Віталій: Маріє, розкажіть, будь ласка, про ваш зв’язок з Венесуелою. Ви проводили там польові дослідження та написали книжку «Альтернативний університет: уроки боліваріанської Венесуели» (The Alternative University, lessons from Bolivarian Venezuela). Що саме ви досліджували і як це повпливало на ваше розуміння сьогоднішньої Венесуели?
Марія: Я антропологиня та соціологиня, досліджую питання вищої освіти та праці. Наразі працюю в Університеті Стратклайда в Глазго, а цікавитися Венесуелою почала ще під час навчання в аспірантурі Центральноєвропейського університету в Будапешті. Тоді я зацікавилася порівнянням двох кардинально відмінних освітніх проєктів: Центральноєвропейського університету, з одного боку, та Боліваріанського університету Венесуели з іншого.
Центральноєвропейський університет виник у ході постсоціалістичного транзиту в Центрально-Східній Європі та був переважно орієнтований на середній клас. Його метою стала підготовка політичних еліт і фахівців із державного управління для нових постсоціалістичних держав, а сама установа сформувалася під значним впливом глобальних норм вищої освіти, з-поміж яких престиж, публікації англійською та інтеграція в міжнародні академічні кола.
Водночас Венесуела проводила майже протилежний експеримент. Вона прагнула масовізувати елітарну систему вищої освіти. Цій реформі активно сприяли соціалістичні інтелектуали, багато з яких у період так званої Четвертої республіки (1958–1998) — тобто до створення Боліваріанської Республіки Уго Чавеса — були мілітантами. Попри те, що цей режим називали демократичним, у багатьох аспектах він функціонував як поліцейська держава, що здійснювала політичні переслідування лівиці. Деякі ліві активісти тієї доби згодом приєдналися до проєкту Чавеса та відіграли ключову роль у розширенні доступу до вищої освіти.
У 2008 році я поїхала до Венесуели, щоб вивчити цей соціалістичний експеримент, який мав на меті надати освіту та можливості для працевлаштування бідній більшості венесуельських громадян. У наступні роки я також досліджувала житлову політику — зокрема програму Велика місія «Житло» (ісп. Gran Misión Vivienda), — порівнюючи її з житловою політикою соціалістичної Болгарії щодо бідних верств населення, особливо ромів.
Пізніше, напередодні та під час пандемії, я розпочала новий проєкт із залученням деяких колишніх респондентів та інших високоосвічених венесуельців, які після 2014 року мігрували до Буенос-Айреса. Я провела етнографічне дослідження також і цієї групи. Найінтенсивніший період мого перебування та досліджень у Венесуелі припав на 2008–2011 роки — на період розквіту чавізму, коли Чавес був ще живий.
Протягом усього цього часу я стежила за різними шляхами зближення з боліваріанством та відходу від нього, а також за траєкторією боліваріанського соціалізму через досвіди тих, хто, принаймні спочатку, брали участь у цьому проєкті.
Віталій: Венесуела знову на шпальтах світових видань після викрадення Мадуро Трампом, проте багатьом бракує історичного контексту, щоб зрозуміти суть звинувачень та супровідну риторику. Ви жили у Венесуелі в пізній період, який ми зараз називаємо чавізмом. Чим історично був чавізм і що, якщо щось взагалі, залишилося від нього сьогодні?
Марія: Чавізм був суперечливим і вельми еклектичним політичним періодом та ідеологічним спрямуванням. Історично його витоки сягають того, що часто називають першим великим протестом проти неолібералізму в регіоні — Каракасо 1989 року. Це було народне повстання проти впровадження політики Вашингтонського консенсусу, зокрема проти підвищення внутрішніх цін на бензин. Протести завершилися жорстоким придушенням, унаслідок якого загинуло багато громадян, насамперед у Каракасі.
У цей період групу офіцерів збройних сил, зокрема Уго Чавеса та Діосдадо Кабельйо, відрядили для вивчення лівих рухів, які залишалися в підпіллі попри офіційне завершення диктатури в 1950-х. У процесі вони розгледіли в лівих стратегічне мислення та моральну легітимність, протиставляючи їх тогочасному керівництву — глибоко елітарному, проамериканському та не готовому розподіляти нафтову ренту серед широких верств населення. Коли 1992 року Чавес очолив невдале військове повстання — яке по-різному описували як бунт або переворот, — це стало сигналом: принаймні частина збройних сил займає націоналістичні, патріотичні та популістські позиції, орієнтовані на перерозподіл і соціальну справедливість.
Коли Чавес прийшов до влади у 1998 році — приблизно через десять років після Каракасо, — він ще не повністю зайняв соціалістичні позиції. Проте колишні ліві партизани та усталені ліві партії поступово визнали в ньому потенційного союзника. Він був націоналістом, віруючою людиною та військовим — три характеристики, які традиційно викликають скепсис у лівих. Утім, багато законів, ухвалених на початку його президентства, особливо близько 2001 року, явно сприяли перерозподілу та соціальній справедливості. Ці реформи стосувалися рибальства, освіти та нафтової промисловості.
Останніми роками ширилися спекуляції про те, що в адміністрації Трампа намагалися скасувати націоналізацію венесуельської нафти, начебто здійснену за Чавеса. Це помилка: нафтова промисловість Венесуели була націоналізована ще в 1970-х. А правда полягає в тому, що ранні чавістські реформи збільшили участь венесуельських компаній у видобутку нафти. До цього — і, на жаль, значною мірою й досі — венесуельську важку нафту видобували та продавали безпосередньо іноземним компаніям, часто американським корпораціям на кшталт Chevron.
Хоча ці реформи були відносно помірними, їхнє значення полягало у формуванні класової свідомості та посиленні усвідомлення національних інтересів. Важливо те, що це не був націоналізм у вузькому розумінні. Завдяки взаємодії Чавеса з інтернаціоналістськими партизанськими рухами та лівими організаціями — як у самій Венесуелі, так і за її межами — стало зрозуміло, що боліваріанський соціалізм може мати ширший регіональний і глобальний вплив. Він міг змінити відносини з існуючими соціалістичними суспільствами на кшталт Куби, сприяти континентальним альянсам на основі переосмислення спільної історії відчуження земель корінних народів і рабства, а також по-новому поглянути на політичну економію Латинської Америки поза межами імперських амбіцій США та ширших форм неоколоніального домінування.
