Праворадикали, громадянське суспільство й демократія: репліка до дискусії

У країні, де праворадикальна організація може влаштувати на день народження Гітлера погром ромів і залишитись безкарною, питання про вплив ультраправих на політику не може не бути актуальним. Справді, за останні місяці зростання ультраправого насильства спричинило певний злам у публічному обговоренні цієї проблеми. Аж до того, що питання, чи є праворадикали загрозою українській демократії, обговорюють на загальнонаціональних телеканалах за участі самих ультраправих. А порівняння з Німеччиною початку 1930-х років уже можливе в головних ліберальних ЗМІ країни.

На цьому тлі досить цікавим було раптове відновлення навесні дискусії на дві пов’язані теми 2014 року — участь ультраправих у Майдані та те, чи є путінський режим фашистським. Кілька років тому під час розгортання «інформаційної війни» обидві сторони активно «перевиконували закон Годвіна»: російська пропаганда, перебільшуючи роль праворадикалів на Майдані, називала постмайданівський уряд «фашистською хунтою», а українські й частина західних ЗМІ у відповідь не втомлювалися порівнювати Путіна з Гітлером. Наукову дискусію з цих питань широка громадськість значною мірою не помітила. Чи є сенс знову повертатися до цих питань? Майдан є однією з найважливіших подій в історії пострадянської України, еволюції її політичного режиму та суспільства. До нього постійно звертаються різні політичні групи, щоб легітимізувати свої дії. Тому, мабуть, варто спробувати.

«Маргінали» на Майдані

16 квітня сайт VoxUkraine опублікував статтю соціолога Володимира Іщенка, у якій він  обґрунтовує, що ультраправі мали значний вплив на події Майдану. За кілька тижнів на сайті «Заборона» з’являється відповідь В’ячеслава Ліхачова, на думку якого ультраправі були маргінальною силою на Майдані. Цікаво, що ця дискусія майже збіглася з публікацією низки статей про те, чому путінський режим не є фашистським, українським часописом «Критика» і російським сайтом «Гефтер»^[1]. Шукаючи відповідь на питання, чому пострадянська Росія не повторила долю Веймарської Німеччини, Андреас Умланд і Штефен Кайліц аналізують успіхи й невдачі російських ультраправих у контексті загальної еволюції пострадянського політичного режиму. Можливо, варто спробувати аналогічно розглянути й еволюцію українських ультраправих?

"Ультраправі в усіх країнах впливають на політику не тільки (а часто й не стільки) електоральним шляхом, а й позапарламентськими способами."

Головним аргументом на користь тези про маргінальність українських ультраправих^[2] є їхня електоральна слабкість. Не виключено, що успіх ВО «Свобода» на виборах 2012 року так і залишиться тією межею, яку ні «Свобода», ні інші праворадикальні партії та блоки так і не зможуть подолати чи навіть повторити. Контраргументами в дискусії зазвичай є те, що ультраправі в усіх країнах впливають на політику не тільки (а часто й не стільки) електоральним шляхом, а й позапарламентськими способами. В українському ж випадку важливими є й проникнення ультраправих до правоохоронних органів і спецслужб, існування добровольчих батальйонів, героїчне амплуа праворадикалів, здобуте ними під час Майдану та війни, а також зсув суспільного консенсусу «вправо». Водночас у дискусії про статтю Володимира Іщенка висловлювалася думка, що цей матеріал не так про силу ультраправих, як про слабкість усіх інших політичних напрямків. На мою думку, значною мірою це справді так, і саме неврахування того, що політична сила має не лише абсолютний, але й відносний вимір, є одним із головних недоліків дискусій на цю тему. Саме на цьому аргументі я б хотів зосередитися у статті. А він передбачає, зокрема, й урахування специфіки електорального процесу в Україні.

Та спочатку варто зупинитися на попередній дискусії та її учасниках. В’ячеслав Ліхачов — один із трьох головних дослідників українських ультраправих (разом  із Андреасом Умландом і Антоном Шеховцовим). Вони публікувалися на цю тему ще до проходження ВО «Свобода» в парламент. Ліхачов був одним із підписантів відкритого листа до західної громадськості, що заклика́в підтримати Майдан та не наголошувати на участі ультраправих у ньому. Під час та після Майдану він переважно протистояв російській пропаганді, що систематично перебільшувала вплив ультраправих. Володимир Іщенко не долучився до підписантів листа й під час Майдану закликав його учасників відмежуватися від ультраправих, вважаючи, що це необхідно для того, щоб Майдан мав позитивні наслідки. Після Майдану він критикував обидва панівних наративи про Майдан — риторику російської пропаганди про «фашистський переворот» і ліберальну апологетику «загальнонародної демократичної революції», завдяки якій «народилася нова громадянська нація».

Володимир Іщенко у своєму аналізі спирається передусім на дані моніторингу протестів (Ukrainian Protest and Coercion Data, UPCD), яким він керував з 2009 по 2016 рік. Згідно з ними, найактивнішим колективним учасником протестів Майдану була партія «Свобода», а найактивнішим колективним учасником насильницьких подій Майдану — Правий сектор. Твердження, що ультраправі були маргінальною силою на Майдані, він називає ліберальною версією деніалістського наративу про події 2013—2014 років, запереченням очевидного. В’ячеслав Ліхачов, який наполягає саме на маргінальності праворадикалів, у відповідь стверджує, що «хоча своїм оформленням і стилем стаття нагадує наукову... при ближчому розгляді це враження виявляється хибним». З огляду на такий характер дискусії, важливо уважніше розглянути аргументи сторін.

