ІСТОРИК ВИБІЛЮЄ МИНУЛЕ УКРАЇНИ

  • 08 травня 2016
  • 2548
ІСТОРИК ВИБІЛЮЄ МИНУЛЕ УКРАЇНИ

Переклала Валентина Колесник.

Володимир В’ятрович стирає расистське й криваве минуле країни, прибираючи згадки про погроми та етнічні чистки з офіційних архівів.

Коли справа доходить до політики та історії, достовірні згадки можуть бути небезпечними.

В Україні, що наразі намагається віднайти свою ідентичність, це не потребує зайвого підтвердження. Українські політичні партії намагаються штовхати країну в бік Європи чи Росії, а молодий та успішний український історик Володимир В’ятрович опинився в епіцентрі цієї сутички. Виступаючи на захист націоналістичної ревізіоністської історії, що прославляє рух України до незалежності, одночасно відкидаючи криваві та опортуністичні сторінки, В’ятрович спробував переписати новітню історію країни, аби приховати правду про залучення українських націоналістичних груп до Голокосту та масових етнічних чисток поляків у часи Другої світової війни. І зараз йому це вдається.

У травні 2015 року Президент України Петро Порошенко підписав закон, за яким «радянські репресивні органи», такі як КДБ та його наступниця Служба безпеки України (СБУ), мають передати повний комплект архівів країни державній організації під назвою Український інститут національної пам’яті. Маючи за основне завдання «реалізацію державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу», Інститут на чолі з молодим науковцем отримав мільйони документів, включно з інформацією про політичних дисидентів, пропагандистські кампанії проти релігії, діяльність українських націоналістичних організацій, розвідку й контррозвідку КДБ та кримінальні справи, пов’язані зі сталінськими чистками. Згідно із законом про архіви, одним із чотирьох «законів пам’яті», що їх написав В’ятрович, такі повноваження інституту, що на перший погляд виглядають безневинно, слугують лише прикриттям для подання упередженого та однобокого погляду на сучасну українську історію, такого, що може сформувати подальший шлях країни.

Головна суперечність полягає в переповіданні історії Другої світової війни, що перебільшує радянські злочини та звеличує українських учасників національно-визвольного руху, тим самим залишаючи поза увагою життєво важливу роль, яку вони відіграли в етнічних чистках поляків та євреїв протягом 1941-1945 років після вторгнення нацистів на територію колишнього Радянського Союзу. Своє бачення історії В’ятрович представляє як оповіді партизанів, що відважно боролися за незалежність України проти могутньої радянської влади. Це також дає зрозуміти тим, хто не ідентифікує себе з етно-націоналістичними творцями міфів, наприклад, людям зі сходу України, що розмовляють російською та все ще вшановують героїзм Червоної армії в часи Другої світової, що вони опинилися по той бік. Показовим також є те, що тепер науковці бояться розправи за недотримання офіційної лінії чи за звинувачення В’ятровича у викривленні історичних подій. Під керівництвом В’ятровича країна може ступити на новий та моторошний шлях до ери цензури.

Хоча на перший погляд може здатися, що події 75-річної давності – вже усталена історія, насправді вони відіграють важливу роль у інформаційній війні між Росією та Україною.

Ревізіонізм сфокусовано на двох українських націоналістичних групах: Організації українських націоналістів (ОУН) та Українській повстанській армії (УПА), що боролися за незалежність України. Під час війни ці групи знищили десятки тисяч євреїв та проводили жорстокі етнічні чистки, у результаті яких було знищено близько 100 тисяч поляків. ОУН, яку було створено 1929 року з метою звільнення України з-під радянського контролю, спиралася на ідею етнічно чистої української нації. Коли нацисти вторглися до Радянського Союзу в 1941 році, ОУН на чолі з харизматичним лідером Степаном Бандерою підтримала вторгнення, розглядаючи його як крок на шляху до незалежності України. Члени Організації вчиняли погроми у Львові, під час яких загинуло 5 тисяч євреїв; оунівці відіграли значну роль у насильстві над єврейським населенням Західної України, внаслідок якого загинуло близько 35 тисяч євреїв.

