Деррік Дженсен
Чи може розсудлива людина вважати, що споживання зі смітників зупинило б Гітлера, компостування харчових відходів зумовило б занепад рабства чи перехід до восьмигодинного робочого дня, рубання дров і носіння води звільнило б людей із царистських в’язниць, а голі танці навколо багаття сприяли б ухваленню Акта про громадянські права 1957 року чи Акта про виборчі права у 1965? Тоді чому ж сьогодні, коли на карту поставлено цілий світ, так багато людей схиляються до абсолютно особистісних «рішень»?
Частина проблеми полягає в тому, що ми стали жертвами кампанії систематичної дезінформації. Споживацька культура і капіталістичний спосіб мислення навчили нас підмінювати організований політичний спротив особистими актами споживання або просвіти. Фільм «Незручна правда» 1 допоміг підвищити обізнаність із проблемою глобального потепління. Та чи помітили ви, що всі запропоновані рішення стосувалися особистого споживання – змінити освітлювальні лампи, накачувати автомобільні шини, вдвічі менше їздити автом – і зовсім не пропонували забрати владу з рук корпорацій чи зупинити економіку постійного зростання, що руйнує планету? Навіть якби кожна людина у Сполучених Штатах зробила все запропоноване у фільмі, викиди вуглецю в США скоротилися б лише на 22%. Науковці ж погоджуються, що глобальні викиди необхідно скоротити щонайменше на 75%.
Або ж поговоримо про воду. Ми так часто чуємо, що у світі закінчується вода. Від браку води помирають люди. Від браку води висихають ріки. Через це ми маємо менше часу проводити в душі. Чи не бачите суперечності? Я приймаю душ, отже – я відповідальний за скорочення водоносних горизонтів? Але ж ні. Понад 90% води, яку використовує людство, йде на потреби сільського господарства та промисловості. Решта 10 відсотків розділено між адміністративними одиницями та живими людськими істотами. Муніципальні майданчики для гольфу в сукупності використовують стільки ж води, скільки й муніципальні живі істоти. Люди та риби помирають не від того, що в світі вичерпується вода. Вони помирають від того, що воду викрадають.
Або ж зосередимося на енергії. Як влучно підсумував Кіркпатрік Сейл, «протягом останніх 15 років ми щороку спостерігали ту саму картину: особисте споживання – вдома, у машині тощо – ніколи не перевищувало чверті загального споживання; переважна більшість є комерційним, промисловим, корпоративним, споживанням агробізнесу та держави (він забув ще додати – військових). Тож навіть якби ми всі пересіли на велосипеди й почали палити дровами, це мало б лиш незначний вплив на споживання енергії, глобальне потепління та забруднення атмосфери».
Або ж поговоримо про відходи. У 2005 році муніципальний рівень виробництва відходів на душу населення в США (власне, все, що залишають на смітниках) складав приблизно 1660 фунтів. Уявімо, що ви переконаний активіст «простого життя» 2 й довели цей показник до нуля. Ви здаєте все на переробку. Ходите до магазину з полотняними сумками. Ремонтуєте зламаний тостер. Взуваєтеся в старі кросівки. Проте це ще не все. Оскільки муніципальні відходи включають не лише сміття мешканців, але й відходи адміністративних установ та бізнесу, ви йдете до цих установ із купою анти-сміттєвих брошур і переконуєте всіх зменшити обсяг відходів до рівня, якого досягли самі. Але ось вам невтішні дані: муніципальні відходи складають лише 3 відсотки від загального обсягу в Сполучених Штатах.
Дозвольте пояснити. Я не кажу, що ми не маємо «жити простіше». Я сам живу відносно просто, та я не вдаю, ніби менше купувати (чи менше їздити автом, чи не мати дітей) – це потужний політичний акт або ж щось глибоко революційне. Це не так. Особисті зміни не дорівнюють суспільним змінам.
