Богдан Кравченко — соціальний науковець українського походження, чия академічна й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Киргизстан. У студентські роки він був активним учасником лівого студентського руху в Канаді та одним з організаторів його української секції. Згодом долучився до роботи британського марксистського журналу Critique й українського діаспорного часопису «Діялог», що критикували Радянський Союз з лівих позицій. Вагомою була його роль у розвитку українських студій у Канаді, зокрема як директора Канадського інституту українських студій. Після розпаду СРСР Кравченко переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії. З 2004 року він працює в Центрально-Азійському університеті в Киргизстані. «Спільне» поговорило з Богданом Кравченком про його насичений життєвий шлях — від лівого канадського студента українського походження до академічної й інституційної роботи в Центральній Азії.
Нетипова політична соціалізація в Канаді
Ярослав Ковальчук: Що спонукало вас приєднатися до українських лівих у Канаді?
Богдан Кравченко: Я не приєднався до української лівиці в Канаді, бо на той час такого руху просто не існувало. Її поява у 1960-х роках стала частиною ширшої політизації молоді, яка гуртувалася довкола критичних ідей. Мене приваблювали ліві погляди, і я почав їх формулювати раніше, ніж інші молоді українці з повоєнної еміграції, частково через мою дещо нетипову політичну соціалізацію.
Після війни мої батьки переїхали з таборів для переміщених осіб у Німеччині до Франції, а згодом — до Канади, оселившись у Монреалі. Хоча моя рідна мова була французька, мені довелося навчатися у школі Протестантської шкільної ради Монреаля, оскільки в Квебеку діяла конфесійна освітня система. Франкомовні школи були лише для католиків, а я був православним. Тож я пішов до початкової школи, де був єдиним християнином у суто єврейському класі. Я святкував єврейські свята і співав разом з усіма «Oy Chanukah oy Chanukah, a yontif a sheiner». Живучи в єврейському районі, я був «шабес-гоєм»: отримував 25 центів за візит до ортодоксальних євреїв у суботу, щоб, наприклад, увімкнути телевізор, щоб чоловіки могли дивитися футбол, i купити їм пива. І ніхто не коментував моє ім’я — Богдан, хоча для євреїв зі Східної Європи воно мало тривожні історичні конотації. З раннього віку я мав алергію на антисемітизм.
Після війни близько 250 000 українців опинилися в таборах для переміщених осіб (ТПО) у американській та британській зонах. Більшість з них походила із Західної України, лише 60 000 — із центральних чи східних областей. Табори створили ідеальні умови для політичної мобілізації. Через відсутність зайнятості енергія спрямовувалася на освіту, культуру, релігію та політичні дискусії. ОУН-Бандери, маючи близько 5000 членів у Німеччині, мала кадри для агітації серед біженців і стала домінуючою політичною силою. Близько 35 000–40 000 ТПО оселилися в Канаді, переважно в урбанізованому південному Онтаріо, менша частина — в Монреалі. Вони стали окремою групою від 390 000 українців попередніх хвиль імміграції, які оселилися в трьох прерійних провінціях і мали ліберальну та прогресивну політичну культуру. У 1926 році перший українець був обраний до парламенту — Михайло Лучкович з Альберти, який виступав проти Голодомору і був засновником Федерації кооперативної співдружності — соціал-демократичної партії Канади. Натомість група Бандери принесла до Канади праворадикальний інтегральний націоналізм.
До речі, з початку війни 2022 року до Канади переселилося близько 300 000 українців — це найбільша хвиля імміграції на сьогодні. Її вплив на вже існуючу українську громаду, наскільки мені відомо, ще не був серйозно досліджений.
Мої батьки походили зі Східної України: батько — з Дніпропетровська, мати — з Бердянська, а мій брат народився в Донецьку. Ми належали до невеликої групи східняків, яка залишалася відносно відокремленою протягом десятиліть. Деякі галичани критикували східняків за те, що ті не позбулися «радянських» поглядів, неправильно розмовляють українською, мають інший ландшафт національної ідентичності — включаючи інший пантеон героїв — і критичне ставлення до інтегрального націоналізму. І ми були православними. У Монреалі, в районі Роземонт, була Українська православна церква, парафіянами якої були переважно українці довоєнної еміграції. Навпроти — Українська греко-католицька церква, що обслуговувала націоналістичну громаду повоєнних переселенців. За пів кілометра — інша православна церква, заснована «східняками», де панувала політична партія, створена в таборах ТПО. І між цими громадами майже не було взаємодії.
Українська революційно-демократична партія (УРДП), заснована та очолювана Іваном Багряним, була єдиною значущою політичною силою серед східняків. Позиція УРДП щодо української незалежності кардинально відрізнялася від позиції бандерівців. Бандерівці створили Антибільшовицький блок народів і сподівалися, що конфлікт між Заходом і СРСР призведе до розпаду Радянського Союзу. Відповідно, вони підтримували антикомуністичні режими по всьому світу — Франко в Іспанії, Піночета та інших. Натомість УРДП вважала, що Україна неминуче здобуде незалежність, але це станеться не лише під зовнішнім тиском, а й внаслідок внутрішнього розпаду радянської системи. Вони розраховували на мирну трансформацію СРСР у федерацію або конфедерацію вільних народів, у якій Україна зможе самостійно визначати свою долю.
Мій батько став гетьманцем у таборах для переміщених осіб. Гетьманці були дуже малою групою, яка зосереджувалася на збереженні пам’яті про гетьмана Павла Скоропадського та просуванні державницької традиції української політичної думки. Вони критикували Центральну Раду за те, що вона не створила ефективних державних інституцій та армії, і наголошували на ролі еліт на шляху до незалежності. У гетьманській громаді Монреаля були постаті з певною харизмою. Серед них — Юрій Русов, син Софії Русової, який у 1917 році був студентським делегатом до Центральної Ради. Він був відомим іхтіологом, працював в Університеті Монреаля. Ще один — сотник Микола Базилевський із Запорізької кінної дивізії УНР, сформованої у 1919 році — підрозділу армії Української Народної Республіки. Вони підтримували ідеї В’ячеслава Липинського, і мій батько часто цитував його працю «Листи до братів-хліборобів». Липинський вважав, що українську націю найкраще можна об’єднати через територіальний патріотизм. Український визвольний рух не повинен був покладатися лише на інтелігенцію, а й на керівників промисловості, військових і сильний середній селянський клас. Важливим для побудови української державності була інтеграція у національну ідентичність денаціоналізованих вищих верств. Єдиною політичною практикою гетьманської громади була щорічна «академія» з довгими промовами про заслуги Скоропадського. Концертну частину програми виконували ми з сестрою: вона — на фортепіано, я — на скрипці.
Моєму батькові Дмитрo Донцов, ідеолог інтегрального націоналізму, не подобався. Його підтримували бандерівці. Донцов мешкав із сестрою Юрія Русова в будиночку в маленькому містечку на північ від Монреаля. Батько називав його «ідеологом расової ненависті». Він вважав, що патріотизм не обов’язково визначається мовою — Скоропадський розмовляв російською (як і партнерка Донцова), — а відданістю українській державності.
Мій батько купив ферму на південний схід від Монреаля, що фактично поклало край моєму безпосередньому контакту з українською громадою. Я навчався в англомовній середній школі й інтегрувався в англо-шотландське середовище, тоді як навколо нас мешкали фермери франко-канадці. Будучи єдиним українцем, я мав змогу самостійно визначати свою ідентичність.
Моя українська освіта продовжувалася і на фермі — на полях під час жнив, де мій пристрасний батько виголошував свої тиради проти Чорної ради та Івана Брюховецького, лаяв шведів за те, що не з’явилися на битві під Полтавою, докладно аналізував помилки Центральної Ради й особливо — непослідовність Володимира Винниченка. І я почав сперечатися з батьком — особливо щодо потенціалу соціальних рухів.
У десятому класі я виграв провінційний конкурс публічного мовлення Rotary Club, виступивши з промовою про Україну, про що написала щоденна газета Montreal Star.
Студентське політичне життя у Канаді
Я долучився до студентського політичного життя у Квебеку. 1960-ті роки в Квебеку були періодом «Тихої революції» та руху Maîtres chez nous («Господарі у власному домі»), що супроводжувався масовою мобілізацією населення. Я вступив до Університету Бішопа (Bishop’s University) — невеликого резиденційного університету у Східних Тауншипс, пов’язаного з англіканською церквою, де хоча й слабко, але відчувалися віяння студентського активізму 60-х. Я був редактором студентського щотижневика. Ми висвітлювали студентські акції протесту по всій Канаді й у світі. Ми намагалися розворушити цей консервативний і привілейований «маленький Оксфорд», де студенти носили академічні мантії, і змусити його пробудитися до соціальної реальності 1960-х років і Квебеку. Ми навіть намагалися (хоча й безуспішно) приєднати студентську спілку університету до Union générale des étudiants du Québec (UGEQ) — впливової студентської федерації, натхненної синдикалізмом.
Цей університет, заснований у 1843 році, — один із найстаріших у Канаді, мав лише 480 студентів, але пропонував відмінну освіту в затишному середовищі й активне культурне життя з зовнішньою театральною програмою. Саме тут я здобув ґрунтовну базу з філософії та політичної теорії й розвинув глибокий інтерес до політичної соціології.
Хоч я й був патріотом, коли йшлося про Україну, як і багато інших молодих українців, я жив під покровом песимізму. Населення під радянським режимом було паралізоване й інертне. Русифікація нестримно просувалася вперед, і майже ніхто не розмовляв українською на вулицях Києва. Але з приходом 1960-х років розпочався період глобальних змін, позначений зростанням соціальних рухів, політичними та культурними зрушеннями. У Східній Європі надію пробуджували страйки робітників у Польщі, Празька весна 1968 року та студентські протести в Югославії.
Я не мав жодного уявлення про те, що відбувається в Україні. Але коли я побачив фільм «Тіні забутих предків» Параджанова у франкомовному кінотеатрі в Монреалі, а потім, у 1969 році, придбав The Chornovil Papers — переклад «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, який прочитав на одному подиху на лавці в парку, — це стало справжнім спалахом оптимізму. А вже у 1970 році працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» видало одне британське видавництво.
Але як розвивати політичну практику в Канаді? Ми завжди відчували, що українська громада має особливу місію — зберігати ідентичність і тримати жарини незалежності. Я вирішив продовжити навчання в аспірантурі та використовувати академічне середовище як платформу для адвокації з позицій нової лівиці — терміна, популярного в 1960–70-х роках. Я планував провести літо на дачі біля озера, працюючи журналістом у Sherbrooke Daily Record.
Але мене помітили організатори Союзу українських студентів Канади (СУСК) — Роман Сербин, викладач університету в Монреалі, та Роман Петришин, службовець у Міністерстві громадянства в Торонто й аспірант Університету Лейкгед. Вони вважали, що мій досвід студентського активізму пасує для роботи польового координатора, якого вони планували найняти на літо. Його завданням було об’їхати Канаду, активізувати українських студентів і забезпечити широку участь у майбутньому конгресі у Ванкувері, який мав визначити нову програму для організації.
Моєю місією стало подорожувати Канадою, виступаючи перед українськими студентськими клубами університетів, знайомлячи їх із новим порядком денним та заохочуючи долучення до конгресу у Ванкувері — зібрання, що мало окреслити новий напрямок для СУСКу. Конгрес у Ванкувері 1969 року став переломним моментом. Ми обговорили важливі проблеми, з якими стикаються етнічні групи в Канаді, у світлі запропонованої політики федерального уряду. Я організував панельну дискусію на тему сучасних студентських рухів і запросив Димитріоса Руссопулоса, активного політичного діяча з Монреаля, засновника журналу Our Generation, щоб він виступив з доповіддю про студентський рух і те, яким чином ліві ідеї є частиною української традиції. Невелика група бандерівських студентів обурилася тим, що ми надали слово цьому «ліваку». Попри це, мене обрали президентом СУСКу.
Відроджена українська студентська організація почала брати участь у політичному житті Канади. У той час рух за суверенітет Квебеку кидав виклик єдності країни, і федеральний уряд створив Королівську комісію з питань білінгвізму та бікультурності, яка забезпечила мовні права франкомовних по всій Канаді. Четвертий том звіту Комісії був присвячений етнічним групам у рамках бікультурної (англійської або французької) моделі. Така структура передбачала асиміляцію етнічних груп до однієї з домінантних культур, що, по суті, було дискримінаційною концепцією. СУСК розробив і активно просував мультикультуралізм як альтернативу. Ми мобілізували студентство та ширшу громаду, особливо представників попередніх еміграційних хвиль, навколо цього бачення. Українська студентська організація відіграла значну роль у тому, що мультикультуралізм був прийнятий на федеральному рівні як державна політика, а згодом — і на провінційному.
Цей рух надихнув таких діячів, як Манолій Лупул — представника третього покоління українців у Канаді, PhD Гарвардського університету, професора Університету Альберти. Саме за його участі було створено нові українсько-канадські інституції, серед яких — Канадський інститут українських студій (CIUS) в Едмонтоні. У цей період у провінціях Альберта та Манітоба було створено двомовні українські школи в межах державної освітньої системи. Громада також організувала Українські соціальні служби й будинки для літніх людей. Пізніше українська лівиця заснувала житлову кооперативу «Громада» в Едмонтоні — жвавий житловий проєкт, керований самими членами кооперативу.
СУСК також долучився до захисту радянських політичних в’язнів. Для цього студенти створили окремий Комітет захисту радянських політичних в’язнів, одним із провідних учасників якого був Марко Бойцун, що одночасно обіймав посаду президента СУСКу. Згодом він став визначним лівим інтелектуалом у Великій Британії. Ця діяльність передбачала чітке формулювання позиції в межах демократичного дискурсу та використання нових форм протесту, таких як голодування, щоб привернути увагу суспільства.
