Журнал «Спільне», №12: Простір та нерівність | Спільне

Головні редактори випуску: Альона Ляшева, Максим Казаков
Завантажити дванадцятий випуск

Міський та регіональний розвиток набирає актуальності в наукових, публічних та політичних дискусіях, ми бачимо все більше публікацій і постання громадських ініціатив. Такі тенденції є наслідком того, що пострадянський простір долучається до глобального наукового та політичного життя, адже ця тематика вже десятки років у фокусі західних науковців, policy makers та активістів. З іншого боку, це реакція на зростаючі проблеми міст та сіл на локальному рівні. Але їхній аналіз рідко сягає глибше критики непрофесійності рішень виконавців та ігнорує західний досвід критичної концептуалізації просторової нерівності.

Для опису сучасної ситуації у колах політичних, економічних та інтелектуальних еліт найточніше підійдуть слова Анрі Лефевра із його збірки «Дописи про місто»: «Урбанізм — це модно. Урбаністичні питання та рефлекcії озвучуються колами інженерів, спеціалістів, інтелектуалів, що бачать себе «авангардом». Вони звертаються до громадськості через газетні статті та книжки різноманітного змісту та з різноманітними амбіціями. Одночасно урбанізм стає і ідеологією, і практикою. Але досі питання міста та міської реальності не повністю висвітлені та досліджені, вони не здобули політично тієї важливості і значення, які мають у думці (ідеології) та на практиці».

Хоча ці слова були написані десятки років тому, вони вкрай актуальні зараз. Розвиток сучасних міст керується цілями, з якими, як може помилково здаватися, згодні нібито всі містяни. Місто має постійно зростати як економічний центр, залучати національні, а краще глобальні капіталовкладення, що поставатимуть у вигляді офісних центрів, готелів, розважальних центрів, ба навіть університетів. Якщо ж населеному пункту не вдалося привабити інвестиції для такого росту, то це є виключно проблемою самого міста, адміністрація та містяни можуть спробувати нові стратегії — створити IT чи креативний кластер, проводити фестивалі, залучати туристів.

Міста, яким «поталанило», стають простором разючої соціальної нерівності, зростаючої із забудовою елітних житлових комплексів та потоками міграції із занепадаючих сіл. Якщо когось це не задовольняє, заробітної плати не вистачає на оренду кімнати або ж бентежить чергове підвищення цін на громадський транспорт, то завжди є «вільний» вибір залишити одне місто і знайти комфортніше. Міським соціальним рухам за такого розвитку відводяться питання зелених зон, велоінфраструктури, сортування сміття, але ні в якому разі не радикальна перебудова простору на принципах доступності для більшості. Дозволено все, що не перешкоджає забудовувати і перебудовувати міське середовище тим, хто має на це економічні та владні ресурси. Такий собі «кінець історії» для міст. Але Фукуяма помилявся.

Свідченням цього можуть бути принаймні невщухаючі антизабудовні протести у великих містах по всій Україні, навіть якщо їм поки що і не вдається відійти від стратегії автономних спалахів та риторики нелегальності забудов і стати потужним соціальним суб’єктом. Можливість організованості, радикальності та успішності таких ініціатив доводять міські соціальні рухи в Берліні. Протести у квітні 2019 року в Берліні щодо житлових прав ставили питання відчуження житла у великих орендодавців. До цього мешканцям Берліна вдавалося захистити великий публічний простір через міський референдум.

Що ж відбувається в українському контексті? Пострадянські міста розвиваються за глобальними моделями, хоча й викривляють їх до невпізнаваності. Лише подекуди клептократичні стратегії міського розвитку заміняються на «правильні західні» механізми. Деінде на зміну корупційним практикам неформальних домовленостей між бізнесом та місцевими чиновниками приходять прозорі механізми співпраці державного і приватного сектору. В таких випадках дозволи на забудову отримують ті ж забудовники, що й раніше, адже саме у них сконцентровані всі потужності будівельної галузі і вони справді здатні відповідати всім вимогам адміністрації, що зацікавлена в економічному зростанні окремих районів міст, а також податках, які цей ріст принесе.

Такі міські пострадянські перетворення, якщо й описувались, то слабко відрефлексовувались. Просторові зміни неможливо осягнути просто скопіювавши теорії простору, що постали із практики західних міст та сіл.. Форми інвестування капіталу у міський простір Нью-Йорку та Києва будуть радикально відрізнятися через те, що міста забудовувались в різних традиціях планування простору — квартальному та мікрорайонному, мають різну структуру власності на землю та нерухомість - якщо будинки американських міст належать середнім та великим власникам-орендодавцям, то квартири у пострадянських містах залишаються у власності жильців. Ба більше, Київ та Нью-Йорк мають різні рівні просторової сегрегації містян — у нас багаті та бідні можуть ділити один поверх у багатоповерхівці, тоді як Бронкс та Мангеттен роками залишаються різними світами. Саме тому інвестиції капіталу у Нью-Йорку набувають форм джентрифікації, а в Києві — у фрагментованої забудови вільних просторів, які мали бути громадськими. Аналіз таких відмінностей вимагає кропіткого збору даних та обережного вплетення їх у вже існуючу теорію просторових трансформацій. В той же час ми ні в якому разі не проводимо вододіл між західними та пострадянськими контекстами, адже обидва розвиваються згідно з капіталістичними закономірностями накопичення капіталу і перетікання його у простір. Дослідження цих процесів у пострадянському регіоні лише розширить критичний аналіз цих глобальних процесів.

Цей випуск є спробою долучитися до заповнення цієї білої плями. Але у фокусі нашої уваги не лише міста, і це не випадково: адже саме бачення міст у вакуумі як окремих економічних суб’єктів і є першою серйозною помилкою сучасного підходу до просторових трансформацій. Розглядаючи міста та села у їхньому діалектичному зв’язку, ми намагаємось зрозуміти глибинні причини нерівностей як регіональних, так і всередині самих населених пунктів.

Теоретичний розділ номеру фокусується на ключових радикальних теоріях міської та регіональної політичної економії. Класична стаття про джентрифікацію видатного марксистського географа Ніла Сміта хоча й відштовхується від реалій міст США, корисна для аналізу пострадянських міст. Автор аналізує просторові зміни не як результат попиту споживачів, а як результат переміщення капіталу. В пострадянських містах забудова або перебудова часто відбувається без врахування потреб містян. Пояснити такі процеси виключно корумпованими механізмами неможливо, адже за ними стоїть і логіка визискування капіталом за допомогою просторових змін, яку й описує Сміт. Серед теоретичних текстів також і передмова до відносно нової книги Девіда Маддена та Пітера Маркузе «На захист житла», ймовірно, першого ґрунтовного аналізу ролі житла у сучасній капіталістичній економіці, зробленого з перспективи радше індивіда, ніж соціальних структур. У інтерв’ю один із дослідників пострадянських просторових трансформацій Олег Голубчиков вказує на потенціал пострадянських міст стати простором для переосмислення сучасних уявлень про напрямок капіталістичного розвитку. Стаття Влада Михненка й Мануеля Вольфа критикує підхід так званої «критичної політичної економії», виступаючи на захист державного втручання як дієвого механізму подолання капіталістичних нерівностей у просторі.

Другий розділ присвячено пострадянським міським трансформаціям. Ми звертаємо увагу на зміни у способах використання міських та приміських просторів у великих та малих містах. Ми спробували охопити структурний рівень процесів, даючи відповідь на запитання: яким чином міста змінюються під впливом макроекономічних трансформацій, як-от деіндустріалізації? Але водночас показуємо зміни на рівні акторів, наприклад як у статті Альони Ляшевої про житло, і щоденних практик проживання чи споживання, як у текстах Олени Соболєвої та Олени Овсіюк.

Наступні два розділи присвячені незаслужено менш популярній темі, ніж місто — темі села. Образ українського села варіюється між романтизацією хліборобської праці та страхітливими образами розрухи й алкоголізму. А зростання розриву між життям у селі та у великому місті видається закономірності, в якій винні самі ж селяни. Таке сприйняття лише поглиблює нерозуміння процесів пострадянської трансформації сільської України. Уникаючи подібних спекуляцій, ми розглядаємо село як простір, що є важливою складовою українського суспільства, бо саме тут виробляється значна частина ВВП та працює значна частка зайнятого населення України. Саме села експортують робочу силу у міста України та за її межі, що уможливлює їхній розвиток. Саме тут відбуваються конфлікти між владою, агробізнесом та селянами. Без розуміння цих процесів неможливий цілісний аналіз трансформації як українських міст, так і суспільства загалом. Таким чином ми наголошуємо, що міські та сільські простори не є різними шаблями у континуумі розвитку простору. Навпаки, соціально-економічні процеси у сільський місцевості проходять у зв’язку

Останній розділ присвячено дослідженням політичної економії українського села. Матеріали Михайла Небоги, Олександра Кравчука та Крістіни Планк показують, як сильно українська агропромисловість вплетена в глобальну економічну систему через експортні потоки, офшорні схеми та експлуатацію українських земель міжнародними компаніями. Михайло Амосов порушує тему, що за останній рік добряче зворушила українську політику, а саме — мораторій на продаж землі, та показує, що жодний із запропонованих наразі механізмів не представляє інтереси селян.

У третьому розділі ми пропонуємо боротись із десуб’єктивізацію селян як маси, яка у поширених стереотипах або постійно працює, або постійно пиячить. Матіас Кальтенбруннер викладає історію міграції із села на Галичині за останнє століття, завдяки якій воно було включеним у глобальну економіку й пережило XX століття, не зазнавши великого обезлюднення. А Тіна Полек показує, що крім всього іншого саме в селах функціонують альтернативні форми солідарності та взаємодопомоги.

Ми порушуємо проблематику просторової нерівності як наслідку капіталістичного розвитку не просто задля вправ у теоретизуванні чи привернення уваги до пострадянського контексту. Радше навпаки, ця збірка є політичним актом спротиву конвенційному баченню перетворень міст та сіл в Україні й глобально. Також вона є спробою запропонувати візію альтернативного майбутнього без деградуючих населених пунктів, звідки мешканці змушені втікати в намаганні забезпечити базові умови життя, та без оаз у вигляді житлових комплексів із зеленими зонами, дитячими майданчиками та дитсадочками за парканом.

ЗМІСТ ВИПУСКУ

Розділ 1. Теоретизуючи пострадянський простір

«Пострадянське місто має стати відправною точкою для переосмислення простору та суспільства»
Інтерв’ю з Олегом Голубчиковим

До теорії джентрифікації. Капітал, а не люди, повертається до міста
Ніл Сміт

Житлове — це політичне
Девід Мадден, Пітер Маркузе

Нерівномірний просторовий розвиток, решкалювання держави та територіальне згуртування: міський та регіональний розвиток у Європі та за межами, 1980–2015
Влад Михненко

Розділ 2. Від радянського до пострадянського міста

Радянське житло: історія та перспективи
Лев Шевченко

Універмаг як проект радянізації міського простору та споживання
Ірина Скубій

Житло в Києві: чому мені нема де жити?
Альона Ляшева

Джентрифікація та просторова поляризація по-київськи: трансформація Оболоні
Ярослава Опенько

Деіндустріалізація минулого: неолібералізм і постсоціалізм у промислових руїнах Солотвина
Ігнацій Юзвяк

У пошуках заміського комфорту: неформальні практики новоселів київського передмістя
Олена Соболєва, Олена Овсіюк

Розділ 2. Село: історія та антропологія

Русів: галицьке село з глобальними зв’язками
Матіас Кальтенбруннер

Антропологія сусідства в українській культурі
Тіна Полек