Улітку 1956 року ліванський письменник Михайло Нуайме подорожував Радянським Союзом на запрошення Спілки письменників. Його маршрут був типовим для таких подорожей — Москва, Ленінград, Сталінград, — але охоплював також Київ і Полтаву. Цей український відтинок подорожі не був випадковим. За кілька десятиліть до того Нуайме ще юнаком навчався в Полтавській духовній семінарії, куди його скерувало Імператорське православне палестинське товариство. Повернувшись через сорок п’ять років уже як одна з провідних постатей сучасної арабської літератури, він побачив місце, перетворене революціями, війнами й соціалістичною модернізацією, але все ще пов’язане з географією його власного інтелектуального становлення.
Повернувшись до Лівану, Нуайме опублікував подорожній нарис із промовистою назвою «Далеко від Москви й від Вашингтона» (Beyond Moscow and Washington). Написана на світанку деколонізації та Руху неприєднання, ця книжка шукала «третій шлях» поза поділами Холодної війни. Нуайме високо оцінював радянську модернізацію, однак не бажав зводити світ до вибору між двома імперськими центрами. Показово, що він надіслав рукопис своїм київським знайомим, сподіваючись, що його перекладуть саме там. Цього так і не сталося. Проте сліди цих зустрічей збереглися в радянській Україні: у перекладах, листуванні, журналах, дружніх зв’язках та інституційних мережах, які пов’язували українське культурне життя з ширшими постколоніальними та соціалістичними контекстами.
Я дізнався про візит Нуайме до України лише нещодавно, гортаючи старі випуски «Всесвіту» — київського журналу, започаткованого ще у 1920-х, але відновленого вже за часів хрущовської відлиги й присвяченого перекладам світової літератури українською мовою. На його сторінках друкувалися вірші й романи з Латинської Америки, Африки, арабського світу та соціалістичного блоку, що були вбудовані в особливу архітектуру радянського інтернаціоналізму. Та найбільше мене вразили не самі переклади, а дивний візуальний ритм журналу. Оповідання й вірші з далеких країн з’являлися поряд із фотографіями трубопроводів, металургійних заводів, гідроелектростанцій та індустріальних будівництв. Література й інфраструктура займали той самий символічний простір.
На перший погляд, таке зіставлення могло видатися звичним реліктом радянської ідеологічної естетики. Але що довше я працював із цими журналами, то важче було вбачати в них саму лише пропаганду. Світ, який вони відображали, міг бути спотвореним, ієрархічним і жорстко контрольованим, але він водночас був реальним: світом матеріальних зв’язків, модернізаційних амбіцій і транснаціональних контактів, що простяглися від Києва до Бейрута, від металургійних комбінатів до перекладацьких гуртків.
Однак, найдивовижніше те, що цей світ став майже цілком непомітним в рамках тих інтелектуальних дискурсів, які визначали осмислення України та радянського минулого після 1991 року. Він був відсутній в українських студіях, що дедалі більше зосереджувалися на нації, ідентичності та пам’яті, але так само і в самій радянській історії, де радянський досвід часто розглядали з позиції московського центру й трактували не як все ще матеріально присутній світ, а як завершену цивілізацію, придатну для іронічного чи антропологічного спостереження.
Відчуття здивування було також і особистим, що його лише посилювала назва подорожнього нарису Нуайме. Моє власне академічне становлення відбувалося саме між московськими архівами та вашингтонськими інтерпретаціями. У цій географії доби після завершення Холодної війни моє українське походження часто підкреслювало не присутність, а відсутність: радянська Україна поставала як епістемологічна сліпа пляма, «не-місце» — ані достатньо корисне для тріумфальних наративів пост-соціалістичної транзиції, ані достатньо величне для антропологічного зачарування, до якого нерідко спонукало спостерігання за розпадом радянської системи.
Як дати собі раду зі зникненням цього світу та з інтелектуальним порядком, що робив його невидимим? Чи можна — і як саме — уявити радянську Україну як історичний світ, який допомагає переосмислити ХХ століття та нашу теперішню скруту?