Щоправда, Гітлер не був зацікавлений у наданні Україні незалежності. До 1943 року ОУН силою захопила контроль над УПА та проголосила свою опозицію як до німецької, так і до радянської сторони. Багато військових частин УПА вже допомагали Українській допоміжній поліції у винищенні тисяч євреїв у Західній Україні в 1941 та 1942 роках, тож тепер вони стали виконавцями чергової етнічної чистки Західної України в 1943-1944 рр.; цього разу чистка спрямовувалася в першу чергу проти поляків. Коли 1944 року радянські війська наближалися, ОУН поновила співпрацю з німцями та продовжила боротьбу проти радянської влади аж до 1950-х років, доки Червона армія її не знищила.

Ця спадщина принесення себе в жертву в боротьбі проти радянської влади спонукає багатьох українських націоналістів розглядати Бандеру та ОУН-УПА як героїв, чия доблесть підтримувала мрію про українську державність.

Нині, коли Україна намагається скинути з себе російські кайдани, українські націоналісти «підгодовують» пропагандистську машину Кремля, даючи підстави стверджувати що пост-революційна Україна переповнена фашистами та неонацистами. Новий закон, що передбачає покарання (правда, не зазначено, яке саме) за «публічний прояв зневажливого ставлення» до цих груп та за «заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у 20 столітті», також свідчить про те, що незалежна Україна будується почасти на фальсифікованій інтерпретації Голокосту.

Передаючи контроль за національними архівами до рук В’ятровича, українські націоналісти хотіли бути впевненими в тому, що розпорядження національною історичною пам’яттю буде у «правильних» руках.

Із самого початку кар’єри В’ятрович був перспективним спеціалістом у своїй сфері. Він здобув звання кандидата історичних наук у Львівському університеті, у західноукраїнському місті, де він народився; він вирізняється красномовністю та пристрасністю, хоча іноді буває надто запальним. 35-річний науковець заробив свою репутацію в Центрі досліджень визвольного руху (ЦДВР), організації, створеної для просування ідей героїчної ОУН-УПА, де він почав працювати 2002 року. В 2006 році він уже став керівником цієї організації. Упродовж своєї кар’єри В’ятрович займається виданням книжок, що прославляють ОУН-УПА, впроваджує програми, котрі допомагають молодим науковцям пропагувати націоналістичну точку зору, та слугує містком до ультранаціоналістів серед діаспори, котра є одним із головних спонсорів ЦДВР.

У 2008 році тогочасний Президент Віктор Ющенко призначив В’ятровича головою архівів СБУ. Ющенко зробив просування міфології ОУН-УПА важливою складовою своєї спадщини, переписуючи шкільні підручники, перейменовуючи вулиці та вшановуючи лідерів ОУН-УПА як «героїв України». В’ятрович, як провідний розпорядник пам’яті й у ЦДВР, і в СБУ, був правою рукою Ющенка в цій кампанії. Він продовжив просування фінансованого державою героїчного висвітлення ОУН-УПА та їхніх лідерів Степана Бандери, Ярослава Стецька та Романа Шухевича. «Боротьба українців за незалежність – є одним із наріжних каменів нашої національної самоідентифікації», писав В’ятрович у інтернет-виданні «Правда» в 2010 році. «А тому без УПА, без Бандери, без Шухевича не було б сучасної української держави, не було б сучасної української нації». В’ятровича часто цитують в українських медіа; одного разу його слова використали для виправдання Дивізії СС «Галичина», що воювала на боці нацистів у Другій світовій війні.

