КІЛЬКА ДУМОК З ПРИВОДУ РАСИЗМУ

  • 11 липня 2011
  • 5322
КІЛЬКА ДУМОК З ПРИВОДУ РАСИЗМУ

Корнеліус КАСТОРІАДІС 

Сьогодні ми зібралися (думаю, це зрозуміло саме по собі), бо хочемо боротися з проявами расизму, ксенофобії, шовінізму і схожими явищами. Свою першу тезу я б виголосив так: ми визнаємо, що всі людські істоти мають рівну цінність саме через те, що є людськими істотами, і проголошуємо, що обов’язком суспільства є надати їм однакові реальні можливості для розвитку їхніх здібностей. Це твердження не спирається на жодну уявну очевидність або трансцендентальну необхідність «людських прав», хоча й породжує різні значні парадокси, зокрема щось подібне до антиномії, на існуванні якої я часто наголошував і яку ми можемо досить абстрактно визначити як антиномію між універсалізмом, властивим людським істотам, та універсалізмом «культур» (систем уявлень про себе та установок, прийнятих в суспільствах) (τών φαντασιακών θεσμίσεων της κοινωνίας), носіями яких є людські істоти. До цього я повернуся в самому кінці.

Ця ж боротьба, як і багато інших протестних рухів, у наш час зійшла на манівці і у неймовірно цинічний спосіб змінила свою суть. Візьмемо лише один приклад: СРСР проголошує себе антирасистською та антишовіністичною державою, хоча антисемітизм за прихованої підтримки влади досягнув там нечуваних розмірів, попри те що десятки націй та народностей продовжують проживати в цій величезній в’язниці народів. Завжди згадують — і роблять це справедливо — винищення індіанців у Америці. Та я не бачив жодної людини, яка б колись задалась питанням: як одна мова, що п’ять століть тому вживалася на території між Москвою ти Нижнім Новгородом, змогла поширитись до берегів Тихого Океану, і чи відбувалося це під гучні оплески татар, бурятів та тунгузів?

Це перша причина, до якої ми зобов’язані ставитись з особливою суворістю та вимогливістю на рівні ідей. Іншою ж, так само важливою, є те, що в цій дискусії, як і в усіх питаннях, які стосуються великих соціально-історичних категорій, таких, як Нація, Влада, Релігія, Родина і т.д., непевність суджень є майже невідворотною. На кожну тезу надзвичайно легко віднайти антитезу; звичною помилкою дослідників, що працюють в цій сфері, є відсутність рефлексії, властивої іншим галузям. Чи, можливо, те, що я сказав спростовується якоюсь антитезою? Раз на півроку ми читаємо про грандіозні теорії, які осмислюють ці теми, і кожного разу ловимо себе на думці: — Ну, нехай, та чи чув коли-небудь автор про Швейцарію чи Китай, про Візантію чи християнські монархії Іберійського півострову, про Атени чи Нову Англію, про ескімосів та конголезців? Тож після чотирьох чи двадцяти п’яти століть самокритичності думки, ми бачимо буяння блаженних узагальнень, причиною яких є ідея, яка виникнула в голові у певної особи.

Одна історія, скоріше, розважального змісту, підводить мене до осердя нашого питання. Як ви побачили з оголошення про зустріч, моє ім’я звучить, як Корнеліус, Cornelius старофранцузькою, друзі кличуть мене скорочено Корнель — Corneille. Я похрещений в православ’ї, а для цього слід було знайти якогось святого з таким самим ім’ям. І дійсно, існував такий собі святий Корнелій, ім’я якого транскрибувалося з латинського Корнеліус, тобто з роду Корнеліїв, і слугувало найменуванням сотням тисяч мешканців Римської імперії. Оцей Корнелій став святим після одного випадку, про який ми читаємо в «Діяннях апостолів». Я коротко перекажу його. Був згаданий мною Корнелій центуріоном однієї італійської когорти, мешкав у Кесарії, щедро подавав бідним і жив у страху божому та щоденних молитвах. Раз до нього зійшов ангел господній, а після цього він запрошує до себе Симона, прозваного Петром. На шляху до Корнелія Петрові було явлено видіння, змістом якого було те, що відтоді більше не існує їжі чистої та нечистої. Прибувши до Кесарії, Петро бере участь у трапезі Корнелія, що за Законом — спільне трапезування з гоєм, інородцем — було святотатством, і під час його промови дух святий сходить на всіх, хто слухає його, і це вражає євреїв, тодішніх супутників Петра, адже дух святий зійшов і на тих, хто не має обрізання, і вони одразу різними мовами почали словословити господа. Пізніше, коли Петро приходить до Єрусалима, споріднені по обрізанню жадають від нього пояснень; він дає пояснення, і «вони, вислухавши, казали заспокоєні: — Отож і язикам Бог дав покаяння, щоб мали вони життя!»

