Ніл Девідсон: «Якщо не прагнути свідомо до соціальної революції, не вдасться забезпечити навіть виживання політичної»

Dergunov, Yuriy

Девідсон, Ніл

  • 16 May 2014
  • 3221

Ніл Девідсон — шотландський історик та соціолог, викладач Школи суспільних та політичних наук Університету Глазго. Серед його наукових інтересів — теорії революції та розвитку починаючи з Просвітництва, націоналізм та етнічність, взаємозв’язок капіталістичної економіки та національної держави, крайні праві соціальні рухи; також він зацікавлений у шотландських аспектах усіх цих явищ. Девідсон є автором книжок «Джерела шотландської державності» (2000), «Відкриваючи шотландську революцію» (2003; книжка нагороджена Меморіальною премією ім. Ісаака Дойчера за найкращу англомовну марксистську книжку), «Наскільки революційними були буржуазні революції?» (2012) та збірки статей «Швидко підлаштовуючись під образ минулого» (2014). Нещодавно він закінчив велике дослідження, присвячене з’ясуванню зв’язку неоліберальної трансформації глобального капіталізму зі змінами класової та етнічної свідомості, і зараз готує до публікації книжки «Чим був неолібералізм?» та «Порушуючи всі закони історії: комбінований розвиток, національні держави та неоліберальний капіталізм».

Оскільки ціла низка наукових інтересів Ніла Девідсона зараз мають підвищене значення для України, його думка видається потенційно дуже цікавою для українських читачів та читачок. Питання, поставленні в цьому інтерв’ю, значною мірою узагальнюють Девідсонові дослідження останніх років. Питання були надіслані 28 лютого, а відповіді отримані 2 травня 2014 року.

 

Як Ви можете охарактеризувати повалення режиму Януковича в Україні з точку зору історико-матеріалістичної соціальної теорії?

Революційний процес в Україні ще не закінчився — а те, як ми визначаємо природу революцій, якоюсь мірою залежить від їхніх кінцевих результатів, — але поняття «політичної революції» здається найбільш правильним для окреслення її ймовірного короткострокового результату. Я маю на увазі революцію, яка не міняє фундаментальним чином природу суспільства, його спосіб виробництва. Іншими словами, це не «соціальна революція», а така, що змінює обличчя при владі та, мабуть, поточну природу режиму. Якщо поглянути з іншого боку, можна сказати що політичні революції відбуваються всередині держави, а не трансформують державу. Це не означає, що я обмовляю відвагу або творчий потенціал мас на Майдані чи під час аналогічних революцій — деякі з найбільших подій ХХ століття, як-от мексиканська чи іранська революції, були політичними в цьому сенсі. Йдеться про наслідки, результати, а не процеси.

Чи є Майдан подібним у цьому плані до потрясінь під час Арабської весни, що призвели до зміни режиму?

Дуже сильно: як у плані наявності потенціалу стати соціальними (соціалістичними) революціями, так і в тому, як вони — принаймні на разі — були врегульовані як політичні революції. І політичні революції були ще найкращим результатом, як у випадку Тунісу, адже в Єгипті, наприклад, взагалі відбулася справжня контрреволюція. В обох випадках (тобто в Україні та під час Арабської весни) головною проблемою була слабкість соціалізму — як організаційного принципу, як сукупності ідей, як мети — хоча Ви, безперечно, і так знаєте це краще за мене. Аж до 1980-х років будь-які революційні рухи автоматично «схилялися вліво» — навіть у Східній Європі, де різні революційні рухи, перш за все в Угорщині 1956 року, а також у Польщі, прагнули переважно якоїсь форми справжнього соціалізму. Те, що зараз ми не маємо такого реального становища за замовчуванням, є серйозною слабкістю, на яку ми не зможемо відповісти адекватно, просто сказавши, що робітничий клас зараз є чисельно більшим, ніж будь-коли в історії. Соціалістична свідомість не твориться автоматично самим лише фактом експлуатації — експлуатація лише уможливлює її. Активне втручання організованих соціалістів також необхідне.