Після обрання Віктора Януковича президентом у 2010 році В’ятрович зник із поля зору. Янукович, котрий походить зі Східної України і вважає себе другом Росії, не поділяв націоналістичне бачення історії цього науковця. У цей період В’ятрович проводив свій вільний час у Північній Америці, читаючи лекції, був тимчасовим науковим співробітником Українського наукового інституту Гарвардського університету. Він також продовжив свою академічну працю, пишучи книги та статті, що просувають ідею героїчної ОУН-УПА. У 2013 році він спробував зірвати роботу семінару на тему українського та російського націоналізму, що проводився в Інституті Гаррімана в Колумбії. Коли завдяки революції на Майдані Януковича було усунуто від влади в лютому 2014 року, В’ятрович знову став популярним.

Новий президент Петро Порошенко призначив В’ятровича головою Українського інституту національної пам’яті – досить престижна посада для відносно молодого науковця. Хоча невідомо, що вплинуло на такий вибір Порошенка, проте попередня служба В’ятровича за часи Ющенка однозначно забезпечила його легітимність у очах націоналістів, а рішення Порошенка скоріше за все було платою за участь націоналістів у революції на Майдані. Націоналісти забезпечили більшу частину фізичної сили у боротьбі проти силових служб Януковича під час Революції та сформували кістяк таких цивільних батальйонів, як Правий сектор, що відіграв ключову роль у боротьбі з сепаратистськими силами на Донбасі після анексії Росією Криму.

Хоча В’ятрович став помітнішим на політичній арені, його професійна етика зазнала критики з боку західних країн та шанованих українських істориків. За словами Джареда Макбрайда (Jared McBride), наукового співробітника Інституту Кеннана та співробітника Меморіального музею Голокосту США, «героїзація ОУН-УПА стосується не лише історії. Це сучасний політичний проект, спрямований на формування дуже однобокої точки зору в українському суспільстві, що має відгук тільки в межах Галичини».

У той час як ідеї В’ятровича є популярними в Західній Україні, де на честь Бандери називають вулиці та ставлять пам’ятники (ЦДВР розташований на вулиці Бандери у Львові), багато українців зі сходу та центру країни не дуже раді спадщині націоналізму часів Другої світової. У Луганську та Криму місцева влада спорудила пам’ятники жертвам ОУН-УПА. Тож нав’язування націоналістичної версії історії всій країні означає знищення ідентичності та переконань багатьох українців, котрі не поділяють націоналістичних ідей.

В’ятрович оминув увагою історичні події, що не узгоджуються з його ідеєю «радянської пропаганди». У своїй книзі «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», виданій у 2006 році, він спробував звільнити ОУН від відповідальності за участь у Голокості, ігноруючи безліч історичних видань. Західні історики жорстко розкритикували цю книгу. Іван-Павло Химка (John-Paul Himka), професор Університету Альберти та один із головних дослідників української історії, що присвятив вивченню цієї теми понад три десятиліття, описав це як «застосування низки сумнівних підходів: ігнорування джерел, що компрометують ОУН, прийняття некритично цензурованих джерел, що походять від емігрантів із кіл ОУН, та нездатність розпізнати антисемітизм у текстах ОУН».

Доля українських архівів у руках В’ятровича викликає занепокоєння, якщо взяти до уваги його погану репутацію серед західних істориків через його готовність ігнорувати чи фальсифікувати історичні документи. «Науковці, що працюють на В’ятровича, публікують збірки підроблених документів», каже Джефрі Бурдс (Jeffrey Burds), професор російської та радянської історії Північно-східного університету. «Мені це відомо через те, що я бачив оригінали, зробив копії та порівняв їх із транскриптами до оригіналів».

Бурдс говорив про книгу з транскрибованими документами на 898 сторінок, яку видав один із колег В’ятровича і яку В’ятрович використовує для підтвердження своєї заяви, що він надрукує будь-що з українських архівів для дослідницького аналізу. Проте Бурдс описав це як «пам’ятник чистці та підробці, у якому прибрали слова, речення, а подекуди – цілі абзаци. Що було прибрано?» – продовжує Бурдс, – «Будь-що, що критикувало український націоналізм, відображало взаємне невдоволення чи конфлікт між лідерами ОУН/УПА, розділи, у яких респонденти надавали докази проти інших націоналістів, згадки про жорстокість».

