Майже тиждень тому я відкрив для себе щось зовсім нове, коли вперше потрапив на масштабну ліву конференцію в Берліні. Сама її назва «Тиждень майбутнього» (Woche der Zukunft) сама по собі була незвичною для пострадянських лаштунків в моїй голові. Адже у нас серед лівих вкрай рідко можна почути серйозні відкриті роздуми про майбутнє – воно або вже відомо як визначене, або на це просто немає часу. Як же про майбутнє розмірковували ліві учасники й учасниці цієї німецької футуристичної конференції? Цифрова революція, усуспільнення пошукових гігантів, автоматизація праці і репродуктивна робота – багато свіжих і нових ідей звідти змішалося у моїй голові. Я ж, описавши спершу загальну атмосферу заходу, спробую подати тут тільки дві із них – безумовний базовий дохід та цифровий політичний метод. Ті, які справили найінтенсивніші інтелектуальні враження для мене.
Атмосфера
Особливості учасників та учасниць конференції, як і самі інноваційні тематики, були ключем до незвичності всієї конференції для мене. Зокрема, хоча захід був ініційований і частково організованийЛівою партією (Die Linke), звичайної, «совкової» атмосфери, яку в нас часто очікують від партійності, там не було. Ніхто не заповняв актові зали для того, щоб під корпоративними стягами вислухати вітальне слово лідера, а потім урочисто заспівати партійного гімну (в кращому випадку Інтернаціонал). Ні, звісно на вході можна було зустріти стелажі з Die Linke, Фондом Рози Люксембург 1 чи газетою Neues Deutschland 2, а серед програми конференції побачити заходи, спрямовані на обговорення програмних засад роботи партії. Втім, було вочевидь помітно, що на конференцію зібралася не партійна номенклатура, а саме активістські та дослідницькі мережі, що оточуються партію. Вступ, як і значна частина із секцій, були представлені просто незалежними лівими інтелектуалами та інтелектуалками, котрі (користуючись організаційною і ресурсною платформою Die Linke) приїхали з метою спробувати помислити майбутнє лівиці загалом, а не тільки конкретно взятої партії.
Відео 1. Відомий німецький письменник Фолькер Браун в напівкав’ярній атмосфері відкриває конференцію своєю промовою про майбутнє (в плейлисті можна знайти також інші відеозаписи з конференції).
Однак номенклатурний слід таки був. Літні чоловіки-вихідці зі східнонімецької СЄПН 3 (одної із передтеч Die Linke) виразно відрізнялися від іншої – молодшої і більш неформальної частини присутніх. Ця відмінність проявлялася як у їхньому вигляді (формальніші костюми замість вільнішого одягу) чи поведінці (закрите спілкування із собі подібними), так і під час дискусій. Адже хоча після відходу в небуття НДР 4 і СЄПН вони і певною мірою пом’якшили (пост)сталіністські установки своєї юності та все ж залишилися, воістину, «партійцями» в міцному ортодоксальному значенні цього слова, будучи відданими логіці вертикальних зв’язків і кейнсіансько–робочистському порядку денному з традиціоналістським моральним душком. Отож, чи не щоразу, коли вони затиналися на якійсь секції з молодшими опонентами, можна було спостерігати так би мовити «війну світів» – старих фордистських ієрархій та нових постіндустріальних мереж.
Фото. Характерні представники літніх «партійців» (зліва) разом із секретарем російського посольства (справа). 5
Чесно кажучи, я досі не розумію цього. І навіть не те, як такі люди могли опинитися на одній конференції, а те, як вони взагалі можуть знаходитися і співіснувати навколо одної партії. Видно, це по–справжньому вищий пілотаж «широкої лівої» 6.
