Кріс Форд — британський історик родом із Шотландії, а також лівий і профспілковий діяч, один із засновників Ukraine Solidarity Campaign, яка протягом останніх 11 років веде успішну роботу по залученню лівих і профспілкових рухів у Великій Британії на бік України. Дослідницький інтерес Кріса Форда — це вивчення антисталінської робітничої опозиції, кооперації та історичної ролі прогресивних, антиколоніальних рухів за національне самовизначення. Кріс контрабандою привозив в радянську Україну діаспорянську пресу та підтримував незалежні профспілки в Україні від часів їхнього заснування.
Aртем Tідва: Яка твоя освіта і як ти познайомився з Україною?
Kріс Форд: Я отримав перший ступінь бакалавра з української історії, а потім навчався на магістратурі з української історії в рамках курсу слов’янських та східноєвропейських досліджень при University College London. Мою дисертацію було присвячено Українській соціал-демократичній робітничій партії, «незалежникам».
Мій інтерес до України зʼявився з практичних мотивів — через польський рух «Солідарність» (Solidarność), коли я жив у Шотландії. Під час Великого страйку шахтарів у Британії 1984 року режим Ярузельського в Польщі постачав вугілля, що допомогло уряду Маргарет Тетчер зламати страйк британських шахтарів. Тоді я почав писати про польську «Солідарність», а також проводити кампанії на її підтримку. У ході цієї діяльності я познайомився з прогресивними фігурами української діаспори, і це пробудило в мені глибший інтерес до України.
Одними з перших прогресивних українців, яких я зустрів, були Богдан Кравченко та Марко Бойцун. Загалом чимало представників української незалежної лівиці виїхали з СРСР до Великої Британії та Канади після Другої світової війни. Кравченко з товаришами видавав український діаспорний журнал «Діялог» і контрабандою відправляв його в Україну за радянських часів. Англійською він разом із Міком Антонівим — майбутнім депутатом парламенту Уельсу українського походження — видавав журнал «META». Кравченко жив у Канаді, де згодом очолив Канадський інститут українських студій. Через Тараса Кузьо та видавців журналу «Сучасність» я мав честь зустрітися з дисидентами, що пройшли ГУЛАГ, такими як Леонід Плющ та Левко Лук’яненко, яких я відвозив на зустріч із Соціалістичним Інтернаціоналом. Колектив журналу «Діялог» спочатку мав зв’язки з антисталінським троцькістським Четвертим Інтернаціоналом, але зрештою обрав бути більш незалежним. Кравченко був одним із засновників шанованого журналу «Критика», який редагував південноафриканський марксистський економіст Гілел Тіктин.
Крім того, «Діялог» мав тісні зв’язки з Українською Революційно-Демократичною Партією, яка видавала журнал «Вперед». У 1947 році вцілілі українські радикальні ліві заснували УРДП на чолі з такими діячами, як Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький.
Мені випала честь особисто потоваришувати з Левком Майстренком, сином відомого українського революціонера Івана Майстренка. Левко був членом Української революційно-демократичної партії, яка з 1990 року мала назву Українська демократично-республіканська партія. Саме він допоміг мені опублікувати нове видання історії родини Майстренків.
У 1980-х роках я познайомився з Марком Бойцуном, і відтоді ми почали співпрацювати та видавали журнал «Україна сьогодні» за часів РУХу. З Марком в нас були спільні погляди на національне питання та прогресивну лівицю. Тоді він вже закінчив дисертацію, яку в 2017 році було видано як книгу «Робітничий рух і національне питання в Україні».
Історія для мене завжди була дуже важливою. Як історик я намагався показати правду про людей — правду, яка відрізнялася як від офіційної лінії сталінської пропаганди, так і «традиційних» лівих. Кремль намагався зобразити всі антисталінські форми спротиву, особливо лівих, як зрадників, а все українське — як націоналістичне, консервативне, фашистське. Але в цій історії було багато прогресивного, тож я вважав, що важливо про це говорити, зрозуміти коріння прогресивного українського робітничого руху, що завжди існував у тіні. Саме прогресивні сили — соціал-демократи та соціалісти, — а не консерватори, були піонерами відродження України.
У 1980-х роках ми з польського підпілля організовували підтримку дисидентів у Радянській Україні, а також руху за українське самовизначення. Я контрабандою переправляв допомогу польському підпіллю, а також через Польщу — дисидентам в Україні. Я знайомив дисидентів зі Львова з товаришами з реформованої Польської соціалістичної партії (ПСП). Разом із цією партією, молодими українськими лівими та латвійськими соціал-демократами в серпні 1989 року ми влаштували у Варшаві нелегальну демонстрацію з нагоди річниці Пакту Молотова-Ріббентропа, яким Сталін з Гітлером ділили Польщу. На той час Марко та інші вже встановили контакт з РУХом. Ми передрукували їхню установчу декларацію, а також декларацію нової львівської соціал-демократичної організації в журналі «Україна сьогодні».
Як людині з Шотландії, яка має ірландське коріння, мене цікавило національне питання. Помічаючи деякі паралелі з Польщею та Україною, я почав вивчати історію українських лівих, і ба більше, у цей час побачила світ низка новаторських книг, як-от праця Джеймса Мейса про націонал-комунізм.
Я поєднував свій інтерес до історії із активізмом. Коли у 1985 я вперше потрапив в Україну, то взяв із собою самвидавні листівки від моїх товаришів-дисидентів на підтримку незалежних профспілок — брошури «за Свободу України», «проти війни в Афганістані» та інші. Я залишав їх в телефонних будках у Києві й Донецьку, хоч їх і було заборонено поширювати. Також я взяв участь в кампанії на підтримку шахтаря-дисидента Володимира Клебанова, який організував вільну профспілку на Донбасі.
Мені було цікаво зустріти українських нових лівих, і, напевно, першим, із ким я познайомився, був Захар Попович — це трапилося приблизно у 1999 році в Нідерландах, де він брав участь у міжнародній конференції, відкритій для представників нових лівих. А оскільки я був прихильником гуманістичних марксистських рухів, мене також запросили.
