НЕ ДО СМІХУ: ЧОМУ НАМ ТРЕБА ГУРТУВАТИСЯ ВЖЕ ЗАРАЗ

  • 05 вересня 2014
  • 985
НЕ ДО СМІХУ: ЧОМУ НАМ ТРЕБА ГУРТУВАТИСЯ ВЖЕ ЗАРАЗ

Моя мама, на жаль, до сих пір дивиться телебачення і є великою прихильницею всіляких шоу і фільмів на політичну тематику — в тому числі й відомого на всю Україну мультика «Сказочная Русь». Сьогодні вона здивовано повідомила мені про те, що «Порох повернувся». Я продовжував відсторонено робити свої справи, щиро не розуміючи, про що йдеться. Аж трохи згодом загадав, що кілька тижнів тому вона так само здивовано констатувала факт, що героя, чиїм прототипом служить чинний президент України, більше немає в мультику. Здавалося б, зрозуміло: вирішив гайки одразу закрутити. Адже навіть «колишній легітимний» і то дозволяв створювати зі своєї подоби мультяшного кумедного героя. Пожартували, і досить!

А от моїм друзям було не до жартів. Вони, у згоді зі своїми невід’ємними політичними і громадянськими правами, мирно висловлювали свою позицію, стоячи на Хрещатику з плакатами — засуджували проведення параду 24 серпня, — коли міліціонери і співробітники в штатському вирвали з їхніх рук транспаранти, запхали їх в автозак і почали погрожувати наступного разу «прострелити голову».

А тут ще декілька інтернет-видань і паперових газет наввипередки влаштували цькування «вандалів». За що? Тому що ті в знак протесту проти силового розгону Майдану і проведення параду намалювали на проїзній частині Хрещатика силуети мертвих людських тіл. Виявляється, слідчі органи вже шиють їм статтю «хуліганство». Тож, як закликають видання, пильним громадянам необхідно допомогти розшукати «вандалів» та поставити їх перед «найчеснішим і найсправедливішим судом». І це теж не жарти.

Комедія розгортається і з іншого боку — в головних ролях із новопосталою владою. Коли, наприклад, лицар-мер героїчно, позуючи перед телекамерами бореться з ятками дрібних торговців на Оболоні. Ще б пак, з такими одіозними забудовниками як пан Ніконов серед своїх заступників спочивати ніяк не можна — потрібно розчищати територію. Тож show must go on!

Та справжній трагіфарс розгортається ще вище. Уряд анонсує потужну хвилю приватизації. І це в той час коли промислові підприємства закриваються, бо чинні власники не можуть адаптувати виробництво до наявного на ринку попиту. Звісно, роздержавлення може бути різним, але ніхто не збирається передавати підприємства до рук трудових колективів чи створювати нові робочі місця для армії безробітних. Навпаки, на ще працюючих підприємствах зростає соціальна напруженість: орієнтовані на експорт, внаслідок девальвації гривні вони приносять надприбутки своїм власникам. А заробітні плати працівникам ніхто підвищувати, ясна річ, не збирається. Тепер через катастрофічне падіння купівельної спроможності робітники перебувають на межі виживання.

Та чи хвилює це новопосталу владу? Вона лише укріплює свої позиції, йдучи на вибори знову за закритими партійними списками. Звісно, я не голосуватиму, бо немає сенсу. Але ж після виборів, втративши останні стримуючі обмеження, безодня абсурду розверзнеться ще ширше.

А тут ще і війна. Її взагалі не хочеться коментувати.

Словом, таке враження, що ми в кошмарному сні. З нами відбувається саме те, чого ми так боялися, але прокинутися не виходить. Здоровий глузд заміщується ура-патріотизмом. Прогресивні ідеї повністю витіснені з соціально-політичного дискурсу, м’яко кажучи, сумнівними метафізичними категоріями. Всюди ведуться пошуки ворогів, а замість бодай чогось корисного і актуального вулиці «прикрашені» білбордами «Пишаюсь, що я українець». Раціоналізація міського простору і повернення мешканцям права на місто замінені суцільним «ожовтоблакитненням» (зразок квасного патріотизму). Владні структури за допомогою неонацистських банд розправляються з низовими ініціативами. А самим бандам «на закуску» дозволяють знущатися з ненависних їм представників меншин і і тероризувати їх.