Ця історія явно має багато значень. Саме в ній вперше у Новому Заповіті проголошується рівність «язиків»перед Богом і відсутність необхідності сповідування юдаїзму тим, хто намірився стати християнином.

Але ще важливішим мені видається протиставлення в цих висловлюваннях. Враженими були, каже грецький текст Діянь (εξ-ίσταμαι — виходити з себе через сильне почуття, лат. ex-sistere), всі обрізані вірні, що і на язики пролився дарунок святого духу. Чому? Бо ж є очевидним, що дух святий до тих пір мав зв’язок лише з юдеями — і в кращому випадку з особливим випадком єресі, народженої в юдейському середовищі, на ім’я Ісус Назаретянин. Втім, через заперечну імплікацію, (цей уривок) відсилає нас до особливостей єврейської культури — зараз я почну казати неприємні речі — які з погляду інших, сказати б, не можуть бути зрозумілими самі собою. Як характеризувати заборону трапези із гоями, коли ми знаємо про роль, яку спільні столи відіграють у процесі соціалізації та всій історії людства? Ще раз прочитаймо уважно Старий Заповіт, особливо, книги, в яких йдеться про оволодіння землею Обітованою; ми побачимо, що обраний народ не є власне теологічним, але передусім практичним поняттям. Буквальні висловлювання Старого Заповіту є гарною ілюстрацією, якщо так можна сказати (нажаль, я можу читати ці книги лише в грецькому перекладі, який виконали трохи пізніше за походи Македонського. Я знаю про існування проблем цього перекладу, але не думаю, що вони впливатимуть на те, що збираюся сказати). Ми читаємо, що всі народи, які проживають по периметру землі Обітованої, відсікаються лезом меча і це чиниться без огляду на стать чи вік, що не робиться жодної спроби «навернення» населення, що їхні святилища зрівнюються з землею, їхні святі гаї спалюються — і все це діється за наказом Єгови. І наче цього було мало, з’являються все нові і нові заборони, пов’язані з перейманням звичаїв цих народів (βδέλνγμα, μίασμα — переступ, нечистота) та сексуальних зв’язків з їхніми представниками (πορνεία — слово, що постійно наполегливо повторюється у Старому Заповіті).

Чесність зобов’язує нас сказати, що Старий Заповіт є першим расистським письмовим документом Історії. Єврейський расизм першим залишив письмові свідчення про своє існування, що, втім, зовсім не означає, що він був першим расизмом. Все свідчить проти цього припущення; просто, і, наважуся сказати, на щастя, обраний народ є всього лиш народом, таким самим, як й інші[1].

Згадування таких фактів видається мені необхідним, хоча б тому, що ідея про те, що расизм, чи просто ненависть до іншого, є специфічним винаходом Заходу, нині є широко поширеними дурощами.

Я не маю часу зупинятись на різних поглядах щодо історичного розвитку та величезної кількості варіантів такої ідеї, тож просто зроблю кілька зауваг:

1) Поміж народами, що сповідують монотеїстичну релігію, євреї мають принаймні одну перевагу у порівнянні з іншими, хоча її можна трактувати двояко: після здобуття Палестини (упродовж трьох тисяч років було так, втім, не знаю, як з цим зараз) та у той чи інший спосіб «упорядкування справ» з попередніми мешканцями, вони залишать світ у спокої. Це обраний народ, їхня віра все-одно лишається благою для інших, жодна спроба систематичного навернення не відбувається (але не існує й заборони навертання)[2].