Український студентський рух у Канаді був результатом змін у соціальній структурі громади. 1950-ті роки принесли добробут, і діти емігрантів повоєнного періоду, особливо дівчата, демонстрували одні з найвищих показників вступу до університетів. Цей великий приплив випускників університетів не лише поповнив різні професійні галузі, але й включав значну кількість осіб, які продовжили навчання в аспірантурі. Дехто з них спеціалізувався на україністиці і згодом здобув посади викладачів в університетах. Oдним із завдань СУСКу було лобіювання розширення університетських курсів з українських студій у різних галузях.
З ким ви контактували в українському лівому русі під час студентських років?
Невелика українська лівиця сформувалася зі студентського руху і згуртувалася довкола «Діялогу», який виходив з 1977 по 1987 рік. Ми намагалися переправляти його в Україну таємно. Маючи власну ідентичність, ми могли діяти як група. Найважливішими для нас були колишні члени групи «Вперед», яка виникла як ліва течія УРДП. Ми підтримували зв’язок з її учасниками: Всеволодом Голубничим (економіст), Іваном Майстренком (колишній боротьбист), Григорієм Костюком (літературний критик), Борисом Левицьким (політолог) та Романом Паладійчуком — бізнесмен, колишній журналіст і прихильник Івана-Тадея Мітринґи, який, порвавши з бандерівською фракцією ОУН, виступав за етичні та гуманістичні цінності. Група «Вперед» згодом офіційно саморозпустилася й передала естафету «Діялогу». Ми також зустрічалися з Богданом Феденком, сином Панаса Феденка, який був засновником Української соціалістичної партії, що входила до складу Соціалістичного інтернаціоналу.
Я також познайомився з Ніком Олійником, який колись був членом української комуністичної групи в Канаді, але порвав із нею, щоб підтримати опозицію Троцького до Сталіна. Він переконав Троцького закликати до «незалежної, соціалістичної України» у своїй статті 1939 року «Про українське питання».
Коли я працював у Канадському інституті українських досліджень (КІУС), ми видали книгу Івана Майстренка «Історія мого покоління», а посмертно — Soviet Regional Economics: Selected Works of Vsevolod Holubnychy («Радянська регіональна економіка: вибрані праці Всеволода Голубничогo») i двотомник Григорія Костюка «Зустрічі та прощання», і Бориса Левицького Politics and Society in Soviet Ukraine 1953-1980). КІУС також видав п’ять томів щоденників Володимира Винниченка за 1911–1936 роки.
Журнал соціалістичної теорії Critique
Ви були одним із засновників марксистського академічного журналу Critique. Як би ви описали його мету та внесок, а також свою роль у ньому?
Після навчання в Торонто я вирушив здобувати освіту в Інституті радянських та східноєвропейських студій при Університеті Глазґо. Цей досвід став визначальним у моєму житті. Нас було тринадцятеро студентів — усі лівого спрямування та критично налаштовані до Радянського Союзу. Інститут розташовувався в вікторіанському будинку XIX століття, мав чудову бібліотеку, кімнати для студентів, до того ж нам видали ключі, i ми могли вести дискусії до пізньої ночі. Один із студентів — Майкл Кокс — згодом став відомим професором Лондонської школи економіки та засновником аналітичного центру LSE IDEAS. Я зосередився на вивченні радянської економіки та соціальної структури СРСР.
Нам пощастило мати професором Гіллела Тиктіна — єврейського марксиста з Південної Африки, який, рятуючись від арешту за участь у русі проти апартеїду, отримав стипендію на навчання в Москві. Він був переконаним антисталіністом і різко критикував радянську систему. Його лекції з політичної економії СРСР включали глибокий аналіз економіки та соціальної структури. Методика передбачала постановку питань, які інші підходи до вивчення Радянського Союзу ніколи не порушували. Він характеризував СРСР як «не-спосіб виробництва», історично нестабільний. Радянська бюрократія, за його словами, не була правлячим класом у класичному розумінні, який контролює вилучення надлишку, а привілейованим прошарком, що управляв виробництвом і розподілом без юридичного володіння. Її влада ґрунтувалася на політичному контролі, репресіях та придушенні ринкових механізмів, і система була неефективною за своєю суттю, оскільки не мала ані капіталістичної конкуренції, ані соціалістичної демократії. Економіка була мiлітаризованою — орієнтованою на важку промисловість і військову сферу, з мінімальною увагою до потреб споживачів. Систему характеризували хронічні втрати, дефіцит, низька якість продукції та слабка продуктивність праці. Планування здебільшого було фіктивним, підприємства вдавалися до неформального торгу, накопичення ресурсів і маніпуляцій, аби досягти поставлених цілей. Ця система була приречена на крах. Маючи цю аналітичну рамку, кожен із нас занурився в окремі аспекти. Я — у становище робітничого класу, а згодом і в національне питання.
Для нашої групи було очевидно, що ми повинні зробити щось, аби поширити цю школу думки. Здається, саме я першим запропонував створити журнал. Але спершу ми організували кілька конференцій, які мали величезний успіх. Я переїхав до Оксфорда для докторських студій і взяв на себе відповідальність за підготовку першого випуску, який ми створили майже без бюджету, у лівій друкарні, за підтримки друзів із нашого канадського середовища, які також переїхали до Лондона для навчання в аспірантурі. Перше число Critique — журналу соціалістичної теорії — вийшло у 1973 році. Журнал продовжує виходити й донині та публікується видавництвом Taylor & Francis.
Цікаво зазначити, що 18-й випуск Critique був повністю присвячений Роману Роздольському — «Енгельс і “неісторичні” народи: національне питання в революції 1848 року», у перекладі та редакції Джон-Пола Химки, члена нашого кола. Я опублікував кілька статей у Critique під псевдонімом Голубенко, зокрема «Радянський робітничий клас: невдоволення та опозиція» (1973), яка викликала певний резонанс, адже до того часу ніхто не порушував цього питання. У статті детально описувалися методи соціального контролю та атомізації, які стримували невдоволення робітників. Але щойно це невдоволення набирало форми протесту — влада одразу поступалася, а після того, як протестувальники розходилися, втручалося КДБ і починалися арешти. У статті розглядалося робітниче повстання в Новочеркаську 1962 року, жорстоко придушене владою. Серед інших моїх публікацій були «Голод в Україні 1933 року» (1986), яку неодноразово передруковували інші ліві видання, зокрема польський підпільний журнал та «Перебудова і радянський робітничий клас» (1990).
Про Радянську Україну
Якими були ваші контакти з опозицією чи дисидентами в Радянському Союзі, зокрема українськими? Ви взаємодіяли з ними лише через літературу, чи знали когось особисто на той час?
