«Вони просто не хочуть працювати!»: расові стереотипи та протести в США

Gavryshko, Marta

  • 16 June 2020
  • 5743

Марта Гавришко

Нещодавно, проходячи повз групу протестувальників коло Білого Дому, я почула голос білошкірого велосипедиста, який звернувся до них: «Go home!». Його кинулася наздоганяти білошкіра дівчина, вигукуючи вслід ненормативну лексику. Поліцейський, який був неподалік, запитав, що сталося. І вона голосно пояснила, що повинна солідаризуватися зі своїми темношкірими друзями, бо переживає за них і майбутнє своєї країни.

Очевидно, велосипедист належав до критиків протестів, що вибухнули вслід за жорстоким вбивством неозброєного 46-річного афроамериканця Джорджа Флойда, який загинув від рук білошкірого поліцейського 25 травня 2020-го в Міннеаполісі, штат Міннесота. Обурення злочином, в якому багато хто побачив расове підґрунтя, вилилося в масові протести по всій країні, що нині відомі як рух Black Lives Matter. Хоча його поява датується ще 2013 роком, коли три афроамериканки Алісія Гарса, Патріс Коллорс і Опал Тометі створили однойменну організацію, місією якої є викорінення білого супремасизму, а також державного та індивідуального насильства проти чорношкірого населення.

 

 

Подекуди, особливо в перші дні протестів, не обійшлося без погромів, мародерства й побиття людей, зокрема з боку поліції. Спалахи насильства й грабежі у багатьох породили страх, нерозуміння й осуд. Хоча серед винуватців насильства були й білі супремасисти, й ті, хто, ймовірно, сповідує ідею Мартіна Лютера Кінга про те, що насильство — «це мова непочутих».

 

"Риторика про «чорних нероб» на протестах, які «вигадують проблеми», помітна й серед частини українських іммігрантів у США."

 

Поміж численних аргументів, що стійко закріпилися в колах критиків протестів, можна побачити невіру в існування системного расизму у США. Мовляв, індивідуальні випадки існують як рудименти, але ж системний расизм — це міф, створений лівими, марксистами, анархістами, лібералами або ж тими, хто «просто не хоче працювати», тими, хто нібито перекладає провину за свою лінь і неробство на трудовитих [білих], а отже — «успішних» людей, які втілили свою «американську мрію».

Що ж до українського сегмента критиків, то подібна аргументація помітна не лише в колах правиці, яка завзято іншує й дегуманізує афроамериканців, тиражуючи теорії змов, пронизані мовою ненависті, расизмом, антисемітизмом і віктимблеймінгом. Риторика про «чорних нероб» на протестах, які «вигадують проблеми», помітна й серед частини українських іммігрантів у США. Спрощено її суть можна охарактеризувати відомою фразою, яку приписують королеві Франції Марії-Антуанетті: «Якщо вони не мають хліба, то нехай їдять тістечка!». За цією химерною логікою, чорношкірим американцям «ніхто не заважає» здобувати освіту й працювати на благо своєї сім’ї, «треба просто захотіти». Адепти цієї ідеї наголошують, що самі по прибутті у США «не отримали жодних привілеїв», але, не нарікаючи, важко працювали, щоб примножити добробут у чужій країні. Водночас замовчується факт, що й понині білий колір шкіри вже сам по собі є привілеєм в Америці.

 

 

Схожу риторику я вперше почула восени минулого року від свого сусіда в літаку, що прямував з Північної Америки до мого рідного Львова. Дружній хлопець, який представився Віталіком із Сакраменто, радо ділився подробицями свого майже двадцятирічного життя поза Україною. На превелике здивування він виявився виборцем Трампа, попри сумновідому антиіммігрантську риторику й політику останнього. На моє питання про те, чи відчував він колись дискримінацію як українець у США, Віталік відповів приблизно таке: «Коп зупинив мою фуру й почав виписувати штраф. Я намагався пояснити, що було слизько та мене занесло. Але моя англійська не є досконалою, тому він не розумів мене й погрожував, що якщо не замовкну, то ще й заарештує». Додав, що вважає чорношкірих поліцейських назагал лояльнішими до водіїв «іноземного» походження, хоча «бувало по-різному». На запитання про міжетнічні відносини в його рідному місті Віталік відповів, що чорних «не любить», бо вони «стріляють один одного», «торгують наркотиками», «мають щоденні розбірки з поліцією» й «не хочуть працювати».

 

"Чорношкірі в США є першими, кого звільняють в часи рецесії, й останніми, кого наймають під час економічного зростання."