2) Дві інші монотеїстичні релігії, що черпають натхнення зі Старого Заповіту та є «спадкоємцями» єврейства, на жаль не виказують такого ж благородства. Їхній бог гарний для всіх; якщо інші його не потребують, їх змусять до цього силою або знищать. Невдячна річ занурюватись у цьому плані в історію християнства, чи, скоріше, навпаки, було б не лише доцільно, але й вкрай необхідно переглянути цю історію, оскільки з кінця 19 ст. і гучної тодішньої критики (християнства), зараз все видається забутим і пропагуються привабливі та чепурні варіанти поширення християнства. При цьому забувають, що, коли християни прибирають до рук римську імперії за часів Константина, вони є лише однією з меншин, і збільшення їхньої кількості відбувається лише за допомогою гонінь, шантажу, масового руйнування храмів, статуй та культових місць, старовинних рукописів тощо, і врешті (цьому) сприяють накази законної влади (Феодосій Великий), згідно з якими заборонялося проживання на території імперії всім не християнам. Така ревність справжніх християн захищати істинного Бога вогнем і мечем трапляється на кожній сторінці історії цієї релігії як східного, так і західного обрядів (єретики, хрестові походи, гоніння євреїв, свята інквізиція, винищення індіанців і т.д.). Також, попри хвилю надмірних лестощів, варто відтворити реальну історію майже неймовірного поширення ісламу. Звісно ж основою ісламізації (та у більшості випадків арабізації) населення від Мариці до Саравака та від Занзібара до Ташкента була не привабливість промов пророка. Перевагою ісламу над християнством з погляду підкорених було те, що під його владою можна було вижити, якщо добровільно визнати за собою статус об’єкта експлуатації і не вимагати тих чи інших прав, тоді як у християнських землях до аллодоксів (іновірців – прим.ред.), навіть коли б він теж сповідував загалом християнство (згадайте релігійні війни 16-17 ст.), ставлення було нетерпимим.

3) На противагу тому, що стверджують деякі особи (через протилежну тенденцію, яка протистоїть «ренесансові» монотеїзму), політеїзм як такий не є запорукою рівної поваги до іншого. Дійсно, у давній Греції чи Римі цілком терпляче ставились до релігії чи статі іншого, але це було саме у Греції та Римі, і таке ставлення не можна поширювати на політеїзм як такий. Візьмемо лише один приклад. Індуїзм є «расистським» не лише за внутрішніми принципами (касти), але й винний у чисельних бійнях, вчинених під час свого становлення, аналогічних до злочинів монотеїстів, і продовжує це робити і нині.

Мені видається, що центральною ідеєю щодо обговорюваного питання, є те, що расизм є частиною чогось набагато-більшого, ніж визнають зазвичай.

Расизм є поріддям чи метаморфозою, що викликає особливе дратування, і я відчуваю спокусу сказати: це — жахлива видозміна людських суспільств, яка має практично універсальний характер. Йдеться про нашу очевидну нездатність до об’єднання як особистостей без ізолювання іншого; і про очевидну нездатність ізоляції іншого без його приниження і, врешті, ненависті до нього.

Не завжди під час укладання основ суспільства (θέσμιση τής κοινωνίας) обговорювана тема матиме два складника: з одного боку, суспільне уявне (κοινωνικό φαντασιακό), що вироблятиме уявні значення, та інституції, творені ним, та, з іншого, психіку кожного людського створіння і все те, що нав’язується нею під час формування засад суспільства, але й усе те, що, з іншого боку, в ній зазнає впливу збоку суспільства. Я не зупинятимусь детально на укладанні основ суспільства, про це я досить просторо говорив в іншому місці[3].

Суспільство — кожне суспільство — під час поставання, створює свій власний світ. Це не означає лише створення «уявлень», «цінностей» і т.д. В основі всього цього лежить певний спосіб уявлення, категоризація світу: чуттєва та логічна, а також певний спосіб оцінювання, і, звісно, певний, кожного разу специфічно виражений, спосіб згоди емоційно прийняти таку категоризацію та оцінки. У процесі конструювання світу завжди у той чи інший спосіб знаходиться місце існуванню інших людей чи суспільств. Втім, слід відрізняти конструювання міфічних інших взагалі або почасти (білі Спасителі ацтеків, ефіопи гомерівських греків), що можуть бути «вищими», або «нижчими», або й монструозними, з одного боку, від конструювання справжніх інших, інших суспільств, які трапляються нам в реальному світі. Давайте розглянемо одну базову схему, що допоможе нам розмірковувати щодо можливих сценаріїв у другому випадку. У міфічному часі (чи «логічно відначальному часі», що одне й те саме) інші не існують. Потому вони трапляються нам (міфічний чи «логічно відначальний час» є часом формування інституції та рефлексії, пов’язаної з цим). У цей момент має значення те, що перед нами відкриваються три можливості. Простіше кажучи: інституції цих інших (і вони самі) можуть вважатися вищими за нас, нижчими і рівними нам. Завважимо тепер, що першому випадку властиве логічне протиріччя, що веде, по-суті, до самогубства. Вважати «чужі» інституції вищими означає неможливість існування питомої суспільної організації (це, зрозуміло, не стосується кожної окремої особи); така потенційна інституція мала б поступитися місцем іншій. Якщо французький закон наказує судам: «В усіх випадках має застосовуватись німецьке законодавство», він самоліквідується.

