Нова стара політична реальність України

Тарас Білоус

31 березня 2019 року здійснилася давня мрія української націонал-демократичної інтелігенції: молодь активізувалася, прийшла на вибори й проголосувала за кандидата, який підтримує рух до НАТО та ЄС. Він отримав високу підтримку майже в усіх областях, і завадити його перемозі в другому турі можуть лише надзвичайні обставини. Нарешті нове покоління, що не знало радянського виховання, визначає політичні процеси в Україні. Але замість радості інтелігенцію охопив страх «проросійського реваншу», і вона закликала зімкнути ряди й підтримати опонента Зеленського.

Розповідаючи про ризики, які несе перемога залежного від олігарха коміка й звинувачуючи його в некомпетентності, прихильники чинного президента не помічають загроз, які несе перемога їхнього кандидата. Олігарха, що протягом останніх п’яти років намагався поступово концентрувати у своїх руках владу й перенаправити корупційні потоки на себе. Президента, рівень недовіри до якого б’є рекорди, а його повторне обрання можливе лише завдяки масовим фальсифікаціям чи ескалації насильства. Звинувачуючи незгодних із ними в нераціональності, вони підтримували кампанію Порошенка, спрямовану на нагнітання страху, ненависті та поляризацію суспільства.

Багато українських лівих на виборах традиційно займає позицію «проти всіх». Це логічно, адже в конфлікті різних фракцій панівного класу ми — третя сторона. Хто б не переміг, він буде нашим противником. Але на мою думку, не можна ігнорувати вибори й вдавати, ніби результати ні на що не впливають. Тому напишу свої суб’єктивні думки з цього приводу.

Зміна електорального поля

Вже вдруге за останні п’ять років ми чуємо про кандидата, що об’єднав Україну. Але якщо 2014 року перемога Порошенка була забезпечена падінням явки в південних і східних областях, то цього разу вона трохи вирівнялась і карта стала схожою на «домайданну». На 14% у порівнянні з 2014 роком явка зросла й серед молоді. Втім, загальний показник все одно менший, ніж у першому турі 2010 року (66,78%). Тобто якщо врахувати екстремальні обставини 2014 року, падіння явки з кожними наступними виборами продовжується, а участь Зеленського лише трохи її стримала^[1]. Якби не поява цього «нового обличчя», то показники були б значно гіршими, а після першого туру значна частина виборців, напевно, впала б в апатію, поставши перед необхідністю вибирати між Порошенком і Тимошенко.

Але як бути з «об’єднанням країни»? Невже звичний нам поділ на «помаранчеву» й «біло-синю» частини України нарешті відійшов у минуле? На мою думку, прощатися з ним ще рано. Навіть на цих виборах він чітко проявляється, якщо порівняти результати Бойка+Вілкула з кимось із «помаранчевих» кандидатів.

Проблема виникає лише із Зеленським, який зміг завоювати підтримку значної частини виборців із кардинально різними запитами. Різниця між результатами в областях у нього найменша серед кандидатів. Але його підтримка все-таки розподілена нерівномірно, тому підтримка молоді та протестне голосування — недостатнє пояснення його успіху. На мою думку, заяви про «розмитість» і «нечіткість» його риторики, характерну для популізму, певною мірою перебільшені^[2]. На рівні риторики під час виборчої кампанії Зеленський — «помірковано-помаранчевий» кандидат. Намагання багатьох публіцистів записати його у проросійський табір не мають серйозного підґрунтя. Водночас деякі заяви Зеленського, зокрема про війну на Донбасі, виходили за рамки постмайданного консенсусу. Це одна з причин, чому в протистоянні «помаранчевих» та «біло-синіх» він є радше «центристським». Ще однією причиною цього є «зсув» публічного дискурсу за останні п’ять років в напрямку «геть від Москви».

Анексія Криму й початок війни на Донбасі у 2014 році не лише відрізали значну частину колишнього «біло-синього» електорату, але й вплинули на баланс симпатій із питання «Європейський Союз чи Митний?». Якщо одна частина його радикалізувалася й підтримала сепаратизм, то для іншої старе гасло «дружби з Росією» втратило сенс. Частина з них перейшла у «помаранчевий» табір, а інша частина — «зависла» між двома таборами й 2014 року переважно не прийшла на вибори. Хтось із них міг тоді ситуативно голосувати за Порошенка як найбільш «центристського» з «помаранчевих» кандидатів, але він явно не виправдав їхніх надій своєю радикалізацією. Можливо, саме ці виборці стали однією з частин «ядерного» електорату Зеленського.

На мою думку, доречним порівнянням тут є кампанія Сергія Тігіпка 2010 року, електорат якого в другому турі приблизно порівну поділився між Януковичем і Тимошенко. Саме на карту його підтримки найбільше схожа карта підтримки Зеленського в першому турі. Але якщо Тігіпко невдовзі став міністром в уряді Миколи Азарова (як, зрештою, пізніше зробив і Петро Порошенко), то зараз умови змінилися. Якщо Зеленський переможе, то він радше за п’ять років буде кричати: «Армія, мова, віра», ніж перейде в «біло-синій» табір.

Карта підтримки Зеленського. Автор: easternwestern

Якщо ж порівнювати з попередніми президентами, то у зовнішній та культурній політиці Зеленський радше буде схожим на Леоніда Кучму, ніж на Януковича. Хоча той переміг у 1994 році з гаслами надання російській мові статусу другої державної, саме за його часів найактивніше йшла українізація шкіл. При всій своїй багатовекторності, протягом більшої частини свого десятиліття Кучма був найбільш прозахідним серед тодішніх президентів пострадянських країн. І саме за Кучми ухвалили закон про основи зовнішньої політики зі стратегічним курсом на вступ до ЄС і НАТО. Але завдяки певній амбівалентності в культурній політиці, все це не призводило до таких конфліктів, як у пізніші роки.

Можливо, успіх Зеленського відчинить вікно можливостей для політичних сил, що не вписуватимуться в старий поділ на «помаранчевих» і «біло-синіх». Поляризація минулих років поєднувала різні питання, ніяк не пов’язані між собою. Наприклад, якщо політична сила мала прозахідну позицію, то це вимагало від неї підтримувати героїзацію ОУН і УПА чи хоча б не виступати проти неї. Якщо ж відкидала це, то записувалася в проросійські. Звісно, були політики, що вибивалися з цієї схеми, а за лаштунками відбувалася своя гра, мало пов’язана з цим фасадом, але загальні рамки публічної сфери були такими. Схоже, зараз є достатньо передумов для переформатування політичного поля. Але навіть якщо зміни не будуть значними, перемога Зеленського може сприяти деескалації та зменшенню поляризації в суспільстві.

Авторитаризм і олігархічний парламентаризм

Якщо в культурній і зовнішній політиці доречне порівняння Зеленського з Кучмою, то за іншим критерієм — із Ющенком: найімовірніше, Зеленський буде найслабшим президентом України. Можливо, йому уріжуть повноваження або ж відбудеться перехід до парламентської республіки. Перші півроку він мало на що зможе вплинути, не маючи підтримки в парламенті. А з огляду на нинішній склад Верховної Ради, значної підтримки він там не отримає, на відміну від Порошенка в його перші півроку. Окреме питання: якими будуть дії Коломойського й наскільки Зеленський буде залежним від нього в політиці? Можливо, що активніше й відвертіше втручатиметься перший, то швидше буде танути підтримка другого, від якої залежатимуть результати парламентських виборів.

Навіть успіх партії «Слуга народу» восени не дасть гарантії, що вона буде слухняним інструментом. У 2014 році Порошенко уособлював старі еліти, яким значна частина суспільства вирішила довіритись у критичній ситуації. Тому Порошенко міг брати в партію різних перебіжчиків, не побоюючись електоральних втрат. Ті, хто хотіли «нових облич», голосували за «Самопоміч», досвід якої показує, наскільки нестабільними можуть бути фракції, сформовані нашвидкуруч. А Сергій Лещенко й Мустафа Найєм демонструють чудовий приклад, чим може закінчитися для президента спроба кооптувати до своєї партії відомих антикорупціонерів. Добитися ж електорального успіху без відомих і респектабельних імен хоча б у першій десятці, лише завдяки імені президента, буде важко.

"Навіть представники діджитал-команди Зеленського визнають, що передумовою його успіху була «божевільна впізнаваність» ще до початку виборчої кампанії."

Якою буде роль громадянського суспільства в наступні роки? Успіх Зеленського значною мірою зумовлений тим, що він не брав участі в політиці в попередні роки та зміг осідлати хвилю антиістеблішментських настроїв. Серед усіх кандидатів у його кампанії найбільшу роль відіграли соціальні мережі. Але навіть представники діджитал-команди Зеленського визнають, що передумовою його успіху була «божевільна впізнаваність» ще до початку виборчої кампанії. А цю впізнаваність він здобув завдяки телебаченню, яке в Україні контролюється олігархами. Тому попри високий рівень недовіри до старих політиків, є сумніви, чи зможуть восени повторити цей успіх «низові» партії, як «Сила людей». Але в позапарламентській політиці вони та громадський сектор можуть чинити сильний спротив, і саме тут доречне порівняння з часами Януковича.

Натомість у «великій» політиці й надалі буде переважати вплив олігархів та їхніх політичних проектів. Уже зараз можна прогнозувати, що Петро Порошенко буде намагатися очолити й консолідувати націоналістичну опозицію, а Юлія Тимошенко продовжуватиме розігрувати карту соціал-популізму. Може посилитися вплив «біло-синього» табору, хоч і не так, як багато хто очікує. Попри риторику про «нові обличчя», нашу політику протягом наступних років будуть визначати старі й знайомі нам гравці. І багато чого залежатиме від того, наскільки вони зможуть доходити згоди в умовах відсутності сильного центру, яким були Кучма, Янукович і Порошенко.

Протягом усього пострадянського періоду в Україні періодичні спроби концентрувати владу щоразу провалювалися через слабкість держави та підтримку олігархами зміни режиму, коли той збільшував вимоги до них. З одного боку, це зберігало певний рівень плюралізму й демократичності, а з іншого — перешкоджало раціональнішій довгостроковій економічній політиці. Водночас економічна криза обмежувала можливості Януковича й Порошенка з посилення держави й забезпечення лояльності населення. На жаль, те, що в Україні зберігся більш-менш демократичний режим і те, що Україна має одні з найгірших у світі показників економічного розвитку з 1991 року, — взаємопов’язані факти. Як і те, що статки ста найбагатших українців зростають у 12 разів швидше за ВВП країни.

Війна на Донбасі створила нові стимули для авторитарних тенденцій, але, схоже, вони виявилися недостатніми. Якщо Порошенко залишиться при владі, його режим буде нестабільним. Найімовірніше, влада буде частіше спиратися на позадержавне насильство, як у країнах Латинської Америки. Відставка Авакова, який підтримавши Тимошенко раптом став одним із гарантів чесних виборів, призведе не до розформування «Азову» й «Національних дружин», а до зміни їхнього патрона. Тиск на громадські організації буде посилюватись, як і правоконсервативні тенденції та поляризація суспільства. І попри поширення параної, що після перемоги Зеленського почнуться репресії, минулий рік показав, що збільшення нападів на активістів імовірніше в разі перемоги Порошенка.

На жаль, якщо переможе Зеленський, економічна політика може бути ще гіршою, ніж за Порошенка, але важко передбачити, як вона вплине на рівень життя більшості населення. В будь-якому разі варто бути готовими до протестів проти продовження демонтажу соціальної держави. Але водночас можна очікувати й певної демократизації, розширення плюралізму та зменшення поляризації. Праворадикали ще довго будуть впливовим політичним чинником, але ймовірність того, що центральна влада стане менше їх покривати й «підгодовувати», не така вже й мала. Зрештою, на відміну від правління Януковича та Майдану, перемога Зеленського навряд чи посприяє їхньому підйому. Їхній вплив радше залишиться на тому самому рівні.

Отже, попри запит суспільства на радикальні зміни й нові обличчя та відповідну риторику Зеленського, його перемога, найімовірніше, стане чинником стабілізації системи. А зараз надмірна концентрація влади в поєднанні з поляризацією суспільства й падінням довіри ставить її під загрозу. Результати першого туру вже привели до стрибка оптимізму щодо майбутнього. Якщо переможе Зеленський, можна очікувати традиційного зростання довіри до державних інституцій, а згодом настане черговий спад. Звісно, ті прихильники Зеленського, що очікують від нього радикальних змін на краще, наївні. Але чи наївніші вони за тих, хто 2004 року покладав великі надії на Ющенка? Не думаю.

Що буде після очікуваного розчарування у політиці Зеленського? Десять років тому економічна криза та зневіра в наслідках Помаранчевій революції сприяли підйому і нових лівих, і праворадикалів. На Майдані праві здобули гегемонію, що сприяло поляризації суспільства з культурних і зовнішньополітичних питань. Чи збільшиться протягом наступних років увага до альтернативних способів вирішення соціально-економічних проблем? Чи стане це вікном можливостей для лівих? Сподіваюсь, що так.

NB: Цей матеріал не відображає позицію редакції щодо виборів, а є суб'єктивною думкою автора.

Читайте також:

Концентрація влади та згортання демократії: чи готові ми до єдиної України? (Костянтин Задирака)

Український уряд як точка рівноваги між західним та вітчизняним капіталом (Костянтин Задирака)

Чому Гітлер не був лівим: політичний спектр і науковий підхід (Тарас Білоус)