Як давно існує Ukraine Solidarity Campaign (USC, Кампанія солідарності з Україною) та як вона утворилась?
Коли почався Євромайдан, ми з Марком зібрали ініціативну групу і зосередилися на двох аспектах: по-перше, ми хотіли зрозуміти, що насправді відбувається в Україні, а по-друге — надавати практичну підтримку українським прогресивним лівим. У Британському парламенті ми збирали слухання, присвячені актуальним подіям в Україні та адекватній реакції на них. До участі запрошували спікерів з України — Захара Поповича та Володимира Іщенка, які представляли різні точки зору; а на рівні британських парламентарів виступали Джеремі Корбін та Джон Макдоннелл.
В британському суспільстві відбувалися масштабні дебати: про реакційну сторону українського протесту та водночас про прогресивні аспекти Революції Гідності. Захар розказав про незалежні профспілки Кривого Руху, участь робітничого руху в протестах Євромайдану і про те, що ця низова підтримка часто залишалася поза увагою медіа, хоча була важливою складовою політичних та історичних рухів. Це спричинило великий розкол у британській лівиці: сталіністські, консервативні та навіть деякі ультраправі групи підтримували позиції КПУ щодо «антимайдану», займали бік Януковича й «Беркута», а прогресивні ліві стали на бік протестів — проти поліцейського свавілля й розстрілів.
Оголошення про дискусію в Палаті громад за участю Захара Поповича («Ліва опозиція») та Володимира Іщенка («Спільне»). Фото надане Крісом Фордом
Я збирав британських антисталінських лівих, які підтримували Євромайдан та поколіннями протистояли сталіністському режимові, — Марко Бойцуна, Галину Ковальську, а також Міка Антоніва. Ми хотіли посилити прогресивних українських лівих у їхній боротьбі з російським імперіалізмом. Так ми заснували Кампанію солідарності з Україною (USC).
Перша кампанія USC після 2014 року відбувалася на тлі знецінення гривні. Тоді гірники, об’єднані Незалежною профспілкою гірників України (НПГУ), на декількох гірничодобувних підприємствах вимагали від менеджменту підвищення зарплат у цій високоприбутковій експортній галузі видобування залізної руди. Ми організували велику демонстрацію перед матчем футбольного клубу «Челсі», який теж належав одному з олігархів (Роману Абрамовичу — ред.), власникові декількох гірничодобувних підприємств у Кривому Розі.
Разом із британським депутатом Джоном Макдоннеллом ми організували конференцію нової лівиці та демократичних профспілок у Палаті громад і запросили українську спікерку — Ніну Потарську, представницю соціалістичного та феміністичного руху України.
Тоді у нас було багато проблем, адже у Великій Британії діяла ще одна кампанія — «Солідарність із антифашистським спротивом», яка мала відверто проросійський характер. Її підтримували члени великої профспілки залізничників RMT, а також низка лівих груп, Комуністична партія та російські шовіністи. Їхні сили значно переважали наші.
Дехто з них намагалися проникнути на нашу конференцію, що спричинило серйозний конфлікт і безлад. Їх супроводжували російські шовіністи з георгіївськими стрічками, а очолював провокацію нинішній лідер профспілки RMT Едді Демпсі. Атмосфера була вкрай токсичною. Вони намагалися нас залякати і змусити замовкнути, але їм не вдалося. Тоді ситуація у Великій Британії була геть іншою, аніж сьогодні: Росія активно вела гібридну війну, поширювала дезінформацію, отруювала суспільну свідомість — і дехто охоче сприймав цю «отруту». Завжди знайдуться люди, яким подобається вірити у чудове життя в «потьомкінських селах».
Було дуже складно, але нам вдалося здобути підтримку двох профспілок — Національної профспілки шахтарів (NUM) та Профспілки машиністів поїздів ASLEF. Це сталося у 2014–2015 роках. Мік Антонів допоміг налагодити контакти між британцями з NUM та українськими шахтарями з Павлограда, а згодом і з українськими залізничниками. У цей час ми вже підтримували звʼязки з Незалежною профспілкою гірників України (НПГУ) та провели успішний захід у парламенті, де виступав шахтарський лідер Юрій Самойлов з Кривого Рогу. Я пам’ятаю, що на цьому заході були присутні кілька молодих українців, які допомагали з перекладом; саме тоді я зрозумів, що ми почали здобувати певну повагу серед нових українців, які з’явилися після Євромайдану.
Згодом ми провели кілька успішних акцій солідарності з українськими працівниками та працівницями, знали київських залізничників, багато разів зустрічалися з шахтарями, проводили кампанії. Ми організовували численні брифінги у парламенті і продовжуємо це робити досі. Пізніше до Британії приїхали й інші люди та почали активно допомагати, зокрема Юлія Юрченко. Уся наша підготовча діяльність заклала міцне підґрунтя для розбудови солідарності на початку повномасштабного вторгнення.
Як змінилась мета USC за роки існування?
Початкова місія полягала в організації солідарності та поширенні інформації на підтримку українського робітничого руху, який бореться за демократичні права робітничого класу, проти імперіалістичного втручання та шовінізму. Вона також включала координацію соціалістичних і профспілкових організацій, налагодження прямих зв’язків з незалежними соціалістами та профспілками в Україні і підтримку права українського народу самостійно визначати своє майбутнє, вільне від російського та західного імперіалізмів. Початкова задекларована мета фактично не змінилася.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, обставини стали більш сприятливими для нас, ніж для тих, хто підтримував Росію. Проросійські сили вже не були такими відвертими й агресивними, як після Євромайдану. Усередині профспілкового руху зросла симпатія до України: ми збирали більше людей, ніж під час Євромайдану, а рівень підтримки та зацікавленості українськими питаннями був значно вищим, ніж будь-коли раніше. Варто зазначити, що хоча після Євромайдану інтерес до України був високий, існувала потужна опозиція — публікувалося чимало відвертої нісенітниці та брехні від «експертів», які нічого не розуміли. Натомість після початку повномасштабного вторгнення підтримка стала значно ширшою та щирішою. На конференціях демократичних профспілок, де вирішувалося, чи підтримувати Україну, переважна більшість робітників голосувала «за». Проросійська позиція ніколи не перемагала на демократичних голосуваннях, тому її прихильникам доводилося вдаватися до бюрократичних тактик, щоб нас блокувати. Крім того, наші контакти та координація з українськими профспілками стали тіснішими — очевидно, через війну та гуманітарну роботу, яку ми організували.