Тож яким чином, тим паче маючи на кону цілий світ, ми пристали на ці абсолютно недостатні заходи? На мою думку, це почасти тому, що ми опинилися між молотом і ковадлом. Це ситуація, у якій ми маємо вибирати з кількох програшних варіантів, серед яких немає виходу. Зараз мало би бути досить легко визнати, що будь-які дії індустріальної економіки є руйнівними (і ми не маємо вдавати, ніби винятком є, наприклад, сонячні батареї – вони все одно потребують роботи видобувної й транспортної індустрії на кожному виробничому етапі; те ж саме можна сказати про будь-яку іншу з так званих «зелених» технологій). Тож якщо ми обираємо перший варіант – затято долучаємося до індустріальної економіки – ми можемо вважати, що здобуваємо короткотермінову перемогу завдяки накопиченню багатства, означника «успіху» в цій культурі. Але ми програємо, бо таким чином позбуваємося власної емпатії, нашої базової людяності. Ми справді програємо, бо індустріальна цивілізація вбиває планету, а це поразка для всіх. Якщо ж ми обираємо «альтернативну» версію «жити простіше» й таким чином завдаємо меншої шкоди, однак не зупиняємо вбивчий вплив індустріальної економіки на планету, – ми можемо вважати себе тимчасовими переможцями, бо почуваємося невинними, ба навіть зберігаємо дещицю емпатії (тією мірою, якою це виправдовує відмову зупинити жахіття), а проте й тут ми насправді програємо, бо індустріальна цивілізація досі знищує планету, і це знов-таки поразка для всіх. Третій варіант – рішучі дії, спрямовані на те, щоб зупинити індустріальну економіку, – неабияк лякає з багатьох причин, зокрема (та не лише) через те, що тоді ми втратили б деякі розкоші, до яких звикли, і що можновладці могли б убити нас, якби ми суттєво перешкодили їм експлуатувати світ. Жоден із цих ризиків не скасовує факту, що третій варіант набагато кращий, ніж лишитися на мертвій планеті. Будь-що краще, ніж мертва планета.
Крім неефективності у впровадженні необхідних змін, що запобігли б знищенню планети, існує ще щонайменше чотири проблеми, що не дозволяють сприймати «просте життя» як політичний акт (на противагу вибору жити просто, тому що сам цього прагнеш). Перша проблема полягає в тому, що цей підхід покладається на неспроможне твердження, нібито люди неминуче шкодять своїй землі. «Просте життя» як політичний акт складається виключно зі зменшення шкоди та ігнорує факт, що люди можуть і, навпаки, допомагати планеті. Ми здатні відновлювати водні потоки, здатні позбуватися шкідливих інвазивних речовин, здатні руйнувати греблі, ми спроможні підірвати політичну систему, викривлену на користь багатих, так само як і видобувну економічну систему, ми можемо зруйнувати індустріальну економіку, що руйнує реальний фізичний світ.
Друга проблема – теж велика – полягає в тому, що згадане твердження некоректно приписує провину індивідам (особливо найменше наділеним владою), а не тим, хто насправді тримає важелі влади в нинішній системі, і системі як такій. Звертаємося знову до Кіркпатріка Сейла: «Суто індивідуалістичний комплекс провини – що-ти-можеш-зробити-щоб-урятувати-Землю – є міфом. Ми як індивіди не створюємо криз і не можемо їх розв’язувати».
Третя проблема – цей підхід приймає капіталістичну заміну нас як громадян на споживачів. Приймаючи це визначення, ми обмежуємо потенційні форми спротиву споживанням або не-споживанням. Громадяни мають набагато ширший спектр доступних тактик спротиву: участь у виборах, відмова від участі, балотування на посади, розповсюдження інформації, бойкотування, організація, лобіювання, протести, а також, коли влада стає руйнівною для життя, свободи та пошуку щастя 3, право її змінити або скинути.
Четверта проблема – те, що за логікою «простого життя» як політичного акту кінцевою точкою є самогубство. Якщо кожен акт у межах індустріальної економіки є руйнівним і ми прагнемо зупинити це руйнування, і якщо ми не бажаємо (або нездатні) підважити (не кажучи вже – зруйнувати) інтелектуальні, моральні, економічні та фізичні інфраструктури, що прирікають кожну дію в межах індустріальної економіки до деструктивності, тоді можна легко повірити, що ми спричинимо найменше руйнування, коли будемо мертві.
Та не все так погано – є й інші альтернативи. Ми можемо наслідувати відважних активістів, котрі жили за вищезгаданих непростих часів – у нацистській Німеччині, царистській Росії, Сполучених Штатах до Громадянської війни, – а проте спромоглися на значно більше, ніж виявити моральну вищість: вони активно протидіяли несправедливості, що їх оточувала. Ми можемо вчиняти за прикладом тих, хто пам’ятав, що роль активістів – не залишатися в системах гнітючої влади, а радше протистояти їй та руйнувати ці системи.
Переклав Роман Дрямов
Оригінал доступний на filmsforaction.
Читайте також:
Хто побудує ковчег? (Майк Девіс)
Капитализм vs. климат (Наомі Кляйн)
Кліматичні зміни та капіталізм (Майкл Робертс)