Методологію проекту UPCD Ліхачов описує як «підрахунок згадок у ЗМІ політичних груп і громадських організацій в контексті тих чи інших акцій, включно з протестами на Майдані». Він вважає її «як мінімум недостатньою для оцінки реального місця конкретних організацій у громадській активності», вказує на свідоме викривлення інформаційного поля тодішньою владою та наводить приклад Росії, де навесні 2014 року «Правий сектор» був другою за кількістю згадок політичною силою після «Єдиної Росії», але «навряд чи з цього факту можна зробити висновок, що “Правий сектор” був на той момент другою за впливовістю політичною партією в Росії». Водночас В’ячеслав Ліхачов ігнорує згадку в статті Іщенка про контроль за політичною упередженістю медіа, завдяки якому «наприклад, ворожі до Майдану кримські ЗМІ не призвели до збільшення кількості згадувань про участь “українських фашистів” у подіях в західних областях та Києві». Він пропускає і визнання обмеженості моніторингу протестів з боку Іщенка й вказівку на доповнення його понад сотнею глибинних інтерв’ю з учасниками подій у різних регіонах. Але головна проблема в описі самої методології — його можна розуміти по-різному. Важливо збагнути, що за методологією protest event analysis, якщо, наприклад, у десятьох ЗМІ згадали про участь у якомусь протесті «Правого сектору» і лише в одному — що в ньому брав участь також «ДемАльянс», то в базі даних це буде одна протестна подія з двома повідомленими колективними учасниками. Аналогічно якби в одній новині двадцять разів згадали про участь у протесті «Правого сектору», і лише десь наприкінці — що в ньому також брав участь «ДемАльянс». Частота згадок ніяк не впливає — важлива кількість протестних подій, у яких повідомлена участь тієї чи іншої групи^[3]. Тому порівняння з «Правим сектором» у Росії нерелевантне. Сам Ліхачов має чудово це розуміти, адже досить давно знайомий із цим проектом. Дуже шкода, що він використовує такий маніпулятивний аргумент.

Дані проекту UPCD, звісно ж, далеко не ідеальні, як і будь-які інші (наприклад, результати опитувань, якими постійно користуються). Але кращих систематичних даних про українські протести ми не маємо. Якщо протягом років моніторингу протестів праворадикали незмінно були їхніми найактивнішими колективними учасниками — до Майдану, під час і після, то це все-таки про щось та свідчить^[4]. Адже за цей час неодноразово змінювалися редакції, власники й репортери новинних сайтів, і просто чиїмось впливом на ЗМІ цього не поясниш.

Іншим важливим аргументом Іщенка, який Ліхачов відкидає як сумнівний, є ключова роль захоплення будівель ОДА в західних областях для перемоги Майдану. Я не буду тут вступати в дискусію, лише зазначу, що це думка не лише Іщенка. Напевно, першим серед дослідників про важливість цього чинника написав Сергій Куделя ще в січні 2014 року після першої хвилі захоплень. Розбіжність щодо цього питання демонструє важливу відмінність у підходах авторів. Тоді як Іщенко є одним із тих, хто наголошує на важливості регіональних майданів, Ліхачов завжди зосереджується на Києві. Це характерно й для його головної статті про участь ультраправих у Майдані, написаній «по гарячих слідах» навесні 2014 року. В ній він сумлінно зафіксував активність ультраправих на київському Майдані, ігноруючи події в регіонах. Особисто мене в тій статті дивує розрив між його описом подій та висновками про те, що жодної суттєвої ролі в протестах ультраправі не зіграли (Лихачев 2014: 115).

Головним аргументом (і досить поширеним) на користь цієї тези в статті є те, що члени ультраправих організацій складали незначну меншість серед учасників Майдану. Але організована й цілеспрямована група з 20 людей із певним досвідом та прагненням діяти значно більше впливає на хід протесту, ніж 200 окремих індивідів, які просто пришли постояти, допомогти з облаштуванням простору, чи навіть пожбурляти бруківкою в Беркут. У випадку ж, коли ця група свідомо йде на ескалацію насильства, вона впливає ще більше (незалежно від того, позитивно чи негативно). Тому ультраправих треба порівнювати передусім з іншими організованими групами на Майдані, а не атомізованою масою протестувальників (що не скасовує важливості внеску простих учасників).

Тут є дуже важливий момент — вплив окремих груп був різним на різних етапах Майдану. Очевидно, найменшим вплив ультраправих був на початку, до силового розгону 30 листопада 2013 року. На цьому етапі приналежність найбільшої їхньої сили, ВО «Свобода», до «системної опозиції» була навіть перешкодою для її участі в протесті, який у головних містах намагалися зберегти громадським та безпартійним. Найяскравішим проявом цього став конфлікт із Михальчишиним на львівському Євромайдані^[5].

Юрій Михальчишин і Борис Пошивак

«Правий сектор» тоді тільки формувався, й про нього ще ніхто не чув. Але навіть у цій ситуації ультраправі на київському Євромайдані могли цензурувати плакати учасників та виганяти активістів, що їм не подобалися. Під мовчазну згоду решти протестувальників. Ліхачов про це згадує, але не дає пояснення, як «маргінали» могли це робити. Так само і з тим фактом, що на пізнішому етапі вони змогли не допустити формування окремої анархістської сотні в Самообороні Майдану й розігнали її.

Чи справді про незначущість ролі ультраправих свідчить те, що при створенні Самооборони вона «в чомусь копіювала вже добре зарекомендовані саморобні методи захисної амуніції, апробовані “Правим сектором”», що радикалізація Майдану висувала «на передній план боротьби більш підготовлених до фізичного протистояння людей – наприклад, футбольних хуліганів чи учасників ультранаціоналістичних парамілітарних формувань» і що Правий сектор «був на Грушевського найорганізованішою групою» (Лихачев 2014: 104, 106, 108)? Зрештою, і з переходом Майдану до насильницької фази 19 січня не все однозначно. Ліхачов вказує на те, що «Правий сектор» лише постфактум взяв на себе відповідальність за Грушевського і «зовсім не націонал-радикали почали зіткнення — воно відбулося з ініціативи активістів Автомайдану, простих рішуче налаштованих протестувальників і однієї з сотень Самооборони, що висунулася з формальним завданням захисту людей» (Лихачев 2014: 106). Але похід на Грушевського тоді зовсім не обов’язково мав призвести до зіткнення. Як мінімум частина Самооборони, що пішла туди, хотіла не допустити того, що сталося. А от ким були ті «невідомі патріоти», що першими почали кидати піротехніку й битися з поліцією — питання відкрите^[6].