Наші кампанії стали більш організованими та формалізованими. Під час Євромайдану ми з Марком Бойцуном та іншими хотіли зайняти більш рішучу позицію щодо військової підтримки України, проте для частини людей це було чутливим питанням. Після Євромайдану багато нових лівих були дезорієнтовані в питаннях протистояння «антимайдану» та чіткої підтримки українського військового опору. Деякі люди мали більш нейтральний підхід, тож не хотіли явно підтримувати Україну у військовому протистоянні Росії та окупації Донецька й Луганська.
Мушу сказати, що це була велика помилка для всіх нас у глобальному лівому русі, однак з початком повномасштабного вторгнення ми таки зайняли рішучу позицію. І ця еволюція в мисленні лівиці здається мені дуже позитивною та важливою для критичного розуміння глобальних процесів, адже сьогодні ми спостерігаємо зростання фашизму та авторитаризму, і тому саме зараз потрібно усвідомити значення військового спротиву.
Нині ситуація для нас, як USC, зовсім інша, ніж за часів Євромайдану — ми значно зміцніли. Тоді з нами співпрацювали дві британські профспілки, а зараз — шість. У більшості з них немає сумнівів щодо пожертв на підтримку українських військових. Але частина досі почувається незручно і надає перевагу гуманітарним питанням. Велика Британія вела чимало реакційних воєн, тому такі зміни — це вже досягнення. Хоча необхідно працювати і надалі зі свідомістю людей у питаннях військового спротиву.
Перед Другою світовою війною багато людей неохоче підтримували участь у війні на боці союзників через жахливий досвід Першої світової. Але боротьба проти фашизму була необхідною. Сьогодні ми стикаємося з аналогічною проблемою — потрібно переорієнтувати людей. Ми прагнули вказати на чіткий зв’язок між режимом Путіна, війною в Україні та ультраправими у світі. У Великій Британії ультраправі є явно проросійськими та відкритими апологетами Путіна: вони виступають проти допомоги Україні, атакують права українських біженців, а там, де мають владу, знімають українські прапори з будівель місцевих органів влади.
Хто ваша цільова аудиторія у Великобританії?
Як я вже сказав, від самого початку USC мала надійну підтримку двох профспілок: Національної спілки шахтарів, яка має багато історичних зв’язків з Україною, і Профспілки машиністів ASLEF. Деякі їхні представники навіть за кілька днів до вторгнення 2022 року приїжджали в Київ у офіс «Соціального руху». Їхня делегація показала нашу підтримку, і саме ці дві профспілки були на чолі процесу. Незважаючи на подальші події, для нас було важливо, щоб USC залишалася на боці українського народу. Завдяки підтримці цих двох великих профспілок ми змогли ухвалити правильні політичні заяви та рішення.
Профспілка GMB, яка приєдналася до кампанії, зайняла чітку позицію на підтримку України та проти російського імперіалізму. Разом із нею та двома іншими профспілками ми координували формулювання політики Лейбористської партії, фактично заклавши основу для резолюції партії. Ще важливішим був Конгрес британських профспілок (TUC) — еквівалент ФПУ або КВПУ в Україні. Ми розгорнули масштабну кампанію, у межах якої внесли спільну заяву до TUC. Це було важливо, адже до повномасштабного вторгнення TUC мав не дуже хорошу позицію щодо України. Зміна стала знаковою: ми домоглися ухвалення проукраїнської політичної лінії та визнання роботи USC.
Лідер TUC у Британії, Пол Новак, який має польське коріння, також змінив свою позицію на відверто проукраїнську. Він особисто відвідав Україну, щоб зустрітися з місцевими профспілками, а цього року вперше виступив на нашій зустрічі, підтримавши кампанії USC. Це стало великим досягненням: дві головні конференції ключових органів TUC ухвалили проукраїнські позиції.
Активний серед USC профспілковий діяч Саша Ісмаїл виконав неймовірну роботу, організувавши мережі прихильників у низці профспілок, зокрема в UNISON та UNITE. Ми боролися за UNISON, найбільшу профспілку Великої Британії, і перемогли — вони приєдналися до кампанії USC. Британська профспілка UCU, яка об’єднує профспілки працівників та працівниць університетів та коледжів, спочатку зайняла суперечливу позицію щодо війни — не відверто антиукраїнську, але достатньо реакційну, щоб деякі її члени відійшли. Ми проводили кампанію протягом року, впроваджували проукраїнську політику та закликали профспілку приєднуватися до USC. Аналогічно, у профспілці UNITE ми організували мережу, до якої долучилися також молоді українці та українки.
На останній конференції UNITE було ухвалено чітку проукраїнську політику. Нещодавно ми досягли того самого в освітній профспілці NEU після тривалої боротьби: спочатку їхня позиція щодо України була дуже слабкою, однак зрештою вдалося вибороти проукраїнську позицію, тож тепер NEU підтримує нас.
Профспілка публічних та приватних службовців PCS теж тепер підтримує USC після проведеної внутрішньої кампанії. Завдяки підтримці кількох великих профспілок ми змогли надати конкретну допомогу українським товаришам. Нещодавно PCS відправила дві делегації з матеріальною допомогою в Україну.
Я твердо переконаний, що люди не повинні їздити в Україну під час війни лише для того, щоб зробити фото — це морально сумнівно. Поїздки мають бути корисними практично. Тому я радий, що PCS привезла медичну допомогу на суму 10 000 фунтів стерлінгів. Окрім того, разом із представниками PCS ми взяли участь у конференції КВПУ в Україні за їхнім запрошенням. Думаю, це важливий крок у налагодженні прямих зв’язків між українськими й британськими профспілками.