Усередині чавізму поступово формувався дедалі чіткіший наратив і перелік реформ, орієнтованих на соціалізм — проте соціалізм особливого типу. Це був не революційний соціалізм, а радше форма радикальної соціал-демократії з сильною відданістю ідеї перерозподілу та, принаймні спочатку, економічної диверсифікації. Метою було зменшити залежність від нафти й вийти за межі суто екстрактивістської моделі розвитку, яка тривалий час визначала Венесуелу та більшу частину регіону.
Віталій: Хочу зробити невеликий відступ. Ми вже багато разів використовували терміни «боліваріанський», «боліваріанство» та «Болівар». Чи могли б ви коротко пояснити роль Сімона Болівара в чавізмі та як його постать переосмислили для потреб цього проєкту?
Марія: Це доволі складна тема. Не думаю, що багато англомовних праць про боліваріанську Венесуелу, включно з моєю книжкою про реформу вищої освіти, детально розглядають цей надзвичайно складний взаємозв’язок.
Сімон Болівар ніколи не був однозначною історичною постаттю. Його часто описують як нарцисичного представника креольської еліти. Погляди Болівара на те, хто має правити визволеною Південною Америкою, залишалися суперечливими: передусім він бачив при владі себе, а також інших чоловіків, які мали аналогічний військовий ранг, представляли суспільну верхівку й були білого расового походження.
З іншого боку, Болівар сформулював бачення об’єднаної Південної Америки, якою мали б керувати через слабко федеративну й автономну систему, незалежну від колишніх колоніальних держав. Цей аспект його поглядів часто трактують як антиімперіалістичний або, з чималою натяжкою, навіть антикапіталістичний — особливо якщо розглядати його в поєднанні з такими постатями, як Хосе Марті на Кубі.
Чи є такі інтерпретації цілком виправданими — питання відкрите. Проте очевидно, що Болівар відіграв потужну символічну роль у Венесуелі. Його політичний проєкт розпочався на венесуельській землі й відвів цій країні центральне місце в уявній конструкції нової континентальної політії. Цей інтернаціоналістський вимір згодом став особливо важливим для чавізму. Як наслідок, багато суперечливіших історичних позицій Болівара відійшли на другий план у світлі того, що вважалося його потенційно прогресивними рисами.
У боліваріанському каноні чавізму поряд із Боліваром зазвичай згадують ще дві постаті: його військового наставника Франсіско де Міранду та вчителя Сімона Родрігеса, відомого також як Самуель Робінсон. Родрігеса, наприклад, часто цитують в дискурсі освіти. Хоча освітяни нерідко посилалися на його ідеї як на основу боліваріанської освітньої реформи, важко простежити, як саме його педагогічну філософію втілювали в щоденній викладацькій практиці. Символічно важливим було те, що його псевдонімом «Робінсон» назвали національну кампанію з ліквідації неписьменності — Місія «Робінсон» (ісп. Misión Robinson), підкреслюючи відданість ідеї освіти для бідних.
Так боліваріанство стало тісно асоціюватися з освітою — не лише з формальною шкільною системою, а й із ширшим баченням держави як освітньої інституції, «держави-просвітника» (ісп. estado docente) — термін, який широко вживали під час Боліваріанського процесу. Концепції, почерпнуті з еклектичного ідеологічного репертуару боліваріанства, вступили в діалог із власним формулюванням Чавеса — «соціалізмом ХХІ століття». Хоча цей синтез часто ефективно працював на практиці, його інтелектуальне та історичне коріння набагато складніше, ніж зазвичай вважають, і потребує подальшого критичного осмислення.
Віталій: Залишаючись у межах теми чавізму, перейдімо від геополітики до економіки: нафтові доходи були ключовими для фінансування соціальних трансформацій. Можете розказати про ті соціальні місії, які ви знаєте найкраще, зокрема в освітній та житловій сфері. Як їх фінансували та як вони функціонували на практиці?
Марія: Авжеж. Іще одним ключовим моментом, який ми досі не згадували, був невдалий державний переворот проти Чавеса у 2002 році. За документальними свідченнями, у ньому брали участь Сполучені Штати, а всередині країни координацію здійснювала торгово-промислова палата (FEDECÁMARAS). Переворот зрештою провалився, і Чавес повернувся до влади завдяки масовій народній мобілізації. Наступного, 2003 року, вищий управлінський склад та інженери національної нафтової компанії PDVSA організували загальний страйк. Ця подія чітко показала Чавесу та його прихильникам, що у них майже немає союзників серед вищих ешелонів інтелектуальної та технічної еліти країни, а ситуація, коли одна компанія може паралізувати всю національну економіку, є політично й економічно нестійкою.
У відповідь на це уряд поступово розробив низку соціальних програм, відомих як місії (ісп. misiones), спрямованих на перерозподіл і соціальну справедливість. Деякі з них фокусувалися на первинній медичній допомозі, зокрема Місія «Барріо Адерно» (ісп. Misión Barrio Adentro), яку ретельно проаналізували дослідниці на кшталт Емі Купер. Інші стосувалися соціальної підтримки матерів, виплат і субсидованого державою розподілу продуктів харчування, що згодом інституціоналізували через мережу Mercal. В освітній сфері ці програми включали Місію «Робінсон» щодо ліквідації неписьменності, Місію «Рібас» (ісп. Misión Ribas) стосовно середньої та професійної освіти і Місію «Сукре» (ісп. Misión Sucre) щодо вищої освіти, згодом розширену в межах Місії «Альма Матер» (ісп. Misión Alma Mater). Житлову програму Велика місія «Житло» запровадили пізніше — після того, як масштабні повені 2010 року залишили без житла понад 300 000 людей у районах навколо Каракаса.
Спершу ці ініціативи фінансували за рахунок нафтових доходів, які покривали зарплати, інфраструктуру й основні операційні витрати. У сфері охорони здоров’я, наприклад, більшість ранніх інвестицій спрямували на створення базових терапевтичних амбулаторій у нетрях барріос, де раніше навіть мінімальні медичні послуги були недоступні через приватизацію або хронічне недофінансування державних лікарень.
Проте на початку ці клініки не мали діагностичного обладнання та спеціалізованих послуг, які залишалися зосередженими в недофінансованих лікарнях. Це спричинило значну напругу серед лікарів і медсестер. До запуску місій «Барріо Аденро ІІ» (ісп. Barrio Adentro II) щодо діагностичних послуг та «Барріо Аденро ІІІ» (ісп. Barrio Adentro III), присвяченої спеціалізованій підтримці лікарень, багато медпрацівників уже дистанціювалися від процесу або навіть активно його саботували. Частина взагалі прийняла рішення емігрувати.
Подібна ситуація склалася і з вищою освітою: базову університетську освіту отримали понад пів мільйона людей, які за попередньої системи ніколи б не мали такої можливості. Оскільки доступ до традиційних університетських кампусів залишався обмеженим, багато студентів навчалися на місцях — у віддалених шкільних класах, дитячих садках, на площах або вдома, у вітальнях своїх сіл і районів.
Офіційно це не вважалося недоліком, оскільки уряд просував децентралізовану освітню модель, натхненну закладами дистанційного навчання (на кшталт Відкритого університету Великої Британії), на противагу класичним кампусним університетам. Проте місцеві освітні центри потребували кваліфікованого персоналу й визнаної акредитації. Тривалий час повноваження надавати акредитацію залишалися в руках традиційних державних університетів, де переважали прихильники опозиції. Як наслідок, поширилася думка, що боліваріанські заклади вищої освіти «другосортні», хоч вони й намагалися підтвердити кваліфікацію викладачів і отримати офіційне затвердження своїх навчальних програм.
Водночас вища освіта страждала від набагато ширшої проблеми, притаманної багатьом політичним сферам, — постійної інституційної нестабільності. Програми запускали, а згодом швидко реструктурували або взагалі згортали; управлінців переводили на нові місії; фінансування часто переспрямовували відповідно до змін політичних пріоритетів.
Цей брак наступності підривав інституційну розбудову. Навіть коли викладачі вкладали величезний час і зусилля в створення нових програм, вони нерідко отримували нижчу заробітну плату, мали обмежені можливості кар’єрного зростання й не мали гарантій зайнятості порівняно з працівниками традиційних державних університетів, які продовжували отримувати більше фінансування.
На момент моїх польових досліджень чимало освітян у боліваріанській системі — які самі часто походили з бідних міських або сільських середовищ — розчарувалися в чавізмі та покидали країну. Пізніше я зустріла кількох із них в Аргентині під час дослідження висококваліфікованих венесуельських мігрантів, які в період пандемії були зайняті у сфері економіки платформ.
Багатьох глибоко розчаровувало те, як саме реалізували «соціалізм» у Венесуелі. Хоча чимало з них не підтримували політичну опозицію, більшість були незадоволені втратою соціальної мобільності — як для себе, так і для своїх студентів.
Подібна амбівалентність характеризувала й житлову політику боліваріанського уряду. У межах Великої місії «Житло» було зведено мільйони одиниць житла — безпрецедентне досягнення в новітній історії Венесуели. Проте для багатьох людей, які сквотували висотки в центрі міста або мешкали у самовільно збудованих нетрях барріос з уже усталеною інфраструктурою, ці втручання виявилися або запізнілими, або такими, що вимагали переселення далеко від рідного дому. Це змушувало людей починати свої життя спочатку в районах без інфраструктури, соціальних зв’язків і колективної пам’яті.
Масштабні проєкти допоміжної інфраструктури часто залишалися незавершеними. Наприклад, попри підписані контракти та пізніші заяви про участь Китаю, заплановану загальнонаціональну залізницю за чавізму так і не було збудовано. У цьому сенсі проєкти, які втілювали з інклюзивними намірами, часто не виправдовували обіцянок — не лише через саботаж опозиції, а й через управлінські проблеми всередині самої чавістської держави.
Найсуттєвіший провал стосувався економічної диверсифікації. Численні ініціативи мали стимулювати місцеве виробництво продуктів харчування та інші ненафтові сектори економіки, щоб зменшити залежність від «голландської хвороби» венесуельської економіки. Та попри відмови великих компаній і землевласників передавати невикористані землі або продавати підприємства державі, сама державна політика заохочення населення до диверсифікації була фрагментарною та легко припинялася за найменшого опору.
Працівники кооперативів, наприклад, розповідали, як вирощували овочі лише для того, щоб їх скуповували за субсидованими цінами посередники і перепродували в кілька разів дорожче. Крім того, численні спроби диверсифікації залежали від кредитів так званих народних або комунальних банків. Проте доступ до цих коштів вимагав складних бюрократичних заявок, тож перевага була на боці прихильників опозиції, які мали вищу освіту й кращі адміністративні навички.
Зрештою державні ініціативи часто запускалися та припинялися раптово, без пояснень. Кооперативам могли доручити шити червоні футболки для революції, а вже невдовзі — переорієнтуватися на облаштування громадських садів чи на інші пріоритети. Громади були змушені постійно переналаштовувати свою працю й очікування.
Ця повсюдна короткостроковість підривала економічну стійкість і соціальну довіру набагато сильніше, ніж саботаж опозиції. А щоразу, коли черговий проєкт або напрямок провалювався, Венесуела знала, що може спертися на нафту. Саме тому остання стала, або радше залишилася, єдиною «монокультурою» економіки, що страждала на «голландську хворобу». І попри загальну деградацію інфраструктури, цей сектор і надалі залишався привабливим для масштабного ресурсного контролю з боку США.
Віталій: Дякую, що поглибили спрощений погляд, ніби чавізм розвалився з падінням цін на нафту, мовляв, «соціалізм працює лише доти, доки є гроші». Ваше пояснення добре підкреслює роль внутрішньої опозиції, короткостроковості планування та політичної імпровізації.
