Від кризи перехідного періоду до глобальної кризи: двадцять років капіталізму і трудящі в нових країнах ЄС

Ьозлем Онаран

Вступ

Минуло вже двадцять років з часу переходу країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) від планової економіки до капіталізму. Після початкового шоку перехідного періоду, ближче до кінця дев’яностих років, ці країни почали хвалити як історії успіху. Однак така оцінка не враховувала розбіжності між успіхами в зростанні ВВП та наслідками для робітничого класу. Дана праця аналізує вплив політики перехідного періоду на зарплати, зайнятість, безробіття та розподіл доходів у ЦСЄ після двадцяти років капіталізму, які розбиті на три періоди: 1) криза перехідного періоду; 2) післяперехідне зростання; 3) криза 2008—2009 років.

Від інтеграції країн ЦСЄ в західноєвропейський ринок і подальшого розширення ЄС на схід очікували, що вона дозволить цим країнам в осяжному майбутньому ліквідувати відставання в розмірі ВВП на душу населення. Невдовзі цей оптимізм перетворився на беззаперечну догму, особливо з огляду на те, що будь-яку критику цього процесу хибно сприймали як вихваляння старих, антидемократичних режимів цього регіону. В цих історичних умовах безперечну гегемонію утримувала система поглядів, що просувала неоліберальну економічну політику. Розширення ЄС на схід також було сконструйоване як елемент неоліберальної економічної моделі, що розглядає інтеграцію як розширення ринків і створення нових безпечних і прибуткових територій для руху капіталу, без особливого зважання на соціальну згуртованість (social cohesion). Офіційну політичну лінію ЄС легітимували поширені оптимістичні очікування від вільної торгівлі та потоків приватного капіталу, ґрунтовані на традиційній теорії обміну. На відміну від попередніх етапів розширення, під час розширення на схід бюджет ЄС і обсяг структурних фондів був дуже обмеженим; і, в повній відповідності до неоліберальної системи поглядів, ЄС делегував завдання забезпечити зближення приватним потокам капіталу та міжнародній торгівлі. Такими були об’єктивні умови, за яких нові члени ЄС із Центральної та Східної Європи були вимушені вступити в конкуренцію зарплат і податків заради приваблення капіталу.

Глобальна криза 2009 року та її наслідки для регіону тепер оголили головні недоліки цієї політики, що має небагато інструментів для протидії шоку. Ефект, який неоліберальна політика справила на макроекономічну динаміку, під час глобальної кризи виявився далеко не стабільним, і стало очевидно, що залежність регіону від притоку приватного капіталу є основним джерелом ризиків. Після початкового шоку перехідного періоду та десятиліття реструктуризації всі нові країни ЄС, попри відмінності у траєкторіях їхнього розвитку, тепер розхльобують наслідки інтеграції до нерегульованих ринків капіталу.

Решта цієї праці організована так: друга частина аналізує наслідки для ринку праці та інституційні тенденції в нових країнах — членах ЄС після перехідного періоду. У третій частині йдеться про очікувані наслідки кризи як на макрорівні, так і для трудящих; а четверта робить висновки та оцінює політичне значення.

Трудящі від перехідного періоду до розширення ЄС

Наслідки для ринку праці

Дев’яності почались у ЦСЄ з масштабної перехідної кризи, в рамках якої кумулятивні втрати ВВП коливалися від 13,2% у Чехії до 22,1% у Словаччині, а в Латвії та Литві вони досягли 45%. Таблиця 1 показує середні показники щорічного зростання ВВП, зайнятості, продуктивності та реальних зарплат за різні періоди. Перехідна криза закінчилася відновленням темпів виробництва з 1993—1994 років у країнах Вишеградської групи та Словенії, з 1995—1996 — у країнах Балтії та з 1998—2000 — у Болгарії та Румунії. Але по мірі визрівання процесів переходу до ринку в ЦСЄ почалися драматичні зміни в секторальній структурі зайнятості та зарплат (Havlik and Landesmann 2005; Boeri and Terrell 2002). У цілому, порівняно з доперехідним періодом різко впала зайнятість, зросло відкрите безробіття, відбулося масове випадіння з ринку праці, а нові робочі місця створювалися лише помірно. Зокрема, зайнятість у промисловості знизилася в усіх країнах не лише в перший період перехідної рецесії, а й після рецесії, принаймні до 2004—2006 років. Скромне зростання було в Польщі та Болгарії після 2004 року, у Чехії та Словаччині після 2006 року. Загалом робочі місця, створені в секторі послуг, компенсували негативні ефекти масштабного скорочення промисловості, але навіть під час безперервного зростання у двотисячних нових робочих місць у секторі послуг вистачало лише на те, щоб підтримувати стагнацію показників сукупної зайнятості (Угорщина, Чехія, Румунія) або забезпечити скромне зростання зайнятості в кінці двотисячних (див. Таблицю 1). Рівень зайнятості (відношення кількості працюючих до чисельності населення) залишався доволі низьким — нижчим за 60% в Угорщині, Польщі та Румунії станом на 2008 рік (EUROSTAT 2010). Лише у Словенії, Латвії та Естонії рівень зайнятості трохи перевищував середній для ЄС-15 показник 67,4% — а навіть у порівнянні з найнижчими західноєвропейськими рівнями (не кажучи вже про 74,3% у Швеції) це далеко не успішний показник. Та ще більш вражаючим було би порівняння з повною зайнятістю в доперехідний період. Падіння рівня безробіття в Польщі, Словаччині, Болгарії та Румунії у двотисячних вражає значно менше, якщо врахувати попередній низький рівень зайнятості.

Існує також важлива різниця між чоловічим і жіночим безробіттям: друге є вищим у всіх країнах, окрім країн Балтії та Румунії (ILO 2009). Станом на 2008 рік ця різниця була особливо велика у Словаччині, Чехії та Польщі. Жіноче безробіття вище попри нижчий рівень економічної активності (labour-force participation) жінок, який коливається від 54,8% в Угорщині до 63,4% у Болгарії станом на 2008 рік для всіх жінок працездатного віку (ILO 2010). Лише у країнах Балтії та у Словенії рівень економічної активності жінок перевищує 65%. Масовий вихід із ринку праці на ранньому етапі перехідного періоду був поширенішим серед жінок. Економічна активність населення найбільш працездатного віку (25-54 роки) вища як для чоловіків, так і для жінок, а різниця між жінками та чоловіками цього віку нижча. Це поліпшення показує, що коли хвиля виходу з ринку праці після перехідної кризи завершилася, гендерний розрив у рівні економічної активності також звузився для нового покоління в найбільш працездатній віковій когорті.

Рівень молодіжного безробіття (серед людей у віці 15-24 років) також суттєво вищий, ніж сукупний рівень безробіття (ILO 2009), і сягає 19,9% в Угорщині, 19,0% у Словаччині та 18,6% у Румунії. Відношення молодіжного безробіття до дорослого особливо високе в Румунії, за якою слідують Угорщина, Польща та Словенія.

Боері та Гарібальді (Boeri and Garibaldi 2006) показують, що після 1996 року періоди рецесії призводили до значного скорочення робочих місць, тоді як зростання ВВП не приводило до статистично вагомого створення робочих місць у ЦСЄ-10. Справді, високі темпи зростання виробництва в ЦСЄ після рецесії породжували менше робочих місць, ніж стагнація в інших країнах ЄС (Boeri and Garibaldi 2006). Ізюмов і Вахалі (Izyumov and Vahaly, 2002) виявили нижчий коефіцієнт Оукена (вплив зростання ВВП на динаміку безробіття) в десяти країнах ЦСЄ в післярецесійний період 1995—2000 років порівняно з показником ЄС-15 (-0,526 проти -0,799).

Таблиця 1. Середній річний темп зростання ВВП, зайнятості, продуктивності та реальних зарплат у східних країнах ЄС за субперіодами, 1989—2009 роки.

Інша важлива річ — якість робочих місць, створених у секторі послуг. Одна з головних проблем неоліберального характеру європейської інтеграції все ще полягає в поєднанні зростання ВВП зі збереженим безробіттям і деіндустріалізацією. Хоча тенденція перенесення робочих місць із промисловості до сектору послуг супроводжується підвищенням продуктивності і може спостерігатися також і в розвинених країнах, Райнерт і Каттель (Reinert and Kattel 2004) вказують, що тип деіндустріалізації, наявний у ЦСЄ, якісно дуже відрізняється від повільної «деіндустріалізації» багатих країн, які переходять до наукомісткого сектору послуг. На противагу їм, робочі місця в секторі послуг, що створюються в ЦСЄ, переважно низькокваліфіковані та низькооплачувані.

Показником якості зайнятості є питома вага вразливої зайнятості, обчислена як сумарна кількість працівників сімейних підприємств і самозайнятих у відсотковому відношенні до сукупної кількості працюючих (ILO 2009). Станом на 2008 рік цей показник був доволі високим у Румунії (31,2%), що, зокрема, можна пояснити великою питомою вагою сільськогосподарського сектору, для якого характерна вища частка самозайнятих і неоплачуваних сімейних працівників. За Румунією слідує Польща з 18,9% вразливої зайнятості. У Чехії, Словенії та Словаччині цей показник трохи вищий за 10%; але в Словаччині інші дані демонструють дуже велику (і дедалі більшу) частку неформальної зайнятості в несільськогосподарській економіці (23% станом на 2008 рік: ILO 2009).

Ця невтішна динаміка зайнятості існувала попри масштабні зниження зарплат на початковому етапі перехідного періоду, за яким слідувало помірне, порівняно зі зростанням продуктивності, підвищення зарплат. Перехідний шок супроводжувався різким падінням реальних зарплат протягом перших двох-трьох років: на 39% у Словенії; на 30% у Чехії та Словаччині; на 15% в Угорщині протягом 1989—1991/92; більш ніж на 60% у країнах Балтії протягом 1990—1992/93; і тривале падіння на 70% протягом 1990—1997 років у Болгарії. Таблиця 1 показує середні показники щорічного зростання реальної зарплатні та продуктивності (ВВП на працівника) для цього періоду. Хоча зарплати почали збільшуватись у другій половині дев’яностих, протягом 1994—2000 років реальні зарплати значно відставали від продуктивності в семи з десяти країн, попри сильне зростання ВВП та відкриття для торгових потоків та інвестицій із Західної Європи. Словаччина, Латвія та Румунія є винятками в цей період. Протягом 2000—2007 років зарплати все ще зростали повільніше за продуктивність у Польщі, Словаччині та Словенії. В обробній промисловості це відставання було сильнішим (Onaran 2008). Таким чином, ЦСЄ також втілювала західноєвропейську політику стримування росту зарплат, і зрівняння зарплат між Східною та Західною Європою йшло слабко попри феноменальні поліпшення продуктивності на європейській периферії. Справді, з початком глобальної кризи зростання реальних зарплат уповільнилось у 2008 році в Чехії, Словенії, Угорщині, Естонії та Латвії. Навіть перед кризою, попри сильне зростання зарплат у двотисячних, у Болгарії та Литві реальні зарплати станом на 2008 рік були нижчими, ніж у 1989 році, а в Угорщині та Словенії поліпшення було незначним. Дані вказують на падіння реальних зарплат у країнах Балтії, Угорщині, Румунії та Чехії у 2009 році, що нижче буде обговорено докладніше.

Як наслідок цього помірного зростання зарплат, що відставало від збільшення продуктивності, а також низького рівня зайнятості, частка зарплат у ВВП знижувалась у Словенії, Польщі, Болгарії та Румунії і далі стагнувала в Угорщині та Словаччині (Рис. 1). Єдиний виняток — останні роки у країнах Балтії та в Чехії, коли частка зарплат у ВВП повернулася до пікових показників, які були на початку перехідного періоду; але дані не дозволяють нам порівняти нинішній стан речей із доперехідним періодом. Більше того, як показують прогнози, ця динаміка розвернеться в бік зниження під час нинішньої кризи, що буде більш докладно обговорено нижче.

Тим часом коефіцієнти Джині зросли в усіх десяти країнах ЦСЄ (AMECO database). Низькі коефіцієнти Джині на початку дев’яностих, що варіювалися від 19,4 у Чехії до 25,2 у Польщі, зросли до рівнів 25,4 в Чехії та 34,9 у Польщі. Країни Балтії мають найвищі коефіцієнти Джині в регіоні — вони сягають 36. У Польщі, Словенії, Словаччині та Румунії зростання нерівності тривало безперервно, тоді як в Угорщині та Литві покращення ситуації з рівністю наприкінці дев’яностих знову змінилося на протилежний тренд пізніше.