Іноді трапляється і так, що конкретну норму чи суспільний стан вважають за потрібне перейняти, і вона й справді переймається, однак повне і беззастережне запозичення базових норм (πυρηνικών θεσμών) іншого суспільства ймовірно призвело б до розпаду суспільства-спадкоємця як такого.

Таке зіткнення не залишає нічого іншого, окрім як вдатися до одного з двох типів рішень: інші — нижчі за нас, інші — нам рівні. Досвід підказує, як часто кажуть, що перший шлях обирають у переважній більшості випадків, другий — майже ніколи. На це існує «очевидна» причина. Те, що «інші рівні нам» не могло б означати «рівні без розрізнення», оскільки із цього випливало б, наприклад, що мені однаково, їм я свинину, чи — ні, відрубаю чи ні руки крадіям і т.д. Тоді б ми ставились байдуже до всіх речей, все скинуло б із себе покров умовностей. І це значило б, що інші є просто іншими; що не лише мови чи традиції, чи способи вживання їжі, але й інституції та норми, закладені в них, узяті як у цілому, так і почасти, є непорівнюваними. Це, з одного боку, але лише з одного, — дійсно так; такий погляд не може з’явитись «природним чином» в Історії і зовсім не важко збагнути, з яких причин. Ця «непорівнюваність» була б рівносильною для суб’єктів певної уявної культури терпимому потуранню іншим у всьому, що вважається огидним, і що, попри зручність, цього принципу для сучасних захисників прав людини, збурюватиме нерозв’язні в теоретичному плані питання у випадку зіткнення культур, як це показують вищезгадані приклади, а я спробую продемонструвати в кінці цих роздумів.

Ці слова — такі прості та правдиві — що інші є просто іншими, є витвором історії, протилежним «стихійним»тенденціям у формуванні основ суспільства. Інші майже у всіх випадках встановлюються як нижчі. Мова не йде про щось невідворотне чи якусь логічну необхідність, такою просто є межа, до якої можна дійти, «природна схильність» форм людської організації. Найпростіший спосіб, за допомогою якого такі форми матимуть силу для суб’єктів свого впливу, є, певна річ, запевнення — яке не обов’язково має бути чітко проголошеним — що лише вони є істинними, а, отже, боги, вірування, звичаї і т.д. інших є облудними. В цьому сенсі нижчість інших є просто іншим боком ствердження істинності норм та форм організації Его-суспільства (у значенні, в якому ми вживаємо термін «Я» при описі систем спорідненості). Істинності, що відхиляє будь-яку іншу істину, перетворює решту на похибку зі знаком плюс чи, у найпоказовіших випадках, на диявольську згубу (природно, першим, що спадає на думку є монотеїстичні релігії та марксизм-ленінізм, але список можна продовжити).

Чому ми говоримо про межу, до якої можна дійти, та природну схильність? Тому що не може існувати істинних основ у формуванні норм та інститутів (основ «раціональних» та «об’єктивно реальних»). Маючи за єдиний засадничий чинник віру у себе, а особливо той факт, що у таких основах міститься твердження, покликані визначити світ і життя, у доступному (і логічному) порядку, вони перебувають у небезпеці з тієї миті, коли з’являються свідчення про те, що існують також інші способи, які визначають інший світ зі своєю логікою. У такому разі наша проблема перетинається з проблемою релігії у широкому значенні, про що я вів мову в іншому місці[4].

Однак межа, до якої можна дійти, не є необхідністю чи фатумом. Це означає, що протилежне явище, яким би неймовірним воно не виглядало — як-от демократія, що є явищем неймовірним в Історії — є, тим не менше, можливим. Ознакою цього є відносні і нечисленні, але все-таки реальні, зміни в контексті нашого питання в деяких сучасних суспільствах, в основі яких лежить опір ненависті до іншого (μισοξενία) (якому, звісно, ще далеко до завершення, навіть всередині кожного з нас).

Всі ці явища пов’язані з ізоляцією зовнішньої інакшості (εξωτερική ετερότης) взагалі. Втім, питання расизму є дуже специфічним. Чому те, що могло б залишитися у вигляді простого ствердження «нижчості» інших, стає дискримінацією, зневажанням та ізолюванням, які переростають врешті-решт у шал, ненависть та безумство, що веде до вбивств?

Попри численні спроби підійти до розв’язання цієї проблеми з різних боків, мені не віриться, що ми можемо віднайти загальне «пояснення» феномену, що на це питання існує якась інша, відмінна від історичної у сильному значенні цього слова, відповідь. Ізолювання іншого не набувало завжди і скрізь форми расизму, нічого подібного. Антисемітизм і його історія у християнських країнах є відомими фактами, але жоден «загальний принцип» не може пояснити етапів вибуху цього шаленства в часі та просторі. Ще один приклад, який є більш красномовним. Османська імперія, завершивши приєднання територій, продовжила політику асиміляції, а відтак, експлуатації та суттєвого обмеження прав (capitis deminutio)поневолених, але не асимільованих народів (без цієї масової асиміляції, зараз би не існувало турків як нації). І пізніше, раптово, двічі — у 1895-1896 та 1915-1916 рр. — вірмени (які дійсно зазнавали жорстокіших утисків у порівнянні з іншими народами імперії) стають об’єктом жахливої та масової різанини, тоді як інші народності (наприклад, греки, яких в період 1915-1916 рр. було набагато більше і держава, в якій жили їхні одноплемінники, ще й перебувала у стані війни з Туреччиною) не зазнають таких нищівних гонінь.

З тієї миті, як (у суспільстві) з’являється расистська упередженість (ρατσιστική καθήλωση), відомо, що «інші» не просто ізолюються і не вважаються просто іншими, але, як окремі особи чи спільнота, перетворюються на елемент підтвердження для наступної кристалізації уявних понять, які покладають на них низку обвинувачень, в основі яких лежить уявлення про їхню погану та збочену сутність, що від самого початку виправдовує все, що з ними робитимуть із метою примусити їх страждати. Щодо цього уявного в сенсі Лакана, особливо, антиєврейського ґатунку, існує багато літератури і мені нема чого додати[5].

Мені лише видається дуже поверхневим, коли це уявне представляють — а ще й охрещують його «ідеологією» — як повністю сконструйоване класами чи політичними групами з метою забезпечення собі панування або отримання влади. У Європі певні всюдисущі та «плинні» атниєврейські настрої були, певно, завжди, принаймні від 11 ст. і далі. Вони знов повернулись до життя та набули розмаху у той час, коли суспільство відчуло нагальну потребу знайти якійсь поганий «внутрішньо-зовнішній» об’єкт («одвічний ворог» є таким зручним в цьому плані), якогось цапа відбувайла, що начебто вже сам себе позначив таким. Проте спалахи таких настроїв не підкоряються якимось законам чи правилам; ми не можемо, наприклад, прив’язати глибокі економічні кризи, які раз у раз переживала Англія протягом останніх 150 років зі спалахом антисемітизму, хоча такі спалахи відбуваються в останні 15 років, лише спрямовані вони проти чорних.

Зроблю ще один відступ. Суспільна думка і багато поважних письменників — наприклад, Ханна Арендт — здається, вважає нестерпним у расизмі той факт, що хтось ненавидить іншого за щось, до чого той є непричетним, за «походження» чи «расу». Це, звісно, є огидним, однак попередні спостереження демонструють, що цей погляд є помилковим чи недостатньо аргументованим, що він не схоплює суті та своєрідності расизму; бо ж дійсно, сподіваюся, що перед сукупністю явищ, найгострішим вираженням яких є расизм, від обурення та огиди паморочиться навіть у найсвітліших головах. Вважати когось винуватим через його приналежність до певної спільноти, до якої він не «обирав» належати, не є особливою рисою расизму. Кожен націоналізм, що прагне пограти м’язами, зрештою, кожен шовінізм, завжди вважає інших (конкретних інших і обов’язково інших «від створення світу») винними у тому, що вони є тими, ким є, що належать до певної групи, в якій опинились не за власним вибором. Ілля Ерембург це висловив з жахливою чіткістю, властивою періоду сталінізму: «Єдині гарні німці — мертві німці» (що дорівнює «Народився німцем, отже, через це заслуговуєш на смерть»). Таке ж ставлення властиве і релігійним війнам, або війнам, в яких одним із чинників є релігія. Серед усіх загарбників, що вирізали невірних задля уславлення чергового Бога, я не знаходжу жодного, хто спитав би у своїх жертв, чи «добровільно» вони обрали власну віру.

Логіка змушує нас знову сказати дещо неприємне. Єдина реальна особливість расизму (відносно інших різновидів ненависті до іншого), єдина, що має вирішальне значення, як кажуть логіки, полягає у наступному: справжній расизм не дозволяє іншим уподібнитись (або ж продовжує їх переслідувати, чи підозрювати навіть після уподібнення, наприклад, як у випадку з марранос[6].

Неприємність полягає у тому, що слід погодитись, що нам би видавався расизм менш огидним, якщо б він задовольнявся лише б насильницьким наверненням (як це робили християнство й іслам). Однак расизмові не потрібне навернення інших, він прагне їхньої смерті. На світанку ісламу було лише кілька сотень тисяч арабів, на початку турецької імперії — кілька сотень тисяч турків. Все решта є продуктом навернення підкорених народів (неважливо, за допомогою сили чи переконання). Але для справжнього расизму інший є нездатним до навернення.

Отож, одразу впадає в око псевдонеобхідність расистського уявного спиратися на певні стабільні (чи начебто стабільні) природні (а, отже незворотні) ознаки. Якийсь «гарний інтелектуал-націоналіст» у Франції чи Німеччині, що використовує раціоналістичний підхід (тобто відступає від складників, необхідних расистському уявному), мав би радіти тому, що сотні тисяч німців чи французів прагнули б здобути громадянство у сусідній країні. Іноді таке громадянство надають після смерті деяким видатним постатям із ворожого табору. Незабаром після мого приїзду до Франції, десь у 1946 р., величезна стаття в «Ле Монд» оспівувала «Баха — генія латинського духу» (менш витончені росіяни, вивозячи заводи із зони окупації, замість того, щоб вигадати російське коріння в родоводі Канта, просто «народили» та «поховали» його в Калінінграді). Але Гітлер не мав жодного бажання зарахувати Маркса, Айнштайна чи Фройда до геніїв германського духу; євреїв, навіть тих, хто був повністю асимільований, відсилали до Аушвіца нарівні всіма іншими.

Відкидання іншого як іншого не є необхідним, але цілком вірогідним складником укладання основ суспільства. «Природним», якщо вважати, що суспільна гетерономія має щось спільне з природою. Її подолання вимагає творчого підходу, що йде всупереч з загальноприйнятими нормами, а, відтак, є неймовірним.

Відображення — я не кажу «причину» — цього ми можемо віднайти на рівні власне людської істоти як окремішності. Стисло поясню. Одна зі сторін ненависті до іншого як іншого є цілком зрозумілою; це — просто обернене вираження любові до себе, покривання свого Я. Яку б хибність це не містило, міркування суб’єкта про іншого буде завжди ще й таким: Якщо я визнаю значущість А, мені слід також визнати не значущість не-А. Хибність, певна річ, закладена у цьому, полягає у тому, що значущість А представляється як відхилення від будь-якої іншої цінності. Тобто: А (те, чим я є) має цінність/ силу, і те, що має цінність/ силу є А. Те, що у кращому випадку, є відношенням включення (εγκλεισμός) чи приналежності (ανήκειν) (А належить до класу предметів, що мають цінність), стає хибно відношенням рівнозначності (ισοδυναμία) чи типового представника (αντιπροσωπευτικότητα). Таким чином, А стає самим зразком того, що має цінність/ силу. Така хибність проявляється звісно за інших обставин – не забуваймо цього, коли мова йде про життя або смерть. Але наразі нас це не стосується.

Цей хибний (проте дуже поширений) силогізм можливо і створив різні форми зневажання та відштовхування (іншого), яких ми торкнулися раніше. Однак інша сторона ненависті до іншого є ще цікавішою і вважаю, що її згадують занадто рідко. Це ненависть до іншого, як інший бік певної підсвідомої ненависті до себе[7]. Давайте поглянемо на проблему з іншого боку. Чи може саме по собі існування іншого наразити на небезпеку мене? (Ми, зрозуміло, ведемо мову про осіб без рефлексивного підходу до життя, для яких базовий факт — те, що «Я» не існує так чи інакше окремо від іншого та інших — є дивиною, що підкреслює її очевидність так само, як і в сучасних «атомістичних» теоріях.) Можливо, в якомусь сенсі, в твердині егоцентризму якийсь голос стиха, але без упину промовляє: «Наші стіни крихкі, наша вежа — паперова». І що б могло змусити індивіда почути ці слова та зробити їх переконливими, коли вони суперечать усім механізмам, які дозволили людській істоті стати людиною (французьким селянином-християнином, арабським мусульманським поетом і т.д.). Звісно ж, це не якийсь «інтелектуальний сумнів» (διανοητική αμφιβολία), що не представлений або ж не має значного впливу на глибинних рівнях, про які ми ведемо мову, але певний чинник, що міститься поруч із сукупністю успадкованих та сформованих досвідом рис особи; те, на що спрямований вплив психічної монади (ψυχική μονάδα), і що потерпає від наполегливого заперечення нею реальності, яке в даному разі стає запереченням, відкиданням та гидуванням (απέχθεια) тією особою, на яку врешті перетворилася людина і в якій немов привид згадана монада продовжує жити. І внаслідок цього кожна сторона суб’єкта, видима у «світлі дня», сконструйована, промовляюча, завжди стає об’єктом певного подвійного та суперечливого супроводу (επένδυση): зі знаком плюс, коли для психічної монади суб’єкт є замінником її самої, та зі знаком мінус, коли суб’єкт є осяжною та реальною демонстрацією її розпаду.

Відтак, ненависть до себе, замість того, щоб виступати типовою рисою, яка характеризує, наприклад, євреїв, є складником (психіки) кожного людського створіння, і, як і решта, перебуває у стані неспинної психічної трансформації. І, на мій погляд, ця ненависть до себе, що зазвичай явним чином є нестерпною у відкритих формах вираження, підживлює найбільш просунуті форми ненависті до іншого та виливається у найбільш жорстокі та архаїчні форми її втілення.

У цьому контексті можемо сказати, що радикальні вираження ненависті до іншого — і расизм, який з соціологічного погляду є найрадикальнішою з усіх через згадану вище схильність до «ненавертуваності» — становлять потворне психічне витіснення(ψυχικές μετατοπίσεις), за допомогою якого суб’єкт може зберегти усвідомлення себе через скерування себе на об’єкт. Через це, те, чого насамперед він аж ніяк не бажає, полягає у повторному надбанні себе, повторному віднайденні себе як об’єкта (єврей не хоче бути наверненим, чи хтось не хоче бути обізнаним з німецькою класичною філософією краще, ніж тепер), тоді як перший ступінь зречення — у формі приниження іншого — задовольняється зазвичай «визнанням» з боку цього іншого, що означають його ж поразку або навернення.

Відтак може видатись, що подолання першої психічної форми ненависті до іншого не потребує в цілому чогось більшого від того, що постає внаслідок суспільних взаємин. Існування столярів не ставить під сумнів цінність водопровідників, так само й існування японців не мало б ставити під сумнів цінність китайців.

Подолання другої форми, певна річ, тягне за собою значно глибші психічні та соціальні перетворення. Воно вимагає — як колись і демократія у сенсі автономії — прийняття «реальності» та абсолютності нашої смертності, нашої другої смерті, що слідує за смертю в уявній цілісності, всесильності та ізольованості всесвіту всередині нас.

Після таких слів ми мали б очікувати на ейфорійний приступ шизофренії з боку інтелектуалів, які в останні роки віддано проголошують одночасно права людини та ґрунтовну відмінність культур, яка забороняє будь-яку аксіологію інших культур. Як же тоді ми зможемо судити (і, за логікою, виступати проти) нацистської чи сталінської культури, проти режиму Піночета, Мегісту чи Хомейні? Хіба не йдеться про історичні «структури» відмінні, непорівнювані і рівною мірою цікаві (для аналізу)?

Насправді розмови про захист прав людини спиралися на мовчазне схвалення цієї концепції класичними лібералізмом та марксизмом, а саме: коток «прогресу» спрямовуватиме всі народи до спільної культури (тобто, до нашої — величезна зручність для псевдофілософів Історії). Питання, поставлені мною вище, мали б розв’язатися автоматично; або ж щонайбільше після кількох «прикрих непорозумінь» (наприклад, світових війн).