Перш ніж ми повністю перейдемо до Мадуро, я хочу ще трохи затриматися на самому чавізмі. Мадуро позиціонує себе як спадкоємець Чавеса, проте у статті 2016 року для FocaalBlog ви вказали на серйозні суперечності: низова мобілізація співіснувала зі звинуваченнями в «гіперлідерстві», революційній ієрархії та піднесенні так званих болігархів. Як у межах чавізму співіснували партисипативна демократія та жорсткі управлінські практики військового ґатунку?
Марія: Питання болігархів — або болібуржуазії (боліваріанської буржуазії), яку в Сербії називають «червона буржуазія» (серб. crvena buržoazija) — є ключовим. Як і в інших соціалістичних експериментах, співіснування цієї групи з боліваріанським проєктом не було чимось несподіваним, хоча й супроводжувалося значними суперечностями та потрясіннями. Можливо, це прозвучить як кліше, проте Венесуела має довгу історію каудилізму (ісп. caudillismo) — того, що у Східній Європі ми колись називали місцевими баронами, а зараз зазвичай називаємо олігархами.
Але спершу повернуся до вашого головного запитання. Це непроста проблема, і дослідники підходять до неї по-різному, залежно від своєї теоретичної оптики. Науковці, які тісно працюють із радикальними низовими колективами в нетрях барріос, як-от Гео Махер, часто трактують феномен Чавеса не як засновника чи єдиного лідера процесу, а як продукт ширшого народного руху, що передував йому і вийшов за його межі. З такої перспективи боліваріанський проєкт стосувався не стільки особистості Чавеса, скільки народної демократії, суверенітету та форм двовладдя.
Натомість багато іноземних журналістів і дослідників, які спілкувалися переважно із заможними представниками еліти Каракаса, що отримали освіту за кордоном, створюють зовсім інший наратив. У цих колах панує сильна класова неприязнь до Чавеса та повне заперечення його лідерства. Здебільшого його називають тоталітарним диктатором, а ті, хто дотримуються лівих поглядів, ухитряються критикувати його за нібито відхід від ідеалів, запозичених із «чистої» соціалістичної чи анархістської теорії.
Моє власне дослідження, що охоплювало переважно групи, залучені до сфер вищої освіти та житлового будівництва, виявило стійку й невирішену напругу всередині чавізму: з одного боку — потужну маскулінну харизму лідерства, чи то в особі Чавеса, чи то згодом Мадуро, а з іншого — щоденну революційну працю, яку виконують переважно жінки-активістки. Показово, що Чавес обрав своїм наступником саме Мадуро, а не, скажімо, Сілію Флорес — тодішню голову Національної асамблеї та адвокатку з команди його захисту після повстання 1992 року, а нині більше відому як дружина Мадуро.
Проте на місцях боліваріанський процес протікав переважно зусиллями жінок, часто матерів-одиначок з робітничого класу. Важливо, що вони здебільшого не сприймали цю роль як тягар. Навпаки — боліваріанський проєкт дав їм безпрецедентне почуття агентності та політичне визнання. Вперше багато хто з них отримали визнання легітимних політичних діячок, які активно формують справедливіше майбутнє для своїх дітей і спільнот.
Важливо усвідомити також і наступне: попри значну увагу з боку дослідників до цих активних і мобілізованих груп, велика частина населення залишилася здебільшого поза увагою у чавістську еру. Зараз цих людей ми фіксуємо, як правило, крізь призму досліджень міграції. Йдеться про дедалі ширше коло людей, знедолених внаслідок боліваріанського процесу — тих, хто відчув, що обіцянка нафтової держави не принесла їм благ, на які вони мали право як громадяни. Серед них — представники і представниці середнього класу, які побачили, що вертикальній мобільності, яку соціалістичний проєкт обіцяв гарантувати через вищу освіту та створення висококваліфікованих робочих місць, не судилося стати реальністю.
Інші значні сегменти включали боліваріанських активістів, які залишалися лояльними до системи, а також найбідніших з бідних — людей, яких я зустрічала під час досліджень житла, особливо коли супроводжувала університетські групи до наймаргіналізованіших спільнот. Столиця Каракас — це особливо наочна ілюстрація для пояснення цих двох груп. У кількох нетрях барріос, де я проводила дослідження вищої освіти та житла, можна було побачити, як класове зонування простору майже точно відтворює графік із якоїсь книги. Піднімаючись схилами від підніжжя — наприклад, звідки зупиняються маршрутки або починаються сходи — до терасних кварталів нагорі, бачиш, як рівні інфраструктури, політичної включеності та державної присутності поступово знижуються.
На нижніх частинах схилів, де заснували перші барріос та де інфраструктуру створили завдяки раннім протестним рухам або боліваріанським ініціативам, люди зазвичай виявляли сильну політичну прихильність до соціалістичної партії й мали більше доступу до державної підтримки. Дослідження антрополога Метта Вайлда поза Каракасом яскраво ілюструє: для сімей у таких районах боліваріанські реформи призвели до відчутних структурних змін і реальної вертикальної мобільності. Такі сім’ї часто залишаються лояльними до режиму й сьогодні, хоча ця лояльність радше клієнтелістська, ніж ідеологічна. Тут можна провести паралелі з дослідженнями Іллі Будрайтскіса про сучасну Росію, а також з аналогічними працями про Угорщину, Сербію та інші країн, де патрон-клієнтські відносини є основою політичної лояльності. У таких випадках відданість правлячим елітам може виникати з політичних переконань, але зрештою виходить за межі офіційної політики чи навіть їй суперечить. Ці групи залишаються ключовою соціальною базою підтримки режиму.
Ситуація різко змінюється вище на схилах: чим далі від підніжжя, тим менше інфраструктури й державних ресурсів отримують мешканці. Я чітко це усвідомила під час руйнівних повеней 2010 року, коли багато найхиткіших помешкань у верхніх барріос було знищено. Разом зі Стефаном Крастевим я зустріла чимало венесуельців, які мало що знали про боліваріанські місії або ніколи не мали до них доступу, доки їх не переселили до рефухіо (ісп. refugios) — тимчасових притулків, створених урядом після повеней. Варто віддати уряду належне: така термінова допомога різко контрастувала із сусідніми країнами, де переміщене населення часто отримувало мінімальну підтримку або не отримувало її зовсім. Багатьом мешканцям зрештою надали доступ до соціального житла, освіти та охорони здоров’я. Проте той факт, що стільки людей раніше не знали про ці програми, підкреслив, наскільки складно було боліваріанським активістам та інституціям проникнути в історично маргіналізовані та погано обслуговувані спільноти з високим рівнем насильства.
