Зґвалтування бідністю: чому нам потрібна свобода вибору

  • 22 листопада 2019
  • 3028
Зґвалтування бідністю: чому нам потрібна свобода вибору

Юрій Франк

Передчуваю, що цей текст може підняти хвилю обурення, але я готовий її зустріти, бо просто мушу це сказати. Це те, що розриває мене зсередини.

У суперечках про проституцію / секс-роботу часто зустрічається аргумент, що зґвалтування не може вважатися сексом та/чи роботою. Зґвалтуванням у цьому контексті називають будь-яку сексуальну взаємодію, якої людина не хоче фізично та емоційно, але зазнає її під тиском обставин, не маючи вільного вибору.

Але що таке вільний вибір?

Вільний вибір — це ситуація, коли ти можеш сказати «Ні» комусь чи чомусь без будь-яких негативних наслідків для себе.

У дискусіях про сексуальність або партнерські стосунки з таким визначенням вільного вибору погоджуються практично всі. Особливо у феміністичному дискурсі. Наприклад, вільний вибір сексуального партнера чи партнерки — це коли ти можеш відмовитися від сексу з людиною та не ризикувати бути побитою, пограбованою, вигнаною з дому тощо.

Існує консенсус щодо того, що зґвалтування травмує людину фізично та психологічно. Наслідки цієї травми можуть даватися взнаки протягом років та десятиліть. З цим згодні практично всі.

 

 

Зґвалтування — це ситуація, коли людина сказала «Ні», але взаємодія продовжилася проти її волі. Також іноді кажуть, що це ситуація, коли людина не сказала чітке «Так». Тут все дещо складніше, і десь на цьому етапі в коментах виринає «розписка про згоду на секс» та інші сумнівні жарти.

Але є ще одна ситуація, і про неї важливо знати. Це коли людина формально погоджується на секс, каже своє «Так», але насправді вона не хоче цього сексу на фізичному та емоційному рівні. Причини такої поведінки можуть бути різні — від психологічних до економічних та культурних. Сама взаємодія людину травмує так само, як і в ситуації, якби вона сказала «Ні». Або навіть більше. Більше, бо крім травми від небажаного вторгнення в тіло та особистий простір, людина переживає когнітивний дисонанс: на раціональному рівні вона вирішує погодитися, але її тіло відмовляється отримувати задоволення від цієї взаємодії. Навіть більше, тіло починає протестувати, стискатися, боліти.

 

"Середовище, в якому я виріс — родина, школа, соціальні та економічні обставини мого зростання — говорили мені, що я маю стиснути зуби й терпіти будь-які небажані взаємодії, бо інакше я не виживу."

 

І ось тут виникає дуже складне питання: ким у цій ситуації є другий учасник взаємодії? Чи можна його або її вважати ґвалтівником? У ситуації, коли людина скоїла насильство, але сама про це не знала? Я зараз не буду відповідати на це питання, подумайте самі.

Щоб не виникало зайвих питань, чи маю я відповідну соціалізацію та право про це говорити: я пишу зараз з власного досвіду. Я трансгендерна людина з жіночою соціалізацією. Протягом багатьох років я вступав у сексуальні контакти, яких я не бажав і від яких у більшості випадків не отримував жодного задоволення. Навіть більше, часто мені було боляче. Мій колишній чоловік — добра й чуйна людина, яка ніколи не хотіла завдати мені жодної шкоди чи болю. Про те, як я почувався весь цей час, він дізнався набагато пізніше, перед завершенням наших стосунків. Як і будь-яка людина, він не вмів читати думки й розпізнавати чужі приховані емоції. Звинувачувати його в цьому було б як мінімум несправедливо. Я, зі свого боку, дуже добре вмів прикидатися та брехати — собі та іншим. Такий у мене був захисний механізм, який допомагав мені з дитинства, але саме тоді почав давати збій. Я зрозумів, що я не можу брехати своєму тілу. Воно збунтувалося й почало говорити мені «Ні» — мовою болю та психосоматики. Але для того, щоб я зміг його почути, сказати «Ні» взаємодіям, які травмували моє тіло та психіку, а потім розповісти все це своєму чоловікові, знадобилися роки.

 

 

Чому я так поводився? Значною мірою тому, що середовище, в якому я виріс — родина, школа, соціальні та економічні обставини мого зростання — говорили мені, що я маю стиснути зуби й терпіти будь-які небажані взаємодії, бо інакше я не виживу.

На твої емоції, бажання, біль всім начхати. Ти існуєш, тільки якщо тебе схвалюють інші. Твій образ — відбиття в їхніх очах. Ти повинен відповідати очікуванням, мімікрувати, щоб це відбиття було соціально прийнятним. Так мене виховали. Таким було середовище, яке мене зліпило за своєю подобою.

Горизонти можливостей, які я був здатен бачити в тих обставинах, були сильно обмежені. Я виріс у дуже бідній родині, був погано адаптований соціально й сильно травмований психологічно — цькуванням у школі та постійними сварками родичів. Я був розгубленим і дуже невпевненим у собі.

 

"Де закінчується вільний вибір і починається насильство?"

 

Чи була це моя провина? Чи означає це, що я і тільки я відповідальний за все, що відбувалося зі мною? За те, що я це дозволяв і терпів? Я не буду зараз відповідати й на це питання теж, подумайте самі.

 

 

А тепер я хочу повернутися до проституції / секс-роботи та роботи загалом. До питання, чи етично визнавати роботою сексуальну взаємодію, на яку людина погоджується під тиском обставин, але сама від неї жодного задоволення не отримує? Я зараз не кажу про випадки прямого примусу — загрози насильства, наприклад. Я говорю про ситуацію, коли людина погоджується на такі умови, але не тому, що вона хоче цієї взаємодії, а тому, що вона хоче грошей, щоб забезпечити свої базові потреби — їжу, одяг, житло, ліки тощо. Чи це зґвалтування? Судячи з усього, так, адже людина повною мірою потерпає від негативних психологічних та фізичних наслідків взаємодії, якої вона насправді не хоче. Чи є ґвалтівником той, хто вступає з людиною у цю взаємодію, виконуючи свою сторону домовленості — сплачуючи гроші — і думаючи, що він отримав добровільну згоду?

Не поспішайте відповідати.

Поки ви думаєте, я хочу перевернути всю цю конструкцію й поставити питання в іншому ракурсі: а чим, на вашу думку, є робота? Не просто будь-яка діяльність, а саме та, яку людина обмінює на гроші, необхідні їй для фізичного виживання? Де закінчується вільний вибір і починається насильство?

Нагадую, вільний вибір — це ситуація, коли ти можеш сказати «Ні» комусь чи чомусь без будь-яких негативних наслідків для себе.

 

"Саму ситуацію роботи — коли ти повинен, зобов’язаний, змушений щось зробити, щоб отримати ресурси для виживання, я відчуваю як насильство."

 

Чи є відсутністю негативних наслідків ризик втратити дім та ресурси для забезпечення базових потреб?

Де та межа, за якою робота перетворюється на зґвалтування?

Чому я ставлю це питання і таким чином його формулюю? Тут мені доведеться розповісти ще дещо про себе. Говорити про це мені зазвичай складно та соромно. З роботами у мене завжди були проблеми. Не тому, що я не люблю, наприклад, писати чи перекладати або робити щось інше, що я вмію на професійному рівні. А тому, що саму ситуацію роботи — коли ти повинен, зобов’язаний, змушений щось зробити, щоб отримати ресурси для виживання, я відчуваю як насильство. Навіть гірше — як зґвалтування. Це відчуття труїть мене зсередини, вбиває натхнення та бажання робити будь-що, навіть те, що я люблю. І це породжує депресію та відчай. Це породжує фінансову нестабільність та тривогу, бо я не маю жодного пасивного доходу чи свого житла: і якщо я не працюватиму, я опинюся на вулиці. 

 

 

Чому все так? — складне питання. Думаю, що в цій емоції мій травматичний досвід та особисті психологічні особливості зустрілися з рефлексією про соціальні взаємодії. Кожне «треба», «ну давай, сідай, пиши, гроші закінчуються, люди чекають, незручно» відчувається так само, як «ну давай, потерпи ще трохи, зараз він кінчить». І я чудово знаю, що з чим порівнюю, я це переживав неодноразово. Саме через цей свій досвід я дуже гостро відчуваю будь-який тиск. Вибір, зроблений під тиском, я не відчуваю як вільний. Я відчуваю його як член, що входить у мою вагіну, долаючи спротив напружених м’язів. Я відчуваю біль.

Водночас я можу скільки завгодно розповідати собі, що моя робота набагато краща, ніж в інших, що у мене прекрасний колектив, що я роблю важливі та корисні для суспільства речі. Але голос у моїй голові безжальний: «Так, так, Юро, саме це ти говорив собі тоді — ну чого ти, твій чоловік — симпатичний хлопець, ну давай, збуджуйся, блін, чому ти його не хочеш?»

 

"І мене, і секс-працівниць, і мільярди інших людей у світі ґвалтує політична та економічна система, яка унеможливлює виживання без вимушених невільних виборів."

 

Я розумію, що обманюю себе і що всі ці аргументи — тільки жалюгідна маніпуляція, яка має підсолодити оплачуване зґвалтування. І це не працює.

Хто ж тут ґвалтівник? Точно не мій колишній чоловік. Точно не мої роботодавці або колеги. Вони завжди виконували свою частину угоди. Я говорив своє «Так», а вони мені платили. Але зґвалтування все одно відбувалося. Хто ж ґвалтував і продовжує ґвалтувати мене?

Я запропоную свою відповідь, у вас може бути інша. І мене, і секс-працівниць, і мільярди інших людей у світі ґвалтує політична та економічна система, яка унеможливлює виживання без вимушених невільних виборів. Мене ґвалтує подвійний стандарт, в якому зґвалтування на індивідуальному фізичному рівні — це кримінальний злочин, а соціальне системне зґвалтування мільйонів людей бідністю та купівлею їхнього часу та праці за безцінь — це нормальна та прийнятна ситуація. Тут немає жодного вільного вибору, ти завжди вибираєш між двома гімнами. 

 

 

Насильство, закладене в цій системі, продукує травмованих та розгублених людей, які не розуміють свої потреби, вимушено займаються тим, що терпіти не можуть, не вміють розпізнавати та висловлювати свої емоції та живуть в стані перманентного стресу. Приблизно як я.

Мені 37 років, і я настільки виснажений незліченними спробами адаптуватися, перетерпіти, змінити свій світогляд, перепрошити свій мозок, що вже зараз я відчайдушно хочу на пенсію.

До речі, чи є розмір мінімальної української пенсії формою насильства та порушенням прав людини? (табличка «сарказм»)

Насправді, я приблизно розумію, що мені треба для того, щоб я розслабився і спокійно займався тим, що я люблю і вмію. Мені потрібна досить скромна матеріальна база — але безумовно і назавжди. Нічого розкішного — окрема кімната, їжа, одяг і ліки (або достатня кількість грошей, щоб обміняти їх на їжу, одяг і ліки). Все інше я знайду сам, якщо захочу. Знаючи, що у мене це все є, безумовно і за замовчанням, і ніхто не зможе це у мене відібрати, я зміг би нарешті робити щось просто тому, що для мене це важливо. Робити, бо я вважаю це корисним для суспільства та себе. У тому обсязі, який мені під силу. Але це мрії, а тут і зараз я все ще борсаюся у хвилях відчаю, не розуміючи, як жити далі.

 

"Проблема почасти в наших уявленнях про те, яким має бути світ, почасти у вкрай нерівномірному розподілі ресурсів та влади."

 

Чи можливе здійснення цих мрій або вони утопічні? Складно сказати, але проблема, як на мене, не в нестачі ресурсів чи технологій. Проблема почасти в наших уявленнях про те, яким має бути світ, почасти у вкрай нерівномірному розподілі ресурсів та влади. 10% населення Землі володіють 90% багатств. І ні, так сталося не тому, що хтось більше працював і більше заробив. Популярна нині неопротестантська етика, помножена на «ілюзію справедливого світу», створює родючий ґрунт для віктімблеймінгу, але ні. Більшість найбідніших людей багато й тяжко працюють. Значна частина найбагатших людей свої статки успадкували. Ще одна, чимала група нажила їх шляхом експлуатації інших людей та різного роду маніпуляцій. Чи вважаю я, що всі ці люди — багатші, більш привілейовані — покидьки та злодії, яких треба втопити в крові, і на їхніх могилах побудувати наш «чудовий новий світ»? Ох, ні, зовсім ні. Все складніше, і людство на ці граблі вже наступало. Ціною цього досвіду були мільйони життів та невимовні страждання. Я не вірю, що можна змінити систему соціальних і економічних відносин зверху, з позиції сили. Бо це теж зґвалтування. А зґвалтування породжує біль, травму, розпач і бажання помсти. Це шлях у прірву.

Я далекий від ілюзій, але у мене є, хай і слабка, надія на молодь. Можливо, ці діти, які зараз беруть участь в кліматичних страйках та соціальних протестах, знайдуть способи змінити ситуацію на краще.

 

 

Можливо, вони усвідомлять, що концепт прав людини — порожні слова, якщо він не враховує економічну експлуатацію і не усуває її причини.

Щоб люди дійсно були «рівні та вільні у своїй гідності та правах», як написано у Загальній декларації прав людини, житло, їжа, медична допомога та освіта повинні бути доступні всім, безкоштовно і безумовно. Тільки така ситуація може надати людям реальну свободу вибору — особистого, професійного, політичного, творчого. Вибору, не отруєного тиском та загрозою втратити або не отримати ресурси, необхідні для виживання. 

Тоді секс-робота / проституція / оплачувані зґвалтування будь-яких ґатунків зникнуть самі собою. Це те, про що я мрію і до чого, швидше за все, не доживу. Але сказати про це було варто.

 

Читайте також:

Як не вийти заміж за іноземця: робота на сайті шлюбного агентства (Наталка Чех)

Рекомендовані

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери

Допомогти