Окрім профспілок, важливим фактором є величезна проукраїнська спільнота у Великій Британії. Українська громада змінилася: тепер тут тисячі українців, і це позитивно вплинуло на робітників і членів профспілок. Присутність людей, здатних реально протидіяти російській брехні, відіграє важливу роль.
З якими групами ви співпрацюєте в Україні?
Ми підтримуємо дружні стосунки з двома національними профспілковими об’єднаннями — Федерацією профспілок України (ФПУ) та Конфедерацією вільних профспілок України (КВПУ). Особливо з їхніми шахтарськими профспілками: афілійованою з ФПУ профспілкою шахтарів ПРУП у Павлограді та афілійованою з КВПУ профспілкою шахтарів НПГУ. Як я вже казав, британські шахтарі мають тісні зв’язки з ними обома. Шахтарі з Південного Уельсу доставили майже 40 автомобілів, більшість із яких передали шахтарям Павлограда, що зараз служать у Збройних силах України.
Двома ключовими контактними особами від ФПУ та КВПУ на заходах USC були Іванна Храпко з Молодіжної ради ФПУ та Олеся Брязгунова, міжнародна секретарка КВПУ. Було надзвичайно приємно, що Іванна Храпко приїхала на конференцію GMB і виступила на одній із зустрічей USC на конференції Лейбористської партії, де розповіла про виклики, з якими зіштовхнулися українські профспілки від початку вторгнення. Спікери та спікерки від НПГУ й КВПУ також долучалися до зборів USC та заходів Лейбористської партії цього року.
Нам вдалося налагодити контакти й з іншими групами, зокрема з афілійованою до КВПУ Вільною профспілкою медичних працівників. Коли я та Саша Ісмаїл поїхали у Львів з автомобілем для військового підрозділу членів КВПУ, ми також відвідали Нововолинськ, місто в шахтарському регіоні. У нас в Великобританії проживають біженці звідти. У Нововолинську ми зустрілися з Вільною профспілкою медичних працівників і через неї організували міжнародний захід із медичним сектором профспілки GMB, під час якого відбувся брифінг для працівників різних лікарень. Деякі проблеми, повʼязані з неоліберальними реформами у системі охорони здоров’я України, були дуже схожі на ті, з якими стикнулися медики у Великій Британії.
Ми намагалися налагодити зв’язок між британською профспілкою освітян UCU та профспілками вчителів, що входять до КВПУ. Також ми підтримуємо контакт із українською ГО «Прогресильні», яка працює з українськими вчителями над прогресивними темами. Ганна Остапенко, співзасновниця цієї організації, декілька разів доповідала на британських профспілкових заходах. Для нас важливо розвивати діалог щодо проведення спільних подій про профспілковий органайзинг у школах і коледжах.
На згаданому з’їзді КВПУ я зустрівся із залізничниками та познайомив їх із британською профспілкою машиністів ASLEF, а також відвідав кілька робочих місць в Україні. Ми намагалися, де можливо, створити прямий діалог між профспілками. Завдяки цій роботі тепер між деякими з них існує більше зв’язків, ніж будь-коли раніше. Я вважаю, що вільні та незалежні профспілки, які самі робітники створили наприкінці існування Радянського Союзу, важливо підтримувати не лише під час війни, але й у майбутньому, коли вони зіштовхнуться з новими викликами.
Хоча очевидно, що зараз є більше зв’язків на національному та міжнародному рівні між профспілками, я все ще не впевнений, що профспілки на Заході повністю прислухаються до того, що від них просять українські колеги. Я бачу знову і знову, що КВПУ та ФПУ іноді спільно звертаються із закликами до солідарності. Вони закликають профспілки лобіювати більше допомоги, особливо військової, після зростання інтенсивності атак російських дронів і ракет. На жаль, не всі профспілки реагують на ці прохання, особливо міжнародні профспілкові федерації, — я вважаю, що це дуже неправильно. Водночас можу відзначити, що найкращі з наших профспілок у Британії активно реагували.
Ми порушували ці питання як із консервативним, так і з лейбористським урядом у парламенті. За підтримки переважно депутатів лівого крила лейбористів, таких як Джон Макдоннелл, Клайв Льюїс, Надя Віттом, ми внесли пропозиції та ініціювали парламентські дебати із закликом до значного збільшення військової підтримки Україні, а також допомагали уряду Великої Британії долати труднощі, повʼязані з її наданням. Я не бачив, щоб депутати з лівими поглядами чи профспілки діяли настільки чітко і рішуче протягом останніх трьох років у жодній іншій країні.
Ми намагалися проводити кампанії навколо цього питання. Думаю, це велика прогалина: організації ETUC та ITUC повинні робити набагато більше конкретних дій, а не обмежуватися деклараціями з красивими словами про підтримку України.
Всередині британського суспільства існують різні погляди щодо підтримки України. Поряд з публічною солідарністю є праві мігрантофобські політики, які виступають проти допомоги Україні; є ліберали, які хочуть вести business as usual з російськими олігархами; є й так звані «пацифісти» зліва, що виступають проти постачання Україні зброї. Як ви взаємодієте з представниками британської лівиці, які виступають проти воєнної допомоги України? Чи вдається вам вести діалог із людьми різних політичних поглядів?
У Великій Британії налічується 6,4 млн членів профспілок і 309 тис. членів Лейбористської партії. Це величезна частина громадянського суспільства і водночас ключова арена боротьби навколо українського питання. Мобілізація цих середовищ на підтримку України є надзвичайно важливою, адже росіяни постійно намагаються підірвати її. Ми могли б зробити набагато більше, щоб протидіяти агресору, побудувати справедливий і стійкий мир, посилити солідарність, надати більше військової допомоги, запровадити суворі санкції тощо. Якби у нас не було кампанії USC, ситуація у Британії склалася б радше як у Німеччині: там зростає проросійська крайня правиця, а лівиця значною мірою перебуває під впливом русофільських «путінферштейрів» і фактично є антиукраїнською. Тоді профспілки тиснули б на Лейбористську партію — як ми бачимо у випадку з СДПН — з вимогою «компромісу» з Путіним, постійно підриваючи довіру до підтримки України.
Ті, хто не є відверто проросійськими, часто займають нейтральну позицію, що лише зміцнює ті сили, які готові голосувати, наприклад, за Дональда Трампа. Якщо подивитися на ситуацію в Німеччині, вона суттєво відрізняється від британської. Якби там була більш організована ліва кампанія в профспілковому русі, рівень активної солідарності міг би бути зовсім іншим.
Насправді ми — невелика група людей, якій вдалося втримати українське питання в порядку денному, налагодити прямі зв’язки між профспілками та Лейбористською партією, організувати кампанії, а також сформулювати питання війни в термінах антиімперіалістичної та антифашистської боротьби, поєднавши практичну допомогу з політичними кампаніями. Це була дуже важлива робота, адже ситуація у Великій Британії цілком могла б скластися інакше, з огляду на те, що ми бачили після Євромайдану. Звісно, не слід забувати, що є частина капіталістів — як у Німеччині, так і у Великій Британії, — які прагнуть «миритися» з Росією. Якщо ми розєднані й слабкі, це лише зміцнює їхні позиції та створює умови для підриву нашої роботи. Я знаю товаришів у Німеччині, які шкодують, що не почали кампанії на кшталт USC у себе чи в інших країнах.
З робітниками часто легше вести дискусію, ніж із деякими представниками лівих течій, які не підтримують Україну та виступають проти військової допомоги. Особисто мені — людині, яка побувала в Україні під час війни — це дуже важко, адже я бачу, до чого призводить їхній саботаж. Виступаючи проти допомоги, вони фактично допомагають Росії виграти війну. Ми бачимо, що відбувається, коли допомога припиняється: атаки стають жорсткішими, а в Україні гине більше людей — як зараз, коли Трамп заблокував військову підтримку і обмін розвідувальними даними. Я знав людей, які тепер мертві — частково через те, що Трамп зупинив допомогу. Тож це складний діалог. Однак це не означає, що його не слід вести: така дискусія вже існує в профспілковому русі, і ми думаємо, як реагувати на неї зараз, в контексті переозброєння.
Дехто щиро виступає проти збільшення витрат на озброєння за рахунок фінансування соціальних програм і державних послуг. Звісно, це досить спрощене протиставлення, адже гроші не спрямовувалися на соціальні послуги й до переозброєння. Але є люди, які порушують це питання щиро, критикуючи уряд, а є ті, хто використовує його для підриву підтримки України. Ми намагаємося пояснити, що дискусія про витрати на озброєння чи соціальні послуги не повинна бути протиставлена Україні. Деякі британські профспілки, які нас підтримують, схвалюють переозброєння з двох причин: по-перше, воно створює робочі місця у сфері виробництва зброї для їхніх членів; по-друге, вони вважають за необхідне готуватися до протистояння авторитарним режимам. Інші наші прихильники не поділяють цієї позиції — вони вважають, що гроші слід витрачати на інші потреби, але при цьому підтримують Україну.
Наприкінці літа ми брали участь в антифашистській демонстрації, коли праві з’їжджалися до Лондона. Ми взяли українські прапори на контрпікет, і хоча трохи хвилювалися щодо реакції інших антифашистів, однак вона була позитивною. Ми навіть зустріли кількох українців і тепер думаємо робити більше подібних протестів. Нам важливо, щоб українська присутність була особливо помітною на акціях проти фашизму, щоб пов’язати це з українською боротьбою.
Вже у вересні 2025 року, під час візиту Трампа до Великої Британії, проходила масштабна антитрампівська демонстрація. На ній зібралися дуже різні люди — навіть наші опоненти, такі як Stop the War Coalition, Комуністична партія Великої Британії та інші організації, які зазвичай виступають проти постачання британської зброї будь-куди. Ми хвилювалися, але зрештою сформували окремий український блок із величезним банером і численними українськими прапорами. До нас приєднувалися люди, яких ми не знали, з інших частин Англії — ті, хто хотіли підтримати Україну. Це були люди, які займаються волонтерською роботою та допомогою, але не пов’язані безпосередньо з нашою кампанією. Це показало, що потенціал є і що не має існувати сфер, у які ми не втручаємося або в яких не беремо участі.
Кампанія солідарності — це не лише про гуманітарну допомогу. Набагато складніше залучати людей до політичної солідарності й кооперації. Ви згадали, що люди, з якими ви працюєте, певною мірою змінилися: британські профспілковці та ліві активісти, а також, можливо, українські профспілковці й українська діаспора. Я думаю, що більшість із тих, кого ви згадали серед українських профспілок, не мають широкого бачення прогресивної політики й не надто активні у визначенні та захисті своїх політичних інтересів.
Ми маємо чітко усвідомлювати, що йдеться про пострадянське політичне середовище. Для британського профспілкового руху цілком звично, що лідери профспілок і більшість їхніх членів автоматично вважають себе представниками тієї чи іншої форми лівих поглядів або відкрито ідентифікують себе як соціалісти. Багато активістів називають себе соціалістами або соціал-демократами і, безумовно, підтримують Лейбористську партію. Більшість профспілок у Великій Британії афілійовані з Лейбористською партією.
У Східній Європі сталіністські режими знищили традицію демократичної лівої політики. У поєднанні зі складною історією українського національного питання це створило середовище, в якому відкрито ідентифікувати себе як лівого значно складніше, ніж у країнах на кшталт Великої Британії, де така політична мова та ідентичність мають глибше історичне коріння. До цього додається ще й складність політичної корупції. Соціологічні опитування в Україні стабільно показують, що ніхто не довіряє політикам. Тож існує суттєва різниця між профспілками та робітничим рухом в Україні та у моїй країні.
Я не кажу, що ми маємо довіряти британським політикам — зовсім ні. Просто люди часто мають схожі ідеї, але використовують різну політичну мову в Україні та Британії. І це досить трагічно, адже багато ідей українських дисидентів перших незалежних об’єднань і профспілок були дуже прогресивними та радикальними. Навіть ідеї РУХу були значно прогресивнішими за те, що ми бачимо сьогодні. З погляду політичного позиціонування важливо розвивати діалог і поширювати знання, щоб сприяти розвитку прогресивних лівих сил в Україні. Я сподіваюся, що українська політична лівиця зможе об’єднатися в широку соціал-демократичну робітничу партію і що це лише питання часу, коли профспілки в Україні еволюціонують так само, як це сталося на Заході. Зрештою, робітникам і робітницям недостатньо лише профспілкового голосу — їм потрібен також політичний голос.
Якщо говорити про українські об’єднання у Великій Британії, то тут також відбувається еволюція. Покоління молодих людей, які приїхали після повномасштабного вторгнення, суттєво відрізняється від діаспори, що існувала раніше. Діаспора, яка сформувалася після Другої світової війни, тривалий час мала певну політичну монополію, і поява українських біженців після 2022 року спричинила напругу. Молоді українці, особливо в Лондоні, брали участь у прайді з українськими прапорами, у кліматичних маршах із жовто-блакитною символікою тощо. Це призвело до розколу: чимало молодих людей створили власні організації з іншим бекграундом — більш ліберальними, демократичними, прогресивними поглядами на ЛГБТ, екологію та інші політичні питання, які вже не узгоджувалися з позиціями старих організацій. Тож українська громада у Великій Британії активно змінюється — це люди з різним досвідом, спадщиною та політичними поглядами. Дехто бере участь у діяльності політичних партій. У нас є українські активісти в Лейбористській партії, зокрема дуже активний та відомий антирасистський активіст в Уельсі. Також є кілька екоактивістів, які є членами британської Партії зелених. Я знаю, що на наступній конференції Партії зелених буде внесена резолюція на підтримку України. Очікується широка дискусія, в якій братимуть участь молоді українці, які є членами цієї партії, а також прихильники USC. Раніше подібного не відбувалося.
Протягом багатьох років українська громада у Великій Британії взагалі не брала участі в політичному житті країни, і це було серйозною помилкою, бо росіяни завжди діяли активно в цьому полі. Те, що відбувається зараз, — це позитивна зміна. Не все є прогресивним, але після Євромайдану — особливо серед молоді — сформувався більш ліберальний і демократичний світогляд, ніж раніше.
Що стосується України, то ми намагаємося підтримувати діалог із різними групами. Дехто з нас ще після Євромайдану активно виступав за створення «Соціального Руху». Зокрема я та Марко Бойцун щиро вважали, що було б дуже добре, якби внаслідок Євромайдану виникла нова ліва організація, тісно пов’язана з революцією. І справді, поява «Соціального Руху», а також спроби створити нову робітничу партію стали позитивним і значущим явищем. Це був надзвичайно важливий проєкт, і ми хотіли підтримати кожну ініціативу зі створення української робітничої партії. Я щиро сподіваюся, що зрештою це відбудеться і громадянське суспільство переросте стадію громадських організацій.
Ми також підтримуємо діалог і зв’язки з SD-платформою, яка дуже близька до Лейбористської партії у Великій Британії. В Україні завжди є простір для лівих сил, і ми маємо підтримувати їх, щоб вони не залишалися ізольованими. Очевидно, що нова українська лівиця діє зараз у дуже складному середовищі, і ми не знаємо, як усе розвиватиметься. Але я переконаний у важливості діалогу із людьми всередині України — з військовими, представниками «Соціального Руху», профспілками. І не просто для фото, а для реальної спільної діяльності. Ми не обмежувалися лише кампаніями за постачання зброї — ми завжди радилися з людьми, були в діалозі. І це, на мою думку, вкрай важливо. Саме так ми розробили нашу платформу для пошуку альтернативи російській окупації та для протидії закликам Трампа й Путіна.
Ми завжди хочемо чути вашу думку як представників прогресивної частини українського громадянського суспільства про те, що потрібно робити. Багато наших останніх кампаній стали результатом безпосередніх обговорень і подій в Україні. Наприклад, кампанія щодо викрадених Росією українських дітей. Перед тим як організувати демонстрацію, ми зустрічалися з людьми в Україні та в притулках для біженців у Великій Британії — на власні очі бачили, що ця проблема майже не отримує уваги тут. Інша важлива тема — це ситуація на окупованих територіях. Коли Дональд Трамп приїжджав до Великої Британії, ми відчули потребу більше зосередитися на тому, що відбувається в окупації. Цій темі не приділяється належної уваги. А якщо буде несправедлива мирна угода, яка закріпить нові кордони і зробить окупацію постійною, люди мають розуміти, що це означатиме для мільйонів українців і українок, які залишаться жити під окупацією: викрадення, тортури, примусове переселення, захоплення житла, життя без прав, як у жебраків. Саме тому нам слід проводити кампанії у діалозі з вами. Ніхто, крім нас, не напише історію лівого голосу спротиву.
Що для тебе є ліва політика?
Я почну з того, що вірю: ми живемо в класовому суспільстві, у якому існує класова боротьба — хоча дехто вже не хоче про це говорити. У нас є робітничий рух, який виник як відповідь на спроби капіталістів посилити експлуатацію працівників та працівниць. Саме так робітники та робітниці почали самоорганізовуватися. Відповідно, нашими союзниками в Україні мають бути робітничі рухи. Класи перебувають у постійній боротьбі, і це неминуче ставить питання: за яке суспільство ми боремось, який світ хочемо створити і в якому прагнемо жити?
