіді Трії» від 12 січня 1915:«Шановний Громадяне!Трія передав мені Ваш лист від 26 грудня 1914.Ви, очевидно, помиляєтесь; ми стоїмо на становищі міжнародної революційної соціял-демократії, а Ви на становищі націонал-буржуазному. Ми працюємо для зближення робітників різних, а особливо країн, що провадять війну, а Ви очевидно наближаєтеся до буржуазії і до уряду „власної“ нації. Наші шляхи розходяться. Ленін».(В поіменному показнику до XVIII тому «Зібраних творів» знаходиться наступна замітка про Меленевського: «Басок (Меленевський) — український соціал-демократ, один з провідників „Спілки”. Учасник Стокгольмського конгресу СДАРП. У роках війни він співдіяв із  буржуазним „Союзом визволення України“, який зорганізовано при співдії і за грошеві засоби німецького уряду»).
  102. ^  Телегр. до Палявіціні, ч. 866, 11 грудня 1914: «Меленевському виплатити 2128 наполеонів в золоті». (Один золотий наполеон = 25,55 корон) — Р. А., І, 902.
  103. ^  Цит, твір, cтop. 232.
  104. ^  Заповіджена стаття пані Ґребінґ появилася вміжчасі (вправді щойно після закінчення нашої праці) у „Jahrbücher für Geschichte Osteuropas“, В. 7, H. 3 (п. н.: «Österreich-Ungarn und die „Ukrainische Aktion“ 1914—18»); ця стаття не дає абсолютно нічого, ані «ближчого» ані «дальшого» що піддержувало б твердження пані Ґребінґ.
  105. ^ Тут текст цитованого листа (перекладено з німецького):«Нещодавно були в нас (у Цюріху) два військовополонені що втекли… Було надзвичайно цікавим їх бачити і їм прислуховуватися...» Один з них «перебув один рік в німецькому полоні... в таборі з 27 тис. українців. Німці творять табори по національностям і стараються всіми засобами відлучити їх від Росії; українці (з „Союзу”) піcлали туди спритних агітаторів з Галичини. А вислід? Лише коло 2 тис. полонених висловилися за самостійність (радше в змислі автономії, ніж відлучення), і це після багатомісячних старань агітаторів. Натомість інші просто сердилися на думку відлучення від Росії і переходу до німців або австрійців».«Значущий факт! Неможливо не вірити їм. 27.000 є дуже велике число. Один рік — довгий протяг часу. Умови для галицької пропаґанди були винятково сприятливі. А таки переважила близькість з великоросами. З того, очевидно, не випливає, що клич „свобода до відлучення” є неправильний. З того одначе випливає, що „австрійський” розвитковий варіянт долі Росії не буде здійснений». (Ленін, «Твори», 4 вид., т. 35, стор. 224).Наведений лист був писаний в (надзвичайно рідкій) хвилині, коли Ленін дався опанувати своїм російсько-національним почуттям. Не-російсько мислячий, марксист не зможе зрозуміти цього листа. І справді: Яка ж соціалістична прикмета лежить в етнічному посвояченні українців з росіянами? І чому це посвоячення мусить бути підкреслене особливо позитивно?! Насправді причина релятивного неуспіху «галицької» пропаґанди лежить деінде: в революційних, настроях, які опанували всю масу російських військово полонених — без різниці національности. І так український історик Д. Дорошенко мусить твердити з Смутком, що: «Коли, наприклад, вістка про переворот в Росії дійшла до українців-полонених в таборі Дуна-Сердагель (на Угорщині), то вони зразу ж уложили привіт до Тимчас. Правительства, який починався з фрази: „пролетарі всіх країн, єднайтеся!“, а кінчився словами — ,,Хай живе демократична республіка! Геть з капіталізмом! Хай живе соціалізм!“» (Д. Дорошенко, Історія України 1917—1923 рр., т. І. 1932, cтop. 38).
  106. ^  Екзотерична мета цієї збірки є прозора: тому що сталінська легенда є від XX з’їзду КПРС мертвою, то тепер мусить бути знищена набагато сильніша, живіша, і серед радянських мас глибоко закорінена ленінська легенда; всіми засобами і в змислі вислову: Сalumniare audacter, semper aliquid haeret…
  107. ^ Див. cтop. 35, УС, квітень 1969.
  108. ^ „Dr. Helphand… has told me the following in confidence; The sum of a million rubles which was put at his disposal was immediately seut on, and has already reached and been devoted to the purposes for which it was intended“. (Ber. v. 23. I, 1916, Zeman, op. cit., 14).
  109. ^  Це була насправді спеціальність соціял-революціонера Живіна, (Źivin), якого австрійці завербували в червні 1915 р. у Давос (Р.А., І, 830), а якого пізніше перебрали німці. (Марксистсько вишколені аґенти ніколи не дозволяли своїм фантазійним емісарам виконувати терористичні акти — це не було в їхньому стилі).
  110. ^  Згідно з нашим рахунком йдеться щонайменше про 75 млн марок.