Досвід Бурдса не поодинокий. Я зв’язався та провів інтерв’ю з багатьма істориками, пишучи цю статтю, і їхнє невдоволення зосереджувалося на одних і тих самих проблемах: ігнорування визнаних історичних фактів, підроблені й зачищені документи та обмежений доступ до архівів СБУ під його наглядом.

«Мені було складно працювати з архівом СБУ, коли ним завідував В’ятрович», – говорив Марко Царинник (Marco Carynnyk), українсько-канадський емігрант та давній незалежний дослідник історії України 20 ст., – «Також я маю докази того, що В’ятрович фальсифікував історичні дані в своїх публікаціях та знайшов відмовки для того, щоб не допустити викриття цього факту з мого боку».

Макбрайд повторює думку Царинника, зауважуючи, що «коли В’ятрович був головним архівістом у СБУ, він створив цифровий архів, відкритий для українських громадян та іноземців. Попри такий позитивний розвиток, він та його команда зробили все для того, щоб будь-які документи, котрі негативно висвітлюють ОУН-УПА, включно з їхньою участю в Голокості та інших воєнних злочинах, було вилучено».

Враховуючи негативний досвід багатьох істориків у роботі з В’ятровичем, надання йому в розпорядження документів державного значення свідчить про те, що найгірше ще попереду. З огляду на його минуле, від В’ятровича можна сподіватися жорсткого контролю за тим, що може і що не може бути доступним у архівах Українського інституту національної пам’яті.

 

Українські історики відкрито висловлювали своє занепокоєння тим, як новий закон про архіви вплине на їхні дослідження. Спілка архівістів України виступила проти цього закону, а український історик Станіслав Сергієнко жорстко розкритикував його як нагоду для В’ятровича та його Інституту пам’яті «монополізувати та обмежити доступ на значний період до певних документальних пластів, що не відповідають його примітивному баченню новітньої історії України, а в гіршому випадку зумовити їх знищення. Відповідно, неупереджене вивчення історії СРСР, ОУН, УПА тощо стане неможливим». Сімдесят істориків підписали відкритого листа до Порошенка з проханням накласти вето на законопроект, що забороняє критику ОУН-УПА. На противагу цьому В’ятрович заявив: «Як бачимо, занепокоєння щодо можливого втручання політиків у академічну дискусію, яке стало одним із головних мотивів листа, виявляється марним».

Правда, занепокоєння Сергієнка має вагомі підстави, і нещодавній інцидент демонструє тиск, який відчувають українські історики, котрі змушені «вибілювати» звірства ОУН-УПА.

Після того, як відкритий лист було опубліковано, спонсор законопроекту Юрій Шухевич агресивно на нього відреагував. Шухевич, син лідера УПА Романа Шухевича та давній ультраправий політичний діяч, надіслав листа до Міністра освіти Сергія Квіта з заявою, що за тим відкритим листом стоять «спецслужби Російської Федерації», та з вимогою, щоб «патріотичні» історики його спростували. Квіт, який сам є давнім ультраправим активістом та автором захопливої біографії одного з ключових теоретиків українського етнічного націоналізму, загрозливо виділив підписи українських істориків у своїй копії листа. Згодом Квіт звернувся до принаймні одного з цих українських істориків та вимагав, щоб той написав відповідь на відкритий лист, відступаючись від своєї позиції та засуджуючи її.

Як було зазначено в листі, «зміст і дух (чотирьох законів) суперечать одному з основоположних політичних прав – праву на свободу слова… За минулі п’ятнадцять років путінська Росія вклала багато ресурсів у політизацію історії. Якщо Україна піде тим самим шляхом, несуттєво, частково чи цілком, це може призвести до руйнівних наслідків».

Якщо українські історики не можуть безпечно підписати простого листа на тему свободи слова, яка ймовірність того, що їм дозволять проводити об’єктивні дослідження на чутливі теми, коли В’ятрович заволодіє найбільш важливими архівами країни?