Окремою темою є роль ультраправих у подіях 18—20 лютого в Києві. У своїй відповіді Ліхачов наводить добре відомий факт, що група «С14» сховалася під час розстрілів на Інститутській у канадському посольстві. Напевно можна погодитися з тим, що численні активісти «Свободи» не виступали в ті дні єдиним суб’єктом, а верхівка їхньої партії фактично самоусунулася (що, можливо, було однією з причин високої смертності серед пересічних «свободівців»). Але на чому ґрунтується оцінка ролі «Правого сектора» як незначної? Доказів того, що його члени «действовали на индивидуальном уровне, потерявшись в общей массе протестующих, оборонявших Майдан», він не наводить. Фактично, єдиний аргумент — відсутність у них загиблих. Але чи варто очікувати високої смертності від відносно невеликої мобільної групи, що цілеспрямовано готувалася до ескалації насильства? Прості учасники, що з дерев’яними щитами йшли під кулі, створювали разючу картину для ЗМІ, але на перебіг протистояння в Києві більше впливали ті, хто був готовий чинити опір організовано, зважено й зі зброєю в руках, зокрема вогнепальною^[7]. Звісно, серед таких тоді були дуже різні люди.

Вплив ультраправих на події був розглянутий вище без оцінки, позитивним чи негативним він був. Вважаючи його значним, можна їх вважати «авангардом національно-демократичної революції», наприклад, як це робить ветеран робітничого руху Олег Дубровський^[8]. Можна вважати це ознакою «фашистського путчу». А можна оцінювати й інакше. До цього ми ще повернемось нижче, а поки розглянемо інше питання.

Громадянське суспільство та політичний режим

Повернемось до аргументу про низькі електоральні успіхи українських ультраправих. Іщенко як контраргумент використав порівняння з успіхами ліберальних партій: «Як не дивно, подібний аргумент чомусь ніколи не застосовувався як свідчення “нерелевантності” українського лібералізму, з огляду на вкрай незначну підтримку Демократичного альянсу чи “Сили людей” — певно, єдиних більш-менш відомих партій, що щиро сповідують варіації ліберальної ідеології». В’ячеслав Ліхачов, схоже, вважає це маніпуляцією. На його думку, в цій дискусії не може бути контраргументом те, що «у партій, які ми (на свій смак) позначимо як ліберальні, теж низький результат».

Але ні, не «на свій смак». Сам Ліхачов у своїй статті про участь ультраправих на Майдані цитував політолога Олександра Кинєва, що «партійна система України — це більшою мірою система “лобістських партій” фінансово-промислових груп і регіональних кланів… ніж система “ідеологічних партій”» (Лихачев 2014: 77). Зрештою, теза про те, що «у нас партій нема», вже практично стала загальноприйнятою. Але чомусь часто забувають, що так було не завжди. Перше десятиліття незалежності України в електоральній політиці домінували ідеологічні партії — правоцентристські (передусім «Народний рух України») та «старі ліві» (КПУ й СПУ)^[9]. Ліхачов відмовляється у своїй відповіді обговорювати тему українського лібералізму як таку, що «не має жодного відношення до обговорюваного питання», але потім він пише про «громадянське суспільство, зміцніле за останні роки», що зайвий раз свідчить про те, що все-таки має.

По-перше, ультраправі — це теж громадянське суспільство, і за останні роки цей сегмент громадянського суспільства дуже зміцнів. Досить згадати, що та ж «С14» створила одну з найуспішніших освітніх ініціатив за останні роки (і виграє чималі гранти через неї) — Освітню асамблею. А ще вони проводять арт-терапію для людей похилого віку та багато іншого (наприклад, влаштовують сафарі на людей). Але пишучи про «громадянське суспільство», Ліхачов, очевидно, мав на увазі лише ліберальний сегмент. По-друге, хоча протягом останніх десятиліть у нас панівним став підхід, що громадянське суспільство — це лише неполітичні громадські організації, що мають «контролювати владу», такий погляд є не єдиним. Якщо визначати громадянське суспільство як сукупність добровільних асоціацій, метою яких є не отримання прибутку, то ідеологічні політичні партії також є його частиною, нехай і специфічною. Водночас олігархічні електоральні проекти навряд чи можна сюди віднести саме тому, що головною їхньою метою є використання політики для бізнесу. По-третє, хоча в нас уже понад чверть століття звучить риторика про те, що ми «будуємо громадянське суспільство»^[10] й воно в нас постійно «міцніє», найсильнішим воно було на початку 1990-х років, коли його тільки починали «будувати».

Масштабний суспільний підйом 1989—1991 років втягнув у громадську й політичну діяльність величезні маси людей. З тодішнім розмахом екологічного, робітничого та інших рухів уже ніщо не могло зрівнятися в пострадянській Україні. Бо потім наступив шок 1990-х, зубожіння населення, комерціалізація публічної сфери і розчарування. Протягом наступних десятиліть періодичні політичні струси давали на якийсь час поштовх до розвитку, але загальною тенденцією була атомізація суспільства й зростання суспільної недовіри. І кожне нове покоління все менше цікавилося політикою, ходило на вибори й брало участь в суспільному житті. За цих умов створення нових організацій, а тим паче таких, що існували б за кошт членських внесків, а не зовнішнього фінансування, ставало надзвичайно складним завданням. Звичною картиною стала хронічна неспроможність низових ініціатив вийти за межі 20—30 активістів. До речі, організацію «Донецька республіка», навколо якої в Україні виник цілий міф, також варто віднести до цього типу.

Система ідеологічних партій, згадана вище, була утворена саме в початковий період і значною мірою з колишніх членів КПРС — це стосується не лише СПУ й КПУ, але й НРУ та інших. Але протягом наступних десятиліть економічні та соціальні трансформації призводили до її поступової деградації. Завдяки приватизації та криміналу з’явився соціальний клас, що міг конвертувати свою економічну владу в політичну. Партії потрапляли в залежність від зовнішнього фінансування, і це руйнувало їх. Паралельно розвивалися політичні структури іншого — патрон-клієнтарного типу^[11], що все більше пронизували політичну систему. Розвиток партійної системи протягом цих десятиліть значною мірою можна розглядати як боротьбу двох принципів ведення політики — неопатримоніального та ідеологічного. Вона проходила і всередині самих партій та переважно закінчувалася їхнім розпадом. Політична система все більше підпорядковувалася патрон-клієнтарним мережам олігархів, для яких «основним завданням і змістом політичної боротьби є захоплення і розподіл держави для встановлення контролю над джерелами ренти» (Фісун 2016: 10)^[12]. Ті, хто відмовлявся цьому підкорятися, виносилися на периферію політичного поля. Цьому сприяла й нестача внутрішньопартійної демократії в усіх цих партіях, що полегшувало корумпування верхівки^[13].

Під час Помаранчевої революції з обох боків були структури двох типів. Януковича, крім олігархів, підтримала КПУ, хоча це й спричинило бунт частини комсомолу. У «помаранчевому» таборі були націонал-демократи, долучилася СПУ, але був і електоральний проект Тимошенко. Кар’єра Віктора Ющенка та формування його команди також відбувалися за неопатримоніальною логікою, і тому після його перемоги «зв’язок між бізнесом та політикою виявився ще сильнішим, ніж за часів Кучми» (Смаглій 2006: 156), його політика завдала остаточного удару по націонал-демократичних партіях. Таким чином Україна стала черговим прикладом того, що політичні системи неопатримоніального типу «є не перехідними чи проміжними утвореннями, а навпаки, кінцевим результатом трансформаційного процесу» (Фисун 2010: 162).

"За останні два десятиліття ультраправі виявилися чи не єдиними, хто всупереч основним тенденціям, описаним вище, спромігся розбудувати масову ідеологічну партію, залучити до неї молодь і досягти серйозних електоральних успіхів."

Як це стосується ультраправих, які протягом перших двох десятиліть незалежності України лишалися маргінальною політичною силою? За останні два десятиліття ультраправі виявилися чи не єдиними, хто всупереч основним тенденціям, описаним вище, спромігся розбудувати масову ідеологічну партію, залучити до неї молодь і досягти серйозних електоральних успіхів. Звісно, на основі старої, маргінальної та de facto регіональної СНПУ. Але всі спроби створити нову правоцентристську політичну силу провалювалися (останнім був «ДемАльянс», тепер можна спостерігати, що буде з «Силою людей»). Про невдалі спроби «нових лівих» тут і згадувати не хочеться. Тим часом «Свобода» перехопила частину електорату й активу старих націонал-демократичних об’єднань, зокрема на цьому й виїхала у 2012 році^[14].

Якщо згадати український парламент під час Майдану, то єдиними ідеологічними партіями там були «Свобода» й КПУ^[15]. Обидві, звісно ж, уже були залежні від зовнішнього фінансування й залучені до корупційних схем. КПУ вже давно й небезпідставно називали політичною повією, а в кадровій політиці «Свободи» все сильнішою ставала патрон-клієнтарна логіка, що руйнувало партію зсередини так само, як раніше націонал-демократичні. Ба більше, фінансування центральної сцени Майдану Кривецьким, що Іщенко у своїй статті використовує на підтвердження тези про впливовість праворадикалів, радше треба віднести до олігархічної «складової» Майдану, а не ультраправої. Але те, що ці партії все ще лишалися ідеологічними означало збереження в їхньому ресурсі маси ідейних рядових активістів, можливість антикорупційних бунтів у місцевих осередках КПУ тощо. Це підвищує автономію таких структур у відносинах із зовнішніми спонсорами та водночас обмежує дії партійної верхівки, адже вона має зберігати прихильність не лише електорату (який мало на що може вплинути), але й партійного активу. Якщо в «олігархічних» електоральних проектах гроші витрачаються на оплату роботи «прапороносців» та агітаторів, то в ідеологічних — на розбудову загальнонаціональної структури, індоктринацію неофітів, та просування свого порядку денного. Вибуття КПУ з політичної арени після Майдану й поразка «Свободи» на виборах 2014 року означали те, що у Верховній Раді вперше не стало фракцій ідеологічних партій (лише окремі депутати). Ні за першою, ні за другою, звісно ж, нема чого шкодувати, але відсутність у парламенті нових партій такого типу означала, що перемога Майдану, який виступав проти олігархів, призвела до торжества олігархічної системи. «Демократизація» партійної системи обмежилася кооптацією окремих представників громадянського суспільства до олігархічних електоральних проектів.

Отже, хоча Ліхачов просто відкидає аргумент про ліберальні партії як нерелевантний, на мою думку, він таким зовсім не є. Інша річ, що проти нього також є контраргументи, на які треба знайти відповідь. Найочевидніший із них: однією з головних проблем невеликих ліберальних партій, що перешкоджає їхньому електоральному успіху, є їхня маловідомість. В умовах, коли абсолютна більшість громадян отримує інформацію з телеканалів, що контролюються олігархами, пробитися в інформаційне поле й стати впізнаваними — це одне з найскладніших завдань^[16]. Але ж якраз із впізнаваністю у «Свободи» в 2014 році проблем не було!^[17]

Тут я можу погодитися з оцінкою причин електорального неуспіху «Свободи» після Майдану, яку Андреас Умланд і Антон Шеховцов озвучували ще до президентських виборів 2014 року. Її перемога в 2012 році значною мірою була забезпечена підтримкою прозахідного правоцентристського електорату, який розглядав праворадикалів як найнадійніших опонентів режиму Януковича. Після його повалення «Свобода» стала непотрібною для них, тим паче за півроку перебування при владі та кілька років в органах місцевого самоврядування вона достатньо проявила свою корумпованість. Але таке пояснення, на мою думку, недостатнє.

Посилення націоналістичної риторики й кооптація таких фігур, як Ігор Мосійчук чи Семен Семенченко, до олігархічних електоральних проектів значною мірою задовольняла той запит на націоналізм і мілітаризм, що був. А відповідно, й потреба у праворадикальних партіях знижувалася. Подібно і з поразкою «ДемАльянсу»: його електорат перехопила «Самопоміч». Навіть на місцевих виборах у Києві 2014 року багато тих, хто знав про «ДемАльянс», проголосували за черговий олігархічний проект із хорошою агітацією та привабливим обличчям «європейського» львівського мера, замість того, щоб дати шанс низовій партії.

Поразка ультраправих на постмайданівських виборах, звісно ж, була ударом по них. Ба більше, за деякими критеріями українські ультраправі слабші за своїх колег у деяких сусідніх країнах. Вони й досі не спроможні на ту масову мобілізацію, яку проводять польські праворадикали на Марш незалежності. І навіть сплеск ультраправого насильства за останні півроку не може зрівнятися з тим неонацистським терором, що тривав у Росії наприкінці 2000-х років. Але є одне але. У Польщі одночасно з неонацистськими маршами відбуваються антифашистські контрмітинги. А скільки людей виходило на акції проти «Національних дружин» чи погрому ромів? У Росії в ті роки дійшло до цілої вуличної війни між «фа» і «антифа», доки її не припинила держава. В нас же зараз таке неможливе, бо майже нема кому її вести в умовах домінування ультраправих на вулиці^[18]. До того ж українська держава як бюрократичний та репресивний апарат значно слабша, а нинішня влада значно охочіше йде на співпрацю з ультраправими та менш впевнено себе почуває, ніж її колеги.

Антифашистський марш у Варшаві

У 2011—2012 роках прогресивні студентські протести в Україні за своїми результатами були найуспішнішими в Європі, попри їхню відносну нечисельність, саме завдяки слабкості тодішнього режиму^[19]. Схожим чином українські ультраправі часто можуть сильніше впливати на ухвалення рішень в Україні й мають більше свободи для дій, ніж їхні колеги в Польщі, Угорщині чи Росії. Зокрема, вони можуть обмежувати свободу на мирні зібрання своїх опонентів. Доки їхні дії не суперечать надто інтересам нинішньої влади. Цьому сприяє те, що за одним із критеріїв — силовим — українські праворадикали можуть бути найсильнішими в Європі. Де ще члени ультраправої парамілітарної організації можуть прийти на засідання міськради в балаклавах і змусити ухвалити певне рішення, як це було в Черкасах? Де ще вони мають на руках стільки зброї, як в Україні?

В’ячеслав Ліхачов як доказ того, що «громадянське суспільство міцніє», навів приклад КиївПрайду, який із кожним роком стає все масовішим. Але якщо глянути серйозно, то доведеться визнати, що найсильніший сегмент українського громадянського суспільства за спроможністю на масову мобілізацію — ультраправі^[20]. Це не скасовує переваг ліберального сегмента за іншими критеріями, зокрема наявністю своїх медіа, інтелектуального потенціалу, міжнародних зв’язків тощо. І звісно, ліберальні громадські організації зробили свій внесок у перемогу Майдану, досить згадати ініціативу «ЄвромайданSOS». Але з огляду на все це,  для мене адекватнішою виглядає теза не про «маргінальність» ультраправих, а про те, що ліберали та праворадикали є зараз двома головними крилами українського громадянського суспільства і були стовпами мобілізації Майдану разом з олігархічними опозиційними партіями (Ishchenko 2018). Водночас якщо для лібералів головні джерела фінансування — західні гранти (що ускладнює для них створення партії) і головний важіль впливу на українську владу для них — через Захід, то ультраправі залучають олігархічні фінансові джерела (що їх поступово корупціонує). Попри це, їм вдається лишатися автономною політичною силою, і навіть коли беруть участь у рейдерському перерозподілі майна, вони спроможні висувати свої вимоги, змінювати позицію й використовувати це майно для своїх цілей. Головний важіль впливу для них — вулиця.

Зрештою, є банальний спосіб оцінити, як змінилося співвідношення сил після Майдану — уявити на мить неможливе, що на президентських виборах найближчим часом перемагає кандидат від «Опозиційного блоку». І проти нього починаються масові протести. Наскільки «маргінальними» в них були б ультраправі, навіть попри те, що кількість «їхніх» народних депутатів зменшилась?

В підсумку варто сказати, що на мою думку, у своїй боротьбі з російською пропагандою В’ячеслав Ліхачов систематично применшував вплив тих політичних сил, які зараз маркує як «екстремістські» й говорить про їхню загрозу для української демократії. Причому критикуючи інших за недостатність їхньої методології, він не надто вдається до пояснень, якою ж методологією користується він у своїх експертних оцінках. Тут варто перейти до останнього його аргументу.

Боротьба за символічний спадок і критичний підхід

«Експлуатація символічного спадку Майдану — важливий ресурс. Не думаю, що розумно віддавати його ультраправим, тим більше що це очевидним чином суперечить “академічній правді”», — напевно, варто подякувати Ліхачову за озвучення цієї тези. Адже раніше це можна було прочитати лише між рядків (тоді як інший «аргумент» — «це схоже на російську пропаганду», в нас постійно повторюють). За останні роки до сакралізації Майдану доклалися й чинна влада, й ліберали, й праворадикали, й інші політичні сили, й звичайні люди. Кожен намагається наділити «цінності Майдану» своїм змістом. Але, мабуть, єдине, на чому сходилися всі учасники Майдану, — це необхідність повалення Януковича. Кожен просуває свій образ цієї події для легітимізації себе й своїх політичних цілей. Ультраправі доводять важливість своєї ролі там, щоб збільшити вплив і моральний авторитет. Логічною реакцією ліберальної громадськості на це і є применшування їхньої ролі. Може, варто змінити підхід?

Чого дуже не вистачає в дискусіях та «пригадуванні» Майдану останніх років, так це критичної рефлексії його учасників. Здається, навіть після Помаранчевої революції цього було більше. Щоправда, головний висновок тоді зробили досить простий: треба було не довіряти Ющенку, а тиснути на владу й після перемоги. Розчарування в наслідках попередньої революції, зростання недовіри до всієї політичної системи та певні глобальні тенденції призвели до того, що цей Майдан відбувався інакше. Після його перемоги анексія Криму й початок війни на Донбасі дозволили перекласти всю відповідальність за невдачі й негативні тенденції на «старшого брата». Але далеко не все можна пояснити діями Кремля, і Росія теж не змогла б багато чого зробити, якби тут не було відповідних умов. Саме тому ще важливіше піддати його критичному аналізу, а не боротися за символічний спадок й намагатися його «привласнити» чи долучатися до його сакралізації. Нижче буде скромна спроба такого аналізу.

Ліберальний наратив про Майдан наголошує на самоорганізованості, внеску «простих людей». Основна маса учасників не довіряла «трійці» лідерів, і це оцінювалося багатьма учасниками як позитивне зрушення. Їм справді нема чого довіряти, але високий рівень недовіри унеможливлює нормальну координацію масовим протестом. Недовіра до офіційної опозиції створювала потребу в інших координаційних структурах. Але самоорганізація учасників Майдану протягом грудня зводилася до облаштування місця протесту, а не досягнення перемоги. Ініціативи, що виникали тоді, переважно зосереджувалися на допомозі учасникам масового протесту (наприклад медичній, чи правовій) або ж самообороні вже захопленого простору. Водночас надто багато протестувальників лишалися атомізованими й діяли стихійно, не прагнучи до створення об’єднань. Таким чином, вони автоматично погоджувалися на координацію і представництво їхніх інтересів офіційною опозицією, якій вони не довіряли. Нових стійких структур, орієнтованих на активні наступальні дії, виникло мало, і вони лишалися переважно локальними (яскравим винятком, звісно ж, був Автомайдан). А це критично важливо для перемоги, особливо якщо ви хочете досягти результатів без насильства.

Основні дискусії про тактику боротьби під час Майдану й після нього зводилися до дихотомії «махання ліхтариками» чи «коктейлі Молотова». Значна частина учасників тоді резонно зробила висновок, що танцями й ліхтариками перемоги добитися не вдасться. Але, окрім стояння та коктейлів, був ще варіант активних (зокрема конфронтаційних) дій без застосування насильства. Наприклад, блокування будівель. Тут знов постає необхідність координації. Сказати, що в цей період Майдану такого взагалі не було, не можна. Були спроби блокування адміністративних будівель, університетів. Проте вони були досить слабкими й надто швидко вичерпались. Поступово, паралельно зі спадом активності й ентузіазму мас, протестувальники шукали нових способів координації та боротьби. Можна згадати з’їзд регіональних євромайданів у Харкові, активізацію Автомайдану. Але перехід до насильницької фази 19 січня поховав один із можливих варіантів розвитку подій.

В останні роки перед Майданом у громадських колах все гучніше з крайнього правого флангу політичного спектра звучала думка, що наші проблеми через те, що незалежність нам дісталася да́ром, без крові. А отже, щоб виправити ситуацію, потрібні радикальні дії, має пролитися кров. Протягом Майдану саме активісти таких поглядів послідовно намагалися радикалізувати протест. Уже під час першої масової демонстрації, 24 листопада 2013 року, свободівці влаштували сутичку під Кабміном. Потім був штурм Адміністрації Президента 1 грудня, і поступово ініціатива в цій справі переходила до «Правого сектора». А радикалізація, як уже згадувалося, висувала на передній план саме праворадикалів.

"Насильство практично завжди звужує соціальну базу протесту, надає противникам виправдання для радикальніших дій і може підривати державний апарат."

Ефективність насильницьких дій під час протестів залежить від обставин, і вони справді часто можуть досягти більших результатів, ніж ненасильницькі. Але головна проблема з насильством не в його (не)ефективності, а в «побічних наслідках», які можуть бути страшними. Наприклад, розпад держави або війна. Насильство практично завжди звужує соціальну базу протесту, надає противникам виправдання для радикальніших дій і може підривати державний апарат. Тому важливо враховувати контекст.

Я не знаю, чи була можливою перемога Майдану без радикалізації. Можливо, за тих умов — ні. Але й збереження влади Януковичем після розгону 30 листопада навряд чи було можливим. На відміну від Арабської весни, з якою часто порівнюють Майдан, у нас протестувальники мали справу не зі старим укоріненим авторитарним режимом, а з таким, що тільки намагалися збудувати. І завдання було на порядок легше. Навіть на виборах 2012 року опозиція за пропорційною системою фактично перемогла, ПР отримала більше лише завдяки мажоритарці. Концентрація влади й багатства поступово позбавляла Януковича прихильності олігархів. Після розгону він опинився в ситуації, коли або карає винуватців і втрачає лояльність репресивного апарату, або лишає без відповіді злочин, який тоді засуджувало 74% українців (і схвалювало лише 9%). Якби не в 2014 році, то він би втратив владу в 2015 році. У разі масштабних фальсифікацій повторення подій 2004 року було значно простішим завданням, ніж повалення Януковича в 2014 році. Звісно, до того ще треба було дожити, й режим би протягом того часу вдавався б до репресій. Але від них постраждало б незрівнянно менше людей, ніж від війни.

А тепер варто розглянути наслідки дій ультраправих в іншій площині на одному конкретному прикладі. 8 грудня 2013 року «маргінальні» ультраправі започаткували процес, що став одним із символів Майдану й зрештою був підтриманий лібералами, — «ленінопад». Одразу зазначу, що проблема не саме в поваленні, а в тому, який був контекст, учасники, що вони в це вкладали і що пропонували натомість. Якби пам’ятники радянським вождям у нас валили, наприклад, анархісти як символи системи, що зрадила соціальну революцію, я б сам підтримав, хоч і не є анархістом. Але було зовсім не так.

Громадські активісти демонтують пам’ятник Ю. Коцюбинському та зігують

А найважливіше — наслідки. Для ілюстрації наведу цитату з листа знайомого активіста з Донецька, який він написав того ж вечора: «Була в мене препод філософії. В 2004 році, коли одна виборча дільниця на території, де я навчався давала 104% за Яника, вона, незважаючи на інших і незважаючи на ці відсотки, просто розказувала нам так, як є насправді. Її щімили, давили і т.д. Вона відверто ненавиділа Яника, але притому була якоюсь мірою комуністкою. І зараз вона дала мені декілька волонтерів, включаючи її саму й доньку. Так от, [коли повалили пам’ятник] вона подзвонила і запитала, це провокація???». Якщо ще 1 грудня на Майдані могли говорити, що жіночки, які вважають, що в Радянському Союзі було добре, теж мають вийти на Майдан, то 8 грудня це значною мірою унеможливило.

Участь ультраправих у Майдані поглиблювала регіональний розкол, налаштовувала значну частину населення України проти Майдану й готувала ґрунт для подальших подій. Зазначу, що я, як людина, котра виростала на Донбасі в україномовній і націоналістичній сім’ї, чудово розумію, що «все не так однозначно» і наскільки примітивний стереотип «дві України», «русскоязычный Юго-Восток» і «україномовний Захід» спрощує дійсність. Це окрема цікава й важлива тема з багатьма нюансами, але заперечувати сам розкол безглуздо. Під час Майдану він проявився в тому, що дві частини України по-різному реагували на події. На Півдні й Сході з листопада 2013 по лютий 2014 року зростала підтримка Митного союзу й падала підтримка євроінтеграції, тоді як на Заході й у Центрі — навпаки. Звісно, анексія Криму потім багато чого змінила, розвіявши для багатьох ілюзії про Росію, і настрої хитнулися в протилежний бік.

графіки в [pdf]

Звісно, далеко не лише ультраправі відштовхували значну частину населення Півдня й Сходу від протесту. Проблемою було вже те, що Майдан почався з питання євроінтеграції, що його представляла офіційна опозиція. Це все ускладнювало підтримку, але не могло зрівнятися з впливом праворадикалів, які викликали страх і ворожість. Питання не лише в російській пропаганді, яка їх демонізувала й перебільшувала їхній вплив. Навіть у подачі подій прихильними до Майдану українськими медіа це багатьох відштовхувало. А «правильному» розумінню подій сприяли й місцеві ЗМІ та влада. Наприклад, вони поширювали чутки про «автобуси з бандерівцями», що «їдуть захоплювати ОДА».

Доречно порівняти з подіями 2004 року. Свого часу Ліхачов написав хорошу статтю про використання ксенофобії в передвиборчій кампанії Януковича, але він тоді упустив те, що ксенофобія тоді була з обох боків, а з «помаранчевого» після перемоги Ющенка вона лише посилювалася. На жаль, «виборча кампанія 2004 року та Помаранчева революція відкрили скриньку Пандори політики ідентичності й поглибили регіональний розкол в Україні. Популярні кліше і стереотипи про “фашистську загрозу”, яку становить “націоналістична” Галичина, або ж поняття “денаціоналізованого” Донбасу, що асоціювався з радянською ідентичністю та кримінальною ментальністю, роками отруювали публічний дискурс» (Журженко 2015). Серед «проукраїнської» громадськості лунали лише поодинокі голоси, що говорили про цю проблему, та їх не почули.

Під час подій 2013—2014 року це було проблемою, але водночас треба враховувати важливу відмінність від 2004 року. Помаранчева революція відбувалася під час економічного зростання, і виборці Януковича сподівалися, що в разі його перемоги воно буде продовжуватися. Тому їх було дуже легко налаштувати проти «помаранчевих». Натомість Майдан відбувався в умовах економічного спаду, коли люди вже побачили й президентство Ющенка, й кілька років Януковича. У 2013 році до Майдану той самий моніторинг показував масштабне зростання локальних соціально-економічних протестів, зокрема на захист прав найманих працівників. Настрої людей на Донбасі на початку Майдану були прихильнішими до нього, ніж до Помаранчевої революції. Але протягом зими 2013—2014 тенденція була негативною^[21]. Переконати людей у тому, що «фашист Яценюк» (не кажучи вже про Кличка) позбавить їх добробуту й буде «ущемлять русский язык», було складно. Але «Свобода» сама цьому неабияк сприяла.

Жодні ігри «хто не скаче, той москаль» не могли зрівнятися з кричалками футбольних фанів про «москалів на ножі!», вплив яких зростав із радикалізацією Майдану.  Це гасло звучало й у південно-східних регіонах. Якої реакції на це ви очікували б від людей, які звикли, що коли вони приїжджають у Москву, то вони «хохли», а коли у Львів, то «москалі»?

Коротко кажучи, замість воювати за символічний спадок, краще чесно визнати, що ультраправі були важливою й впливовою складовою Майдану, але однією з. І Майдан значною мірою відбувся за їхнім сценарієм^[22], що уможливило початок війни^[23].

Загрози та перспективи

Усе вищезазначене стосувалося більше минулого, ніж сучасності. На мою думку, люди, думки про минуле яких розходяться, але які погоджуються щодо актуальних проблем, мають шукати можливостей співпраці. Зараз Ліхачов визнає, що праворадикали «становлять реальну загрозу демократичному розвитку українського суспільства». Важливо обговорити, в чому полягає ця загроза та як їй протидіяти.

Як не дивно, але почати треба знову з електоральної політики. В дискусіях про слабкість українських праворадикалів чомусь рідко згадують, що ультраправі партії Центрально-Східній Європі протягом 1990—2010 років показували загалом значно нижчі електоральні успіхи, ніж їхні колеги в Західній Європі (Полякова 2012)^[24]. А потім ми отримали Орбана, Дуду та інші цікаві тенденції в країнах ЦСЄ. Що характерно, Орбан вийшов зовсім не з ультраправого середовища, навпаки — має ліберальний бекграунд. Зараз його й Фідес зазвичай визначають як правоконсеративну силу (і я з цим згоден), але якби їх порівняти, наприклад, з Марін Ле Пен і Національним фронтом, яких часто називають «ультраправими», то велике питання, хто із них би виявився правішим.

Постмайданівську Україну в ліберальних колах часто розглядають як щось позитивніше (у політичному, а не економічному чи правовому плані), ніж сучасні Угорщина й Польща. Україна декларує євроінтеграційні прагнення, тут перемогла «ліберально-демократична революція», вона «рухається в правильному напрямку», тоді як у Польщі й Угорщині перемогли євроскептики, що гостро критикують Брюссель і нагнітають антисоросівську істерію. Але якщо трохи подумати, це порівняння зовсім не видаватиметься таким однозначним. Критикуючи Брюссель, Фідес і ПіС навіть не думають робити жодних кроків для виходу з ЄС, адже розуміють, що це не в їхніх інтересах. Україна ж не є членом ЄС, тому їй доводиться демонструвати хороше обличчя. Як змінили б свою риторику наші політичні сили, якби нас раптом усе-таки прийняли? Цього ми не знаємо. Але можемо спробувати порівняти без критерію «проєвропейськості».

Чинне керівництво держави протягом свого правління проводило концентрацію влади. Воно не може тиснути на громадські організації так, як це відбувається в Росії, але останнім уже доводиться створювати коаліцію на захист громадянського суспільства. Доки у Києві влада забезпечує проведення Маршу рівності, в Сумах звільняють прес-секретарку міської організації БПП за його підтримку, а в Полтаві обласна рада майже повним складом вимагає його заборонити. Тим часом влада все активніше використовує релігію для своєї легітимізації й хоче контролювати інтернет. Перспективні претенденти на президентське крісло не цураються говорити про позитиви «просвіченого авторитаризму». Одна з найбільш проєвропейських фракцій у парламенті подавала законопроект, що суттєво обмежував виборчі права громадян, які проживають на непідконтрольних територіях, після (!) їхньої реінтеграції до України. Перелік можна продовжувати. Зрештою, як слушно відзначав Ліхачов, в Україні представники цілком поміркованих політичних сил дозволяють собі ксенофобські та расистські висловлювання, що на Заході є прерогативою крайнього правого крила політичного спектра (Лихачев 2014: 90—91).

В цій ситуації ультраправі відіграють досить суперечливу роль. Вони одночасно посилюють авторитарні й націоналістичні тенденції в Україні, допомагаючи владі боротися з її опонентами й виконуючи частину «брудної роботи». І водночас вони своїми насильницькими діями підривають державну владу та дискредитують її. В’ячеслав Ліхачов найбільше наголошує на другій проблемі в контексті російської агресії. Але на мою думку, реальну загрозу це нестиме лише у випадку, якщо оживе привид «Третього Майдану», що може зруйнувати цю державу. Наразі ж перший аспект є не меншою проблемою, ніж другий.

"Праворадикали, сприяючи цим тенденціям, експлуатують ореол «героїв Майдану й війни», але в Україні чомусь не надто хочуть говорити про те, що Кремль здобув можливість анексувати Крим значною мірою саме завдяки їм."

Мрії багатьох українських ультраправих про «антиолігархічну націоналістичну революцію», яка закінчилась би встановленням їхньої диктатури, нездійсненні. І єдиний спосіб взяти участь у створенні авторитарного режиму для них — допомогти якійсь із фракцій нашого панівного класу в цій справі. Виправдовування згортання свобод війною й риторика про «необхідність нації згуртуватися» перед російською загрозою виявилися досить дієвими за останні чотири роки. Зважаючи на те, що війна ще невідомо скільки триватиме, не хочеться й уявляти, як далеко це може зайти. Праворадикали, сприяючи цим тенденціям, експлуатують ореол «героїв Майдану й війни», але в Україні чомусь не надто хочуть говорити про те, що Кремль здобув можливість анексувати Крим значною мірою саме завдяки їм^[25]. І дієве виправдання для нової агресії можуть надати лише вони^[26]. Каналізуючи соціальне невдоволення в боротьбу з «чужинцями», «зрадниками» й привидами минулого, ультраправі подають свої дії як шлях до вирішення проблем, хоча в дійсності їх поглиблюють.

Що в цій ситуації робити громадськості? Вбивство, що сталося під час погрому під Львовом, надало нашій владі можливість нарешті продемонструвати міжнародній спільноті, як вона «бореться» з проблемою. Тим більше, що половина винуватців виявилася неповнолітніми. При цьому ЗМІ та влада проігнорували свідчення, що нападники можуть бути пов’язані з партією «Національний корпус», і взялися шукати «російський слід». Ті, хто займався їхнім вишколом, залишилися за кадром, а про те, хто першим подав усім приклад, можуть зараз взагалі забути . Але навіть якщо ця чи наступна влада врешті піде на показове покарання якихось більших карасів, це не вирішить проблему. Як слушно зазначав Ліхачов, репресії можуть бути контрпродуктивними. Безперечно, треба наполягати на розслідуванні злочинів, але головною вимогою швидше має бути припинення співпраці державних силових органів з ультраправими та фінансування їхніх проектів із державного бюджету. А також забезпечення свободи мирних зібрань і свободи слова, для всіх.

Сподіваюсь, я достатньо обґрунтував тезу про співвідношення сил між різними сегментами громадянського суспільства й державою. Здається тут напрошується логічна відповідь, що робити. Але важливо пам’ятати, що ультраправі не причина, а перешкода для діяльності. Україна і весь світ стоять перед великими економічними, соціальними, екологічними та політичними проблемами, які потребують системних рішень і міжнародної солідарності. Громадські організації, що займаються гуманітарною,  екологічною, правозахисною та антикорупційною діяльністю, роблять багато хороших речей, але вони лише «латають діри», коли весь механізм неправильний. Його неможливо змінити без політичної боротьби. Тому нам потрібний масовий антисистемний рух, що перенаправив би зміни у правильне річище. І робітничий рух, який останнім часом на підйомі в Україні, міг би стати одним із головних суб’єктів у такому русі.

Читайте також:

Підприємці політичного насильства: інтереси й тактики ультраправих в Україні (Денис Горбач)

Парамілітарне насильство, капітал і держава в умовах глобалізації (Джасмін Хрістов)

Посилання: 

Журженко, Т., 2015. «Розділена нація? Переосмислення ролі політики ідентичності в українській кризі». В: Histor!ans. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Лихачев, В. 2014. «“Правый сектор” и другие: национал-радикалы и украинский политический кризис конца 2013 — начала 2014 года». В: Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры,  Т. 11. № 2(22). Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Полякова, А., 2012. «Праворадикальні партії в Центрально-Східній Європі: це економіка?». В: Спільне, 5. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Саламанюк, Т., 2015. «Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та Антимайданами». В: Спільне, 9. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Смаглій, К., 2006. «Патрон-клієнтарні зв'язки та президентські вибори 2004 року». В: Україна Модерна, 10. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Тертичний, О., 2014. Перша спроба демократичної будови політичної партії в Україні: Автобіографія української Демплатформи (1990–1991 роки). Документи. Київ: НаУКМА. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Фисун, А., 2010. «К переосмыслению постсоветской политики: неопатримониальная интерпретация». В: Политическая концептология, 4. Доступ 9.07.18 за посиланням:  [link].

Фісун, О., 2016. «Неформальні інститути та неопатримоніальна демократія в Україні». В: Агора, 17. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Шеховцов, А. 2013. «Всеукраїнське об’єднання “Свобода”: проблема леґітимности боротьби за владу». В: Україна Модерна, 20. Доступ 9.07.18 за посиланням: [link].

Ishchenko, V. 2018. “Nationalist Radicalization Trends in Post-Euromaidan Ukraine”. In: Ponars Eurasia. Available 9.07.18 at: [link].