Коли гуманітарна криза у Венесуелі загострилася, багато представників цієї групи — тих, хто ніколи не відчували на собі справжнього розширення прав і можливостей чи включення до політичних процесів, — також вирішили мігрувати. Більшість перетнули кордони з Колумбією або Бразилією, а пізніше деякі наважилися на небезпечну подорож до Сполучених Штатів через Центральну Америку.
Сьогодні багато з цих мігрантів живуть в умовах крайньої прекарності та зазнають експлуатації. Визначити точну чисельність цієї групи складно, адже чимало людей були недокументованими, дехто повернулися на батьківщину — особливо під час пандемії внаслідок жорстокого поводження за кордоном, — а офіційні дані залишаються неповними. Водночас уряд Мадуро останніми роками доклав зусиль для вирішення цієї проблеми та видачі документів, що засвідчують особу.
Віталій: За сучасними оцінками близько 8 мільйонів венесуельців — тобто чверть, а можливо, навіть третина населення — нині живуть за кордоном. Ця ситуація для мене знайома, адже я з Молдови, де уряд також не веде точного обліку громадян, які проживають за межами країни. Це підводить нас до Мадуро. Коли Чавес помер у 2013 році, він не був очевидним наступником, проте його призначив сам Чавес. Мадуро критикували за відсутність вищої освіти, але він мав чималий досвід профспілкового органайзера та політичного діяча. Як ви оцінюєте Мадуро як політичну фігуру і як чавізм еволюціонував або адаптувався за його правління в умовах мінливої економічної, політичної та міжнародної ситуації?
Марія: Мушу почати із застереження: я менш упевнено можу говорити про розвиток подій за Мадуро, оскільки не поверталася до Венесуели відтоді, як він прийшов до влади. Частково це пов’язано з нестійким становищем моєї власної академічної кар’єри, яке змусило мене змістити дослідницький фокус на інші контексти — Ірландію, Південну Африку, Велику Британію та, як зазвичай, Болгарію й Східну Європу. Також це повʼязано з тим, що протягом тривалого періоду ситуація у Венесуелі нагадувала громадянську війну низької інтенсивності, і багато людей, яких я знала, покинули країну. Хоч я і внесла оновлення у свою книжку в 2023 році, з дослідницької перспективи моя робота обмежується закономірним зламом у тамтешній політиці, який відбувся близько 2010 року. Попри це, я продовжувала пильно стежити за розвитком подій: через новини, завдяки постійним контактам із друзями та колишніми учасниками дослідження, а також через власну роботу з венесуельськими мігрантами в Аргентині під час пандемії. З цих позицій можу виділити кілька ключових проблем.
Однією з найсуттєвіших стало запровадження санкцій Сполученими Штатами, головною ціллю яких були нафтові доходи та імпорт продовольства. У певний момент Венесуела зіткнулася з чимось, що нагадувало фактичне ембарго. Навіть без глибокого аналізу зрозуміло, що санкції суворо обмежили торговельну автономію країни. Компанії виходили з ринку, інші відмовлялися виконувати урядові директиви, спрямовані на пом’якшення гуманітарної кризи, а загальним ефектом стало різке обмеження дієздатності державної.
У цьому контексті Мадуро, який став наступником Чавеса — нібито за підтримки Фіделя Кастро, — швидко втратив політичну легітимність. Він зіткнувся з численними викликами, зокрема зі спробою перевороту під проводом Хуана Гуайдо, водночас намагаючись утримати економіку на плаву під постійним тиском США.
І хоча деякі коментатори відкидали венесуельські заяви про втручання США як конспірологічні, подальші події підтвердили багато давніх підозр, які супроводжували уряди країни ще від початку правління Чавеса. За цих умов Мадуро дедалі більше покладався на військові та парамілітарні сили і надавав їм значну владу над розподілом ресурсів, зокрема продовольства. Це сприяло створенню штучного дефіциту, спекуляціям, корупції та зміцненню клієнтелістських зв’язків між верхівкою держави та військовою ієрархією.
Водночас посилилися політичні репресії, що, на мою думку, позначає очевидний розрив із чавістським періодом. За президентства Чавеса політична опозиція не зазнавала фізичних репресій і не була повністю позбавлена голосу в медіа. Опозиційні групи керували приватними ЗМІ, і хоча ліцензії деяких не було продовжено — що часто викликало міжнародну критику, — плюралізм залишався відносно непорушним. За Мадуро ж численні достовірні свідчення вказують на систематичні репресії, зокрема фізичне насильство проти опозиційних діячів і дисидентів не лише з правого флангу, а й з-поміж лівих чавістів — профспілкових лідерів і активістів вихідців із корінних народів. Хоч опозиція в еміграції часто позиціонує себе як єдине джерело політичної легітимності, важливо зазначити, що під ударом опинилися також кілька лівих партій. Серед них — Комуністична партія Венесуели (КПВ), нереформована сталіністська структура, а також інші лівоцентристські проєкти, у діяльність яких втрутився репресивний апарат Мадуро.
Якщо для чавізму характерною була самоцензура, яку часто виправдовували необхідністю «не озброювати ворога», то за Мадуро цензура, насильство та силовий примус повернулися у значно відкритішій формі. Наголошую на слові «повернулися». Політичне насильство та репресії, особливо проти лівих, глибоко вкорінені у венесуельській та ширшій латиноамериканській політичній історії. Репресії не почалися за Мадуро — вони були знову нормалізовані. Просто цього разу так сталося за лівого уряду, тоді як традиційно політичне насильство в Латинській Америці спрямовують проти лівиці.