 

Стереотип про «лінивих» і, як наслідок, «бідних чорних» сьогодні «цвіте буйним цвітом» в українських колах, які пильно стежать за сучасною «національною драмою» в США. З одного боку, цей стереотип заретушовує досвід «успішних» темношкірих лікарів, професорів, юристів, айтішників, письменників, політиків, громадських діячів, менеджерів різних ланок. З іншого — знецінює проблему структурних нерівностей і расової дискримінації в американському суспільстві, які уповільнюють соціальні ліфти й не сприяють побудові егалітарного суспільства. Цей стереотип проявляється у фразах на зразок «А хто їм не дає працювати?!», «Звикли сидіти на соцвиплатах», «Ті, хто працює, на протести не ходить». Подібні твердження почасти апелюють до проблеми безробіття у США, що стала закономірним наслідком економічного колапсу через пандемію коронавірусу. Згідно з даними US Bureau of Labor Statistics, ця проблема є більш гострою для чорношкірої спільноти, 16,8 % членів якої (більше трьох мільйонів) у травні були безробітними на противагу 12,4 % білошкірих. При цьому помітна тенденція до поступового скорочення безробіття саме серед білошкірих, особливо — білих чоловіків, для яких загроза втратити роботу під час COVID-19 була найменшою. Сухі цифри підтверджують гіпотезу «Last hired, first fired», згідно з якою, чорношкірі в США є першими, кого звільняють в часи рецесії, й останніми, кого наймають під час економічного зростання[1].   

 

 

Попри те, що безробіття найбільше вдарило по чорношкірих, їх досі не бракує на посадах, які в часи пандемії стали особливо небезпечними. Коли Америка завмерла на карантині, коли більшість офісних працівників/ць перейшли в режим роботи з дому, головний тягар по забезпеченню життєдіяльності країни впав на плечі так званих frontline workers, зокрема працівників продуктових магазинів, супермаркетів і аптек, водіїв, сміттярів, поштарів, працівників будинків опіки й реабілітаційних центрів, медсестер і фельдшерів у госпіталях, серед яких темношкіре населення представлене непропорційно більше в порівнянні з «білим». Наприклад, у США загалом проживає близько 13% афроамериканців, однак станом на квітень 2020 року серед водіїв громадського транспорту їх було 26%, серед працівників соціальних служб і сфери догляду за дітьми — 19,3%, серед медиків — 17,5%, серед працівників на складах — 18,2%. Наголошу, що у квітні в країні щодня від ковіду вмирало не менше тисячі людей, але тут, на відміну від України, не зупинили повністю роботу громадського транспорту, залишаючи можливість для essential travel. Тож щоразу, їдучи своїм «55-м» автобусом, в якому ні разу не бачила за кермом «білих» за пів року користування маршрутом, я спостерігала, як пасажир(к)и тепло вітають і дякують за посвяту водіям і водійкам. 

Це також їм адресовані численні плакати з написами «Thank you!», «Heroes work here!», «Thank you frontline heroes!», які заполонили магазини, узбіччя доріг, околиці лікарень і вікна приватних будинків. Ці плакати готують люди, які, ймовірно, знають, що чорношкірі, згідно з даними American Public Media Research Lab, у 2,3 раза частіше, ніж «білі» помирають від коронавірусу в США. Однією з причин такого дисбалансу є те, що значна частина чорношкірих жінок і чоловіків не змогла перейти на віддалену роботу, продовжуючи щоденно наражати своє життя на небезпеку. І не лише на місцях праці, але й по дорозі до них. Адже близько 19,7% господарств афроамериканців не мають авто (на противагу 6,5% «білих» відповідно), тож вони частіше користуються громадським транспортом, що є місцем підвищеного ризику підхопити вірус.

 

 

Непомірна представленість темношкірого населення в цих професіях, які водночас не є високооплачуваними, відома як occupational segregation. Вона служить однією з причин структурної нерівності в розподілі матеріальних благ у країні, що видно, зокрема, на прикладі расового розриву в оплаті праці чорношкірих і білого населення (black-white wage gap), який показує тенденцію до зростання за останні двадцять років. У 2019 році цей показник становив 14,9%, тоді як у 2000-му — 10,2%, при цьому варто зауважити, що Hispanic-white wage gap навпаки зменшився за вказаний період і становить 10,8% і 12,3% відповідно. Додам також, що black-white wage gap парадоксально збільшується залежно від освіти працівників. Зокрема, у 2019 році білошкірі чоловіки, які мали за плечима лише школу, заробляли в середньому 13,88$ за годину, чорношкірі — 12,32$, що становило 89,3% доходу «білих». Тоді як останній показник серед випускників коледжів становить 77,5% (заробіток білошкірих відповідно складає 35,9$ за годину, а чорношкірих — лише 27,81 $ за годину). Це може свідчити про вертикальну расову дискримінацію.

 

"Вибір імені дитини у афроамериканців часом стає не стільки проблемою смаку, вшанування родичів, традиції, данини моді, як проблемою расизму. ."

 

Як показують наведені цифри, рівень освіти відіграє ключову роль у заробітках американського населення, на відміну від українського контексту. Чорношкірі з дипломом бакалавра отримують більш ніж удвічі вищі зарплати, ніж ті чорношкірі, хто його не має. Але середня річна платня за навчання в приватних коледжах та університетах США становить 70 тисяч доларів (у державних — 25 тисяч), тож далеко не всі можуть туди вступити. І практично нездійсненною ця мрія залишається для тих 20,8 % афроамериканців/ок, які, за даними US Census Bereau 2018-го, живуть за межею бідності на противагу 10,1 % білошкірого населення відповідно (ймовірно, актуальні цифри зросли через економічну кризу). Отже, 30,8% дорослих афроамериканців закінчують коледжі, на противагу 47,1 % «білим». Це означає, що білошкірі мають вищі шанси знайти високооплачувану роботу лише за цим показником.

Серед інших факторів, що впливають на racial pay gap, є місце проживання, глобалізація, місце народження, орієнтація на клієнта, наявність судимості, гендер і дискримінація. При чому остання панує не лише на робочому місці, а вже на етапі його пошуку. Згідно з нещодавнім дослідженням, проведеним за участі Harvard T.H. Chan School of Public Health, 56 % афроамериканців/ок стикалися з дискримінацією при пошуку роботи. Ці суб’єктивні враження підтверджують почасти результати «польового експерименту» Маріанни Бертран і Сендхіл Муллайнатан із National Bureau of Economic Research. Вони надіслали понад 5000 job-applications під різними іменами, які «звучали як білі» або «чорні» (white-black sounding names). Вчені виявили, що на співбесіду на 50% частіше запрошують осіб, в чиїх CV вказані імена, що «звучать як білі». Тому вибір імені дитини у афроамериканців часом стає не стільки проблемою смаку, вшанування родичів, традиції, данини моді, як проблемою расизму. «Зараз я вірю, що коли резюме потрапляє на стіл роботодавців, то вони легко можуть його дискримінувати, бо ж знають, що ця людина афроамериканського походження», — відзначила Вонесса Гуд, для якої іменування дитини було важким рішенням.

 

 

Афроамериканки під час пошуку роботи відчувають подвійну дискримінацію — і як чорношкірі, і як жінки. «Рік після закінчення коледжу був для мене найгіршим роком у моєму житті. Кожного дня я боролася із собою, щоб продовжувати писати. Я не могла просто “мати потенціал” чи бути “гарною”. Гарна — це про білих жінок. Я мала бути з біса екстраординарною, і це мало не зруйнувало мене», — ділиться своїм досвідом журналістка Морган Джеркінс. «Заходячи в офіс, я дивилася як змінювалися вирази обличчя людей, коли вони бачили, що я чорношкіра жінка […] не раз я змінювала тембр голосу і шукала способи зробити комфортним перебування інших біля мене, щоб переконати, що підходжу їм», — наголосила Брітні Олівер, оповідаючи про свій досвід 100 інтерв’ю протягом восьми місяців, які довелося відбути, поки не отримала запрошення на роботу.

 

"20% чорношкірих матерів не беруть участі у наповненні сімейного бюджету, тоді як серед «білих» мам цей показник складає 50%."

 

Але навіть маючи місце праці, чорношкірі жінки живуть за нав’язаним правилом «Працюй більше, отримуй менше». У 2017 році медіанна річна зарплата чорношкірих жінок на повній зайнятості була на 21% нижчою, ніж у «білих» жінок і на 39 % нижчою, ніж у «білих» чоловіків. До того ж афроамериканки заробляють менше, ніж «їхні» чоловіки. Згідно з підрахунками Institute for Women’s Policy Research, за умови збереження сучасної динаміки чорношкірим жінкам доведеться чекати до 2130 року (!), щоб отримувати однакову з чорношкірими чоловіками зарплату. Особливо вразливими є матері, які отримують лише 54 центи від кожного долара, який платять чорношкірим татам — наголошує активістка спільноти «MomsRising» Крістін Роу-Фінкбейнер. Гостроти проблемі додає той факт, що чорношкірі матері більш ніж удвічі частіше за своїх «білих» посестер є єдиними або ж головними годувальницями (breadwinners) своїх сімей. Лише 20% чорношкірих матерів не беруть участі у наповненні сімейного бюджету, тоді як серед «білих» мам цей показник складає 50%. Однак значна частина афроамериканок працює на низькооплачуваних роботах. Зокрема, третина чорношкірих трудівниць зайнята у сфері обслуговування, тоді як серед білих жінок лише п'ята частина працює в цьому секторі економіки. Ця робота є однією з найскладніших психологічно, адже пов’язана з доглядом за дітьми, (психічно)хворими, людьми похилого віку, людьми з інвалідністю, але  платня за неї є однією з найнижчих у країні і складає близько 11$ за годину або й менше. При цьому третина трудящих жінок не має права на оплачуваний лікарняний. Внаслідок того, що більшість низькооплачуваних «гендерованих» посад посідають переважно небілі жінки майже 40% сімей, де головами є афроамериканки (Black female-headed family) живуть у бідності на противагу 30% сім’ям, де головами є білошкірі жінки.

 

 

Расова різниця на ринку праці, в зарплатах і статках у США є промовистим свідченням структурних нерівностей у доступі до ресурсів, подолання яких потребує продуманих, комплексних і тривких заходів. Вона ж частково пояснює гнів і лють тих, які вдалися до злочинних і принизливих практик привласнення чужого майна або ж його знищення під час протестів. Коментуючи дії різних акторів на вулицях американських міст у перші дні «національного болю», чорношкіра Кімберлі Джонс, співавторка роману «I am not dying with you tonight» (2019), що порушує проблему расизму, пояснювала, що серед них варто виділяти власне протестувальників, бунтарів і лутерів. Надмірна увага медіа й публіки до останніх стала, на її думку, джерелом несправедливої критики протестів та огульних звинувачень чорношкірих учасників/ць з боку «любителів порядку» різних мастей. Хоча головними причинами того, що американці/ки масово вийшли на вулиці, є системний расизм і поліцейське свавілля, а не «дармоїдство» й снага «поживитися» за кошт багатих. «Коли нас питають, чому ви палите свої околиці? [Я відповідаю]: «Вони не наші! Ми нічим не володіємо! […] Існує соціальний контракт, який ми усі маємо, згідно з яким, якщо ви вкрадете або я вкраду, то прийде представник влади й вирішить цю ситуацію. Але людина, яка вирішує ситуацію вбиває нас! Тому соціальний контракт поламано»наголосила Кімберлі Джонс.

У дискурсі критики, яку аналізує Джонс, сумочки Louis Vuitton  чи телефони Apple здаються важливішими, ніж «чорні» життя — Джорджа Флойда, 7-річної Айяни Мо’най Стенлі-Джонс, 12-річного Таміра Рейс, 26-річної Бреонни Тейлор, 30-річної вагітної Чарліни Лайлз та ще низки афроамериканських чоловіків/хлопців і жінок/дівчат, які стали жертвами поліцейської брутальності і расової несправедливості. Критики, яка смакує подробиці того Що? було потрощено, винесено, розбито, спалено, але не пояснює Чому? це стало допустимим. Критики, де расові стереотипи й упередження унеможливлюють глибший аналіз механізмів структурного расизму в США, зокрема, у розрізі можливостей працевлаштування, гідної зарплати, охорони праці, соціальних пільг і гарантій для чорношкірих громадян. Критики, що оприявнила не лише брак емпатії, розуміння, самоосвіти, а й (не)латентний расизм серед частини української спільноти, в якому вона немислимо солідарна з багатьма своїми ідеологічними опонентами. 

 

Читайте також:

Протесты в США: страшно, но важно (Александра «Renoire» Алексеева)

Скромное обаяние работорговцев. Почему рушат памятники «отцам нации» (Денис Пилаш)

США: соціалізм знову стає модним (Лора Рем)

Раса: от научной классификации до социального конструирования (Марина Ларіна)

 


Примітки

  1. Kenneth A. Couch, Robert Fairlie. (2010), “Last Hired, First Fired? Black-White Unemployment and the Bisiness Cycle,” Demograprhy, 47(1), 227-247.

Leave a Comment