***
На початку 2000-х, коли ми були студентами в Україні, багатьох із нас приваблював нині вже класичний есей Марка фон Гаґена «Чи має Україна історію?» (Does Ukraine Have a History?). Цей текст був спрямований проти зашкарублих радянських ортодоксій і проти дедалі жорсткіших рамок офіційної національної історіографії, які ще трималися у школах та університетах. За тоном він здавався бунтівним, провокативним і визвольним. Іронія полягала в тому, що есей не був доступний українською, і ми читали його в російському перекладі з англійської — сам цей факт був показником заплутаного пострадянського інтелектуального ландшафту й нагадуванням про те, як мало ми розуміли інтелектуальний контекст, у якому цей есей вперше з’явився. Однак ми засвоїли його обіцянку: ідею про те, що українська історія може стати інтелектуально модерною — або постмодерною — саме через фрагментарність, неоднозначність, антиесенціалізм і методологічне експериментування. У цьому сенсі цей есей здавався сучасним так само, як сучасними здавалися літературні перформанси Бу-Ба-Бу: грайливими, антиканонічними й нешанобливими до традиційної серйозності.
Подальший розквіт нової української історіографії ніс у собі схожу енергію і був здебільшого зосереджений на відкритті захопливої розмаїтості й непередбачуваності ранньомодерного українського світу. Однак він розгортався, часто майже непомітно, у ширшій епістемологічній географії, організованій деінде. Тоді я не зміг би пояснити, де саме. Але відповідь на це питання вже можна було знайти в полеміці довкола есею фон Гаґена.
Серед багатьох відгуків на нього один особливо вирізнявся. Уже сама його назва — «Чи можемо ми мати свою національну державу і водночас її з’їсти?» (Can We Have Our Nation State and Eat It Too?) — підказувала, що він не так відкидав аргумент фон Гаґена, як іронічно підважував його антиесенціалістські прагнення. Цей текст, що його написав професор Каліфорнійського університету в Берклі й уродженець Москви Юрій Сльозкін, демонстрував той самий тон, який роком раніше вже зробив автора академічною знаменитістю завдяки його впливовому есею «СРСР як комунальна квартира» (The USSR as a Communal Apartment). Іронія Сльозкіна перетворювала більшовиків на затятих націоналістів, тоді як самі націоналісти поставали ірраціональними рештками великих ідеологічних пристрастей ХХ століття. У цих втручаннях важила не лише оригінальність аргументу, а й авторитет, який випромінювали сама іронічна позиція та стиль.
Ця позиція постала десь між Москвою і Вашингтоном. З одного боку була тріумфальна впевненість американського ліберального універсалізму, переконаного, що саме йому належить майбутнє. З другого — частина пізньорадянської космополітичної інтелігенції, привчена до іронії, самодистанціювання й відмежування від ідеологічної серйозності задовго до 1991 року. Переживши «кінець історії» ще до самого кінця, вони виробили форми відсторонення — іронію, стьоб, очуднення, — завдяки яким і радянська ідеологія, і пострадянський націоналізм виглядали однаково застарілими.
Відповідь Сльозкіна фон Гаґенові бездоганно схоплювала цю налаштованість. Її іронія не просто передбачала незгоду, а натякала на ієрархію: хто має належну дистанцію для інтерпретації світу після Холодної війни, хто здатен розглядати і націоналізм, і соціалізм як об’єкти витонченого відсторонення, а хто досі лишається в їхньому полоні. Роздратування фон Гаґена цією позицією було відчутним, однак сама незгода залишалася приглушеною. Два дослідницькі поля здебільшого розійшлися своїми шляхами, зберігши взаємне розчарування й взаємну байдужість.
Звісно, на початку 2000-х я не знав усіх тонкощів цих дебатів. Але до радянської історії мене згодом значною мірою привело захоплення світом, який уособлювала іронія Сльозкіна: світом, де інтелектуальний авторитет, здавалося, випливав із дистанції. У пізньорадянський період цей образ мислення часто виявлявся в захопленні далекими географіями й темпоральностями — давніми цивілізаціями, забутими мовами, віддаленими культурними світами, нібито не заплямованими сірістю радянської дійсності. Медієвістика, яку я сам обрав для вивчення, посідала в цьому ландшафті особливе місце. У пізньорадянській інтелектуальній культурі Середньовіччя функціонувало водночас як антропологічна інакшість і як уявна колиска ідеалізованої Європи, з якою ототожнювала себе космополітична інтелігенція. Захоплення середньовічною інакшістю таким чином ставало і відмовою від радянського конформізму, і закодованою претензією на належність до інтелектуального всесвіту поза ним.
Я захоплювався цією дистанцією і цілком логічно тяжів до місць, де її продукували, — спершу до Москви, а згодом до Вашингтона. Там я зіткнувся не з абстрактною епістемологічною позицією, а з живим соціальним світом, організованим довкола припущення, що історія загалом уже досягла свого пункту призначення. Упевненість у тому, що ідеологічні поділи й упередження Холодної війни подолано, робила поставу постідеологічної об’єктивності майже самоочевидною. Спільні звички, інтелектуальні ритуали й дедалі тісніше пов’язані професійні середовища, що простягалися між космополітичною Москвою і Вашингтоном, непомітно відтворювали сам авторитет дистанції. Найбільше мене вражало — особливо як людину, сформовану медієвістикою, — наскільки досконало антропологічне захоплення інакшістю відповідало цьому моментові й наскільки безперешкодно воно поширювалося на радянське минуле. У своєрідній інверсії радянське ХХ століття почало здаватися віддаленішим, ніж саме Середньовіччя. Цей процес можна було б назвати медієвалізацією радянського. Радянське минуле перестало поставати частиною історичного ландшафту, який і далі розгортається, і натомість стало самодостатнім світом руїн, символів, абсурдів і дивних звичаїв — чимось таким, що слід інтерпретувати, а не проживати. Подібно до Середньовіччя в модерній історичній уяві, воно стало водночас інтелектуально спокусливим і моторошно далеким.
Але поряд із захватом від цієї методологічної трансформації відчувалася бентега, хоч її було не так легко артикулювати. Масштабне перетворення радянського минулого на об’єкт антропологічної цікавості робило невидимим світ, із якого я походив, — українську периферію, що лише опосередковано відбивалася в моєму власному захопленні способами дистанціювання. У межах цього медієвалізованого бачення радянського минулого Україна могла поставати або місцем національного пробудження, або жертвою імперії. Натомість вона рідко поставала як місце, з якого можна було б осмислювати сам радянський досвід.
Озираючись назад, я припускаю, що сама моя нездатність артикулювати цей дискомфорт була симптоматичною. Українська перспектива була не так виключена, як зроблена незрозумілою. Авторитет московсько-вашингтонської розмови спирався на невисловлене припущення, що значуща інтерпретація відбувається деінде.
І поставити це припущення під сумнів означало зіткнутися з поступовим розпадом самої метапозиції разом зі світом, який її підтримував. Фінансова криза 2008 року, ерозія ліберального тріумфалізму, вторгнення Росії в Україну 2014 року і, зрештою, повномасштабна війна — усе це оголило межі іронічного й антропологічного трактування радянського минулого. На якусь мить навіть здалося, що послаблення давнішої інтелектуальної географії може відкрити простір для іншого способу осмислення радянського минулого, у межах якого Україна постала б особливо цінним і по-новому видимим місцем. Однак в Україні криза цього епістемологічного порядку не створила подібного відкриття. Навпаки, простір для послідовного осмислення радянського століття часто ще більше звужувався.
Те, що колись існувало як значною мірою неусвідомлена відсутність, було замінене виразнішими формами впорядкування минулого. Декомунізація звела радянське століття до моральної й політичної проблеми, організованої довкола травми, репресій та опору. Згодом деколоніальні рамки вписали його в довші історії імперського панування. У різний спосіб обидва підходи ускладнювали можливість трактувати радянський період як історичний світ сам по собі і як частину матеріальної генеалогії сучасності. Саме тоді, коли радянське минуле переставало функціонувати як самоочевидний об’єкт антропологічної дистанції між Москвою і Вашингтоном, можливість повернути радянську Україну як складний соціальний та історичний ландшафт залишалася несподівано слабкою.
***
У своєму важливому дослідженні 2005 року, присвяченому переходу від римського світу до ранньосередньовічних політій, Кріс Вікгем зауважує, що падіння Римської імперії виявилося настільки символічно навантаженим, що його без кінця переосмислювали крізь послідовні національні традиції, політичні вподобання й інтелектуальні тенденції. «Темні» та «романтичні» легенди про Середньовіччя, стверджує він, довго заважали предметнішому розумінню цього періоду — уважному до регіональних відмінностей і закоріненому в матеріальних свідченнях археологічних залишків. Однак вражає те, що Вікгем прямо згадує розпад Радянського Союзу як точку відліку для методологічної переорієнтації. З характерною британською іронією він зауважує, що історики на початку 2000-х, очевидно, знали більше про політичну економію постримського світу, ніж про політичну економію пострадянського, і саме це уможливило таку переорієнтацію.
Але чи не підказує це ще один, зворотний висновок? Якщо вивчення постримських суспільств трансформувалося завдяки серйозному ставленню до їхніх матеріальних решток, то що випливає з відносної відсутності подібної уваги до руїн і периферійних варіацій радянського соціалізму? Чи може нездатність помітити руїни — або розпізнати їх саме як руїни — не лише відображати прогалину в знанні, а й формувати те, як сам розпад сприймають і описують?
Відтоді радянське минуле накопичило власні інтерпретаційні легенди — спершу як темний цивілізаційний провал, а тепер, на тлі сучасної полікризи, як заново привласнений об’єкт ностальгії та антикапіталістичної туги. У цьому сенсі воно дедалі більше посідає становище, моторошно подібне до становища середньовічного в попередній історіографії та політичній уяві: надмірно визначене інтерпретаціями й затьмарене самими наративами, які претендують на його пояснення.
Якщо це так, урок, який варто винести з втручання Вікгема, виходить за межі переосмислення Середньовіччя. Замість шукати ще одну інтерпретацію радянського минулого, завдання може полягати в тому, щоб цілком змістити саму площину дослідження — у бік руїн, фрагментів і нерівномірних регіональних формацій. Не помічати руїн означає інакше окреслювати і сам розпад, і світ, що постає з нього: як перехід, а не наслідок; як розрив, а не нашарування; як вихід за межі минулого, а не ландшафт, досі структурований його рештками.
Україна посідає ключове місце в такій реконфігурації. Адже саме тут радянський світ зберігається в одній зі своїх найбільш матеріально щільних і аналітично нерозв’язаних форм. Фотографії трубопроводів, гребель і металургійних заводів, які колись з’являлися на сторінках «Всесвіту», більше не виглядають як ілюстрації обіцяного майбутнього. Частина цієї інфраструктури тепер пошкоджена або зруйнована; інша далі функціонує, несучи на собі сліди десятиліть занедбаності, приватизації та війни. Інституції, які колись підтримували радянський інтернаціоналізм, зокрема й сам «Всесвіт», вижили лише як трансформовані, фрагментовані й часто непевні рештки. Те, що колись здавалося стабільними структурами зв’язку, натомість стало видимим як осередки тривалого розпаду.
Саме в Україні цей розпад можна спостерігати водночас на різних рівнях — інфраструктури й інституцій, міст і соціальних світів, архівів і політичних уявлень. Тут розпад радянського соціалізму нерівномірно розгортався впродовж десятиліть, перш ніж вибухнути як насильницьке повернення історії.
У цьому ландшафті зникає не лише імперія. Зникає також світ, який Нуайме побачив 1956 року. Значення цього світу полягає не в оптимізмі, який він випромінював, а в історичній конфігурації, яку він уособлював. Радянська Україна була частиною ширшої географії розвитку, інтернаціоналізму й політичної уяви, що поєднувала Київ із Бейрутом, Делі, Аккрою, Гаваною та незліченними іншими місцями, чиї траєкторії після 1989 року ставало дедалі важче описувати.
З цієї перспективи питання «Чи має Україна радянську історію?» набуває значення, що сягає далеко за межі української історіографії. Річ у тому, що Україна має радянську історію, бо розпад СРСР був подією ширшого масштабу, пов’язаною з історією ХХ століття загалом.
Отже, реконструювати радянську Україну означає досліджувати одне з тих місць, де обіцянки, суперечності й остаточний розпад ХХ століття набули матеріального втілення.
У цьому світлі назва твору Нуайме «Далеко від Москви й від Вашингтона» набуває іншого значення: вона окреслює історіографічне завдання — зрозуміти, як світи, організовані довкола обох полюсів, були створені, пов’язані між собою і зрештою зруйновані. Якщо така перспектива досі можлива, вона має постати з уважного історичного осмислення самих руїн.
Шлях геть від Москви й від Вашингтона пролягає крізь радянське минуле.
