У сучасному мейнстримному дискурсі штучний інтелект часто постає як революційний інструмент, що приведе нас до світу, в якому не потрібно продавати свій час заради виживання: машини візьмуть на себе всю виробничу рутину, а люди зможуть займатися творчістю та дозвіллям на власний розсуд. Безперечно, ШІ має великий емансипативний потенціал, фантазії навколо якого відсилають нас до найоптимістичніших прогнозів класиків лібертарної думки. Однак критики справедливо зауважують: а чи здатна навіть настільки перспективна технологія суттєво змінити становище працівників без попередньої трансформації наявної соціально-економічної моделі? Що в підсумку визначатиме цивілізаційний розвиток людства в нову еру: технології чи структурні характеристики економіки? У цьому матеріалі ми розглянемо основні критичні підходи до техноутопізму, пов’язаного з перспективами штучного інтелекту, та концептуальні пропозиції, які виходять за рамки радикального акселераціонізму.
У «Капіталі», у розділі «Безпосередні впливи машинного виробництва на робітників», Карл Маркс згадував, що «Антипатр, грецький поет часів Цицерона, вітав винахід водяного млина для розмелювання зерна, цієї елементарної форми всіх продуктивних машин, як появу визволительки рабинь та відновниці золотого віку!». І в кінці додавав: «не розуміли, що машина є надійним засобом для подовження робочого дня». Цей парадокс виразно проявився з винайденням парового двигуна, який суттєво знизив залежність машинного виробництва від природних умов і кратно збільшив масштаб фабричної праці. В умовах зростаючих темпів індустріалізації для робітника ця технічна перевага фактично обернулася поглибленням експлуатації: процес праці став ще довшим та інтенсивнішим. У тому ж розділі Маркс наводить слова англійського фабриканта через чотири роки після введення 12-годинного робочого дня в Англії: «Порівняно з попереднім часом праця, яку доводиться виконувати на фабриках, дуже зросла внаслідок збільшення уваги та діяльності, що їх вимагає від робітника значно збільшена швидкість машин».
Історично нові технології не раз розширювали виробничі можливості, але розподіл додаткового багатства визначався боротьбою за власність, організацію праці та політичну владу. На основі наведених прикладів людство мало зрозуміти, що технологічний потенціал і реальна користь від нього для умов життя та праці громадян — не одне й те саме. Автоматизація не відбувається у вакуумі: вона впроваджується всередині певних відносин власності. Тому питання «що може дати людині машина?» невіддільне від питань «хто володіє інфраструктурою останньої?», «хто визначає напрям технологічного розвитку?» і, зрештою, «хто привласнює економічні вигоди від підвищення продуктивності?». В цьому сенсі технологічний прогрес стає процесом політичним.
Сучасні системи ШІ є результатом довгого ланцюга праці, який поєднує численні матеріальні ресурси та інституційні рішення. Мері Ґрей і Сіддхарт Сурі продемонстрували, наскільки важливими для цифрової економіки є працівники, чию роботу користувач тієї чи іншої платформи часто не помічає: вони перевіряють дані, класифікують зображення, транскрибують аудіо, модерують контент, оцінюють результати дій автоматизованих систем і виконують інші мікрозавдання. І хоча значна частина сучасних моделей штучного інтелекту навчається на великих масивах даних, зокрема із використанням методів самокерованого навчання (англ. self-supervised learning), у випадку ШІ виробничий ланцюг є ще ширшим. Поряд із безпосередньою підготовкою даних до нього входять інженерна праця, створення бенчмарків, оцінювання моделей, забезпечення системи охорони праці, технічна підтримка, виробництво спеціалізованого обладнання. Більше того, інформаційне забезпечення ШІ спирається на вже наявний запас знань, літературних творів, інфраструктури, кодів, наукових відкриттів і організаційних практик.
Паоло Вірно описував форми постфордистської праці, де знання, комунікація та здатність діяти разом стають безпосередньою умовою виробництва. Розвиваючи цю оптику, роботу ШІ можна розглядати як процес вилучення, формалізації та автоматизації суспільної праці. Шошана Зубофф в рамках своєї концепції капіталізму стеження (англ. surveillance capitalism) звертає увагу на те, що людський досвід перетворюється на джерело даних, з яких приватні системи виробляють поведінкові прогнози. Вона вказує на тенденцію, характерну для постіндустріальної епохи капіталізму: досвід, поведінка та знання людей вилучаються із соціального життя та стають складовими процесу виробничого нагромадження.