Проте все відбувається у протилежному напрямку. «Інші» у більшій чи меншій мірі асимілювали у більшості випадків певні інструменти західної культури, ту частину, що належить ідентифікаційно-сумарному підходу (συνολιστικό-ταυτιστικό), створеному цією культурою, але не уявні значення свободи, рівності, закону, нескінченного пошуку. Планетарна перемога Заходу є перемогою артилерії, джипів та телебачення, а не права на недоторканність особи (habeas corpus), народовладдя, громадянської відповідальності.

Таким чином, те, що раніше було простим «теоретичним» питанням, яке звісно пролило ріки крові в Історії, про що я говорив вище — як одна культура могла б визнати, що існують культури інші, непорівнювані з нею, для яких поживою є те, що вона вважає послідом? — перетворюється на одну з найбільших практичних політичних проблем нашої епохи, яка загострюється явними антиноміями, властивими нашій культурі.

Ми одночасно стверджуємо, що є просто однією культурою поміж інших, але, з іншого боку, що наша культура є унікальною у тій мірі, в якій нею визнається інакшість інших (річ, якої не ставалось ніколи раніше і за яку інші культури не відплачують такою ж монетою), також і тому, що вона встановила суспільні уявні значення та норми, які випливають з них і яким притаманна універсальна значущість (καθολική άξια) — візьмемо хоча б права людини, приклад, що одразу впадає в очі. Тож що робити з культурами, які явно відкидають «права людини» (наприклад, Іран Хомейні), не кажучи вже про ті, які у переважній більшості щоденно порушують ці права, водночас лицемірно та цинічно підписуючи угоди про їхній захист?

Завершу одним простим прикладом. Вже тривалий час точиться дискусія (щоправда, зараз вони затихла) про резекцію клітора та каліцтво дівчат, яке відбувається у багатьох мусульманських країнах Африки. Все це відбувається там, у Африці, in der Turkei, як кажуть філістери у Фаусті. Ви обурюєтесь, протестуєте — все марно. Одного ж дня ви дізнаєтесь, що тут, у Парижі, один з ваших колег, якого ви високо цінуєте за фаховість, готує відповідну церемонію для своєї доньки. Якщо ви промовчите, ви зашкодите правам людини (праву на недоторканність дівчинки). Якщо спробуєте вплинути на батька, ви силоміць виведете його з кола його культури і порушите принцип непорівнюваності культур.

Боротьба проти расизму є завжди боротьбою за суть речей. Вона не має стати приводом відмовитись захищати цінності, що утворились серед «нас», але які ми вважаємо дійсними для «всіх», які не мають жодного стосунку до раси, кольору шкіри і до яких ми прагнемо свідомо, саме так, навернути все людство.

Джерело: Κορνήλιος Καστοριάδης Ο θρυμματισμένος κόσμος/ Μεταφρ. από τα γαλλικά Ζήσης Σαρίκας, Κώστας Σπαντιδάκης. – Αθήνα: Ύψηλον/ Βιβλία, 1992. – Σ. 27-42.

Переклав Андрій Савенко

Відредаговано в мережі liva_dumka

Читайте також:

Апартхейд (серія статей Андрія Манчука)

Africa Unite: колонизация 2.0.

Политика биологического детерминизма (Стивен Джей Гулд)

Британська національна партія: засадничі причини зростання правих радикалів, їх сучасна природа і перспективи (Дан Якопович)

Капіталізм – це расизм (Денис Горбач)

Глобальний капіталізм та фашизм ХХІ століття (Вільям Робінсон)

«Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять (Ганна Гриценко, Дарина Коркач)


Примітки

1. Див., Вихід 23, 22-33• 33, 11-17; Левіт 18, 24-28; Ісус Навин 6, 21-22• 8, 24-29• 10, 28, 31-32, 36-37 і т.д.

2.Нечисленні спроби єврейського прозелітизму в Римській імперії відбувалися в пізній період, були маргінальними і не мали майбутнього.

3. Див.: Domaines de l’homme, Paris, 1986; а також L’ imaginaire: la creation dans le domaine social-historique і Institution de la societe et religion.

4. Див. Institution de la societe et religion.

5. Багато прикладів наводить Eugene Enriquez у книзі De la horde a I’Etat, Paris, 1983, σελ. 396-438.

6. Іспанські євреї та мавританці, що були змушені через гоніння інквізиції прийняти християнство у 14-15 ст., але потай зберігали обряди та віру пращурів.

7. Micheline Enriquez у роботі Aux canefours de la haine, Paris, 1984 зробила великий внесок у психоаналітичне тлумачення природи ненависті; стосовно сказаного мною див. у її книзі стор. 269-270.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери