З 1 січня 2017 року набув чинності новий порядок виплати стипендій. Чергова хвиля критики цієї реформи здійнялася наприкінці місяця, адже студенти вперше отримали грошові нарахування згідно з новими правилами. Отже, що змінилося?
- Було введено рейтинг успішності. Оскільки українське законодавство не передбачило єдиної системи для її визначення, кожен ВНЗ самостійно розробив критерії для складання цього рейтингу. Місце студента у ньому може залежати або виключно від оцінок у заліковці, або ж на 90% від навчальної успішності, а на 10% від інших критеріїв, які встановлює навчальний заклад. Наприклад, від наукової, громадської чи навіть спортивної діяльності.
- Відповідно до цього рейтингу, лише 44% найуспішніших студентів отримуватимуть стипендію, на відміну від попередніх 75%. Якщо раніше звичайна стипендія «для студентів вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації, які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр», «спеціаліст» або «магістр» складала 825 гривень, то тепер — 1100.
- Соціальні стипендії (для соціально незахищених громадян, пільговиків) отримують приблизно 7% студентів.
За логікою Мінфіну, такі зміни мали заохотити студентів до більш старанного навчання: тепер вони конкурують між собою, виборюючи право отримувати стипендію. Реформа відповідає європейським стандартам, у яких, за словами заступника міністра фінансів Сергія Марченка, рівень забезпечення стипендіями в середньому складає 15%. Однак такий розрахунок навряд чи спрацює в Україні. Спробуймо поглянути на ситуацію з точки зору українського студента.
Очима типового студента
Пересічний український студент найімовірніше живе у студентському гуртожитку, в кращому випадку — з батьками. За даними соцопитування Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва (червень 2015), його найбільше хвилює нестача грошей на прожиття (41%) і, як наслідок, можливість працевлаштування у вільний час (35,5%). Він підпрацьовує (так роблять 37% опитаних студентів), або шукає роботу (також 37%). Найпевніше, ця робота не пов’язана з його майбутнім фахом (89%). Цілком можливо, що вона дуже рутинна і низько оплачується (офіціант, роздавач листівок). Якщо пощастило навчатися на бюджеті, то отриманої стипендії вистачає в ліпшому випадку на проїзд і харчування (38%). До речі, вона може складати до 40% його прожиткового бюджету (принаймні, така ситуація у 34% українських студентів).
На що вистачає стипендії українському студенту?
[Складено авторкою за даними опитування Фонду “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва”]
Такий портрет середньостатистичного українського студента спостерігаємо станом на 2015 рік. А тепер уявіть, що половина таких студентів-бюджетників «злетіла» зі стипендії у 2017. У їхньому бюджеті раптово з’явилася дірка у 50% доходу, яку неможливо проігнорувати. Враховуючи цю матеріальну залежність, вони, найімовірніше, не сядуть за підручники, а почнуть інтенсивніше шукати роботу, що аж ніяк позитивно не вплине на якість української освіти.
Частка стипендії у структурі прожиткового бюджету становить:
[Складено авторкою за даними опитування Фонду “Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва”]
Перш за все, проблема в тому, що ані 825, ані 1100 гривень не стимулюють студента старанно вчитися. Час, який можна витратити у бібліотеці, простіше витратити працюючи у другу зміну й отримуючи при цьому на кілька тисяч більше. Пропозиції часткового працевлаштування для студентів на популярних сайтах пошуку роботи (rabota.ua, work.ua, тощо) стартують від 4000 тисяч гривень на місяць (у Києві). Компанії пропонують гнучкий графік роботи, який досить зручно підлаштувати під розклад занять. І це не враховуючи можливості віддаленої роботи, запропоновані як українськими, так і іноземними працедавцями.
По-друге, проведена реформа нівелює реальну вартість отриманих знань порівняно з оцінками, які стоять у заліковці. Ні для кого не секрет, що українська система виставлення балів залишає бажати кращого. 18% українських студентів зізналися, що платили гроші за оцінки, 19% купували реферати, курсові та дипломні. Тобто оцінка за прослуханий курс часто не відповідає реальним знанням студента, однак, саме вона враховується при формуванні рейтингу.
Третя загроза виникає, якщо студент навчається в університеті з реально функціонуючою Болонською системою освіти. Хоча Україна приєдналася до Болонського процесу ще у 2005, наразі ця система справді функціонує лише у кількох університетах. Вона передбачає три типи навчальних предметів: обов’язкові для спеціальності (вивчають усі студенти), варіативні (необхідно вибрати якийсь із цих предметів) і курси на вибір (предмети інших факультетів або спеціальностей, які студент може вивчати, обравши на власний розсуд). Рейтингова система, як вона втілена в Україні, стимулюватиме студента обирати простіші предмети з лояльнішими викладачами, які більш імовірно поставлять хороший бал. Наприклад, замість додаткового курсу статистики соціолог обере «Психологію особистості», адже її викладає менш принциповий викладач або ж сам курс простіший. Прагматичність: отримавши високий бал, не втратиш стипендію.
Врешті-решт, між університетами існує величезна різниця у якості викладання та рівні підготовки студентів. І ті, кого не зарахували у 44% щасливчиків у КПІ, КНУ чи ЛНУ, не отримуватимуть стипендію, будучи, можливо, більш кваліфікованими, ніж стипендіати ВНЗ з низьким рівнем якості освіти.
До того ж, у кожен університет вступають абітурієнти з певним рівнем підготовки та балів. Конкурс на бюджетні місця доволі жорсткий. Як наслідок, різниця між знаннями студентів зовсім невелика, особливо у провідних ВНЗ, де бюджетні місця отримали кращі з кращих. Щось подібне відбудеться з рейтингами стипендіатів — одногрупники буквально «дихають одне-одному в спину». Для прикладу наводжу рейтинг групи третьокурсників одного з київських ВНЗ (стипендію отримали перші 7).
Замість епілогу
Якщо узагальнити суть та наслідки проведеної реформи, то отримуємо характерну для України ситуацію «хотіли як краще, а вийшло як завжди». Банально тому, що в нас досить низький рівень життя, а студенти є однією з найбільш незахищених та вразливих соціальних груп.
Однак у тому, що сталося, не варто звинувачувати виключно Мінфін, Міносвіти чи будь-якого іншого державного актора. Передусім студенти, яких прийнято вважати найбільш активним соціальним прошарком, виявилися недостатньо діяльними, щоб захистити свої інтереси. Наприклад, лише у Києві студентські профспілки організували з десяток мітингів, однією з цілей яких було не допустити запровадження вищезгаданих змін у порядок видачі стипендій. Однак кількість учасників щоразу не перевищувала сотні, і це при тому, що студентів у столиці до півмільйона. Цьогорічна кампанія сягнула свого піку жбурлянням торту в обличчя заступника міністра, але ефект суспільного резонансу виявився недовгим. Історія пропонує більш яскраві приклади активізму. У 2012 молодь запобігла прийняттю скандального «законопроекту Табачника» шляхом об’єднання різних студентських організацій і спільного масового протесту.
Врешті-решт, від студентства залежить те, як розвиватимуться події далі. Адже Мінфін сформулював кінцеву мету скорочення стипендій на рівні 15% отримувачів до 2020 року. І лише адекватна суспільна відповідь може цьому запобігти.