У цьому сенсі сам чавізм став винятковим періодом в історії Венесуели. Часто оспівуваний ліберально-демократичний період перед приходом Чавеса багато в чому функціонував як репресивна поліцейська держава, тісно пов’язана з інтересами США та інтенсивним втручанням ЦРУ. Студентські лідери, партизани та ліві активісти регулярно зазнавали переслідувань, тортур і вбивств, а масові поховання знаходять і донині. З соціологічної перспективи ця історія має значення, коли ми розглядаємо суспільні пороги толерантності до політичного насильства — навіть коли люди не підтримують його активно.
Цей історичний вимір є визначальним для розуміння сходження таких політичних постатей, як Делсі Родрігес та її брата Хорхе Родрігеса. Вони походять із родини лівих активістів; їхнього батька до смерті забила секретна поліція з Управління розвідки та запобігання злочинності — з інституції, яку, за іронією долі, Родрігеси нині фактично контролюють у новій формі. Їхній родовід допомагає зрозуміти глибину антагонізму щодо історичних ворогів лівиці. Такі настрої неможливо просто відкинути чи забути — вони мають враховуватися в будь-якій серйозній дискусії про сучасну венесуельську політику. Проте це не пояснює, чому Родрігеси та інші ключові фігури уряду Мадуро готові співпрацювати зі США, якщо їхня єдина мотивація — запобігти кровопролиттю…
Повертаючись до Мадуро, у міжнародному лівому русі точаться серйозні дебати про масштаби та природу перерозподілу за його уряду. Я вважаю, що, намагаючись зберегти політичну легітимність, Мадуро опинився між впливовими групами інтересів, новими олігархами та закоріненими елітами, що залишило йому дуже обмежені ресурси для перерозподілу. Така напруга виснажила б навіть функціонуючу й диверсифіковану економіку. У випадку Венесуели це все розгорталося у все більш стагнуючій монокультурній економіці, де, схоже, занедбали навіть інвестування в інфраструктуру нафтовидобутку.
І все ж важливо визнати, що під час пандемії уряд Мадуро діяв порівняно ефективніше, ніж багато інших держав. Програми готівкових переказів, продовольчі субсидії та надання житла тривали попри екстремальні обмеження. Проте ключовою поразкою стала нездатність утримати політичну легітимність — не лише серед знедолених груп, а й серед основних союзників і клієнтських мереж, які відіграли ключову роль у перерозподілі ресурсів та підтриманні соціальної згуртованості.
Це підводить нас до теперішнього моменту. Зараз у Венесуелі тривають протести проти того, що багато хто сприймає як надзвичайно агресивне та безпрецедентне захоплення влади Трампом — не лише проти Мадуро, а й проти самого політичного суверенітету країни. Хоча відбулися демонстрації з вимогою фізичного повернення Мадуро до Венесуели, я спостерігала значно меншу підтримку його подальшого перебування при владі. Чимало венесуельців привітали б політичні зміни та навіть відчули полегшення від його від’їзду — але не в такий спосіб.
Багатьох спостерігачів непокоїть відчуття, що Сполучені Штати намагаються «гасити вогонь вогнем». Такий результат — це не те, що уявляла собі більшість венесуельців, включно з представниками політичної опозиції, добре відомими західній аудиторії, наприклад прихильниками Марії Коріни Мачадо. Хоча опозиційні постаті, як-от Мачадо, відкрито закликали до втручання США, вони очікували на перерозподіл влади та матеріальних благ шляхом переговорів. Натомість, схоже, результати цього втручання принесуть їм значно менше, ніж вони розраховували.
Віталій: Сьогодні я натрапив на скриншот із акаунта Трампа в соцмережах, де він позиціонує себе виконувачем обов’язків президента Венесуели. Це закономірно породжує запитання: хто ж насправді зараз утримує владу в країні?
Венесуела якийсь час була головним інформаційним приводом в новинах, але вже за десять днів майже зникла із заголовків, поступившись місцем подіям в Ірані. Стежачи за різними виданнями, я натрапляю на глибоко суперечливі версії того, що відбувається. Якщо втручання Трампа мало спричинити зміну режиму — те, що багато урядів, зокрема молдовський, доволі наївно назвали «демократичним переходом», — то, схоже, цього не сталося.
Режим, вочевидь, перегрупувався, і Делсі Родрігес нині виконує обов’язки тимчасової президентки. Водночас деякі ЗМІ повідомляють про ситуацію невизначеності й вуличні сутички, тоді як більшість повідомлень від діаспори — це радше святкові зображення, а не серйозний аналіз. Достовірних репортажів безпосередньо з місця подій дуже мало. Тож моє запитання таке: що кажуть джерела у Венесуелі, яким ви довіряєте? Хто насправді контролює ситуацію і наскільки стабільною чи, навпаки, нестабільною вона є насправді?
Марія: Боюся, стабільності тут небагато. Джерела, за якими я стежу, зазвичай подають дві діаметрально протилежні позиції: або позиції людей, які активно підтримують зміну режиму й вітають її, або ж тих, хто так само пристрасно цій зміні протистоять. Перша група була надзвичайно помітною на великих демонстраціях у Мадриді, Буенос-Айресі та Флориді, які активно висвітлювали міжнародні медіа. Проте варто розуміти, що ці міста є осередками заможної венесуельської діаспори. Як правило, це люди, які мали змогу емігрувати завдяки наявності паспортів, ґрин-кард, нерухомості чи впливових зв’язків. Значна частина цієї групи відкрито симпатизує таким правим політикам, як Дональд Трамп, або в Аргентині — Хав’єру Мілею.
На противагу цьому, міжнародні ЗМІ практично проігнорували реакцію венесуельців у Колумбії чи Бразилії, де зосереджені значно бідніші верстви мігрантів. Тому важко дійти висновку, що «венесуельці» загалом задоволені нещодавніми подіями. Моє відчуття радше таке: суспільство відчуває полегшення від того, що Мадуро більше не при владі, навіть якщо майбутнє залишається глибоко невизначеним — і не обов’язково обнадійливим. Крім того, принаймні зовні складається враження, що режим продовжує функціонувати. У великих містах Венесуели відбулися протести з вимогами репатріації Мадуро, а чинна владна структура формально й надалі визнає його президентом.
Водночас оцінити реальний стан справ надзвичайно складно. Соціальні мережі дають лише фрагментарне і часто викривлене уявлення про події, тоді як традиційна журналістика виявилася вражаюче слабкою через нестачу надійних джерел на місцях. Я також чула, що наразі лише поодинокі венесуельські дослідники наважилися на публічні висловлювання — помітним винятком є Алехандро Веласко. Хоча на кінець цього місяця заплановано кілька вебінарів за участю науковців і дослідників із Венесуели. Можливо, просто ще занадто рано робити остаточні висновки: рівень взаємної підозри, схоже, залишається високим.
Одна з поширених версій полягає в тому, що Родрігеси, Діосдадо Кабельйо та інші наближені до Мадуро постаті вели переговори щодо його контрольованого і мирного відходу від влади. Паралельно нібито обговорювалася перебудова режиму, яка задовольнила б Трампове бажання мати на місцях автократичну, але готову до співпраці владу. За словами Федеріко Фуентеса, австралійського політекономіста, який тривалий час працював у Венесуелі, Трамп, імовірно, втратив довіру до венесуельської опозиції ще до того, як Марії Коріні Мачадо не вдалося забезпечити йому символічну перемогу, гідну Нобелівської премії миру. Схоже, утвердилося переконання, що опозиція не здатна ані виграти вибори, ані втримати владу, а отже будь-який контроль США над венесуельською економікою та політичною легітимністю, досягнутий через неї [опозицію — ред.], був би нестабільним. З цієї перспективи окремі представники уряду Мадуро могли видатися Трампу більш життєздатними партнерами за умови, що вони виконуватимуть вимоги Вашингтона. І наразі складається враження, що саме це й відбувається.
Що мене найбільше цікавить зараз — це кілька супутніх динамік. Перша — чому здалося необхідним фізично доставити Мадуро на американську територію? Я частково інтерпретую це як спробу впоратися з внутрішньою кризою легітимності в самій адміністрації Трампа. Ці події розгортаються на тлі оприлюднення файлів Епштейна, зростання політичної ваги Зорана Мамдані як обраного мера Нью-Йорка, а також дедалі активнішого висвітлення насильницьких операцій ICE. На міжнародному рівні нездатність Трампа швидко закінчити війну в Україні протягом тих 24 чи 48 годин, які він публічно обіцяв, ймовірно, посилила потребу продемонструвати рішучі дії деінде.
У цьому сенсі Венесуела була відносно легкою здобиччю. Хоча деякі прихильники руху MAGA висловили обурення, електорат, пов’язаний із такими постатями, як Марко Рубіо, був явно задоволений зміною режиму. Трамп, схоже, потребував трофея — чогось конкретного, що сигналізувало б про його силу та ефективність.
Друга динаміка стосується збереження авторитарних структур всередині самої Венесуели. Навіть після усунення Мадуро ці структури залишаються міцно вкоріненими, що ускладнює появу голосів інакодумства. У такому нестабільному середовищі не варто очікувати відкритої критики — особливо від тих, хто залишається залежним від режиму: для виживання, доступу до ресурсів чи навіть можливості покинути країну під час потенційної нової хвилі міграції.
Зрештою, мене вражає раптовий наплив «експертів» з Венесуели. Наразі складається враження, що кожен науковець, політичний активіст чи коментатор має більше сказати про цю країну, ніж ті, хто жили і працювали там протягом десятиліть. Я дуже сподіваюся почути більше власне венесуельських голосів — таких, що представляють різноманітність політичних позицій за межами знайомих бінарностей «опозиція — режим» і дозволять прорватися крізь дедалі гучніший білий шум у міжнародному медійному висвітленні ситуації.
Віталій: У мене є два пов’язані питання. По-перше, спираючись на вашу статтю в FocaalBlog про (не)можливість лівої критики за часів чавізму: якою могла би бути реалістична ліва позиція щодо Венесуели сьогодні, з огляду на місцеві, регіональні та геополітичні складнощі, які ми обговорили?
І по-друге, нещодавня риторика Трампа щодо Західної півкулі — зокрема його резонансна заява про анексію Гренландії — змінила глобальну рамку й відсунула Венесуелу на другий план. Як цей новий геополітичний порядок впливає на позицію Венесуели, її відносини з такими країнами, як Куба, а також на ширші перспективи Латинської Америки?
Марія: Щодо питання про лівих — ситуація надзвичайно складна, і лівиця наразі опинилася у вразливому становищі на багатьох фронтах. Уже певний час як частина лівих Глобальної Півночі втратила інтерес до Венесуели. Це частково повʼязано з їхньою схильністю постійно переключати увагу на новіші, більш обнадійливі чи захопливі ліві проєкти, щойно в попередніх виникають суперечності — особливо тоді, коли ці суперечності стають політично незручними.
Проте я походжу зі Східної Європи, де лівим протягом останніх тридцяти років майже не було на що сподіватися, тому я менше схильна втрачати надію. Мені відразу приходить на ум приклад української лівиці — принаймні її частини. Замість грандіозних жестів, спрямованих на вирішення абстрактних питань про те, яка «велика держава» чого й де хотіла, ми могли б натомість зосередитися на конкретних наслідках, які несе силове захоплення влади та нова політична кон’юнктура для праці, класових відносин і капіталу. Ми повинні запитувати, як новий баланс сил впливає на спільноти, робітників та їхні організації. А також про те, як ця кон’юнктура відкриває нові тріщини в капіталізмі та нові можливості для солідарності — не лише на національному рівні, а й у міжнародному масштабі, — що потенційно здатні уможливити структурні зміни. Саме такі питання, на мою думку, варто ставити не лише щодо Венесуели, а й щодо Ірану.
Натомість значна частина панівного дискурсу залишається в полоні геополітики. Навіть там, де ліві сили не мають реального впливу чи політичної ваги, чимало лівих коментаторів все одно прагнуть виносити остаточні вердикти. Наприклад, чи є люди на вулицях Каракаса або Тегерана «проамериканськими». Часто це повертає ліве середовище до розколів часів Холодної війни.