Безумовний базовий дохід
Чи не найкраще цю атмосферу постійних дискусій про майбутнє між різними «світами» передав би приклад безумовного базового доходу (ББД). Річ у тім, що влітку Die Linke матиме черговий з’їзд, де обговорюватиметься важливе питання – чи включати в партійну програму вимогу впровадження ББД, згідно з якою всі громадяни і громадянки мають право на регулярне отримання деякої фіксованої суми 7 безвідносно до довідок чи інших посвідчень. Зрозуміло, що інтелектуал(к)и, присутні на конференції, далеко не завжди могли взагалі себе асоціювати з Лівою партією. Та й пункт про ББД (можливо, саме щоб не перетягати зайвої уваги на партію) не був навіть напряму включений в програму обговорень конференції. Втім політичний тон, який задавав розпал пристрастей між різними віковими групами, давав про себе знати. Практично на кожній хоч трохи дотичній до теми ББД панелі дискусія врешті доходила до жвавих суперечок між мережами переважно молодших прихильників і орггрупами здебільшого старших противників – бути ББД чи ні.
Фото 2. Панель «Розмова про справедливість і рівність». Одне із багатьох місць, де розгорнулася суперечка про безумовний базовий дохід.
Яке ж було моє здивування, коли, прийшовши на панель по care revolution 8, я отримав добру порцію агітації і брошурку від мережі за ББД. Але не тільки на 17 панелях (якщо вірити заклику сайту цієї мережі) – агітація розгорталася і просто в коридорі. Там на підлозі було розстелено величезний плакат з пропозиціями вибрати фішкою, чим ви би зайнялися, отримавши ББД. А поряд розповсюджувався супровідний матеріал. Старші ж противники ББД діяли більш зрозумілим їм апаратним методом. В мене склалося явне враження, що серед секції «Майбутнє праці» пристойно переважали панелі з тематиками кейнсіанського керунку. На тих же з панелей, теми яких можна було витрактувати дискусійно (наприклад, «Чи можливе майбутнє без праці?») і де мені випало побувати, серед спікерів переважали теж критики ББД, що звісно не завадило жвавій дискусії з аудиторією.
Тут варто зазначити, що прихильники ББД зазвичай не вважають його впровадження якоюсь панацеєю. Для них це – лише крок на шляху до встановлення іншої логіки праці в умовах наростання автоматизації традиційних індустріальних галузей і швидкого розплоду цілком непотрібних дрібненьких зайнятостей у сфері послуг. В результаті, на їхню думку, з уведенням ББД повинні зникнути соціальні перепони для автоматизації виробництва, і ніхто вже не буде подаватися на абияку роботу, щоб прогодувати себе. Крім того, людям можна буде більше зайнятися репродуктивною роботою, замість продуктивної, а також творити мережі (в тому числі політичні), що би відкрило цілком новий вимір для активізму.
Основні ж контраргументи критиків ББД на конференції можна було би розділити на праві і традиціоналістські. Права критика загалом полягає у ствердженні, що з уведенням ББД люди, так би мовити, розліняться і ніхто вже не захоче робити брудну, але так потрібну суспільству роботу. Традиціоналісти ж стверджують, що замість ББД до поступового вивільнення людини від праці потрібно йти більш звичним і перевіреним шляхом по скороченню часу роботи (завдяки сильним профспілкам!) і збереженню соціального страхування, яке, мовляв, нібито може зникнути, коли введуть ББД. В контексті такої ретроградної контраргументації не дивна і вікова різниця. Літнім людям, соціалізованим зовсім в іншому суспільному контексті, мало відомі прекарні реалії зайнятості молоді, як і не надто знають вони про технологічні новинки автоматизації (типу 3D-принтерів). Отож, їм природно здається, що сильні профспілки на (фордистських?) виробництвах – це міцна запорука поступового прогресу, а раптове впровадження ББД і все це постіндустріальне мереживо – джерело небезпечної анархії.
Фото 3. Типовий агітаційний стенд мережі за ББД. Щось схоже було організоване і на «Тижні майбутнього».
