Зазирнути у майбутнє

7787

Тарас Саламанюк

Рецензія на романи Алєксандра Лазарєвича «Нанотех» і «Технокосм»

Уявіть собі світ просунутих технологій. Хоча його навіть уявляти не треба. Він, фактично, проступає в тій чи іншій мірі вже сьогодні. Немає бога крім НТР, а футурологія пророк його! Саме ця «наука майбутнього» оспівує світ людей-суперменів, які, керуючись своїми надпотребами і користуючись надможливостями, невпинно розкручують економічне колесо капіталістичного розвитку. Новий зір в ультрафіолеті? Будь ласка. Додаткові п’ятдесят років життя? На здоров’я. Керування технікою подумки? Без проблем. От тільки заплатіть за все це гроші нашій корпорації.

Словом, тут уява не потрібна. Все, що потрібно — блискучі яскраві образи технічного майбутнього «вічного капіталізму», — вже давно прошили в нашу свідомість всілякі Discovery та Мічіо Каку. Прошили так глибоко, що ми навіть не задумаємося, наскільки воно взагалі має підстави. А сумніватись насправді є в чому… Але все по порядку.

Ще на початку 90-х російсько-радянський письменник фантаст Алєксандр Лазарєвич написав свій роман «Нанотех» — слід визнати, не зовсім характерний для свого часу. Тоді як більшість вітчизняних письменників оспівували прийдешні ринкові зміни, герой роману Лазарєвича — полишений пострадянськими реформами на призволяще технар Алєксєй Лєшов — виносить зі своєї напіврозграбованої лабораторії безпрецедентну технологію, над якою він зі своєю групою секретно працював протягом останніх восьми років і яка загрожує повністю змінити увесь відомий світ «кінця історії». Ні, він не хоче отримати якісь надприбутки, продавши за вигідні бариші своє відкриття, як і не хоче володарювати за допомогою цієї технології над світом (хоча обидва варіанти потенційно цілком можливі). Все це лише нікчемний дріб’язок у порівнянні з тим, що реально пропонує винайдена технологія.

 

Комунізм знань

Саме така суспільна перспектива розгортається перед читачами роману «Нанотех». За сюжетом усе просто. Ще Маркс вважав, що розвиток виробничих сил забезпечить перехід, до якісного перевтілення суспільних відносин. Однак і він, і його більшовицькі послідовники помилилися в головному — в часі, коли це має статися. Радянський Союз для героя роману Лєшова — такий самий капіталізм, тільки державний. Єдина надія — технологія. І паростки її вже проступають. З одного боку це інформатика, яка остаточно відриває знання від фізичних рамок матеріальних носіїв (а отже, і власності), дозволяючи його практично безперешкодне розповсюдження. З іншого боку — нанотехнології, що, стрімко розвиваючись в умовах інформаційної рясноти, дозволяють втілити в реальність майже кожен віртуальний проект мінімальними зусиллями програмованих нанороботів.

Таким чином, Лазарєвич літературним описом у своїй науковій фантастиці приходить, фактично, до тих самих висновків, що їх (можливо, більш точно, але запевне не так яскраво) давали деякі соціальні дослідники. До прикладу, Андре Ґорц, декларуючи необхідність нового автономного суспільства (тобто вільного — супроти гетерономного, невільного), надавав провідне значення для його втілення новим інформаційним технологіям. Для Ґорца «капіталізм знання» зі всіма своїми схильностями до інформативності, гнучкості та креативності є лише початком кінця — кінця капіталізму. Адже, приймаючи в своє ринкове нутро інформаційні товари, капіталізм насправді впускає троянського коня. Інформація, що в сучасних умовах становить переважну вартість товару та може вільно розповсюджуватися з носія на носій, за своєю суттю є комуністичною. Тому все, що залишається корпораціям для збереження своїх надприбутків — збільшувати витрати на штучні обмеження інформації під усілякими патентами, ліцензіями та законами (так, 40% затрат Microsoft, згідно з Ґорцом, становить саме розробка та впровадження ліцензійних обмежень 1).

Те саме роблять капіталістичні антагоністи і в романі «Нанотех». Однак ситуація тут істотно напруженіша. Йдеться не просто про доступ до чергової ліцензійної версії програмного забезпечення: на кону така собі фінальна технологія. Якщо ексклюзивний контроль над нанороботами передчасно потрапить до рук державних чи корпоративних спецслужб (що, зрештою, те саме), це дасть їм майже неконтрольовану владу над суспільством і своїми конкурентами — що, фактично, означає швидке очищення планети від людей… Навпаки, у разі широкого цивільного використання цієї технології (якого й намагається досягти Лєшов) уся влада й увесь капітал виявляться для людей лише «голим королем», адже вони зможуть отримати все, що їм потрібно, будь-коли і будь-де. І ось поміж обома варіантами майбутнього лише бідний учений та вся потуга світових спецслужб. Перший, однак, озброєний вже усіма перевагами своїх нанороботів, а другі зайняті ще й гризнею між собою. Словом, шанси майже рівні. Як Хижак проти Чужого. Виграти може будь-хто з них.

 

Мізантропи і прогресори

Тут слід зазначити, що Лазарєвич далеко не перший, хто у фантастиці викривав злиденність капіталістичного мислення. Наприклад, популярний стиль кіберпанку (родом із вісімдесятих) завдячує своєю похмурістю саме зображенням капіталізму в його логічному завершені: тотальне домінування технократичних корпорацій, перетворення на товар всього (в тому числі людських органів і свідомості), повсюдне стеження та гіперіндивідуалізація. Такий-от незатишний маленький світ, де фінальні технології здобули капіталісти. Самі герої кіберпанку теж, загалом, не налаштовані на якусь боротьбу. Надія для них давно втрачена. Вони такі ж мізантропічні, як і їхнє середовище. Тому все, що вони можуть зробити — це трохи крутнути проіржавіле колесо фортуни до себе.

Інша річ — радянські письменники-космісти, як-от найбільш знані з них — Іван Єфрємов чи брати Стругацькі. Їхні герої завжди оптимістично налаштовані, завжди борються. На їхній стороні вся прогресивна сила найновіших технологій, а стяжальницьке капіталістичне мислення для них — скоріше доісторичний релікт, і тому може існувати лише на інших ще не розвинутих планетах (Торманс у Єфрємова чи Саракш у Стругацьких). Тому головним завданням у таких випадках стає тільки прогресорство, тобто пришвидшене витягування інших із цивілізаційного інферно, але аж ніяк не порятунок самих себе.

Прикметно, що саме балансування між цими двома крайнощами (мізантропією та прогресом) і зображує Лазарєвич у своєму іншому романі «Технокосм» (умовному приквелі до «Нанотех»). Той самий добре відомий нам герой-технар Лєшов (тільки на десяток років молодший) через свої активні наукові пошуки опиняється у сфері інтересів певної інформаційної позаземної надпотуги, яка от-от має вирішити, до якої категорії істот віднести людей, і таким чином вирішити їхню долю. Якщо людство буде визнане небезпечним агресивним видом, нездатним до дієвої кооперації, а лише до конкуренції, ніякого контакту і подальшого прогресорства не буде. Провідним конкуруючим силам просто передадуть вибіркову руйнівну технологію, що, за іншопланетними розрахунками, майже неминуче винищить всіх людей на планеті. Якщо ж потенціал до кооперації виявиться достатнім, на людей чекає швидкий технологічний стрибок і входження до загальногалактичної інформаційної мережі з подальшими безкраїми обріями можливостей. Така безкомпромісна позиція іншопланетян зрозуміла: одного разу їм вже довелося взяти до себе представників агресивних видів — і вони дорого поплатилися за це. Більше, вони не хочуть ризикувати ні собою, ні мирним майбутнім всього космосу. Толерувати можна все, окрім нетолерантності, чи не так?

Зрештою, ні те, ні інше рішення так і не було прийнято. Як вже можна здогадатись із наявності продовження історії, все залишилося по-старому. Однак лише на певний час — для випробувального терміну. І саме в цей термін нашому технарю і було запропоновано оптимальний шлях і напрям для проведення свого безпрецедентного дослідження. Слово залишалося лиш за ним і за людством в цілому: чи зможе воно адекватно сприйняти й освоїти силу фінальних технологій?

 

Советія

Однак по той бік надновітніх фінальних технологій та всемогутніх іншопланетних суддів у науковій фантастиці Лазарєвича залишається інша неосвітлена фігура (що аж ніяк не робить її менш вагомою в сюжеті) — Радянський Союз зі всім своїм спадком. Фактично, радянська тематика присутня у фантаста всюди: його романи в тій чи іншій мірі розгортаються та виходять саме із неї. Більше того, він спеціально написав окрему книгу «Советия», де йдеться про причини розпаду СРСР, наявність як його історичного висліду такого собі радянського народу та рецепти для збереження та розвитку цієї утвореної спільності. Для чого ж це робити автору, який вустами свого головного героя заклеймив радянський лад як державний капіталізм? Хороше питання. Спробуймо дати на нього відповідь.

Перш за все, слід зазначити, що герої Лазарєвича — ніякі не комуністи (в позитивному значенні цього слова). Ну і, звісно, вони не праві, ліберали чи консеватори (адже таврують капіталізм!). Вони лише технарі. І як майже всі технарі, мають тверезий матеріалістичний світогляд і твердо переконані, що саме науково-технічний поступ врятує світ. Саме вони і виступають для Лазарєвича пересічними носіями радянської ідентичності. Звісно, в такій суміші антропологічних та сцієнтистських поглядів не обійтися без надуживань, як-от специфічні авторські викладки про походження агресії серед людей чи особливу мутаційну історіографію цього радянського народу. Разом з тим, тут найістотніше інше — герої-технарі професійно зацікавлені у забезпеченні гідної підтримки дітищам НТР, своїм дітищам. І байдуже, що за держава забезпечує цю підтримку, головне — це сприяння технократичним розробкам. Тому єдину вільність, яку вони можуть собі дозволити в такій ситуації — це лояльна критика. Зв’язатися з найвищими чинами і розповісти їм як є про всі несправедливості та перешкоди роботі, сподіваючись на якісь поступки — адже науковці (особливо природничники) завжди в ціні. Принаймні, так робив у пізньосталінський період Ландау або пізніше (не так вдало) — Сахаров. Так робить і Лєшов у «Нанотеху», відверто висловлюючись спочатку в листі, а потім і при особистій аудієнції генсеку Андропову.

Все змінилося тоді, коли умовний «соціалістичний» спосіб виробиництва на 1/6 частині суші разом із державною підтримкою науки зазнав краху. І разом із ним відсоток ВВП на науку з 1,8% в 1985 році стрімко скоротився до звичного пострадянського рівня близько 0,3% в середині дев’яностих (при тому, що сам ВВП теж різко скорочувався!). Важко ж бути лояльним до наявної (вже ринкової) системи, коли ця сама система вирізає все дороге тобі і врешті загрожує викинути тебе самого на вулицю. І саме тут виринали герої Лазарєвича. Як знамено вони несли колишній (тепер занедбаний) природничий матеріалістичний ухил радянської доби. СРСР означав для них насамперед не комунізм, держкапіталізм чи «тюрму народів», а призабуту прогресивістську патетику НТР. Разом із тим, вони були вільні від колишніх бюрократичних пут і мали змогу використати ті потужні технократичні розробки, що волею випадку опинилися в їхніх руках, не у військових цілях (як це найімовірніше було би раніше), а для більш конструктивних звершень. Словом, витворювалась унікальна історична ситуація, в якій полишені самі на себе технарі змогли би вийти з-під «домашнього ув’язнення» в лабораторіях і винести на загал свої технократичні розробки, парадоксально користуючись переозначеним радянським спадком в емансипативних цілях. Одна лише проблема — цього так і не сталося. Точніше, сталося лише на сторінках романів Лазарєвича.

 

Втрачена революція

Чому ж нічого насправді так і не трапилося? І екс-радянські технократи не те що не захопили владу (все-таки ніякої фінальної технології в них на руках і не було), а просто не стали значущим політичним фактором і до сьогодні вже майже вимерли як мамонти? Мабуть, річ таки в суб’єктивному факторі. Після тепличних радянських умов технарі були не готові не те що створювати політичні форми — вони навіть адекватні теоретичні форми організації не змогли віднайти.

Все це, знову ж таки, добре показано в Лазарєвича в романі «Нанотех». Виступивши із ініціативою революційного перетворення, технар Лєшов виявився принципово нездатним на будь-який вагомий опір. Його розмисли засадничо залишилися на рівні природничої інженерії: треба розробити прогресивну революційну технологію, піднести її світу — і всі заживуть довго і щасливо. Тоді як у суспільних реаліях соціальної інженерії не все так просто: велику роль у подоланні перешкод з боку контрсил грають такі суб’єктивні фактори як рішучість і готовність до жертв, чого в наївно налаштованого Лєвшова просто не було. Тому коли на його шляху випав закономірний опір консервативно налаштованих сил… Зрештою, самі дізнаєтесь, що трапилося далі.

 

Технократична утопія

Насамкінець варто відмітити художні особливості фантастики Лазарєвича. Це Наукова фантастика — справді з великої букви. Вона так рясно здобрена всілякими науково-технічними деталями, що спершу може видатися дещо нуднуватою. Але тільки спершу, адже ці деталі настільки добре зав’язані із самим сюжетом, що виглядають як його закономірне доповнення, допомагаючи разом із почуттями героїв виразити найголовніше для автора — його технократичну концепцію.

Водночас це робить і саму зображену технократію не бездушною інструментальною раціональністю, як це часто виходить, а, навпаки, цілком обжитою людьми гуманістичною ідеєю. Вона постає як виплекана в радянські часи течія академічної традиції, що із поворотом історії готова виплеснутися назовні і стати машиною виконання розумних бажань для кожної людини в цілях оптимального розвитку її потенціалу.

Словом, це добротна літературна утопія на тему НТР — такий собі лівий технократизм. Звісно, в деяких моментах відчувається брак знань автора в тематиці соціальних наук, але все це достоту компенсується інтригуючим сюжетом і цікавими ідеями щодо технічного прогресу. В результаті маємо щонайменше два художні твори, які практично не поступаються за рівнем аналогам у Єфрємова чи Стругацьких, а в дечому (наприклад, у технологічній проробленості) навіть випереджають їх.

З іншого боку, показуючи ідилічну картину, наукова фантастика Лазарєвича не страждає тією статичністю, яка характерна для її попередників. Ідилія в ній — це завжди лише мета, вся ж картина перебуває від початку і до кінця сюжету у боротьбі за своє становлення супроти контрідилії антиутопії. Тобто маємо такі собі утопії-в-дії, що лише робить їх прочитання ще більш інтригуючим і вводить в курс боротьби за технології тут і зараз (а не переносить у якийсь вигаданий фантастичний світ-віддушину).

Коротше, прочитати варто. Самі книжки можна знайти в електронному варіанті та в недавно озвученій аудіоверсії як на сайті Лазарєвича, так і на торенті. Як водиться, автор виклав їх у вільний доступ. Не вистачає тільки фільмів, але зрештою все ще може бути. А поки що на вас чекає по шість годин захопливого чтива чи прослуховування. Не проґавте!

 

Читайте також:

«Трон»: віртуальний простір як простір ідеологічної боротьби (Станіслав Мензелевський)

Киберпанк как зеркало позднего капитализма (Дмитрий Райдер и Светлана Попова)

До якої антиутопії ми живемо найближче? (Артем Чапай)

Життєздатні утопії (Ерік Олін Райт)


Поділитись