З одного боку, ми бачимо тих, хто намагається аналізувати ситуацію, шукаючи шляхів практичної солідарності з людьми, які виживають під тиском чинних режимів. З іншого — тих, хто готові підтримувати навіть автократії, що спричиняють гуманітарні кризи, аби лише вони вписувалися в їхнє уявлення про «багатополярний світ». Прихильники цієї позиції часто намагаються покласти на США провину за всі невдачі соціалістичних експериментів, зокрема венесуельського. Навіть зараз, у 2026 році, такі коментатори продовжують таврувати автократів на кшталт Мадуро «чистими соціалістами», закидаючи їхнім критикам надмірний пуризм. Проте, як на мене, справжній пуризм полягає саме у сліпій відданості ідеалу, який не має жодного реального втілення на практиці.
Натомість нам варто нарешті переосмислити помилки минулого й розбудовувати соціалізм, здатний відкрито визнавати власні суперечності. Соціалізм, спроможний до самокритики та внутрішніх реформ; а не такий, що зазнає морального й матеріального краху, чіпляючись за віджилі форми в очікуванні фінального удару від капіталізму.
Мене тривожить дедалі глибша поляризація лівого руху довкола цих питань — особливо з огляду на те, що жоден із таборів цього розколу не має ані реальної влади, ані бодай важелів впливу на суспільну більшість. Саме тому я надаю перевагу складним формам солідарності: уважному вислуховуванню та спробам зрозуміти людей, які не обов’язково належать до моєї політичної традиції, аби віднайти те, що все ще здатне нас об’єднати. Я прагну глибше зрозуміти венесуельську діаспору та з’ясувати, чому так багато людей, які колись підтримували чавізм або користувалися його здобутками, зрештою від нього відвернулися; чому дехто навіть перейшов на бік ультраправих; і чому вони почали панічно боятися всього, що в їхніх очах тепер уособлює «соціалізм» на практиці.
Я ще не маю чітких відповідей на всі ці запитання — так само, як і однозначних висновків щодо їхніх ширших політичних наслідків. Проте я переконана, що лівиця не зможе рухатися далі, не виконавши цієї складної роботи з відновлення порозуміння з громадами, від яких вона дистанціювалася. І час для цієї праці спливає, адже ми буквально змагаємося за кожну хвилину.
Загалом у Латинській Америці колишня «рожева хвиля» нині поступається місцем потужному правому реваншу. Це реакція не лише на розчарування автократіями на кшталт режиму Мадуро, а й на прорахунки демократичних лівих урядів. Показовим є приклад Чилі: там коаліція Габрієля Борича зазнала поразки на конституційному референдумі й зрештою втратила владу. Це суворе нагадування про виклики, з якими стикаються ліві при владі.
Водночас ми спостерігаємо, що Жаїр Болсонару, ймовірно, повернеться в бразильську політику, а Хав’єр Мілей зберігає високу популярність в Аргентині. У ширшому регіональному контексті Колумбія та Мексика залишаються єдиними великими країнами під керівництвом лівих адміністрацій, проте Трамп уже дав зрозуміти, що має намір вжити заходів проти обох.
За таких обставин перспективи нового підйому «рожевої хвилі» виглядають примарними. Проте варто придивитися до того, що ці політичні проєкти залишили по собі «на місцях». Що продовжує функціонувати попри зміну режимів та тектонічні зсуви в політичній культурі? Чи збереглися стійкі мережі солідарності, «інфраструктури турботи» та альтернативні медіа? Чи вистояли організації, що захищають права місцевих громад? Саме від цих елементів залежить, чи зможуть суспільства витримати наступний період континентальної ворожості.
І нарешті, що стосується майбутнього Куби, ми можемо лише гадати. Чи втрутиться Китай або інші країни БРІКС, щоб забезпечити острів паливом і ресурсами, які раніше постачала Венесуела? Цілком імовірно, що ні. Більш обнадійливим сценарієм став би стрімкий розвиток альтернативної енергетики. Це дозволило б Кубі знову підтвердити свій суверенітет в умовах крайньої скрути, як вона вже неодноразово робила в минулому. Натомість ми чуємо заяви Трампа, який називає Кубу «вирішеним питанням», стверджуючи, ніби вона вже капітулювала перед США під тиском ембарго та дерегуляції.
Найближчі місяці мають розставити всі крапки над і. Я не плекаю ілюзій, проте вважаю, що стійкість такої маленької країни ще здатна нас здивувати. На відміну від Венесуели, Куба ніколи не покладалася на нафтову ренту, і цей досвід виживання може стати серйозним уроком — особливо, якщо порівнювати з екстрактивізмом, який виявився надто крихким і вразливим до зовнішнього тиску.
Віталій: Дякую. Це доволі похмурий підсумок нашої розмови. Занепад «рожевої хвилі» в Латинській Америці багато в чому перегукується з процесами у Центрально-Східній Європі, а саме з посиленням правого суверенізму, неліберальної демократії та появою неліберальних форм громадянського суспільства. Я теж навчався в Софійському університеті і добре пам’ятаю сповнені сподівань 1990-ті. Тоді здавалося, що простір прав людини буде лише розширюватися. Моя політична активність почалася у 2003 році, під час вторгнення США до Іраку, і вже тоді мене вразило — як вражає і зараз — мовчання нашого уряду.
Сьогодні ми спостерігаємо подібну картину і щодо Венесуели: запізнілі й розмиті заяви про «поступовий перехід до демократії», позбавлені будь-якого реального змісту. Для такої країни, як Молдова, це мовчання особливо тривожне. Якщо хтось і має бути непохитним захисником міжнародного права, то саме держава, чиє виживання безпосередньо від нього залежить. Проте навіть тут домінує інстинктивне прагнення просто перечекати бурю.
Марія: Можливо, наостанок слід сказати одну річ про міжнародне право. Сьогодні ми спостерігаємо його відкрите порушення. Але воно порушувалося протягом багатьох років у нашому регіоні, а тепер і в Газі — і до такої міри, що те, що відбувається, вже не має дивувати. Думаю, нам доведеться відмовитися від ілюзії, що міжнародне право та права людини ще можуть служити порядком денним рівності та демократії, якщо їх продовжують трактувати настільки вибірково і використовувати лише на підтримку певних політичних проєктів та тих, хто при владі.