Чи є поняття буржуазно-демократичної революції адекватним для характеристики політичних революцій такого плану (і чи було вони колись доречним)?

Я дуже підозріло ставлюсь до цього поняття. Воно мало якийсь сенс до російської революції, яку розглядали як одночасно буржуазну (хоч її й мав здійснити робітничий клас у союзі із селянством) та демократичну революцію (у тому плані, що вона мала встановити парламентський режим за західноєвропейським зразком). Ця концепція не пережила Жовтневу революцію 1917 року, що, як і передбачав Троцький у своїй теорії перманентної революції, призвела до приходу пролетаріату до влади та розвитку подій у напрямку побудови робітничої держави із радянською, а не парламентською демократією. Слідом за придушенням російської революції новою бюрократією, що сталося найпізніше у 1928 році, поняття буржуазно-демократичної революції використовував сталінський режим та його ідеологи для подвійного викривлення дійсності. По-перше, щодо історії: стверджувалося, що кожна буржуазна революція має також бути «демократичною», — а якщо ні, то так звані «завдання» буржуазної революції ще належить завершити (більше про «завдання» див. мою відповідь на п’яте питання). Звісно, демократія безумовно бажана — не в останню чергу тому, що вона підвищує здатність робітничого класу до організації та участі в політичному житті, — але це аж ніяк не необхідно пов’язано з буржуазною революцією. Інший помилковий спосіб використання цього поняття стосувався робітничої боротьби — принаймні, до зовсім нещодавнього часу. У зв’язку з цим була ідея, що кожна революція поза розвиненим Заходом має спершу пройти «буржуазно-демократичну» стадію, а потім невизначений період капіталістичного розвитку під буржуазним парламентським правлінням, перш ніж соціалізм з’явиться на порядку денному. Це також призвело до підриву потенційних соціалістичних революцій зсередини (як в Іспанії 1936 року), або просто було прикриттям для спроб сталіністів встановити власне панування (як у Китаї 1949 року). Історичне значення теорії перманентної революції полягає в тому, що вона запропонувала альтернативу такому баченню. Звісно, зараз більшість колишніх комуністів не вірять, що існує соціалістична «стадія», що виходить за межі капіталізму, і думають, ніби все, що можна зробити, — це зробити капіталізм більш «демократичним».

Яке значення має правильне визначення природи таких подій для політичної стратегії антикапіталістичної лівиці у відповідних країнах?

Це важливо, тому що революціонери мають знати, які наслідки є можливими, і отже — за що вони виступають та заради чого організуються. Епоха буржуазних революцій закінчилася: жовтень 1917 року показав, що навіть там, де існувала докапіталістична держава, було можливо її повалити та розпочати рух у напрямку соціалізму без жодної «буржуазної» стадії. Проте поразка російської революції та отруйні  впливи сталінізму на робітничий клас призвели до того, що аналогічний процес не був успішно пройдений ніде у світі. Так звані «комуністичні» революції були фактично сучасними формами буржуазних революцій, що призвели до встановлення державно-капіталістичних режимів, які впали у Східній Європі та СРСР між 1989 і 1993 роками. Це важливо розуміти, бо якщо ми використовуємо поняття «соціалістична революція», а люди при цьому думають, що ми хочемо відновити сталіністські режими, то ми навряд чи переконаємо їх у необхідності такої революції.  Звісно, я не стверджую, що боротися за менші цілі, ніж повна соціальна революція, немає сенсу — це було б ультралівою дурістю. У ситуаціях, коли у країні панує диктаторський режим або права якимось чином обмежені, революціонери мають боротися, відповідно, за повалення режиму або за реформи. Але справа в тому, що вони мають це робити, прагнучи більших суспільних трансформацій. Як показує приклад Єгипту, якщо не прагнути свідомо до соціальної революції, то не вдасться забезпечити навіть виживання політичної.

Яким є реальний зміст поняття буржуазної революції в марксистській традиції? Якими були головні тенденції в її теоретизуванні? Чи пережило це поняття виклик ревізіонізму ззовні та зсередини марксизму?

Ідея буржуазної революції — хай і не конкретне поняття — передувала марксизму. Її можна знайти вперше в роботі англійського республіканця Джеймса Гаррінтгтона в 1650-х роках, потім у шотландця сера Джеймса Стюарта в 1760-х роках, потім у французького революціонера Антуана Барнава в 1790-х роках; а саме поняття ввів Луї Блан у 1839 році. Цікаво, що мої дослідження показують, що Маркс та Енгельс виводили своє поняття не з цих джерел, а з їхнього розвитку поняття соціальної революції під час їхнього захоплення Гегелем у середині 1840-х років. Плутанина, що супроводжує це поняття, значною мірою завдячує тому конкретному розумінню буржуазної революції, що стало ортодоксальним у соціал-демократії після 1889 року та — особливо — у сталінізмі після 1928 року. Фактично, ця версія брала за зразок французьку та меншою мірою англійську революції і виходила з того, що буржуазні революції передбачають низку «завдань», які маси мають виконати під керівництвом класово свідомої буржуазії. У якості таких завдань зазвичай називали аграрну реформу, національне возз’єднання і, звісно, нашу стара подругу — демократію (див. мої коментарі щодо політичних наслідків цього у четвертій відповіді вище). Ревізіоністи зазначили, що не тільки більшість країн не пройшли через англо-французький досвід — включаючи багато з тих, що як Німеччина, були індустріальними капіталістичними державами, — але й що англійський та французький приклади були значно складнішими та неоднозначнішими, ніж це стверджували більшість сталіністських оцінок. Звісно, ревізіоністи були переважно антимарксистами, але пізніше флангова атака почалася і з більш радикальних джерел, зокрема світ-системної теорії, що асоціювалася з Валлерстайном, з одного боку, та політичного марксизму, що асоціювався з Бреннером, — з іншого. Хоча ці теорії мають цілком відмінні та насправді протилежні позиції щодо походження та природи капіталізму, обидві вони стверджують, що події, про які ми зазвичай думаємо як про буржуазні революції, були насправді просто політичними революціями і що дійсно важливим процесом був розвиток капіталістичних виробничих відносин (для першої теорії) або соціальних відносин власності (для другої). Таким чином, будь-яка теорія буржуазної революції, яку варто захищати, має пояснити, що мають спільного між собою такі різні події як голландське повстання проти Іспанської імперії в XVI столітті, об’єднання Німеччини в XIX столітті та єгипетська революція у ХХ столітті (1952 року). На мою думку, відповідь можна знайти, лише поглянувши на їхні наслідки — іншими словами, на утворення національних держав, спрямованих на накопичення капіталу, — і байдуже, були виконані інші так звані «завдання», чи ні. Цю позицію можна знайти у текстах класичного марксизму — Енгельса про Німеччину, Грамші про Італію, Леніна про Росію, Лукача — у більш загальному плані, але ретельно розроблена вона була (іноді без посилань на класичну марксистську традицію) в роботі Ісаака Дойчера, пізніх (приблизно з 1974 року) творах Крістофера Гілла  про Англію, роботах Джоффа Елі про Німечину, більш загальних роздумах Алекса Каллінікоса та в моїй власній роботі про Шотландію і в книзі «Наскільки революційними були буржуазні революції?».

Який зміст має поняття нерівномірного та комбінованого розвитку, до якого Ви активно звертаєтесь у деяких зі своїх нещодавніх теоретичних досліджень? Чи є поняття нерівномірного та комбінованого розвитку доречним в українському або ширшому східноєвропейському контексті? Якщо так, то як нерівномірний та комбінований розвиток пов’язаний із поточними та перспективними соціальними змінами в цих країнах?

До нерівномірного та комбінованого розвитку йшлося про просто нерівномірний розвиток. Він включає в себе величезну кількість різноманітних проявів, але ключовою є ідея «переваг відсталості»: ідея, що розвиток передбачає залучення розвинених форм технологій, технічних засобів, військового спорядження тощо, а не проходження через усі кроки розвитку, здійснені більш розвиненими попередниками. У цій ідеї немає нічого особливо марксистського чи навіть соціалістичного: уперше цей процес помітили Лейбніц та Тюрго в XVIII сторіччі, потім сер Вальтер Скотт та російські народники в XIX столітті, та зрештою такі різні фігури як Гільфердінг, Грамші та Веблен на початку ХХ століття. Троцький додав до цього поняття «комбінації». Протозакон нерівномірного та комбінованого розвитку Троцький застосував для пояснення умов можливості перманентної революції в царській Росії — так він ставив питання в роботах, написаних під час або безпосередньо після революції 1905 року, зокрема у «Підсумках та перспективах» та «1905». З 1930 року, коли виникло конкретне поняття нерівномірного та комбінованого розвитку зі своєю назвою, що було більшим за набір проникливих, але зародкових спостережень, Троцький почав виділяти аналогічні процеси, а значить і можливість перманентної революції як їх наслідок, у державах іще більш відсталих, ніж Росія. По суті, це поняття має значення там, де індустріалізація та урбанізація увірвались у феодальне або трибутарне 1 суспільство, але це суспільство не може завершити перехід до капіталістичної сучасності, маючи «комбінований» та соціально вибуховий характер, поєднуючи в собі «архаїчне та сучасне». Більшість оцінок нерівномірного та комбінованого розвитку дотримуються головного фокусу думки Троцького та виходять із того, що після падіння великих трибутарних імперій наприкінці Першої світової війни цю теорію можна було застосовувати переважно до тих регіонів світу, які правильніше змальовувати як колоніальні або напівколоніальні, Третього світу та Глобально Півдня. Проте, на мою думку, можна розглядати нерівномірний та комбінований розвиток не просто як процес, обмежений відсталими та нерозвиненими регіонами в контексті структурних нерівностей імперіалізму, а як універсальний наслідок вторгнення капіталістичної сучасності у вигляді індустріалізації та урбанізації. У рамках цього прочитання, всі держави, що пройшли через вплив сучасних фабрик та міст, пережили якоюсь мірою досвід нерівномірного та комбінованого розвитку. Відмінність між Німеччиною або Японією, з одного боку, та Туреччиною або Китаєм — з іншого, була в тому, що перші пройшли через процес нерівномірного та комбінованого розвитку та постали як великі індустріальні держави до того, як імперіалізм почав закріплювати довгострокові параметри розвитку та відсталості. Таким чином, нерівномірний та комбінований розвиток не означає абсолютних просторових відмінностей між Заходом і Сходом або між Північчю та Півднем; радше йдеться про відмінності у тому, якою мірою досвід перших може бути предметом історичних «розкопок», а не соціологічного аналізу. Тому нерівномірний та комбінований розвиток не обов’язково є результатом впливу капіталістичної індустріалізації та урбанізації на докапіталістичне суспільство, а їх відбитком у будь-яких попередньо стабільних аграрних суспільствах, навіть якщо вони вже були підпорядковані капіталістичним законам руху. Тому це поняття є так само доречним для поточних тенденцій у Китаї, як це було в 1920-х роках. Чи є воно застосовним у країнах на зразок України — питання, для відповіді на яке Ваша позиція сприятливіша, ніж моя. Я підозрюю, що ні, оскільки індустріалізація відбулась у період сталінізму 2. Але революції можуть бути викликані й іншими причинами, ніж нерівномірний та комбінований розвиток. В іншому випадку на нас у Європі, де такий розвиток є радше історичним феноменом, чекає вкрай похмуре майбутнє.

Нещодавно відбулося суттєве зростання народної підтримки крайніх правих у деяких східноєвропейських країнах (і в Україні зокрема). Чи відповідає ця тенденція якійсь глобальній логіці? Як поєднані неоліберальна глобалізація та піднесення крайніх правих?

Відбулося глобальне відродження як фашистських, так і нефашистських крайніх правих партій, від Англії до Індії. Частково це є правою реакцією на неоліберальну глобалізацію, зокрема «соціальний» неолібералізм, що зберігає початкову економічну складову, але, принаймні стосовно середніх класів, також протистоїть расизму та різноманітним формам гноблення. Усупереч цьому нові праві обстоюють захист нації та «корінного» населення проти гаданого згубного впливу імміграції в результаті пересування населення всередині ЄС або в більш широкому контексті. Ця форма ультраправого популізму грає на народному невдоволенні, соціальному занепаді та відчуженні від політичних еліт шляхом звинувачення як самих мігрантів (ця форма расизму, звісно, зазвичай є провідним елементом у загальному поєднанні глибоко соціально консервативних чи реакційних позицій), так і «істеблішменту», що нібито дозволяє чужинцям забруднювати чистоту національного тіла. Криза 2007—2008 років надала більшої правдоподібності таким твердженням. Доки ліві не переконають робітничий клас у реальних причинах його проблем, ці партії знаходитимуть підтримку. Ось чому для лівих політиків є абсолютно смертельним злочином проти соціалізму робити навіть найменші поступки антиіммігрантській, антиісламістській пропаганді крайніх правих у боротьбі за голоси. Єдине, чого цим можна досягти, — це додати легітимності аргументам крайніх правих.  Замість цього ліві мають спиратися на масові мобілізації, особливо за участі переслідуваних та віктимізованих груп населення, щоб викривати крайніх правих та надати людям впевненості для опору їм. Одна з причин того, чому у Великій Британії відносно слабкі крайні праві в порівнянні з Францією, — це успішний суспільний рух, організований Антинацистською лігою та рухом «Рок проти расизму» наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років. Важливо розрізняти фашистських та нефашистських крайніх правих, оскільки тактики опору їм будуть різними: у випадку Британії антирасисти фізично зупиняють марші або демонстрації Британської національної партії, але не застосовують цієї тактики до крайньої правої, але не фашистської Партії незалежності Сполученого Королівства — хоча ми, звісно, робили демонстрації проти них.

Яким чином крайні праві політичні партії та рухи пов’язані зі структурними інтересами капіталу? Як можна пояснити спроможність крайніх правих до мобілізації мас?

Класичний фашизм виконав дві послуги для німецького та італійського капіталу у міжвоєнний час: розгромив уже попередньо ослаблений робітничий клас та почав імперський експансіоністський рух на захоплення нових територій. Сучасне значення цього досвіду обмежене в подвійному плані: робітничий клас сьогодні не достатньо бойовий, щоб налякати буржуазію, а держави, у яких фашистські крайні праві стоять найближче до здобуття влади (насамперед Греція), не є імперіалістичними державами, спроможними на континентальне панування, як це було з Німеччиною або навіть Італією. Суть у тому, що в сучасній ситуації все, що залишається, — це ті аспекти ультраправої програми, які є ірраціональними для капіталу, особливо в його поточній неоліберальній маніфестації. Наприклад, імперський націоналізм, який спустили з ланцюга британські консерватори до 1997 року щодо «Європи», існував не тому, що ЄС бодай якоюсь мірою є ворожим до неолібералізму, — цей союз є інструментом втілення неолібералізму, як незабаром можуть на власному досвіді переконатись українці, — а був таким собі ідеологічним відволіканням від нездатності неолібералізму змінити статки британського капіталу. Але націоналізм, накликаний із цією метою, зараз являє собою суттєву перешкоду для британських політиків та державних адміністраторів, які хотіли би просувати стратегію більшої європейської інтеграції, якою б раціональною ця стратегія не була з їхньої точки зору. Найбільше виграла від антиєвропейської істерії крайня права Партія незалежності Сполученого Королівства, і її успіх, у свою чергу, надав сміливості правим у Консервативній партії, — хоч політика, пов’язана з обома цими партіями, є непослідовною. Жоден великий британський капіталіст не хоче полишати ЄС, вони хочуть укласти нову Угоду, але можуть закінчити й референдумом, який на практиці призведе до виходу Британії з ЄС. Аналогічну історію можна розказати і про Чайну партію та її вплив на Республіканську партію в США. Але хоча певні аспекти ультраправої політики суперечать потребам капіталу, з цього не можна робити висновку, що зростання хаосу внаслідок втілення цієї політики піде на користь лівим, навіть опосередковано. Захист системи завжди є головною метою буржуазії, навіть за рахунок тимчасового розладу системи. У ситуації, коли економічний відчай призведе до наростання безладу, крайні праві партії ввійдуть у гру, щоб відвернути увагу від реального джерела соціальних страждань у бік заздалегідь призначених цапів-відбувайлів, — незалежно від того, якою буде ціна з точки зору політики.

Якими є інші суттєві впливи неолібералізму на етнічні та класові ідентичності?

Ідеологія неолібералізму стверджує, що вона «сліпа до етнічності», що ринки не дискримінують (хіба що за багатством та владою). Це може бути справедливо для 1% чи до верхніх шарів нового середнього класу (верхніх 15%), але для всіх інших неолібералізм підвищив етнічну напругу в три способи. По-перше, у конкуренції за різко скорочені бюджетні видатки клопотання про підтримку на етнічних засадах стає альтернативою боротьбі. Широко кажучи, якщо ви можете стверджувати, що з вашою етнічною групою поводяться гірше, або вона в невигідному становищі, ви мусите мати доступ до державного фінансування, зокрема на місцевому рівні, — звісно, це призводить до того, що люди починають розглядати себе в першу чергу з точки зору етнічної належності. По-друге, неолібералізм суттєво підвищує рівні соціальної фрагментації, через що, за браку сильної класової свідомості, чіпляння за певний різновид етнічної ідентичності, нехай і нещодавно винайденої, може стати єдиним способом соціального згуртування перед лицем неприхованої маркетизації людських відносин (і це, звісно, також підживлює крайніх правих). По-третє, неоліберальні режими на Заході грають потрійну роль: формально підтримують мультикультуралізм (принаймні, у Великій Британії та США — ситуація у Франції є дещо відмінною); мовчки заохочують імміграцію для зниження рівня заробітної платні; і водночас засуджують мігрантів як паразитів, що крадуть робочі місця та/або соціальну допомогу — осуд, який, звісно, посилюють крайні праві, як я показав раніше. Неолібералізм не обов’язково послабив класову свідомість, але він послабив представництво робітничого класу через категоричну капітуляцію соціал-демократії та занепад членства у профспілках. Наслідки цього, звісно, перш за все в тому, що для робітничого класу, який зазнає сильної експлуатації та тиску, надзвичайно складно побачити можливість будь-якого альтернативного суспільного ладу. Серед усіх важливих речей, які роблять ліві, — боротьба з пригніченням, встановлення солідарності, розбудова партій та профспілок — мабуть, найбільш важливою, такою, що має включати в себе всі ці напрями діяльності, є необхідність знову стверджувати соціалістичну альтернативу сучасній кризі: стверджувати, як у гаслі 1999 року, що інший світ можливий.

Розмовляв і переклав Юрій Дергунов

Читайте також:

Ліві аргументи на підтримку незалежності Шотландії (Кріс Бамбері)

Взаємозалежність націоналізмів та боротьба за ліву альтернативу (Дан Якопович)

Нація в заголовках, клас у підтексті: робітничий популізм і повернення витісненого в неоліберальній Європі (Дон Калб)

Британська національна партія: засадничі причини зростання правих радикалів, їх сучасна природа і перспективи (Дан Якопович)

Notes:

1. Концепція трибутарного способу виробництва у марксизмі виходить зі збирання данини державою як основної форми привласнення надлишкового продукту правлячим класом такого способу виробництва. Це поняття може як включати в себе феодалізм як різновид трибутаризму (С. Амін, Е. Вульф, Дж. Гелдон), так і вважатися паралельним феодалізму способом виробництва (Дж. Банаджі, К. Вікхем). — Прим. перекл.

2. Аналіз  сучасної ситуації у Східній Європі з позицій теорії нерівномірного та комбіновано розвитку (з дещо іншим формулюванням сутності цього явища) див. у: Фабрі, А., 2014. “Від символу неоліберальної трансформації до безнадійного провалу: Угорщина та глобальна економічна криза”, в: Спільне, 7, с. 82-95. — Прим. перекл.