Ви повинні зрозуміти контекст. Радянське суспільство, ймовірно, було найбільш атомізованим суспільством в історії людства. Держава контролювала всю економічну діяльність, за винятком особистих присадибних ділянок, а всі форми людської взаємодії поза межами сім’ї відбувалися під наглядом держави. Неможливо було навіть організувати простий шаховий клуб без дозволу партійного органу. Потужний репресивний апарат і мережа інформаторів забезпечували соціальний контроль. У такому контексті соціальний капітал був зведений до мінімуму. Страх був внутрішньо засвоєний, і дослідження показували, що пересічна радянська людина могла довіряти лише вузькому колу з приблизно шести осіб. Механізми контролю були особливо жорстокими в Україні — як і покарання. Існувало прислів’я: «Якщо в Москві обрізають нігті, то в Києві відрубують руку». За даними Української Гельсінської групи, приблизно 60–70% політичних в’язнів у СРСР були українцями, хоча українці складали лише 16% населення Союзу. Тому, коли йшлося про особисті контакти з дисидентами, це було складно не лише через те, що за іноземцями стежили, а й тому, що це ставило їх у небезпеку. Я відвідував Україну тричі до здобуття незалежності та зустрічав у Києві й Львові людей з опозиційними поглядами, які знали відомих дисидентів, — і цього було достатньо.
Ми могли читати твори дисидентів здебільшого тому, що дві українські організації змогли таємно вивезти та опублікувати самвидав і рукописи. Одна з них — це «Пролог», видавнича організація, заснована «двійкарями» (Група Друга ОУН), очолювана Левом Ребетом. «Двійкарі» були засновані в 1946 році та мали зв’язок з Українською Головною Визвольною Радою (УГВР) та УПА. (Ребета згодом убив агент КДБ.) «Пролог» публікував твори українських дисидентів. Був ще журнал «Сучасність», заснований у 1960 році Іваном Кошелівцем. «Сучасність» відіграла величезну роль як інтелектуальний, літературний та ліберальний голос української діаспори. Парадоксально, але її ліберальність стала можливою завдяки підтримці американського фонду, що фінансувався ЦРУ, тож редакція не залежала від збору коштів серед повоєнної еміграції, яка була переважно правоконсервативною. Інша організація — це видавництво «Смолоскип», яке видало велику кількість дисидентських матеріалів, самвидаву і журналу «Український Вісник» — підпільного правозахисного видання, заснованого у 1970 році В’ячеславом Чорноволом. Це видавництво, як і інформаційна газета «Український Голос», що виходила в Парижі, отримували підтримку від мельниківців — більш політично інклюзивного крила ОУН, яке виникло після розколу ОУН у 1940 році.
Хоч бандерівці й становили найбільшу групу серед повоєнної імміграції, вони були досить пасивними у здобутті та публікації дисидентської літератури й відчували певний дискомфорт через те, що матеріали, які надходили з України, не мали виразно націоналістичного тону. Саме тому справа Ярослава Добоша стала для всіх нас шоком. Він був бельгійським студентом і членом Спілки української молоді, пов’язаної з бандерівцями, який прибув в Україну в грудні 1971 року, щоб здобути самвидав для публікації на Заході. У січні 1972 року його заарештували на кордоні, i КДБ конфіскувало рулони фотоплівки та примірники дисидентського журналу «Український Вісник». Він зізнався у своїй належності до ОУН і в місії з встановлення контактів із дисидентами, і повторив це на пресконференції в Києві в червні, яку КДБ використало як привід для масових арештів 1972 року. Протягом усього часу бандерівці не виступили зі спростуванням, яке з’явилося лише після повернення Добоша до Бельгії. Окрім очевидної безглуздості цього вчинку, він також викликав підозру щодо можливого проникнення агентури КДБ у цю політичну групу.
Про діяльність нашої невеликої лівої групи з розповсюдження літератури в Україні: ми налагодили контакти серед українських громад у Чехословаччині, Польщі та Югославії та передавали їм запас літератури, наше україномовне видання «Діялог», яке почало виходити у 1977 році, а також різні журнали й книги, спрямовані на інформування опозиціонерів про події в Україні, у регіоні та про глобальні тенденції. Наші контакти передавали цю літературу відвідувачам з України для ознайомлення, і у деяких випадках їм вдавалося провозити матеріали в Україну. Іноді ми безпосередньо організовували передачу матеріалів в Україну, проте це траплялося рідко. Якщо ж таке й відбувалося, то зазвичай це були академічні тексти, актуальні для того часу, які високо цінувалися інтелектуальними колами, позбавленими доступу до сучасних західних праць. Щодо Чехословаччини, я співпрацював із Яном Каваном для організації перевезення фургонів із книжками до країни — частина з них призначалася для нашого українського контакту. У цьому нам допомагали окремі члени молодіжного крила Австрійської соціал-демократичної партії. Ян Каван став міністром закордонних справ Чеської Республіки у 1998 році. Петр Уль, лівий політичний в’язень, допоміг нам встановити контакт з українськими опозиціонерами в Чехословаччині. Він був одним із засновників ініціативи «Хартія 77», а у 1998 році став Уповноваженим уряду Чехії з прав людини.
Джерело: uketube.wordpress.com
Джерело: uketube.wordpress.com
Як розпорядилася доля, першим українським дисидентом, який опинився на Заході, став Леонід Плющ, який поділяв ліві ідеї. Математик за фахом, у 1968 році він підписав декларацію солідарності з демократичним рухом у Чехословаччині. У 1972 році його заарештували й ув’язнили в психіатричній лікарні, де застосовували до нього деструктивну медикаментозну терапію. Завдяки зусиллям Тетяни Ходорович, також математикині та відомої російської дисидентки, його справа привернула увагу французьких математиків, зокрема Лорана Шварца — відомого соціаліста з троцькістським минулим, який активно виступав за його звільнення. Підтримка Плюща була широкою серед лівих кіл Франції та Європи, що змусило лідерів Французької та Італійської комуністичних партій звернутися до Москви з вимогою його звільнення. Він прибув до Франції у 1976 році, а вже у 1977-му опублікував свої мемуари «У карнавалі історії», які стали бестселером. Він не лише підсилював демократичний і прогресивний дискурс, а й додавав складності та нових вимірів до того, що часто сприймалося як монолітний образ сучасного українця.
Я неодноразово зустрічався з Плющем у Франції. І, окрім розмов про політику, наші бесіди невдовзі набули несподіваного напрямку. Він виявив глибоку зацікавленість українською літературою і згодом став літературним критиком. КІУС опублікував його дослідження «Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”» — захопливе й оригінальне прочитання Кобзаря, структуралістичне дослідження його внутрішньої та культурної трансформації з використанням методів семіотики й психоаналізу. Згодом він опублікував ґрунтовне дослідження найвпливовішого українського письменника 1920-х років — Миколи Хвильового — у книзі «Його таємниця, або Прекрасна ложа Хвильового».
Ще одним видатним дисидентом — людиною титанічної внутрішньої сили — був Данило Шумук, який провів у неволі загалом 42 роки. Цей термін було визнано найдовшим в історії політичного ув’язнення, зафіксованим Amnesty International. Шумука вперше заарештували ще за часів Другої Речі Посполитої — за участь в підпільній Комуністичній партії Західної України. Його звільнили у 1939 році, коли радянські війська окупували Західну Україну, але невдовзі примусово мобілізували до штрафного батальйонуЧервоної армії і відправили на фронт. Там він потрапив у німецький полон і був ув’язнений у таборі для військовополонених у Хоролі, Полтавської області — сумнозвісному через нелюдські умови, які мало хто пережив. У 1943 році Шумук утік з полону і приєднався до Української повстанської армії (УПА). Згодом він згадував, що, хоча чудово розумів безнадійність боротьби одночасно проти нацистів і радянської влади, це був моральний обов’язок — довести, що українці чинили опір і боролися до кінця. У 1945 році його захопило НКВС, і він був засуджений до смертної кари, яку згодом замінили на 20 років каторжних робіт у ГУЛАГу. Його відправили до табору в Норильську — жорстокого виправного закладу в арктичній частині Росії. Там він відіграв одну з провідних ролей у Норильському повстанні 1953 року — найбільшому бунті в історії радянських таборів. Звільнений у 1956 році під час «відлиги» Хрущова, вже наступного року Шумук знову був заарештований — цього разу за «антирадянську пропаганду» — і засуджений ще на 10 років. Ув’язнення завершилось у 1967 році. Втім, у 1972 році, в період чергових масових репресій, його знову заарештували — цього разу за написання і розповсюдження власних мемуарів. Перебуваючи в таборах, він організовував голодування, приєднався до Української Гельсінської групи і впродовж багатьох років вимагав дозволу емігрувати до Канади, де жили його родичі. Завдяки зусиллям Amnesty International, української діаспори та урядовим зверненням Канади, його було звільнено у 1987 році, і він оселився в Канаді — саме там ми з ним і зустрілися. КІУС видав його мемуари англійською мовою під назвою Life Sentence: Memoirs of a Ukrainian Political Prisoner.
Данило Шумук був непересічною постаттю: людина, що глибоко цінувала соціальну справедливість, гідність працівників і солідарність громади. Він був непримиренним противником авторитаризму, керувався високим моральним обов’язком та особистою відповідальністю, і залишався вірним українським громадянським (civic) націоналістом. У 2002 році він повернувся до України, помер у 2004-му, і був похований у Покровську, Донецька область, яка, будемо сподіватися, залишиться під українським контролем.
Після переїзду в Україну в січні 1991 року я мав нагоду зустрічатися і працювати з кількома колишніми політичними в’язнями, які перейшли до ролей політичних лідерів і громадських активістів. Не вдаватимусь у подробиці, обмежившись спостереженням, що такі риси, як безкомпромісна відданість власним переконанням, — гідні захоплення і навіть необхідні під час ув’язнення — не завжди були корисними в період після здобуття незалежності, коли успіх значною мірою залежав від здатності будувати широкі коаліції. Нездатність об’єднати широкі патріотичні сили стала однією з причин розчаровуючого результату Чорновола в першому турі президентських виборів 1991 року. А після 1991 року внутрішні конфлікти призвели до розпаду Руху. У цьому контексті я особливо цінував Михайла Гориня, який, завдяки своїм спокійним, чітким міркуванням та принциповому прагматизму, був ефективним творцем коаліцій.
Зв’язки з європейськими лівими
Розкажіть про вашу взаємодію з європейськими лівими?
Зростаючий вплив Critique відкрив нові можливості. Коли я переїхав до Оксфорда, арешти 1972 року підштовхнули мене до написання статей для лівих журналів у Великій Британії. А коли у 1973 році я переїхав до Франції, це стало поштовхом до публікацій на європейському континенті. Я написав десятки статей для лівих журналів і газет у семи країнах. Протягом певного часу я мав щотижневу колонку в данській газеті. Також я був постійним автором лівих видань у Чехословаччині та Польщі. Суть у тому, що якщо ви хочете впливати на те, як мислить європейська лівиця, треба писати для тих видань, які читають її прихильники.
Слід пам’ятати, що у 1970-х роках, особливо у Франції та Італії, вплив Комуністичної партії на формування уявлень про СРСР далеко виходив за межі її членів. Значну роль також відігравали антиамериканські настрої в Європі. Підживлені війною у В’єтнамі та підтримкою США авторитарних режимів по всьому світу, вони породжували переконання, що Радянський Союз — це менше зло. Та водночас відчувався прихований расистський підтекст. Пам’ятаю розмову з французьким симпатиком комуністів, який сказав: «У СРСР демократія неможлива. Вони ж слов’яни — звикли до батога, покірність у них у крові, не те що ми, європейці». Багато хто був готовий визнати, що радянську систему треба реформувати, але будь-яку думку про те, що вона підлягає реформуванню й потребує повалення, сприймали вкрай вороже. І тут статті, які популяризували позицію Critique щодо нежиттєздатності радянського ладу та його неминучого краху, відіграли ключову роль у зміні парадигми мислення. Додам, що єдиними групами на лівому фланзі, які виступали за повалення радянської системи, були троцькісти — тією чи іншою мірою.
Звісно, ситуація сьогодні зовсім інша. Більшість лівих сил (окрім ортодоксальних комуністів і певних сегментів популістської лівиці) підтримують Україну. Я бачив публікації українських авторів у лівих медіа, однак переважно в англомовних виданнях. А з огляду на консолідацію Європи та її важливу роль у підтримці України, надзвичайно важливо, щоб подібні статті почали з’являтися й іншими європейськими мовами.
Про ліву діаспору сьогодні
Яка ваша думка щодо лівих у діаспорі сьогодні та їхніх стосунків з Україною?
Українські ліві як організована група, така як «Діялог», більше не існують. Сам «Діялог» припинив діяльність, а його спадщина нині зберігається в архіві Університету Манітоби завдяки Мирославу Шкандрію, професору цього університету та колишньому редактору «Діялогу». Втім, окремі його учасники — передусім Марко Бойцун — відіграли ключову роль у формуванні лівої платформи для діяльності щодо України, заснувавши Британську Кампанію солідарності з Україною (Ukraine Solidarity Campaign). Кампанію, яку підтримують члени Лейбористської партії та профспілкові активісти, координує Комітет, до складу якого входять представники нової хвилі української еміграції — Таня Виговська (голова) та Юлія Юрченко, а також Мік Антонів — представник повоєнного покоління української діаспори. Антонів, який раніше був пов’язаний із «Діялогом», був депутатом Національної асамблеї Уельсу та відіграв важливу роль в організації поїздок валійських шахтарів з гуманітарною допомогою в Україну. Кріс Форд, один із ключових організаторів Кампанії, також є автором публікацій про історію боротьбистів і укапістів. Слід додати, що перед початком кампанії існувало видання Labour Focus on Eastern Europe, яке припинило вихід у 2004 році. Його заснували Пітер Ґован і Галя Ковальська, членкиня «Діялогу». Це видання привернуло увагу британських лівих до українських питань.
Я не можу пригадати нічого подібного до Кампанії солідарності в інших країнах. Є окремі голоси лівих українців — наприклад, Таня Виговська, членкиня Сенату штату Вермонт, рідного штату Берні Сандерса, яка активно виступає на підтримку України. Як і сам Сандерс — людина непохитних принципів, — який представляє Вермонт у Сенаті США. Українське питання є глобальним і слугує лакмусовим папірцем для визначення морального компаса тієї чи іншої групи. У 2022 році, коли кілька сотень тисяч людей взяли участь у маршах проти російського вторгнення в Україну, це стало чітким сигналом про широку підтримку серед звичайних людей. У Канаді Україну підтримують представники всіх політичних сил. Водночас деякі сегменти крайньо-лівого крила та частина академічного середовища розглядають цей конфлікт як проксі-війну, яку слід вирішувати дипломатичним шляхом — що, як виявилося, перегукується з позицією Трампа. У ширшому сенсі українська діаспора в Канаді та в інших країнах змінилася через зміну поколінь. Вона загалом має ліберальні погляди, тоді як інтегрально-націоналістична течія опинилася на маргінесах. Призначення Христі Фріланд на посаду міністерки закордонних справ, а згодом і віцепрем’єрки, вдихнуло нове життя в українську спільноту. Для нас, лівих, вона була знайома ще з дитинства. Її мати, Галина — відома феміністка — заснувала житловий кооператив «Громада», а згодом і Український правничий фонд у Києві.
Загалом, я вважаю, що в контексті нинішнього порядку денного щодо підтримки України в її боротьбі проти Росії лівим у Західних країнах не потрібно виконувати жодного окремого завдання, окрім як посилювати загальні зусилля мейнстриму та виконувати виснажливу роботу з протидії тим представникам лівих, які не підтримують Україну. Водночас існує потенційно важлива роль у підтримці зусиль усередині самої України, спрямованих на вкрай необхідні далекосяжні реформи. Проте сьогодні голос лівих в Україні у цьому напрямі майже не чути — і його потрібно підсилити.
Що ви думаєте про сучасну українську лівицю? Які проблеми та виклики бачите?
Я вперше дізнався про українську лівицю завдяки Марку Бойцуну. У 2024 році Захар Попович познайомив мене ближче з сучасною українською лівицею, і через нього я прочитав кілька лекцій для учасників «Прямої дії», які цікавилися моїм досвідом студентського органайзингу та синдикалістською ідеологією студентського руху Квебеку. У 2025 році я відвідав конференцію «Соціального руху», в якій брали участь профспілкові діячі та деякі представники уряду. Захід був присвячений питанню надбавок за роботу в небезпечних умовах для працівників критичних галузей. Мене, як своєрідний «історичний артефакт», запросили виступити з вітальним словом. Найбільше, здається, відгукнулась думка про те, що турбота про добробут трудящих належить до давньої української традиції — від Шевченка й далі соціальна ідея завжди була в центрі національної.
Я не усвідомлював, що «Соціальний рух» є політичною партією, і замислювався над їхньою стратегією розширення бази підтримки. Здавалося, що організація діє як гібрид руху та партії: з одного боку, вона організовує дискусійні платформи та налагоджує зв’язки з профспілками. Але для розширення самої партії зазвичай потрібна ширша комунікаційна стратегія, чіткі адвокаційні цілі щодо пріоритетних питань і, що особливо важливо, електоральна присутність. Організована українська лівиця є вкрай малочисельною. Після припинення виходу видання «Політична критика» єдиним лівим журналом залишається «Спільне». Cedos виконує змістовну роботу у сферах соціального та просторового розвитку. Інтелектуальний і політичний вакуум, який при цьому залишається, є величезним.
Значна частина досліджень, що їх продукує ліва думка, зосереджується на критиці неолібералізму — вказуючи на хижацькі еліти, зростання нерівності та руйнування суспільних благ — і часто не доходить до практичних рішень. Водночас глибокі соціальні зрушення, спричинені війною, економічним тиском, централізацією влади, всеосяжною корупцією та високими ставками повоєнної відбудови, створили беззаперечний суспільний запит на нові ідеї щодо справедливості, добробуту та колективної мети. Утворений вакуум існує поряд із чітким, хоча й не завжди прямо сформульованим, попитом на соціально орієнтовані альтернативи.
Реформа державного управління та видавництво «Основи»
Я.К. Якою була ваша мотивація переїхати в Україну після розпаду Радянського Союзу? Ви хотіли долучитися до розбудови нової України?
Б.К: Я приїхав до України в січні 1991 року. Починаючи з 1987-го, щороку відвідував Україну, був переконаний, що вона здобуде незалежність, і спланував свою академічну відпустку так, щоб стати свідком цього історичного моменту. Я планував працювати над книгою, а також долучитися до розробки політики для Руху, допомагаючи деяким українським економістам у створенні економічної програми. Однак за кілька тижнів після мого приїзду зі мною зв’язався Богдан Гаврилишин — ключова постать у залученні Джорджа Сороса до України — і познайомив мене із самим Соросом. Відтоді все змінилося.
За підтримки Джорджа Сороса була створена Консультативна рада при Президії Верховної Ради для залучення міжнародного досвіду до реформування законодавства та економіки. До Ради увійшли українські та видатні іноземні постаті, що сигналізувало підтримку курсу на незалежність попри позицію західних урядів, які ще підтримували Горбачова. Мені доручили організувати роботу секретаріату Ради, і я тісно співпрацював із заступником голови Президії Володимиром Гриньовим. Це дало змогу зсередини побачити ключові події та отримати уявлення про стан державного управління.
Україна зіштовхнулася з надзвичайно складним порядком денним реформ, маючи уряд, який не мав ані спроможності, ані чіткого бачення щодо того, що саме слід робити — і як ці реформи впроваджувати. За часів СРСР усі ключові політичні та адміністративні функції були зосереджені в Москві, а залишкові повноваження належали Комуністичній партії України, яка просто передавала вказівки уряду. Інституційна структура держави була вражаюче неповною. Наприклад, не існувало Центрального банку, не було Міністерства оборони — попри те, що на території країни перебувало 1,5 мільйона військовослужбовців. Не було й Міністерства охорони довкілля — у країні, яка вже пережила ядерну катастрофу. Відсутні були й установи з досвідом у сфері зовнішньої торгівлі. Міністерство фінансів, по суті, виконувало роль бухгалтерії, яка ніколи не займалася формуванням політики. Розміри центрального апарату виконавчої влади були разюче малими: близько 12 000 державних службовців в органах центральної влади у країні з населенням 50 мільйонів осіб — у порівнянні з 60 000 у Греції, де проживало лише 10 мільйонів. Верхівку державних відомств становили фахівці з технічною освітою — 75%; лише 8% мали економічну освіту (радянського зразка), а лише 3% — юридичну. Як інституція державна служба не існувала, як і саме поняття «публічне управління». І потрібно було чимало часу, перш ніж у лексиконі з’явилося навіть слово «публічна політика».
Я присвятив 15 років розвитку системи державного управління та формуванню функції державної політики в органах влади. У середині 1991 року, після того як я написав аналітичну записку щодо пріоритетних кроків у державотворенні, Леонід Кравчук підтримав мою пропозицію щодо створення Інституту державного управління і місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів. Установу було відкрито навесні 1992 року. Я став її першим директором. Інститут був створений за зразком французької Національної школи адміністрації (École nationale d’administration) та став платформою для низки інших ініціатив. У 1993 році було ухвалено Закон про державну службу, і Україна стала першою країною серед колишніх республік СРСР, яка зробила цей крок. Коли у 1995 році Кравчук став Президентом, Інститут було реорганізовано в Академію державного управління при Президентові України. Я обійняв посаду проректора та директора новоствореного Центру з вивчення адміністративної реформи. Ми розпочали роботу над розвитком державної політики як урядової парадигми, що втілилося у прийнятті Регламенту Кабінету Міністрів, яким передбачалося, що всі документи, що подаються на розгляд уряду, мають бути оформлені у форматі політичного аналізу. Наприкінці 1999 року, після призначення Віктора Ющенка прем’єр-міністром, ми представили йому план більш комплексної адміністративної реформи.
У 1992 році ми разом із Соломією Павличко заснували видавництво «Основи», яке відіграло ключову роль у розвитку розуміння економіки, державної політики та державного управління в Україні, опублікувавши десятки важливих книжок. На той час Україна була заповнена консультантами, які пропонували «готові рішення» і демонстрували презентації PowerPoint, часто без глибшого занурення у контекст. Мені вдалося переконати донорів підтримати переклад фундаментальних праць, щоб українці могли отримати детальне, системне розуміння різних галузей знань, а також сформувати й розвинути українську термінологію у цих сферах. У 2003 році ми видали «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» Олександра Клєвича, який зазначив, що завдяки діяльності «Основ» до української мови було введено понад 1500 нових термінів. Загалом видавництво опублікувало понад 300 найменувань.
У 2021 році було ліквідовано Національну академію державного управління при Президентові України разом із її регіональними філіями. Внаслідок цього Україна залишилася єдиною країною в Європі без національного закладу, спеціально присвяченого професійній підготовці державних службовців. У більшості європейських країн існування таких шкіл — це усталена континентальна модель, що забезпечує системну підготовку кадрів для державної служби. Водночас європейські університети, хоч і викладають державне управління як академічну дисципліну та проводять наукові дослідження, виконують зовсім іншу функцію, ніж національні школи державного управління. Після реформи 2021 року ключові функції Академії були передані вишам, де викладачі часто не мають достатнього практичного досвіду роботи в органах влади. У результаті, саме тоді, коли Україна стикається з безпрецедентними викликами — зокрема у сфері євроінтеграції — держава втратила головний інструмент системної підготовки фахівців до виконання таких складних завдань.
Подібна ситуація і в царині формування державної політики. У демократичних системах прозорий і обов’язковий процес консультацій із зацікавленими сторонами — це наріжний камінь доброго врядування, що забезпечує участь громадянського суспільства. Натомість сьогодні процес ухвалення рішень стає дедалі непрозорішим. Складається враження, що ми знову переглядаємо той самий фільм: повернення до практик минулого, де бракує відкритості та інклюзивності, замість поступу вперед.
У 2004 році ви переїхали з України до Киргизстану. Чому ви це зробили? Якою була ваша місія в Університеті Центральної Азії?
Смерть Соломії Павличко стала для мене величезним ударом — ніби вітер, що ніс мене вперед, раптом стих. Я був виснажений. Окрім роботи в Академії, я очолював масштабну регіональну ініціативу — Local Government and Public Service Reform Initiative Інституту Відкритого Суспільства (Open Society Institute), мав обов’язки у Міжнародному фонді «Відродження» та інші професійні зобов’язання. Я брав участь у протестах Помаранчевої революції, і коли у січні 2005 року Центральна виборча комісія нарешті підтвердила обрання Віктора Ющенка Президентом України, я з полегшенням зітхнув. Тоді я зрозумів: настав час змін. Я мав зробити щось інше.
Одного разу я побачив оголошення про роботу в журналі The Economist — йшлося про посаду декана Вищої школи розвитку при Університеті Центральної Азії. Це був новий навчальний заклад, що формувався з метою сприяти соціально-економічному розвитку депресивних гірських регіонів у трьох країнах — Киргизстані, Таджикистані та Жетисуському регіоні Казахстану. Планувалося створити повністю резидентні кампуси, які б надавали освіту світового рівня в цих віддалених місцевостях, а Вища школа розвитку мала об’єднувати кілька інститутів, орієнтованих на міждисциплінарні дослідження та освіту в галузі розвитку. Цей задум здався сміливим до межі неможливого — і водночас надзвичайно привабливим. Я приїхав до Центральної Азії у 2005 році з думкою залишитися на три роки. І ось я досі тут: щойно завершив каденцію директора мого останнього задуму — Ініціативи дослідження Афганістану. Тепер, працюючи як провідний дослідник у Вищій школі, маю трохи часу, щоб писати й планувати своє повернення до Києва.
Моя подорож в Університеті Центральної Азії стала справжнім викликом — крива навчання була стрімкою. Протягом восьми років я обіймав посаду Генерального директора. Проте найцінніший урок, який я виніс з цього досвіду і який, на мою думку, є надзвичайно актуальним для України, — це розуміння сутності досліджень розвитку. Коли їх здійснюють належним чином, вони є міждисциплінарним та мультидисциплінарним напрямом, що прагне осягнути соціальні, економічні, політичні, технологічні та культурні аспекти функціонування суспільства. Цей підхід також вирізняється нормативною спрямованістю — прагненням робити внесок у пошук рішень актуальних суспільних проблем. Важливою його рисою є залучення широкого кола суспільних груп до створення та мобілізації знань.
«Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття»
Цього року видавництво «Основи» перевидає вашу книжку «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття». Як би ви охарактеризували свій підхід до української історії в цій праці та яке значення, на вашу думку, вона має для сучасної української аудиторії?
Я порушував питання, відповіді на які вимагали міждисциплінарного підходу. У певному сенсі ця праця є соціальною та економічною історією, а також історичною політичною економією України й цілком належить до царини постколоніальних студій. Вона починається з опису України на порозі революції 1917 року і закінчується 1972 роком — роком, коли Петра Шелеста було усунуто з посади за «націоналістичний ухил». Книга пропонує матеріальне пояснення формування національної ідентичності та прагнення до незалежності. Вона насичена статистикою, що робить її «нелегкою для читання», але, як зазначив один із недавніх рецензентів, «вона заповнює прогалини».
У роботі застосовується соціоструктуралістський підхід, який досліджує, як зміни у великомасштабних соціальних структурах формують національну ідентичність і колективну поведінку. Подано детальний аналіз змін у демографії, урбанізації, формуванні класів, економіці (зокрема її географічному вимірі) та ключових інституціях, таких як освіта і преса. Особливу увагу приділено формуванню еліти — партії, а також впливу московської політики на розвиток країни. Крім того, розглядається природа агентності інтелігенції, а в контексті революції — вирішальна роль масових рухів, зокрема селянського руху, у народженні нації.
Щодо актуальності теми, зауважу, що у квітні цього року1 Йдеться про 2025 рік, коли відбулася розмова з героєм. я викладав курс «Націєтворення та державотворення в Україні у XX столітті: історичні, політичні та економічні перспективи» на Кафедрі політології Національного університету«Києво-Могилянська академія». Студентам він здався цікавим, оскільки вони ніколи раніше не проходили курсів із соціальної чи економічної історії — ні в школі, ні в університеті — і малинебагатознань з цієї теми. Bони краще орієнтувалися в історії політичної думки, ніж в історії суспільства. Їхнє розуміння радянського періоду було досить поверховим. На відміну від своїх попередників, ментальна карта сучасного покоління визначається першочерговістю епохальних подій: Майдану та війни. Однак водночас їх цікавлять колоніальні студії та деколонізація — модні напрямки, що у своїй основі передбачають знання історії. Саме тут книга є актуальною.
Почнімо з російського імперіалізму. Із кінця XV століття Росія функціонувала як патримоніальна держава — система, у якій правитель мав необмежену особисту владу, розглядаючи країну як приватну власність та стираючи межу між суспільним і приватним інтересом. Такий патримоніальний контроль стримував формування незалежних економічних класів, тоді як держава монополізувала економіку з метою вилучення ресурсів. Ці ресурси переважно спрямовувалися на фінансування величезного військового та поліцейського апарату, призначеного для соціального контролю та імперської експансії.
Тим часом продуктивність сільського господарства не покращувалася між XV та XIX століттями. Через застій сільськогосподарської продуктивності у цей час Росія виявилася нездатною до інтенсивного економічного розвитку. Як наслідок, вона зробила ставку на екстенсивне територіальне завоювання та масштабну колонізацію як основний рушій зростання.
Україна ж, після революції 1648 року та створення Козацької Гетьманщини, розвивалася іншим шляхом. Гетьманщина була корпоративним соціальним утворенням — подібним до європейських держав XVII століття, але більш егалітарним. Кріпацтво було скасовано, а яскравий клас купців і ремісників, організований у цехи, процвітав поряд із зростаючою міською автономією та культурним розвитком. Цей прогрес підтримувався завдяки вільній торгівлі з Європою. Щоб проілюструвати масштаб: лише у 1710 році через Вітебськ пройшло українських товарів на понад один мільйон рублів. Для порівняння: весь державний дохід Російської імперії у 1708 році становив лише 3,4 мільйона рублів.
Знищення Російською імперією Гетьманщини було не просто політичною анексією. Це був систематичний демонтаж альтернативного соціального устрою. Імперія ліквідувала автономні українські інституції, знищила економічні класи і запровадила кріпацтво в його найжорсткішій формі (панщина), щоб забезпечити робочу силу для маєтків, подарованих російським дворянам. Це супроводжувалося масштабною політикою переселення. Наслідки були глибокими та унікальними в європейському контексті: рівень урбанізації в Україні в XVIII столітті був вищим, ніж наприкінці XIX століття; українці, які раніше становили більшість у містах, перетворилися на меншість, а рівень грамотності знизився. Таким чином, російський колоніалізм в Україні був чимось більшим, ніж просто іноземним пануванням. Він являв собою зіткнення між двома принципово різними соціальними системами. Перемога російського патримоніалізму призвела до економічного занепаду, деурбанізації та систематичної маргіналізації титульної нації.
Примусове включення України до складу Радянського Союзу стало катастрофою. Сукупні втрати — включно з більшовицьким захопленням влади (1917–1919), першим штучним голодом 1921–1922 років, примусовою колективізацією, Голодомором, політичними чистками 1930-х років і 6,8 мільйонами загиблих під час Другої світової війни — були приголомшливими. За оцінками російського дисидента-демографа Сергія Максимова, ці події забрали життя понад половини чоловічого та чверті жіночого населення України2Див. Bohdan Krawchenko, “The Great Famine of 1932-33 in Ukraine: Causes and Consequences,” Critique, no.17,1986.. Такий масштаб демографічних втрат є безпрецедентним в історії Європи. Саме тому ще більш вражаючим є те, що українське суспільство зберегло силу для національного самоствердження в післявоєнний період.
Концепція внутрішнього колоніалізму дуже корисна для пояснення подій у повоєнній Україні. Країна була частиною єдиної держави, в якій її економіка відігравала інструментальну роль, з пріоритетом у секторах, що приносили користь Росії. Її економіка суворо контролювалася Москвою, а цей політико-економічний домінант супроводжувався масштабним напливом росіян до України, які займали провідні високостатусні посади. Одночасно посилювалася русифікація, щоб приховати й легітимізувати цю демографічну стратифікацію. У результаті українці були сконцентровані на нижчих щаблях соціальної ієрархії, що призвело до формування своєрідного «культурного поділу праці», коли соціальна стратифікація базувалася на помітних культурних відмінностях. Як і слід було очікувати, українці як дискримінована група реактивно почали утверджувати свою культуру та національну ідентичність як засіб здобуття більшого контролю над власним суспільством.
Застосування цієї концептуальної рамки вимагає значної кількості емпіричних доказів для підтвердження її складових. Коли зібрати дані, картина стає досить однозначною. У період з 1959 по 1970 рік половина всього капіталу, створеного в Україні, була вивезена за її межі. Оскільки Москва контролювала 80% підприємств, вона визначала, як розподіляти доходи, і це означало, що, наприклад, у Донбасі гірничодобувна промисловість залишалась без інвестицій, що призводило до погіршення умов безпеки праці — однієї з головних причин робітничих протестів. Москва контролювала більшість закладів вищої освіти, визначаючи політику набору, навчальні програми та мову викладання. Особливо кричущою була ситуація щодо соціальної мобільності українського робітничого класу. Українські працівники були одними з найосвіченіших у СРСР. Зокрема, українська молодь мала винятково високий рівень освітніх досягнень: у 1970 році 63% мали повну середню освіту — найвищий показник у СРСР після балтійських республік. Проте відносна позиція українців з вищою освітою впала до 14-го місця серед 15 союзних республік — лише трохи вище за таджиків. Вища освіта була шляхом до професійної мобільності.
I централізація була принизливою для української політичної еліти. Уявіть лише: що міг відчувати Петро Шелест, Перший секретар Комуністичної партії України, коли змушений був звертатися по дозвіл до московського бюрократа, аби збудувати пішохідний надземний перехід у Києві?
Загалом українська академічна наука значно просунулася за останні десятиліття. Такі установи, як Інститут соціології, Інститут демографії та інші продукують велику кількість цінних досліджень, присвячених різним аспектам суспільства. Особливо вражає робота дослідників молодшого покоління — зокрема таких, як Юлія Юрченко, які застосовують підхід політичної економії у своїх аналізах. Враховуючи місце мого проживання, я не маю змоги уважно стежити за розвитком української дослідницької спільноти. Втім, складається враження, щоінтегративних досліджень, які б системно поєднували аналіз соціальних та економічних змін в Україні, все ще бракує. Досі домінує дисциплінарна фрагментація, яка ускладнює формування цілісного бачення пострадянських трансформацій. Безумовно, серйозною перешкодою залишається відсутність актуальних даних перепису населення — останній перепис відбувся ще у 2001 році!