Режим накопичення в центрально- та східноєвропейських країнах ЄС, за винятком Словенії, сильно залежав від притоку закордонного капіталу із Західної Європи в ключові сектори. Ньольке та Флігентхарт (Nölke and Vliegenthart 2009) визначають цей режим як залежну ринкову економіку і підкреслюють роль транснаціональних підприємств (ТНП). Але в рамках цієї спільної траєкторії залежного розвитку з’явилися подальші відмінності. Беккер і Єгер (Becker and Jaeger 2010) відрізняють режим накопичення, що ґрунтується на залежній індустріалізації, в країнах Вишеградської четвірки (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща) та у Словенії, від режиму, що ґрунтується на залежній фінансіалізації, у країнах Балтії та в південно-східних країнах ЄС (Болгарія та Румунія). У країнах залежної індустріалізації промисловий експортний сектор був двигуном накопичення; але висока залежність від імпорту та вивезення прибутків породили дефіцити поточного рахунку, що перевищували 5% ВВП — за винятком Чехії. Країни залежної фінансіалізації відзначаються високим курсом національних валют, який перешкоджає міжнародній конкурентоспроможності та розвитку промисловості, а також притоками капіталу, які переважно фінансували бульбашки нерухомості (Becker and Jaeger 2010). У цих країнах, за винятком Румунії, зміцнення національної валюти визначав режим фіксованого обмінного курсу, метою якого була стабільність національної валюти. Кінцевим результатом були величезні дефіцити поточного рахунку, що перевищували 10% ВВП, або — у випадку Латвії та Болгарії — навіть 20% ВВП. Зниження зайнятості у промисловості було особливо сильним у країнах залежної фінансіалізації; тим не менш, одними з лідерів падіння сукупної зайнятості разом із країнами залежної фінансіалізації були й Польща та Словенія. Втім, реальна різниця в динаміці зайнятості та економічного зростання за цих двох режимів, а також ризики, пов’язані з залежною фінансіалізацією, стали очевидніші після глобальної кризи, що буде обговорено нижче. Суперечливим фактом для мейнстримних економістів є те, що швидке зростання обсягів експорту та ПІІ при цьому залежному розвиткові не дало сильнішого поштовху для зростання зайнятості. Це правда, що перехідні економіки Центральної Азії, які привабили значно менше ПІІ, демонстрували й значно гірші показники зайнятості та економічного зростання, ніж східноєвропейські країни. Але східні метеори, які були найпривабливішими об’єктами для західноєвропейських ТНП, не могли похвалитися зоряними результатами на ринку праці. Онаран (Onaran 2008) показує, що експорт (до ЄС-15), імпорт (із ЄС-15) і ПІІ не мали значного позитивного впливу на зайнятість в обробній промисловості після перехідного періоду в більшості країн ЦСЄ. Онаран і Стокхаммер (Onaran and Stockhammer 2008) оцінюють вплив ПІІ та зовнішньої торгівлі на зарплати в обробній промисловості в 2000—2004 роках у п’яти країнах ЦСЄ і виявляють, що лише в капіталомістких і кваліфікованих секторах ПІІ мали позитивний вплив на зарплати, а міжнародна торгівля взагалі не мала значного ефекту. Цікаво, що в тривалій перспективі ефект від ПІІ стає негативним, експорт також негативно впливає на зарплати, а імпорт — позитивно. Таким чином, у тривалій перспективі ні ПІІ, ні міжнародна торгівля не мають того ефекту, якого від них очікує традиційна теорія торгівлі. Хоча ТНП в більшості країн, що розвиваються, а також у ЦСЄ зазвичай платять вищі зарплати, ніж місцеві фірми, існує багато анекдотичних свідчень про інші країни, де компанії погрожували переміститися на території з іще нижчими зарплатами, якщо робітники намагатимуться організувати профспілку або домагатимуться підняття зарплат (Burke and Epstein 2001).

Ці висновки могли би здивувати економістів-неокласиків, які мали б очікувати зростання рівня зайнятості та зарплат завдяки лібералізації торгівлі та притоку ПІІ в країни, бідні на капітал у порівнянні з Західною Європою. Близько половини ПІІ в нових країнах ЄС у 1990—1998 роках мали форму придбань, пов’язаних із приватизацією, і реструктуризація колишніх державних підприємств призвела до масштабного скорочення робочої сили (Hunya and Geishecker 2005). У пізніші роки, особливо в обробній промисловості, більшість нових ПІІ були інвестиціями в нові активи; але навіть тоді, попри те, що нові потужності зазвичай підвищували зайнятість, технологічний прогрес також одночасно призводив до звільнень. Більше того, більшість нових робочих місць були створені в секторі послуг — у банківській справі, роздрібній торгівлі та в торгівлі нерухомістю. Безвідносно до початкового типу входження, зараз ПІІ дедалі більше набувають форми реінвестування прибутків — буде видно, що з цього вийде. Окрім прямих наслідків, можна спостерегти й непрямі негативні ефекти ПІІ (Hunya and Geishecker 2005): знищення робочих місць було побічним ефектом того, що іноземні інвестори заміняли традиційних внутрішніх постачальників на імпорт, або наслідком зникнення чи зменшення національних підприємств через посилення конкуренції з більшими і технологічно розвиненішими закордонними дочірніми компаніями транснаціональних підприємств. Таким чином, вплив ПІІ на продуктивність національних фірм був дуже обмеженим, а ефекти в сфері зайнятості, в свою чергу, були слабкими або негативними. Менцінгер (Mencinger 2003) вказує на кілька причин, які можуть пояснювати брак позитивних ефектів у продуктивності (positive productivity spillovers) в ЦСЄ: 1) масштаб імітування обмежений через малий розмір країн (окрім Польщі), де часто одна-єдина компанія представляє цілий сектор промисловості; 2) реструктуризація приватизованої фірми, придбаної ТНП, напевно має супроводжуватися спеціалізацією в рамках виробничого або бізнесового ланцюжка ТНП, що передбачає закупівлю сировини та запчастин у рамках ТНП, а не в місцевих постачальників. Таким чином, поки мікроекономічна ефективність ТНП зростає, його зв’язки з іншими підприємствами можуть обмежуватися, а це може збільшувати дефіцити поточного рахунку. Тоді 3) внаслідок концентрації ПІІ в торговому та фінансовому секторах транснаціональні компанії роблять більший внесок в імпорт, аніж в експорт країни; і 4) великі ТНП часто виштовхують із бізнесу малі національні фірми, тим самим скорочуючи потенційну конкуренцію та створюючи монополістичні або олігополістичні структури.

Більше того, репатріація прибутків ТНП створює довгострокові проблеми з поточним рахунком, як уже було сказано вище. Нарешті, рух капіталу, навіть у формі ПІІ, спричиняє макроекономічну нестабільність унаслідок зміцнення місцевої валюти, а також вразливість перед раптовим розвертанням потоків капіталу. Цей останній пункт було продемонстровано після поглиблення глобальної кризи восени 2008 року. Це не означає, що ПІІ винуваті в тому, що економічне зростання в нових країнах ЄС не супроводжувалося створенням робочих місць, але вказує, що за відсутності систематичної індустріальної політики, спрямованої на структурні зміни та інвестиції в суспільний розвиток (які може фінансувати як держава, так і ЄС), заснований на притоках приватних ПІІ перехід не генерує сильних позитивних ефектів в економіці та не компенсує втрати робочих місць на початку перехідного періоду.

Інститути ринку праці та трудові відносини

На початку перехідного періоду не було навіть дійових осіб, які мали би брати участь у переговорах щодо зарплат. За винятком Польщі, в жодній із цих країн не було незалежних профспілок, і роботодавці також не були об’єднані в асоціації. Приватизація, прямі іноземні інвестиції та вступ до ЄС трансформували трудові відносини (Aquilera and Dabu 2005). Пов’язані зі вступом до ЄС процеси особливо вплинули на роль держави в установленні трудових відносин шляхом прийняття сучасного трудового законодавства, забезпечення права працівників об’єднуватись у профспілки та права на колективні переговори.

Боері та Гарибальді (Boeri and Garibaldi 2006) повідомляють, що мінімальна зарплатня в нових країнах ЄС часто не є обов’язковим порогом, і відповідні норми рідко застосовують у приватному секторі: відношення мінімальної зарплатні до середньої становить близько 30-40%, порівняно з 50% у середньому по ЄС-15. Шрьодер (Schroeder 2002) зазначає, що відношення мінімальної зарплатні до середнього доходу станом на 2001 рік варіюється від 33% у Чехії до 42% у Литві — винятком є Словенія з показником 52%. Коль і Платцер (Kohl and Platzer 2007) стверджують, що періодичні підняття мінімальної зарплатні слугують орієнтиром для розмірів зарплат. Держава часто заохочує тристоронні зустрічі, які, серед іншого, займаються встановленням мінімальних зарплат.

Старі «офіційні» профспілки були чисельними, але мало на що впливали на практиці. Після перехідного періоду їхні лави сильно порідшали. Коль і Платцер (Kohl and Platzer 2007) стверджують, що приватний сектор визначається великими «вільними від профспілок» сферами; а Агілера і Дабур (Aguilera and Dabur 2005) кажуть, що це стосується і транснаціональних підприємств. Галгоці (Galgoczi 2003) розповідає, що транснаціональні підприємства підлаштовують свою політику в галузі зарплат і соціальних пакетів виключно до місцевих умов: навіть деякі великі фірми теж «вільні від профспілок»; відомо про випадки залякувань голів профспілок. Що ж до сили профспілок, то рівень покриття робочої сили колективними договорами дуже низький порівняно з ЄС-15, хоча ступені охопленості працівників профспілками в цих країнах перебувають на порівнюваних позначках (Boeri and Garibaldi 2006). Віссер (Visser 2009) надає дані про охоплення профспілками, колективні переговори й основні рівні переговорів. За винятком Словенії, лише невелика частка працівників охоплена колективними договорами. Скоригований рівень охоплення становить 44% у Чехії і 35% в Угорщині, Словаччині та Польщі. Болгарія, Латвія й Естонія мають навіть нижчі рівні — близько 20-25%, а в Литві цей рівень сягає найнижчої позначки — 12%. Охоплення профспілками значно варіюється: воно найвище у Словенії (41,3%) та Румунії (33,7%), далі йде Словаччина (23,6%), а інші країни перебувають у діапазоні 16-21%. Початок перехідного періоду також відзначився заснуваннями незалежних профспілок і конфліктами між старими та новими профспілками (Schroeder 2004). Сильне суперництво триває у Польщі й Угорщині, тоді як інші країни зазвичай мають одну домінантну профспілкову федерацію та кілька дрібніших.

Мета профспілок була далекою від того, щоб орієнтувати зарплати на темпи зростання продуктивності: Стасек (Stasek 2005: 588) переказує слова чеського профспілкового голови про те, що «процес колективних переговорів був успішним і пройшов добре, і загалом вшанував принцип утримання реальних зарплат на попередньому рівні».

Згідно з індексом координації зарплат Віссера (Visser 2009), у більшості країн переговори щодо зарплат ведуться на рівні підприємства; лише у Словенії та Словаччині існує координація в межах усієї економіки з центральними елементами переговорів або обов’язковість домовлених норм, що нагадує Австрію або скандинавські країни. Словенія явно вибивається з ряду, тоді як Словаччина має більше галузевих елементів переговорів. Румунія підходить під категорію галузевих переговорів, які не встановлюють регулярні моделі для нижчого рівня. Угорщина, Чехія та Болгарія представляють проміжні випадки змішаних переговорів на рівні галузей і підприємств. Усі країни Балтії, а також Польща, мають ринкові трудові відносини з фрагментованими переговорами переважно на рівні компаній.

Багато індикаторів вказують, що новосформовані ринки праці у країнах ЦСЄ доволі гнучкі. Виходячи з панельної оцінки переговорів щодо зарплат у різних галузях обробної промисловості в країнах ЦСЄ, Онаран і Стокхаммер (Onaran and Stockhammer 2008) виявляють, що зарплати дуже гнучкі відносно рівня безробіття. Що стосується гнучкості зайнятості, то Угорщина, Чехія та Словаччина належать до більш «гнучкої» половини країн ОЕСР, згідно з Індексом ригідності законодавства, що захищає зайнятість в ОЕСР (OECD 2004). Індекс ригідності зайнятості в рейтингу Світового банку Doing Business (World Bank 2006) розташовує чотирьох членів ОЕСР із ЦСЄ (Чехію, Польщу, Угорщину та Словаччину, при тому що перша — найгнучкіша) на місцях із п’ятого по дев’яте з-поміж 20 країн, де на шостому місці Ірландія. Таким чином, ригідність зарплат або зайнятості, схоже, не є причиною невтішної динаміки зайнятості.

Криза та наслідки для трудящих

Нові члени ЄС у ЦСЄ сильно страждають від кредитного обвалу та втечі капіталу, а також від потенційних валютних криз, які супроводжують банківську кризу, — хоча останні проблеми в країнах старої європейської периферії зняли з ЦСЄ тавро європейського «субстандарту». Після початкового перехідного шоку та десятиліття реструктуризації ці країни знову будуть розплачуватися за інтеграцію в нерегульовані глобальні ринки. Початковий оптимізм щодо роз’єднання Сходу та Заходу виявився помилкою. Сподівання на м’яку посадку змінилися побоюваннями жорсткої посадки восени 2008 року; «здоровий глузд» ринків перемкнувся з оптимізму на песимізм; а прив’язка до ЄС, здається, допомагає лише до певної міри. Фундаментальна проблема регіону полягала в надмірній залежності від потоків закордонного капіталу, і типовим наслідком цього був економічний обвал після буму — неминучий результат розвертання потоків капіталу. Багато авторів, включно зі мною, вказували на ці ризики, і обвал таки знову трапився (Onaran 2007; Becker 2007; Goldstein 2005). Якби його не викликала глобальна криза, його могли би спричинити традиційні канали очікувань щодо стабільності переоціненого обмінного курсу та високих дефіцитів поточного рахунку. Ігнорування можливості втечі капіталу було політичною рулеткою. Це схоже на ігнорування витоку газу в домі, коли замість полагодити кран, обирають стратегію «поживемо — побачимо». Ринки як остання інстанція не могли відвернути системний ризик, лише відклали його і посилили.