Чесно кажучи, з причин, перелічених в описі, я і сам є прихильником, в цілому, впровадження ББД. Однак дещо з критики все ж навело мене на розуміння певних конкретних вад проекту. Річ в тому, що всі ці ліві розмови про вимоги впровадження ББД розгортаються переважно в рамках національних кордонів Німеччини, що таким чином мала би отримати шанс значних пост(анти)капіталістичних трансформацій, ставши таким собі постіндустріальним авангардом. Втім, національні прибічники ББД нехтують ризиком перетворення його в ще один приємний атрибут закритої для мігрантів держави загального достатку, що купує лояльність своїх громадян і громадянок до імперіалізму в обмін на соціальний пакет. Понад те, нехтується факт того, що для розбудови тої ж відсталої Африки чи навіть відбудови поруйнованого війнами Донбасу без старої фордистської інфраструктури не обійдешся. Транспорт, школи, заводи, електростанції, лікарні – все це необхідна передумова для налагодження ситого мережевого життя на ББД. Тож, чи не краще замість впровадження ресурсів на ББД було би вимагати їх використати в Німеччині по-кейнсіанськи (тільки в міжнародному масштабі). На формування гарно оплачуваних і належно екіпірованих будзагонів з безробітної чи зайнятої на гівнороботі молоді та на відправку їх для реалізації масштабних інфраструктурних проектів у відсталій частині світу? Дати чітку відповідь на це мені досі складно.
Цифровий метод
Ще однією темою, яка залишила в мене сильні інтелектуальні враження, стало обговорення швидкої зміни в комунікаціях, яку би можна було назвати цифровою революцією. Як провокативно підмітив на ввідній дискусії американсько-білоруський журналіст Євгеній Морозов: «Для чого потрібні ліві, коли є Google?». Цим він власне закликав до усуспільнення інтернет-гігантів, що встановили практично монополію на обробку неосяжної цифрової інформації та перетворюють її на ходовий товар прорахованості, витісняючи всяку незалежну масовану ініціативу. Але ці слова можна прочитати й по-іншому – як заклик до лівих переосмислити свої політичні методи в умовах цифрового світу.
Фото 4. Ввідна дискусія конференції «Хто може зробити нове майбутнє?», на якій і була оголошена провокативна теза Морозова про Google.
В цьому контексті дуже показовим мені видався один із воркшопів на конференції, від Дмітрія Віленського. Точніше, не впевнений, що всім його учасникам і учасницям цей воркшоп тоді видався би таким принагідним до теми методів політики. Нам була показана відеоробота «Концерт: Урок несоглаcия» артгрупи Віленського «Что делать?». Зафільмована достатньо вигадлива постановка ліворадикальної агітації огорнута у форму перформенсу і подана такою буржуазній публіці в арт–галереї Баден-Баден. Після її показу у нас розгорнулася цікавенька культурологічна дискусія про позитивні образи майбутнього в мистецтві. Але нічого особливого, принаймні для мене.
Особливе почалося, коли я трохи пізніше вирішив просто переглянути цю іронічну постановку, скоріше з метою розваги, ніж пошуку якихось ідей. Якось раптово підставивши до Концерту те, що знаю з функціонування (Анти)Майдану, а потім й інших масових протестних рухів, я зрозумів, що маю перед собою чудовий мистецький виклад того, як функціонує політична технологія.
Річ в тому (хоч я раджу вам самим передивитися цей 18-хвилинний фільм нижче), що «Концерт: Урок несоглаcия» має різні рівні прочитання. На найпростішому маємо вихід співаків та співачок з наївними і забавними ліворадикальними гаслами. Але це потроху змінюється, коли вони починають вступати в конфронтацію з присутніми в залі людьми (звісно підставними, але про це ніхто не каже). Відповідаючи на їхню критику співа(ч)ки все більше стверджуються переможцями, оскільки на відміну від поодиноких критиків з натовпу на їхньому боці розміщення сцени, освітлення, музика і акустика – все, що зосереджує увагу саме на їхніх словах і змушує дослухатися до них. Врешті-решт, на їхньому боці опиняються і симпатії, коли під кінець Концерту їх приходить забирати поліція (звісно, теж підставна) за несанкціоновану екстремістську агітацію. Як результат, після перегляду такого Концерту в масового глядача в натовпі легко могло би виникнути резонне питання «А можливо вони зі своїм комунізмом чимсь та й праві?». Завіса.
Відео 2. Концерт: Урок несоглаcия (2011)
Вся особливість, однак, в тому, що на відміну, наприклад, від натовпу, що слухав схожі «концерти» зі сцен на Майдані чи Антимайдані, буржуазне товариство артцентру в Баден-Бадені куди освіченіше і, зрештою, не таке чисельне, щоб на нього діяли подібні ефекти масової поведінки з яскравими образами. Тому вони звісно розуміють, що знаходяться в рамках мистецького перформенсу з підставними особами. Розуміють і отримують від цього певну естетичну насолоду.
Та соціологічний погляд на Концерт, особливо в цифрових умовах, відкриває ще додаткові емансипативні рівні прочитання і можливості. Це роблять можливим саме такі як у «Что делать?» належно задокументовані і оснащені відповідними коментарями «концерти» на цифрових носіях. Через них знання про те, як зібрання великих мас людей в одному місці керовані політичними технологіями, стає доступним всім. Тобто не тільки очільникам і технологам цих зібрань, але й рядовим його учасникам і учасницям. Цілком у дусі Макіавеллі: для простого люду відкриваються брудні нутрощі політики.
І тут для лівих могла би навіть виникнути (і напевно раніше виникала) така серйозна дилема між популізмом і радикальним народництвом – торувати дорогу до кращого майбутнього політичними технологіями чи просвітлювати люд його викриттям в надії, що він сам вибере цю дорогу? Могла би, якщо би забути про зворотній бік цифрових інформаційних технологій, де поведінка людей через тотальну документованість піддається маніпуляції навіть краще, ніж в натовпі. Отож, повертаючись до початкового запитання про Google: кому потрібні ці ліві політтехнології? Вони заздалегідь провальні, адже навіть підреставровані новітніми апгрейдами, складуть тільки нікчемну конкуренцію інтернет–гігантам. Адже останні, ворочаючи гігантськими масивами великих даних, самі можуть скласти на замовлення місцевих урядів куди більш якісні популістичні проекти. Або взагалі з часом реалізувати антиутопічні кошмари кіберпанківського тоталітаризму.
Таким чином, від нашої дилеми залишається тільки одна народницька альтернатива – кібермакіавелізм. Звісно, в реалізації такого кібермакіавелізму на організаційних мікрорівнях взаємодій без технологій маніпуляції не обійтися – для цього немає ще навіть засобів. Було би наївним намагатися витворити повністю автономні самопрограмовані спільноти без маніпуляцій, в той час як всі інститути суспільства вказували би на зворотнє. Втім, як ми побачили, не менш наївним було би сподіватися досягнути антикапіталістичного майбутнього через популізм цифрових політичних технологій.
Замість висновку
Для мене кінець квітня – початок травня завжди символізували майбутнє. Майбутнє у всій його величі постання чогось Нового. Та перше травня, яке я вже четвертий раз зустрічаю як лівий, скоріше становило виняток із цього. Дрібна гризня, дискусії про гасла і банери, постійні розмови про те, що треба бути зрозумілими для «простих людей», які, тим не менше, виливаються в субкультурні першотравневі марші…
Як же ж мало ми задумуємося про майбутнє поза установленими шаблонами! Адже незважаючи на нашу зайнятість поточними справами, воно настає. І пропонує цілком нові перспективи вимог і можливості дій. А ми замість того, щоб сповна і поправу як ліві скористатися ними, виставивши в дурні наш печерний пострадянський антикомунізм, і далі граємося в рольові ігри столітньої витримки. Це прикро.
Ті фрагментарні нариси ідей з конференції про майбутнє, які я спробував представити тут, – це тільки вкрай побіжний розгляд можливостей цієї царини. Водночас і їх достатньо, щоб зрозуміти, який багатющий вклад в розвиток лівого руху в Україні та й загалом на пострадянських теренах могло би принести звернення до них. Тож, хочеться сподіватися, що той хиткий місток, який я спробував тут прокласти до свіжих ідей майбутнього, тільки розшириться. А такі проекти, як 3D–принтер на службі автоматизованого комунізму або кібермакіавелізм типу WikiLeaks з викриттям цифрових маніпулятивних технологій, тільки дужче розвинуться на українському ґрунті, давши поживні для нас політичні плоди.