Ці підходи можна інтегрувати в ширший критичний аналіз Антоніо Негрі. Звертаючись до тези Маркса про зростання залежності продуктивності виробництва від суспільно накопичених ресурсів, зокрема наукових та організаційних, він вказував на конфлікт між колективною працею та капіталом, у межах якого капітал намагається підпорядкувати працю власній логіці нагромадження. ШІ дає, мабуть, найнаочніший приклад цієї одвічної проблеми: моделі штучного інтелекту кодують і статистично узагальнюють частину суспільно виробленої інформації, водночас існуючи як система машин у формі приватної власності.

Показовою в цьому сенсі також є сама інфраструктура штучного інтелекту. Як зазначалося вище, системи ШІ потребують обчислювальних потужностей, дата-центрів, мереж, спеціалізованих чипів і хмарних платформ. Відповідно, контроль над цими ресурсами стає джерелом економічної влади і, як наслідок, інструментом впливу на розвиток генеративних моделей. Тут актуальним стає поняття «цифрової ренти»1 В контексті предмету статті це поняття не слід використовувати як універсальне означення будь-якого доходу технологічних корпорацій. Прибуток, монопольна рента, ліцензійний дохід, комісія платформи, дохід від реклами та інші форми привласнення мають різні механізми. Поняття «цифрової ренти» використовується в першу чергу з диференційною метою: хоча цифрові платформи не можу вийти за межі капіталістичної системи, їх позиція у загальній ринковій інфраструктурі створює окремі специфічні форми монопольної влади та рентного вилучення.. Нік Срнічек акцентує увагу на тому, що капіталізм платформ варто аналізувати саме через відносини між створенням вартості, її привласненням і рентними механізмами, які мають тенденцію до посилення. Яніс Варуфакіс розвинув цю тезу і запропонував концепцію «технофеодалізму», де він характеризує великі цифрові платформи як своєрідних феодалів, до яких користувачі змушені приєднуватися на умовах власників з особистими специфічними економічними та політичними інтересами.
Для ілюстрації артикулюємо відповідний ієрархічний ланцюг: розробник залежить від операційної системи, магазину застосунків або хмарної інфраструктури; продавець — від маркетплейсу; малий бізнес — від рекламної платформи; працівник — від фриланс-платформи; розробник ШІ-сервісу — від доступу до чипів, хмари та обчислювального часу. Чим більше критичних вузлів цієї інфраструктури контролює один економічний актор, тим більшими є його важелі впливу на організацію діяльності інших акторів. З цією метою платформи інвестують в організацію ринків, дата-центри, програмне забезпечення та самі генеративні моделі. Поєднуючи безпосередню виробничу діяльність із контролем над її вузлами, цифрові платформи отримують важелі політико-економічного впливу нового типу.
Ефективна соціальна критика цього впливу потребує теоретичної модернізації, зокрема категоріальної складової критичного аналізу. Нині тривають суперечки про те, чи достатньо наявного вокабуляру політекономії капіталістичної економіки, щоб пояснити нову форму симбіозу політичної та економічної влади цифрових платформ. Встановлення правил доступу, стягнення комісій, контроль даних та можливість спрямування потоків користувачів є механізмами здійснення цієї влади. Її джерелом стає саме позиція платформи як посередника, що й викликає в уяві образи середньовічних феодалів, які контролювали ресурси та стягували ренту за доступ до них. Але сама ця подібність не доводить, що в економіці цифрових платформ капіталістичні відносини змінилися на феодальні. Нік Срнічек говорить, що сьогодні йдеться радше про трансформацію процесів нагромадження капіталу, з посиленням ролі ренти, монополії та інфраструктурного контролю. Водночас ринкові механізми, по-новому комбінуючись, утворюють нові типи економічної взаємодії. Якраз останні і потребують адаптації термінологічного апарату критичних підходів.
Питання про зміну процесу праці під впливом ШІ є наступним важливим об’єктом критичного соціально-політичного аналізу. ШІ може скоротити час виконання завдання і водночас підвищити добову норму, якщо його залучать до стандартизації та оцінювання результатів роботи. Він може зменшити потребу у висококваліфікованій праці на окремій ділянці й тим самим змінити переговорну силу працівника, зокрема в контексті формування його заробітної плати. Він також може посилити залежність працівника від алгоритмічних систем управління та зменшити його автономію у виконанні роботи2 Тут важливо не плутати автоматизацію окремих завдань з автоматизацією професії в цілому. Генеративний ШІ може як заміщувати окремі функції, так і доповнювати людську працю; наслідки залежать від структури завдань і способу інтеграції технології у виробничий процес.. Тому контроль над системами, які визначають темп, оцінювання та організацію праці, дає змогу впливати на трансформацію трудових стандартів.
Закономірно, що дедалі більше професійних навичок працівників декомпонуються або ж безпосередньо замінюються функціоналом штучного інтелекту. Показовим прикладом погіршення становища частини працівників є ситуація у сфері IT, яка донедавна вважалася відносно захищеним сектором найманої праці: за даними DOU березня-квітня 2026-го, протягом останнього року звільнили 17% опитаних айтівців, хоча безпосередньою причиною заміну їхньої ролі ШІ назвали лише 5% звільнених. І хоча частина аналітиків вважає, що інвестиції у навчання та покращення умов праці на даному етапі будуть більш продуктивним для підприємств, ніж переорієнтація на ШІ, питання про майбутнє ринку праці для низових ланок IT-сектору небезпідставно викликає тривогу.
Фактор прямого заміщення працівників штучним інтелектом має розглядатися і зі структурного боку. Уявлення про неминучу масову втрату роботи внаслідок автоматизації є найбільш поширеним у публічних обговореннях, проте це не єдиний критичний дискурс. Ерон Бенанав звертає увагу на тривале уповільнення зростання попиту на працю та на те, що «дискурс автоматизації» (англ. automation discourse) може приписувати технологічному розвитку наслідки ширших структурних проблем сучасної економіки. Аналізуючи популярні наративи про революційну роль ШІ у трансформації світової економіки, Бенанав цитує Бріньолфсона і Макафі: «не існує економічного закону, згідно з яким усі працівники — чи навіть більшість із них — отримають вигоду від цього прогресу». Сам дослідник розкриває цю тезу так: «оскільки попит на робочу силу знижується внаслідок впровадження досконаліших технологій, заробітна плата стагнує; отже, дедалі більшу частку річного доходу привласнює капітал, а не праця». Це може призвести до зростання нерівності, трудової маргіналізації великих груп працівників та, як наслідок, посилення монополій.

Якими б значними не були технологічні зміни, вони не дають автоматичної відповіді на питання про загальну кількість робочих місць. Нові завдання, галузі, форми споживання та державні інституції можуть компенсувати частину вивільнення праці. Натомість слабкий попит, нестача інвестицій або висока ринкова концентрація можуть накладати обмеження на загальний рівень зайнятості незалежно від інтеграції ШІ у виробництво. Для одних нові технології можуть означати чотириденний робочий тиждень, а для інших — скорочення персоналу чи вищу інтенсивність праці. Тому в поточних умовах соціально-економічна критика має приділяти більше уваги проблемі перерозподілу ресурсів впливу у виробничому процесі, пов’язаним із нею загрозам для прав працівників та їхнім можливостям у відстоюванні своєї частки створеної вартості.
Іншою популярною темою, що актуалізується на тлі дискусій про можливі масові втрати робочих місць внаслідок автоматизації, є введення універсального базового доходу. Ця ідея активно шириться зокрема й серед істеблішменту: до неї звертаються не тільки «технологічні ентузіасти» на кшталт Цукерберга та Маска, але й відомі політики, як-от Обама, Роберт Райх, рух Ендрю Янга. Аргументація наступна: якщо продуктивність дедалі менше залежить від безпосередньої людської праці, суспільству потрібен механізм, який забезпечуватиме матеріальну безпеку громадян незалежно від наявного рівня зайнятості. Принцип гарантованого доходу дійсно має емпансипативний потенціал: наприклад, він дає працівникові змогу відмовлятися від небезпечної чи принизливої роботи, а також залишає більше часу на пошук прийнятної зайнятості та саморозвиток.
Однак це не вирішує питання власності. Акцент слід робити на тому, як базовий дохід співвідноситься із соціальними послугами, трудовими правами, житлом, освітою, медициною. Індивідуальна емансипація залежатиме як від розширення сфер, не підпорядкованих ринку, так і від декомодифікації базових благ та можливості самостійно розпоряджатися додатковим вільним часом. Емансипація має бути структурною: вона потребує вирішення проблеми «приватизації автоматизації», яку не можна зняти самим лише введенням базового доходу, оскільки в такому разі він стане всього-на-всього своєрідною компенсацією за втрату суспільством контролю над новими засобами постіндустріального виробництва.
Пропонується декілька можливих шляхів відповіді на окреслені питання. Перший — розширення інструментів суспільного нагляду за критичною цифровою інфраструктурою. Публічні обчислювальні ресурси, університетські консорціуми, підвищення прозорості процесів виробництва, відкриті стандарти та інші форми колективного управління можуть стати інструментами протидії критичній монополізації результатів розвитку технологій ШІ. Другий — запобігання новим формам експлуатації. Тут ефективними тактичними засобами можуть бути підтримка принципів кооперативізму платформ та солідарність між різними групами найманих працівників, які спільно захищають свої трудові права на тлі зростаючої алгоритмізації управління виробництвом. Працівник має знати, коли і як його оцінює автоматизована система, які дані при цьому використовуються, хто відповідає за ухвалені на їхній основі рішення та які існують механізми їх оскарження.
Ключовою проблемою, яка фактично поєднує всі згадані вище, є участь суспільства у формуванні стратегії розвитку ШІ. Які моделі розробляти насамперед? На що витрачати фінансові та обчислювальні ресурси? Які дані використовувати? Які ризики вважати прийнятними? Відповіді на ці питання можуть визначити долю всього людства: від планетарної реалізації техноутопій до загальновидової екзистенційної катастрофи. А оскільки значна частина сучасних моделей навчається на великих масивах даних, створених у процесі людської діяльності, не тільки залучені працівники, а й громадяни загалом повинні мати механізми оскарження пріоритетів та напрямів розвитку ШІ-технологій.
Вимір екології робить це ще більш необхідним. Цифрову економіку через програмну природу її технологій часто уявляють неначе нематеріальною, однак ресурсна база наявних моделей штучного інтелекту радикально деконструює таке сприйняття. Дата-центри потребують значних обсягів електроенергії та води для систем охолодження; виробництво напівпровідників вимагає високочистої води, широкого спектра хімічних речовин і мінеральної сировини; окремі компоненти цифрової інфраструктури також залежать від критичних мінералів і рідкісноземельних елементів. Тож у наступне десятиліття очікується зростання цих потреб. Окремий аспект — зростання обсягу електронних відходів, спричинене необхідністю постійного оновлення апаратної інфраструктури. Непрямі викиди CO₂ від усіх дата-центрів наразі становлять приблизно 180 млн тонн на рік.

З іншого боку, штучний інтелект має великий потенціал для оптимізації глобального виробничого процесу та підвищення його екологічності. Однак тут потрібно бути обережними і пам’ятати про парадокс Джеванса з концепції про ефект відскоку (англ. rebound effect): підвищення ефективності використання ресурсу саме по собі не гарантує зменшення його загального споживання. Наприклад, в умовах постійної конкуренції здешевлення обчислень внаслідок оптимізації може призвести не до економії, а до розширення їхніх обсягів з відповідними ресурсно-екологічними наслідками. На цьому тлі суспільний контроль за стратегічними напрямами технологічного розвитку та можливість обмежувати його інтенсивність набувають додаткової морально-правової легітимності.
Не що ШІ зробить з нами, а що ми — з ШІ
Аналізуючи перспективи штучного інтелекту у вирішенні сучасних соціально-економічних проблем, варто уникати двох симетричних ілюзій. Перша — технооптимістична: достатньо дати машинам більше регуляторної свободи, і суспільство автоматично отримає більше добробуту. Друга — технологічно детерміністська: розвиток ШІ призведе до масового безробіття, бо працівники замінять роботи. Обидві ці перспективи перетворюють соціальні відносини на пасивний фон технологічних змін. Марк Фішер показував, що капіталістична оптика звужує межі того, що можна уявити політично: чинний лад починає здаватися єдино можливою рамкою для будь-яких подій. Схожим чином нині влаштований і дискурс про штучний інтелект: майбутнє часто уявляється як технічно задане й інтегроване в наявну соціально-економічну формацію, тоді як питання про власність, владу і колективний вибір виноситься за дужки.
Сама по собі передача працівникам частини доходу від автоматизації не усуває структурні проблеми. Базовий дохід, скорочення робочого часу чи розширення доступу до соціальних благ можуть пом’якшити наслідки технологічних змін. Але вони не вирішують ключових проблем: контролю над інфраструктурою ШІ та монополізації права визначати напрями його розвитку. Тож емансипативний потенціал штучного інтелекту залежатиме не стільки від рівномірного розподілу створеного ним доходу, скільки від того, чи зможуть працівники і громадяни брати участь у вирішенні, що саме, для чого і на яких умовах автоматизується.
Це особливо важливо з огляду на матеріальну та екологічну основу роботи сучасних моделей ШІ, яка потребує значних обсягів енергії та різноманітних ресурсів. В таких умовах надінтенсивне розширення автоматизації не варто вважати апріорі бажаним. Воно стане таким лише тоді, коли суспільство зможе спрямувати технологічні можливості на екологічну оптимізацію, розширення соціальних гарантій та створення умов для вільного розвитку громадян, а не на продукування нових форм експлуатації.