Звідси постає базове питання: якою має бути політика лівих? Ми хочемо жити в суспільстві, що існує для людей, де працівники — це не просто товар на ринку праці або ресурс, який можна купити чи продати. Ліва політика має починатися з розуміння, що ми не погоджуємося з наявним станом речей і прагнемо більшого. Ми хочемо, щоб людей сприймали як особистостей, здатних реалізувати свій людський потенціал. Це стосується, наприклад, шахтарів на Донбасі, які більше не можуть працювати в шахтах: вони повинні мати змогу реалізувати себе в іншій, гідній та людяній праці. Те саме стосується і солдатів, які повернуться з війни пораненими.
На мене дуже вплинули соціалістичні гуманісти, які з’явилися на сході та заході як альтернатива тоталітаризму, радянському комунізму та західному капіталізму, зокрема українські дисиденти-гуманісти-марксисти. Для мене головний урок ХХ століття, досвіду радянського періоду та комуністичних режимів полягає в усвідомленні центральності людської особистості. Лівий проєкт — це також про подолання відчуження та про людину як центр і рушій змін. Справжня сила змін не приходить згори. Тож ліва політика має два виміри: по-перше, це відповіді на нагальні потреби — житло, заробітна плата, достатня для життя, довкілля. У наш час до цього додається й питання демократії — її захисту та розширення. Це стосується не лише України, а й усієї Європи. В умовах зростання авторитаризму Україна має ключове значення. Її перемога у війні — головне питання для збереження демократії в Європі та протидії фашизму в усіх наших країнах.
По-друге, ми маємо протистояти порядку денному, який зводить Україну до арени експлуатації — чи то глобальним капіталом, чи українськими олігархами. Ліва політика — як в Україні, так і за її межами — має полягати в солідарності з боротьбою за захист трудящих від грабунку та експлуатації під прикриттям реконструкції чи миру. Простір для лівої політики — це колективні рішення щодо зарплат, права на гідне житло, доступу до безкоштовної та якісної медицини. Це базові речі, які забезпечують рівність на місці праці та в суспільстві.
Водночас ліва політика має й ширшу мету. Ми повинні визнати, що проблеми, з якими стикається робітничий рух — в Україні, Європі чи світі, — не є ізольованими. Їх не можна вирішити окремо. Йдеться не лише про демократію: нам потрібні глибокі соціальні зміни, а отже — трансформація самої системи. Відмова від тієї системи, яка породжує Путіних, Трампів і олігархів. Ми маємо продовжувати розвивати емансипативне бачення іншого суспільства — не такого, як у ХХ столітті, хоча з нього і слід винести уроки. Сьогодні робітничий рух дезорієнтований, бо проблеми надто масштабні й нагальні, і, зосереджуючись на їхньому негайному вирішенні, ми втрачаємо з поля зору головне. Якщо ми не змінимо систему, то знову опинимося в тій самій точці. Тому ліва політика має бути як відповіддю на нагальні виклики, так і проєктом глибших соціальних трансформацій.
Я не думаю, що ми маємо ідеалізувати ситуацію. Можливо, нам доведеться укладати союзи з тими, з ким ми не завжди погоджуємося, бо якщо ми не протистоятимемо фашизму та авторитаризму, буде надзвичайно складно побудувати краще суспільство. Національне питання нікуди не зникло, і я вважаю його принципово важливим: національне визволення так само необхідне, як і соціальне визволення. Саме про це постійно говорив Іван Дзюба: «Українське питання було водночас і соціальним, і національним. Неможливо зосередитися лише на одному з них, і неможливо вирішити одне без іншого». Я сам походжу з країни з глибоко вкоріненим національним питанням — моя родина з Ірландії. І я вважаю, що в країнах, які були колоніями або мають глибоке національне питання, неможливо побудувати соціалістичний проєкт або ліву організацію без усвідомлення необхідності також і національного визволення від колоніалізму. Це важливий урок для України: кожен соціалістичний проєкт у минулому, який не ставив національне визволення в основу або не прагнув подолати колоніальну спадщину, зазнавав поразки — спочатку під тиском русофільських сил, а згодом поступаючись більш консервативними націоналістичними течіями.
Останні події лише підтвердили, наскільки це питання є важливим. Я пам’ятаю, як після Євромайдану один представник української лівиці сказав мені, що я застряг у 1920-х, бо, мовляв, національного питання більше не існує. Однак я вважаю це катастрофічною помилкою в аналізі, якої припускаються такі люди, як Володимир Іщенко. Національне питання залишається надзвичайно важливим — особливо в ситуації, коли майже 20% території країни окуповано споконвічним колоніальним гнобителем.
Я погоджуюся, що надзвичайно важливо зберігати класовий аналіз окупації, адже вона позбавляє людей будь-яких життєвих перспектив. Під окупацією немає економіки, і така ситуація характерна для багатьох країн, що перебувають під імперіалістичним впливом — навіть без відкритої війни.
В Україні ми бачили це ще до вторгнення: російські олігархи скуповували ресурси, але навмисно не розвивали їх, а в деяких випадках доводили підприємства до банкрутства та повністю руйнували — як, наприклад, Лисичанський содовий завод, — щоб зберігати економічну залежність України від Росії. Оскільки ці активи перебували у приватній власності, олігархи могли робити з ними все, що заманеться. Ту саму стратегію Росія застосовувала у Вірменії, Грузії та Молдові, контролюючи колишні радянські активи в ключових секторах і зберігаючи політичний вплив з метою підтримання залежності.
Ситуація на нинішніх окупованих територіях вражаюче нагадує практики царизму: русифікацію, а подекуди навіть цілеспрямоване заміщення населення. Однак тепер це супроводжується крайньою жорстокістю, насильством, колоніальною експлуатацією й усіма принадами технологічної ери. Саме тому класовий аналіз тут критично важливий, адже ці політики насамперед б’ють по робітниках. Я був шокований, коли відвідав конференцію, присвячену українським соціальним проблемам, на якій взагалі не згадували про окуповані території. Ми маємо думати про працівників Запорізької АЕС, шахтарів, аграріїв, медсестер, вчителів — людей, чиє життя й виживання безпосередньо визначаються умовами окупації. А Трамп тим часом просуває угоду, яка дає американському бізнесу зелене світло на видобуток корисних копалин на окупованих територіях і повернення до «звичного бізнесу» з російським ринком у 145 млн споживачів.