  111. ^  Див. звідомлення німецького посла в Копенгагені, Брокдорф-Ранцаува, від 21 грудня 1917. (Зіман, цит. твір, 8-9); „This confidential agent (von Parvus) entirely shared his view that the revolution should at once be set in motion about 9-22 January...“
  112. ^ 3 якою неймовірною легкодушністю витрачувано тоді урядові гроші показує наступне листування між гр. Черніном і гр. Берхтольдом:Чернін до Берхтольда, Букарешт, 15 жовтня 1914.«Нещодавно я відхилив другий мільйон, що був даний мені до диспозиції, бо думав йти звідси. Але коли я таки залишаюся, то заявляю, як стоїть cправа: Також перший мільйон ще лежить тут. Я думаю, що може прийти момент, коли зможу тут зужити 2 мільйони, щоб здобути для нас впливову особу. Можу це зробити тоді, коли ти не будеш від мене вимагати жодних рахункових прилог, бо, очевидно, ця справа мусить бути цілком таємною і я не дістану в руки нічого, чим би я міг виказати їх зужиття. Але тому, що я не хочу видавати все таки великої суми без того, щоби передним Тебе запитатися, чи хочеш такої форми, тому пишу і прошу о швидку прихильну відповідь.    .Прошу трактувати зміст по можливості таємно.В поспіху — Твій завжди вірний старий Карі Ч.».Відповідь звучала.Берхтольд до Черніна, Відень 22 жовтня 1914:«Дорогий Друже!Твій приватний лист, що стосується даних Тобі до диспозиції два мільйони леїв, з яких один мільйон лежить в Тебе, а інший дотепер ще не був пересланий, я дістав.Не сумніваюся в тому, що Ти цю суму в цілому, а чи частинами, зужиеш на відповідну ціль, і залишаю Тобі щодо цього цілком вільну руку, хотів би лише, щоб Ти, якщо Ти задецидуєш, мене поінформував про те, в який спосіб Ти „примістив” гроші. Квит одержання, очевидно, не приходить до уваги при дискретнім характері стосовної витрати.З найкращими поздоровленнями Б.» (Р. А., I, 515, S. 74-5)Треба завважити, що тут не йдеться про 2 млн, які в січні 1915 р. були дані авантюрникові Айдінґерові. {…} З цього видно, що тоді сипалися мільйони на «таємні цілі».
  113. ^  Знаємо, що появилися тільки 7 чисел цієї газети. (Перше число в лютому 1915, а останнє в вересні 1916).
  114. ^  3 того виходить, що Юркевич тоді ще був переконаний в чесності Гельфанда.
  115. ^  Заклик: «Проти очорнювання соціалізму, проти надужиття його для особистих цілей» (цитую з німецького перекладу цього заклику в Р. А., І, 902).
  116. ^ «Ми с згідні з большевиками, що поразка царизму в цій війні причиниться до послаблення давного російського державного устрою і полегшить завдання грядучої російської революції… Далі нас лучить з большевиками їхня рішуча боротьба проти соціал-патріотизму. Стремління меншевиків прикрити соціял-патріотичну заразу, яка під час війни виявилася в своїй страшній наготі в цілому соціалістичному інтернаціоналі, представляє лише ехо світового опортунізму, а цьому муситься виповісти війну, коли хочемо зберегти соціялізм перед новими духовими катастрофами. Хто обвинувачує большевиків тому, що вони виступають за уздоровлення інтернаціоналу зараженого патріотизмом, у схильності до „розкольництва”, то він або не зрозумів величезного значення сучасної кризи світового соціалізму, або сам терпить на патріотичне захворіння». (Стаття «Російські соціял-демократи і ми», в ч. 2 «Боротьби» від 2 квітня 1915). (Зворотний переклад з німецького — Ред. [Українського Самостійника]).Порівняймо з тим поставу X. Раковського по суті соціял-патріотичну на початку війни:«Не зважаючи на просто аґресивну Австро-Угорщину всі інші держави ввійшли на воєнну сцену силою договірних зобов’язань… Серби, бельгійці і французи знаходяться в оправданій обороні і тому роля тамошніх соціялістів є визначена: вони мають співдіяти в обороні їхніх країн. Можна трактувати заяву Ерве (Hervés), який в газетах вимагає включення до перших полків, що машерують до кордонів, за переяскравлену, …але в суті речі ми всі с згідні з цим жестом Ерве… Проте для німецької соціял-демократії було важливим, побіч принципіяльних, відповісти також на практичні питання. У резерві німецького війська стоять 30, а може й ще більше процентів під впливом соціалістичного руху. Отже дії партії впливають в такім або такім змислі на боєздатність цих резервістів. Тепер після виповідження війни німецька соціал-демократія не могла взяти на себе, щоб своєю дією — як відхилення воєнних кредитів — викликати знеохочення або деморалізацію соціялістинних вояків...» (Стаття «Taсtica Socialdemocrata si razboiul», 27 серпня 1914, — передрукована в: Grünberg, «Die Internationale und der Weltkrieg», стор. 277-80).(Зрештою: Раковського большевики поставили на чолі Української Радянської Соціалістичної Республіки, тому що, нібито, тоді в Україні не було жодного визначнішого українського представника інтернаціоналістично-пролетарського штандпункту).
  117. ^  Не менше гостро, як в «Боротьбі», і також з ліво-соціялістичного становища, осуджено віденський Союз також в нелегальних журналах так званої «Інтернаціональної революційної соціял-демократичної молоді», а саме в «Посланці драгоманівської організації» і в «Кличі», що появлялися нелегально 1916—1918 у Львові.
Поділитись