У відповідь на електронний лист, який я надіслав В’ятровичу 24 лютого (у ньому я попередив його про публікацію цієї статті та попросив прокоментувати висвітлення українських націоналістичних організацій часів Другої світової війни в сучасних медіа), він завзято заперечував усі звинувачення проти нього, викладені в цій статті.

В’ятрович назвав звинувачення з боку західних істориків у тому, що він підробляє чи ігнорує історичні документи, «необґрунтованими». У відповідь на питання, чи має підстави занепокоєння Спілки архівістів України, він відповів: «За весь час моєї роботи, пов’язаної з архівами, я працював лише з їхнім відкриттям, тож я не бачу жодних підстав остерігатися того, що я обмежу до них доступ».

У цій самій відповіді В’ятрович також заперечив, що ОУН та УПА проводили етнічні чистки євреїв та поляків після вторгнення нацистів до Радянського Союзу, відхиляючи звинувачення як «основну частину інформаційної війни УРСР проти українського визвольного руху, що почався з Другої світової війни».

Хоча В’ятрович також заявив (електронною поштою), що деякі члени ОУН мали антисемітські погляди, він висунув такий аргумент: «Найбільша група членів ОУН вважала, що винищення нацистами євреїв їх не стосується, адже їхньою головною метою було захистити українське населення від німецьких репресій». «Через це [на початку 1943 року] ОУН створила УПА. Звинувачення в тому, що солдати цієї армії брали участь у Голокості, є необґрунтованими, адже на момент її створення нацисти майже закінчили знищення євреїв».

Проблема полягає в тому, що намагання В’ятровича захистити ОУН та УПА не узгоджуються з детальними доказами, що їх надають безліч західних істориків. Ідеологія ОУН була яскраво антисемітською і описувала євреїв як «переважно чужорідне тіло в організмі нашої нації» та використовувала такі фрази, як «боротися з євреями як із прихильниками московсько-більшовицького режиму» і «Україна для українців!.. Смерть московсько-єврейській комуні!» Насправді навіть до вторгнення нацистів до Радянського Союзу лідери ОУН, наприклад, Ярослав Стецько, відкрито підтримували німецький стиль винищення євреїв.

Логіка В’ятровича стосовно УПА також має вади. Сотні свідчень тих євреїв, що залишилися живими – більшість задокументованих Химкою, – підтверджують, що УПА вбила багато євреїв, які все ще проживали в Західній Україні в 1943 році. Мало того, заяви В’ятровича, що те, що УПА знищила 70-100 тисяч поляків, є побічним ефектом «польсько-української війни», спростовуються історичною документацією. Справді, звіти УПА підтверджують, що вояки цієї армії вбивали поляків так само часто, як німці вбивали євреїв. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський відкрито заявив: «Ми маємо провести масштабну чистку проти польських елементів. Під час евакуації німецької армії ми маємо знайти підходящий момент, щоб знищити все чоловіче населення у віці від 16 до 60 років». Зважаючи на те, що понад 70% головних кадрів УПА колись співпрацювали з нацистами, ця інформація не дивує.

Хоча дебати між В’ятровичем та західними істориками можуть здатися академічними, це не так. Минулого червня Міністерство освіти під керівництвом Квіта видало директиву для вчителів щодо «необхідності акцентувати увагу на патріотизмі та моральності активістів визвольного руху», включно з висвітленням УПА як «символу патріотизму та жертовного духу в боротьбі за незалежну Україну» та Бандери як «видатного представника українського народу». Нещодавно Український інститут пам’яті під керівництвом В’ятровича запропонував перейменувати дві київські вулиці на честь Бандери та командира УПА й Шуцманшафту Романа Шухевича.

Консолідація української демократії, не кажучи вже про прагнення України вступити до Європейського Союзу, вимагає, щоб країна серйозно взялася за темні аспекти свого минулого. Але якщо В’ятрович і далі діятиме в такий спосіб, Україна ніколи не розрахується за своє складне й неоднозначне минуле.

Публікація мовою оригіналу доступна тут.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери