Втрачена історія антифа

Балхорн, Лорен

  • 11 травня 2018
  • 1226

Лорен Балхорн

Для більшості читачів може бути таємницею походження слова «антифа», що означає децентралізований, войовничий вуличний активізм, пов’язаний з певною естетикою та субкультурою. Навіть у Німеччині мало хто знає про народні форми антифашистського опору, які й дали ім’я цьому руху.

Коротка, але надихаюча політична спадщина антифа виявилася надто незручною для обох німецьких держав у період холодної війни. Її ігнорували в школах та основних напрямах історичної науки. Сьогодні ліві майже втратили цю спадщину.

 

Конференція «Антифашистської дії» 1932 року

 

Повсталі з руїн

1945 року гітлерівський Третій райх був фізично зруйнованим і політично виснаженим. У багатьох сферах припинили функціонувати основи громадянського суспільства, оскільки нацистська влада ослабла, а прибічники режиму, особливо із середнього та вищого класів, зрозуміли, що «остаточна перемога» Гітлера була ілюзією.

Багатьох комуністів та соціал-демократів цілеспрямовано вбили нацисти, чимало лівих загинуло під час війни. Немислимі людські й матеріальні втрати, завдані нацистським режимом, спричинили смерть мільйонів людей та перевернули догори дном німецьке суспільство. Робітничий рух  був знищений, більшість євреїв країни загинула. Мільйони людей, що підтримали або принаймні мовчки погодилися з режимом, зокрема й багато робітників та навіть деякі колишні соціалісти, тепер зіткнулись з новими умовами в невідомих політичних обставинах.

 

"Культовий логотип союзу, розроблений членами Асоціації революційних художників, Максом Кейлсоном і Максом Гебхардом, відтоді став одним із найвідоміших символів лівих сил."

 

І все ж, попри неспроможність зупинити Гітлера 1933 року та справжній розкол впродовж наступних років, німецький соціалістичний робітничий рух з його безсумнівно прогресивними традиціями пережив Гітлера на фабриках в промислових містах. Як тільки дозволили політичну діяльність, він почав збиратися докупи. Історик Гарет Дейл пише:

З усіх верств населення саме у промислових робітників великих міст виявився найсильніший імунітет до нацизму. Багато профспілок і соціалістів змогли зберегти свої традиції та переконання, принаймні в певній формі, впродовж фашистської епохи. Відважна меншість, зокрема близько 150 000 комуністів, брала участь у незаконному опорі. Ширші верстви уникали небезпеки, але вони змогли зберегти цінності та пам’ять про робітничий рух серед друзів, на робочих місцях та у своїх кварталах.

Ці групи, які здебільшого починали діяти в робітничих кварталах, зазвичай називали «Антифашистськими комісіями» (Antifaschistische Ausschüsse), «Антифашистськими комітетами» (Antifaschistische Kommittees) або відомою в наші дні «Антифашистською дією» (Antifaschistische Aktion) — скорочено «антифа». Вони спиралися на гасла та напрямки єдиної передвоєнної стратегії. Слово «антифа» було відчайдушною спробою встановити міжпартійний союз між комуністичними та соціал-демократичними робітниками 1932 року. Культовий логотип союзу, розроблений членами Асоціації революційних художників, Максом Кейлсоном і Максом Гебхардом, відтоді став одним із найвідоміших символів лівих сил.

 

 

 

Після війни групи антифа, різні за чисельністю та складом, у всьому колишньому Райху були розділені між чотирма зонами окупації. Вони розвивалися, співпрацюючи з місцевою окупаційною владою.  З’явившись, здавалось би, швидко в багатьох містах, більшість груп оформилася відразу після прибуття військ союзників, тоді як інші, наприклад група у Вупперталі, «звільняли» себе у вуличних боях із прибічниками Гітлера, перш ніж це змогли зробити союзники.

По суті, ці кола були не спонтанними прикладами солідарності між людьми, вцілілими у війні, а результатом відновлення довоєнних мереж між Соціал-демократичною партією (СДП) і ветеранами Комуністичної партії (КПН). Альбрехт Лейн пише, що ядро антифа в Брауншвейгу складалося з членів КПН та СДП, яким було по сорок — п’ятдесят років і які не побували на фронті, хоча були залучені й організації католицьких робітників та інші сили.

 

"Антифа зазвичай полювали на нацистських злочинців та підпільних нацистських партизанів (так званих «вервольфів») та вирішували практичні проблеми населення."

 

У більшості міст групи антифа мали від кількох сотень до кількох тисяч активних учасників. У відкрито засудженій нестачі участі молоді можна звинуватити дванадцять років нацистської освіти та соціалізації, які знищили колись поширені пролетарські соціалістичні настрої у більшості молодих німців. Хоча матеріальні потреби війни та відбудови по-новому залучили жінок до економічного життя, домінування чоловіків, типове для тогочасного німецького суспільства, відбилося й у русі антифа, що переважно (але не цілком) складався з чоловіків.

Антифа зазвичай полювали на нацистських злочинців та підпільних нацистських партизанів (так званих «вервольфів») та вирішували практичні проблеми населення. Наприклад, антифа у Брауншвейгу надрукували програму з дванадцяти пунктів, вимагаючи, між іншим, усунення фашистів з усіх адміністративних органів та негайну заміну «компетентними антифашистами», продаж майна нацистів для забезпечення жертв війни, надзвичайних законів про переслідування місцевих фашистів, відновлення служби охорони здоров’я. Дванадцятий й останній пункт програми містив пряму вимогу «Щоденної газети», що типово для організації, очолюваної соціалістами, яка прекрасно усвідомлює необхідність друкованих ЗМІ як засобу організації.

Хоча збережені записи зазначають, що у багатьох групах антифа переважали члени КПН, політичний настрій в перші місяці був далеким від авантюризму пізньої Веймарської республіки. Місцеві антифа без жодних винятків хотіли вчитися на помилках 1933 року та побудувати несектантські підрозділи робітничого руху. Це бажання підживлювала розповсюджена наприкінці війни думка, що жахи нацизму спричинені нестабільністю капіталізму та нерівністю, а для повоєнного порядку потрібна нова егалітарна економічна система.

Популярними були вимоги націоналізації промисловості та інші пункти програми лівих. Навіть вимушене злиття КПН та СДП у Соціалістичну єдину партію Німеччини в радянській зоні використовувало цей сантимент. Впродовж першого року до них прийшло чимало колишніх опозиціонерів. У Гамбурзі, окупованому Британією, був скликаний спільний комітет КПН та СДП у липні 1945 році, який заявив:

Бажання злитися в сильну політичну партію живе в серцях мільйонів прихильників колись ворожих одна до одної німецьких робітничих партій як найбільш виразний наслідок їхніх спільних страждань. Це бажання глибоко пронизує всіх врятованих в’язнів концентраційних таборів, тюрем та органів гестапо.

Решта документу складалася з практичних вимог, навколо яких можна об’єднати фрагментований робітничий рух Гамбургу.

Антифа мали різний успіх, залежно від того, з кого складався місцевий рух та яку свободу дій допускала місцева окупаційна влада. Попри формування поза межами адміністрацій союзників та просування народної політики денацифікації на противагу окупаційним силам, що бажали примирення зі старою владою, антифа не змогли оскаржити гегемонію союзників та в кращому разі були войовничою меншістю.

Наприклад, південно-західному індустріальному місту Штутгарт пощастило бути втягненим у територіальні маневри Сполучених Штатів та Франції, що спочатку зайняла місто. Бажаючи уникнути суспільних заворушень і таким чином дати американцям привід повернутися, французька влада надала антифашистам Штутгарту значну свободу дій у ліквідації Німецького робітничого фронту нацистської епохи, відновленні цехової організації на заводах і організації населення в міжпартійні антифашистські об’єднання.

 

Антифашистський мітинг у концентраційному таборі Бухенвальд, 1945.

 

На Штутгарт треба звернути увагу й через присутність Комуністичної партії Німеччини (Опозиції), або КПО. У цю групу навколо колишніх лідерів КПН, Августа Тальгеймера й Генріха Брандлера, прийшло багато заводських активістів КПН середньої ланки та чиновників після ультралівого повороту партії 1929 року. Гучна пропаганда КПО за антинацистський фронт всіх робітничих організацій напередодні 1933 року дозволила партії об’єднати невеликий, але важливий кістяк комуністів, обурених сталінізацією своєї партії.

Попри те, що КПО ніколи не була масовою партією, а після війни стала лише тінню старої організації, її залишки декілька років мали вирішальний влив на профспілки металургів Штутгарта та могли відігравати певну роль на фабриках. Ці активісти та інші дали місту здібних бійців, які з огляду на власний досвід розуміли необхідність об’єднати робітників на міжпартійній основі навколо найістотніших соціальних вимог.

Як і скрізь у Німеччині, рух антифа у Штутгарті незабаром знешкодили. Він знову занурився в старі розбіжності між СДП і КПН, але повстанська традиція міста й прагнення до єдності дій відродилися 1948 року, коли людський гнів через різке підвищення цін перейшов у міський загальний страйк, який охопив 79 відсотків робочої сили та поширився на кілька інших населених пунктів.

 

Безліч причин

У 1945 році рух антифа зіткнувся з практично неймовірною ситуацією. Країна була у всіх смислах в руїні та пережила етап краху, жорстокості та безглуздих вбивств, безпрецедентних за своїм масштабом.

Скрутне становище антифа було спричинене багатьма факторами: історичні сили, непідконтрольні руху, вирішили його долю. Хоча соціалістів та антифашистів було десятки тисяч у всій країні, не можна було й очікувати, що вони зможуть надати правдоподібну політичну альтернативу незламній силі холодної війни.

 

"Без сумніву, Гітлер завдав смертельного удару по німецькому соціалізму, але післявоєнне процвітання Західної Німеччини, пройняте антикомуністичною параноєю, врешті-решт поховало залишки радикальних довоєнних традицій країни."

 

Німеччина 1945 року мала стати місцем найдовшого геополітичного протистояння в сучасній історії. Уламки розколотого соціалістичного руху не мали жодного шансу значно вплинути на події. Однак звіти та документи тих часів розповідають про тисячі рішучих антифашистів та соціалістів, які гостро усвідомлювали безпрецедентний характер історичного моменту та пропонували політичну перспективу для вцілілих робітників.

Хоча їх, на жаль, було відносно мало, особливо з огляду на минулу славу руху, саме їхнє існування спростовувало думку про те, що нацизм повністю знищив довоєнну німецьку лівицю. Без сумніву, Гітлер завдав смертельного удару по німецькому соціалізму, але післявоєнне процвітання Західної Німеччини, пройняте антикомуністичною параноєю, врешті-решт поховало залишки радикальних довоєнних традицій країни.

Альбрехт Лейн показує, як надзвичайно складні умови, з якими зіткнулися антифа, обмежували політичні перспективи руху. Хоча вони й приваблювали тисячі соціалістів, хоча їх підтримували комуністи та інші політичні в’язні, що поверталися з концтаборів, хоча вони швидко ставали панівною політичною силою в таких містах, як Брауншвейг, антифа не змогли вказати шлях виходу зі складного політичного становища.

 

У 1946 році навіть консервативний Християнсько-демократичний союз (ХДС) закликав до націоналізації та соціалізму у своїй пропаганді.

 

Лейн стверджує, що неспроможність робітничого руху перемогти Гітлера й те, що Німеччина потребувала звільнення ззовні, зумовили більш активну політику антифа, які енергійно переслідували колишніх фашистських чиновників та звільняли суспільство від колаборантів, але нехтували створенням концепції «нової Німеччини» поза межами інтриг фашизму та холодної війни.

Після того як впродовж декількох післявоєнних тижнів комуністи розпустили Національний комітет «Вільна Німеччина» (НКВН), підпільні нацистські групи опору почали називати себе «Рухом за вільну Німеччину». Лейн каже, що ця ситуація символізувала загальну політичну траєкторію в той момент:

Не беручи до уваги помітних винятків Лейпцига, Берліна та Мюнхена, антифашистські рухи називалися бойовими організаціями проти фашизму, а не комітетами за вільну Німеччину. Відхід від обов’язку об’єднати суспільні сили для «звільнення», а отже — неявне відновлення Німеччини нацистів і реакціонерів — характерні ознаки [. . .] їхньої оборонної позиції.

Нездатність німців створити народний опір Гітлеру навіть у другій половині війни, вочевидь, деморалізувала лівих і похитнула їхню віру в можливості мас — цю рису історик Мартін Саброу приписує касті комуністичних чиновників, які працювали під радянською опікою на Сході.

У французькій, британській та американській зоні окупації антифа почали слабнути до кінця літа 1945 року. Заборони союзників на політичну організацію та нові розбіжності в самому русі маргіналізували їх. Керівництво соціал-демократів на чолі з Куртом Шумахером перейшло на бік західних окупаційних сил і до кінця року знов повернулося до довоєнного антикомунізму, проголосивши, що участь у СДП несумісна з участю в русі антифа.

 

" Антифа, що прагнули ув’язнити місцевих нацистських діячів або очистити муніципальні адміністративні органи, часто зупиняла окупаційна влада, яка надавала перевагу інтеграції чиновників старої держави в нові, нібито демократичні інститути."

 

У Штутгарті антифа й залишки старої профспілкової бюрократії із самого початку боролися одне з одним за політичний вплив. Старе керівництво Загального об’єднання німецьких профспілок, довоєнна Центральна федерація профспілок Німеччини, прагнуло відновити офіційні трудові відносини в зонах окупації, що принаймні означало б повернення до нормального життя для робітничого класу Німеччини. Це суперечило підходу антифа, що плекали тісні зв’язки з цеховими профспілковими та фабричними комітетами лівого спрямування й зазвичай закликали до націоналізації та робітничого контролю за промисловістю. Зрештою ці вимоги були не реалістичними в зруйнованій економіці, окупованій сильними іноземними арміями.

Перспектива стабільності та економічне відновлення під керівництвом СДП просто виявилися більш привабливими для робітників, змушених вибирати між ними й принциповою, але запеклою боротьбою, яку пропонували антифа.

До того ж руху антифа заважало й рішення союзників, зокрема США та Британії, співпрацювати із залишками нацистських чиновників. Антифа, що прагнули ув’язнити місцевих нацистських діячів або очистити муніципальні адміністративні органи, часто зупиняла окупаційна влада, яка надавала перевагу інтеграції чиновників старої держави в нові, нібито демократичні інститути.

Такий підхід мало пов’язаний із певною спорідненістю між союзниками та колишніми фашистськими чиновниками, він радше слугував практичним інтересам збереження німецького суспільства в надзвичайно складних умовах та не допускав впливу радикальних лівих сил. Антифа були меншістю, їх переслідували держави-окупанти, вони програвали СДП — так їхній вплив у трьох західних зонах окупації зник менш ніж за три роки. Західнонімецьке суспільство стабілізувалося, холодна війна розділила континент на два полюси, а політичні сили старої Німеччини у союзі із соціал-демократією й Західним блоком закріпили свою владу в країні.

Зі свого боку, у КПН від самого початку прийшло багато нових людей, бо її престиж зростав у світлі радянської перемоги над Гітлером і широких антикапіталістичних настроїв. Скоро партія відновила свою індустріальну базу, а до 1946 року керувала такою ж кількістю цехових комітетів у промислово розвиненому Рурському регіоні, як і СДП. Німецький вчений Арно Кльонне у класичному дослідженні «Німецький робітничий рух» оцінює кількість членів партії у трьох західних зонах окупації в триста тисяч осіб 1947 року та в шістсот тисяч осіб 1946 року на Сході до заснування Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

 

Плакат раннього періоду діяльності Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

 

Проте після короткого періоду участі в повоєнних тимчасових урядах союзники відсторонили КПН, і партія невдовзі знову стала ультралівою. Вона підтвердила свою політичну неактуальність у 1951 році, ухваливши «Положення 37» — програмний документ про стратегію роботи, пронизаний антисоціал-демократичними та антипрофспілковими висловлюваннями. Пропозиція, ухвалена на партійній конференції, зобов’язувала всіх членів КПН підкорятися партійним рішенням зверху й виступати проти директив профспілок, якщо це необхідно. Цей крок миттєво позбавив комуністів підтримки заводів і відсунув партію на задвірки суспільства. Вона не змогла знову потрапити до парламенту на виборах 1953 року й була відкрито заборонена урядом Західної Німеччини в 1956 році.

У радянській зоні події були зовсім інші, але врешті-решт ситуація, мабуть, зайшла у більш непроглядний глухий кут: лідер Соціалістичної єдиної партії Німеччини, Вальтер Ульбріхт, повністю сталінізував Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Комуніст старої школи з перших років партії, Ульбріх пережив двадцять років сталінських чисток та фашистських репресій, очолив «Групу Ульбріхта» — команду висланих функціонерів КПН, які згодом повернулися з Москви, щоб відбудувати під радянською окупацією країну.

 

"Фабрики в довоєнних промислових центрах Східної Німеччини, таких як Галле (традиційна опора комуністів), де робітничі ради на чолі з КПН мали вирішальний вплив на життя фабрик, досить впевнено ставали до переговорів та в інколи сперечалися з радянською владою."
 

Хоча генерали Червоної Армії, звісно ж, не мали особливого демократичного або егалітарного бачення Східної Німеччини, вони з власних причин відмовилися від співпраці зі старою нацистською ієрархією й деякий час дозволяли антифа й пов’язаним із ними структурам працювати відносно вільно. Свідчення очевидців вже з 1947 році розповідають, що фабрики в довоєнних промислових центрах Східної Німеччини, таких як Галле (традиційна опора комуністів), де робітничі ради на чолі з КПН мали вирішальний вплив на життя фабрик, досить впевнено ставали до переговорів та в інколи сперечалися з радянською владою.

В інтерв’ю для журналу Jacobin, яке буде опубліковане цього року, активіст-ветеран КПО, Теодор Бергманн, розповідає про Генріха Адама, колишнього члена КПО та механіка на оптичному заводі Zeiss в Єні. Він  приєднався до Соціалістичної єдиної партії Німеччини, сподіваючись втілити в життя єдність соціалістів. Генріх був активним учасником руху антифа й профспілок. Він організував протести проти рішення радянської влади забрати завод Zeiss як військову репарацію (натомість він запропонував побудувати завод у Росії). Адама вигнали з партії за його незалежні погляди у 1952 році, проте ніколи не переслідували. Він доживав свої дні в Єні на скромну державну пенсію для ветеранів-антифашистів.

У Дрездені група, що складалася з вісімдесяти комуністів, соціал-демократів та членів лівої соціал-демократичної Соціалістичної робітничої партії (СРП), утворила в травні 1945 року комітет. Вони прагнули передати місто Червоній Армії. Джерелом натхнення для них було радіо Національного комітету «Вільна Німеччина». У співпраці з радянською владою ця група згодом здійснювала рейди на магазини харчових продуктів і зброї Німецького робітничого фронту та інших нацистських структур, а в перші повоєнні тижні організувала систему розподілу для населення міста.

Доповіді радянських чиновників та «Групи Ульбріхта» розповідають про конкурентні антифашистські групи, до яких здебільшого терпимо ставилася окупаційна влада. Вони, крім озброєння мешканців та організації навчання стрільбі, заарештовували місцевих гітлерівців та відкривали безкоштовні їдальні для біженців зі східних провінцій. Внутрішня комунікація показує, що лідери комуністів мало думали про антифа. Ульбріхт відмахувався від них у комюніке до Георгія Димитрова 1945 року як від «антифашистських сект».

«Група Ульбріхта» мала на меті передусім залучити якомога більше цих антифашистів до КПН. Вона побоювалася, що репресії будуть радше відштовхувати їх. Колишній учасник групи Вольфганг Леонгард пізніше стверджував у мемуарах «Дитя революції», що Ульбріхт пояснював товаришам-комуністам: «Очевидно, що все має виглядати демократично, але ми повинні все контролювати».

Цей період закінчився, коли Німецька Демократична Республіка наприкінці 1940-х років почала оформлюватися як однопартійна держава радянського типу, зокрема після того як відносно вільні вибори 1946 року принесли невтішні результати. Колишніх членів КПО та інших опозиціонерів, яким дозволили долучитись після війни, звинуватили у минулих «політичих злочинах», репресували й часто ув’язнювали. Соціалістична єдина партія Німеччини на робочих місцях прагнула раціоналізувати виробництво і таким чином придушити робітничий контроль та демократичне представництво.

 

"Відкритий розрив між Радянським Союзом і Югославією Тіто у 1948 році прискорив сталінізацію в радянській зоні окупації, і ці обмежені можливості самоорганізації незабаром були повністю закриті."
 

Створення Об’єднання вільних німецьких профспілок 1946 року стало початком спроби Соціалістичної єдиної партії Німеччини встановити партійний контроль за фабриками. Ці «спілки» насправді організували робітників Східної Німеччини згідно з інтересами їхніх керівників, Східно-Німецької держави. Вони прагнули підкупити лояльність робітників схемами «соціалістичного змагання», погодинною оплатою праці та відпусткою, яку оплачує профспілка.

Проте «вільні» профспілки не могли дозволити собі в одну мить відмовитися від конкурентних виборів. Спочатку активістів антифа часто обирали до цехових комітетів Об’єднання вільних німецьких профспілок. Таким чином вони ще довго мали вплив. Деякі з них стали управлінцями середньої ланки, інші відмовлялися зраджувати свої принципи. Вони залишали свої посади або ж їх звільняли з політичних міркувань.

Відкритий розрив між Радянським Союзом і Югославією Тіто у 1948 році прискорив сталінізацію в радянській зоні окупації, і ці обмежені можливості самоорганізації незабаром були повністю закриті. Згодом антифашистську традицію НДР вихолостили, спотворили й перетворили на антиісторичний міф про національне походження. Громадян Східної Німеччини офіційно проголосили «переможцями історії». Для справжньої та складної історії майже не залишилося місця, не кажучи й про амбівалентну роль сталінізованого комунізму, який за цим стояв.

 

Наважся мріяти

Після розколу наприкінці 1945 року — на початку 1946 року рух антифа зникне з німецької політичної сцени на майже чотири десятиліття. Сучасні антифа, з якими більшість людей пов'язує цей термін, не мають справжнього історичного зв’язку з рухом, від якого вони отримали цю назву. Однак вони є продуктом західнонімецьких сквоттерів та руху автономістів 1980-х років — неповторного паростка 1968 року, значно менше орієнтованого на промисловий робітничий клас, ніж їхні італійські товариші. Перші антифа були платформами для організації проти таких ультраправих груп, як Національна демократична партія (НДП), в русі автономістів, який досі нараховує десятки тисяч активних учасників, здатних займати цілі міські квартали в деяких західнонімецьких метрополіях.

Після возз’єднання Німеччини ультраправі почали відроджуватися: це демонстрували огидні напади натовпу на шукачів притулку в деяких східних землях на початку 1990-х років. Тож антифа все більше почали повертатися до свого ж сенсу: національної мережі самовідданих антифашистських груп, організованих в «Антифашистську дію / Загальнонаціональну організацію».

Певною мірою ці групи були протилежністю своїх попередників: на відміну від широкого союзу соціалістів і прогресивних сил окремих, ідеологічно різних течій, вони були вузькоспрямованими групами, явно радикальними, але нерішучими й глибоко неоднорідними за своїми специфічними рисами. Вони не стали відправним пунктом у більш широкі соціалістичні та політичні ліві організації для молодих активістів. Поза великими містами вони найчастіше були єдиною політичною грою, контркультурним простором зі своєю модою, музичною сценою та сленгом, а не складовою вкоріненого в широке суспільство масового руху.

Після розколу «Антифашистської дії / Загальнонаціональної організації» у 2001 році антифа продовжували бути як на місцевому, так і на регіональному рівнях мережею самовідданих антифашистів, що протистоять ультраправим демонстраціям та зібранням, хоча багато хто з них порушує й інші ліві проблеми. Залишки сквотів та інфраструктури, створеної у 1970—1990-х роках, продовжили бути важливим простором для організації та спілкування ультралівих, а антифа як рух, образ і широкий політичний світогляд, безсумнівно, буде існувати ще довго, але здається, що це повторення антифашизму вичерпало свій політичний репертуар.

З кінця 1990-х років цей рух постійно зменшувався, розділений  ідеологічно, і не зміг пристосувати свої самобутні автономістські стратегії до непостійних моделей урбанізації та піднесення правого популізму. Найперспективніший результат руху — масові мобілізації проти неонацистських маршів у таких містах, як Дрезден, а також створення нової, виразно поставтономістської течії у формі інтервенціоністських лівих — радше означає відхід від класичної стратегії антифа, а не її відродження.

 

 

Під час правління Трампа антифашизм опинився в центрі дискусій американської лівиці. У таких містах, як Берклі, можна помітити тактику та візуальну стилістику німецьких антифа. Дехто каже, що з появою неофашистських рухів у європейському стилі в Америці настав час імпортувати й тактику європейських антифа.

 

"Ліва субкультура з власним соціальним простором та культурним життям — це не те ж саме, що й масовий соціальний рух. Ми не можемо дозволити, щоб ці поняття плутали."

 

Але сьогодні антифа є результатом не політичної перемоги, з якої ми можемо черпати власну силу, а поразки — поразки соціалізму перед нацизмом і відродженим глобальним капіталізмом, а згодом — знесилення  автономістського руху внаслідок неоліберального повороту і широкомасштабної джентрифікації багатьох німецьких міст

Хоча антифа продовжують бути важливим центром для залучення й радикалізації молоді й гарантують, що ультраправі рідко не зустрічають опору в багатьох європейських країнах, політична форма цього руху має ексклюзивний характер. Вона викладена у  власному естетичному та риторичному стилі й недоступна масам недосвідчених людей, які вперше беруть участь в акціях протесту. Ліва субкультура з власним соціальним простором та культурним життям — це не те ж саме, що й масовий соціальний рух. Ми не можемо дозволити, щоб ці поняття плутали.

Звичайно, досвід антифа у 1945 році дає нам так само мало конкретних уроків боротьби з відродженням ультраправих в епоху Трампа. Озиратися на історію соціалістичної лівиці — це не виводити формули перемоги, які можна відтворити у XXI столітті, а усвідомлювати, як попередні покоління розуміли свій власний історичний момент і будували політичні організації у відповідь, щоб розвинути власні (сподіваюся, більш успішні моделі) сьогодні.

Антифа у Штутгарті, Брауншвайгу та інших місцях натрапляли на неймовірні труднощі, але все одно ясно висловити низку політичних вимог і практичне організаційне бачення для радикалізованих робітників, що хотіли слухати. Антифа відмовились капітулювати в цій, здавалось би, безвихідній ситуації й наважились мріяти про велике. Стикаючись із ще більш подрібленою й ослабленою лівицею, ніж в 1945 році, американські антифашисти мають робити те ж саме.

 

Переклали Ірина Цюпа та Катерина Ладнова за публікацією: Balhorn, L., 2017. "The Lost History of Antifa". In: Jacobin. Available 11.05.2018 at: [link].

Залишити коментар