У світі так багато воєн і несправедливості, як вам вдається залишатися уважним до того, що відбувається в Україні?
Війна в Україні є глобальною подією. Коли Путін розпочав це вторгнення, йшлося не про черговий локальний конфлікт — це був напад на глобальну стабільність і на самі основи міжнародного права. Це глобальний наступ сил контрреволюції й людиноневисницьких ідей. Чим довше триває ця війна, тим більше вона підриває норми прав людини. Росія сприяє формуванню світу, де «право сильного» заміщує міжнародне право, де авторитарні режими диктують правила. Така динаміка надихає інших — прикладом є дії Нетаньягу — і веде нас до системи, в якій лише найсильніші вирішують, що буде далі, не несучи жодної відповідальності за скоєні злочини. У термінах Маркса — це «битва капіталів», що дедалі більше загострюється й глобалізується.
Важливо усвідомлювати, що ця війна в Європі вже має глибокі наслідки для демократії. Європейські демократичні інститути здобувалися боротьбою багатьох поколінь робітничого класу. Якщо авторитарні та ультраправі сили зможуть їх зруйнувати — а саме цього прагне Путін — це становитиме загрозу не лише для Європи, а й для всього світу. Якщо впаде ядро глобальної стабільності та ліберальної демократії, надія для решти світу також зникне. Так, європейські держави часто лицемірні — вони співучасники злочинів, зокрема у Газі, і експлуатують Глобальний Південь. Проте їхні демократичні здобутки все ще мають значення. Як і в 1930–1940-х роках, якщо Європа повністю скотиться до купки правопопулістських консервативних режимів, це не принесе користі нікому. Саме тому результат війни в Україні є критично важливим — не лише для Європи, а й для формування глобального порядку. Це має далекосяжні наслідки. Інші конфлікти також важливі, але зараз війна Росії проти України є центральною і визначальною для майбутнього демократії та міжнародної стабільності.
Якщо Україна переможе і Росію буде витіснено з окупованих територій, це стане серйозною поразкою для авторитарного проєкту — не лише для Путіна, а й для таких фігур, як Трамп. Це ключовий моментом у глобальній боротьбі за демократію. Звісно, це не применшує людських втрат і страждань українського народу. Ми беззаперечно повинні підтримувати припинення вогню, але це не означає, що ми, як глобальні ліві та робітничий рух, повинні підтримувати несправедливу угоду, яка закріпить окупацію та винагородить Путіна замість його покарання. Наші дії мають спонукати Європу створити умови для іншого результату в Україні — Європа має достатньо ресурсів та можливостей для цього.
Дії Трампа створили плутанину і загальмували надання допомоги, оскільки багато хто вважав, що війна дійсно от-от закінчиться. Хоча ця невизначеність вже зникла, вона вплинула на збір коштів і солідарні настрої. Іронічно, але інші дії Трампа — його скандальний випад в бік Зеленського в Овальному кабінеті — навпаки надихнули деяких людей активніше підтримувати Україну, бо стало зрозуміло, що Трамп і Путін наче домовились, і ці домовленості нікого не влаштовують окрім них. Тоді однією з наших найпомітніших акцій була демонстрація біля посольства США разом з українськими групами — подія, яку я ніколи не уявляв побачити за свого життя.
Ми вступаємо в нову фазу — як у війні, так і в нашій солідарній діяльності. Ми повинні представляти боротьбу України як частину глобальної боротьби проти фашизму та авторитаризму, пов’язуючи її з викликами тут, у Великій Британії. Ультраправі антимігрантські сили набирають обертів; якщо ми їх не зупинимо, нічого доброго не буде. Підтримка України є необхідною, і наші заклики мають адаптуватися, щоб охопити ширші групи людей. Ця боротьба залишається критично важливою для демократії в усьому світі.
Ти сказав, що вам знадобилося майже десять років, щоб переконати шість британських профспілок підтримати Україну. Ми бачимо також наскільки складно переконати країни ООН діяти рішуче, щоб захистити країну, яка зазнає окупації. У цьому контексті можна почути думки правих і технократів, що наступає ера авторитаризмів, бо демократії недостатньо гнучкі. Що ти про це думаєш?
Президент Китаю Сі Цзіньпін заявив, що нинішня епоха буде епохою автократій, оскільки демократії нібито недостатньо гнучкі. Такий аргумент є глибоко реакційним. Зростання авторитарних і навіть фашистських сил спричинене не слабкістю демократії, а кризами самого капіталізму, особливо кризою падіння норми прибутку, фінансовою кризою, або, як її ще називають, Великою Рецесією. Усе це провокує авторитарний поворот.
Чому це відбувається? Капіталісти хочуть вижимати більше, тоді як розвиток демократій вимагає перерозподілу надбагатств та розширення соціальних програм, які посилюють робітничі рухи. Авторитаризм стає однією з відповідей на цю кризу, зумовлену зростаючою конкуренцією між державами та протекціонізмом. Різні фракції капіталістичного класу в різних країнах беруть авторитаризм на озброєння. У деяких країнах ці фракції перемагають — зокрема у США, і тепер існує реальна загроза, що подібні сили можуть прийти до влади у Великій Британії чи навіть Франції. У нас ця фракція вже домоглася Брекзиту і потенційно може сформувати уряд, що стало б катастрофою для нас і для України.
Однак ці авторитарні сили не домінують всюди — існують розбіжності всередині правлячих класів. У цій боротьбі наш інтерес полягає в тому, щоб стояти на боці тих, хто захищає демократію. Важливо також розуміти: кожна фракція, що підтримує авторитаризм, активно намагається підірвати позиції України та виступає проти надання їй допомоги. Вони розуміють, що поставлено на карту, — і ми теж повинні це усвідомлювати.
Розмовляв з Крісом: Артем Тідва