Специфіка цієї кризи в порівнянні з традиційними циклами підйому і спаду на периферії полягає в тому, що ця криза — глобальна, а не регіональна. Вона зародилася в ядрі, але наслідки її для периферії Європи є важчими. Кредитний обвал має глобальний вимір, який робить малоймовірним приток капіталів, що зазвичай слідує після фази спаду. Знову-таки, через глобальний характер кризи експортні ринки різко звузились, і девальвація — звичайний наслідок циклів підйому і спаду — тепер має лише негативні наслідки для балансових рахунків, не маючи позитивного впливу на попит. Програми суворої економії в Західній Європі ще більше загрожують економічному відновленню. Масштаб економічного зростання на кредитах і заборгованості домогосподарств і приватного сектору, переважно в іноземній валюті, також збільшує ризики сильніше, ніж під час попередніх криз, із більш значними соціальними наслідками девальвації.

Сповільнення глобального попиту, звуження притоків ПІІ, втеча портфельних інвестицій, скорочення переказів від заробітчан і кредитний обвал впливає на всі східноєвропейські країни; але ступінь накопичених дисбалансів, серед яких дефіцит поточного рахунку, зміцнення обмінного курсу, бум на ринку нерухомості та приватна заборгованість, номінована в закордонній валюті, визначає різницю в глибині цих процесів між різними країнами. Країни Балтії, Угорщина, Румунія та Болгарія «підставилися» більше, ніж Польща, Чехія, Словенія та Словаччина. Раптове розвертання потоків капіталу мало катастрофічні наслідки для країн залежної фінансіалізації. Латвія та Естонія ввійшли в рецесію вже в 2008 році. Угорщина має деякі спільні риси з країнами залежної фінансіалізації, що зробило наслідки кризи важчими порівняно з іншими країнами Вишеградської групи. В Угорщині публічний сектор, домогосподарства та фірми перевантажені боргами, а дефіцит поточного рахунку був високим протягом тривалого часу. Зокрема, аукціони з продажу державних облігацій зробили цю країну мішенню для спекуляцій і спровокували втечу капіталу ще на ранньому етапі, тож Угорщина однією з перших, разом із Латвією, стала залежною від програми МВФ. Тепер Угорщина страждає від кризи суверенного боргу в Греції та інших периферійних країн єврозони; але навіть Польща, Чехія, Словенія та Словаччина страждають від цих ефектів, а також від уповільнення глобального попиту та зниження притоків ПІІ. Надмірна залежність від експортних ринків і небезпечна спеціалізація на автомобільній промисловості, особливо у випадку Словаччини, але також і Чехії зі Словенією, виявилися великими факторами ризику. Польща переживає лише стагнацію без рецесії, завдяки більш диверсифікованому ринку та великій внутрішній економіці з нижчим відношенням зовнішнього товарообороту до ВВП. Утім, темпи зростання в Польщі пришвидшилися лише в 2006 році, тож економічний бум не встиг ще створити всі відповідні вразливі місця. Як Словаччина, так і Словенія уникли турбулентності валютних ринків, перейшовши на євро; але їхньою проблемою буде перманентна втрата міжнародної конкурентоспроможності порівняно зі східноєвропейськими конкурентами, чиї валюти девальвують. Для уникнення спекуляцій Естонія також готова обрати менше зло, тобто перейти на євро.

Міф про те, що ці країни не матимуть проблем із дефіцитами поточних рахунків завдяки тому, що головним джерелом фінансування дефіциту будуть ПІІ, також виявився помилкою. ПІІ дійсно все ще сильніші за інші потоки капіталу, але притоки ПІІ також сильно зміліли до рівня 2001-2002 років (Hunya 2009). Хоча дефіцити поточних рахунків також знижуються через скорочення імпорту, ПІІ тепер фінансують дедалі меншу частину дефіцитів. Більше того, ПІІ не лише фінансують, але й самі створюють дефіцити поточних рахунків; середній рівень вивезення прибутків для регіону становив 70%; і притоки ПІІ лише дорівнюють або й навіть не дотягують до обсягу репатрійованих прибутків для Угорщини, Словаччини та Чехії (Hunya 2009).

Дев’ять східноєвропейських економік ЄС мали рецесію в 2009 році, єдиним винятком була Польща (див. Таблицю 1). Зайнятість скоротилася, а безробіття значно зросло в усіх країнах, найбільше — в країнах Балтії. Реальні зарплати впали в Чехії, Угорщині, країнах Балтії та Румунії. Програми суворої економії в Угорщині, Румунії та Латвії ще більше посилять тиск кризи. Частка зарплат у ВВП вже впала в Латвії, Угорщині, Польщі та Чехії (див. Рис. 1). Більше того, не можна ігнорувати тривалу рецесію, яка напевне матиме негативний вплив на реальні зарплати та на їх частку в ВВП.

В останній частині Таблиці 1 ми обрахували довгостроковий середньорічний темп зростання ВВП, зайнятості та реальних зарплат протягом останніх двадцяти років переходу до ринкової економіки: враховуючи спочатку рецесію перехідного періоду, а потім глобальну кризу, успіхи у сфері економічного зростання та зарплат далеко не вражають. Зайнятість у кращому разі стагнувала, а в Румунії, Естонії, Литві та Угорщині вона скоротилася порівняно з 1989 роком. Реальні зарплати стагнували в Угорщині та Словенії та навіть упали в Литві й Болгарії. Загалом реальна платня відставала від продуктивності. Єдиною країною, де відбулося значне зростання реальних зарплат, була Румунія, але й там це зростання лише дорівнювало поліпшенню продуктивності. Це не схоже на політично та соціально життєздатний підсумок інтеграції.

Нинішня глобальна криза не призвела до зміни політики розширення ЄС. Інтерес ЄС до нових країн-членів зумовлений інтересами ТНП, зокрема західних банків, і обмежується підтриманням стабільності валюти, а не зайнятості чи доходів населення. ЄС не мав політичної волі створювати інститути та інструменти для єдиного контрциклічного плану стимулювання, а віддав проблеми нових країн-членів на відкуп МВФ, хоча й надав певну фінансову підтримку для запобігання великому обвалу західноєвропейських ТНП в цьому регіоні. Репутація МВФ, підмочена після азіатської кризи, була відбілена за допомогою G20, яка збільшила фінансування МВФ, — але в політиці Фонду мало що змінилося, попри позірно інший дискурс. Страждаючи від утечі капіталу, Угорщина, Латвія та Румунія звернулися до МВФ. Зв’язки з ЄС, завдяки інтересам ТНП, зокрема західноєвропейських банків у цьому регіоні, визначили розмір допомоги, але не її справжній зміст. Як і у випадку криз дев’яностих і двотисячних у країнах, що розвиваються, політика МВФ знову значно суворіша, ніж та, яку він рекомендує західноєвропейським країнам. Кредитна лінія для Польщі без додаткових умов — єдиний новий інструмент, який використав МВФ. У цілому ж Угорщина, Румунія та Латвія мають сильну проциклічну фіскальну політику; фіскальна дисципліна все ще є нормою; а скорочення зарплат у державному секторі та пенсій все ще входить до складу рецептів. У країнах із фіксованим обмінним курсом запобігання девальвації було головною метою, спрямованою на захист іноземних банків, які видавали більшість кредитів в іноземній валюті. Уряди цих країн також не були готові підштовхувати до банкрутства національні фірми та домогосподарства, чия заборгованість була номінована в іноземній валюті, шляхом девальвації. Таким чином, номінальну девальвацію змінила брутальна внутрішня реальна девальвація через скорочення зарплат. У Латвії станом на четвертий квартал 2009 року середня зарплатня впала на 12,1%. Зарплати в держсекторі знизились на 23,7% порівняно з аналогічним періодом попереднього року; а пенсії були урізані на 10%. Разом із підвищенням ставки ПДВ з 18% до 21%, такими були умови, на які латвійський уряд був вимушений погодитися заради другого траншу кредиту МВФ (Gligorov et al. 2009). Уряд проштовхнув урізання видатків і підняття податків сукупним обсягом 1/10 ВВП (Ward 2010). Ціна цієї внутрішньої девальвації — скорочення ВВП на 25% протягом двох років і безробіття на рівні 22,9% у 2009 році. Вона також зрештою переросла в політичну кризу, коли найбільша політична сила Народна партія вийшла з владної коаліції, бо підтримувала зниження податків. В Естонії та Литві також було прийнято рішення про урізання зарплат у державному секторі принаймні на 20% та скорочення соціальних виплат (Gligorov et al. 2009). Таким чином, дисбаланси поточного рахунку були скориговані не через номінальну, а через реальну девальвацію та глибоку рецесію.

Що змінилося протягом цієї кризи, то це те, що тепер МВФ намагається допомагати банкам, списуючи їхні зобов’язання перед кредиторами, щоб підтримати рівень кредитів у країнах, де діє фінансова програма МВФ. Головною відмінністю від Східної Азії та Латинської Америки було покладання на материнські банківські установи на зрілих ринках з довгостроковою стратегією розширення в регіоні, а не на ринкове фінансування через потоки закордонного капіталу. Та лояльність материнських банків до регіону з’явилася не автоматично. Наприклад, спочатку австрійський уряд сказав, що підтримає проблемний Erste Bank, який був у надто вразливій позиції стосовно ризикованих номінованих в іноземній валюті позик, у Східній Європі лише в тому разі, якщо гроші підуть на позики в Австрії, а не на подальшу експансію кредитування на Сході (The Economist 2010). Такий підхід призвів би до того, що кожен окремий банк знижуватиме ступінь своєї вразливості, вимагаючи дострокового повернення кредитів та розпродуючи активи, і до великої валютної кризи, що вдарить і по самих банках. Кілька великих міжнародних гравців із довгостроковими стратегічними інвестиціями на ненасичених нових ринках банківських послуг цього регіону виконали роль посередників, і Європейський банк реконструкції та розвитку очолив «Віденську ініціативу». Надання ліквідності іноземним банкам у Східній Європі з боку ЄЦБ заохотило їх далі фінансувати свої дочірні відділення поза зоною євро. Підтримка МВФ допомогла східноєвропейським центробанкам надати ліквідність банкам із закордонним капіталом, а також невеликій кількості банків із національним капіталом. Та з огляду на глобальну кризу й обвал на ринках оптового кредитування здатність материнських банків підтримувати кредитні буми в регіоні вичерпана, і навіть без подальшого витоку капіталу регіон страждає від глибшої рецесії, ніж на Заході без минулих витоків капіталу. Спекуляції навколо суверенного боргу Греції створюють особливо сильні обмеження ліквідності для грецьких банків та їхніх дочірніх структур у Болгарії та Румунії; наростають також проблеми з фінансуванням і в інших європейських материнських банків. Девальвація валюти або рецесія призведе до зростання кількості прострочених кредитів і ще сильніше вплине на ставлення материнських банків до східних «дочок». У Латвії навіть без девальвації одна п’ята боргу є простроченою внаслідок рецесії (The Economist 2010). Хоча прострочені позики й не призведуть до колапсу західних банків, вони розмиють їхні захисні буфери та зроблять свій внесок у стагнацію кредитування й економічної активності в регіоні.

Іще одна особливість цієї кризи у східних країнах ЄС порівняно з попередніми кризами в країнах, що розвиваються, полягає в помірному масштабі й темпах девальвації. Країни з плаваючим валютним курсом були дещо зачеплені (навіть такі, як Польща), але досі в них не було повного обвалу: обмінний курс знизився лише на 20-30% в Угорщині, Польщі та Румунії, трохи відновившись потім, а в країнах Балтії та Болгарії досі тримаються фіксовані валютні прив’язки. Утримання проблематичних прив’язок вимагало доволі великих обсягів зовнішньої допомоги порівняно з масштабами економіки. Західноєвропейські банки, що працюють у регіоні (зокрема, шведські в країнах Балтії та австрійські в Болгарії), та їхні «рідні» уряди чинили тиск, щоб уникнути девальвації, побоюючись високих рівнів прострочення кредитів, що знизило би їхню прибутковість. Місцеві уряди також підтримують прив’язки. Але збереження цього переоціненого фіксованого обмінного курсу в рамках нинішньої політики довелось оплатити дуже глибокою рецесією та дефляцією, щоб викликати реальну девальвацію, а механізмом тут були масштабні урізання зарплат, як можна побачити на прикладі Латвії.

З іншого боку, некерована девальвація після валютної кризи, що відбулася б за ринковим механізмом, також призвела би до дуже тяжких наслідків, як під час азіатських або латиноамериканських криз. Причиною є інфляційні наслідки швидкої девальвації після валютної кризи. У залежних від імпорту країнах, що розвиваються, девальвація має сильний вплив на внутрішні ціни внаслідок зростання вартості імпортних виробничих факторів, а робітникам під час серйозної рецесії та високого безробіття неможливо індексувати зарплати відповідно до рівня інфляції (Onaran 2009). Поки що протягом цієї кризи не лише був помірний рівень девальвації, але й її вплив на інфляцію був обмежений глобальним дефляційним фоном та зниженням цін на сировинні товари. Та будь-яка проблема на периферії Східної чи Західної Європи або в інших країнах, що розвиваються, — спекулятивні атаки на суверенний борг та втеча капіталу — може дуже легко знову запустити ефект доміно й тиск на валюти Східної Європи.

Встановлення обмежень на виведення капіталу або керована девальвація навіть не згадуються в дискусіях у МВФ чи ЄС. Цю мовчанку порушила нещодавня замітка IMF Staff Position Note про обмеження на ввезення капіталу для стримування впливу на валютний курс (Ostry et al. 2010); але зараз, коли за бумом уже настав спад, це не допомагає.

Підсумки та політичні висновки

Притоки ПІІ до країн ЦСЄ були каналами, навколо яких будували більшість оптимістичних очікувань щодо наздоганяння Заходу. Та виходить, що ПІІ без систематичної індустріальної політики ПІІ не дають того, чого очікує від них мейнстрімна економічна політика. На противагу загально прийнятим поглядам, ПІІ та зовнішня торгівля не обов’язково несли з собою позитивні зміни для трудящих у східноєвропейських країнах. Сукупний рівень зайнятості стагнував або навіть трохи знизився на тлі значного скорочення робочих місць у промисловості. Скромне зростання зарплат сильно відставало від феноменального підняття продуктивності. Простий розрахунок на потоки приватного капіталу, як виявилося, не веде до егалітарного розподілу доходів. Так само шокуючим відкриттям для багатьох економістів буде той факт, що міжнародна торгівля не приводить до збільшення частки зарплат у ВВП економік із надлишком праці (labour-abundant) в ЦСЄ. Більше того, глобальна криза призвела до зниження зайнятості в усіх країнах, а реальний рівень зарплат уже почав знижуватися в Угорщині, країнах Балтії, Румунії та Чехії.

Попри ці неприємні факти, в процесі розширення ЄС усе ще домінує брак серйозної політики в сфері загальноєвропейської соціальної згуртованості (social cohesion). Оскільки зростання зарплат у нових країнах ЄС відстає від зростання продуктивності, конвергенція рівня зарплат із західними показниками йде доволі повільно. Глибина кризи в деяких із цих країн не лише вповільнить конвергенцію, а й ще сильніше поглибить розрив у рівні зарплат. Нинішня глобальна криза також ніяк не змінила політичну позицію. Політика ЄС щодо країн ЦСЄ визначається інтересами ТНП й обмежена дотриманням стабільності валюти, а не рівня зайнятості та доходів. Як Захід підтримає Схід у протидії кризі (і чи зробить він це) — буде важливим критерієм політичної надійності ЄС.

У європейському контексті трудящі в старих і нових країнах ЄС мають більше точок дотику, ніж ті, про які говорять. Координація процесів у рамках колективних переговорів необхідна для уникнення політики процвітання за рахунок сусідів і нейтралізації загроз перемістити виробництво з боку роботодавців, які намагаються протистояти вимогам профспілок. Координування інституційних рамок переговорів щодо рівня зарплат, фундаментальна корекція зарплат як на периферії, так і в ядрі так, щоб вони повністю віддзеркалювали зростання продуктивності протягом останніх трьох десятиліть, а також розроблення загальноєвропейських рамок мінімальної зарплатні та скорочення робочого часу — єдина альтернатива, яка здатна знову переформатувати базові умови в бік більшої справедливості для трудящих. Зі зрозумілих причин переконати трудящих на Сході, що низька зарплатня не є перевагою та єдиним способом залучення приватних інвестицій із Заходу, можна лише в разі наявності систематичної політики ЄС у напрямі регіональної конвергенції та соціальної згуртованості. Регіональну конвергенцію мають підтримувати бюджетні трансферти та державні інвестиції для підвищення продуктивності в бідних регіонах. Індустріальна та технологічна політика має розставляти пріоритети для інвестування та визнавати важливість державних інвестицій для досягнення цих цілей. Регіональний та міжнаціональний розподіл цих інвестиційних програм має ґрунтуватися на динамічних довгострокових цілях, а не на статичних конкурентних перевагах. Більше того, потрібно розробити європейську систему допомоги безробітним, яка перерозподілятиме ресурси з регіонів з низьким рівнем безробіття до регіонів із високим рівнем. Це вимагає великого бюджету ЄС, фінансованого за рахунок загальноєвропейських прогресивних податків.

Найважливішою перешкодою на шляху будь-якої прогресивної економічної політики в Європі сьогодні є спекулювання державним боргом і прагнення держав задовольнити фінансистів. Публічні фінанси слід звільнити за допомогою дефолту по боргах як на периферії, так і в ядрі. Це потрібно координувати на рівні ЄС у рамках ширшої політики публічних фінансів, щоб відповідально оплатити втрати від кризи та розвернути в протилежний бік механізми, що її породили, — тобто перерозподіл в інтересах капіталу. Це передбачає дуже прогресивну, координовану на рівні ЄС систему оподаткування, при чому не лише доходів, але й багатства, підвищення ставок податків на прибуток, на спадщину, а також на фінансові транзакції.

Ще один важливий факт, який став більш очевидним після глобальної кризи, полягає в тому, що відкритість капітального рахунку породжує турбулентність і структурні дисбаланси, тож життєво необхідним є управління капіталом (capital controls) та фінансове регулювання. Та цього недостатньо. Криза показала, що великі приватні банки зловживають своєю перевагою «надто великих, щоб збанкрутувати». Але викликом є фінансування соціально бажаних нових інвестицій, наприклад в енергетичний сектор. Потрібно збудувати державний (public) банківський сектор, де робітниці та інші зацікавлені особи брали би участь у процесі прийняття рішення, а рахунки були би прозорими.

Схожий підхід необхідний і в політиці валютного курсу. У Східній Європі прямий перехід від курсової прив’язки до євро, як в Естонії, або наполягання на збереженні переоціненого прив’язаного курсу, як у Латвії, Литві та Болгарії, є ігноруванням потреби в масштабній корекції обмінного курсу. Девальвація, яку проштовхують ринкові сили, мала би руйнівний ефект, але його можна уникнути за допомогою управління капіталом, реструктуризації боргу та керованої девальвації з обмеженням зростання цін. Для уникнення негативних наслідків девальвації для обтяжених боргами домогосподарств і фірм борги, номіновані в іноземній валюті, мають бути конвертовані в місцеву валюту за поточним обмінним курсом, а тягар девальвації має бути перекладений на приватні банки країн ядра. Так само для уникнення інфляційного ефекту девальвації на платоспроможність населення можна ввести обмеження цін.

Нарешті, після двадцяти років капіталізму в східноєвропейських країнах і посеред глобальної кризи неоліберальної моделі настав час обговорити ефективні та соціально бажані альтернативи механізмам прийняття рішень в економіці та винести позитивні уроки з негативного досвіду антидемократичного механізму планування і нестабільного ринкового механізму. Ця криза закликає до масштабної зміни процесу прийняття рішень у напрямі полегшення координації важливих рішень в масштабах усієї економіки. Це, в свою чергу, вимагає громадської власності, а також участі й управління зацікавлених осіб (працівниць підприємств, споживачок, регіональних представниць тощо) у критично важливих для суспільства секторах — банківському, енергетичному, інфраструктурному, в секторі нерухомості, в пенсійній системі, в освіті та охороні здоров’я. Сполучення демократії, участі та планування для уникнення короткозорості, нестабільності та нерівності вимагатиме мобілізації нашої колективної здатності творити для подолання нинішніх кричущих проблем за допомогою демократичної соціалістичної альтернативи для ХХІ століття.

Подяки

Авторка вдячна Джейн Харді та учасникам дискусії «Трансформація пострадянських економік двадцять років потому», організованої Європейською асоціацією еволюційної економіки та проведеної у Хертфордширі 9-10 жовтня 2009 року, за їхні коментарі та пропозиції.

Переклав Денис Горбач

Перекладено за: Özlem Onaran. From transition crisis to the global crisis: Twenty years of capitalism and labour in the Central and Eastern EU new member states

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПОТОПАЮЧИ В БОРГАХ (Андрея Живковіч)

ПІСОК КРІЗЬ ПАЛЬЦІ: ОФШОРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ (Олексій Вєдров)

НОРМА ПРИБУТКУ — ЦЕ КЛЮЧ (Майкл Робертс)

ЩО ЛЕЖИТЬ В ОСНОВІ ВЕЛИКОЇ РЕЦЕСІЇ (Ендрю Кліман)

Посилання

Aguilera, R. and Dabu, A., 2005. Transformation employment relations systems in Central and Eastern Europe. In: Journal of Industrial Relations, 47(1), pp. 16-42.

Becker, J., 2007. Dollarisation in Latin America and Euroisation in Eastern Europe: Parallels and differences. In: Becker, J. and Weissenbacher, R. (eds.) Dollarization, Euroization and Financial Instability. Marburg: Metropolis-Verlag.

Becker, J. and Jaeger, J., 2010. Development trajectories in the crisis in Europe. In: Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 18(1), pp. 5-27.

Boeri, T. and Garibaldi, P., 2006. Are labour markets in the new member states sufficiently flexible for EMU? In: Journal of Banking and Finance, 30(5), pp. 1393-1407.

Boeri, T. and Terrell, K., 2002. Institutional determinants of labor reallocation in transition. In: Journal of Economic Perspectives, 16(1), pp. 51-76.

Bohle, D. and Greskovits, B., 2007. Neoliberalism, embedded neoliberalism and neocorporatism: Towards transnational capitalism in Central-Eastern Europe. In: West European Politics, 30, pp. 443-366.

Burke, J. and Epstein, G., 2001. Threat effects and the internationalization of production. Political Economy Research Institute, University of Massachusetts Working Paper 15.

Drahokoupil, J. and Myant, M., 2010. Varieties of capitalism, varieties of vulnerabilities: Financial crisis and its impact on welfare states in Eastern Europe and the Commonwealth of Independent States. In: Historical Social Research, 35, pp. 266-95.

Galgoczi, B., 2003. The impact of multinational enterprises on the corporate culture and on industrial relations in Hungary. In: South-East Europe Review 2003, 1-2, pp. 27-44.

Gligorov, V., Pöschl, J., Richter, S. et al., 2009. Where have all the shooting stars gone? In: Current Analyses and Forecasts, 4. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies.

Goldstein, M., 2005. What might the next emerging-market financial crisis look like? In: Working Paper Series, 5-7. Institute for International Economics.

Havlik, P. and Landesmann, M., 2005. Structural change, productivity and employment in the new EU member states. In: Economic Restructuring and Labour Markets in the Accession Countries. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies Research Project, commissioned by EU DG Employment, Social Affairs and Equal Opportunities.

Hunya, G. and Geishecker, I., 2005. Employment effects of foreign direct investment in Central and Eastern Europe. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies Research Reports 321.

Hunya, G., 2009. FDI in the CEECs Under the Impact of the Global Crisis: Sharp Declines. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies Database on Foreign Direct Investment in Central, East and Southeast Europe.

Kohl, H. and Platzer, H., 2007. The role of the state in Central and Eastern European industrial relations: The case of minimum wages. In: Industrial Relations Journal, 38(6), pp. 614-635.

ILO, 2010. Key Indicators of the Labor Market, 6th edition. Available 7.11.2013 at: [link]

Izyumov, A. and Vahaly, J., 2002. The unemployment-output tradeoff in transition economies: Does Okun’s law apply? In: Economics of Planning, 35(4), pp. 317-31.

Mencinger, J., 2003. Does foreign direct investment always enhance economic growth? In: Kyklos, 56(4), pp. 491-508.

Nölke, A. and Vliegenthart, A., 2009. Enlarging the varieties of capitalism: The emergence of dependent market economies in East Central Europe. In: World Politics, 61, pp. 600-702.

OECD, 2004. Employment Outlook. Paris: OECD.

Onaran, Ö., 2007. International financial markets and fragility in the Eastern Europe: ‘Can it happen’ here? In: Becker, J. and Weissenbacher, R. (eds.) Dollarization, Euroization and Financial Instability. Marburg: Metropolis-Verlag, pp. 129-148.

Onaran, Ö., 2008. Jobless growth in the Central and Eastern European countries: A country specific panel data analysis for the manufacturing industry. In: Eastern European Economics, 46(4), pp. 97-122.

Onaran, Ö., 2009. From the crisis of distribution to the distribution of the costs of the crisis: What can we learn from the previous crises about the effects of the financial crisis on labor? Political Economy Research Institute, University of Massachusetts Working Paper 195.

Onaran, Ö. and Stockhammer, E., 2008. The effect of FDI and foreign trade on wage bargaining in the Central and Eastern European countries in the post-transition era: A sectoral analysis. In: Structural Change and Economic Dynamics, 19, pp. 66-80.

Reinert, E. and Kattel, R., 2004. The qualitative shift in European integration: Towards permanent wage pressures and a ‘Latin-Americanization’ of Europe? PRAXIS Center for Policy Studies working paper 17.

Schroeder, W., 2004. Arbeitsbeziehungen in Mittel- und Osteuropa: Weder wilder Osten noch europäisches Sozialmodel. In: Politikinformation Osteuropa, 119.

Stasek, F., 2005. Employee relations in the Czech Republic: Past, present and future. In: Employee Relations, 27(6), pp. 581-91.

The Economist, 2010. A glow from the East. The Economist, 62.

Visser, J., 2009. ICTWSS: Database on Institutional Characteristics of Trade Unions, Wage Setting, State Intervention and Social Pacts in 34 Countries between 1960 and 2007. Available 7.11.2013 at: [link]

World Bank, 2006. Doing Business report. Washington DC: World Bank.