Та найгірше, що в цьому кошмарі країна стає все більше схожою на інтервента, проти якого щодуху бореться на Сході. Адже ця боротьба виявляється безсенсовною, якщо в підсумку сучасний український політичний режим мутуватиме далі в напрямку російського зразка, тільки з іншою модальністю. Тож наївно сподіватися на революцію Майдану — це не вихід. Внаслідок кожної революції крім прогресивних змін також з’являються контрреволюційні та реакційні тенденції, а також прагнення зацікавлених кіл до реставрації. Революція перемагає, коли ми з натхненням і ентузіазмом розвиваємо цей процес до моменту кардинальних змін та їх безповоротного утвердження. Реакція ж тріумфує, коли ми, втомившись і склавши лапки, очікуємо продовження і завершення справи від тих, хто тепер опинився при владі чи у пануючому становищі. Буде так, як ми робитимемо.

Діяти — це зараз справді чи не єдиний вихід із цього кошмару. Революція не закінчується. Діалектичний розвиток суспільства, категорією якого і є революція, — нескінченний. Ми всього лише виходимо на нову сходинку, на новий рівень конфлікту. І тут важливо усвідомити свою суб’єктність, силу солідарної праці, і повернути собі віру в наші трансцендентні ідеали свободи, емансипації і демократії. Але головне — це, обираючи ідейні орієнтири для соціальної дії, дивитися лише вперед. Лише туди, куди ми весь цей час ішли (віковічна боротьба кожної людини за звільнення своєї особистості, емансипацію, подолання відчуження і реалізацію власної гідності), і в жодному разі не озиратися назад. Залишимо цю звичку ретроградам, клерикалам, експлуататорам, фашистам і авторитаристам. І я впевнений, що рано чи пізно їх настигне доля дружини Лота. Ну, звісно, не в прямому сенсі, але запах горілої кар’єри можна буде почути. А ми маємо рухатись вперед, при чому без зупинок. Світ сприйме нас лише модерними, і зовсім не хочеться підтверджувати транзитологічну теорію Хантінгтона.

Діяти можна і автономно, і солідарно. Головне — давати звіт собі у тому, що ти робиш, і виходити за поле своїх міщанських інтересів. Альтруїстичні покликання і практика спільної дії завжди змінюватимуть світ на краще. А ще, головне — ніколи не втрачати відчуття власної індивідуальності і відповідальності, розвивати індивідуальне критичне мислення і мати силу і сміливість не пристосовуватися до жодних спільнот чи тенденцій і не стати людиною-масою. Адже масовість, стадність і страх (пристосуванство) — кити, на спинах яких здійснювалися і здійснюватимуться найстрашніші злочини проти людства.

Для того, щоб системне насильство і пригнічення існували постійно, потрібна згода жертви. Адже насильник і жертва не можуть існувати один без одного. Коли жертва замислюється над тим, що її така ситуація не влаштовує, що у неї відбирають природні права на життя і свободу, що її пригнічують та експлуатують, вона робить перший крок до здобуття свободи.

Мабуть, найкращою прикладною ілюстрацією до цього тексту може стати подія останніх днів: менти вкупі з кишеньковими нацистами намагаються знищити сквот, який у Харкові створили прогресивні лібертарні активісти для допомоги біженцям зі Східних регіонів. Показово, скажіть? А це тільки початок…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРОТИРІЧЧЯ ПРАВЛЯЧОГО КЛАСУ УКРАЇНИ (Шон Ларсон)

БУДЬ РЕАЛІСТОМ — ВИМАГАЙ НЕМОЖЛИВОГО (Михайло Слуквін)

БЕРТОЛЬТ БРЕХТ ОБ УКРАИНСКОЙ СОВРЕМЕННОСТИ (Денис Пілаш)

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери