ПРАВОРАДИКАЛЬНИЙ ДИСКУРС У ФРАНЦІЇ: Саркозі — новий Ле Пен?

  • 15 лютого 2013
  • 1963
ПРАВОРАДИКАЛЬНИЙ ДИСКУРС У ФРАНЦІЇ: Саркозі — новий Ле Пен?

Результати президентських виборів у Франції, що пройшли 2012 року, засвідчили зростання популярності праворадикальних гасел: лідерка партії Національний фронт Марін Ле Пен здобула 18% голосів і посіла у президентських перегонах почесне третє місце. Це повторення результату президентських виборів 2002 року, коли батько мадам Марін, харизматичний засновник НФ Жан Марі Ле Пен, у другому турі набрав трохи більше 17,8% голосів (Berezin 2009: 165). Як бачимо, настільки великий відсоток голосів не є одноразовим успіхом НФ, адже під час президентських виборів 2012 ця партія знову отримала досить високу підтримку. Додамо до цього, що на парламентських виборах 2012 року онучка «головного фронтовика» Франції Маріон Машарель Ле Пен була обрана в Національні збори і стала першим депутатом французького парламенту від НФ за останні п’ятнадцять років! Попри достатньо велику підтримку кандидатів від НФ під час президентських виборів, на парламентських виборах кандидати від цієї партії «пасуть задніх», оскільки голосування здійснюється за мажоритарною системою, яка дозволяє бути обраним тільки одному кандидату від округу.

Кандидатам від НФ дуже складно виграти ці перегони по округах. Парламентські вибори у Франції проходять у два тури: ті партії, що в першому турі подолали бар’єр у 12,5%, проходять у другий тур. Тут боротьба за голоси переважно точиться між Соціалістичною партією та «Спілкою за Народний Рух». Національний фронт же на останніх виборах у другому турі отримав трохи більше 3%, і тільки у двох виборчих округах представники НФ перемогли. Тому зараз ця партія має тільки два місця у парламенті, попри велику підтримку в першому турі виборів — близько 14%.

Ксенофобський дискурс у Франції серед більшості політологів зазвичай і асоціюється з праворадикальним Національним фронтом. Проте в цій статі я прагну показати, що під час президентських перегонів і 2007, і 2012 року ксенофобську риторику брав на озброєння не тільки Національний фронт, але й кандидат від правоцентристкоі партії «Спілка за Народний рух», тепер уже колишній президент Франції Ніколя Саркозі. З моєї точки зору, ця політика є ксенофобською тому що вона сприяє розпалюванню міжнаціональної ворожнечі, нетолерантності та є необґрунтовано дискримінаційною проти мігрантів в цілому та певних груп зокрема, наголошуючи на етнічній та релігійній приналежності мігрантів. Така риторика є расистською, бо, по-перше, вона спрямована переважно проти чорношкірих мігрантів із країн Північної Африки, які становлять найбільшу групу мігрантів до Франції. По-друге, у своїх виступах Саркозі відкрито заявляє, що не бажає бачити представників ісламського світу у Франції. Саркозі поділяє населення Франції на «ми» і «вони», і «вони» стають жертвами, яких дискримінує суспільство. Іноді «вони» стають жертвами вуличних нападів. Расистська теорія ґрунтується на дискримінації людей за кольором шкіри та походженням. Цієї теорії, власне, і притримувався Саркозі. Така риторика з вуст президента Франції абсолютно не прийнятна для суспільства, яке називає себе цивілізованим і демократичним.

Вибори-2007: Саркозі та імміграційний аспект

Успіх Марін Ле Пен у першому турі президентських виборів-2012 шокував усю Францію: праворадикальна кандидатка впевнено посіла друге місце в загальному рейтингу (Berezin 2009: 141). Це шокувало оглядачів і французьких виборців, які традиційно негативно ставляться до експлуатації ксенофобських настроїв у політиці, але не стало чимось зовсім несподіваним для політологів і аналітиків. Причиною того, що результат радикалів не захопив аналітиків зненацька став… Ніколя Саркозі.

Аналіз політичних програм лідера «Спілки за народний рух» давно свідчив, що виборчий штаб і сам мсьє Саркозі, вочевидь, зробили певні висновки після президентських виборів-2002, коли батько Марін Жан Марі Ле Пен абсолютно несподівано вийшов у другий тур президентських виборів, рішуче відправивши на політичну пенсію лідера Соціалістичної партії Франції Ліонеля Жоспена — той опинився на ганебному для французьких соціалістів третьому місці. Відтак ще під час президентських перегонів 2007 року мсьє Саркозі став активно запозичувати «імміграційну риторику» Національного фронту. Це свідчить про те, що він уже тоді почав свідомо схилятися до правого краю політичного спектру.

Тут не зайве нагадати, що, обіймаючи посаду міністра внутрішніх справ у Кабінеті міністрів Жака Ширака, Саркозі використав свої повноваження, щоб приймати закони, спрямовані проти іноземців та мігрантів. Це, зокрема, закон від 2006 року, який «відкривав» Францію тільки для висококваліфікованих і офісних працівників. Закон став на заваді об’єднанню сімей та ускладнив можливість потрапити до Франції мігрантам-робітникам (LegiFrance 2006). Згідно з положеннями цього закону, пріоритет в’їзду до країни було надано високваліфікованим працівникам. По-друге, мігранти з країн третього світу (перш за все, з країн Північної Африки), які прагнули об’єднати сім’ї, відтоді мають прожити у Франції на легальних підставах не менше 18 місяців (замість 12, як було раніше). По-третє, якщо іноземець перебуває у шлюбі з громадянином Франції, то щоб отримати посвідку на проживання, йому треба жити у Франції три роки — замість двох, як було до цього. Крім того, щоб отримати громадянство на основі шлюбу з громадянином Франції, треба прожити в країні щонайменше чотири роки — замість двох, як було до того (LegiFrance 2006).

Як бачимо, цей закон значно ускладнив можливість певних груп мігрантів потрапити до країни. Він не тільки ксенофобський, а й у якомусь сенсі расистський, адже своїм вістрям у першу чергу спрямований проти мігрантів із Північноі Африки — більша частина некваліфікованої робочої сили йде звідти. До того ж, закон ускладнив отримання посвідки на проживання і громадянства.

Передвиборча програма Ніколя Саркозі в 2007 році взагалі містила багато праворадикальних ідей, пов’язаних із обмеженням імміграції. Так, мсьє Саркозі пропонував надавати медичну допомогу тільки тим іноземцям, які «справді її потребують» (як можна розмежувати, хто дійсно потребує допомоги, а хто ні?). Окрім того, він запропонував адаптувати річні потоки мігрантів до «можливостей країни» (Votonsinfo, 2007) — імміграційні відділи мали видавати тільки певну наперед встановлену кількість віз чи дозволів на проживання, відповідно до плану. До того ж, вітався в’їзд до країни тільки тих студентів та аспірантів, які «можуть допомогти французький економіці своїми знаннями» (Votonsinfo 2007). Нарешті, передвиборча програма Саркозі наголошувала, що мігранти, які хочуть привезти свої сім’ї до Франції мають визнати «перевагу французької культури над їхньою і повністю інтегруватися в неї», а також «володіти французькою мовою» (Débat 2007). Якщо з вимогою про знання мови країни перебування не можна не погодитися, то вимога визнати нижчість власної культури та повністю інтегруватися в культуру Франції викликає здивування.

Не лише риторика, а й дії Саркозі були ксенофобськими, спрямованими проти мігрантів із Північної Африки. На посаді міністра внутрішніх справ Саркозі придушував заворушення мігрантів у 2005 році. Його політика була заснована на етнічній та релігійній приналежності мігрантів, усупереч справжнім соціально-економічним причинам.

Отже, ще передвиборча програму Саркозі зразка 2007 року була не тільки праворадикальна, а й насичена ксенофобською риторикою, спрямованою на збереження «чистоти французької нації» та значні обмеження прав мігрантів. Цей мій висновок підтверджують і висновки Інституту міграційної політики, дослідники якого, зокрема, зазначали, що виборча риторика Саркозі була спрямована проти мігрантів із країн Північної Африки, адже «тільки в 2005 році понад 70% об’єднаних сімей складали вихідці саме з країн Магрибу та Близького Сходу, передусім мусульмани» (Migration Policy Institute 2007: 2-4).

Вибори-2012. Саркозі — суперник Національного Фронту?

Але чи змінилися погляди Ніколя Саркозі після того, як він відбув свою першу президентську каденцію? Чи став Саркозі більш поміркованим і зваженим? Ні. Судячи з передвиборчої прграми-2012, прибічники президента вирішили зробити ставку на риторику, яка, на їхню думку, сприяла їхній перемозі в 2007 році.

Так, під час виборів минулого року Ніколя Саркозі пропонував скоротити кількість дозволів на проживання вдвічі, зі 180 000 до 90 000. Крім того, він публічно заявляв, що якщо Євросоюз не контролюватиме свої кордони, Франція буде змушена ввести власний контроль за перетином кордонів країни, щоб різко обмежити кількість в’їздів до країни. Саркозі говорив, що умови об’єднання сімей мають стати більш жорсткими, а для того, щоб мігрант міг мати доступ до соціального пакету, він мусить прожити у Франції не менше десяти років — при чому п’ять із цих десяти років має тривати його трудовий стаж (Le programme de Nicolas Sarkozy 2012).

А під час відкритих теледебатів між Саркозі та кандидатом у президенти від СПФ Франсуа Олландом чинний президент прямо заявляв: «Я проти ісламу у Франції. Іммігрантам не можна давати права голосу. Іммігранти з Північної Африки — це перша ланка іноземців. Це громадяни Тунісу, Алжиру, Марокко. Ці країни є мусульманськими. Звідси йде загроза. Іслам стає другою релігією у Франції. І це треба зупинити» (Youtube 2012 and Liberation 2012).

Наведені факти приводять нас до висновку, що й під час президентських перегонів-2012 Ніколя Саркозі далі діяв у координатах відверто ксенофобського дискурсу і навіть зайняв набагато радикальнішу позицію, ніж у 2007 році.

Ми бачимо, що «імміграційний дискурс» Саркозі був так само праворадикальний, як і той, що його пропагує Національний Фронт. Виборча риторика Національного Фронту і політичної сили, лідером якої був Ніколя Саркозі, призвела до того, що французький політичний спектр стає двовимірним: з одного боку — праві радикали, яких представляли на останніх президентських виборах Ніколя Саркозі та Марін Ле Пен, а з іншого боку — ліві, представлені нині Соціалістичною партією Франції на чолі з чинним президентом Франції Франсуа Олландом.

Відтак постає питання, чи дійсно у Франції існує електоральна база достатньо потужна, щоб забезпечувати перемогу тим політикам і політичним силам, які використовують ксенофобську політичну риторику? Адже питання з президентськими програмами Саркозі залишається відкритим. Так, дружиною Саркозі в 2007 році стала відома фотомодель Карла Бруні — етнічна італійка. В уряді Франсуа Фійона (перш ніж обійняти пост Прем’єр-міністра, у 2007 році він був керівником виборчого штабу «Спілки за народний рух») багато міністерських портфелів і посад державних секретарів належали вихідцям із сімей мігрантів, у тому числі й із країн Магрибу. Найвідомішими з них стали міністр юстиції Рашида Даті та держсекретар із прав людини Рама Яде.

Залишається хіба що спитати: хто Ви, мсьє Саркозі? Схоже, що перед нами приклад такого собі політичного прагматизму, мета якого — на час виборів скористатися ідеями та гаслами, «позиченими» в Народного фронту, щоб частина його виборців одійшла до кандидата, який має набагато більше шансів на перемогу.

Тут варто звернути увагу й на такі факти. По-перше, високий авторитет у Франції має політичний рух «Нові праві», започаткованого ще в 1969 році — як права реакція на події «Червоного травня» 1968 року. Лідерами цього руху є відверто праворадикальний діяч Гійом Фай та громадський діяч правого штибу Ален де Бенуа. По-друге, традиційно в країні важко адаптуються навіть етнічні французи — переселенців із колишніх колоній Франції в Африці та Індокитаї. По-третє, у сучасній Франції, як і в усіх інших країнах Євросоюзу, існує незадоволення місцевого населення величезною кількістю мігрантів, бо прийнято вважати, що вони «відбирають» робочі місця від корінних французів, англійців, німців, італійців і т.д.

Отже, чи є виправдана ксенофобська риторика Саркозі попитом на неї? Зараз із упевненістю можна говорити тільки про те, що його електоральна база збільшується. Якщо в 2002 році вона складала менше 18% від кількості виборців, які брали участь у волевиявленні, то десять років по тому, в 2012 році, вона щонайменше перевищила 18%. При чому це якщо орієнтуватися тільки на результат кандидата від Національного Фронту. Скільки виборців із гіпотетичного табору прихильників доньки старого Ле Пена віддали минулого року свої голоси за Ніколя Саркозі, на разі сказати важко: спеціальних соціологічних досліджень про це ще не проводили. Але враховуючи, що Саркозі на програних виборах набрав понад 48% голосів, зрозуміло, що певну, нехай і невелику частину його прихильників становили виборці, які зазвичай голосують за правих радикалів. Отже, зараз кількість тих, хто зазвичай голосує за праворадикальні партії та праворадикальних політиків, уже перевищила 20% від числа соціально й політично ангажованих виборців.

З огляду на все це, вже сьогодні, на мою думку, можна зробити ще важливіший висновок. Ми свідки, як в одній із найстаріших демократій світу, у Франції, модифікується традиційний політичний спектр: із трьохвимірного він перетворюється на двовимірний. Тобто замість лівої, правої та праворадикальної частин спектру ми бачимо тільки лівий і праворадикальний. Традиційної боротьби між лівими соціалістами і поміркованими правими немає, бо немає й партії, що представляла би цю частину спектру. Тож лишається вибір лише між соціалізмомом і правим екстремізмом. Врешті демократичне суспільство Франції просто не має вибору, бо праворадикальна риторика дедалі більше домінує.

Більше того, якщо лівоцентристські та правоцентристські партії зазвичай висловлюють свої позиції стосовно «іміграційного питання» лаконічно й толерантно, послідовно уникаючи надто радикальної риорики, то праворадикальні партії протягом усього останнього десятиріччя, навпаки, постійно та наполегливо апелюють до іміграційного аспекту життя країни й охоче наводять аргументи на користь необхідності обмеження іміграції та присутності іноземців (Davies 1999).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

НЕГРАЖДАНЕ КАЛЕ

«ЗОЛОТИЙ СВІТАНОК»: шлях неонацистів до парламенту

ЩО БУДЕ ЗІ СВОБОДОЮ?

КАПІТАЛІЗМ — ЦЕ РАСИЗМ

Джерела:

Berezin, M., 2009. Illiberal Politics in Neoliberal Times. Culture, Security and Populism in the New Europe. Cambridge University Press, Cambridge.

Davies, P., 1999. The National Front in France. Ideology, Discourse and Power. Routledge, London and New York.

Débat 2007. Electoral Programme of Sarkozy. Fiche resumé, Nicolas Sarkozy – UMP. Accession: http://www.debat2007.fr/wiki/index.php/Fiche_r%C3%A9sum%C3%A9_:_Nicolas_Sarkozy_-_UMP

Libération, 2 May 2012. Un débat qui tombe à piques. Immigration.

LegiFrance, 2006. Loi d’immigration. Accession: http://www.google.co.uk/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CC8QFjAA&url=http%3A%2F%2Fwww.legifrance.gouv.fr%2FWAspad%2FUnTexteDeJorf%3Fnumjo%3DINTX0600037L&ei=syTmULOOCpOR0QXKjoHgBg&usg=AFQjCNHQ57Nu2g65W5OTM7QXFReDKvpTxw&bvm=bv.1355534169,d.d2k

Migration Policy Institute, 2007. Immigration and the 2007 French Presidential Elections. Available at: http://www.migrationpolicy.org/pubs/France_Elections050307.pdf

Votonsinfo, 2007. Comparer les propositions de Nicolas Sarkozy, Jean-Marie le Pen sur les thèmes: Société, Immigration, Famille. Accession: http://presidentielle2007.votons.info/2007/election-presidentielle/comparer/candidats-sarkozy-le-pen/9-33/theme-societe-immigration-et-famille/18

Youtube, 2 May 2012. Débat entre Sarkozy et Hollande: Immigration et Islamisation. Accession: http://www.youtube.com/watch?v=kEnvlEiTgVA

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери